(PDF) Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів:

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА КАНАДСЬКИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКИХ СТУДІЙ БУКОВИНСЬКИЙ ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ ЦЕНТР ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСНА РАДА ФОНД ІМ. ФРІДРІХА ЕБЕРТА УКРАЇНА – РУМУНІЯ – МОЛДОВА: ІСТОРИЧНІ, ПОЛІТИЧНІ ТА КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМИН У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРОЦЕСІВ Збірник наукових праць Т о м IV Чернівці „Букрек” 2011 УДК 94(477) ББК 63.3(4УКР) У 45 Редколегія та автори висловлюють щиру вдячність Канадському Інституту Українських студій Університету Альберти (Канада) за щедру підтримку, яка зробила можливим вихід цієї книги у світ і Чернівецькій обласній державній адміністрації, яка надала часткову підтримку цьому виданню Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та куль- У 45 турні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських про- цесів: збірник наукових праць / Буковинський політологічний центр; під заг. ред. А. М. Круглашова. – Чернівці: Букрек, 2011. – Т. IV. – 464 с. ISBN 978-966-399-379-9 До збірника наукових статей увійшли розвідки, зроблені на основі доповідей та повідомлень, виголошених на Міжнародній науковій конференції „Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів”, що відбулася у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича 22–23 вересня 2010 року. Збірка наукових статей розкриває різноманітні аспекти політичних та історико- культурних особливостей формування та розвитку взаємин України, Румунії та Молдови. Особливу увагу приділено проблемам міждержавних відносин, забезпе- ченню збалансованих етнонаціональних взаємин, а також перспективам розвитку міждержавних відносин в контексті розширення Європейського союзу. Видання розраховане на широке коло читачів, насамперед науковців і дос- лідників цієї проблематики, а також науковців-практиків та експертів, які про- фесійно залучені до процесів співпраці між сусідніми державами. Воно може бути корисним і для інших зацікавлених читачів, яким не байдужі перспективи нала- годження та підтримки добросусідських відносин, що сприятимуть входженню України до європейської та світової спільноти. Статті подаються зі збереженням авторського стилю. Редакційна колегія не несе відповідальності за стиль, точність даних і оцінки, висловлені авторами публікацій, що представляють широкий спектр поглядів, зо- крема суб’єктивних та дискусійних, на минуле і сучасний стан взаємин України – Румунії – Молдови. УДК 94(477) ББК 63.3(4УКР) © Буковинський політологічний центр, 2011 © Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, 2011 ISBN 978-966-399-379-9 © Видавничий дім „Букрек”, 2011 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ Ботушанський Василь Мефодійович – д. і. н., професор кафедри історії України Чернівець­кого національного університету імені Юрія Федьковича. Бурдяк Віра Іванівна – д. політ. н., професор кафедри політології та державного управління Черні­вецького національного університету імені Юрія Федьковича, заступник голови редколегії. Добржанський Олександр Володимирович – д. і. н., професор, де- кан факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, співголова редколегії. Картунов Олексій Васильович – д. політ. н., завідувач кафедри гу­ манітарних дисциплін Інституту економіки та права „Крок”. Когут Зенон – доктор, професор, директор Канадського Інституту Українських студій, Університет Альберти, співголова редколегії. Кожолянко Георгій Костянтинович – д. і. н., професор кафедри ет­ нології, античної та середньовічної історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Кресіна Ірина Олексіївна – д. політ. н., професор, завідувач відділом правової політології Інституту держави та права ім. В. М. Корецького НАН України. Круглашов Анатолій Миколайович – д. політ. н., професор, завідувач кафедри політології та держав­ного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, координатор (го­лова) Буковинського політологічного центру, голова редколегії. Макар Юрій Іванович – д. і. н., професор, завідувач кафедри між- народних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Гакман Сергій Михайлович – к. і. н., доцент кафедри політології та державного управління Черні­вецького національного університету імені Юрія Федьковича, вчений секретар Буковинського політологічного центру, відповідальний секретар. Мошняга Валерій Георгійович – д. політ. н., завідувач кафедри по- літології Молдовського державного університету. Плохій Сергій Миколайович – д. і. н., професор Гарвардського університету. Пурич Штефан – доктор, декан історико-географічного факультету Університету імені Штефана Великого, Сучава. Сич Олександр Іванович – д. і. н., професор, завідувач кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецько­го національного університету іме- ні Юрія Федьковича. Фісанов Володимир Петрович – д. і. н., професор, завідувач кафе- дри міжнародної інформації Чернівецького на­ціонального університету імені Юрія Федьковича, заступник голови (координатора) Буковинського політологічного центру. РЕЦЕНЗЕНТИ Зеленько Галина Іванівна – д. політ. н., професор, провідний науковий співробітник відділу теоретичних та прикладних проблем політології Ін- ституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України; Романюк Анатолій Семенович – д. політ. н., професор кафедри політології Львівського національного університету імені І.Франка; Поліщук Ігор Олексійович – д. політ. н., професор кафедри соціології та політології Національного університету „Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого” YuriI Fedkovych Chernivtsi National University Canadian Institute of Ukrainian Studies Bukovynian Centre of Political Studies Chernivtsi Regional State Administration Chernivtsi Regional COUNCIL FRIEDRICH EBERT FUND UKRAINE – ROMANIA – MOLDOVA: Historical, Political and Cultural Aspects of Their Relations in the Contemporary European Processes Context Collection of scientific аrticles Vo l u m e IV Chernivtsi „Bukrek” 2011 УДК 94 (477) ББК 63.3(4УКР) У 45 Editors and authors give thanks to Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta for the generous support, to Chernivtsi Regional State Administration for the partly support, which made publishing of this book possible Ukraine – Romania – Moldova: historical, political and cultural У 45 aspects of their relations in the contemporary European processes context: Collection of scientific аrticles / Bukovynian Centre of Political Studies; edited by Anatoliy Kruglashov. – Chernivtsi: Bukrek, 2011. – Vol. IV. – 464 p. ISBN 978-966-399-379-9 The collection of scientific articles includes materials drawn from the reports delivered at the International Scientific Conference „Ukraine – Romania – Moldova: Historical, Political and Cultural Relations in the Contemporary European Processes Context”, held atYurii Fedkovych Chernivtsi National University, 22–23 September 2010. Collection of scientific articles reveals various aspects of political, historical and cultural features of the formation and development of relations between Ukraine, Romania and Moldova. Particular attention is paid to the problems of interstate relations, ensuring balanced ethnic relations and prospects of bilateral relations in the context of the EU enlargement. The edition is designed for a wide range of readers, especially academics and researchers of such subject matter, as well as scholars, practitioners and experts who are professionally involved in the process of cooperation between the neighboring states. It may be useful to other interested readers caring about the prospect of good neighborly relations that will promote Ukraine’s joining the European and world community. All statements and opinions contained in the book are the responsibility of the individual contributors. The editorial board is not responsible for style, accuracy of data and evaluations given by the authors of publications, that representa wide range of views, including biased and controversialones, concerning past and current state of relations between Ukraine – Romania – Moldova. УДК 94(477) ББК 63.3(4УКР) © Bukovynian Centre of Political Studies, 2011 © Yurii Fedkovych Chernivtsi National University, 2011 ISBN 978-966-399-379-9 © Bukrek, 2011 Editorial Board Botushanskyi Vasyl – Dr. Sc. (History), Professor, the Department of His- tory of Ukraine of Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. Burdyak Vira – Dr. Sc. (Political science), Professor of the Department of Political Science and Public Administration of Yurii Fedkovych Chernivtsi Na- tional University, the deputy of the Editor-in-Chief. Dobrzhanskyi Oleksandr – Dr. Sc. (History), Professor, Dean of the Fa­culty of History, Political Science and International Ralations of Yurii Fedkovych Chernivtsi National University, co-editor-in-chief. Fisanov Volodymyr – Dr. Sc. (History), Professor, Head of the Department of International Information of Yurii Fedkovych Chernivtsi National University, the deputy of coordinator (Head) of the Bukovynian Centre of Political Studies. Hakman Serhii – PhD (History), Assistant Professor of the Department of Political Science and Public Administration, Yurii Fedkovych Chernivtsi Natio­ nal University, Secretary of the Bukovynian Centre of Political Studies. Kartunov Oleksii – Dr. Sc. (Political science), Professor, Head of the De- partment of the Humanities of the Institute of Economics and Law “Krok”. Kohut Zenon – PhD, Professor, Director of the Canadian Institute of Ukrai- nian Studies, University of Alberta, co-editor-in-chief. Kozholyanko Heorhii – Dr. Sc. (History), Professor of the Department of Ethnology, Ancient and Middle Ages History of Yurii Fedkovych Chernivtsi Na- tional University. Kresina Iryna – Dr. Sc. (Political science), Professor, Head of the Depart- ment of Legal Issues of Political Science of Koretsky Institute of State and Law of the National Academy of Sciences of Ukraine. Kruglashov Anatoliy – Dr. Sc. (Political science), Professor, Head of the Department of Political Science and Public Administration of Yurii Fedkovych Chernivtsi National University, coordinator (Head) of the Bukovynian Centre of Political Studies, Editor-in-Chief. Makar Yurii – Dr. Sc. (History), Professor, Head of the Department of Inter- national Relations of Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. Moshnjaga Valerii – Dr. Sc. (Political science), Professor, Head of the De- partment of Political Science of Moldova State University. Plokhii Serhii – Dr. Sc. (History), Professor of Harward University. Purici Stefan – PhD (History), Professor, Dean of the Faculty of History and Geography, Stefan cel Mare University of Suceava. Sych Oleksandr – Dr. Sc. (History), Professor, Head of the Department of Modern and Contemporary History of Yurii Fedkovych Chernivtsi National Uni- versity. REVIEWERS Zelenko Galyna – Dr. Sc. (Political science), Professor, Leading Research Scientist of the Department of Theoretical and Applied Problems of Political Science of I. F. Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine; Romanyuk Anatoliy – Dr. Sc. (Political science), Professor of the Depart- ment of Political Science of Ivan Franko National University of L’viv; Polishchuk Ihor – Dr. Sc. (Political science), Professor of the Department of Sociology and Political Science of Yaroslav the Wise National Law Academy of Ukraine UNIVERSITATEA NAŢIONALĂ „IURIІ FEDKOVYCI” DIN CERNĂUŢI INSTITUTUL CANADIAN DE STUDII UCRAINENE CENTRUL POLITOLOGIC BUCOVINEAN ADMINISTRAŢIA REGIONALĂ DE STAT CERNĂUŢI CONSILIUL REGIONAL CERNĂUŢI FONDUL „FRIEDRICH EBERT” UCRAINA – ROMÂNIA – MOLDOVA: ASPECTE ISTORICE, POLITICE ŞI CULTURALE ALE RELAŢIILOR ÎN CONTEXTUL PROCESELOR EUROPENE ACTUALE Culegere de lucrări ştiinţifice Vo l u m u l IV Cernăuţi „Bukrek” 2011 УДК 94 (477) ББК 63.3(4УКР) У 45 Colegiul de redacţie şi autorii exprimă sincere mulţumiri Institutului canadian de studii ucrainene al Universităţii din Alberta (Canada) pentru sprijinul generos, care a făcut posibilă apariţia acestei cărţi, precum şi Administraţiei Regionale de Stat Cernăuţi pentru susţinerea sa parţială Ucraina – România – Moldova: aspecte istorice, politice şi У 45 culturale ale relaţiilor în contextul proceselor europene actuale: Culegere de lucrări ştiinţifice / Centrul Politologic Bucovinean; sub redacţia generală a lui A. M. Kruglaşov. – Cernăuţi: Bukrek, 2011. – Vol. IV. – 464 p. ISBN 978-966-399-379-9 Culegerea de articole ştiinţifice cuprinde studiile realizate pe baza rapoartelor şi comunicărilor prezentate în cadrul Conferinţei ştiinţifice internaţionale „Ucraina – România – Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale relaţiilor în contextul proceselor europene actuale”, care s-a desfăşurat la Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi în perioada 22–23 septembrie 2010. În culegerea de articole ştiinţifice sunt dezvăluite sub diverse aspecte trăsăturile politice şi cultural-istorice ale formării şi dezvoltării relaţiilor reciproce între Ucraina, România şi Moldova. O atenţie deosebită se acordă dezvoltării cooperării transfrontaliere şi interregionale între aceste state. Culegerea este destinată unui cerc larg de cititori, în primul rând oamenilor de ştiinţă şi cercetătorilor acestei problematici, precum şi savanţilor-practicieni şi experţilor implicaţi profesional în procesele cooperării între statele vecine. Ea poate fi utilă şi pentru alţi cititori interesaţi, cărora nu le sunt indiferente perspectivele relaţiilor de bună vecinătate menite să faciliteze intrarea Ucrainei în comunitatea europeană şi mondială. Articolele prezentate păstrează stilul autorilor. Colegiul de redacţie nu-şi asumă răspunderea pentru stilul, obiectivitatea informaţiilor şi aprecierilor exprimate de autorii publicaţiilor, care cuprind o gamă largă de opinii, inclusiv subiective şi discutabile, asupra stării actuale şi trecutului relaţiilor între Ucraina, România şi Moldova. УДК 94(477) ББК 63.3(4УКР) © Centrul Politologic Bucovinean, 2011 © Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi, 2011 ISBN 978-966-399-379-9 © Bukrek, 2011 Colegiul de redacţie Botuşanskii Vasyli– doctor în istorie, profesor la catedra de Istorie a Ucrainei din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Burdeak Vira – doctor în ştiinţe politice, profesor la catedra de politologie şi administrare publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi, adjunct al preşedintelui colegiului de redacţie. Dobrjanskii Oleksandr – doctor în istorie, profesor, decanul facultăţii de istorie, politologie şi relaţii internaţionale din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi, copreşedinte al colegiului de redacţie. Fisanov Volodymyr – doctor în istorie, şef al catedrei de informaţii internaţionale din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi, adjunct al coordonatorului (preşedintelui) Centrului Politologic Bucovinean. Kartunov Oleksii – doctor în ştiinţe politice, şef al catedrei de ştiinţe umaniste din cadrul Institutului de Economie şi Drept „Krok”. Kohut Zenon – doctor, profesor, director al Institutului Canadian de studii ucrainene din cadrul Universităţii din Alberta, copreşedinte al colegiului de redacţie. Kojoleanko Heorhii – doctor în istorie, profesor la catedra de etnologie, istorie antică şi medievală din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Kresina Iryna – doctor în ştiinţe politice, profesor, şef al secţiei de politologie a dreptului din cadrul Institutului Statului şi Dreptului „Koreţki” al ANŞ a Ucrainei. Kruglaşov Anatolii – doctor în istorie, profesor, şef al catedrei de politologie şi administrare publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi, coordonatorul (preşedintele) Centrului Politologic Bucovinean, preşedinte al colegiului de redacţie. Makar Iurii – doctor în istorie, profesor, şef al catedrei de relaţii internaţionale din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Hakman Serhii – doctor în ştiinţe istorice, conferenţiar la catedra de politologie şi administrare publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi, secretar ştiinţific al Centrului Politologic Bucovinean, secretar responsabil. Moşneaga Valeriu – doctor în ştiinţe politice, şef al catedrei de politologie Universităţii de Stat din Moldova. Plohii Serhii – doctor în istorie, profesor al Universităţii Harward. Purici Ştefan – doctor, decan al facultăţii de istorie-geografie din cadrul Universităţii „Ştefan cel Mare” din Suceava. Syci Oleksandr – doctor în istorie, profesor, şef al catedrei de istorie nouă şi modernă din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Recenzenţi Zelenko Galyna – doctor în ştiinţe politice, profesor, colaborator ştiinţific al Departamentului pentru Cercetările problemelor Teoretice şi Practice ale Politologiei din cadrul Institutului de Cercetări Politologice şi Etnonaţionale „Ivan Kuras” pe lângă Academia Naţională de Ştiinţe din Ucraina; Romaniuk Anatolii – doctor în ştiinţe politice, profesor la Catedra de Politologie din cadrul Universităţii Naţionale „Ivan Franko” din Lviv; Polişciuk Igor – doctor în ştiinţe politice, profesor la Catedra de Sociologie şi Politologie din cadrul Universităţii Naţionale „Academia Naţională „Iaroslav Mudryi” ЗМІСТ ВСТУП.........................................................................................................25 РОЗДІЛ 1 УКРАЇНCЬКО-РУМУНСЬКО-МОЛДОВСЬКІ ВІДНОСИНИ: ПОЛІТИЧНА АКТУАЛІЗАЦІЯ ПУРІЧ Штефан Історіографія Буковини: між діалогом глухих та мистецтвом аргументованого дискурсу...............................................................................38 МОНОЛАТІЙ Іван Політичні актори румунів у підавстрійській Буковині: інституціоналізація, діяльність та захист групових інтересів......................49 ТОКАР Маріан Регіональні рівні управління та роль регіональних еліт на прикладі Закарпатської області (Україна) та повіту Сату Маре (Румунія).........................................................................................62 САБОЛ-МАРЕЧ Харієта „Буковинська мрія” між міфом, пам’яттю та історією............................68 РОЗДІЛ 2 ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВИМІРИ ВЗАЄМИН УКРАЇНИ, РУМУНІЇ ТА МОЛДОВИ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇХ СУЧАСНОГО УПРАВЛІННЯ. ШЛЯХИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРИДНІСТРОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ КРУГЛАШОВ Анатолій, ТКАЧОВ Костянтин Потенціал і механізми впливу ЄС на врегулювання етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі (на прикладі придністровської кризи)...................................................................................80 ОСТАПЕЦЬ Юрій, ЗАН Михайло Парламентське представництво національних меншин Румунії: політична практика та досвід для України.....................................................98 ПУТІНЕ Наталія Республіка Молдова: взаємини між центром та автономією (на прикладі Автономного територіального утворення Гагаузія)..............116 НЕЧАЄВА-ЮРІЙЧУК Наталія Молдовенізм vs уніонізм: концепції національного розвитку Республіки Молдова.......................................................................................128 13 РОЗДІЛ 3 СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ, РУМУНІЇ ТА МОЛДОВИ, ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ У ФОРМАТІ БАГАТОСТОРОННЬОЇ СПІВПРАЦІ ВОЙТОВИЧ Радмила Сучасні глобалізаційні процеси та їх вплив на інституційне забезпечення взаємин України, Румунії та Молдови...................................140 ІВАНИЦЬКА Ольга Україна, Молдова та Білорусь: спільні проблеми і шляхи розвитку людського капіталу.........................................................................150 ЮРІЙЧУК Євгенія Референдна легітимація влади в Республіці Молдова...........................161 ГОРБАН Анна Протестний потенціал молоді: на прикладі Республіки Молдова........176 ГЕРМАН Марін Перспективи розвитку соціального капіталу в Україні та Румунії в контексті євроінтеграційних процесів.......................................................192 РОЗДІЛ 4 ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ТА ГРОМАДСЬКІ ЗВ’ЯЗКИ МІЖ УКРАЇНОЮ, РУМУНІЄЮ ТА МОЛДОВОЮ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ БРІ Мірча, ХОРГА Іоан Зовнішні кордони Європейського Союзу: концептуальний аналіз.......204 Макар Юрій, Василова Валентина Політико-правові передумови налагодження міждержавних відносин України з Румунією........................................................................227 КРАСНЕЙЧУК Алла Державно-управлінський аспект взаємин України, Румунії та Молдови........................................................................................236 МОЛОЧКО Павло Формування та еволюція інституту президентства в Україні та Молдові: порівняльний аналіз...................................................................247 СТРЕЛЬЧУК Наталія, ЗЕЛІНСЬКА Ольга Реформування системи місцевого самоврядування в Республіці Молдова: основні здобутки та рекомендації................................................258 ЧЕБАН Катерина Формування багатопартійної політичної системи: спільне та особливе (на прикладі Молдови та України)...........................................273 14 БОДНАРАШ Георгій Компаративний аналіз трансформації партійних систем України, Румунії та Республіки Молдова в контексті європейської інтеграції...................................................................................283 ПЕРУ-БАЛАН Аурелія Передвиборча риторика провідних політичних об’єднань Республіки Молдова у контексті майбутніх президентських та парламентських виборів............................................................................299 РОЗДІЛ 5 КУЛЬТУРНІ, НАУКОВІ ТА ОСВІТНІ КОНТАКТИ У ВІДНОСИНАХ МІЖ УКРАЇНОЮ, РУМУНІЄЮ ТА МОЛДОВОЮ В СВІТЛІ РОЗШИРЕННЯ ЄС: РОЛЬ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУЦІЙ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОРГАНІЗОВАНОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ РОТАР Наталія Формування образів Румунії та Молдови в ЗМІ України......................310 ЕФРОС Васілє Проблеми туристичної інтеграції Республіки Молдова, Румунії та України........................................................................................................324 ПРИМУШ Микола Україна у зовнішньополітичних концепціях Румунії............................330 КОЛЕСНИКОВ Олексій Технології електоральної інженерії: досвід та особливості застосування в Україні та Молдові................................................................340 БАХНЯНУ Віталіна „Імпліцитні мовні конструкції” – потужна зброя арсеналу засобів переконання та мобілізації мас......................................................................355 РОЗДІЛ 6 ДОСВІД ТА ПОТЕНЦІАЛ РОЗВИТКУ ТРАНСКОРДОННОЇ СПІВПРАЦІ В ЄВРОРЕГІОНАХ „ВЕРХНІЙ ПРУТ” ТА „НИЖНІЙ ДУНАЙ” БУРДЯК Віра Теоретичний дискурс у дихотомії „єврорегіони – державний суверенітет”.....................................................................................................370 ЦОКА Константін-Васілє Етапи розвитку функціонального транскордонного співробітництва – дослідження одного випадку: Орадя та Дебрецен – можлива модель 15 для розвитку громад на румунсько-молдовсько-українському кордоні..............................................................................................................379 ГАКМАН Сергій Гуманітарні аспекти українсько-молдовсько-румунської транскордонної проектної діяльності...........................................................391 КОЖОКАРУ Ігор Політика регіонального розвитку: виклики для Молдови.....................405 БРОЙДЕ Зіновій Розвиток українсько-румунсько-молдовської транскордонної співпраці у синергетичному контексті Дунайської та Балтійської стратегій, Східного партнерства та співпраці ЄС з Росією........................414 КИРПУШКО Ярослав, ДИМЧУК Альона Партнерство в туризмі: транскордонний аспект....................................432 ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ...................................................................442 16 CONTENTS Introduction.........................................................................................29 SECTION 1 Ukrainian-Romanian-MoldАvIan Relations, Their Political Actualization PURICI Stefan Historiography of Bukovina: Between the Dialogue of the Deaf and the Art of Argumentative Discourse.............................................................38 MONOLATII Ivan Political Actors of the Romanians in Austrian Bukovina: Institutionalization, Activities and Protection of Vested Interests......................49 TOKAR Marian Regional Levels of Administration and the Role of the Regional Elite on the Example of the Transcarpathian Region (Ukraine) and the Povit of Satu Mare (Romania)......................................................................................62 SABOL-Mareci Harieta „Bukovinian Dream” Between Myth, Memory and History.........................68 SECTION 2 Ethnic Dimensions of Ukrainian – Romanian – MoldАvIan Relations and Their Current Administration Support. The Ways of Adjustment of the Transnistrian Conflict KRUGLASHOVAnatoliy, TKACHYOV Constantine Potential and Mechanisms of EU’s Influence on Settlement of Ethnopolitical Conflicts in Post-Soviet Region (the Case of Transnistrian Crisis)........................................................................................80 ZAN Mykhailo, OSTAPETS Iurii Parliamentary Representation of National Minorities in Romania: Political Practice and Experience for Ukraine....................................................98 PUTINA Natalia Republic of Moldova: Relationships Between the Centre and Autonomy (Autonomous Territorial Unit Gagauzia Case)........................116 NECHAYEVA-YURIYCHUK Nataliya Moldovenism vs. Unionism: Concept of National Development of the Republic Moldova..................................................................................128 17 SECTION 3 Social Problems of Ukraine, Romania and Moldova; Their Solving in Multilateral Collaboration Format VOITOVICH Radmila Contemporary Globalization Processes and Their Impact on Institutional Support of Relations between Ukraine, Romania and Moldova.......................140 IVANYTSKA Оlga Ukraine, Moldova and Belarus: Common Problems and Ways of Human Capital Development.......................................................................150 YURIYCHUK Yevheniya Referendum Legitimacy of Power in the Republic of Moldova ................161 GORBAN Anna Protest Potential of Young People: the Case of the Republic of Moldova........................................................................................................176 HERMAN Marin Prospects of the Development of Social Capital in Ukraine and Romania in the Context of European Integration Processes......................192 SECTION 4 Political, Legal and Public Ukrainian – Romanian – MoldАvIan Relations in the Context of European Integration BRIE Mircea, HORGA Ioan The European Union External Border: Conceptual Analysis......................204 MAKAR Yurii, VASYLOVA Valentyna Political and Legal Premises for Establishing Intergovernmental Relations between Ukraine and Romania.........................................................227 KRASNEYCHUK Alla State-administrative Aspect of Interoperability of Ukraine, Romania and Moldova......................................................................................236 MOLOCHKO Pavlo Formation and Evolution of the Institute of Presidency in Ukraine and Republic of Moldova: Comparative Analysis............................................247 STRELCHUK Nataliya, ZELINSKA Olga Reforming the System of Local Government in the Republic of Moldova: Main Achievements and Recommendations................................258 CEBAN Ecaterina Formation of Multi-party Political System: the General and Special (the Case of Moldova and Ukraine).....................................................273 18 BODNARASH George Transformation of the Party Systems of Ukraine, Romania, and Moldova in the Context of European Integration (Comparative Analysis)....................................................................................283 PERU-BALAN Aurelia Electoral Rhetoric of Main Political Parties in Moldoviаn the Context of Future Presidential and Parliamentary Elections......................299 SECTION 5 Cultural, Scientific and Educational Contacts between Ukraine, Romania and Moldova in the Light of ТHE EU enlargement: Role of State Institutions, Bodies of Local Government and the Organized Community ROTAR Natalia Formation of Images of Romania and Moldova in Ukrainian Mass Media..................................................................................310 EFROS Vasile Problems Regarding Tourism Integration in the Republic of Moldova, Romania and Ukraine...................................................................324 PRIMUSH Mykola Ukraine in Foreign-policy Conceptions of Romania..................................330 KOLESNYKOV Oleksii Electoral Engineering: Experience and Features of Use in Ukraine and Moldova.....................................................................................................340 BAHNEANU Vitalina Implicit Language Structures as the Instruments of Conviction and Mobilization of Masses..............................................................................355 SECTION 6 Experience and Potential of Development of the Cross-border Collaboration in the Euroregions of „the Upper Prut” and „the Lower Danube” BURDIAK Vira Theoretical Discourse in the Dichotomy „Euroregions – State Sovereignty”............................................................................................370 TSOCA Constantin-Vasile Stages of Functional Cross-border Cooperation – Case Study: Oradea and Debrecen – Model for Community Development on Romanian-moldavian-U.....................................................379 19 HAKMAN Serhii Humanitarian Aspects of the Ukrainian-Romanian-Moldavian Cross-Border Project Activity...........................................................................391 COJOCARU Igor Policy of Regional Development: Challenges for Moldova.......................405 BROYDE Zinoviy Development of Ukrainian-Romanian-Moldavian Transfrontier Cooperation in Synergic Context of the EU Danube and Baltic Strategies, Eastern Partnership and Collaboration with Russia..........................................414 KYRPUSHKO Yaroslav, DYMCHUK Aliona Partnerships in Tourism: Cross-border Aspect............................................432 Information about the Authors..............................................450 20 Cuprins INTRODUCERE...........................................................................................33 CAPITOLUL 1 RELAŢII UCRAINEANO-ROMÂNO-MOLDOVENEşTI: O ACTUALIZARE POLITICĂ PURICI Ştefan Іstoriografia Bucovinei: între dialogul surzilor şi arta discursului argumentativ.......................................................................................................38 MONOLATII Ivan Actorii politici ai românilor din Bucovina austriacă: instituţionalizarea, activitatea şi protejarea intereselor de grup..........................49 ТОCAR Marian Nivelul regional de administrare şi rolul elitelor regionale pe exemрlul regiunii Transcarpatia (Ucraina) şi judeţul Satu Mare (România)......................62 SABOL-Mareci Harieta „Visul bucovinean: între mit, memorie şi istorie”.........................................68 CAPITOLUL 2 DIMENSIUNILE ETNO-NAŢIONALE ALE RELAŢIILOR DINTRE UCRAINA, ROMÂNIA ŞI MOLDOVA ŞI ASIGURAREA ADMINISTRĂRII LOR ACTUALE. SOLUŢIONAREA CONFLICTULUI TRANSNISTREAN KRUGLAŞOV Anatolii, TKACIOV Constantin Potenţialul şi mecanismul de influenţă a UE în soluţionarea conflictelor etno-naţionale din spaţiul postsovietic (studiu de caz: criza transnistreană)............................................................................................80 ZAN Mihai, OSTAPEŢ Iurii Reprezentarea parlamentară a minorităţilor naţionale din România: practica politică şi experienţă pentru Ucraina..................................................................98 PUTINĂ Natalia Republica Moldova: coraportul dintre centru şi autonomie (cazul Unităţii Teritoriale Autonome Găgăuzia)...............................................116 NECEAEVA-IURIICIUK Natalia Moldovenism vs. unionism: concepte ale dezvoltării naţionale a Republicii Moldova........................................................................................128 21 CAPITOLUL 3 PROBLEMELE SOCIALE DIN UCRAINA, ROMÂNIA ŞI MOLDOVA, SOLUŢIONAREA LOR ÎN FORMATUL COOPERÂRII MULTILATERALE VOITOVYCI Radmyla Procesele de globalizare contemporane şi impactul lor asupra relaţiilor instituţionale dintre Ucraina, România şi Moldova...........................140 IVANYŢIKA Olga Ucraina, Moldova şi Belarus: probleme comune şi modalităţile dezvoltării ale capitalului uman..........................................................................................150 IURIICIUK Evghenia Legitimarea prin referendum a puterii în Republica Moldova . .................161 GORBAN Anna Potenţialul protestatar al tineretului: cazul Republicii Moldova.................176 GHERMAN Marin Perspectivele dezvoltării capitalului social în Ucraina şi România în contextul proceselor de integrare europeană................................................192 CAPITOLUL 4 RELAŢII POLITICO-JURIDICE ŞI PUBLICE ÎNTRE UCRAINA, ROMÂNIA ŞI MOLDOVA ÎN CONTEXTUL INTEGRĂRII EUROPENE BRIE Mircea, HORGA Ioan Frontiera externă a Uniunii Europene: O analiză conceptuală....................204 MAKAR Yurii, Vasylova Valentyna Premisele politice şi juridice ale stabilirii relaţiilor bilaterale dintre Ucraina şi România................................................................................227 KRASNEICIUK Alla Aspectul administrativ-de stat în relaţiile dintre Ucraina, România şi Republica Moldova.......................................................................................236 MOLOCIKO Pavlo Constituirea şi evoluţia institutului preşedinţiei în Ucraina şi Republica Moldova: studiu comparativ........................................................247 STRELCIUK Natalia, ZELINSKA Olga Reformarea sistemului de autoadministrare publică locală din Republica Moldova: realizări şi recomandări.............................................258 CEBAN Ecaterina Constituirea sistemului politic pluripartidist: general şi particular (cazul Republicii Moldova şi a Ucrainei)....................................................................273 22 BODNARAŞ George Transformarea sistemelor partidiste din Ucraina, România şi Republica Moldova în contextul de integrare europeană (studiu comparativ)...........................................................................................283 PERU-BАLAN Aurelia Retorica pre-electorală a principalelor formaţiuni politice din R.Moldova din perspectiva alegerilor prezidenţiale şi celor parlamentare anticipate.....................................................................................299 CAPITOLUL 5 RELAŢII CULTURALE, ŞTIINŢIFICE ŞI DE ÎNVĂŢĂMÂNT ÎNTRE UCRAINA, ROMÂNIA ŞI MOLDOVA ÎN CONTEXTUL EXTINDERII UE: ROLUL INSTITUŢIILOR DE STAT, ORGANELOR DE AUTOADMINISTRARE LOCALĂ ŞI PUBLICULUI ORGANIZAT ROTAR Natalia Crearea imaginilor României şi Republicii Moldova în mass-media din Ucraina ..............................................................................310 EFROS Vasile Problemele integrării turistice ale Republicii Moldova, României şi Ucrainei.........................................................................................324 PRYMUŞ Mykola Ucraina în cenceptele politicii externe ale României..................................330 KOLESNYKOV Oleksii Tehnicile ingineriei electorale: experienţa şi particularităţile aplicării în alegerile parlamentare din Ucraina şi Moldova..............................340 BAHNEANU Vitalina Limbajul implicit – armă puternică din arsenalul mijloacelor persuasive şi de mobilizare a maselor...............................................................355 CAPITOLUL 6 EXPERIENŢA ŞI POTENŢIALUL DEZVOLTĂRII COOPERĂRII TRANSFRONTALIERE ÎN CADRUL EUROREGIUNII „PRUTUL DE SUS” ŞI „DUNĂREA DE JOS” BURDIAK Vira Discursul teoretic în dihotomia „Euroregiune - Suveranitate de Stat”..............................................................................................................370 ŢOCA Constantin-Vasile Etapele dezvoltării unei cooperări transfrontaliere funcţionale. Studiu de caz. Comunităţile Oradea şi Debrecen, posibil model pentru comunităţi de la frontiera româno-moldoveană-ucraineanăâ...........................379 23 HAKMAN Serhii Aspecte umanitare ale activităţii de proiect transfrontaliere ucraineano-româno-moldoveneşti.....................................................................391 COJOCARU Igor Politici de dezvoltare regională: provocări pentru Republica Moldova...........................................................................................405 BROIDE Zinovii Dezvoltarea cooperării transfrontaliere ucraineano-româno-moldoveneşti în contextul sinergic al strategiei Dunărene şi Baltice, a Parteneriatului Estic şi colaborării UE cu Rusia............................................414 KYRPUŞKO Iaroslav, DYMCIUK Aliona Parteneriat în turism: aspect transfrontalier................................................432 DESPRE AUTORI......................................................................................456 24 Від упізнавання минулого до конструювання майбутнього: можливості та небезпеки діалогу України, Румунії та Молдови Вступ Уже вчетверте виходить у світ Збірник наукових праць, який об’єднує тематично споріднені статті дослідників із України, Румунії та Молдови. Це видання присвячене історичним, політичним і культурним взаєминам трьох сусідніх держав, репрезентує доволі широкий спектр наукових під- ходів, експертних оцінок і практичних пропозицій. Вони покликані і здатні сприяти вирішенню проблемних питань у взаєминах цих країн та їх сус- пільств, знаходити засоби розв’язання окремих суперечностей поміж ними на шляху до спільних європейських цінностей та формування відповідної культури діалогу. Проте, за час, що минув від виходу друком попередньої збірки у 2009 р., взаємини трьох країн важко охарактеризувати як лише позитивні. Зокре- ма, після судового вирішення дискусії щодо острова Зміїний та прилегло- го континентального шельфу у стосунках між Києвом і Бухарестом все ще залишаються нез’ясованими питання щодо перспектив використання гир- ла Дунаю та каналу Бистре, врегулювання проблеми змін міждержавного кордону по річці Тиса. Не все гаразд у ставленні теперішніх лідерів двох країн до ситуацій минулого відповідних країн, що, як наслідок, негативно відіб’ється й на перспективах їхнього майбутнього. Певне й зрозуміле за- непокоєння, а то й роздратування політичної еліти та значних верств сус- пільств України й Молдови викликає тривала паспортизація громадян обох країн, що активно проводиться Бухарестом. На цьому тлі останнім часом дещо кращими показниками характери- зується динаміка українсько-молдовських взаємин. Країни досягають по- розуміння у вирішенні спірних майнових питань, які впродовж тривало- го періоду псували атмосферу їхніх взаємин, частіше, хоча ще далеко не на належному рівні, взаємодіють у справах регіональної та енергетичної безпеки. Їх керівництво неодноразово заявляло про свою відданість євро- пейському вибору, але поки що не може похвалитись вагомими досягнен- нями на шляху реалізації спільної стратегічної мети. І Україна, і Молдова 25 отримували позитивні сигнали з боку офіційного Бухареста щодо підтрим- ки Румунією їхніх євроінтеграційних прагнень, що також важливо для успіху їх зовнішньої політики. Але в обох країнах розуміють, що навіть найщирішого бажання румунських партнерів допомогти їм у здійсненні євроінтеграційних намірів все ж таки недостатньо. По-перше, тому що вну- трішньополітична ситуація в Молдові та Україні залишається складною та суперечливою, їй загрожують потужні чинники можливої дестабілізації, яких не варто недооцінювати. По-друге, попри низку ухвалених законів та інших нормативно-правових актів, стан просування ɜ обох державɚɯ ɞɨ виконання Копенгагенських критеріїв навіть не став предметом належної офіційної оцінки та відповідного національного моніторингу і державного контролю за цим процесом. А, отже, про їхню підготовленість до отриман- ня статусу офіційних кандидатів на вступ в ЄС говорити передчасно. По- третє, помилки та прорахунки як у внутрішній, так і зовнішній політиці Ки- єва та Кишинева призвели до того, що проукраїнського та промолдовського лобі в європейських інституціях та керівництві країн-членів ЄС замало для необхідної підтримки на сучасному етапі чіткої перспективи членства обох держав у Євросоюзі. У таких неоднозначних зовнішніх і внутрішніх умовах трьом країнам, їхньому керівництву зокрема, владі загалом, та суспільствам украй важливо будувати спільну платформу для постійного діалогу, розвивати партнерські взаємини, долати суперечності минулого та рухатись до побудови довір­ ливих і міцних партнерських стосунків. Їх варто ґрунтувати на поєднанні як мінливих прагматичних інтересів, так і, що більш важливо та надійно, спільної системи європейських цінностей, відданості їм не на словах, а на ділі. Для успіху у цих планах, окрім зусиль і намагань політиків національ- ного та регіонального рівнів, не менш вагома постійна аналітична робота науковців, їх експертна участь у розробці та прийнятті серйозних управлін- ських і стратегічних рішень, спрямування політиків на адекватне розуміння інтересів сторін діалогу, їх можливостей та обмежень. На жаль, попри певні багатонадійні ознаки інтенсифікації наукового, експертного спілкування поміж Україною, Румунією та Молдовою, цей ко- мунікативний процес ще далекий від набуття належної багатовимірності, постійності та результативності. Ось тому кожна спроба його систематиза- ції та ініціювання подальшого поступального розвитку є особливо цінною та повинна підтримуватись як державними інституціями, так і науковими й освітніми закладами. Вочевидь,така підтримка необхідна також і з боку ді- яльних громадських організацій, які розуміють важливість і значення цього процесу. 26 Торкаючись безпосередньо Міжнародної наукової конференції «Украї­ на – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів» як одного із значимих та до- статньо усталених форматів такої професійної комунікації, відзначу, що їй в цьому плані доволі пощастило. Четверта за рахунком конференція на озна- чену тему відбулась 22–23 вересня 2010 р. у Чернівцях, за встановленою її засновниками періодичністю, через три роки від попереднього наукового форуму. Її головними ініціаторами та організаторами знову стали кафедра політології та державного управління факультету історії, політології та між- народних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і Буковинський політологічний центр. Постійним партнером у проведенні й цієї конференції знову було Представництво Фонду Фрідріха Еберта в Україні, за що хочу висловити його керівництву та співробітникам щиру вдячність. Місію підтримки заходу, а головне – належне сприяння виходу друком цього тому Збірника наукових праць на основі доповідей та повідомлень, виголошених на конференції, продовжив Канадський інсти- тут Українських студій Університету Альберти, без допомоги якого важко уявити успіх самого заходу та появи у світ його матеріалізованого в книзі наукового продукту. Свою частку у підготовці та проведенні конференції вкотре надали, окрім деканату факультету та ректорату Чернівецького на- ціонального університету імені Юрія Федьковича, Чернівецька обласна державна адміністрація та Чернівецька обласна рада, разом із частковою підтримкою публікації цього Збірника. Редколегія зберегла в основному формат, встановлений у попередніх ви- пусках Збірника наукових праць, і в новому, четвертому його томі. Статті ви- ходять українською мовою, зокрема й ті з них, які були подані їх авторами румунською та російською, у супроводі розгорнутих резюме англійською та румунською мовами. Публікації згуртовано за тематичним критерієм у шести розділах. Перший з них присвячено історіософським і теоретичним питанням українсько-румунсько-молдовських взаємин. Другий – висвітлює етнонаціональні виміри стосунків трьох країн, пропонує наукові підходи до забезпечення належного управління етнополітикою в регіоні, особли- во спрямованій на вирішення Придністровського конфлікту. Третій розділ об’єднав розвідки тих авторів, які діляться досвідом вивчення соціальних проблем у сусідніх державах та визначають можливості їх співпраці щодо розв’язання цього кола проблем. Наступний, четвертий розділ поєднує до- сить широкий тематичний діапазон статей, які позначені увагою вчених до політико-правових та інституційних аспектів розвитку як самих країн, що досліджуються, так і їхніх взаємин. П’ята частина видання присвячена ви- 27 вченню культурних, освітніх і наукових контактів між країнами-сусідками. Завершується Збірник текстами науковців, які аналізують теперішні труд- нощі та можливості транскордонної співпраці між Україною, Румунією та Молдовою. Різнобічна підготовча робота над виданням тривала близько року, адже поєднувала зусилля авторів статей, членів редколегії, наукового та літера- турного редакторів, перекладачів і коректорів. Вона забрала чимало часу й енергії у працівників постійного видавця цієї серії – Видавництва „Бук­ рек”, очолюваного Д. С. Максимець. Усім поважним інституціям та осо- бисто колегам, які причетні до виходу в світ цього видання, хочу висловити вдячність за їхню працю, ентузіазм і, нерідко, терпіння. Важко переоцінити їхній особистий внесок у це видання, яке потрібне в Україні, Румунії та Молдові. Сподіваюсь, що воно спроможне допомогти належному розумін- ню як їхніх досягнень, так і значного, ще нерозкритого потенціалу у справі формування добросусідських і партнерських взаємин трьох країн, держав, які тісно пов’язані близькістю історичних доль, але ще не сформували уз­ годженого бачення свого власного майбутнього. Науковий редактор проф. Анатолій Круглашов 28 From Recognition of the Past to Design of the Future: Opportunities and Risks of a Dialogue between Ukraine, Romania and Moldova Introduction The Collection of Scientific Works is published for the fourth time. It integrates thematically related articles of the researchers from Ukraine, Romania and Moldova. This issue is dedicated to historical, political and cultural relations of the three neighbouring states and represents quite a wide range of scientific approaches, expert appraisals and practical suggestions. They are to assist in overcoming issues in the relations of these countries and their societies, to find means of resolving particular contradictions between them aiming towards the common European values and the formation of a proper dialogue culture. However, it is difficult to characterize the relations between the three countries as extremely positive in the long run starting from the publishing of the previous edition of the Collection of Scientific Works in 2009. In particular, after the court settlement of the controversial question concerning the Zmiinyi Island and the adjacent continental shelf, questions concerning the prospects of using the mouth of the Danube and the Bystre Canal and an adjustment of the interstate borders’ change along the Tisa River still remain open in the relations between Kyiv and Bucharest. Differing attitudes of the countries’ leaders as to the problems of the countries’ past cast a shadow on the prospects of their further future. Durable certification of the citizens of both countries, actively conducted by Bucharest, causes certain and understandable concern and even anger on the part of the political elite and considerable strata of societies in Ukraine and Moldova. Dynamics of the Ukrainian-Moldovan relations is recently characterized by somewhat better indexes against that background. Countries reach agreement as to the resolution of controversial property disputes, which have been spoiling the atmosphere of their relationship for a while. More often, although not at the desirable level, the countries cooperate in solving regional issues and those of power security. Their governments have repeatedly claimed their loyalty as to the European choice, but they still cannot boast of significant achievements in the realization of their common strategic goal. Both countries received positive signals from the official Bucharest as to Romania’s support of their European 29 aspirations, which is also important in order for their foreign policy to be a success. But along with this, Ukraine and Moldova understand that merely a sincere desire of Romanian partners to help them in the implementation of Euro-integra­ tion intentions isn’t enough. In the first place, it is because the political situation in Moldova and Ukraine remains difficult and controversial, it is threatened by mighty factors of possible destabilization, which shouldn’t be underestimated. In the second place, in addition to that and despite a number of adopted laws and other normative legal documents in both countries, current state of their progress towards meeting the Copenhagen criteria, didn’t even turn out to be a subject of proper formal evaluation, appropriate state monitoring and state control of the progress towards their implementation. Therefore, it is untimely to speak about their readiness to receive the status of the official candidates to join the EU. In the third place, errors and miscalculations both in domestic and foreign policy of Kyiv and Chisinau have led to the fact that the existing at the present stage pro-Ukrainian and pro-Moldavian lobbying in the European institutions and the govelments of the Member States is not enough for the necessary support and for clear prospects of membership of both countries in the EU. In such ambiguous external and internal conditions, for the three countries, and especially for their leaders, their government in general and also communities it is extremely important to find a common platform for a permanent dialogue, to develop partnership relations, to overcome the contradictions of the past and move forward towards the formation of the trustful and lasting partnership relations. They should be based on a combination of both changing pragmatic interests and, which is of utmost importance, common system of European values, and commitment to them in deed and not in name. In order to succeed in these plans, apart from the efforts and endeavours of politicians of national and regional levels, it is vitally important for the research workers to conduct analytical work, to participate in making relevant managerial and strategic decisions, to make politicians focus on adequate understanding of the interest of a dialogue parties, their possibilities and limitations. Unfortunately, in spite of some encouraging signs of intensifying scientific and expert communication between Ukraine, Romania and Moldova this communicative process is still far from acquiring proper multidimensionality, permanence and effectiveness. Therefore any attempt to organize it and initiate further evolution is particularly valuable, and has to be supported by both public institutions and scientific and educational institutions. Obviously, such assistance is also needed on the part of effective public organizations which understand the importance and significance of this process. 30 Speaking specifically about the International Scientific Conference „Ukraine – Romania – Moldova. Historical, Political and Cultural Relations in the context of European integration processes” as one of the most significant and sufficiently well-established formats of such professional communication, it has to be mentioned that it succeeded in this respect. Fourth conference in succession on the topic provided above was held September 22nd – 23rd, 2010, in Chernivtsi, at intervals defined by its founders, three years after the previous scientific forum. Department of Political Science and Public Administration of the College of History, Political Science and Foreign Affairs at Yurii Fedkovych Chernivtsi National University and Bukovinian Centre of Political Studies were again its main initiators and coordinators. Representative office of the Friedrich Ebert Fund in Ukraine remained a regular partner in conducting this conference. I would like to express my sincere gratitude to its management team and staff. Canadian Institute of Ukrainian Studies (University of Alberta) proceeded in conducting a mission of the event’s support, and most importantly – appropriate assistance in publishing this Collection of Scientific Works based on the reports presented at the conference. Without their support it is difficult to imagine the success of the event and the presentment of the scientific product materialized in the book. Their help in preparing and conducting the conference apart from the Dean’s and Rectors Office of the faculty of Yurii Fedkovych Chernivtsi National University also provided Chernivtsi Regional Administration and Chernivtsi Regional Council. They also helped with publishing of this issue. Editorial board mostly adhered to the established format of issuing the Collection of Scientific Works in a new, fourth issue. Articles are published in Ukrainian, including those that originally were submitted by their authors in Romanian and Russian. They are accompanied by detailed Summаries in English and Romanian. Articles are united in six sections according to the thematic criteri­ on. Section 1 is devoted to the historiosophical and theoretical issues of Ukrainian- Romanian-Moldovan relations. Section 2 highlights the ethnic dimensions of the relationship of the three countries, suggests scientific approaches to ensure proper management of ethnic policy in the region, including those aimed at resolving the Transnistrian conflict. Section 3 combined the reports of those authors who share their experience of studying social problems in neighbouring countries and determine possibilities of their cooperation in resolving this range of problems. Section 4 combines a rather wide thematic range of articles that are characterized by the attention of scholars drawn to the political, legal and institutional aspects of development of both the countries under study and their relationships. The next Section of the issue is devoted to the study of cultural, educational and scientific contacts between the neighbouring countries. The articles of scientists 31 who analyze the existing challenges and possibilities of cross-border cooperation between Ukraine, Romania and Moldova enclose the issue. Versatile preparatory work on the issue has lasted for about a year as it combined the efforts of the authors of the articles, editorial board members, scientific and literary editors, translators and proofreaders. It took the staff of the permanent publisher of this series – publishing house „Bukrek”, led by Maksymets D. S., a lot of time and energy. I should like to express my gratitude to all the venerable institutions and to the colleagues personally involved in publication of this issue for their continuous work, enthusiasm and, often, patience. It is difficult to underestimate their personal contribution to this issue that is needed in Ukraine, Romania and Moldova. I hope that it would be able to assist in a proper understanding of both their achievements and of a significant, yet undisclosed, potential in forming of good neighbourly relationship and partnership of our countries, which are closely related by proximity of historical fates, but have not yet come together to form a coherent vision of their own future. Scientific Editor prof. Anatoliy Kruglashov 32 De la cunoaşterea trecutului la proiectarea viitorului: oportunităţile şi pericolele dialogului dintre Ucraina, România şi Republica Moldova Introducere Pentru a patra oară am editat Culegerea de lucrări științifice, care include articole tematice ale cercetătorilor din Ucraina, România şi Republica Moldova. Această ediţie este consacrată relaţiilor istorice, politice şi culturale dintre cele trei state vecine, reprezintând o gamă destul de largă de abordări ştiinţifice, evaluări și sugestii practice ale experților în domeniu. Acestea au ca scop soluţionarea problemelor existente în relaţiile dintre aceste țări şi societăţile lor, pentru a găsi unele mijloace de reglementare a conflictelor existente pe calea formării unei culturi a dialogului și a unui sistem de valori europene. Cu toate acestea, după editarea volumului anterior în 2009, este greu de caracterizat relațiile dintrea cele trei țări ca fiind doar pozitive. În special, după sentinţa Curții Internaționale pe marginea discuţiilor privind Insula Şerpilor şi platoul continental adiacent, în relaţiile dintre Kiev şi Bucureşti încă nu s-au limpezit problemele cu privire la folosirea Dunării şi Canalului Bâstroe, precum și reglementarea problemei privind schimbarea frontierelor interstatale pe râul Tisa. Nici măcar interpretarea evenimentelor istorice de către liderii acestor două state nu este una pozitivă, care are, prin urmare, un impact negativ asupra viitorului lor. O anumită îngrijorare şi chiar o indignare a unor cercuri din elitele politice și a unor pături sociale din Ucraina şi Moldova provoacă politica redobândirii cetățeniei române, realizată în mod activ de autorităţile de la Bucureşti. În acest context, în ultima vreme, este pozitiv caracterizată dinamica relaţiilor moldo-ucrainene. Ţările ajung la un consens în soluţionarea problemelor litigioase ce ţin de proprietate, care o perioadă lungă au avut un impact negativ asupra relaţiilor dintre aceste două state. Tot mai des, cu toate că încă nu la un nivel cuvenit, Moldova şi Ucraina cooperează în domeniul securității regionale şi energiei. Conducerea celor două ţări a declarat în repetate rânduri despre alegerea unui vector european în politica lor externă, dar încă nu se pot lăuda cu realizări semnificative în îndeplinirea unei strategii comune. Atât Ucraina, cât şi Moldova au primit semnale pozitive de la Bucureşti privind sprijinul din partea 33 României a aspiraţiilor lor europene, care este de asemenea important pentru succesul politicii externe promovate de Ucraina şi Moldova. Însă, din păcate, aceasta nu este suficient pentru îndeplinirea scopului european al Ucrainei și Republicii Moldova. În primul rând, pentru că situaţia politică din Republica Moldova şi Ucraina este dificilă şi controversată, sunt foarte mulți factori care provoacă destabilizări, influența cărora nu ar trebui să fie subestimată. În al doilea rând, în ciuda unui număr mare de legi și acte normative adoptate, stadiul de îndeplinire a criteriilor de la Copenhaga în ambele ţări nu a devenit nici măcar subiect pentru o evaluare corespunzătoare, pentru monitorizare și efectuarea unui control la nivel naţional. Şi, astfel, nu putem vorbi nici de pregătirea lor pentru obținenerea statutului de candidat oficial la aderarea la UE. În al treilea rând, erorile şi greşelile în politica internă şi externă a Kievului şi Chişinăului au dus la faptul că lobby-ul pro-ucrainean şi pro-moldovenesc în cadrul instituţiilor europene şi în guvernele statelor-membre ale UE încă este foarte slab și nu oferă sprijinul necesar pentru integrarea europeană la etapa actuală, în stabilirea unei perspective clare de aderare a ambelor ţări laUniunea Europeană. În aceste condiţii externe şi interne ambigue din cele trei ţări, este foarte important ca liderii, în special, autorităţile de stat şi comunităţile acestora să construiască o platformă comună pentru un dialog permanent, pentru a dezvolta relaţii de parteneriat, pentru a depăşi contradicţiile din trecut şi a se mișca spre o încredere reciprocă şi un parteneriat puternic. Acestea ar trebui să se bazeze pe o schimbare de interese pragmatice şi, ceea ce este mai important și mai sigur, pe un sistem comun de valori europene, nu prin declaraţii, ci prin fapte concrete. Întru realizarea acestor scopuri, este nevoie nu doar de eforturile depuse de politicieni la nivel naţional şi regional, ci și de munca permanentă a analiștilor, oamenilor de ştiinţă, sprijinul experţilor în cursul de dezvoltare şi adoptare a deciziilor manageriale şi strategice importante, îndrumarea politicienilor pentru o înțelegere adecvată a intereselor părţilor implicate în dialog, posibilităţile şi limitările lor. Din păcate, cu toate că are loc intensificarea comunicării științifice dintre experții din Ucraina, România şi Republica Moldova, acest proces este încă departe de a dobândi multidimensionalitatea, permanența şi eficienţa corespunzătoare. Prin urmare, orice încercare de a iniţia şi a organiza dezvolta­ rea lui ar trebui să fie menţinută atât de organele de stat, cât şi de instituţiile ştiinţifice şi de învăţământ. Evident, un astfel de sprijin este, de asemenea, necesar din partea organizaţiilor publice şi nonguvernamentale care înţeleg importanţa acestui proces. Vorbind de Conferinţa ştiinţifică internaţională „Ucraina – România – Re- publica Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale relațiilor în contextul 34 proceselor europene actuale” care, de fapt, este o formă constantă de comunicare profesională între experții dintre aceste trei țări, ar trebui să menționez că ea a fost organizată cu succes. Pentru a patra oară a avut loc această acţiune științifică în perioada de 22–23 septembrie 2010 la Cernăuți, la intervalul de timp stabilit de către fondatorii ei, adică după trei ani de la ediția precedentă. Iniţiatorii şi organizatorii principali ai conferinței au fost iarăşi Catedra de Ştiinţe Politice şi Administraţie Publică din cadrul Facultății de Istorie, Politologie şi Relații Internaționale de la Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuți și Centrul Politologic Bucovinean. În calitate de parteneri i-am avut pe reprezentanții Fundației „Friedrich Ebert” în Ucraina. Aș dori să aduc conducerii și colaboratorilor acestei Fundații cele mai sincere mulțumiri pentru colaborarea fructuoasă în organizarea forumului. Misiunea de a sprijini desfășurarea acțiunii științifice, si ceea ce e mai important – contribuirea la editarea acestei culegeri de articole pe baza comunicărilor de la conferinţă – și-a asumat-o în continuare Institutul Canadian de Studii Ucrainene din cadrul Universității din Alberta. Fără sprijinul extrem de important al acestuia este greu de imaginat succesul conferinței și produsul ei științific materializat într-un volum de articole. Un sprijin important în desfășurarea acțiunii științifice a fost acordat atât din partea decanatului Facultății de Istorie, Politologie şi Relații Internaționale, a rectoratului Universității Naţionale „Iurii Fedkovyci”, cât și din partea Administrației Regionale de Stat Cernăuți și Consiliului Regional Cernăuți. Editorii acestui volum au păstrat, în mare măsură, formatul stabilit pentru ediţiile precedente ale Culegerii de articole. Articolele sunt publicate în limba ucraineană, inclusiv cele care au fost prezentate de către autori în limbile română sau rusă, însoţite de rezumate detaliate în limbile engleză şi română. Materialele conferinței sunt unite în șase capitole tematice. Primul este consacrat studierii experienței istorice a relațiilor ucraineano-româno-moldovenești. Cel de-al doilea scoate în evidență dimensiunea etno-națională a relațiilor dintre aceste trei țări, oferă abordări ştiinţifice pentru asigurarea unei gestionări bune a politicii etnice în regiune, în special privind soluţionarea conflictului transnistrean. Al treilea capitol include lucrările autorilor care și-au concentrat atenția asupra studierii problemelor sociale din țările vecine, unde o atenție aparte se acordă aspectelor colaborării lor întru soluționarea problemelor respective. Capitolul al patrulea include un spectru larg al dezvoltării instituționale și politico-juridice atât a țărilor cercetate, cât și relațiilor dintre ele. A cincea parte a volumului este consacrată studierii contactelor culturale, educaţionale şi ştiinţifice dintre țările vecine. La sfârșitul cărții sunt propuse materialele cercetătorilor care au făcut o analiză a provocărilor actuale și perspectivelor colaborării transfrontaliere dintre Ucraina, România și Republica Moldova. 35 Întocmirea volumului a durat aproape un an, consolidând eforturile autorilor, membrilor colegiului editorial, editorilor ştiinţifici şi literari, traducătorilor şi redactorilor. Editarea acestui volum a luat mult timp și a consumat multă energie a editorului permanent a acestei serie de publicații, fiind vorba de colectivul Editurii „Bukrek” în frunte cu neobositul ei director, doamna Daryna Maksymeți. Doresc să exprim recunoștință sinceră pentru munca, entuziasmul și, deseori, răbdarea colegilor mei și autorilor care au lucrat la această culegere și la edițiile precedente. Este greu de supra-apreciat contribuţia lor la această ediţie, care este atât de importantă pentru Ucraina, România şi Republica Moldova. Sper că acest volum va contribui la înţelegerea corectă atât a realizărilor lor, cât și a potențialului în colaborarea transfrontalieră, relaţiile de bună-vecinătate şi parteneriat dintre cele trei ţări, care sunt strâns legate de un destin istoric, dar care nu și-au creat încă o viziune coerentă faţă de viitorul propriu. Redactor știinţific, prof. univ. Anatolii KruglaŞov 36 Розділ 1 УКРАЇНCЬКО-РУМУНСЬКО- МОЛДОВСЬКІ ВІДНОСИНИ: ПОЛІТИЧНА АКТУАЛІЗАЦІЯ 37 Штефан Пуріч (Сучава, Румунія) ІСТОРІОГРАФІЯ БУКОВИНИ: МІЖ ДІАЛОГОМ ГЛУХИХ ТА МИСТЕЦТВОМ АРГУМЕНТОВАНОГО ДИСКУРСУ Історіографія Буковини є, здебільшого, історіографією уявної провінції, особливо коли йдеться про роботи, які стосуються періоду до 1775 р. або після 1918 р. Істину цю можна дуже легко перевірити за допомогою гео- графічних та політико-адміністративних карт. Більше того, кожна з трьох великих історіографій (румунська, українська, австро-німецька) Буковини окреслює три різні картини/розуміння провінції. Незважаючи на ці пара- докси, написання історії краю будується на реальному факті, а саме: існу- ванні омонімної політико-адміністративної одиниці в 1775–1918 рр. Збіги та розходження в історіографічних працях зумовлені різними людськими і технічними потенціалами румунської, української і австро- німецької історичних шкіл, низьким рівнем культури інформації, зовнішні- ми впливами, суб’єктивними сприйманнями дослідників, слабким викорис- танням сучасних теорій та новаторських методологій тощо. Попри поодинокі спроби збудування аргументованого дискурсу, якіс- ні зміни історіографії Буковини будуть загальмовані панівною в сучасно- му суспільстві тенденцією перетворення науки в інструмент, покликаний слугувати інтересам державного апарату, економічних структур, військових або політичних установ. Ключові слова: історіографія, Буковина, стереотипи, суб’єктивність, наукова методологія, постмодернізм. Еволюцію світової чи будь-якої національної історіографії не можна висвітлювати та розуміти винятково як неперервну лінію прогресу, арифме- тичне або геометричне накопичення здобутків, суму позитивних результа- тів, тому що у дослідженні минулого та написанні історії існують певні від- хилення від нормального ходу речей (пригадаймо хоча би перекручування нацистської чи комуністичної історіографій ХХ століття), застій, відкидан- ня раціонального судження тощо. У післявоєнний період як в Румунії, так і в Радянському Союзі, особливим чином, написання історії Буковини було переважно направлене на виправдання певних політичних рішень, вибілю- вання історичної пам’яті або створення міфів, які б слугували офіційній 38 ідеології. Розпад соціалістичного табору, усунення ідеологічного нагляду та перехід до плюралістичної політичної системи уможливили проявити себе новим – звільненим від тиску цензури – підходам, проте низький рі- вень вивченості наявного архівного матеріалу, необ’єктивність багатьох збірок документів, надрукованих у радянські часи, необізнаність фахівців із сучасними науково-дослідницькими методологіями, пережитки старих історіографій чітко відбилися на процесах вивчення минулого Букови- ни в останні два десятиліття. Відсутність або слабкі зв’язки з колегами- істориками із Заходу в перші постсоціалістичні роки також не сприяли появі нових, неординарних поглядів на події, які були зареєстровані істо- ричними джерелами. Окрім цього, якщо проаналізувати три головні історіографії Букови- ни (румунську, українську й австро-німецьку), то побачимо, що кожна з них розуміє по-своєму що є, власне, „Буковина”, чи „буковинський край”, спільними залишаються лише теми (не завжди), хронології (не повністю) та головні актори. Якщо охарактеризувати дуже поверхнево ці три пер- спективи щодо „країни буків”, то можна простежити, що румунська істо- ріографія підкреслює автохтонність румунського народу на Буковині та переселенський характер інших етнічних груп, українська – пов’язує мину- ле провінції із слов’янськими племенами та українськими князівствами, а австро-німецькі дослідники вказують на те, що Буковина стала тим краєм, в якому австрійська адміністрація зуміла блискуче втілити в життя глибокі реформи, що модернізували провінцію і створили з неї приклад для інших країн та епох. До цих загальнонаукових та соціально-політичних факторів треба до- дати той конкретний факт, що значною мірою історіографія Буковини є іс- торіографією уявної провінції. Цю останню формулу можна дуже влучно застосувати до історичних праць, які займаються винятково минулим буко- винського краю від стародавніх часів і до 1774 року або після 1918 року і до сьогодення. Істину цю можна дуже легко перевірити за допомогою гео- графічних та політико-адміністративних карт. Скільки зусиль ми би не до- клали, на сучасних або середньовічних картах неможливо знайти ту адмі- ністративну одиницю, яка стала предметом дослідження десятків тисяч1 наукових розвідок, монографій, мемуарів, романів, картин, фільмів тощо. У середньовіччі ці терени входили до складу Молдовського князівства, після 1918 року розтворилися в Румунському королівстві, а починаючи з 1944 року 1 Для охочих переконатися наскільки багато було написано про минуле цього краю до 1990 р., достатньо проконсультувати бібліографічні томи, опубліковані в Німеччині вихідцем з Буковини – Еріхом Беком. 39 територія провінції була перерізана колючим дротом, який розділив південну і північну частини між двома державами (Румунією та Україною), а сьогодні ще й Європейським Союзом та Співтовариством Незалежних Держав. Незважаючи на цей парадокс, історіографія Буковини не зникла, не впа- ла в небуття, а навпаки продовжує щорічно збагачуватися іншими тисячами наукових, публіцистичних, мистецьких та іншого характеру статей. І тут перед нами постає дилема: або є божевільними ті, які говорять і пишуть в теперішньому часі про щось, що вже давно не існує, відтворюючи минуле за допомогою кривих дзеркал, або це щоденне накопичення даних та ін- терпретацій має певне обґрунтування і, можливо, певну мету1. Не можна не згадати про ностальгічні праці буковинців, які виїхали – добровільно чи примусово – далеко за межі їхньої малої батьківщини, або про роботи різних авторів, які шукають в минулому моделі для сучасників. Звичайно, таємниці минулого часто приваблюють бентежні уми та притягують багато дилетантів, які мріють побачити своє прізвище в будь-якому часописі чи газеті, але, на щастя, історіографію Буковини ці категорії „дослідників” не зуміли заполонити, хоча прикладів можна навести достатньо. Якщо відки- нути спроби дискредитації історії як науки, то будь-який неупереджений спостерігач зможе констатувати, що дослідження минулого Буковини роз- виваються на певних передумовах, переслідуючи певні цілі. Пропонуємо виділити декілька загальних передумов, які направляють хід кожної з трьох великих історіографій Буковини – румунської, україн- ської та австро-німецької, а також найбільш важливі труднощі, з якими стикаються дослідження минулого провінції, зосереджуючись більше на перших двох історичних школах. Історіографічний дискурс щодо минулого Буковини будується на реаль- ному історичному фундаменті, а саме: на існуванні омонімної політико- адміністративної одиниці в 1775–1918 рр., з певними продовженнями в часи Другої світової війни. Стосовно цього історики з різних країн розділя- ють думку про окремий період розвитку цієї території в новий та новітній часи. Проте вони дивляться і відображають з різних боків еволюцію про- вінції в економічному, соціальному та культурному планах, публікуючи іно- ді досить пристрасні публіцистичні і навіть наукові статті. Треба також від- мітити, що бачення німецькомовних істориків певною мірою дистанцію- ється від інтерпретацій наданих іншими двома історіографіями: вони більш потужно висвітлюють – поряд із фіксуванням здобутків та прогресу зареє- 1 Не слід унеможливлювати те, що в майбутньому північна і південна частини іс- торичної Буковини об’єднаються в єдиній Європі і тоді можна буде по-іншому роз- глядати та освоювати потенціал цього регіону, зокрема і в історіографічному плані. 40 строваних під час Габсбурзької адміністрації – також і негативні моменти з минулого австрійської Буковини. Хоча ми штучно відокремили три історіографії, треба зазначити, що всередині цих шкіл не існує однорідності та одностайності щодо спосо- бів презентації різних аспектів історії буковинського краю. Наприклад, сто- совно періоду австрійської влади деякі румунські історики наполягають на численних зловживаннях габсбурзьких чиновників, соціальній і національ- ній несправедливості, іменуючи майже півтора сторіччя незадовільним ета- пом у розвитку румунської спільноти Буковини [6; 3], в той час як інші під- креслюють, що в часи австрійської адміністрації прискорився процес пе- реходу місцевої спільноти від середньовічного суспільства до суспільства нового, капіталістичного типу і цей процес не міг не відбутися без певних соціальних коштів [1; 7; 10]. Ці два підходи трапляються також і в рамках української історіографії [12; 11]. Іншим підґрунтям, яке генерує інтерес до минулого цього краю, є бага- тоетнічний характер населення провінції та феномен мирного співжиття, що властиве, власне, буковинцям. Ці фактори мають подвійний вплив: з одного боку, представники фактично кожного етносу квапляться підготува- ти дослідження щодо історичного розвитку спільноти, до якої належать, та/ або вписати її в картину загальної еволюції провінції, порівняти чи навіть накласти поверх історії інших національностей Буковини. До цієї категорії публікацій можемо зарахувати численні „войовничі” (але не лише) розвід- ки, які мають за мету обґрунтувати певні претензії або ситуації, що скла- лися після певних історичних подій [14]. З іншого боку, існує особливий інтерес до поліетнічного та мультиконфесійного характеру населення краю як з боку істориків-буковинців, так і з боку дослідників, які не мають гене- тичних зв’язків із Буковиною. Якщо в першому випадку ми віднаходимо, як правило, паралельні промови та наукові труди і стикаємося із справжнім діалогом глухих, незалежно від історичної школи чи покоління, у другому – ми є свідками порівняно активних дебатів (досить часто заочних), але, як правило, аргументованих і дуже часто близьких в інтерпретаціях щодо справжніх вимірів та ефектів цивілізованого співжиття буковинців. До цієї категорії можна долучити тих істориків, які пробують аналізувати неупе- реджено думки та аргументи чужоземних фахівців, намагаючись розроби- ти більш нюансовані аналізи та більш комплексні моделі задля пояснення буковинського феномена. Проте, ми повинні думати раціонально й усвідо- мити, що, незважаючи на кількість та різноманітність історичних джерел, вони можуть стати основою тільки для певної кількості перспектив щодо минулого. Звичайно, історичні джерела відкриті для різних інтерпретацій, 41 але завжди існуватиме обмежена кількість моделей та інтерпретацій, які легітимним чином будуть пов’язані з цими джерелами. До таких більш-менш об’єктивних передумов долучається суб’єктивне, ідеалізоване, навіть містичне, зображення краю, землі, малої батьківщи- ни, загубленої, напевно, назавжди. Віддзеркалення цього міфічного ми- нулого відбувається найбільш чітко під час ідентитарних, соціальних або економічних криз, в певній культурно-політичній кон’юнктурі, створеній національно-державною відбудовою чи будовою, або до нього звертаються – як ми мали можливість констатувати після 1990 р. – в процесі обговорення та втілення проекту об’єднаної Європи. В цьому плані дуже цікавим є той аспект, що, як правило, кожна з історіографій висвітлює важливість і значи- мість власного етносу, ігноруючи або – у виді виключення – звинувачуючи інші етнічні спільноти у недостатній ангажованості чи навіть у руйнуванні проекту мирного співжиття національностей Буковини. Незважаючи на упе- редженість цих чи інших розвідок, ми повинні погодитися з тим, що збіль- шення кількості суб’єктивних промов фахівців про минуле краю призведе врешті-решт до накреслення більш-менш правдивого зображення буковин- ського минулого, хоча не слід очікувати цього в наступні 1–2 десятиріччя. Як можна пояснити ці різночитання та „протистояння”, шляхи, якими прямують фахівці? Чому існує стільки труднощів у розвитку наукового діа- логу і чи можливо їх уникнути або хоча би зменшити їх кількість та вагу? По-перше, ми не повинні забувати про те, що фахівці або ті, які пишуть про минуле Буковини, є вихідцями з різних країн, із різним кругозором та науково-методологічною підготовкою, навіть із різними власними і громад- ськими цінностями. По-друге, аналізуючи стан буковинської історіографії, потрібно взяти до уваги її людський і технічний потенціали. Якщо подивимось в напрям- ку Аугсбургу, Сучави – Редеуць або Чернівців, зможемо з легкістю конста- тувати, що кількість професійних істориків, які займаються буковинською проблематикою, не зможе нікого вразити. В цьому плані переважають наші українські колеги і найбільше буковинознавців можна зустріти в Чернів- цях. Така ж ситуація і стосовно фінансової підтримки досліджень. На жаль, до цього моменту ледь можна надбати один-два десятки назв монографій та інших наукових праць, які були здійснені та опубліковані за допомогою щедрого фінансування через певні програми і гранти, інші ж сотні і тися- чі книг та розвідок були надруковані завдяки індивідуальним зусиллям до- слідників чи меценатству певних осіб, фондів або асоціацій. По-третє, на низькому рівні перебуває культура інформації, жодна з іс- торіографій так і не зуміла видати значні колекції першоджерел різних ти- 42 пів, які б дали змогу більш широко та глибоко проводити дослідження і аналіз минулого провінції. Нові інформаційні технології можуть вирішити певні проблеми, пов’язані із акумулюванням та селекцією історичних дже- рел в майбутньому, але вони майже не здатні запобігти зменшенню вели- чезних обсягів інформації, яка зберігається на традиційному носії – папері. Сканування набраного на машинці документа є і дуже коштовним, і про- блематичним, а рукопису – і непевним. Звісно, що деякі дати, факти, історичні події є відомими, інші чекають, щоби їх ввели в науковий обіг або, навпаки, з запеклістю творять опір від- криттю. Але самі вони не можуть організуватися, систематизуватися, струк- туруватися або прив’язатися до чогось чи когось і тому місією історика стає виявлення на підставі фактів „оповіді” про минуле. По-четверте, різночитання завдячуються також феномену історичного „піратства”, яке спрямовує увагу читачів до неперевірених фактів, виробляє необґрунтовані аналізи, публікує провокаційні статті тощо. Нерідко можна побачити, як у Чернівцях і, чому би й ні, в Сучаві (винятком є у цьому випадку Аугсбург) популярністю користуються певні особи, які не мають нічого спільного із фахом історика, але які із власної ініціативи або за за- мовленням з’являються в пресі і науково-популярних часописах з темами, котрі повинні збудити інтерес читача і, водночас, збурити публіку. Йдеться не про авторів друкованих матеріалів, які публікуються з метою популяри- зування історії, а про тих, хто спекулює делікатні суб’єкти, такі як етноде- мографічний розвиток, 1918 та 1940 роки, недосконалості австрійської та румунської адміністрацій, національні меншини тощо. Наслідки публікацій подібного типу, а також ТВ-історії на середній і довгий термін є, як пра- вило, негативними і до того ж непередбаченими: вони обманюють читача та провокують представників однієї нації проти інших етнічних груп, спо- творюють реалії минулого, чинять пресинг на істориків-фахівців, дискре- дитують історію як наукову дисципліну, правлять знаряддям у досягненні певних, не завжди чесних, позанаукових цілей тощо. По-п’яте, ми не можемо відкинути той факт, що, попри спроби спеціа- лістів надати об’єктивного значення дослідженням і результатам їх науко- вої роботи, вони залишаються живими істотами, які не можуть не відчувати на рівні свідомості чи підсвідомості впливи, продиктовані часом і місцем, в якому вони творять, інтересами, культурою, цінностями, власними сим- патіями та фобіями тощо. Різні думки про сучасний стан людства – дослід- ника чи інших авторів – мають також вплив на способи інтерпретації іс- торичних подій і фактів. Так само, службовий зв’язок із установою, в якій працює дослідник, цензура і автоцензура, характер і заходи політичного ре- 43 жиму, інтелектуальна підготовка та соціальний осередок історика, технічні і матеріальні засоби, котрі він має можливість використовувати, мода та інтелектуальні смаки – всі ці фактори мають потенціал впливу на спосіб ви- конання історичного дослідження. В цьому плані менш ураженими, більш незалежними є наші німецькі колеги, які вже залишили позаду ентузіазм націоналістичного пошуку місця власної нації у світовій і європейській іс- торії. Водночас, нам потрібно взяти до уваги й те, що історики та їхня праця є предметами історіографічних досліджень [5, с. 293] і це має, як правило, позитивний вплив на професійну діяльність у галузі історичного минуло- го. Один із базових принципів соціально-історичного аналізу, про який ру- мунські та українські історики часто забувають, підкреслює те, що дорога від певної політичної програми, задекларованої цілі чи стану речей і до їх фінальних наслідків не може бути уявленою і представленою у лінеарному вигляді. Слід завжди пам’ятати, що з моменту старту певного процесу існує велика кількість векторів тиску, подій та обставин, які неможливо передба- чити і які підсилюють або ослаблюють/анулюють одні одних. У ході дослідження і написання новітньої історії, окрім зазначених вище чинників, діє ще фактор часового наближення до подій [9, с. 336]. В такій си- туації історик з’являється у двох іпостасях: свідка/учасника подій та дослід- ника і тому його головним обов’язком є сепарація якості історика від якості мемуариста [8, с. 8]. До цього ще додається незакінченість досліджуваного періоду, звідки витікає і головна трудність новітньої історії: визначення пев- ної ієрархії вагомості задля оцінки персонажів та подій [8, с. 11]. По-шосте, слід зважати на те, що великою обставиною на шляху розви- тку діалогу між різними історіографіями є нерівноцінне застосування су- часних теорій та новітніх методологій дослідження минулого. Домінуючою залишається наративна традиція, тоді як звернення істориків до методів ін- ших соціальних наук є малопопулярними. Дуже часто зі сторінок книг і наукових часописів, опублікованих на початку ХХІ-го століття прогляда- ється підхід, який був специфічним для романтичної історіографії ХІХ-го століття, що представляла минуле власного народу/нації з етнографічного боку, окреслюючи портрет ідилічного суспільства, позбавленого внутріш- ніх конфліктів і згуртованого перед кривдами і зовнішніми ворогами. Але історія не є автомагістраллю, як не буває прямолінійною доля кожної лю- дини або нації. У буковинській історіографічній вітрині ми не побачимо майже зовсім гендерних досліджень, феміністичних перспектив, постмодерністських під- ходів. Більшість дослідників буковинського феномена залишилась прикова- ною до традиційної „соціальної історії”, ігноруючи альтернативні підходи. 44 Наприклад, дуже важко буде знайти розвідки, проведені на базі принципів та перспектив „культурної історії”. Така перспектива могла би поставити в центр уваги дуже привабливі можливості для інтерпретації, з огляду на те, що, на відміну від прибічників „соціальної історії”, адепти „культурної іс- торії” висвітлюють відсутність гармонії всередині спільноти, а напруження на етнічному, політичному та конфесійному рівнях були властивою рисою буковинського мікрокосмосу. Реалізація розвідок за допомогою методів, які успішно використовуються французькими, англійськими чи американськи- ми вченими, може призвести безсумнівно до відкриття нових, небачених раніше, граней минулого нашої уявленої батьківщини. Засвоєння сучасних принципів є досить доступним фахівцям, тому що між старою „соціальною історією” і новою „культурною історією” не відбувся радикальний розрив, хоча теми і – водночас з ними – методи нового історіографічного підходу змінили фокус від політичних, соціальних, економічних макроструктур і процесів до культур і щоденного екзистенціального досвіду простих людей. На Заході утвердження „культурної історії” проходило разом із зростанням скептицизму до претензій традиційних соціальних наук, проте цей процес утвердження не дегенерував у занурення в нереальність. Західноєвропей- ські історики не тільки продовжують сумлінно і критично працювати із джерелами, але освоїли також різні методи і рішення, запропоновані соці- альними науками. Отже, прихильники „нової” історії в жодному випадку не відмовились наслідувати раціональні методи задля отримання реалістичної картини минулого [4, с. 100]. Щодо постмодернізму, треба зазначити, що для історичної науки він передбачає розцентрування історіографічного дискурсу і фокусування на периферичні – для традиційних підходів – суб’єкти. Слідуючи великим історіографіям континенту, які відмовляються від європоцентристського бачення і написання минулого, для історіографій Буковини (особливо австро-німецької, але не тільки) корисним було би сконцентрувати зусилля не лише на вивченні політико-адміністративних та економічних макрофе- номенів, які вплинули вирішальним чином на історичний розвиток провін- ції, а й на опрацювання процесів, що позначилися, наприклад, на долях пев- них мікроспільнот. Буковинське історіографічне поле повинно надати місце для реалізації альтернативних нарацій, які були або ще є замовчуваними та ігнорованими. В рамках постмодернізму можна здійснити поєднання опо- відей про групи, які вважаються взаємно ворожими і які унеможливлюють одна одну, таким способом, який би стимулював визнання спільного мину- лого. Метою цього поєднання є окреслення такого майбутнього, яке могло (або повинно) би стати спільним, основаним на рівноправ’ї та взаємопо- 45 вазі. Навіть якщо ми не бажаємо визнавати чи може не усвідомлюємо, але серед цілей буковинської історіографії є і створення історичного майбут- нього, в якому повинні жити ми у ХХІ-му столітті. Перефразовуючи амери- канського поета Томаса Еліота – лауреата Нобелівської премії з літератури (1948 р.) – можемо стверджувати, що минуле і сьогодення перебувають в майбутньому, а в майбутньому міститься минуле [2]. Історію Буковини потрібно розглядати і розробляти через призму проблем об’єктивності, права, можливості та необхідності. Якісний метаморфоз буковинської іс- торіографії буде загальмований в наступний період панівною в сучасному суспільстві тенденцією до перетворення науки/досліджень в інструмент, поставлений у розпорядження державних структур та економічних гравців, у службу військових і політичних владних структур. З огляду на це, представники різних національних історіографій Букови- ни повинні бути відкритими до спілкування, а не залишатися прив’язаними ланцюгами стереотипів до діалогу глухих, який ми бачили і в якому брали участь в останнє століття. Незалежно від теоретичного підходу, обраної ме- тодології, найбільш важливим залишається визнання того, що здобуття іс- торіографічних знань є можливим, що жоден з буковинознавців не є влас- ником абсолютної істини, так що головною місією і обов’язком дослідників минулого Буковини є докладання зусиль задля неупередженого пізнання іс- торичних реалій. Незважаючи на те, до якої школи належать історики, за- соби досягнення пізнання істини можуть бути тільки науковими, емпірич- ними, раціональними або логічними. Відкриття істини щодо буковинського культурно-історичного комплексу повинно залишатись як науковою метою, так і сталою моральною ціллю. Список використаних джерел 1. Ceaușu M.-Șt. Bucovina Habsburgică de la anexare la Congresul de la Viena. Iosefinism şi postiosefinism (1774–1815). – Iaşi: Fundaţia Academică „A. D. Xenopol”, 1998. – 249 p. 2. Eliot T. S. Burnt Norton / Four Quartets [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ubriaco.com/fq.html 3. Iacobescu M. Din istoria Bucovinei. – Vol. I, 1774–1862. – Bucureşti: Academiei, 1993. – 550 p. 4. Iggers G. G. Historiography in the Twentieth Century. From Scientific Objectivity to the Postmodern Challenge. – Hanover–London: Wesleyan University Press, 1997. – 208 p. 5. Lambert P., Schofield Ph. Conclusion: history and power / P. Lambert, Ph. Schofield (eds.) // Making History. An introduction to the history and practices of a discipline. – London; New York: Routledge, 2004. – 311 p. 46 6. Nistor I. Istoria Bucovinei. – București: Humanitas, 1991. – 453 p. 7. Olaru M. Mişcarea naţională a românilor din Bucovina la sfârşitul secolului al XIX-lea şi începutul secolului al XX-lea. – Rădăuţi: Septentrion, 2002. – 256 p. 8. Rémond R. Histoire de France. – Vol. 6. Notre siècle, 1918–1988. – Paris: Fayard, 1988. – 1012 p. 9. Ricoeur P. Memory, History, Forgetting. – London; Chicago: The University of Chicago Press, 2006. – 624 p. 10. Ungureanu C. Bucovina în perioada stăpânirii austriece 1774–1818 (aspecte etnodemografice şi confesionale). – Chișinău: Civitas, 2003. – 304 p. 11. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої поло- вини XIX – початку XХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 574 с. 12. Жуковський А. Історія Буковини. Ч. ІІ після 1774 р. – Чернівці: Час, 1993. – 221 с. 13. Заполовський В. Буковина в останній війні Австро-Угорщини 1914– 1918. – Чернівці: Золоті литаври, 2003. – 284 с. 14. Старик В. Від Сараєва до Парижа. Буковинський interregnum 1914–1921 / Між націоналізмом і толерантністю. – Чернівці: Прут, 2009. – 184 с. Stefan Purici (Suceava, Romania) HISTORIOGRAPHY OF BUKOVINA: BETWEEN THE DIALOGUE OF THE DEAF AND THE ART OF ARGUMENTATIVE DISCOURSE The historiography of Bukovina is mainly one of an imaginated province. This formula can be successfully applied to the writings that present the Bukov- inian territory’s past, especially before 1775 and 1918. This fact is easily demon- strable through a geographical or historical map. If we distinctively analyze the specific Romanian, Ukrainian or German literature in order to obtain a replica of what Bukovina represents for each of those mentioned schools, we will also obtain three different pictures that have in common only themes, chronologies and important actors. Against the subject’s protean character, the historiographic discourse con- cerning Bukovina is based on a real historic foundation, that is the existence of a political-administrative entity between 1775–1918, with certain prolongations or sporadic/ provisional revivals until 1944. Although we consider three distinct historiographies, we should not see them as dumbfounded in certain paradigm, as inside them there are different approaches from one author to another. 47 The historians’ interest in this land is generated by the population’s multi- ethnic character, by the phenomenon of peaceful cohabitation associated to the Bukovinians, but also by the province’s personalised subjective perception, ma- terialised in the image of an idyllic country, the native paradise lost forever. The convergences and divergences recorded by the three historiographies are generated by multiple factors, among which important roles are held by the hu- man and technical potential of the historiographical schools, by the information culture’s poor level, the historical „piracy” phenomenon, the external influences, the subjective perceptions and sympathies of the researcher, the poor implemen- tation of modern theories and innovative methodologies, etc. Despite the episodic efforts of an argumentative discourse’s manifestation, the qualitative metamorphosis of Bukovina’s historiography will be hampered by the dominant tendency of the contemporary society to transform the science / research into a tool met at the disposal of the state agencies and economic actors, submitted to political and military factors. Key words: historiography, Bukovina, stereotypes, subjectivity, scientific methodology, postmodern. Ștefan Purici (Suceava, România) ISTORIOGRAFIA BUCOVINEI: ÎNTRE DIALOGUL SURZILOR ȘI ARTA DISCURSULUI ARGUMENTATIV Istoriografia Bucovinei este, în mare parte, istoriografia unei provincii imaginate. Această formulă o putem aplica cu succes scrierilor care prezintă trecutul teritoriului bucovinean în special înainte de 1775 şi după 1918. Faptul este uşor de demonstrat cu ajutorul unei hărţi geografice sau istorice. De asemenea, dacă vom analiza distinct literatura de specialitate de limbă română, ucraineană sau germană pentru a încerca o reproducere a ceea ce înseamnă Bucovina pentru fiecare dintre cele trei şcoli invocate, vor rezulta trei tablouri diferite, ce vor avea în comun doar teme, cronologii, actori importanţi. În pofida caracterului proteic al subiectului, discursul istoriografic privitor la Bucovina se articulează pe o temelie istorică reală şi anume pe faptul existenţei unei entităţi politico- administrative omonime în perioada 1775–1918, cu anumite prelungiri sau reveniri provizorii până în anul 1944. Deşi vorbim de trei istoriografii distincte, nu trebuie să le privim ca încremenite în anumite paradigme, în interiorul lor manifestându-se abordări diferite de la un autor la altul. 48 Interesul istoricilor pentru acest ţinut este generat de caracterul multietnic al populaţiei, de fenomenul convieţuirii paşnice asociat bucovinenilor, dar și de percepţia personalizată, subiectivă a provinciei, materializată în imaginea idilică a unei ţări, a baştinei pierdute probabil pentru totdeauna. Convergenţele şi divergenţele pe care le înregistrează cele trei istoriografii sunt generate de mai mulți factori, între care roluri importante sunt deținute de potenţialul uman şi tehnic al școlilor istoriografice, de nivelul precar al culturii informaţiei, de fenomenul „pirateriei” istorice, de influențele externe, percepțiile subiective și simpatiile cercetătorului, de aplicarea deficitară a teoriilor moderne şi a metodologiilor inovatoare etc. În pofida eforturilor episodice de manifestare a unui discurs argumentativ, metamorfoza calitativă a istoriografiei Bucovinei va fi frânată de tendinţa dominantă în societatea contemporană de a transforma ştiinţa/cercetarea întrun instrument pus la dispoziţia organismelor de stat şi a actorilor economici, în serviciul factorilor politici şi militari. Cuvinte-cheie: istoriografie, Bucovina, stereotip, subiectivitate, metodologie știinţifică, postmodern. Іван Монолатій (Івано-Франківськ, Україна) ПОЛІТИЧНІ АкторИ РУМУНІВ У ПІДАВСТРІЙСЬКІЙ БУКОВИНІ: ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ, ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЗАХИСТ ГРУПОВИХ ІНТЕРЕСІВ Характеризуються інституціоналізація, діяльність та захист етногрупо- вих інтересів румунської спільноти Буковини в період модернізації політич- ної системи Австро-Угорщини і початку Першої світової війни, досліджу- ються особливості міжетнічної взаємодії на Буковині в період політизації етнічностей – через з’ясування обставин становлення та функціонування румунських політичних партій, вивчення етнополітичної поведінки руму- нів у Буковинському крайовому сеймі, зокрема, щодо налагодження і гар- монізації міжетнічних відносин („Буковинська згода”). 49 Ключові слова: етнічні політичні актори, політизація етнічностей, полі- тичні партії, міжетнічний компроміс, етноконфліктна взаємодія, політична поведінка, Австро-Угорщина, Буковина. Політичний вимір західноукраїнських сюжетів взаємодії „іншостей” передбачає й з’ясування основних параметрів ґенези та засад діяльності румунських політичних фігур. Це, на нашу думку, уможливить виявити чи- мало відправних точок ідейної еволюції румунських політичних акторів, формування новочасної національної свідомості цих етнічних груп, само- врядних підстав та мобілізаційної здатності етнофорів, з’ясувати механізми взаємодії „своїх” і „чужих”. У межах Габсбурзької монархії герцогство Буковина мало переважно двохетнічний українсько-румунський характер, але із значною часткою єв- реїв та німців, а також окремих етносів і конфесій. З огляду на дифузний характер українсько-румунської етнічної межі, окремі українські поселення заходили в південну частину, а румунські – в північну. Відсутність розви- нутого індустріального виробничого сектора на західноукраїнських землях визначала структуру всіх, без винятку, етнічних сегментів місцевого етно- соціального організму. Культурний поділ праці призвів до усталення між- етнічної соціокультурної дистанції між містом і селом [7, с. 161–182]. За- кономірне прагнення окремих етнонацій (українців, поляків, румунів) до оновлення власної соціальної структури викликало боротьбу за домінування в містах. Проте суттєвим тут було самоусунення українців від міста як тако- го, від урбанізації загалом. Досліджуваний соціум за своєю іманентною сут- ністю залишався традиціоналістським [5, с. 48–49]. Стримувальними, хоча не основними, факторами тут виступали інонаціональний характер міст (зде- більшого польсько-єврейського, почасти румунсько-німецького тощо) і від- сутність у них розгалуженої індустріально-виробничої структури. Внаслідок еволюції українського, польського та єврейського, а подекуди й німецького та румунського етнічного відродження у фазу масових рухів, досягнення ними своїх максимальних цілей пріоритети Австро-Угорщини в різних сферах сус- пільного життя відображали інтереси її двох титульних етносів – німців та угорців [3, с. 88]. В умовах досліджуваного хронотопу дії, спрямовані на реа- лізацію прагнення визначених титульних етносів до повсюдного поширення власних соціокультурних цінностей, і одночасно стан перманентного антаго- нізму з носіями сепаратистських етнонаціоналізмів (приміром, польського, українського чи румунського) безпосередньо загрожували збереженню влас- ного „я” етнічними меншинами [6, с. 11, 30–32]. У такому випадку дихотомія „свій”/„чужий” відображала дискретність суб’єктивно-інституційних (дер- жава) та природно-етнічних (власне, етнічних меншин) інтересів. 50 У групових настроях румунів з 1860-х рр. визначався примат етнічного типу ідентичності. Питомий компонент ідеологічних платформ партійних програм румунів становили іредентистські цілі. Зародком румунського пар- тійного життя на Буковині стала Централістська партія (ЦП), керована в 1860-х рр. братами Ґормузакі. Хоча до неї належали великі землевласники й окремі представники інтелігенції трьох основних націй краю (румунів, українців, німців), селяни в ній не були представлені. Паралельно з діяль- ністю ЦП радикально налаштовані румунські націоналісти, прибічники ве- ликого землевласника А. Петріно, відхиляли будь-яку співпрацю з україн- цями. Представників етнічної більшості краю вони вважали „загарбниками й окупантами”, а тому вимагали збереження самобутності Буковини [19, c. 45–47; 15, с. 616–617]. У 1885 р. у Чернівцях засновано румунський політичний союз „Con- cordia”, який метою своєї діяльності проголосив представництво всіх руму- нів у суспільно-політичному житті краю, особливо селянства і середнього класу. Згодом, у 1892 р. конкордисти об’єдналися з членами ЦП у Румунську національну партію Буковини (РНПБ) під проводом великого землевласника барона Я. Флондора і письменника Ґ. Поповіча – прибічників радикального націоналізму і теорії дако-романізму [15, c. 617]. Представники РНПБ, або як її часто називали „Волоської консервативної партії” (ВКП), критикували австрійську крайову владу за „терпимість до українських шкіл”: уважалося, що це було нібито порушенням майнових прав румунського населення. Од- нак, коли РНПБ вирішила співпрацювати з поміркованими крайовими по- літиками, які частково визнавали національні права українців, Я. Флондор і Ґ. Поповіч вийшли з неї. У 1900 р. вони заснували Румунську національно- народну партію (РННП), яка стояла в опозиції до крайової влади і не ви- знавала жодних прав українців. В одній з відозв РННП заявляла: „Волоська народна партія буде боротися проти агресивної політики русинів і піде в цій боротьбі з тими народами, котрі мусять боротися спільно з волоським на- родом проти того самого противника” [4, c. 262]. У цьому випадку потужним засобом етнополітичної мобілізації буко- винських румунів були пресові видання та літературні твори. Певний, хоча й не визначальний, вплив на розпалювання міжетнічної ворожнечі та по- ширення ідей „Великої Румунії” мали очільники місцевих радикальних націоналістів – І.  Ністор, Д.  Мармелюк та Т.  Штефанеллі, які гуртували- ся довкола часопису „Junimea Literarâ” („Літературна молодь”) [14, с. 50]. Патетичний тон мали й літературні публікації Н. Іорґа і О. Ґоґа стосовно національної єдності румунів. Щоправда, як зауважує дослідниця М. Гаус­ ляйтнер, ці тексти не досягали бажаних для їх авторів результатів: біль- 51 шість місцевого румунського населення, яке було ще біднішим, аніж їхні одноплемінники у Румунії, не надто переймалася іредентистськими ідея- ми великих землевласників [14, с. 50]. Зауважмо: коли у 1914 р. крайовий президент Буковини повідомляв Віденське міністерство внутрішніх справ про нуртування у середовищі студентів-румунів і православних священиків симпатій до дако-романізму, той підкреслював, що про організовану про- паганду цієї теорії не йдеться, оскільки серед місцевих селян такі факти не помічені, а останні – цілком байдужі до таких акцій [19, с. 122–127]. На нашу думку, такий стан справ можна пояснити й тим, що у дослі- джуваний період було небагато практичних ініціатив румунських націона- лістів, членів РННП на користь селян. Зокрема, майже нічого не відомо про існування хат-читалень у румунських селах, які були поширені в україн- ських селах Буковини. А те, що румунська активність у виробленні власної етнічної ідентичності була в зародковому стані, пояснюється слабкою со- ціальною структурою передусім сільського населення. Натомість на іншо- му, сказати б, полюсі взаємин перебували великі землевласники-румуни, які мали набагато більший вплив і присутність у крайовому політичному просторі, ніж українці, які такої соціальної страти майже не мали. Адже румунські бояри включно до 1918 р. залишалися найвпливовішою політич- ною групою, якій вдавалося певною мірою обмежувати політичну участь українців, особливо щодо представництва у крайовому сеймі [14, с. 59]. З другого боку, у містах Буковини румунські політичні фігури, порівняно з німцями та євреями, мало робили для підтримки свого середнього класу. А якщо такі факти й були, то ці, за визначенням дослідників, „нечисленні ініціативи” гучно рекламували – наприклад, будівництво „Шкільних домів” у Чернівцях, Радівцях чи Сереті. Ці інституції вважалися твердинями проти впливів „чужих” – передусім німців, євреїв та українців [14, с. 60]. З таким самим наміром у 1900 р. було відкрито „Румунський національний дім” у Чернівцях, а для захисту етнічного бізнесу – у 1907 р. засновано „Товари- ство румунських ремісників” [19, с. 179–183]. На противагу діяльності РННП барон А. фон Ончул, який виявляв по- літичну лояльність до Відня і був прихильником міжнаціонального діалогу, 1900 р. створив Демократичну партію (ДП). Її діяльність спрямовувалася на подолання конфліктів і суперництва між румунами та іншими націо­ нальностями Буковини [7, с. 271], а також заступництво прав міського і сільського населення. Зважаючи на незначну кількість румунського робіт- ничого класу на Буковині, незначною була й діяльність Румунської соціал- демократичної партії [16, c. 15]. Загалом румунський партійний ландшафт на Буковині до 1914 р. визначався двома основними партіями – РНПБ (ВКП) 52 та ДП. Незважаючи на ідеологічні розбіжності, однією з визначальних рис їхньої діяльності був антисемітизм. Єврейське населення Буковини етнічні румунські партії трактували як головних ворогів та винуватців соціально- економічного становища християнського, румунського населення [19, c. 49]. Позитивний внесок у міжетнічну взаємодію пов’язаний не так із співп- рацею, як з ініціативами влади/нації-держави, які „чужі” можуть сприймати як пропозиції до компромісу. Спроби їх реалізації в досліджуваному хро- нотопі свідчать про потенційну ймовірність досягнень взаємодії етнічних меншин на платформі тих чи інших спільних для них суспільних ціннос- тей [20, c. 11–12]. Останні і можуть виступати альтернативою первинній ідентифікації їхніх членів. А от необхідним мінімумом, який компонував передумови для налагодження співпраці етнічних меншин чи сприяв їх безконфліктному співіснуванню, був пошук консенсусу, врівноваження інтересів, артикульований насамперед нацією-державою. Саме механізми етнополітики останньої й урівноважували „ми”- й „вони”-інтереси і були (а радше уявлялися) таким собі „громовідводом” міжетнічних суперечностей та конфліктів у політичному просторі імперії. Проілюструймо це твердження етнополітичною ситуацією, яка скла- лася на початку ХХ ст. на Буковині, де формування контактних полі- тичних площин етнонаціональних спільнот відбувалося в контексті ви- борчих кампаній до крайового сейму та спроб реформування виборчого законодавства [21, c. 169, 225–226]. А от внутрішня біфуркація етнічних груп Буковини і зростання чисельності тих етнофорів, що презентували нонконформістсько-захисну етнополітичну поведінку, поява їхніх політич- них акторів у Буковинському крайовому сеймі ( далі – БКС), які намагалися досягти консенсусу з центральною і крайовою владою, створили передумо- ви для налагодження конструктивної співпраці етнічних меншин. Визначальною передумовою досягнення компромісу етнічних меншин у цій частині дуалістичної імперії ми вважаємо виборчу кампанію 1904 р. Показовою тут була перемога „вільнодумних” кандидатів до БКС: вони здо- були 17 місць, натомість консерватори і вірмено-поляки разом – 12 мандатів; окрім них, були ще по одному депутату від соціал-демократів і „нейтраль- ний” (позапартійний). Зокрема, кандидати від ВС у четвертій (селянській) курії здобули 11 із 12-ти можливих місць; повною була перемога „вільно- думних” у міській курії та курії Буковинської торгово-промислової палати [4, с. 279]. На відміну від пасивних потенційних союзників, природними партнера- ми з-поміж рівностатусних „чужих” є ті політичні актори, які формуються в 53 середовищі представницьких органів влади. І хоча ідеології, які агрегували їхні лідери, відрізнялися, вони створювали бодай теоретичну платформу для налагодження співпраці, скажімо, українців та євреїв. Так, приміром, українські політичні актори ставили такі двосторонні завдання: „…Жиди повинні працювати разом з Українцями в ціли цілковитої демократизації політичного устрою в Австриї взагалі, а специяльно на Буковині […] на Українцях тяжив би обовязок помагати Жидам в борбі о те, щоби жидів- ському населеню в Австриї признано всі належні национальні права” [9, с. 2]. Зрозуміло, що варіативність ініціатив, спрямованих на інформування іншої сторони, про готовність до перегляду характеру взаємодії, узгоджен- ня інтересів, виявів поваги стосовно „чужих” тощо, не коригує спільного знаменника компромісу етнічних меншин. Однак вони є наслідком безпо- середніх дій для досягнення співпраці з „іншими” чи зменшення двосто- ронніх суперечностей. Таким чином, маємо справу з, так би мовити, перед- компромісною стадією „Буковинської згоди”, яка сформована на підставі певних об’єктивних і суб’єктивних суперечностей. А оскільки діалектика політичних взаємин сторін з приводу об’єктивних і суб’єктивних суперечностей, виражених в інтересах і конкретних діях сторін компромісу, складна, пропонуємо подивитися на динаміку міжетніч- ного компромісу через спроби введення в дію нового виборчого закону до БКС. Його проект запропоновано ще 1904 р., коли політичні актори етніч- них меншин ухвалили компромісне рішення (поступка ВС на користь кон- серваторів) про створення нової виборчої курії, в якій мало б право голосу все доросле чоловіче населення регіону (аналогічна п’ятій виборчій курії до австрійського парламенту, введеній у 1890-х рр.). Крім цього, законопро- ект передбачав упровадження в усіх куріях безпосереднього і таємного го- лосування [4, с. 287–288]. А що парламентські вибори 1907 р. відбулися за новим виборчим законом, то це викликало хвилю дискусій між політични- ми акторами про реформування БКС на основі вже апробованого у 1905 р. у Моравії компромісу [10, S. 111–120, 125, 129; 1, арк. 13–18 (зв.), 33–40]. Щоправда, під час сесії БКС 1907 р. між новоствореними румунським і польським депутатськими клубами виникли суперечки, а депутати-німці та депутати-євреї натомість об’єдналися в міському клубі. Це й унеможливи- ло винести ухвалу про спільність дій етнічних меншин, представлених у сеймі, оскільки залежало від складних союзницьких комбінацій між ними [21, с. 74, 208, 251]. Новий виборчий закон до БКС (запропонований 1904 р. і попередньо схвалений усіма сеймовими клубами) повторно розглядався на сесії 1908 р. Однак тепер законопроект викликав зауваження з боку єврейських, німець- ких і польських депутатів, які вимагали збільшення кількості депутатів від 54 Торгово-промислової палати і міст, а від сільських громад – зменшення. Зважаючи на це, 20 жовтня 1908 р. лідер демократичних румунів А. Ончул запропонував на розгляд адміністративної комісії принципово новий про- ект виборчого закону [2, с. 1]. Він, ґрунтуючись на принципах Моравського компромісу, передбачав поділ виборців на етносоціальні й етнонаціональ- ні курії, а відповідно до нього такий розділ депутатських мандатів у БКС. Згідно з цим принципом для кожної з п’яти найчисленніших етнічних груп регіону передбачалося виділити таку кількість місць, яка б була пропорцій- на їх чисельності в кожній курії. Зокрема, румуни мали одержати 20 місць (36,4 %), українці – 14 (25,5 %), німці та євреї – по вісім (14,5 %), поляки – п’ять (9 %) [21, с. 154, 160, 171]. Проект А. Ончула викликав тривалі сей- мові дебати, а політичні актори етнічних меншин, представлених у БКС, утворили „Постійну комісію для розгляду проектів сеймової реформи” [13, с. 2]. Проілюструймо ці тенденції таблицею 1. Таблиця 1 Розподіл депутатських мандатів у Буковинському крайовому сеймі згідно із проектом А. Ончула та доповненнями 1909 р. [7, с. 534] Етнонації Курія румуни українці німці євреї поляки разом Консисторія 2 1 – – – 3 Великі 4 – – 2 4 10 землевласники Торгово- промислова – – – 2 – 2 палата Міст 2 2 5 – – 9 Сільських громад 7 7 – – 1 15 Загальна курія 1 1 2 4 – 8 міст Загальна курія сіл 3 (+2)* 3 (+2)* – – – 6 (10*) Митрополит 1 – – – – 1 Ректор – – 1 – – 1 університету 20 (22*) 14 (16*) 8 5 55 Разом (+1 = (+1 (+1 = 8 (+1 = (59*) 23**) =17**) 9**) 6**) (63**) Примітка: (+2)* – згідно з пропозицією постійної комісії для розгляду проектів реформи від 27 липня 1909 р.; (+1)** – згідно з ухвалою виборчої комісії від 8–9 жовтня 1909 р. 55 Тривалі дискусії показали, що більшість з них підтримує ідею введен- ня національного кадастру. Тому й узгодили попередньо принцип, за яким розподілялися мандати в національних куріях, який фактично повторював попередній варіант. Власне цей, так би мовити, „міжкомпромісний” модуль ми трактуємо як оцінну стадію усвідомлення спільності інтересів (основи компромісу) сторонами угоди, політичною оцінкою моменту, які свідчили про незворот- ність майбутнього компромісу, а тому робили їх суб’єктами цієї взаємодії. Діяльність комісії восени 1908 р. свідчила про розробку сторонами тактики поведінки в компромісі й пошук балансу інтересів сторін. Адже вирішили: 1 – створити єдину курію великих землевласників і поділити її на шість виборчих відділів; 2 – об’єднати курії сільських і міських громад; 3 – ство- рити єдину громадську курію (з майновим цензом у дві корони річного по- датку); 4 – що кожна етнонація отримує на вибори картки для голосування окремого забарвлення (українці – темно-сині; румуни – червоні; німці – жовті; поляки – світло-зелені; євреї – білі) [18, c. 2]. Поданий до Відня документ влада, щоправда, в загальних рисах, оціни- ла позитивно. І все ж міністр внутрішніх справ заявив, що уряд не може по- годитися з тим, що євреї становитимуть окрему курію виборців. Централь- на влада знову пригадала, що євреї не визнані окремою етнонацією імперії, а тому мусять належати, як давніше, до німецького національного кадастру [12, c. 1]. Така позиція спричинила реакцію місцевих євреїв, яку, керуючись міркуваннями американського політолога Дж.  Сарторі про „консенсус на рівні політики” [7, c. 535] – (не) згоду на політику центрального уряду, ми пропонуємо розглядати як антиконсенсус (несприйняття) стосовно членів уряду, влади/нації-держави, але не щодо форми правління. А тому своєрідним барометром етнополітичної поведінки цієї етнічної групи, який у досліджуваний час перебував на високій поділці колективної активності, ми вважаємо численні акції на підтримку реформи БКС, проте за умови забезпечення євреям відповідної кількості сеймових мандатів. Так, зокрема, 26 вересня 1909 р. у Чернівцях відбулося велике єврейське віче, а в містечках і селах регіону – приблизно 20 аналогічних зібрань. У ході цих подій 8–9 жовтня 1909 р. відбулися наради виборчої комісії, яка погодила- ся на позицію влади/нації-держави: всі зауваження і пропозиції ухвалили, скасувавши єврейську курію [17, с. 2]. 12 жовтня 1909 р. з Відня надійшла відповідь, яка рішуче й остаточно заперечила утворення окремої єврейської національної курії, то вже 15–16 жовтня відбулася сесія БКС. Особливості проведення останньої дають нам підстави говорити про присутність у по- 56 літичному просторі регіону (поряд із „Буковинською згодою”) „буковин- ського парадоксу” – етнополітичної ситуації, в умовах якої політичні ак- тори окремих (головним чином упосліджених владою/нацією-державою) етнічних меншин на знак протесту рішуче дистанціюються від винесення ухвал суспільного розвитку регіону. Як наслідок цього – патові ситуації (не) вибору для етнічних меншин, коли їхньої лояльності щодо себе одночасно домагаються нація-держава й етнічна більшість досліджуваного хронотопу. Події такого характеру відбувалися під час голосування за законопро- ект виборчої реформи в другому і третьому читаннях, коли проти цього документа голосували фактично ініціатори змін до виборчого законо- давства. Так, якщо „за” проголосувало 23 депутати (зокрема всі україн- ські депутати) – фактична „конституційна більшість”, то „проти” – ні- мецькі ліберали та євреї. Показовою була й позиція очільника Німецької християнсько-суспільної партії Й. Відмана, який беззастережно підтри- мав законопроект [4, с. 344–345; 21, с. 163, 171, 223]. Оскільки вибори до БКС 1911 р. показали конструктивність нового виборчого закону, а парламентські вибори того ж року теж проводили- ся із застосуванням національного кадастру [1, арк. 1, 2 (зв.); 11, S. 89– 102], політичні актори українців і румунів, коментуючи свої виборчі стратегії, зауважували, що „… з огляду на виборчу реформу до черно- вецької ради Русини, Румуни і Поляки мають спільні інтереси” (М. Ва- силько) або „… в першій мірі виборча реформа до черновецької ради, яка лежить в інтересі і Румунів і Русинів” (А. Ґормузакі) [8, с. 2]. Таким чином, продовжуючи зміни, депутати БКС у 1912 р. повторно затверди- ли новий виборчий закон до Чернівецької міської ради. Оскільки зако- нопроект викликав зауваження центральної влади, запропонували його нову редакцію. А що вона ґрунтувалася на національному кадастрі, ви- ділялися український, румунський, німецький і польський кадастри [4, с.  345, 348]. Своєю чергою вони поділялися у місті на чотири виборчі відділення, а на передмістях – на два. Кількість депутатів (радних) уста- новлювалася 72, зокрема 42 (58 %) особи з німецької курії (25 євреїв, 34 %, та 17 німців, 24%), і по десять – з української, румунської і поль- ської курій (по 14 %) [7, с. 537–538]. Таким чином, висновуємо, що функціонування румунських політичних утворень, зокрема Централістської партії, політичного союзу „Конкор- дія”, Румунської національної партії Буковини (Волоської консервативної партії), Румунської національно-народної партії, Демократичної партії, було спрямоване на поширення ідей дако-романізму, а також ініціативи „Румунського національного дому” у Чернівцях і „Товариства румунських 57 ремісників” на захист етнічного бізнесу. Зокрема, визначальною рисою ді- яльності Румунської національної партії Буковини та Демократичної пар- тії був антисемітизм. Румунські партії трактували єврейське населення головними ворогами та винуватцями соціально-економічного становища румунського населення. До того ж, румунські партії були маргінальними політичними фігурами, які мали слабку підтримку румунського населен- ня Буковини. Внутрішня біфуркація етнічних груп Буковини і зростання чисельності тих етнофорів, що презентували нонконформістсько-захисну етнополітичну поведінку, поява їхніх політичних акторів у крайовому сей- мі, які намагалися досягти консенсусу з центральною і крайовою владою, створили передумови для налагодження конструктивної співпраці етніч- них меншин. Особливості реалізації „Буковинської згоди” дають підстави говорити про присутність у політичному просторі регіону „буковинсько- го парадоксу” – етнополітичної ситуації, в умовах якої політичні актори окремих (головним чином упосліджених владою/нацією-державою) ет- нічних меншин на знак протесту рішуче дистанціюються від винесення ухвал суспільного розвитку регіону. Як наслідок цього – патові ситуації (не) вибору для етнічних меншин, коли їхньої лояльності щодо себе од- ночасно домагаються нація-держава й етнічна більшість досліджуваного хронотопу. Це свідчило і про те, що, на відміну від пасивних потенційних союзників, природними партнерами з-поміж рівно-статусних „чужих” є ті політичні актори, які формуються в середовищі представницьких органів влади. Буковинський компроміс 1910 р. трактуємо прикладом змагання політичних акторів за доступ до виборних і призначуваних посад, а отже необхідності досягнення порозумінь між кандидатами, які представляли різні етнічні групи. Показовою в контексті реалізації „Буковинської зго- ди” вважаємо інтеграційну поведінку політичних акторів українців, ру- мунів, поляків, німців, євреїв. Цей компроміс уможливив увести загальне, пряме й таємне голосування за принципом соціально-національних курій, за яким депутатські місця розподілялися між етнонаціями Буковини про- порційно до їх чисельності в кожній курії. Як взаємопов’язаний процес демократизації представницьких органів влади й наслідок „Буковинської згоди” розглядаємо й ухвалення 1912 р. нового виборчого закону Черні- вецької міської ради, який встановлював український, румунський, ні- мецький і польський національні кадастри. 58 Список використаних джерел 1. Державний архів Чернівецької області. Ф.  2 (Виконавчий Комітет Буко- винського сейму (Der Bukowiner Landesausschuss). 1861–1918 рр. – Оп. 1. – Спр. 516 (Доклады, заключения и переписка с правленим ландтага Буковины о составлении положення о порядке проведения выборов в правление Буковины. 1907–1908 гг.), 54 арк. 2. Аврель Ончул ділить… // Буковина. – 1908. – 10 жовт. – С. 1. 3. Бурдяк В. Феномен буковинізму та його конкретний вияв щодо німецької спільноти краю / Віра Бурдяк // Наукові записки / Курасівські читання – 2005. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Ку- раса НАН України, 2006. – Вип. 30, кн. 1. – С. 87–97. 4. Добржанський О. В. Національний рух українців Буковини другої полови- ни ХІХ – початку ХХ ст. / О. В. Добржанський. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 574 с. 5. Круглашов А. Буковинська етнополітична мозаїка. Історична спадщина та сучасні тенденції / Анатолій Круглашов // Політичний менеджмент. – 2004. – № 2. – С. 47–67. 6. Монолатій І. Австрійська Буковина: особливості національних, професій- них і мовних поділів / Іван Монолатій // Ї: Незалежний культурологічний часопис. – Ч. 56 : Чернівці; Львів, 2009. – С. 10–35. 7. Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр.: монографія / Іван Монола- тій. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. – 736 с. 8. У буковинських політиків // Діло. – 1911. – 13 трав. (30 квіт.). – С. 1–2. 9. Ще раз: ми і Жиди (з нагоди промов репрезентантів Жидів на ювилею по- сла Василька) // Буковина. – 1908. – 12 (25) верес. – С. 2. 10. Österreichisches Staatsarchiv in Wien, Allgemeines Verwaltungsarchiv. Ministerium des Innern, Präsidiale, 31/genere, Karton 2129-1776/1911. Das Grundprinzip der Zusammensetzung der cisleithanischen Landtage. Landesordnungen und Landtagswahlordnungen. 23.02.1911. – 112 S. 11. Österreichisches Staatsarchiv in Wien, Allgemeines Verwaltungsarchiv. Ministerium des Innern, Präsidiale, 31/genere, Karton 2194–1456/1907. Amts-Erinnerung betreffend ein Elaborat über allgemeine Grundzüge für die Reform der Landtagswahlordnung. 25.02.1907. – 134 S. 12. Der judischer Kataster // Czernowitzer Tagblatt. – 1909. – 28. September. – S. 1. 13. Die Landtagswahlreform // Bukowiner Nachrichten. – 1909. – 23. Juli. – S. 2. 14. Hausleitner M. Die Rumänisierung der Bukowina. Die Durchsetzung des nationalstaatlichen Anspruchs Grossrumäniens 1918–1944 / Mariana Hausleitner. – München: Oldenbourg Wissenschaftsverlag, 2001. – 497 S. 15. Hitchins K. Die Rumännen / Keith Hitchins // Die Habsburgermonarchie 1848–1918. Im Auftrag der Kommission für die Geschichte der Österreichisch- Ungarischen Monarchie (1848–1918) herausgegeben von Adam Wandruszka und Peter Urbanitsch. – Band III: Die Völker des Reiches. – 1. Teilband – Wien: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, 1980. – S.  585– 625. 59 16. Kapferer S. Die Rumänen in der Bukowina [Seminar aus österreichischer Geschichte „Nationalitätenfrage und Außenpolitik in der Habsburger Monarchie 1848–1918”] / Sieglinde Kapferer. – Insbruck: Leopold-Franzes-Universität, 2004. – 33 S. 17. Landtaglicher Permanezausshus // Czernowitzer Zeitung. – 1909. – 10 Okto­ ber. – S. 2. 18. Permannezausschus des Bukowiner Landtages // Czernowitzer Zeitung. – 1909. – 7–8 September. – S. 2. 19. Prokopowitsch E. Die rumänische Nationalbewegung in der Bukowina und der Dako-Romanismus / Erich Prokopowisch. – Graz-Köln: Verlag Hermann Böhlaus Nachf., 1965. – 192 S. 20. Turczynski E. Sztuka konsensusu, czyli o kulturze politycznej Bukowiny / Emanuel Turczynski // Bukowina po stronie dialogu (pod red. Kazimierza Feleszki). – Sejny: Pogranicze, 1999. – S. 11–27. 21. Wagner R. Der Parlamentarismus und nationale Ausgleich in der ehemals österreichischen Bukowina / Rudolf Wagner. – München: Der Südostdeutsche Verlag, 1984. – 272 S. Ivan Monolatii (Ivano-Frankivsk, Ukraine) Political actors of the Romanians in Austrian Bukovina: institutionalization, activities and protection of vested interests The author examines the formation and activity of the Romanian political formations, in particular the Centralist party, Рolitical alliance, „Concordia”, the Romanian National Party of Bukovina (Wallachian Conservative Party), the Romanian national People’s Party, Democratic Party, aimed at the dissemination of ideas of Daco-romanizm, as well as initiatives „Romanian National House” in Chernivtsi, and the „Society of Romanian artisans” for the protection of ethnic business. It was established that the distinctive feature of the Romanian National Party of Bukovina and the Democratic Party was anti-Semitism, so the Romanian party treated the Jewish population of the main enemies and blame the socio- economic status of the Romanian population. Argues that the Romanian party representation was a marginal political figure, above which there were large landowners – articulators of political ideas and ethnic myths. Their „conquest position” was set in direct dependence on the ethnic revival, and hence social recovery of local Ukrainians and Jews. As a consequence – a threat to its interests Romanian national organizations and party offices have seen a growing inter- 60 group competition. That is why the Romanian party had little support for the population of Bukovina. Significant in the context of the political actors of the Romanians was the realization of „Bukovyna agreement” in 1910. It was evidence of the integration of conduct for political actors of Ukrainian, Romanians, Poles, Germans and Jews. This compromise allowed introduced universal, direct and secret voting by the national curiae, in which parliamentary seats are distributed among ethno-nations of Bucovina in proportion to their numbers in each curia. As an interrelated process of democratization of representative government and its corollary „Bukovyna consent” is considered and the adoption in 1912 of a new electoral law Chernivtsi City Council, which established a Ukrainian, Romanian, German and Polish national inventories. Key words: ethnic political actors, political parties, inter-ethnic compromi­ se, ethno-conflictual interaction, political behavior, Austria-Hungary, Buko­ vina. Ivan Monolatii (Ivano-Frankivsk, Ucraina) Actorii politici ai românilor din Bucovina austriacă: instituționalizarea, activitatea și protejarea intereselor de grup În articol se face o analiză a instituționalizării, activității și a protejării intereselor comunităţii româneşti din Bucovina în perioada modernizării sistemului politic al Imperiului Austro-Ungar şi până la Primul Război Mondial. Mai mult decât atât, autorul caracterizează particularitățile interetnice din Bucovina, în timpul politizării grupurilor etnice – prin clarificarea circumstanţelor formării şi funcţionării ale partidelor politice româneşti, studiind comportamentul etnic al românilor din Dieta Bucovinei, precum și stabilirea, armonizarea relaţiilor interetnice („Acordul bucovinean”). Dimensiunea politică vest-ucraineană în interacțiunea dintre „alterități” prevede și o clarificare a parametrilor de bază ai genezei şi principiilor de activitate ai actorilor politici de origine română. Aceasta, în opinia noastră, facilitează identificarea multor puncte de plecare în evoluţia ideologică a actorilor politici de origine română, formarea conştiinţei naţionale moderne a acestui grup etnic, precum şi motivele, capacitatea de automobilizare pentru a elabora mecanismele de interacțiune dintre „noi” şi „voi”. 61 Cuvinte-cheie: actori politici etnici, politizarea grupului etnic, partide politice, compromis interetnic, interacţiune etno-conflictuală, comportament politic, Austro-Ungaria, Bucovina. Маріан Токар (Ужгород, Україна) РЕГІОНАЛЬНІ РІВНІ УПРАВЛІННЯ ТА РОЛЬ РЕГІОНАЛЬНИХ ЕЛІТ НА ПРИКЛАДІ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ (УКРАЇНА) ТА ПОВІТУ САТУ МАРЕ (РУМУНІЯ) Подано порівняльний аналіз регіональних рівнів управління в межах двох конкретних адміністративно-територіальних одиниць, які представля- ють дві сусідні держави (Україна і Румунія), а також географічно суміж- них між собою регіонів (Закарпатська область, повіт Сату Маре). Регіона- лізація є одним із проявів розподілу праці з метою створення нового рівня адміністративної діяльності між вищим загальнодержавним і нижчим, або місцевим, рівнями. В порівнюваних регіонах це спричинено багатьма чин- никами, з яких найважливіші національно-культурний, економічний, ад- міністративний. Важливу роль виконують управлінські та адміністратив- ні еліти, покликані формувати нормативний, бюджетний, податковий, орга- нізаційний, управлінський регіональний простори для успішної діяльнос- ті органів регіональної влади й управління. Аналіз проблеми формування і функціонування регіональних політичних еліт уможливлює виявити їх спе- цифічні особливості та тенденції творення. Ключові слова: регіональні рівні управління, регіональна еліта, Закар- патська область, повіт Сату Маре, чинники регіоналізації. Метою написання наукової статті є порівняльний аналіз регіональних рівнів управління в межах двох конкретних адміністративно-територіальних одиниць, які представляють дві сусідні держави (Україна і Румунія), а та- кож географічно суміжних між собою їх регіонів (Закарпатська область, по- віт Сату Маре). 62 Управління регіоном розуміється як система цілеспрямованих со- ціально-політичних впливів як ззовні, так і зсередини регіону з метою здо- буття політично значимого результату. Відповідно, проблеми організації, структури, принципів функціонування регіонального та муніципального рівнів управління є одними з найважливіших. Політична регіоналізація є децентралізацією управління і передбачає надання регіональним співто- вариствам певної автономії – самостійності у вирішенні питань місцевого значення, а також наділення їх правом формування представницьких і ви- конавських органів [1, с. 190]. У цьому разі рівень автономії регіону залежить від типу державно- територіального устрою, що визначає політико-правовий і організаційно- правовий статус територіальних складових держави, принципи взаємодії місцевих органів влади з органами влади держави загалом. Регіони можуть бути наділені певною автономією в культурній, економічній та політичній сферах. Кількість рівнів у системі державного управління залежить від декіль- кох чинників: їх обсягів, географічних умов, історичних і культурних тра- дицій, етнічних груп населення – або ж засновано на штучно створеній ра- ціоналістичній моделі адміністративно-територіального поділу. Як у Руму- нії, так і в Україні є національний або загальнодержавний, місцевий чи му- ніципальний рівень, який, своєю чергою, представлений декількома підрів- нями (наприклад, повіт і комуна, область і район). Розвиток сучасних умов аналізованих держав можна охарактеризувати як рух у двох напрямах – раціоналізації і демократизації управління. Од- ним із проявів цих процесів є розвиток територіальної системи державної адміністрації і самоврядності. З одного боку, збільшення сфери діяльності державною адміністрацією привело до кількісних і якісних змін, перероз- поділу управлінських функцій на всіх рівнях державного управління. З ін- шого – подальша раціоналізація системи державного управління супрово- джувалася збільшенням долі територіального планування розвитку, зрозу- міло, при збереженні прерогативи визначення основних цілей і принципів розвитку в центрі. Раціоналізацією державного управління передбачено й надання пра- ва самостійного ухвалення рішення з питань місцевого значення територі- альним органам, що не входять в ієрархію державної адміністрації, вибра- ним населенням. Це явище називається децентралізацією. Децентралізація управління викликана не лише прагненням центрального уряду адаптува- ти адміністрацію до місцевих умов, перекласти частину функцій на плечі місцевих колективів, але і необхідністю задовольнити потреби суспільства 63 в самоврядності і самоорганізації, а також інтереси місцевих еліт. Децен- тралізація має важливе політичне значення і є однією із умов сучасної де- мократизації. Регіоналізація є одним із проявів розподілу праці з метою створення нового рівня адміністративної діяльності між вищим загальнодержавним і нижчим, або місцевим, рівнями. В цих регіонах це викликано низкою чин- ників, з яких найбільш важливими є такі: 1. Національно-культурний чинник, який враховує багатонаціональ- ний характер держави, створюючи умови для гармонійного співіснування різних етнічних і релігійних груп, а також зважає на вимоги релігійних і національно-культурних рухів, регіональних політичних еліт. Повіт Сату Маре – це поліетнічний регіон, де чинник титульної нації не є тотально домінуючим. Національна структура регіону досить строката (понад 60 % румунів, 39 % угорців та ін.) [5]. Серед населення Закарпатської області переважають українці (80,5 %). Показник титульності нації тут вищий. Національну структуру також скла- дають угорці (12,5 %), румуни (2,6 %) та ін. [2, с. 130]. Склад населення Закарпаття подібний до національного складу насе- лення прикордонних регіонів сусідніх держав, а це вимагає постійної співп- раці у питанні вивчення і запровадження спільного досвіду у вирішенні на- ціональних проблем. Етнічну більшість обох регіонів цілком логічно відо- бражують представники титульної нації держав. З боку місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування ро- биться все можливе для подальшого утвердження конституційних прав і свобод представників національних меншин, задоволення їхніх культурно- духовних інтересів. Допоміжною ланкою у вирішенні проблем соціально- економічного розвитку та гармонізації міжнаціональних відносин слугу- ють громадські організації національних меншин. З їхньої ініціативи ство- рюються національно-культурні центри, освітні заклади, проводяться фес- тивалі тощо. 2. Економічний чинник виражається в господарських пріоритетах ре- гіону, його соціально-економічних спроможностях, наявності підприємств аграрно-промислового комплексу. Повіт Сату Маре, як і Закарпатська область, переважно представлений промислово-аграрним сектором [4, р. 6–8]. У цьому аспекті обидва регіони є залежними від кліматично-ландшафтних умов, що скеровує відповідний рівень управління на місцях. Населення культивує господарські інтереси. Державне управління відповідно спрямовує чималий масив уваги на ефек- тивність використання регіональних можливостей. 64 Щоправда, взаємини в економічно-господарській сфері в обох регіонах не перебувають на пріоритетних позиціях. Усе ж це питання часу та пере- оцінки актуальних напрямів регіонального розвитку. 3. Адміністративний чинник є найбільш важливим для проведення ре- гіональної реформи. У Румунії існує поділ на повіти, муніципії, міста, комуни, села. Повіт Сату Маре є одним із 41 повіту Румунії, який поділяється на 65 менших адміністративно-територіальних одиниць. Регіон має дві муніципії – міста державного значення: Сату Маре і Карей, а також чотири міста, 59 комун із 226 селами [3, с. 12]. Закарпатська область є однією із 24 областей України. Регіон охоплює 13 районів, 10 міст (2 обласного підпорядкування), 28 селищ міського типу і 561 село. Регіональну владу представляють 11 міських, 21 селищна, 336 сільських рад [2, с. 128–129]. Система адміністративно-територіального устрою витворена в регіонах історично й відповідає характеру загально- державного устрою. Щодо перспектив розвитку регіонів, то існує нагальна потреба класифі- кації прикордонних регіонів залежно від того, на яких кордонах вони розта- шовані. В нових прикордонних регіонах виникає необхідність зміни конфі- гурації транспортних та інженерних комунікацій, переорієнтації економіки, пертурбації режиму природокористування тощо. В стратегії територіально- го розвитку обох країн та їх інтеграції у світову економіку прикордонним регіонам відводиться роль своєрідних форпостів у міжнародному економіч- ному співробітництві. Розвиток зовнішньоекономічних зв’язків прикордон- них регіонів повинен компенсувати їх віддаленість від економічних центрів власних держав, але, з іншого боку, це не повинно створювати проблеми для внутршньодержавних міжрегіональних економічних зв’язків [3, с. 8]. У названих регіонах діють державні та недержавні інституції, які впли- вають чи потенційно можуть впливати на регіональний розвиток і регіо- нальне управління. Вони повинні бути представлені у регіональних агент- ствах розвитку. Це, насамперед, місцеві органи державної виконавчої вла- ди, територіальні органи центральних органів виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, окремі суб’єкти підприємництва чи їх струк- турні підрозділи, об’єднання громадян та їх структурні підрозділи, які від- повідно до своїх статутів займаються проблемами регіонального розвитку. Діяльність цих інституцій спрямована на ефективний регіональний роз- виток. Проте виникає потреба в їх координації, тому що вирішити питан- ня регіонального розвитку лише через структури виконавчої влади чи міс- цевого самоврядування неможливо, як неможливо досягти цілей регіональ- 65 ного розвитку винятково через громадські об’єднання чи бізнесові структу- ри. На цьому етапі коефіцієнт використання можливостей взаємовигідної співпраці між регіонами є достатньо низьким. Важливу функцію виконують і регіональні політичні еліти у контексті розвитку регіонів. Особливо це стосується управлінських та адміністратив- них еліт, які покликані формувати нормативний, бюджетний, податковий, організаційний, управлінський регіональний простір для успішної діяль- ності органів регіональної влади й управління. Аналіз проблеми форму- вання і функціонування регіональних політичних еліт дає змогу виявити їх специфічні особливості та тенденції творення. Регіональні еліти є провід- никами загальнонаціональної політики на місцях, слугують опорою всього державного механізму. Поняття „регіональна еліта” в такому разі розуміється як регіональна владна еліта, що складається з осіб, котрі займають основні посади в орга- нах державної влади й місцевого самоврядування в регіоні й безпосередньо, так би мовити, за посадами, впливають на процес прийняття політичних рішень. Співпраця регіональних еліт Закарпаття і Сату Маре – необхідна передумова перспективного розвитку суміжних регіонів. Таким чином, регіональні рівні управління спроможні вплинути як на ефективний розвиток всередині регіону, так і в міжрегіональних відноси- нах загалом. Показовим щодо цього є їх порівняльний аналіз у межах За- карпатської області (Україна) та повіту Сату Маре (Румунія). Список використаних джерел 1. Барыгин И. Н. Регионоведение: учеб. / И. Н. Барыгин. – М., 2007. – 398 с. 2. Остапець Ю. О. Закарпаття через призму політичних виборів: монографія / Ю. О. Остапець, М. Ю. Токар / Серія „Studia Regionalistica”; НДІ політичної регіоналістики; ДВНЗ „Ужгородський національний університет”. – Ужго- род: Карпати, 2009. – 408 с. 3. Путівник інвестора: Повіт Сату Маре – Закарпатська область – Сату Маре. – Торгівельна, промислова аграрна палата Сату Маре, 2007. – 160 с. 4. Barna R. C. Economie regională / R. C. Barna. – Cluj-Napoca: Editura Fundaţia pentru Studii Europene, 2008. – 307 p. 5. Prezentarea Regiunii Nord – Vest (Transilvania de Nord) [Електронний ре- сурс] // Agenţia de Dezvoltare Regională Nord-Vest. – Режим доступу : http:// www.nord-vest.ro/genpage.aspx?pc=prezentareregiune.aspx 66 Marian Tokar (Uzhgorod, Ukraine) Regional Levels of Administration and the Role of the Regional Elite on the Example of the TranscaRpathian Region (Ukraine) and the povit of Satu Mare (Romania) Here is given the compare analyses of the kinds of administration on ex- amples of the concrete administrative – territorial units of the neighbouring states (Romania and Ukraine) and also geographically neighbouring regions (Transcar- pathian Region and povit Satu Mare). Regionalization represents the distribution of work the aim of which is the creation of the new level of administrative activ- ity between the higher generally state and the lower or local levels. Te aim of such acts are: the nationally-cultural, economic and administrative one. Сonsist in that, that the events took place on the border of some state forma- tions on clash of interests of states of Central and Eastern Europe on the direc- tions „East – West”. The past testified on the complicated political relations of the local inhabitants with the political elite on the different level. It can be followed in the context of analysis of such characteristics as the process of strengthening the political system, the disproportional of political relations on the direction „Centre – Region”. Key words: the regional levels of administration, the regional elite, the Trans- carpathian Region, the povit of Satu Mare, acts of regionalization. Marian Tocar (Ujhgorod, Ucraina) Nivelul regional de administrare și rolul elitelor regionale pe exemРlul regiunii Transcarpatia (Ucraina) și judeţul Satu Mare (România) În articol am prezentat analiza comparativă a nivelurilor de administrare regionale în două unităţi teritorial-administrative concrete, care prezintă două state vecine (Ucraina şi România), la fel şi asemănarea geografică a acestor regiuni. Regionalizarea prezintă un mod de împărţire a muncii cu scopul creării unui nivel nou de activitate administrativă la nivel naţional, mai jos sau local. 67 Aceasta se explică prin mai mulţi factori, dintre care cele mai importante sunt: factiorul naţional, cultural, economic ţi administrativ. Un rol important îl au şi elitele politice regionale, în contextul dezvoltării regionale. Acesta se referă mai ales la elitele de conducere şi celor administrative, destinate să formeze un cadru de reglementare normativă fiscală, spaţiu de organizarea a activităţii organelor puterii regionale. Analiza problemelor de formare şi funcţionare a elitelor politice regionale pot detecta caracteristicile lor specifice şi tendinţele de creaţie. Elitele regionale coordonează politica naţională pe teren, servesc drept coloana vertebrală a tuturor mecanismelor de guvernare. Conceptul de „elite regionale”, în acest caz, prevede elitele regionale de conducere, format din persoane care ocupă poziţii-cheie în organele de stat guvernamentale şi locale din regiune, care pot influenţa procesul de luare a deciziilor politice. Cuvinte-cheie: nivel regional de administrare, elite regionale, regiunea Transcarpatică, judeţul Satu Mare, premisele regionlizării. Харієта Сабол-Мареч (Сучава, Румунія) „Буковинська мрія” між міфом, пам’яттю та історією Розробка минулого Буковини з перспективи „вічного сьогодення па- м’яті” надає як літературним критикам, так і історикам надзвичайний шанс дослідження терену відмінностей через певний період часу, коли багато з них було проігноровано або придушено. Спогади, такими якими вони з’являються у мемуарах та щоденниках, відтворюють багатовимірний об- раз духу регіону, відносини „свійськості” із „іншістю” як форми пошуку ідентичності, висловлення певних цінностей, думок, вірувань на яких ба- зується індивідуальна чи колективна екзистенція. Буковина спогадів вияв- ляє напрямок часу, конвергенцію культур та ілюзій, простір благотворного співжиття та співіснування, але й чутливості та уразливості. Аналіз стосун- ку міф – пам’ять – історія залишається викликом для дослідників та переду- мовою для поглибленого вивчення ідентичної конструкції. Ключові слова: Буковина, мемуаристика, міф, історія, уявлення, плю- ралізм. 68 Доки феномени мультикультуралізму та плюрального виміру географіч- ного простору – узагальнено названі регіоном або провінцією – мотивують організацію різноманітних зустрічей, то й зацікавленість питаннями Буко- вини залишаються постійно актуальними. „Присутність вічної історичної пам’яті” у спогадах або у журналах, автобіографічних романах чи публі- цистиці виявляє і у випадку цієї провінції конвергенцію культур, історич- них фактів та подій з ілюзіями, стереотипами та кліше. Є добре відомим той факт, що часто Буковину розглядають як „країну-модель монархії” [19, с. 390], „модель мирного співіснування та довготривалого гармонійного про- цвітання” [10, с. 263], інакше кажучи, простір – майже неправдоподібний – взаємовигідного співіснування. У цьому контексті можна навести низку прикладів як аргументи на користь існування гармонії, стосовно високо- го рівня економічного розвитку, дієздатних інституцій та, очевидно, куль- турного життя. Однак, у деяких працях розписані й абсолютно протилежні аспекти суспільно-політичного життя на Буковині, які сягають минулих століть, а саме: національний гніт, конфліктні ситуації або випадки неспра- ведливостей. Який із цих двох образів Буковини є істинним? Жоден із них, – сказав би Лучіан Боя, – оскільки не існує істинних історичних образів [3]. Все ж таки, кожен із них є правдоподібним стільки часу, скільки зможе са- мовиправдовуватися. З мнемонічного погляду, мемуріалістика є формою пошуку ідентичнос- ті, висловлення певних поглядів, думок, цінностей, які є основою індиві- дуального або колективного існування. Вона позначає цікавий зв’язок між спогадами і вигадкою чи уявою, відповідаючи на потреби актуалізувати вже забуті події [9, с. 112–115]. У той час, коли літературні критики та те- оретики літератури досліджують мемуріалістичні тексти як особливі фор- ми оповідання, то історики їх аналізують, використовуючи документальні джерела, що дають їм змогу відтворити особливості минулого. Згідно з твердженнями французького історика П’єра Нора, результати досліджень такого типу можуть бути вирішальними у розумінні „колективної уяви пев- ної спільноти”, колективна пам’ять стає складовою історичного пізнання [11, с. 2–4]. Часто Буковина мемуріалістики є полікультурною та утопічною провін- цією, „ідеальною базою” для мрійників, „батьківщиною”, сентиментально оздобленим „особливим місцем”. Буковина – країна „незабутніх снігів” Гре- гора фон Реззорі [14], роздоріжжя між Сходом та Заходом, парадигма бага- тонаціональних суспільств. У цьому просторі симбіозу культур існує і певне змагання між різними групами або колами людей, однак щонайменше до 1918 р. це змагання не виходить за межі „цивілізованого суперництва”, за- 69 охочуючи „парад національностей”, які згідно з Карлом Емілем Францосом виставляють, „втихомирені”, свої цивілізаційні особливості [6, с. 117]. Уявлення, що ґрунтуються на основі конкретних розказаних, обмірко- ваних, оцінених та ретроактивно інтерпретованих життєвих сцен, спону- кають до появи низки запитань. Фактично, ці запитання стосуються тих, кому запропоновані ці тексти: індивіда, групи, з якої він походить, „інших” або „всіх”. Вони є „спогадами” з персоналізованого простору оповідання із власного життя чи окремими фрагментами спільної, набагато ширшої істо- рії. Вони є уявними, цікавими та правдоподібними, чи простим, але добре упорядкованим трюком з метою враження читачів? Інакше кажучи, де за- кінчується правда і де починається обман. Один із найперших аспектів, що стосується зв’язку історія – спогад, спонукає до обговорення співвідношення між індивідуальною та колектив- ною пам’яттю. З одного боку, існує „суб’єктивний індивідуальний досвід”, який спонукає індивіда до самоідентифікації шляхом диференціювання себе від інших [9, с. 114]. Частина авторів історичної пам’яті буковинського простору висвітлює власне дитинство, молодість та навіть доросле життя у порівняльному вимірі, намагаючись наголосити на суто особистому та суб’єктивному характері розповіді. Образ „іншого” робиться шляхом зрів- новаження з власним образом. Оскільки розмежовування людей на різні на- ціональності охоплює етнічне походження або належність до певної спіль- ноти, то спогади конкретної людини відображають колективну свідомість і, як наслідок, „особиста пам’ять” буковинця віднайдеться у „неособистій пам’яті” певної групи людей. У випадку Буковини колективна пам’ять функціонує як цілісна систе- ма, в якій структурується індивідуальна пам’ять. Існує певна флюїдність та взаємність у цих змінах, і не випадково так часто спостерігаються гомо- генні уявлення, чи стереотипи минулого, що блокують або стимулюють ме- ханізми соціальних контактів. Спогадів багато в амбівалентних уявленнях румунського населення буковинського краю – яке є привабливим, уперед- женим, наївним, працелюбним, анахронічним, патетичним, співчутливим, релігійним, тоді як німецьке – пунктуальним, холодним, веселим, носталь- гійним, упертим, а євреї – наполегливі, стримані, можуть дати собі ради, принадні та толерантні. Фактично, амбівалентність цих узагальнених іден- тифікаційних рис, відображає двозначність цього простору, який одні на- уковці розглядають як місце зіставлення найхимерніших культурних впли- вів, а інші – як зону культурної інтерференції. Другим визначним елементом у системі історія – спогади – оповідання є пластичність пам’яті [4, с. 100–113], або креативна реконструкція історич- 70 ної Буковини у сучасному вимірі. „Складання” константного образу певної спільноти або місцевості скасовують характеристики „чистої пам’яті”, пра- вильної історичної реальності. Більшість істориків, соціологів та філософів вважає, що на відтворення минулого на основі пам’яті завжди впливають реалії сьогодення, ціле риштовання утворюється із фрагментів, „уламків” або „частин”, більшою чи меншою мірою правдоподібних. Пластичність пам’яті є істотною у дослідженні буковинського простору, вона є зв’язком між уявою – креативністю і „перевигадуванням” історії в аналізах мемурі- алістики як документальних матеріалах. Здатність відрізняти реальне від уявного у пам’яті буковинців сприяє кращому розумінню впливу уяви на пам’ять та історію, вправність відтво- рити події та досвід у зовсім іншому вираженні, ніж у суто науковому. Оче- видно, що література – навіть мемуріалістична – відіграє особливе значення у збереженні спогадів про минуле. Пам’ять, особливо колективна, потребує підтримки у збереженні історичної події, а спогади у писаному вигляді мо- жуть сприяти цьому у межах простору свого обігу [13, с. 201–202]. Достат- ньо часто історичний роман може набути ширшої аудиторії, ніж історична монографія завдяки писемним прийомам, що роблять оповідання набагато цікавішим за просто констатований історичний факт. Навіть трагічні мо- менти чи болючі спогади можуть бути набагато легше висвітлені у змісті літературного твору, жанр якого межує між історією та фантастикою. Пара- доксально, але фантастичний твір може розкривати правдиві сторони істо- ричного факту, які за інших умов залишилися б не висвітленими, адже хто б не читав цей твір, вважатиме, що весь його зміст є вигаданим. Вигадавши персонажі, місцевості, декорації, переміщення у різних часових рамках, іс- торичні спогади можуть допомогти уникнути деяких внутрішніх перешкод у процесі відтворення певного болючого історичного моменту [9, с. 116]. Історична пам’ять буковинців, вироблена у різноманітних формах, від автобіографічного роману до конфесійних ретроспектив, спроможна від- творити цілісну картину, однак не стільки окремого географічного просто- ру, скільки уявного, абстрактно відокремленого регіону. Деякі письменні джерела складають справжні антропологічні документи, історичні теми стають іграми спогадів, зв’язком між спогадами, історією та суспільством, пошуком форм правдоподібного представлення реальності, яка вже стала неправдоподібною. Буковина та її мешканці визначені двома категоріями: географією та етнічністю. Парадигма „простору” передбачає цілісне бачен- ня міфу „ідеальної батьківщини” зі своїм потенціалом належності, соціалі- зації та ідентифікації. Батьківщина приносить, своєю чергою, символізм, який передбачає почуття „відсутності”, „пошуку”, „утопічного сподіван- 71 ня”, у співвідношенні з цілісним утворенням часу та простору у відтворе- ній пам’яті під час цього пошуку. Наприклад, у розумінні Вейнера, Букови- на – це „роз’єднана” територія з географічним простором, переповненого символами із пам’яті минулих часів. „Коли мене запитують, у якій країні я народився, я завжди вагаюся перед тим, як відповісти. Мабуть, потрібно на- звати країну, в якій розташовувалося моє рідне місто тоді, коли я народився, чи назву країни, до якої належало те місто, коли я його покинув. Чи, мож- ливо, назву країни, на території якої розташоване це місто сьогодні. Чи ще краще назву країни, якій належало те місто ще 12 років до мого народжен- ня, назву країни, в якій народилися мої батьки та дідусі, – країни моєї рідної мови” [17, с. 5]. Існують речення, які ілюструють відтворювальну модель іронічної ностальгії, виражаючи відчуження як літературну функцію, так і спосіб існування. „Лише впродовж 50 років проживання у цій країні міс- то, у якому я народився, змінювало тричі своїх власників. Ці часті та, для багатьох громадян, трагічні зміни добре відтворені у такому анекдоті. Зу- стрілися вперше у житті двоє цікавих людей і після декількох хвилин спіл- кування запитали один одного, звідки вони родом. Як виявилося, один із них народився у Чернівцях, а інший, який ніколи не чув про таке місто, як Чер- нівці, запитав: „Чернівці, а де це?” „Вибач, будь ласка, – сказав другий, – сьогодні я ще не читав газет!” [17, с. 5]. Реальна географія, з чіткими територіальними межами, перетворюєть- ся в особисту географію, котра втягує у далеке минуле, створене з сімей- них спогадів та пам’яті, так званих спогадів зі спогадів. Наслідком цьо- го є прив’язування наявних спогадів до певного географічного, фізично- го простору з різними помешканнями, дачами, місцевостями, вулицями, бульварами, ресторанами та кафетеріями [14]. Незважаючи не те, що, за- звичай, географія отримує контури з банальними деталями, її кордони ся- гають підсвідомості та комплексного наповнення вільного висловлення суб’єктивізму. Чим більше опис місцевості характеризується стереотипами та кліше, тим спогади є автентичнішими. Не випадково вважають, що для сторінок справжньої мемуріалістики цінність наданого історичного свід- чення залежить не від його правдивості чи відсутності вигаданості, а від віри автора. Коли віра автора є під знаком питання, тоді й історичний доку- мент є сумнівної якості. У випадку спогадів буковинців, „місцевість зі спогаду” є чимось біль- шим, ніж просто „місцем однієї історії”, воно характеризується мобільніс- тю та пластичністю, об’єктивністю та ілюзією. Його розуміння, скоріше залежить від філософії історії, рідко практикованої істориками, які воліють починати свою дослідницьку роботи з аналізу емпіричних фактів. Також, 72 попри те, що можна написати про ту ж „місцевість”, не існує єдиного ва- ріанта; навіть якщо події минулого є єдиними, наявні численні варіанти. Прикладом є випадок міста Чернівці – „маленького Відня, з тією ж архі- тектурою та будівлями”, „королівсько-імперськими офіцерами, які зустрі- чалися з єврейськими торговцями та поклонялися імені імператора” [7, с. 114], багатомовного „оазису миру” та взаєморозуміння, але із вимуше- ною симпатією та страшенним відчуженням [5]. У певному плюральному просторі існує, в принципі, дві можливості ідентичного позиціонування. Частина буковинських письменників розуміє важливу роль етнічності у житті громади, поширюючи, у позитивному зна- ченні, образ „іншого”, з метою переконати публіку, що толерантність та по- вага до „іншого” є обов’язковими умовами мирного співіснування: „Ми, мешкаючи у космополітичному місті, на вулиці чули, як люди розмовляли п’ятьма мовами. Вуха звикли до цього, не було нічого ненормального. Всі знали мови, наприклад румуни знали німецьку, українську та польську, а українці – румунську та німецьку тощо” [8]. Звичка розмовляти рідною мо- вою „іншого” та повага до нього і є тими елементами, які можна виокреми- ти у пам’яті буковинців: „…у суспільстві кожна національність мала свій будинок культури. Там вони зустрічалися, організовували різноманітні кон- курси, наприклад запрошували представників інших національностей, ві- росповідання та традицій. Не було жодних конфліктних ситуацій або ви- падків міжетнічного насилля. На великих святах дотримувалися традицій „Габсбурського” режиму – уніформа студента, кашкет з маленьким націо- нальним стягом або символічними кольорами своєї етнічності. Саме за до- помогою цього можна було знати, що відповідна людина є представником єврейської етнічності, або румунської (з триколором), української (з синьо- жовтими кольорами), польської (з біло-червоними кольорами) тощо” [8]. Ремінісценції габсбурзького міфу можна віднайти у космополітизмі провінції, багатокультурному та багатомовному середовищі „міста п’яти мов”, з огляду на змішаність традиційної культури. Алегорія „столу для гри у карти таро” Адольфа Армбрустера давно відома та належить до канонів „габсбурзького міфу” [1, с. 226]. Так і з’являється у науковому обігу по- няття „homo bucovinensis” – категорія, яка є сукупністю різноманітних ет- нокультур провінції, підтверджуючи, таким чином, „універсальну буковин- ську ідентичність”. Такий ресурс міжкультурного характеру призводить до ідентифікації населення Буковини з особливостями провінції. Буковинець не відмовляється від власної етнічної чи релігійної ідентичності, а навпа- ки – намагається її зберегти та консолідувати у нову, на основі „спільного консенсусу” [2; 12; 16]. Однак є і зворотна сторона медалі, особливо, коли 73 здійснюємо аналіз категорій „ми / наше” (з етнічної перспективи) у єдиній концепції „homo bucovinensis”. Часте викривлене трактування цих понять призводить до сумнівів та критичного сприйняття категорії центральної культури, до якої належить і термінологія „нації” – культурні визначення ідентичності. Таким чином, встановлюється рівновага, баланс між ностальгічною мі- фологізацією історії та його усунення шляхом висловлення своїх уперед- жень, пихатості та найрізноманітніших інтересів, щоб урешті-решт змоде- лювати хід історичного розвитку провінції, в якій „дюжина різноманітних несамовитих національностей та релігій співіснували у взаємній цинічній гармонії ворожості і злоби. Ніде не існувало таких толерантних фанатів та таких небезпечних толерантних людей” [15]. Загалом, жодна із спільнот не спромоглася зберегти у довготривалій перспективі свою „непроникливість” перед зовнішніми впливами, і свід- ченнями цього є численні приклади. Але все ж таки, ми не можемо не ви- знати, що є деякі явища, які зберегли свою самобутність – саме вони ста- новлять феномен „ідентичності”, що передбачає усвідомлення індивідами своєї належності до певної групи людей, окремої спільноти, а також проти- ставлення ідеям всеохоплюючого універсалізму: „Не заперечуватиму, що існувала певна ворожість між вищезгаданими етнічними групами, однак ця ворожість була латентною, не організовувалися демонстрації або інші за- ходи у дусі екстремістського націоналізму (…) Пригадую достатньо кумед- ну синтагму „живемо у щирій ненависті”, зрозуміло, що це у лапках” [18]. Також, коли контакт з тим „іншим” негативно оцінений, то розвивається специфічна уява, наповнена страхом та негативними стереотипами. Діалог, у такому випадку, блокується, а толерантність, згуртованість і порозуміння замінюються дискримінацією, маргіналізацією, стигматизацією, усунен- ням, ізоляцією та навіть гнобленням. Кордони колективних ідентичностей зміцнюються, провокуючи різноманітні форми криз – від невпевненості, блокування, ізоляції, сепаратизму, протиріччя та тиску до насильницьких конфліктів [5]. У висновках можна зауважити, що пам’ять буковинців, у різноманіт- них її формах – навіть якщо у цій праці більшою мірою належить одній людині – автору – сприяє зміні настрою власних спогадів та спогадів певно- го соціального колективу або етнічної спільноти, до якої належить і, власне, автор. Не віддзеркалюючи завжди та повною мірою реальності, спогади межують з уявою, як наслідок відтворення минулого з метою задоволення потреб у теперішньому часі. Однак, зважаючи на те, що уяву можна вважа- ти певним чином „сайтом пам’яті” з незвичайною здатністю збереження 74 особистих та колективних спогадів у набагато ширших часових та просто- рових рамках, вона є і потужним інструментом для переосмислення болю- чих історичних подій та фактів. Відомо, що історіографія – навіть якщо допускати, що вона межує з мемуріалістикою, – відрізняється від літерату- ри тим, що береться точно відтворювати історичні події та докопується до історичної правди, що не доступно індивідуальній пам’яті. Таким чином, взаємозв’язок між пам’яттю та історією – як і міждисциплінарний підхід – є провокацією для дослідників і вимагає більш глибокого дослідження структури ідентичності. Список використаних джерел 1. Armbruster Adolph. Europa im kleinem: Die Bukowina // Auf den Spuren der eigenen Identität. – Bucureşti, 1991. 2. Ausländer Rose. Grüne Mutter Bukowina. – Aachen, 2004. 3. Boia Lucian. Pentru o istorie a imaginarului. – Bucureşti, 2006. 4. Bloch Maurice. Time, Narrative and the Multiplicity of Reprezentations of the Past // How we think they think: anthropological approaches to cognition, memory and literacy. – Oxford: Boulder, 2008. 5. Colin Amy, Rychlo Peter. Czernowitz/Cernauti/Chernovtsy/Chernivtsy/ Czerniowce: A testing Ground for Pluralism / Marcel Cornis-Pope, John Neubauer (eds.) // History of the Literary Cultures of East-Central Europe junctures and disjunctures in the 19th and 20th centuries, vol. II. – Amsterdam; Philadelphia, 2006. 6. Corbea-Hoişie Andrei. Tipuri şi stereotipuri. A învăţat Karl Emil Franzos din estetica lui Goethe? // Zeitschrift der Germanisten Rumäniens. – 1999. – nr. 15–16. 7. Hofbauer Hannes, Roman Viorel. Bucovina, Basarabia, Moldova. – Bucureşti, 1995. 8. Iluşca Mirela. Miroslava Lemni – Locuind într-un oraş cosmopolit, se vorbeau curent cinci limbi / Jivan Alexandra, Rus Călin, Vultur Smaranda (eds.) // Minorităţi: identitate şi coexistenţă. – Timişoara, 2000. 9. Lavenne François-Xavier, Renard Virginie, Tollet François. Fiction, Between Inner Life and Collective Memory. A Methodological Reflection // The New Arcadia Review. – Boston, 2005. – vol. 3, nr. 2. 10. Luceac Ilie (ed.). Discursurile lui Eudoxiu Hurmuzaki în Dieta Bucovinei. – Bucureşti, 2007. 11. Nora Pierre. From Lieux de to Realms of Memory / Pierre Nora (ed.) // Realms of Memory; Rethinking the French Past. – New York, 1992. 12. Prelitsch Hans. Homo bucoviniensis / Massier Erwin, Talsky Josef, Grigoro­ wicz B. C. // Bukowina: Heimat von Gestern. – Karlsruhe, 1956. 13. Reese Elaine, Fivush Robyn. The Development of Collective Remembering // Memory. – London; Sussex, 2008. – nr. 16. 75 14. Rezzori Gregor von. The Snows of Yesteryear. Portraits for an Autobiogra­ phy. – London, 1991. 15. dem. Ein Hermelin in Tschernopol. – Munich, 1989. 16. Turczynski Emanuel. Exogene und endogene Faktoren der Konsensbildung in der Bukowina // Südostdeutsches Archiv. – Munich, 1995/96. – nr. 38–39. 17. Weiner Richard. Analogies in physics and life: a scientific autobiography. – Singapore, 2008. – p. 5 18. www.memoria.ro 19. Zöllner Erich. Istoria Austriei. – Bucureşti, 1997. – vol. I. Harieta Sabol-Mareci (Suceava, Romania) „Bukovinian dream” between myth, memory and history Memoirs indicate a relationship between memory and fiction, as a response to the need of focusing attention to those events that had fallen into oblivion and that had fewer witnesses. If literary critics and theorists interrogate the memoirs as a specialized form of narrative texts, historians can explore them as documentary sources that help reconstitute the past. This type of revelation can be crucial in understanding the „fantasy of a collectivity”, especially when memory becomes part of historical knowledge. In Bukovina’s case, the collective memory functions as a framework within the individual memory is structured and its coordinates are geography and ethnicity. Most of the time, the „real geography”, with a precise territorial representation, is transformed into a „personal geography” which draws further in a past created on a set of family memories called „memories of memories”. The result is the capture of memoirs in a geographical area, physically, with homes, meadows, boulevards, roads or streets, with luxury restaurants, cafes, and summer gardens. The memoir’s sequence is more authentic when the description is separated from stereotypes, clichеs and, in general, from everything that hinders the spontaneity. Regarding the „place of memory” in the writings of Bukovinians, this is more than a „place of history”. It is characterized by mobility, plasticity, objectivity, and illusion. Its understanding is rather a philosophy of history, rarely practiced by historians who prefer to start their research on strictly empirical facts. Although it may describe the same „place”, there is not just one version. Even if the past event is unique, it can appear in multiple versions. In such a plural space, 76 like Bukovina, there are two possibilities for the positioning of identity. Some writers understand that ethnicity has a key role in the community life, spreading a positive image of the „other” to convince that tolerance and respect are the conditions for a peaceful coexistence. In some other works, the meeting with the „other” is negatively valued. It creates a mental image uploaded with derogatory stereotypes, with reserve and fear. There is a clear distinction between the historiography and memoirs. The first one claims to reconstruct the past more rigorous, based on the methods considered by historians as „scientific”, descending deepest in the past, where the individual memory has not the access. Even so, the historians cannot ignore the memoirs approach as an expression of identity or as part of the identity discourse in Bukovina. Key words: Bucovina, memoirs, myth, history, ideas, pluralism Harieta Sabol-Mareci (Suceava, România) „Visul bucovinean” între mit, memorie și istorie Din punct de vedere strict memonic, memorialistica este o formă de căutare identitară, de exprimare a anumitor opinii, credinţe, valori, pe care se întemeiază o existenţă individuală sau colectivă. Ea indică o relaţie interesantă între memorie şi ficţiune sau imaginaţie, răspunzând nevoii de a aduce în atenţie evenimente căzute în uitare şi despre care sunt din cei în ce mai puţini martori în stare să povestească. În timp ce criticii literari şi teoreticienii literaturii pot interoga textele memorialistice ca forme specializate de naraţiune, istoricii le pot analiza ca surse documentare care ajută la reconstituirea trecutului. Potrivit istoricului francez Pierre Nora, dezvăluirile de acest fel pot fi cruciale în înţelegerea „imaginarului unei colectivităţi”, memoria devenind componentă a cunoaşterii istorice. Un prim aspect în înţelegerea relaţiei istorie – amintire aduce în discuţie raportul memoriei individuale cu memoria colectivă. Pe de o parte, există o aşa numită „experienţă individuală subiectivă” care determină individul să-şi construiască identitatea prin diferenţierea faţă de ceilalţi. Imaginea „celuilalt” se face printr-o contrapondere, explicită sau implicită, a imaginii de sine. Pentru că delimitarea implică etnicitatea ori apartenenţa la o comunitate, amintirile poartă cu sine amprenta conştiinţei colective, făcând ca „memoria personală” a bucovineanului să se regăsească în „memoria impersonală” a unui anumit grup. 77 În cazul Bucovinei, memoria colectivă funcţionează ca un cadru în care se structurează memoria individuală. Există o anumită fluiditate şi reciprocitate în acest schimb şi nu întâmplător sunt atât de des întâlnite reprezentări omogene sau stereotipice ale trecutului care blochează ori stimulează mecanismele contactelor sociale. Se poate spune că memoriile bucovinenilor, în formele lor diverse, deşi sunt în mod unilateral atribuite unui singur individ – autorul – favorizează schimbul între amintirile personale şi cele ale unui grup, etnic sau social de care autorul aparţine. Fără a reflecta întotdeauna şi fidel realitatea, ele se situează la limita cu ficţiunea, ca produse ale reconstrucţiei trecutului în funcţie de cerinţele prezentului. Dar pentru că ficţiunea poate fi considerată un „site al memoriei” cu o deosebită capacitate de a păstra amintirile individuale şi colective pe o scară mai largă în timp şi spaţiu, ea este şi un dispozitiv puternic în tratamentul unui trecut traumatic. Este drept că istoriografia se deosebeşte de literatură, fie ea şi memorialistică, prin pretenţia de a întreprinde reconstituiri riguroase şi o coborâre mai adâncă în trecut, acolo unde memoria individuală nu are acces. Cu toate acestea, ancheta în relaţia dintre memorie şi istorie – ca şi abordarea multidisciplinară – rămâne o provocare pentru cercetători şi o condiţie prealabilă pentru o explorarea aprofundată a construcţiei identitare. Cuvinte-cheie: Bucovina, memorialistica, mit, istorie, imaginar, pluralism. 78 Розділ 2 ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВИМІРИ ВЗАЄМИН УКРАЇНИ, РУМУНІЇ ТА МОЛДОВИ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇХ СУЧАСНОГО УПРАВЛІННЯ. ШЛЯХИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРИДНІСТРОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ 79 Анатолій Круглашов (Чернівці, Україна) Костянтин Ткачов (Вільнюс, Литва) Потенціал і механізми впливу ЄС на врегулювання етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі (на прикладі придністровської кризи)1 Ескалація регіональних та локальних конфліктів стає все більш інтен- сивною та руйнівною у глобальному масштабі. Як один із найзначніших се- ред них виокремлюють конфлікт у Придністров’ї. Пошуки шляхів його ви- рішення затягнулись, попри значні зусилля міжнародного співтовариства. На першопочатках урегулювання цього конфлікту ЄС тримався осто- ронь нього, але згодом почав відігравати все більш активну роль у цьому процесі. Як впливовий геополітичний гравець саме Євросоюз має значний потенціал і можливості у вирішенні придністровського конфлікту, налаго- дженні конструктивного діалогу як поміж Кишиневом і Тирасполем, так і країнами-гарантами. Враховуючи значні можливості ЄС щодо врегулюван- ня придністровського конфлікту, у статті розглядається потенціал, основні засоби та механізми впливу, які використовує це інтеграційне об’єднання у процесі розв’язання регіонального конфлікту, що має значний вплив як на систему регіональної безпеки, так і на відносини України, Румунії та Мол- дови. Ключові слова: придністровський конфлікт, мирне врегулювання, полі- тика ЄС, миротворчий потенціал. 1 Ця стаття підготовлена до друку за підтримки дослідницького гранту Європей- ського гуманітарного університету, присвяченого питанням європейської інтеграції, за програмою грантової підтримки, створеної на кошти, надані ЄГУ Головою Євро- пейського парламенту Єжі Бузеком. 80 Вступ Однією із провідних тенденцій сучасності постає ескалація регіональ- них і локальних конфліктів, яка з усе більшою інтенсивністю здійснює руй- нівний вплив у глобальному масштабі. Пострадянський простір не уник деструктивного впливу цих процесів унаслідок краху радянської гегемонії, розпаду так званої соціалістичної співдружності, падіння влади комуніс- тичної номенклатури в державах, що входили до її складу. Крах радянської політичної системи не лише відкрив нові небачені можливості, але й ліг тя- гарем серйозних випробувань на народи та держави, що виникли на руїнах колишнього Радянського Союзу. Серед інших важливих причин розпаду СРСР значне місце зайняли по- літичні й етнонаціональні конфлікти в ряді колишніх радянських респуб­ лік, зокрема і в Молдові. Там з кінця періоду перебудови стала розгоратись боротьба поміж Кишиневом і Тирасполем, яка визначалась їхніми прин- циповими розбіжностями у питаннях про майбутнє країни та її самови­ значення. Незгода придністровської номенклатури з курсом Кишинева на відділення, яка незабаром набула румунізаторської і реуніоністської (рух за возз’єднання з Румунією) спрямованості, була досить активно підтримана широкою громадськістю цього регіону. Це призвело, серед інших причин, до розгортання придністровського конфлікту, який став однією з больових точок сучасної Східної Європи [17]. Пошуки шляхів вирішення цього конфлікту, очевидно, затяглися, при- вернули до себе значну увагу міжнародної співдружності, передусім з боку ОБСЄ, Російської Федерації, України [31]. Але максимум, чого вдалось усім їм досягти – це припинити силове протистояння конфліктуючих сто- рін, перетворивши цей конфлікт зі збройного в заморожений. Спочатку ЄС не брав активної участі у врегулюванні придністровського конфлікту. Але ця ситуація почала змінюватись з того моменту, коли стра- тегія розширення ЄС на Схід почала передбачати вступ до його складу Ру- мунії, що автоматично потягло за собою розгортання на нових кордонах Євросоюзу небезпечного вогнища конфліктності. З тих пір Брюссель все активніше робив дипломатичні та інші політичні кроки, спрямовані на ви- значення оптимальної для сторін конфлікту моделі його вирішення. Незва- жаючи на широкий арсенал засобів і значний вплив ЄС у регіоні, поки що переговорний процес щодо Придністров’я далекий від успішного завер- шення. Тим не менше, як все більш впливовий геополітичний гравець, саме Євросоюз має значний потенціал і можливості у вирішенні придністров- ського конфлікту, формуванні конструктивного діалогу як між Кишиневом і 81 Тирасполем, так і, з різним рівнем успіху, між країнами-гарантами – Росією і Україною [12, с. 374–377]. Через свою наукову актуальність і політичну значущість ця пробле- матика все частіше потрапляє в поле зацікавленості дослідників, що представляють інтереси академічних кіл Придністров’я (Н. Бабилунга, І. Благодатських, А. Волкова), Молдови (В. Георгіу, І. Мунтяну, А. Мунтя- ну, О. Нантой, А. Царану), України (В. Кулик, Г. Перепелиця, І. Петрова, В. Пинцак, В. Фичора), Росії та інших європейських країн. Автори статті не так давно проаналізували новітні наукові роботи з цієї тематики у спільній праці, яка вийшла у світ в науковому журналі Молдови „Moldoscopie” [13], що дає їм можливість не повторюватися в цьому дослідженні. Через значні можливості ЄС щодо врегулювання придністровського конфлікту видається важливим і необхідним дослідити потенціал, основні засоби і механізми впливу, які використовує це інтеграційне об’єднання у пошуках вирішення цього конфлікту. Згідно з цією метою, науковці став- лять у статті такі завдання. По-перше, розглянути ті цілі, які переслідує ЄС у політиці врегулювання придністровського конфлікту, порівняти з ними застосовувані Брюсселем механізми та інструментарій впливу на безпосе- редніх учасників конфлікту та на інші, найбільш впливові, зацікавлені сто- рони. По-друге, проаналізувати етапи формування і реалізації політики ЄС стосовно цього конфлікту і досягнуті результати. По-третє, оцінити основні проблеми взаємодії ЄС з іншими країнами – політичними акторами – в ході пошуку формули розв’язання придністровського конфлікту і можливості досягнення ними, при консолідованому підході, остаточного результату. Поставлена мета роботи і логіка вирішення передбачених завдань визна- чають структуру цієї наукової статті. І. Цілі, завдання і засоби політики ЄС щодо придністровського конфлікту Згідно зі спільними цілями зовнішньої політики і політики безпеки (СЗПБ), ЄС прагне до вирішення наявних конфліктів у Європі і запобіган- ня новим, передусім у сусідніх із ним країнах та регіонах [26]. Політика безпеки в ЄС отримала чіткий „Східний вимір”, у рамках якого йдеться, зокрема, про врегулювання заморожених конфліктів на Північному Кавказі і в Придністров’ї, де інтереси ЄС і країн-членів значною мірою збігаються. До того ж, характер і масштаб викликів, що постали перед ЄС у постра- дянському регіоні, а також можливості СЗПБ залишаються, вочевидь, не- достатніми для ефективного вирішення цих регіональних конфліктів, що вимагає від Брюсселя нових зусиль і ресурсів [21]. 82 Проте, незважаючи на відсутність помітних успіхів у врегулюванні при- дністровської кризи, ЄС бачить можливості її успішного вирішення. При цьому спеціальний представник ЄС у Молдові так визначив цілі політики Євросоюзу стосовно придністровського конфлікту: „Європейський союз прагне знайти справедливе і збалансоване рішення, яке сприятиме забезпе- ченню безпеки в регіоні в довгостроковій перспективі і яке закладе основи процвітання на обох берегах Дністра”. Він підкреслив також, що в май- бутньому в ЄС вистачить мудрості, а також хоробрості і відповідальності зробити все можливе для усунення конфлікту, який цілком може бути вре- гульованим [28]. У ЄС на офіційному рівні сформовано уявлення про основні засоби та- кої політики, її значення, умови, так само як і про труднощі її реалізації. За наявності власного розуміння шляхів урегулювання придністровського кон- флікту Брюссель, у співпраці з МВФ і Всесвітнім банком, розробив пакет фі- нансової допомоги Молдові в новій міжнародній економічній ситуації. Це, своєю чергою, дає змогу очікувати на подальші економічні реформи, проте, не знімає потреби в належному управлінні Кишиневом його фінансами на макрорівні і знятті ним бар’єрів із метою залучення інвестицій як усередині країни, так і з-за кордону. Визнаючи поступальний прогрес демократії в Молдові, ЄС почав пер- спективні переговори з Кишиневом щодо укладання нового двостороннього договору. Метою цієї угоди буде інтеграція Молдови в європейські струк- тури із забезпеченням її довгострокового економічного і демократичного розвитку. Серед іншого, лібералізація візового режиму також є стрижневим стратегічним аспектом для національної безпеки цієї країни і сприятиме залученню до неї населення придністровського регіону. Окрім лібералізації візового режиму, Молдова повинна стати економіч- но привабливою для Придністров’я. Найбіднішій країні Європи вкрай по- трібна Угода про зону вільної торгівлі з ЄС. Наявність такої угоди зробить Молдову значно привабливішою для іноземних інвестицій, які дуже по- трібні країні, розділеній замороженим конфліктом і яка страждає від втра- ти півмільйона своїх громадян, що виїхали на роботу за кордон за останнє десятиліття. Такі кроки не є вичерпними на шляху вирішення конфлікту в При- дністров’ї, проте, вони є досить важливими. Становлення демократії та розвиток економічної системи Молдови відбувалися у дуже складних умо- вах. Однак, багатостороння допомога ЄС, що постійно збільшується, спри- яє розвитку, стабільності і демократії, відновленню територіальної ціліс- ності країни [30]. 83 Таким чином, досягнення певної мети і виконання завдань політи- ки ЄС щодо врегулювання придністровського конфлікту загалом відпові- дає інтересам обох конфліктуючих сторін. Передусім, тому, що сам кон- флікт і його, все ще не здолані, наслідки здійснили руйнівний вплив на еко- номіку, соціальний розвиток і політичну безпеку в Молдові, на територі- ях по обидва боки Дністра. Хоча зацікавленість у врегулюванні конфлік- ту декларують обидві його сторони і міжнародні гаранти, їх бачення про- цесу і результатів самого врегулювання, прийнятних компромісів для до- сягнення успіху в переговорах залишається різним. У таких умовах мож- ливості ЄС впливати на примирення сторін, на прийняття ними пропоно- ваних країнами-посередниками і міжнародними структурами моделей його рішення відрізняються, залежно як від інтересів цих сторін у конфліктному регіоні, так і їх ставлення до ЄС, його ролі й впливу. Особливу складність становить діалог щодо пошуку шляхів вирішень конфлікту з лідером Придністров’я І. Смирновим. Не дивно, що, напри- клад, Удо Буркголдер, глава місії ЄС у Молдові, наполягає на тому, аби загальноєвропейські структури вели справу безпосередньо зі Смирновим, оскільки без його згоди в ПМР „нічого не відбувається” [27]. У своєму розпорядженні ЄС має політичні, передусім дипломатичні, економічні і, до певної міри, інформаційні канали впливу на сторони кон- флікту. Закономірно, що вони застосовуються ним різною мірою і з неодна- ковою інтенсивністю. Переважає політико-дипломатичний інструментарій пошуку вирішення конфлікту. Останнім часом ЄС намагається уважніше враховувати економічні і соціальні інтереси сторін конфлікту, пропоную- чи Кишиневу і Тирасполю певні вигоди залежно від вагомості їх вкладу у процес усунення конфлікту. При цьому Брюссель прагне поєднувати як стимули, що заохочують діалог сторін і їх волю до ведення результативних переговорів, так і вдається до санкцій щодо тих, хто ухиляється від реаль- ної участі в переговорному процесі. Зокрема, Єврокомісія обмежує в’їзд на територію ЄС лідерів сепаратистського регіону, прагне вести діалог з політиками нової генерації в Тирасполі. ЄС намагається сприяти демокра- тизації Придністров’я, послідовно, згідно з принципами незастосування сили і збереження територіальної цілісності Молдови. Разом з цим, окрім моніторингу ситуації в регіоні, різнобічної міжнародно-правової допомоги Кишиневу в урегулюванні кризи, „придністровська” політика ЄС не має до- статнього впливу на „треті сторони” цього конфлікту, передусім на Росію, від якої значною мірою залежить зговірливість Тирасполя [20, с. 6]. На сучасному етапі врегулювання придністровського конфлікту на роз- робку і втілення політики ЄС в регіоні отримує все більшу можливість 84 впливу Румунія, позицію якої також необхідно брати до уваги при аналізі цієї проблеми. Зокрема, доповідач Європарламенту по чорноморському ре- гіону від Румунії Траян Унгуряну, відмічаючи необхідність допомоги ЄС саме Молдові, а не Придністров’ю, підкреслював, що було би дуже ризи- ковано направляти кошти Євросоюзу в Придністров’я в нинішній ситуації, оскільки це, на його думку, є інвестуванням у „чорну діру”. Він закликав у політиці ЄС щодо подолання цієї кризи зважати на те, що саме Молдова є для ЄС солідним і єдиним партнером, а приваблива з економічного боку вона могла б стати сильним сигналом людям у Придністров’ї [23]. В той же час, необхідно відмітити, що ЄС усе ще не достатньою мірою використовує свій інструментарій політики в конфліктному регіоні, спря- мований на соціальну інтеграцію розколотих суспільств власне Молдови і на території Придністров’я. Зокрема, має сенс та існує незадоволена значна потреба в проведенні скоординованих заходів освітньої, культурної та ін- формаційної політики, спрямованої на подолання соціально-психологічних і культурних травм, зафіксованих у колективній пам’яті про події 1992 р. у самосвідомості жителів Молдови і Придністров’я. Ці довготривалі заходи можуть реалізовуватися на таких же принципових підставах, як це здій- снювалося і здійснюється Радою Європи та ЄС в інших частинах Європи, що пережили схожі і навіть більш руйнівні конфлікти [див., наприклад, 7]. ІІ. Етапи залучення ЄС до процесу врегулювання придністровського конфлікту: досягнуті результати Політика ЄС щодо придністровського конфлікту пройшла такі три етапи: 1) 1993–2000 рр. – невтручання у вирішення конфлікту. У цей період ЄС не виявляв особливої зацікавленості не лише до при- дністровського конфлікту, але й до Республіки Молдова взагалі. Це стало наслідком впливу безлічі чинників, серед яких можна відзначити: еконо- мічну кризу, внутрішні політичні проблеми, пов’язані зі створенням ЄС, ві- йни на Балканах, інші пріоритети у взаєминах з країнами СНД, небажання погіршувати стосунки з Росією, недооцінки наслідків цього конфлікту [31; 34, с. 6]. 2) 2001–2006 рр. – активізація ролі та участі ЄС у політичному процесі врегулювання. З початку нового тисячоліття позиція ЄС стосовно придністровського конфлікту почала змінюватися. Брюссель прагнув змінити свою реактивну роль у врегулюванні конфлікту на проактивну. Такі зміни в політиці ЄС ста- ли можливі завдяки низці причин. Серед них слід зазначити, насамперед, 85 розширення ЄС на схід [9], підготовку Румунії до входження до складу ЄС, що вимагала врахування її інтересів у регіоні [33, с. 1], розуміння слабкості і неефективності ОБСЄ, різноспрямованість та неефективність зусиль країн- гарантів (Росії і України), що мають свої інтереси в збереженні статус-кво [29], присутність російських військ і наявність російського озброєння на території Молдови, що порушує міжнародні зобов’язання, узяті на себе Ро- сією. 3) 2007 р. – по тепер – перетворення ЄС на головного ініціатора процесу врегулювання придністровського конфлікту і трансформація його в основ­ ного донора європеїзації процесу його мирного вирішення [33]. Проте досягнуті результати політики, що проводиться ЄС, щодо врегу- лювання придністровського конфлікту поки що залишаються досить скром- ними. Далі у статті розглянемо основні з них. З метою здійснення впливу на керівництво Придністров’я, контролю за переміщенням товарів і людей через молдовсько-український кордон у 2005 р. на українській території була створена Місія ЄС по прикордонній допомозі Молдові та Україні (МПДМУ). Проте, незважаючи на значні по- передні надії на дієвість цієї місії, ефективність її роботи залишається не- достатньою. Серед причин, що визначили такі результати, можна відмітити сам формат місії; значні ділові інтереси і корупційні схеми, на боротьбу з якими місія була спрямована; нечисленність її персоналу. Упродовж останніх років ЄС наполягає на веденні переговорів у форма- ті „5+2”, а не „3+2”, і вважає, що саме такі рамки переговорного процесу здатні забезпечити найбільш прийнятні результати врегулювання придні- стровського конфлікту. На думку європарламентарів, посилення ролі ЄС прискорить вирішення цієї регіональної проблеми, зокрема підвищить рі- вень довіри і підтримки спільних проектів Кишинева і Тирасполя. Члени Європейського парламенту неодноразово вітали бажання уряду Молдови вирішити конфлікт у рамках територіальної цілісності країни, звертали особливу увагу на важливість відновлення переговорів у форматі „5+2” [8]. Дуже важливим, змістовно стратегічним ресурсом ЄС стосовно оста- точного врегулювання конфлікту постає євроінтеграційний курс Молдови [33]. Але цей ресурс зможе зробити вирішальний вплив на мирне врегу- лювання в регіоні у тому разі, якщо інтеграційні спрямування Республіки Молдова отримають недвозначне визнання та підтримку з боку Брюсселя і країн-членів ЄС. Як відзначає українська дослідниця Т. Фечора, політика ЄС, США, а та- кож ОБСЄ, Ради Європи і НАТО спрямована на залучення країн Південно- Східної Європи, зокрема Молдови, в процеси європейської інтеграції. Це 86 пов’язано з тим, що, на думку ЄС, придністровський конфлікт сьогодні ґрун- тується на економічній складовій, а тому має максимум шансів для швидко- го врегулювання. Можливості внутрішньої демократизації Придністров’я збільшує незадоволення придністровських економічних агентів невизна- ним статусом території, який підтримується тираспольським режимом, економічний тиск на Тирасполь. З іншого боку, рух Молдови у напрямку Європи та чіткі європейські перспективи, у разі їх визнання, підвищать привабливість держави Молдови для жителів Придністров’я [25]. Швидкій реінтеграції держави сприятиме підвищення принадності Молдови і тісніша співпраця Кишинева з Євросоюзом. У той же час, ке- рівництво Молдови повинно не лише розраховувати на допомогу Заходу, але і самостійно демонструвати необхідну політичну волю і гнучкість із метою врегулювання конфлікту. Як вважають деякі експерти, 2011 р. може стати вирішальним при визначенні того, чи можлива реінтеграція Молдови. Сучасний період украй важливий для врегулювання конфлікту, оскільки це питання вперше стало одним із основних пунктів порядку денного пере- говорів ЄС і Росії. Проте, вочевидь, що такий підвищений інтерес може бути досить швидкоплинним: якщо керівництво Молдови не скористається сприятливим моментом, то ризикує назавжди залишитися наодинці з цією проблемою [14]. ІІІ. Регіональні учасники вирішення придністровського конфлікту: роль ЄС у їх взаємодії Для успішного вирішення придністровського конфлікту ЄС необхідно не лише домогтися взаємної згоди Тирасполя і Кишинева на прийняття всеосяжної формули їх реінтеграції в єдиних політико-правових рамках за- гальної держави, але і заручитися підтримкою такого сценарію з боку Росії і, меншою мірою, України. Досі це завдання залишається не виконаним. Основним пріоритетом для ЄС у процесі європеїзації врегулювання придністровського конфлікту, отже, його виведення за рамки пострадян- ської системи координат політичної поведінки учасників є діалог з Росією. Але, водночас, саме у цьому, вирішальному для успіху дипломатичних та інших зусиль, що вживаються ЄС, напрямі поки що найменше передумов для успішного вирішення поставлених Брюсселем завдань. По-перше, Ро- сія розглядає пострадянський простір як свій легітимний домен і сферу ге- гемонії, якою вона не бажає поступитися нікому, а найменше ЄС, і ця тен- денція впродовж останніх років тільки зміцнюється. По-друге, Тирасполь 87 і його керівництво використовується Кремлем як засіб зміцнення присут- ності, ваги і впливу РФ не лише в цьому територіально незначному регіоні, але і щодо Молдови і України, а також, в ширшому сенсі, Південно-Східної Європи. По-третє, матеріальна і символічна підтримка Придністров’я кремлівським керівництвом вже досить давно стала важливою складовою внутрішньополітичної боротьби в сучасній Росії за вплив на ту, значну, частину російського суспільства, умонастроям і світогляду якої відпові- дають ретроімперські спрямування нинішньої панівної еліти цієї країни. І, далеко не останньою чергою, з ширшого списку причин відмови Росії ді- єво підтримувати ініціативи ЄС стосовно врегулювання придністровського конфлікту, треба виділити таку: політики Росії принципово, на ціннісному та ідеологічному рівнях, не зацікавлені як у зростанні ролі ЄС у процесі придністровського врегулювання, так і в пропонованому їм форматі і пер- спективі європеїзації процесу вирішення конфлікту. Все це спонукає зі зна- чною обережністю оцінювати можливості успіху тих зусиль, що робляться Брюсселем, з приводу зміни позиції Москви з конкурентної, а нерідко про- тидіючої, на партнерську і таку, що підтримує ЄС. У цьому контексті слід особливо відзначити, що Росія є ключовим ак- тором процесу врегулювання конфлікту, геополітичним суб’єктом зі свої- ми власними (як публічними, так і ретельно приховуваними від публіки) інтересами, а не об’єктивним посередником. Росія не є противником уре- гулювання придністровського конфлікту, вона в цьому зацікавлена, але, у розумінні Кремля, при такому врегулюванні передусім мають бути вра- ховані і задоволені її інтереси. Насамперед, Придністров’я повинно мати вирішальний вплив у стосунках із Кишиневом, навіть у разі, якщо у ро- сійських сценаріїв розподілу влади між Кишиневом і Тирасполем не буде майбутнього. Крім того, Росія прагне зберегти роль головного арбітра і бути основним зовнішнім гарантом життєздатності об’єднаної Молдови через потенційно низьку державоспроможність оновленої країни. По- третє, російський механізм урегулювання обов’язково, з погляду керівниц­ тва цієї країни, повинен передбачати її подальшу військову присутність у регіоні [16, с. 238–239]. Водночас, Росія прагне зберегти вплив на Придністров’я. Позиції Крем- ля в ПМР посилює і той факт, що значна частина (якщо не більшість) насе- лення Придністров’я разом з його керівництвом залишається лояльною до Москви, і доки ця позиція не зміниться, будь-які спроби демократизувати або європеїзувати Придністров’я, проти волі його населення, приречені на провал. Конфлікт став свого часу реакцією на румунізацію Молдови, тому курс на самовизначення досі підтримується більшістю жителів регіону. 88 В той же час, урегулювання конфлікту без урахування інтересів його безпо- середнього учасника є безперспективним і неможливим [4]. Проте, все ж є підстави для обережного оптимізму у зв’язку з продов­ женням діалогу ЄС – РФ щодо пошуку вирішення придністровського кон- флікту. Цей оптимізм ґрунтується на нещодавній заяві керівника росій- ського зовнішньополітичного відомства, який, як і ЄС, кінцевою метою врегулювання бачить єдину державу з особливим статусом Придністров’я, але у межах територіальної цілісності Молдови [18]. Наступним, після РФ, за значенням і впливом у врегулюванні придні- стровського конфлікту політичним гравцем має бути визнана Україна. Її по- зиція щодо як самого конфлікту і його сторін, так і співпраці у пошуках його вирішення з ЄС зазнала істотної еволюції, але так і не набула остаточ- ної визначеності. Невизначеність позиції України викликана декількома причинами. Укра- їна категорично проти ухвалення будь-яких рішень поза форматом „5+2”, оскільки не зацікавлена у посиленні впливу Росії на невизнану республіку, з якою Україна має спільний кордон. Київ проти об’єднання ПМР і Мол- дови шляхом федералізації останньої, оскільки Україна побоюється, що Придністров’я, в такому статусі, може виступити прецедентом для Криму. Разом із цим існує багато чинників, що ускладнюють активнішу і дієвішу участь офіційного Києва в урегулюванні придністровського конфлікту. Серед них можна відзначити спроби політичних лідерів Молдови і Придністров’я втягнути Україну у вирішення власних кон’юнктурних проблем, перетворив- ши її у сторону в конфлікті, спроби Кишинева звинуватити Київ у небажанні врегулювати конфлікт за сценарієм Молдови, створення іміджу України як країни, що підтримує сепаратизм у Придністров’ї і не протидіє незаконній діяльності на придністровській частині молдовсько-українського кордону, що, своєю чергою, стримує євроінтеграцію України [24]. Особливі надії на зближення політики Брюсселя і Києва викликало пре- зидентство В. Ющенка, що висунув від свого імені український план ви- рішення придністровського питання. Але ці зусилля української диплома- тії зазнали фіаско. Цьому сприяли нескоординовані, іноді непрофесійні дії команди українського президента, нерозуміння ним сучасних підходів до ухвалення важливих політичних рішень або розробки документів [1]. З часу вступу на посаду президента Віктора Януковича, що прийшов у 2010 р. на зміну В. Ющенку, Україна не стала проявляти нових страте- гічних ініціатив у плані врегулювання придністровського конфлікту, за- йнявши позицію вичікування, з урахуванням інтересів Кремля. Щоправда, після спільної заяви президентів РФ і України 2010 р. стосовно придні- 89 стровського конфлікту вибухнув політичний скандал, що супроводжувався звинуваченнями в сепаратній спробі керівників двох країн вирішити цей конфлікт і мало не приєднати територію ПМР до України. В той же час ба- гато українських і зарубіжних політологів погодилися з тим, що приєднан- ня ПМР до України на правах автономії теоретично можливе, проте, якщо воно станеться, то суперечитиме міжнародному праву і викличе негативну реакцію країн ЄС і США [19]. Додамо, що воно не відповідає національно- державним інтересам України та її позиціям у світовій та регіональній по- літиці. При цьому, офіційна позиція Києва щодо придністровського врегулю- вання зовні виглядає незмінною. Як було відмічено Президентом України В. Януковичем, завданням Києва є участь у врегулюванні конфлікту, акти- візація цього процесу з урахуванням принципу непорушності суверенітету і територіальної цілісності держав у межах, визнаних міжнародним співто- вариством [6]. Важливо відзначити, що, на відміну від ситуації з Росією, у ЄС зали- шаються вагомі важелі впливу на позицію Києва щодо вирішення придні- стровського конфлікту, навіть у нових умовах – зміни політичного керівни- цтва країни й істотної ревізії її внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу. Оскільки Україна прагне реалізувати євроінтеграційний курс, а ЄС – ста- білізувати свої східні кордони, це створює коло спільних інтересів і підхо- дів за допомогою розширення процесів європейської інтеграції, через зону вільної торгівлі, єврорегіони та інші можливості [2]. Однією із нових можливостей формування і здійснення спільних під- ходів ЄС і України стає перспектива розвитку єврорегіональної співпраці між Молдовою і Україною за участю територій Придністров’я. Наприклад, як окремий обнадійливий крок, спрямований на можливості розвитку но- вої регіональної співпраці ЄС і України щодо вирішення придністровського конфлікту, можна розцінити те, що 5 лютого 2010 р. лідер Придністров’я І. Смирнов прийняв Надзвичайного і Повноважного Посла України у Мол- дові С. Пирожкова та Надзвичайного і Повноважного Посла Угорщини в Молдові Д. Варга. В ході цієї зустрічі було обговорено можливість участі в єврорегіоні „Дністер” північних районів Придністров’я – Каменського і Рибницького. Посол Д. Варга відзначив, що Україна і Молдова звернулися до ЄС із спільним проханням допомогти у створенні тут єврорегіону: „Мета мого візиту – повідомити пана Смирнова про те, що ці дві країни планують запросити придністровські Каменський і Рибницький райони брати участь у ньому” [3]. 24 лютого 2010 р. у місті Сороки (Молдова) вперше обгово- рили новий проект і перспективи створення сучасного єврорегіону „Дніс- 90 тер”, до складу якого пропонується долучити Вінницьку область України, Сорокський, Флорештський і Шолданештський райони Молдови, а також Каменський та Рибницький райони Придністров’я. Єврорегіон „Дністер” допоможе створити сприятливі умови для зміцнення співпраці України, Молдови, зокрема територій Придністров’я у сфері соціального, економіч- ного і культурного розвитку завдяки залученню коштів європейських фон- дів. Успіх цього проекту може відіграти позитивну, хоча й допоміжну роль у врегулюванні придністровського конфлікту. Проте, слід підкреслити, що інших самостійних ініціатив у подальших пошуках вирішення придністровського конфлікту нова влада України не висувала. Київ перейшов від човникової дипломатії, що не дає результатів, до спроб реалізації політики „малих кроків”, змінивши процедуру прове- дення переговорного процесу і виносячи на обговорення не усі питання одночасно, як це було раніше, а розробляючи конкретні проблемні моменти із залученням усіх сил, ресурсів і механізмів, як напрацьованих раніше, так і нових [15]. Варто також відзначити, що саме для України важливо вивести При- дністров’я з зони монопольного впливу Москви в гуманітарній сфері. Цьому можуть сприяти такі чинники, як історичні зв’язки України і Придністров’я, наявність значної частини населення, пов’язаного з Україною етнічним по- ходженням, сімейними узами та економічною діяльністю, присутність у регіоні значного українського лобі й освітніх структур, певне охолодження придністровської еліти стосовно Москви через бажання російського керів- ництва створити підконтрольну Москві молдовсько-придністровську феде- рацію без урахування інтересів тираспольської еліти. Все це надає Україні беззаперечні переваги для активної політичної діяльності щодо врегулю- вання конфлікту, а також може сприяти покращенню стосунків України з Молдовою, Румунією та ЄС [24]. Ще одним, потенційним, учасником процесу врегулювання придні- стровського конфлікту, чия присутність у його розв’язанні не формалізова- на, є Румунія. Із входженням до складу ЄС із 2007 р. зросла її роль і можли- вості впливу на пошуки формули вирішення придністровського конфлікту. В той же час, необхідно підкреслити, що ЄС не погодився зі зміною форма- ту „5+2” з метою долучення в переговори Бухареста [5]. Це викликано тим, що переговорна позиція Румунії, яка неодноразово заявляла про своє праг- нення до безпосередньої участі у вирішенні придністровського конфлікту, ускладнюється низкою обставин. По-перше, тим, що для Придністров’я саме курс керівництва Молдови на об’єднання з Румунією на початку 1990-х рр. (заохочуваний Бухарестом) став однією з найбільш важливих 91 причин конфлікту, і антирумунські настрої набули значення частини панів- ного офіційного міфу ПМР. По-друге, офіційний Бухарест несе свою час- тину відповідальності за ескалацію конфлікту в Придністров’ї на початку 1990-х років, чого він так і не визнав на офіційному рівні. По-третє, чинне керівництво Румунії не готове до виконання ролі посередника і незацікав- леного учасника вирішення конфлікту з причин виношування ним власних геополітичних планів як стосовно державності і цілісності Молдови, так і територій України. Ці задуми в явній або закамуфльованій формі надиха- ються ідеалом Великої Румунії (1918–1940 рр.). Відповідно до цих причин, політика Бухареста щодо взаємоприйнятного врегулювання у Молдові має, щонайменше, суперечливий і неоднозначний характер. Суперечність цієї політики знову підтверджується недавніми заявами румунського керівни- цтва, що не приховує своїх намірів інкорпорувати Молдову і навіть пере- глянути кордони з Україною [22]. Водночас, офіційна позиція Румунії щодо вирішення придністровсько- го конфлікту подається її дипломатами як така, що не суперечить загаль- ній позиції ЄС. Стверджується, що Бухарест дотримується принципів су- веренітету і територіальної цілісності Республіки Молдова, підтримуючи необхідність розробки життєздатного сценарію врегулювання ситуації у Придністров’ї. Офіційно робляться заяви й про те, що Республіка Молдова є важливим елементом для створення безпечного і стабільного сусідства для ЄС, а активніша участь ЄС у врегулюванні конфлікту є необхідною. Румунія також підтримує негайне і безумовне відновлення формальних пе- реговорів у форматі „5+2” [11]. Важливим елементом успіху у вирішенні придністровського конфлікту є тісна координація, якщо не об’єднання зусиль Києва і Кишинева в політи- ці придністровського врегулювання, де також були і залишаються відкрити- ми широкі можливості для посилення ролі і впливу ЄС на обидві ці країни. Незважаючи на зусилля, що докладаються ЄС з метою впливу на інших учасників процесу придністровського врегулювання, пошук його взаємо- прийнятного рішення все ще далекий від входження у завершальну фазу переговорів. Найбільш імовірним сценарієм є такий, що переговорний про- цес затягнеться на невизначений термін. Тому залишається дуже високою можливість збереження подібного стану справ на найближчі 10–15 років. Такому розвитку ситуації сприяє цілий ряд причин. Насамперед, така пер- спектива розвитку подій задовольняє придністровську сторону. З ураху- ванням встановлення у ПМР авторитарного режиму, переваги в ресурсах, а також негнучкості під час переговорів вона отримує велику вигоду від такої ситуації. Варіант затягування процесу переговорів, продовження їх в 92 імітаційно-безрезультатному режимі дає сторонам змогу мирно співісну- вати, але не може привести до остаточного закріплення миру у Молдові. В той же час, сторони конфлікту не прагнуть до мирного і остаточного вре- гулювання конфлікту [10]. Висновки Розглянувши цілі і завдання та охарактеризувавши основні етапи фор- мування і реалізації політики ЄС щодо політичних конфліктів на постра- дянському просторі на прикладі придністровського конфлікту, можна зро- бити певні узагальнення і висновки. За останнє десятиліття ЄС радикально змінив свою позицію у процесі переговорів стосовно придністровського конфлікту і перетворився на одного з діяльних і активних його учасників, незважаючи на свій скромний статус міжнародного спостерігача. При цьому, Брюссель висуває низку важливих політичних ініціатив, роблячи системні дипломатичні кроки, щоби вивести переговорний про- цес із застою, шукаючи прийнятну для сторін цього конфлікту модель його розв’язання. Свої політико-дипломатичні зусилля інститути і країни ЄС прагнуть підтримувати, використовуючи механізми і засоби поступового наближення Молдови до Євросоюзу. Передусім, через інструментарій еко- номічного співробітництва і перспективи європейської інтеграції цієї краї- ни, що відкриває нові можливості для залучення до цих процесів і населен- ня Придністров’я. В ієрархії прибічників реалізації цілей і завдань ЄС, вживаних ним форм і методів впливу на учасників переговорного процесу, можна розташувати й інших, найбільш впливових гравців, від яких залежить успіх придністров- ського врегулювання. У цьому ряду постає можливим умовно ранжувати їх від рівня найбільшої підтримки до найменшої щодо цього напряму по- літики ЄС таким чином: ОБСЄ > Молдова > Україна > Росія і, нарешті, ПМР. Головним чинником успіху політики, що проводиться Брюсселем у цьому регіоні, є можливість європеїзації самого процесу придністровського врегулювання. Він же залежить, насамперед, від послідовності дій самого ЄС, консолідованості регіональної політики його країн-членів, а також від ступеня узгодженого залучення інших учасників придністровського врегу- лювання до формату переговорного процесу „5+2”. Проте вирішального прориву з безвиході „замороженого конфлікту” в Придністров’ї можна досягти за умови залучення Росії в процес урегулю- вання на ціннісних й процедурних основах прийняття перспектив його єв- ропеїзації. Чинниками, що додатково ускладнюють придністровське врегу- 93 лювання загалом, і успіх політичних зусиль ЄС зокрема, окрім „особливої позиції” Росії і відповідної „незговірливості” керівництва Придністров’я, залишаються іноді двозначна політика Румунії в цьому регіоні та її склад- ні стосунки з Молдовою і Україною. Певну роль, що стримує прогрес переговорів, відіграють коливання, які періодично проявляються, у по- зиції офіційного Києва між очікуваннями Брюсселя і Москви, зокрема й у плані співпраці з іншими сторонами процесу розв’язання придністров- ської кризи. Очевидною проблемою, що знижує ефективність зусиль ЄС у регіо- ні, є недостатня, на наш погляд, увага Брюсселя, і, відповідно до цього, виділення ним ресурсів для проведення цільового комплексу гуманітар- них, особливо освітньо-культурних заходів. Останні повинні послідовно спрямовуватися як на заохочення діалогу політичних, бізнес-еліт і лідерів громадянського суспільства по обидва боки Дністра, так й на подолання негативних стереотипів у травмованій роками протистояння і недовіри ко- лективної пам’яті, деконфліктизації взаємного сприйняття населення Мол- дови і Придністров’я. З урахуванням цих та інших обставин процес придністровського вре- гулювання все ж має можливості та перспективи його остаточного вирі- шення. За таких обставин саме ЄС має чи не найбільш вагомий сукупний потенціал і перспективи позитивного вкладу в успіх наміченої політики. Список використаних джерел 1. Белітцер Н. Україна і Придністров’я, або Чому провалився „План Ющенка” // Євроатлантика. 30.02.2011. – Режим доступу: http://www. euroatlantica.info/index.php?id=1868. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 2. Булкін К. Позиції ЄС та України щодо Придністровського конфлікту дуже близькі // Радіо Свобода. 26.06.2008. – Режим доступу: http://www. radiosvoboda.org/content/article/1145532.html. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 3. В еврорегион „Днестр” войдут северные районы Приднестровья // РИА „Днестр”. 16.10.2010. – Режим доступу: http://dniester.ru/content/v- evroregion-dnestr-voydut-severnye-rayony-pridnestrovya. Дата перегляду 02 березня 2011 р. 4. Вітман К. М. Придністровський конфлікт: сучасний етап врегулювання. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/App/2009_37/ app-37_Vitman_K_M_%289-20%29.pdf. Дата перегляду 27 лютого 2011 р. 5. Гамова С. Брюссель умерил пыл Бухареста // Независимая газета. – 2009 – 27 января. – № 14. – С. 6. 6. Десята нарада керівників закордонних дипломатичних установ України 14.12.2010 р. у Києві // Зовнішні справи. – 2010. – № 11. – Режим доступу: 94 http://uaforeignaffairs.com/number.html?n=41. Дата перегляду 02 березня 2011 р. 7. Європа та її болісні минувшини / Жорж Мінк і Лора Неймаєр. – Київ: Ніка- центр, 2009. – С. 246–258. 8. Європарламент: Необхідно посилити роль ЄС у врегулюванні При- дністровського конфлікту // РБК Україна. – Режим доступу: http:// www.rbc.ua/ukr/top/show/evroparlament-neobhodimo-usilit-rol-es-v- uregulirovanii-24102010113000. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 9. Єнін Є. В. Неврегульованість придністровського конфлікту: ризики та за- грози для України // Світова та українська дипломатія: історичний досвід, сучасний стан, перспективи. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ portal/Soc_Gum/Nvdau/2009_15/20.pdf. Дата перегляду 02 лютого 2011 р. 10. Єрмоленко Д. Придністровський конфлікт у міжнародних відносинах: ви- токи, сучасний стан та перспективи розв’язання // Віче. Журнал Верхо- вної Ради України. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1377. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 11. Іонеску К. Україна має в особі Румунії надійного партнера на її європей- ському шляху // Європейський простір. Портал європейського грома- дянського суспільства в Україні. – Режим доступу: http://eu.prostir.ua/ library/245227.html. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 12. Круглашов А., Ткачов К. Придністровський конфлікт: локальне випробу- вання глобальної ролі ЄС // Україна – Румунія – Молдова: історичні, по- літичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів. – Чернівці: Букрек, 2009. – Т. ІІІ. – С. 364–380. 13. Круглашов А., Ткачёв К. Участие Европейского союза в урегулирова- нии приднестровского конфликта: тенденции научного анализа // Moldoscopie (Probleme de analiză politică). – Chişinău, 2010. –Nr. 1. (XLVIII). – P. 182–200. 14. Кулик В. Придністров’я: врегулювати не можна законсервувати // Дзерка- ло тижня. – 2011. – 11 лют. – № 5. 15. Максименко І. Українська ініціатива щодо врегулювання молдово- придністровського конфлікту: стан і перспективи реалізації // Вісник Одеського національного університету. – Т. 11, Вип. 10 „Соціологія, політо- логія”. – Одеса, 2006. – C. 362–363. 16. Плаксенко М. Роль та інтереси Росії в урегулюванні придністровського конфлікту // Стратегічні пріоритети. – 2008 р. – № 3 (8). 17. Перепелица Г. Н. Конфликт в Приднестровье. – Режим доступу: http:// voyna1992.ru/public/11-konflikt-v-pridnestrove-g.-n.-perepelica.html. Дата перегляду 21 березня 2011 р. 18. Росія – за „єдність молдовської держави” з особливим статусом При- дністров’я // Євроатлантика. 30.03.2011. – Режим доступу: http://www. euroatlantica.info/index.php?id=3781. Дата перегляду 30 березня 2011 р. 19. Саліженко О. Перспективи придністровського врегулювання. Шанси Украї- ни // Новинар. 7.06.2010. – Режим доступу: http://novynar.com.ua/analytics/ government/118781. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 20. Стародуб Т. Стратегія Європейського Союзу щодо розширеного Чорномор- ського регіону: можливості для України. – Київ, 2010. 95 21. Терешко C. Східний вимір політики ЄС у контексті національних інтересів України // International Review. Відносини Україна – ЄС: в пошуку інститу- ційних трансформацій. – 2008. – № 2. – Режим доступу: www.dipacadem.kiev. ua/assets/files/bullets/Review-2.2008.doc. Дата перегляду 21 березня 2011 р. 22. Трифкович С. Притязания Румынии на восток от Прута: проблема, перспективы, ответ Украины. – Режим доступу: http://www.balkanstudies. org/articles/greater-romania-redux-problem-prospects. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 23. У Європарламенті стурбовані через непрозорі домовленості Києва і Мо- скви // DW-WORLD.DE. – Режим доступу: http://www.dw-world.de/dw/ article/0,,6359366,00.html. Дата перегляду 02 березня 2011р. 24. Фічора Т. Врегулювання регіональних конфліктів – вагома складова єв- роінтеграційної стратегії України // НОМОС. 15.10.2009. – Режим досту- пу: http://nomos.com.ua/content/view/270/79. Дата перегляду 02 березня 2011 р. 25. Фічора Т. Чи допоможе „європеїзація” у вирішенні Придністровського конфлікту? // НОМОС. 25.03.2011. – Режим доступу: http://nomos.com.ua/ content/view/173/79. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 26. Duke S. The Elusive Quest for European Security: from EDC to CFSP. – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2000. – 406 p. 27. EU diplomat optimistic on Transniestria and Ukraine // EU Observer. 15.02.2011. – Режим доступу: http://euobserver.com/9/31811. Дата пере- гляду 21 березня 2011 р. 28. EU Special Representative for Moldova addresses OSCE Permanent Council, urges restart of formal ‚5+2’ Transdniestria negotiations ahead of Summit // Organisation for Security and Co-operation in Europe. – Режим доступу: http:// www.osce.org/pc/72327. Дата перегляду 21 березня 2011р. 29. Hill W. H. The Transdniestrian Settlement Process – Steps Forward, Steps Back: The OSCE Mission to Moldova in 2005/2006 // OSCE Year Book 2006. – Режим доступу: http://www.core-hamburg.de/CORE_english/pub_osce_inh_06.htm. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 30. Mizsei K. Breaking the ice // Parliament Magazine. – 2010. – 8 February. – Ре- жим доступу: http://eusrmoldova.eu/ru/articles/8/1265797815. Дата пере- гляду 21 березня 2011 р. 31. Pellon G. Top-down internationalisation of the Transnistrian conflict: qualitative analysis of multiple-actor conflict management. Louvain-La-Neuve: Universite Catholique de Louvain. – Режим доступу: www.cecri.ucl.ac.be/GPellonPP318. pdf. Дата перегляду 21 березня 2011р. 32. Popescu N. The EU in Moldova. Settling conflicts in the neighbourhood // Journal of Foreign Policy of Moldova. – 2005. – No. 12. – 50 p. – Режим доступу: www. ceeol.com. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 33. Vahl M. Europeanisation of the Transnistrian Conflict. CEPS Policy Brief. – 2005. – May – No. 73. – Режим доступу: http://www.ceps.be. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 34. Wrobel J. The European Union and Moldova // Journal of Foreign Policy of Moldova. – 2004. – No. 8. – Режим доступу: www.ceeol.com. Дата перегляду 26 березня 2011 р. 96 Anatoliy Kruglashov (Chernivtsi, Ukraine) Constantine Tkachyov (Vilnius, Lithuania) Potential and Mechanisms of EU’s Influence on Settlement of Ethnopolitical Conflicts in Post- Soviet Region (THE case of Transnistrian Crisis) One of the key tendencies of contemporaneity is escalation of regional and local conflicts manifested with increasing intensity and destructiveness globally. The Transnistrian conflict could be named among such conflicts. Attempts to resolve it have attracted significant efforts of the international community, in the first place of the OSCE, Russian Federation, Ukraine. Having initially distanced itself from the conflict, the European Union plays an increasingly active role in its resolution. As an influential global actor, the EU possesses a significant potential and possibilities to resolve the Transnistrian conflict, to establish a constructive dialogue between Chisinau and Tiraspol as well as between the guarantor countries with a varying degree of success. Taking into consideration the EU’s capabilities to settle the conflict in Transnistria, this article considers the potential, principal means, and mechanisms of influence used by the Union while attempting to resolve the conflict. Key words: transnistrian crisis, peaceful settlement, EU policy, peacekeep- ing capacity. Anatolii Kruglașov (Cernăuţi, Ucraina) Constantin Tkaciov (Vilnius, Lituania) PotenŢialul și mecanismul de influenŢă a UE în soluŢionarea conflictelor etno-naŢionale din spaŢiul postsovietic (studiu de caz: criza transnistreană) Escaladarea conflictelor regionale şi locale, devine tot mai intensă şi distructivă la nivel global. Conflictul din Transnistria este considerat ca unul 97 dintre cele mai periculoase. În ciuda eforturilor considerabile depuse din partea comunităţii internaţionale, încă n-a fost găsită o soluționare a acestei probleme. În prima fază a soluţionării acestui conflict UE n-a depus eforturi considerabile pe marginea acestei probleme, însă mai târziu Comunitatea Europeană a început să fie mai activă în reglementarea conflictului. Ca un jucător geopolitic influent anume Uniunea Europeană are un mare potenţial şi oportunităţi în rezolvarea conflictului transnistrean, în stabilirea unui dialog constructiv între Chişinău şi Tiraspol, precum şi între ţărilor-garante. Ținând cont de oportunităţile considerabile ale UE privind soluţionarea conflictului transnistrean, în articol se face referință la potenţialul, soluțiile și mecanismele de influență, care sunt utilizate de această organizație suprastatală în procesul de soluţionare a conflictelor regionale, care are un impact semnificativ atât asupra sistemului de securitate regională, cât și asupra relaţiilor dintre Ucraina, România şi Republica Moldova. Cuvinte-cheie: conflictul transnistrean, soluţionarea pașnică a conflictelor, politica UE, capacitatea de menţinere a păcii. Михайло Зан, Юрій Остапець (Ужгород, Україна) ПАРЛАМЕНТСЬКЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН РУМУНІЇ: ПОЛІТИЧНА ПРАКТИКА ТА ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ Висвітлюється модель парламентського представництва національних меншин Румунії як оригінальна етнополітична практика країн Центрально- Східної Європи кінця XX – початку XXI століття. Простежується еволюція нормативно-правової бази, яка регулює статус та механізм участі організа- цій національних меншин у парламентських виборах країни. Акцентується увага на бінарній сутності моделі, яка поєднує статуси етнічного лобіюван- ня та політичної клієнтели еліти національних меншин Румунії. Робиться висновок про застосування етнополітичної практики в майбутній перспек- тиві партійно-політичного будівництва України. 98 Ключові слова: національна меншина, етнічна група, парламентське представництво, виборчий бар’єр, парламентські вибори, етнічне лобію- вання, клієнтела, етнополітичний інтеракціонізм. У сучасних умовах світової глобалізації відбувається діаметрально про- тилежний процес „навернення” багатьох спільнот до власних етнокультур- них цінностей та традицій. Саме тому в мультикультурному просторі країн Центрально-Східної Європи актуалізується проблема представництва на- ціональних меншин. Еліти таких спільнот попри власні меркантильні інте­ реси прагнуть також забезпечити гідний status quo власного етнічного „Я”, соціальний та політичний статус етнічної групи в державі. У демократич- ному суспільстві це здійснюється через створення громадських організа- цій та рухів, участь національних меншин у діяльності політичних партій, через квотне або змагальне представництво в органах місцевої виконавчої та представницької влади, зрештою у вищих ешелонах виконавчої та зако- нодавчої влади. Саме це з 1990 року досить послідовно та успішно демон- струє Румунія. Проблематика парламентського представництва національних меншин висвітлена, зокрема, в науковій літературі, насамперед румунських дослід- ників. Однією з перших наукових праць, присвячених цій темі, стала стаття Чіпріана-Каліна Аліонеску, надрукована у часописі „Політика Південно- Східної Європи”, у якій ідеться про парламентське представництво наці- ональних меншин упродовж 1990–2000 років [11]. Висвітлюючи цю проб­ лематику, румунські автори прагнуть вписати модель парламентського представництва національних меншин в європейську практику мульти- культуралізму. Саме так будує структуру своєї монографії Санда Фаркаш [16]. На тлі європейських та азійських держав змальовує досвід Румунії на- уковець Інституту дослідження проблем національних меншин (м. Клуж- Напока) Іштван Ґерґо Секелі [23]. Цей самий дослідник в окремій праці детально подає еволюцію як парламентського, так і регіонального пред- ставництва 19-ти етнічних спільнот Румунії [24]. Слід також відзначити статті дослідниці, координатора проектів Центру ресурсів для етнокультурного різноманіття Моніки Калушер [12; 13]. Ру- мунські дослідники Раду Кіріца та Анка Сандеску комплексно висвітлили тему правового регулювання статусу національних меншин Румунії [14]. Цікавим підходом до розуміння сутності проблеми є дослідження Андреї Ґавріліу, яка розглядає представництво нечисленних та „новостворених” національних меншин як „етно-бізнес” [17]. 99 Метою пропонованого наукового дослідження є спроба окреслити мо- дель парламентського представництва національних меншин Румунії. В контексті цієї мети доцільним є вирішення таких завдань: • охарактеризувати етнічні, мовні та конфесійні параметри румун- ського суспільства; • висвітлити еволюцію законодавства Румунії стосовно парламент- ського представництва національних меншин; • з’ясувати механізм етнічного лобіювання та політичного клієнте- лізму в моделі парламентського представництва національних мен- шин; • проілюструвати нагальність запровадження цієї моделі в умовах по- ліетнічності та регіональної строкатості українського суспільства. Етнонаціональна структура. Сучасну Румунію досить часто зарахову- ють до типу країн, де сконструйована моноетнічна нація. Втім, як свідчить досвід, це не зовсім відповідає дійсності. За даними останнього перепису населення 2002 року в цій державі проживає 21 680 974 осіб. Представни- ки титульного етносу – румуни – становлять 19 399 597 осіб, тобто 89,5 % всього населення країни1*. Рідномовна ідентичність румунів – 99,9 %; біль- шість (94,08 %) з них є православними, що засвідчує стабільну етномовну та етноконфесійну орієнтацію цієї спільноти. Значною є частка етнічних угорців (1 431 807 осіб або 6,6 %), які в окре- мих регіонах утворюють більшість. Так, у повіті Гаргіта їх кількість не пере- вищує 276 038 осіб або 84,61 %, а в повіті Ковасна – 164 158 осіб (73,81 %). У повіті Муреш угорці налічують 228  275 осіб (39,26 %), у Сату Маре – 129 258 осіб (35,22 %), у повіті Бігор – 155 829 осіб (25,92 %), у повіті Се- лаж – 57 167 осіб (23,07 %), у повіті Клуж – 122 301 осіб (17,37 %), у повіті Арад – 49 291 осіб або 10,7 %. У релігійному аспекті угорська національна меншина є розмежованою: майже половина угорців Румунії (46,47 %) пред- ставляють Реформатську церкву, а 41 % є прихожанами Римо-католицької церкви. Втім у мовному питанні угорці продовжують зберігати власну іден- тичність (97,63 % визнають рідною саме угорську мову). 1 Наведені в статті розрахунки етнічної, мовної та конфесійної ідентичнос- тей представників національних меншин Румунії проводили автори за виданням: Recensămăntul Populaţiei şi Locuinţelor 18 marţie 2002. Vol. IV. Structura Etnica şi Confesională [Електронний ресурс]. – Institutul Naţional de Statistică. – Bucureşti : Editura „Revista Română de Statistică”, 2003. – 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) : кольор. ; 12 см. – (Recensământul Populaţiei şi Locuinţelor, 18 marţie 2002). – Систем. вимоги : Pentium-266; 32 Mb RAM; CD-ROM Windows 96/2000/NT/XP. – Назва з титул. екрану. 100 Численними є роми (цигани), кількість яких за переписом населення 2002 р. становить 535 140 осіб або 2,46 %. Найбільшими є ромські посе- лення у повітах Муреш, Долж, Бігор, Клуж та м. Бухарест. Ймовірно, що реальна кількість ромів є значно більшою за офіційні дані, оскільки окремі групи, як і в Україні, схильні визначати власну національність за доміну- ючими етнічними спільнотами в регіоні. Це можна простежити навіть за матеріалами перепису населення. Відтак для 1 тис. румунів рідною мовою є циганська, так само як і для 1 046 угорців. Отже, ромська спільнота мовно асимілюється і тільки майже половина ромів Румунії (43,97 %) визнають рідною мову романес або ж циганську мову. Інші 51,47 % мають румунсько- мовну, а 4,47 % – угорськомовну ідентичність. У релігійному плані роми теж визначають себе за домінуючою в державі православною конфесією (81,87 %). Українська національна меншина становить 61 098 осіб (0,28 %). Вона представлена окремими анклавними поселеннями у повітах Марамуреш (34 027 осіб), Сучава (8 514 осіб), Тіміш (7 321 осіб), Караш-Северін (3 526 осіб), Арад (1 741 осіб), Сату Маре (1 556 осіб), Тульча (1 279 осіб), Бото- шани (896 осіб). До прикладу, українців у селах Кривий, Поляни та Русково повіту Марамуреш – від 94 до 98 % жителів. Отже, в умовах компактного проживання українці зберігають рідномовну ідентичність (91,84 % рідною називають українську мову). В більшості (79 %) українська спільнота під- тримує православну релігійну конфесію. Втім зростає частка прихильни- ків неопротестантських напрямів: п’ятидесятники (6 167 осіб), адвентисти сьомого дня (1 287 осіб). Частка греко-католиків серед українців Румунії є доволі незначною – 1 721 осіб [4, с. 251]. Істотно зменшилася етнічна група німців Румунії. У 2002 році перепис населення зафіксував тільки 59 764 осіб (0,27 %) спільноти, яка ще на по- чатку XX століття в Румунії становила більш як півмільйона осіб (за пере- писом 1930 року – 633 488 осіб). Німці здебільшого проживають у повітах Тіміш, Сібіу, Сату Маре, Караш-Северін, Арад та Брашов. 70,29 % німців Румунії визнають рідною мовою німецьку, значною є частка румунізова- них (18,56 %) та мадяризованих (10,73 %) німців. Більшість представників німецької національної меншини сповідує римо-католицизм (60,30 %); іс- нують також громади Лютеранської (6  358 осіб) та Евангельської церкви Аугз­бурського віросповідання (5 317 осіб). Інформацію стосовно етнічної, мовної та конфесійної ідентичностей нечисленних національних меншин румунського суспільства подано у табл. 1. 101 Таблиця 1 Етнічна, мовна та конфесійна ідентичності національних меншин Румунії [22] Рідномовна Панівна Кількість, Регіони прожи- Етнічна група ідентичність, релігійна осіб вання % конфесія (ї) 1 2 3 4 5 православ’я росіяни- Тульча, Констан- 35 791 79,16 (староо- липовани ца, Ясси, Бреїла брядництво) Констанца, турки 32 098 Тульча, 86,19 іслам м. Бухарест Констанца, татари 23 935 Тульча, 88,45 іслам м. Бухарест Тіміш, Караш- серби 22 561 Северін, Арад, 88,41 православ’я Мегедінць римо- Бігор, Арад, католицизм, словаки 17 226 91,17 Тіміш, Салаж лютеран- ство Тіміш, Арад, римо- болгари 8 025 Димбовіца, 81,33 католицизм, м. Бухарест православ’я Караш-Северін, римо- хорвати 6 807 92,61 Тіміш католицизм Тульча, греки 6 472 Констанца, 61,86 православ’я м. Бухарест Тіміш, Ясси, євреї 5 785 Клуж, Бігор, 14,88 юдаїзм м. Бухарест Караш-Северін, римо- чехи 3 941 83,88 Мегедінць, Тіміш католицизм Сучава, Гунедо- римо- поляки 3 559 ара, 73,17 католицизм м. Бухарест 102 Закінчення табл. 1 1 2 3 4 5 Тіміш, Арад, римо- італійці 3 288 Долж, 73,6 католицизм м. Бухарест Констанца, вірмени 1 780 Клуж, 38,98 православ’я м. Бухарест Тіміш, Кон- станца, Долж, македонці 731 80,43 православ’я Мегедінць, м. Бухарест Джуржу, Кон- станца, Меге- православ’я, албанці 477 дінць, Долж, – іслам Ґорж, м. Буха- рест Марамуреш, Су- чава, Гунедоара, русини 257 – православ’я Алба, Прагова, Клуж Еволюція нормативно-правової бази. Оновлена у 2003 р. Конституція Румунії передбачає чітку норму представництва національних меншин у вищому законодавчому органі держави. Згідно зі статтею 62 (2) організації громадян, які належать до національних меншин, що не можуть зібрати до- статню кількість голосів для представництва у парламенті, мають право на одне депутатське місце. При цьому зазначається, що громадяни однієї на- ціональної меншини можуть бути представлені тільки однією організацією [15]. Таким чином, громадські організації в контексті електоральних про- цесів Румунії фактично прирівнюються до політичних партій. Деталізує процедуру участі у парламентських виборах кандидатів від громадських організацій національних меншин закон про вибори до Па- лати депутатів та Сенату Румунії № 68 від 15 липня 1992 року. У ньому, зокрема, констатується, що організації національних меншин мають право на один депутатський мандат, якщо вони отримають загалом по державі кількість голосів, яка дорівнює щонайменше 5 % від середньої кількості дійсних голосів, необхідних для обрання одного депутата [26, р. 65–66]. Отже, фактично держава передбачила нечисленний та символічний відсо- 103 ток голосів, які потрібно набрати лідеру національної меншини для вхо- дження до Палати депутатів Румунії. До того ж специфічний виборчий бар’єр не передбачає автоматичної гарантії представництва громадської структури національної меншини. До прикладу, на виборах 1992 року для проходження 5 % бар’єру було необ- хідно 1 336 голосів, у 1996 році – 1 494, у 2000 році – 1 273, а в 2004 ро­ ці – 2  841 голос виборців. Саме тому Союз хорватів Румунії у 1992 (219 голосів) та 1996 році (486 голосів) не зміг представити свого кандидата в Палаті депутатів Румунії. Не закінчилася електоральним успіхом і участь у парламентських виборах Генерального Союзу асоціацій гуцульського ет- носу Румунії, який у 1996 році отримав 646, а в 2000 році – 1 225 голосів [24, р. 9]. Так само розпорошував голоси від представників української на- ціональної меншини Демократичний Союз українців Румунії, який у 1996 році отримав 4 132, а в 2000 році – 5 843 голоси виборців. Водночас, на- бравши 6 942 голоси, у 2000 році до парламенту пройшов представник від новоствореного Культурного Союзу русинів Румунії Ґеорґе Фірцак. Отже, в умовах лібералізації румунського виборчого законодавства розпочався не- гативний процес суспільно-політичної сегментації української національ- ної меншини Румунії. Спеціальною урядовою постановою № 165 від 13 жовтня 2000 року гро- мадським організаціям національних меншин дозволено висувати списки кандидатів у всіх виборчих округах, що призвело до збільшення кількості їх реальних та „спровокованих” прихильників [21]. За громадську організа- цію певної національної меншини могли голосувати й представники будь- якої іншої етнічної групи Румунії, що примножувало шанси нечисленних національних меншин та їх лідерів. Як результат, на листопадових виборах 2000 року до парламентської когорти національних меншин потрапляють Союз хорватів Румунії (Міхай Радан), Асоціація македонців Румунії (Васі- ле Іоан Саву) та Культурний Союз русинів Румунії (Ґеорґе Фірцак). Новий закон про вибори до Палати депутатів та Сенату № 373 від 24 вересня 2004 року трактував поняття „національної меншини” як „етнічної групи, представленої в Раді національних меншин” (дорадчий орган уряду Румунії, який утворюється з тих національних меншин, які представлені в парламенті – М. З., Ю. О.). Таким чином, етнічні групи та організації, не представлені в парламенті, автоматично втрачали статус національної меншини як такої. Також цим законом обумовлювалася участь у виборах організацій, не представлених у парламенті. Проте вимоги такої участі були досить жорсткими. По-перше, такі організації мали в триденний строк з дня створення Центрального Виборчого Бюро представити список своїх 104 членів із щонайменше 15 % всієї етнічної групи, яка на останньому пере- писі населення декларувала відповідну ідентичність. По-друге, якщо кіль- кість представників етнічної групи перевищує 25 тис. осіб, то список чле- нів організації повинен складатися найменше з 25 тис. осіб, які проживають у 15 повітах та муніципії Бухарест. При цьому в кожному регіоні необхідне представництво не менше ніж 300 осіб (ст. 4 (5)) [20]. Згідно зі ст. 4 (2) збільшувався також виборчий бар’єр для здобуття міс- ця у Палаті депутатів для представника національної меншини (10 % від середньої кількості голосів, поданих за одного депутата). Також передба- чалось, що список кандидатів від організацій національних меншин мож- на висувати в усіх виборчих округах, натомість інші кандидати від політич- них партій могли виставляти свою кандидатуру тільки в одному виборчо- му окрузі (ст. 5 (8)) [20]. Деякі зміни відбулися після прийняття нового закону про вибори до Палати депутатів та Сенату № 35 від 13 березня 2008 року. Насамперед законодавець ще чіткіше врегулював статус національної меншини як та- кої, що представлена у парламенті Румунії. При цьому для інших органі- зацій дещо зменшувалися вимоги щодо реєстрації. Відповідно до ст. 9 (4), якщо це спільнота більша за 20 тис. осіб, то вимагається список найменше з 20 тис. членів, які проживають хоча б у 15 повітах та муніципії Бухарест, при цьому не менше ніж 300 осіб у кожному регіоні. Знято положення про триденний строк подання списку до Центрального Виборчого Бюро [19]. Втім і такі умови є практично неможливими для виконання з боку альтерна- тивних організацій нечисленних національних меншин. Отже, організації з парламентським статусом закріплюють власну монополію на представни- цтво колективних інтересів національних меншин країни. Кожна організація згідно з законом 2008 року має право залучати елек- торат у всіх виборчих округах країни, якщо нею висувається тільки один кандидат на загальнодержавному рівні (ст. 9 (11)). Вказані норми закону й призвели до того, що на виборах 2008 року кожна з 18 національних меншин була представлена тільки однією організацією, яка після попере- дніх внутрішньо-організаційних виборів висувала одного кандидата. Слід також відзначити, що положення закону не стосуються тих національно- культурних організацій, які формують виборчі списки разом із політичною партією або виборчим блоком політичних сил. Як бачимо, законодавець фактично створив умови позитивної дискри- мінації стосовно участі представників національних меншин у виборах до законодавчого органу влади Румунії. Останнім часом, після прийняття нового закону про вибори до парламенту, вже чітко окреслена структура 105 представництва еліти національних спільнот, місця для якої фактично „за- резервовано” у Палаті депутатів. У найближчий період, на наш погляд, вона залишатиметься стабільною та прогнозованою. Між етнічним лобіюванням та політичною клієнтелою. Упродовж 1990– 2008 років кількість представників національних меншин у Палаті депута- тів Румунії постійно збільшувалася. За результатами перших парламент- ських виборів 1990 року були представлені 12 депутатів від громадських структур національних меншин: циган, вірменів, греків, болгар, українців, сербів, поляків, словаків та чехів, росіян-липован, німців, татар та турків. У 1992 році до цієї когорти долучився представник від італійської націо- нальної меншини, в 1996 році – єврейської та албанської, в 2000 році – хор- ватської, македонської та русинської спільнот Румунії. Кожне з цих об’єднань пройшло власний шлях організаційного станов- лення, поступово залучаючи активістів у місцях компактного проживання етнічних груп. Цікавим є факт, що серед організацій національних меншин (особливо на виборах 1996, 2000 та 2004 років – М. З., Ю. О.) точилася жвава конкуренція за представництво в парламенті. Лідерами у цьому відношен- ні є італійська спільнота, яка на виборах 1996 року розмежована на 7 орга- нізацій, та ромська меншина, сегментована 5-ма громадсько-політичними структурами. Менше конкурували болгари та греки (по 4 організації); хор- вати, македонці та турки (по 3 організації); албанці, поляки, чехи і слова- ки та українці (по 2 організації). Одну громадську організацію традиційно на виборах представляли вірмени, євреї, німці, татари, серби, росіяни- липовани та русини [24, р. 16–51]. Отже, у форматі румунського політико-правового поля еліти націо- нальних меншин постають з одного боку як групи інтересів, які просува- ють власні лобістські проекти, займають високі посадові місця в органах державної влади та місцевого самоврядування. З іншого боку, організація національної меншини, представлена в парламенті та Раді національних меншин, є єдиним одержувачем державних коштів (клієнтелою); інші орга- нізації не мають права на бюджетні асигнування. Слід зауважити, що з боку Румунської держави відповідні витрати постійно зростають. У 2008 році, до прикладу, обсяг державних коштів на організації національних меншин не перевищував 65 700 тис. леїв, а в 2009 році – 70 млн. леїв (понад 21 млн американських доларів) [17, р. 10]. За такого підходу слід погодитися з дум- кою дослідниці Андреї Ґавріліу, яка розглядає політичну практику „етно- бізнесу” та клієнтелізму в Румунії на двох рівнях взаємодії: 1) держави та лідерів організацій національних меншин; 2) лідером національної менши- ни та його виборцями [17, р. 11–12]. 106 На першому рівні етнополітичної взаємодії еліта національних меншин фактично виступає політичною клієнтелою для патронів у форматі правля- чих політичних сил у державі. Як засвідчує досвід, представники громад- ських організацій національних меншин разом з лідерами Демократичного Союзу угорців Румунії, як правило, підтримують коаліцію політичних пар- тій у парламенті. Як наслідок, це створює сприятливі умови для лобіюван- ня власних інтересів у сфері етнічної освіти та виховання, культури. Тобто, еліта національних меншин Румунії опиняється в ситуації між лобіюван- ням та клієнтелізмом. Найбільших успіхів у площині етнічного лобіювання Румунії досягли представники (за термінологією Івана Варзара [1, с. 358]) „домінуючого народу-етносу” – угорці. Демократичний Союз угорців Румунії як най- більш потужна організація цієї спільноти традиційно, маючи підтримку угорськомовного населення країни, отримував у межах 6–7 %. Це дає змогу еліті угорської національної меншини займати провідні позиції у вищих ешелонах як законодавчої, так і виконавчої влади. За результатами останніх парламентських виборів 30 листопада 2008 року до Палати депутатів (334 депутати) Демократичний Союз угорців Ру- мунії делегував 22, а до Сенату (137 сенаторів) – 9 парламентарів. У Ка- бінеті Міністрів Еміла Бока ця організація представлена віце-прем’єром Марко Бела, міністром навколишнього середовища та лісів Борбелі Ласло, міністром культури та національної спадщини Келеменом Гунором та міні- стром охорони здоров’я Чеке Аттілою. Це стало можливим після формату нової коаліції в складі Демократично-ліберальної партії, Демократичного Союзу угорців Румунії, групи депутатів від національних меншин (див. табл. 3) і незалежних парламентарів та затвердження парламентом Румунії 23 грудня 2009 року нового складу уряду. Таким чином, представники національних меншин успішно викорис- тали ситуативний момент „турбулентності” румунського політикуму, фак- тично знехтувавши попередніми домовленостями з опозицією до Траяна Басеску та Демократично-ліберальної партії. На президентських виборах 2009 року організації національних меншин спочатку підтримували кан- дидатуру чинного мера міста Сібіу Клауса Йоганніса, а згодом, у другому турі – лідера Соціал-демократичної партії Мірча Джоане. 107 Таблиця 2 Результати, отримані Демократичним Союзом угорців Румунії на парламентських виборах [24, с. 30] Кіль- Кіль- Кіль- Кількість кість Кількість Кіль- Роки кість кість голосів голосів мандатів кість вибо- голосів манда- (Палата (Палата (Палата голосів рів (Сенат), тів депутатів) депута- депутатів) (Сенат) % (Сенат) тів), % 1990 991 601 7,23 29 1 004353 7,20 12 1992 811 290 7,46 27 831 469 7,58 12 1996 812 628 6,64 25 837 760 6,82 11 2000 736 863 6,80 27 751 310 6,90 12 2004 628 125 6,17 22 637 109 6,23 10 2008 425 008 6,17 22 440 449 6,39 9 Таблиця 3 Структура парламентської групи національних меншин у Палаті депутатів Румунії 1 [18] Ім’я, прізвище та № Посада дата народження Національно-культурна організація з/п депутата 1 2 3 4 1 керівник Варужан Памбук- Союз вірменів Румунії чан (Uniunea Armenilor din România) (25.04.1959 р.) 2 заступник Овідіу Віктор Демократичний Форум німців Румунії Ґанц (Forumul Democrat al Germanilor din (18.08.1966 р.) România) 3 заступник Ґервазен Лонґер Союз поляків Румунії „Дом Полскі” (3.01.1972 р.) (Uniunea Polonezilor din România „Dom Polski”) 4 секретар Мірча Гросару Асоціація італійців Румунії (30.06.1952 р.) (Asociaţia Italienilor din România – RO.AS.IT.) 1 Станом на грудень 2010 року. 108 Закінчення таблиці 3 1 2 3 4 5 секретар Адріан-Мірослав Демократичний Союз словаків та чехів Мерка Румунії (6.06.1976 р.) (Uniunea Democratică a Slovacilor şi Cehilor din România) 6 секретар Драґош Ґабріел Союз греків Румунії Зісопол (Uniunea Elenă din România) (12.11.1967 р.) 7 член Аледін Амет Демократичний Союз татарів турко- (25.12.1967 р.) мусульман Румунії (Uniunea Democrată a Tătarilor Turco- Musulmani din România) 8 член Штефан Бучута Союз українців Румунії (23.10.1944 р.) (Uniunea Ucrainenilor din România) 9 член Ліана Дімітреску Асоціація македонців Румунії (20.01.1973 р.) (Asociaţia Macedonenilor din România) 10 член Ґеорґе Фірцак Культурний Союз русинів Румунії (10.01.1955 р.) (Uniunea Culturală a Rutenilor din România) 11 член Юсейн Ібрам Демократичний Союз турків Румунії (6.07.1953 р.) (Uniunea Democrată Turcă din România) 12 член Мірон Ігнат Товариство росіян-липован Румунії (24.08.1941 р.) (Comunitatea Ruşilor Lipoveni din România) 13 член Оана Манолеску Асоціація Ліга албанців Румунії (26.05.1941 р.) (Asociaţia Liga Albanezilor din România) 14 член Нікулае Мірковіч Союз болгар Банату – Румунії (1.10.1950 р.) (Uniunea Bulgara din Banat – România) 15 член Ніколае Пеун Партія ромів „Про-Європа” (9.11.1964 р.) Partida Romilor „Pro-Europa” 16 член Душан Попов Союз сербів Румунії (28.07.1948 р.) (Uniunea Sârbilor din România) 17 член Міхай Радан Союз хорватів Румунії (26.09.1938 р.) (Uniunea Croaţilor din România) 18 член Аурел Вайнер Федерація єврейських товариств Румунії (10.01.1932 р.) (Federaţia Comunităţilor Evreieşti din România) На другому рівні етнополітичного інтеракціонізму вже сам лідер націо- нальної меншини, як посередник між державою та етнічною групою, висту- пає своєрідним „брокером” [17, р. 12]. Він спрямовує відповідні бюджетні 109 кошти на створення мережі шкіл, дитячих садків, культурних установ, засо- бів масової інформації тощо. На цьому рівні, звичайно, відбувається конку- ренція між представниками етнічної групи (або між особами, які видають себе за репрезентантів меншини), які прагнуть використати вигоду, надану державною редистрибутивною політикою. Одним з таких лідерів став лідер профспілки вугільної галузі Румунії Васіле Іоан Саву, який у 1999 році, за кілька місяців перед парламентськими виборами, організував Асоціацію слов’ян македонців Румунії. На виборах 26 листопада 2000 року він отримав 8  809 голосів. Проте навіть Посоль- ство Македонії в Бухаресті виступило з офіційним опротестуванням такого „успіху” [11, р. 69]. Будучи етнічним румуном та не знаючи македонської мови, він був усунутий македонською громадою від керівництва в 2004 році. Македонців у Палаті депутатів почала представляти Ліана Думітреску. Інший парадоксальний факт полягає в тому, що з 2000 року в парла- менті Румунії представлені русини. Кількість русинів за переписом насе- лення 2002 року в цілій країні становить усього 257 осіб, а електоральні успіхи фіксуються в етнічно-„чужих” для русинства повітах Прагова (2000 рік) та Гунедоара (2004 та 2008 роки). Таким чином, Ґеорґе Фірцак „віднай- шов” русинську етнічність у Румунії, апелюючи до своїх родинних коренів. Свою русинську лінію Ґеорґе Фірцак вибудовує від власного прадіда, який теж мав таке саме ім’я і прибув як трудовий мігрант до трансільванського містечка Лупень в останнє десятиліття XIX ст. з території Підкарпатської Русі. Як стверджує сам лідер русинського руху Румунії, його батько „був русином, а моя дорога мама є угоркою” [25]. На виборах 1996 року він брав участь як угорський кандидат від Партії Угорських вільних демократів Ру- мунії. Після невдалої участі цієї політичної партії на виборах він вступив до Соціал-демократичної партії, але згодом залишив її. Створивши Культур- ний Союз русинів Румунії напередодні виборів 2000 року, понині є румун- ським парламентарем [17, р. 7]. Досвід України. Якою є перспектива політизації національно-куль- турних товариств в Україні? Принагідно зауважимо, що вітчизняний до- слідник, засновник політичної етнології Іван Варзар ще в середині 90-х ро- ків XX століття чітко констатував: „Політична доля будь-якої меншини – в руках власної етнополітичної партії” [1, с. 298]. Він висловлював надію, що в недалекому майбутньому подібного роду соціальні структури стануть конструктивним державотворчим суб’єктом та специфічним об’єктом дер- жавної етнополітики. Підтримана в грудні 1995 року віце-прем’єром Кабінету Міністрів Укра- їни Іваном Курасом ідея етнополітичної партії так і залишається предметом 110 для політологічних та правознавчих теоретизувань. Натомість в Україні впродовж тривалого часу відбувалось перманентне створення та спроба функціонування подібного типу об’єднань громадян. До прикладу, в берез- ні 1992 року в Закарпатській області створена Пудкарпатська республікан- ська партія (голова – Василь Заяць), в діяльності якої проглядалась реаніма- ція русофільського напряму, захоплення ідеями панславізму та ідеалізацією історії та майбутнього краю за прикладом Швейцарії [6, с. 10]. На початку 1995 року створюється Християнсько-демократична партія Закарпатської Автономної Республіки, очолювана Петром Годьмашем [2, с. 501]. Проте, через відверті сепаратистські лозунги створення цих політичних партій стало тільки декларацією, а не реальною справою. Однак еліта угорської національної меншини Закарпаття у 2005 році до- моглася реєстрації Міністерством юстиції України Партії угорців України (голова – Міклош Ковач) та Демократичної партії угорців України (голова – Іштван Гайдош). На місцевих виборах ці політичні сили отримали відповід- но 5 та 4 мандати в Закарпатській обласній раді та десятки місць в район- них радах краю [3, с. 574]. На виборах до місцевих органів влади в жовтні 2010 року Демократична партія угорців України здобула 4 мандати, Пар- тія угорців України – 3 мандати в обласній раді народних депутатів. Попри ідеологічні розходження обидві політичні сили виступають як лобістські угрупування угорської громади Закарпаття, забезпечуючи її національно- культурну автономію. Політизується та зазнає громадсько-політичної сегментації також крим- ськотатарська громада України. 10 травня 2010 року в м. Сімферополі на VI Конференції партії „Міллі Фірка” прийнята програма „Кримські тата- ри. Стратегія XXI cтоліття” [8]. Це об’єднання кримськотатарського етносу проголосило перспективу створення власної державності. Відроджуючи традиції кримськотатарської національної партії, яка діяла в 1917–1920 ро- ках, лідери виступають за реорганізацію нелегітимної системи Курултаю – Меджлісу. В Криму також проявляє свою діяльність нелегальна ісламська партія „Хизд-ут Тахрир”, яку очолює Абдуселям Селяметов [9]. Російська національна меншина також проявляє суспільно-політичну активність. Ще в червні 1993 року зареєстрований Громадянський конгрес України (з 1998 року перейменований на Слов’янську партію). Проголо- шуючи єдність усіх слов’янських народів України, її лідер Олександр Ба- зилюк (до червня 2010 року – М. З., Ю. О.) відверто орієнтувався на росій- ськомовний електорат. У червні 2002 року через об’єднання партії „За Русь єдину” та партії „Російсько-український союз” створена політична партія „Руський блок” (голова – Геннадій Басов). На виборах 2002 року ця по- 111 літична сила здобула високий рейтинг у Криму. А в 2006 році на місцевих виборах у Криму створений блок „За Януковича” в складі Партії регіонів та партії „Руський блок”, який набрав 34 % голосів виборців [7]. У березні 2010 року через об’єднання низки організацій росіян Криму був створений Всекримський рух „Русское Единство”, а 12 серпня Міністерство юстиції України зареєструвало політичну партію „Русское Единство” [10]. Діяль- ність цієї політичної сили спрямована переважно на російськомовне насе- лення Кримської автономії. Отже, через поліетнічність та регіональну фрагментованість україн- ського суспільства відбувається складний процес політизації етнічності, тобто вихід етнічних спільнот на політичну арену та перетворення їх на суб’єктів політики. Як наслідок створюються громадські рухи та політичні партії, які заявляють про свою готовність захищати колективні інтереси ет- нічних спільнот. Наразі представництво цих інтересів відбувається в Укра- їні тільки на рівні регіональної та місцевої влади [5]. Таким чином, політична практика Румунії впродовж останніх двадцяти років викристалізувала унікальний досвід залучення національних меншин до політики через створення та діяльність мережі громадських організа- цій. Отже, вдосконалюється та еволюціонує важливий для функціонування держави сегмент громадянського суспільства. Саме тому окремі аспекти румунського формату участі та представництва національних меншин у по- літиці на перспективу варто застосувати й на вітчизняному українському ґрунті. Список використаних джерел 1. Варзар І. М. Із контекстів минулих літ : Вибране в концептуальних і мему- арних вимірах / Іван Михайлович Варзар. – К. : ФАДА ЛТД, 2003. – Кн. 1 : Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. – 592 с. 2. Годьмаш П. История республики Подкарпатская Русь / П. Годьмаш, С. Годь- маш. – Ужгород : ВАТ „Патент”, 2008. – 560 с. 3. Закарпаття в етнополітичному вимірі. – К. : ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса, 2008. – 682 с. 4. Зан М. Етнічна, мовна та конфесійна ідентичність української національ- ної меншини повітів Марамуреш та Сату Маре (Румунія) / М. Зан, Л.-І. Гор- ват // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 7 – 8 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М. Вегеш (гол. ред.), В. Андрущенко, О. Бабкіна та ін. – Ужгород : Вид-во УжНУ „Говерла”, 2007. – С. 246–257. 112 5. Зварич І. Т. Право на політичне представництво як ресурс врегулювання етнополітичних та регіональних конфліктів в Україні / Ігор Теодорович Зварич // Нова парадигма : [журнал наукових праць] / гол. ред. В. П. Бех; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова; Творче об’єднання „Нова парадиг- ма”. – Вип. 84. – К. : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. – С. 100–113. 6. Майборода О. Політичне русинство. Закарпатська версія периферійного націоналізму / Олександр Майборода. – К. : НаУКМА, 1999. – 25 с. 7. О партии [Електронний ресурс] // Партия „Русский блок”. – Режим досту- пу : http://rusblok.in.ua/o-partii/ 8. Программа Милли Фирка „Крымские татары: Стратегия XXI века” [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.milli-firka.org/?mod=article_ read&article=6863 9. Руденко-Миних И. Кто строит Крымский Халифат? [Електронний ресурс] / Игорь Руденко-Миних // Око планеты. – Режим доступу : http://oko-planet. su/politik/politiklist/17494-kto-stroit-krymskij-xalifat.html 10. Русские Крыма объединились [Електронний ресурс] // Русское единство. – Режим доступу : http://russedin.org/index.php?option=com_content&view=a rticle&id=31&Itemid=44#axzz18Xxf06w3 11. Alionescu C.-C. Parlamentary Reprezentation of Minorities in Romania / Ciprian-Calin Alionescu // Southeast European Politics. – 2004. – Vol. V. – Nr. 1. – Р. 60–75. 12. Caluser M. Minority Participation at the Local and National Level in Romania / Monica Caluser // Political Parties and Minority Participation. – Skopje : Friedrich Ebert Stiftung, 2008. – P. 31–48. 13. Căluşer M. Reprezentarea minorităţilor naţionale pe locurile rezervate în parlament / Monica Сăluşer // Politici de integrare a minorităţilor naţionale din România. Aspecte legale şi instituţionale într-o perspectivă comparată. – Cluj- Napoca : Fundaţia CRDE, 2008. – Р. 167–178. 14. Chiriţă R. Analiza actelor normative privind drepturile minorităţilor naţionale în Romania / R. Chiriţă, A. Săndescu // Politici de integrare a minorităţilor naţionale din România. Aspecte legale şi instituţionale într-o perspectivă comparată. – Cluj-Napoca : Fundaţia CRDE, 2008. – Р. 47–126. 15. Constituţia României [Електронний ресурс] // Legislaţie pentru Democraţie. – Режим доступу : http://legislatie.resurse-pentru-democratie.org/const_2003. php#062 16. Fărcaş S. Forme de participare politică a minorităţilor naţionale în contextul Uniunii Europene / Sanda Fărcaş. – Iaşi : Edirura Lumen, 2008. – 302 p. 17. Gavriliu A. Ethno-business. The unexpected consequence of national minority policies in Romania [Електронний ресурс] / Andreea Gavriliu. – Режим до- ступу : http://www.changing-europe.org/download/CESS2010/Gavriliu.pdf 18. Grupul parlamentar al minorităţilor naţionale [Електронний ресурс] // Parlamentul României. Camera deputaţilor. – Режим доступу : http://www. cdep.ro/pls/parlam/structura.gp?idg=5 19. Legea nr. 35/2008. M. Of. nr. 196 din 13 martie 2008. Lege pentru alegerea Camerei Deputaţilor şi a Senatului şi pentru modificarea şi completarea Legii nr. 67/2004 pentru alegerea autorităţilor administraţiei publice locale, a Legii administraţiei publice locale nr.  215/2001 şi a Legii nr.  393/2004 privind 113 Statutul aleşilor locali [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. clr.ro/rep_htm/L35_2008.htm 20. Legea nr. 373/2004 pentru alegerea Camerei Deputatilor si a Senatului (publicata in Monitorul Oficial nr. 887 din 29 septembrie 2004) [Електронний ресурс] // Legislaţie pentru Democraţie. – Режим доступу : http://legislatie. resurse-pentru-democratie.org/373_2004.php 21. Ordonanţa de Urgenţă Nr. 165 din 13 octombrie 2000 pentru completarea art. 5 din Legea nr. 68/1992 privind alegerea Camerei Deputatilor si a Senatului [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.legex.ro/ Ordonanta%20urgenta-165-13.10.2000-21539.aspx 22. Recensămăntul Populaţiei şi Locuinţelor 18 marţie 2002. Vol. IV. Structura Etnica şi Confesională [Електронний ресурс]. – Institutul Naţional de Statistică. – Bucureşti : Editura „Revista Română de Statistică”, 2003. – 1 елек- трон. опт. диск (CD-ROM) : кольор. ; 12 см. – (Recensământul Populaţiei şi Locuinţelor, 18 marţie 2002). – Систем. вимоги : Pentium-266; 32 Mb RAM; CD-ROM Windows 96/2000/NT/XP. – Назва з титул. екрану. 23. Studii de atelier. Cercetarea minorităţilor naţionale din România / Working Papers in Romanian Minority Studies / Mühelytanulmánzok a Románian Kisebbségekről. – 2008. – Nr. 5. Székely I.G. Soluţii instituţionale speciale pentru reprezentarea parlamentară a minorităţilor naţionale / István Gergő Székely. – Cluj-Napoca : Institutul pentru studierea problemelor minorităţilor naţionale, 2008. – 40 p. 24. Studii de atelier. Cercetarea minorităţilor naţionale din România / Working Papers in Romanian Minority Studies / Mühelytanulmánzok a Románian Kisebbségekről. – 2009. – Nr. 20. Székely I.G. Representarea politică a minorităţilor naţionale în România / The political representation of national minorities in Romania / István Gergő Székely. – Cluj-Napoca : Institutul pentru studierea problemelor minorităţilor naţionale, 2009. – 120 p. 25. Sunt un fiu al judeţului Hunedoara, rutean şi cetăţean român! [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа : http://www.ziare.com/Sunt_un_ fiu_al_judetului_Hunedoara_rutean_si_cetatean_roman-un1020.html 26. The legislative and institutional framework for the national minorities of Romania. – Bucureşti : Romanian Institute for Human Rights, 1994. – 174 p. Mykhailo Zan, Iurii Ostapets (Uzhgorod, Ukraine) ParlІamentary RepreSentation of National Minorities in Romania: political practice and experience for Ukraine Organizations of citizens belonging to national minorities, which fail to obtain number for representation in Parliament, have the right to one deputy seat each, 114 under the terms of the electoral law. In this case, citizens of one minority can be represented by one organization only. Since 2004, the alternative threshold for organizations of national minorities was raised from 5 to 10 % of the average number of valid votes required for the election of one deputy. Beginning with the 2008 election, each organization of national minorities can attract votes in all electoral districts of the country if it is propose the same candidate on a national level. During 1990–2008, the number of representatives of national minorities in the Chamber of Deputies of Romania has been increasing. In the format of the Romanian political and legal framework of the elite minority are interest groups promoting their own lobbying projects, which occupy high-ranking place in government agencies and local governments. The greatest success in terms of ethnic lobbying in Romania reached by the representatives of the Hungarian community. Thus, the political practice of Romania for the past twenty years, crystallized the unique experience of attracting minorities to the policy through the establishment and operation of networks of non-government organizations. As a result is improved and evolved the segment of civil society which is important for the functioning of the state. That is why some aspects of Romanian format of participation and representation of minorities in politics for the future may be applied in the Ukrainian political practices. Key words: national minority, ethnic group, parliamentary representa- tion, electoral threshold, parliamentary elections, ethnic lobbying, clientela, ethnopolitical interactionism. Mihai Zan, Iurii Ostapeţ (Ujgorod, Ucraina) Reprezentarea parlamentară a minorităţilor naţionale din România: practica politică şi experienţă pentru Ucraina Conform legislaţiei României, organizaţiile ceăţenilor care aparţin minorităţilor naţionale şi nu pot aduna voturi suficiente pentru reprezentarea în parlament au dreptul la un mandat de deputat. În acelaşi timp, cetăţenii unei minorităţi naţionale pot fi reprezentaţi numai de o singură organizaţie. Începând cu anul 2004, pragul electoral pentru organizaţiile minorităţilor naţionale a fost 115 majorat de la 5 la 10 % din numărul mediu de voturi valabil exprimate pe ţară pentru alegerea unui deputat. Începând cu alegerile din 2008, fiecare organizaţie a unei minorităţi naţionale poate atrage electoratul din toate circumscripţiile din ţară, în cazul în care din partea acesteia există un singur candidat la nivel naţional. Între anii 1990 – 2008, numărul de reprezentanţi ai minorităţilor naţionale în Camera Deputaţilor din România a crescut constant. În mediul politic şi juridic românesc, elita minorităţilor naţionale reprezintă grupuri de interese care promovează propriile proiecte de lobby, ocupă locuri de conducere în organismele guvernamentale şi în administraţia locală. Între reprezentanţii etniilor din România, cele mai mari succese în plan de lobby au fost repurtate de către reprezentanţii comunităţii maghiare. Practica politică din România specifică ultimilor 20 de ani a cristalizat o experienţă unică, cea de implicare a minorităţilor etnice în politică prin crearea şi funcţionarea unei reţele de ONG-uri. Astfel, se îmbunătăţeşte şi evoluează un segment important pentru funcţionarea statului – cel al societăţii civile. Aceasta este şi motivul pentru care unele aspecte ale participării şi reprezentării minorităţilor naţionale în viaţa politică a României ar trebui să fie aplicate în viitor şi de către statul ucrainean. Cuvinte-cheie: minorităţile naţionale, grupuri etnice, reprezentare parlamentară, prag electoral, alegeri parlamentare, lobby etnic, clientelă, etno- interacţionism. Наталія Путіне (Кишинів, Республіка Молдова) Республіка Молдова: взаємини між центром та автономією (на прикладі Автономного територіального утворення Гагаузія) У статті розглядаються особливості функціональних та дисфункціо- нальних аспектів відносин між молдовським центральним урядом і регі- ональними органами влади Гагаузької автономії. Проблема стосунків між різними рівнями влади, зокрема „центр – автономія”, є загальною для бага- тьох держав. У Молдові статус територіальної автономії надано частині пів- 116 денного регіону, населеної переважно гагаузами, які на момент створення автономного територіального утворення Гагаузія (1995 р.) становили 3,5 % від загального населення країни. Створення основи і гарантії конституційного статусу автономії було складним і суперечливим. Вимоги лідерів Комрата були іноді перебільше- ними і необґрунтованими. Співробітництво та підтримка сепаратистсько- го режиму Тирасполя створили сприятливі передумови для взаємовигідної співпраці під час реалізації проекту автономії. Авторка пропонує проаналізувати адміністративні, правові і політичні доповіді урядів Кишинева та Комрата, а також фактори, які перешкоджа- ють або впливають на характер відносин, наслідків і перспектив на май- бутнє. Ключові слова: автономія, територіальна автономія, розподіл влад- них повноважень, Автономія Гагаузія, органи центральної та регіональної влади. Предмет дослідження статуту територіальних автономій залишається досі актуальним, адже є одним із найкомплексніших та найконфліктніших у сучас- ній політичній науці. Надання статусу автономії територіям зазвичай відбува- ється під тиском певних етнічних груп, що призводить до появи різноманітних проблем у функціонуванні влади та політичній співпраці між центральними та керівними органами новоствореної територіально-адміністративної одини- ці. Аналіз статусу Автономії Гагаузії у складі Республіки Молдова та особли- востей її функціонування крізь призму співвідношення центральної та регіо- нальної влади є дуже актуальною темою. Загалом, у спеціалізованій літературі достатньо широко досліджують- ся не тільки всі етнополітичні аспекти гагаузького конфлікту, політико- юридичного статусу, механізму формування та функціонування Автономії Гагаузії, а і решта проблем, пов’язаних з еволюцією та здійсненням прин- ципів автономізму. Що стосується взаємин між центром та автономією (випадок Гагаузії), то варто нагадати про працю Іона Крянге, який одним з перших описав адміністративний вимір між цими двома елементами, а також публікації закордонних авторів Чіна, Роппера, Протсика, які проана- лізували більше політичні та юридичні аспекти цієї проблематики. Також варто згадати публікацію авторів Мошняга та Міронова, які у своєму аналі- зі більшу увагу приділяли політичній еволюції цих відносин крізь призму електорального фактора. Мета дослідження полягає у багатоаспектному аналізі взаємин між ор- ганами центральної влади та правлячими органами Гагаузької автономії, 117 маючи за основні завдання делімітацію факторів, що впливають на ці від- носини, етапи, а також їх подальші перспективи. Наукова новизна дослідження – у глибинному аналізі всіх аспектів, як ад- міністративних, юридичних, так і політичних, співвідношення центральної та регіональної влади, відображення особливостей цього процесу. Варто зауважити, що протягом останніх років дослідники доклали знач­ них зусиль для дослідження та оцінки укладених договорів про автономію з метою підтримки стабільності та демократії у гетерогенних суспільствах. Деякі з них намагалися визначити або виробити універсальні моделі, що мо- жуть бути прийняті у регіонах і яких потребують в автономії, однак жодна з таких моделей не виявилася життєздатною [1]. Поява автономних регіонів відбувається з різноманітних причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних, волонтерним шляхом, маючи за підґрунтя децентралізацію влади, та через необхідність, як імперативний сценарій уникнення чи вирішення певних етнічних суперечностей. У першому випадку ефективність механізму управління державою за- лежить, більшою мірою, від демократизації процесу прийняття політич- них рішень в органах державної влади на регіональному та місцевому рівнях. Держава повинна створювати і забезпечувати всі умови для полі- тичної участі громадян. Адже саме на регіональному та місцевому рівнях з’являються перші ознаки практичного функціонування демократії шляхом децентралізації. У європейських країнах, а саме: Франції, Іспанії, Італії, Ве- ликій Британії – існує багато регіонів з особливим статусом. У другому випадку надання статусу автономії на основі винятково ет- нічного критерію є процедурою, яка здійснюється з метою недопущення або вирішення конфлікту внаслідок консолідації тенденцій етнічних груп до самоврядування. Автономні регіони у своєму функціонуванні зіштовху- ються з різноманітними проблемами. Детальний аналіз багатьох прикладів засвідчив, що ця процедура є якісним, недорогим та ефективним способом збереження цілісності унітарних держав. Прийняття цього рішення не вар- то розглядати лише з песимістичного погляду – як поступки центральної влади перед певною етнічною групою, адже поява певної автономії не за- вжди передбачає децентралізацію. Втілення в життя механізмів та статутів автономії є надзвичайно склад- ним та неоднозначним процесом. У цьому контексті перед державами по- стає чимало проблем, які прямо пов’язані з імплементацією норм та правил автономізму. Case-study – дослідження європейського досвіду у цій галузі дає нам змогу більше уваги приділяти наступним проблемам, притаманним децентралізації цього типу. 118 По-перше, йдеться про явище „позитивної дискримінації” титульної на- ції на користь етнічної групи, яка отримала спеціальний статус, а відтак і певні привілеї (фінансові, мовні, культурні, юридичні тощо). Уряд Іспанії намагався ліквідувати таку проблему шляхом створення „держави автоно- мій”, в якій б зникли всі особливі потреби кожного регіону. Однак проблема стає ще гострішою у тому випадку, коли регіон одержав особливий статус на основі винятково етнічних ознак. Таким чином, титульне етнічне населення може бути „позитивно дискриміноване” поряд з етнічною меншиною, яка отримала особливий статус. Ця особливість повинна бути усвідомлена як центральною владою, так і регіональними органами управління. По-друге, з’являється інша проблема, яка полягає у юридичному спів- відношенні центральної влади та органів автономії, тобто, у розподілі вла- ди та компетенцій. Ця процедура є важливою для кожної автономної оди- ниці та прямо впливає на дотримання положень конституції держави. Дуже важливим є те, щоб права та компетенції органів автономії не суперечили загальному політичному курсу держави, територіальною частиною якої є таке автономне утворення. Правильний, збалансований розподіл влади на- лежить і до легальності правлячих органів автономії та блокує появу сепа- ратистських тенденцій і настроїв у населення регіону. По-третє, функціонування регіонів з особливим статусом визначаєть- ся якістю та характером політичних відносин між центральним урядом та правлячими органами автономії. Неякісні політичні відносини між цими двома системами призводять до постійного відкладання запланованих ре- форм, фокусування на другорядних, а не на нагальних проблемах, створен- ня штучних проблем або погіршення міжетнічних відносин на рівні всього суспільства. Приклад Гагаузької автономії дає змогу продемонструвати декілька з ключових провокацій під час процесу вироблення та впровадження статусу автономії в умовах неконсолідованої правової держави та демократії. Деякі спеціалісти у міжнародному праві зараховують Гагаузьку автономію до ка- тегорії європейських абсолютних автономій, володіючи всіма правами так само, як і автономії у складі Італії, Іспанії, Португалії та Аландських ост- ровів [2, p. 2]. Якщо все ж таки порівняти регіональну автономію Гагаузії з певною європейською автономною одиницею, то найближчою до першої є хіба що італійська модель автономій, а точніше – приклад Південного Тіро- ля [3, p. 56]. Визначаючи юридичний статус Гагаузької автономії, положення кон- ституції Молдови визначають її як „автономну територіальну одиницю з особливими правами, що є формою самоврядування гагаузів та складовою, 119 невід’ємною частиною Республіки Молдова, яка має право самостійно ви- рішити у межах компетенцій, наданих Конституцією Республіки Молдова, в інтересах усього населення проблеми політичного, економічного та куль- турного характеру” [3]. Аналіз конституційного визначення дає нам змогу запропонувати осно- вні елементи та риси статусу цього регіону: • є територіальною одиницею з особливим статусом; • в організації та функціонуванні цієї автономії застосовується прин- цип місцевої автономії; • є складовою та невід’ємною частиною Республіки Молдова; • Гагаузька автономія наділена компетенціями політичного, еконо- мічного та культурного характеру; • на території автономної одиниці функціонують представницькі та виконавчі органи. Таким чином, населення цієї території має право на самоврядування, ав- тономію, зважаючи на необхідність збереження національної та культурної ідентичності, мови та традицій; вирішувати проблеми, пов’язані з розви- тком власного регіону. У цьому контексті постає проблема співвідношення правлячих органів Автономної територіальної одиниці Гагаузії (АТОГ) та органів центральної влади. Відповідно до законодавства Республіки Молдова це співвідношен- ня ґрунтується на основі тих же принципів, що й у випадку інших органів самоврядування на території цієї країни [4]. Заснування Гагаузької авто- номії характеризувалося появою низки проблем між центральною та регіо- нальною владами. Проблеми були різного характеру, а саме: По-перше, відсутність конституційних гарантій актів заснування авто- номії. Як положення закону „Про особливий юридичний статус Автономії Гагаузії (Gagauz Yeri)” [5], так і положення про Регламент Гагаузії (Gagauz Yeri) [6] не були складовими Конституції Республіки Молдова. Тільки після наполягання місцевих органів влади, а також рекомендацій низки міжна- родних інституцій (Ради Європи, Венеціанської Комісії) найвищий законо- давчий орган Кишинева, внаслідок тривалих обговорень, вніс поправки до Основного закону шляхом прийняття закону № 344-XV „Для внесення змін до Конституції Республіки Молдова” від 25 липня 2003 р. По-друге, з’являються певні вакууми у розподілі компетенцій між ор- ганами центральної влади республіки та регіональними. Як закон „Про особливий юридичний статус Автономії Гагаузії (Gagauz Yeri)”, так і по- ложення про Регламент Гагаузії (Gagauz Yeri) чітко не визначають характер та обсяг компетенцій відповідних органів, тобто не вказано, які компетенції 120 належать лише центральному уряду, а які делеговані адміністративним ор- ганам автономії [9]. Багато експертів та міжнародних організацій достатньо критично оціни- ли нормативні акти заснування автономії. Ці юридичні акти розглядалися ними як поверхові та далеко не актуальні. Відсутність чіткого відокремлен- ня компетенцій прямо і негативно впливає на співвідношення між органами влади. Разом з тим, Венеціанська Комісія, аналізуючи сучасну ситуацію, заявила, що обсяг прав, делегованих адміністративним органам автономії, є доволі широким. Галузі, у яких органи Гагаузької автономії мають зако- нодавчу силу, є обширними та багатосторонніми. Також деякі положення Закону „Про особливий юридичний статус Автономії Гагаузія (Gagauz Yeri)” від 1995 р. важко припасовувати положенням Конституції. Складно допускати створення законодавчого органу автономії, закони якого могли б замінити загальнонаціональні закони, ще складніше, щоб вони не заперечу- вали 60 ст. Конституції Республіки Молдова, де чітко зазначено, що єдиним законодавчим органом держави є Парламент. Наприклад, в Італії основним обмеженням регіональної автономії є права уряду оспорювати регіональні закони [3, p. 57]. У Республіці Молдова інституцією, яка зобов’язана про- аналізувати всі нормативно-правові та законодавчі акти, є Конституційний Суд. Іншою проблемою, яка стосується розподілу компетенцій, є податково- бюджетна складова політики. Влада Гагаузії вважає, що її бюджет пови- нен формуватися з усіх видів прибутку, зокрема мита, ПДВ тощо, що на- дає особливого фінансово-економічного статусу автономії порівняно з адміністративно-територіальними одиницями ІІ-го рівня. Це спричинило напруження у відносинах фінансово-бюджетного характеру між владою Кишинева та Комбата у 2001 р. [6]. По-третє, адміністративне співвідношення між органами державної влади та регіональної автономії, їхнє співробітництво чи, навпаки, поява критичних ситуацій, визначаються характером політичних відносин між ними. Деякі вітчизняні політологи в аналізі еволюції та характеру політичних відносин між керівними органами Автономії Гагаузії та Республіки Молдо- ва виокремлюють 4 етапи: а) перший етап охоплює період між 1995–1999 рр. та отримав назву усвідомлення і запровадження нормативно-правових положень особливого юридичного статусу. Упродовж цих років відбулося створення та визначення нормативної бази територіального автономного утворення „Ґаґауз Єрі”. Політичні від- 121 носини між центром та регіоном не характеризувалися інтенсивністю, більшість зусиль регіональних еліт була спрямована на вирішення внутріш- ньорегіональних проблем та визначення політико-юридичної конструкції автономії. Навіть органи центральної влади не продемонстрували зацікав- леності соціально-політичним життям автономії. Це можна пояснювати тим, що на той час у молдавському суспільстві існували великі економічні проблеми, що потребували негайного вирішення. Разом з тим, відносини Комбат – Кишинів після 1995 р. можуть бути охарактеризовані як комплексні та асиметричні щодо якості та інтенсив- ності. Після надання особливого юридичного статусу обидві сторони по- різному інтерпретували розподіл компетенцій, що спричинило безліч ко- лізій. Упродовж останніх років відносини між центром і периферією можна охарактеризувати з погляду багатьох аспектів, адже на них вплинули де- кілька змінних [8]. Важливу роль відігравав електоральний фактор, який безпосередньо визначив характер відносин між центральними органами влади та владою Комбата [7]. На перших виборах у Гагаузії, які відбулися навесні 1995 р., перемогу здобули помірковані ліві сили, що були більш на- лаштовані на співпрацю з центральними органами влади, ніж з колишньою владою. Перший башкан автономії Г. Табуншчик зі своєю командою не були настільки зацікавленими у процесі „гагаузації” цього регіону, а їхня полі- тика суттєво не відрізнялася від політики провладної партії (Аграрна демо- кратична партія). Новий лідер влади Гагаузії більше займався популізмом, ніж розвитком регіональної автономії. Багато із започаткованих реформ не були доведені до логічного завершення. Деякі дослідники вважають, що ця автономія була проектом для перешкоди економічного та демократичного реформування регіону [8]. Наприклад, у 1997–1998 рр. регіональна влада заблокувала міському голові Комбата К. Таушанжі, обраного на основі пря- мого виборчого права, декілька місяців підряд доступ до свого робочого місця. К. Таушанжі наприкінці 1980-х рр. був політичним активістом та по- міркованим лідером і у 1996–1998 рр. разом зі своїм коаліційним правоцен- тристським урядом підтримував президента М. Снєгура. Можна помітити, що на процес повноцінного функціонування автономії впливають декілька типів суспільно-політичних кліважів (розмежувань). Таким чином, поряд з класичним кліважем центр – периферія, ще існує і кліваж ідеологічного характеру, який суттєво впливає на політичні відно- сини між Комбатом та Кишиневом. Коли обидва сети кліважів стають по- мітними, то відносини ще більше напружуються. Це було помітним ще у 1998–1999 рр., коли центральний уряд із реформістськими тенденціями мав 122 протистояти регіональній, прокомуністичній владі [8]. Разом з тим, варто згадати і про вплив зовнішнього фактора, який визначає характер взаємин між органами центральної та регіональної влади [10]. Здійснення політики протекціонізму такими державами, як Російська Федерація та Туреччина у питанні гагаузького етносу на території Республіки Молдова призвело до дистанціювання політичних сил центральної та регіональної влади; б) етап напруження відносин (1999–2001 рр.), який характеризувався втіленням на практиці положень Конституції та спалахом конфлікту щодо розподілу компетенцій між центральними та автономними органами влади. Поява такої ситуації мала цілком об’єктивні причини, адже закон „Про особливий юридичний статус Гагаузії” був далеко не ідеальним, а опти- мізація його змісту планувалася здійснюватися у подальшому. Однак і дії політичних лідерів, які були задіяні у розподілі та реалізації влади, не за- вжди відповідали вимогам удосконалення положень Закону. Разом з тим, на характер цих відносин вплинула і зміна влади як у Кишиневі, так і в Ком- раті. Другий електоральний цикл виборів правлячих органів гагаузької рес- публіки призвів до неочікуваних результатів. До влади у Народних Зборах прийшли радикально налаштовані гагаузькі політичні сили, а Президентом Автономної республіки став регіональний лідер М. Кендігелян – давній по- літичний діяч руху самовизначення гагаузів південної Молдови. Новообра- ним башканом став Д. Кроітору – поміркований центрист. Загальнонаціональні парламентські вибори, які відбулися у лютому 2001 р., призвели до нових змін у політичному векторі країни, а також при- ходу до влади Комуністичної партії Республіки Молдова (КПРМ). Ця по- літична сила на виборах отримала 80 % підтримки від 80 % гагаузького населення Республіки Молдова. Таким чином, навий уряд мав величезний вплив на регіональну гагаузьку еліту. Це і стало передумовою для достро- кових виборів до органів автономії (після відставки колишнього губернато- ра автономії Д. Кроітору та обрання Г. Табуншчика, підтриманого КПРМ). Цікавим є факт, що нестабільні відносини між Комбатом і Кишиневом не вплинули на міжетнічні відносини в країні. Представники титульної нації не цікавилися соціально-політичним життям південної частини кра- їни. Це було спричинено як низьким рівнем медіатизації, так і соціально- економічними проблемами молдовського суспільства; в) етап співробітництва між регіональною політичною владою та націо- нальною (центральною) у 2003–2006 рр. Це період великих можливостей у втіленні політики інтеграції населен- ня Гагаузії у соціально-політичну систему Республіки Молдова. В ці роки Автономна територіальна одиниця одержала найбільші фінансові вливання 123 від центрального бюджету. Відсутність конфліктів зумовлена, більшою мі- рою, відсутністю ідеологічного кліважу. Більше того, центральна влада в цей період мала найвищий рівень довіри населення Гагаузії; г) етап розвитку розпочався у 2006 р. і тривав до кінця 2010 р. Цей пе- ріод характеризувався домінуванням прагматизму, реалізму та конструкти- візму, стабільності та співробітництва у відносинах між правлячими орга- нами Гагаузії та Кишинева. Таким чином, зроблені кроки для переходу цих відносин на якісно новий рівень, незважаючи на те, що вже у 2009 р. по- чинається дестабілізація політичного та економічного життя у Республіці Молдова. Тільки після двох років постійної виборчої кампанії, – тимчасові ознаки нової влади, – відносини між Комбатом і Кишиневом починають по- гіршуватися, адже під час економічної та конституційної криз місцева еліта висуває нові вимоги до центру. Кінець цього періоду збігається з початком нового електорального циклу, ознаменованого парламентськими виборами від 28 листопада 2010 р. на місцевому рівні і виборами голови адміністрації (башкана) Гагаузії, які відбулися дещо пізніше; д) наприкінці 2010 р. між 12–16 грудням (ідеться про період проведення другого туру виборів) почався новий етап у розвитку відносин між Комба- том і Кишиневом, характер якого пов’язаний зі співвідношенням провлад- них та опозиційних сил, а також від характеру урядової коаліції, соціально- політичного курсу кандидата, що здобуде перемогу на виборах. Отже, можемо констатувати, що політичні відносини між централь- ними органами влади та органами Гагаузької автономії зазнали пози- тивної еволюції. Початковий етап цих відносин, по суті, був визначений об’єктивними факторами, а точніше – якістю нормативно-правової бази функціонування автономного регіону. Це викликає необхідність спрости- ти ситуацію шляхом укладання двосторонньої угоди між центральними та регіональними органами, в якій розписані та розподілені компетенції влад- них органів. Саме завдяки цьому вдалося уникнути в подальшому появи конфліктних ситуацій. Характер та інтенсивність політичних відносин між центральними ор- ганами влади та владою Гагаузії визначені, більшою мірою, співвідношен- ням сил при владі на обох рівнях, а також існуванням ідеологічного кліва- жу. Це і є суб’єктивними причинами, які, насправді, не повинні впливати на якість співпраці між органами влади на обох рівнях. Загалом, існують сприятливі передумови для співробітництва між Ком- батом та Кишиневом. Разом з тим, реалізація основного завдання, тобто заснування та функціонування Гагаузької автономії, лягає на її власні прав- лячі органи та залежить від справжніх зусиль і намірів її керівників. 124 Список використаних джерел 1. Lapidorth R. Autonomy Flexible Solutions to Etnic Conflicts. – Washington: DC, 1996. 2. Protsyk O. Gagauz autonomy in Moldova: the real and virtual in post-soviet state design [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.policy.hu/protsyk/ Publications/ProtsykGagAutonomy09fx.pdf (citat 12 septembrie 2010). 3. Paşcaneanu T. Aspecte de drept comparat privind autonomia regională a Găgăuziei // Legea şi viaţa. – 2007. – nr. 7. – p. 56–58. 4. Creangă I. Curs de drept administrativ. – Chişinău: Epigraf, 2005. 5. Рrivind statutul juridic special al Găgăuziei (Gagauz Yeri): legea nr. 344-XIII din 23,12.1994 // Monitorul Oficial al Republicii Moldova. – nr. 3–4 din 14.01.1995. 6. Regulamentul Găgăuziei (Gagauz Yeri) // Вести Гагаузии. – 11 июл. – 1998. – № 38–41 (6561-6564). 7. Moşneaga V., Moronova S. Instituţionalizarea relaţiilor politice dintre puterea centrală a Republicii Moldova şi cea regională a Unităţii Teritoriale Autonome Găgăuzia: aspecte social-politice // Moldoscopie (Probleme de analiză politică). – Chişinău: CEP USM, 2009. – nr. 3 (XLVI). 8. Neukirch Claus. Autonomy and conflict transformation: the case of the Gagauz Territorial Autonomy in the Republik of Moldova // Minority Governance in Europe. – Budapest, 2002. – p. 105–23 (Series on Ethnopolitics and Minority Issues, Vol. I). 9. Putină N. Distribuirea competenţelor între centru şi autonomie (cazul UTA Găgăuzia) // Teoria şi practica administrării publice: мateriale ale conferinţei internaţionale ştiinţifico-practice, 21 mai 2010. – Chişinău, 2010. – p. 123–126. 10. Putină N. The Role of the Geopolitical Factor in the Formation of Gagauzian Autonomy within the Republic of Moldova // Analele Universităţii din Oradea. Relaţii Internaţionale şi Studii Europene. – Oradea: Editura Universităţii, 2010. – T. II. – p. 116–131. Natalia Putina (Chisinau, Moldova) Republic of Moldova: relationships between the center and autonomy (Autonomous Territorial Unit Gagauzia case) The efficiency of state management mechanism depends mostly on the democratization of decision making process by the regional and local level of government. Currently in European countries there are many examples of regions with a special status (in Spain, France, Italy, United Kingdom). 125 The existence and operation of autonomous regions is often characterized by the existence of problems in the relations between central and regional authorities. The granting of special status of a region on ethnic principles can be handled by people holding as a preferential attitude towards minorities. In the case of Moldova, the creation of the Gagauz autonomy was accompanied by a series of problems arising between the central and regional authorities. They were different and were based, primarily, on the lack of constitutional provisions guarantee of the establishment of autonomy. Both the Law on Special Legal Status of Gagauz Autonomy (Gagauz Yeri), as well as those of the Code of Gagauzia (Gagauz Yeri), are not present in the Constitution of the Republic of Moldova. Only after the insistence of government responsible of the autonomy and the recommendations made by a number of international bodies (Council of Europe, Venice Commission), the Moldovan legislature at the Chisinau, as a result of long debate, has made the necessary changes in the supreme law adopting the  Law no. 344-XV for the amendment of the Constitution of Moldova in 25 July 2003. Secondly, we relies the existence of some gaps in the delimitation of powers between the central and regional power. Both the Law on Special Legal Status, as well as the Code of Gagauzia does not determine strict and clearly the type of skills which authorities have, whether they belong to the central government and clearly the exclusive competence, shared competence, autonomy powers delegated administration. Thirdly, the administrative relation between the state autorities and of the autonomy, their cooperation or, conversely, the strain of the situation and the occurrence of divergence, is determined largely by the nature of political relations between them. Key words: autonomy, territorial autonomy, distribution of power, autonomy Gagauzia, central and regional authorities. Natalia Putină (Chișinău, Republica Moldova) Republica Moldova: coraportul dintre centru și autonomie (cazul UnităŢii Teritoriale Autonome Găgăuzia) În articol se menționează că tema autonomiilor este una destul de actuală și prezentă ca temă de cercetare la această etapă, caracterizându-se prin 126 complexitate și conflictualitate. Acordarea statutului de autonomie în multe cazuri se face sub presiune din partea grupurilor etnice, ceea ce determină apariția unor probleme de funcționare și colaborare la nivel de putere și unitate informală. Analiza statutului Autonomiei Găgăuze din Republica Moldova și a particularităților de funcționare a acesteia prin prisma raporturilor dintre puterile centrale și cele regionale este o temă destul de actuală. În acest articol este făcută o analiză multiaspectuală a raporturilor dintre autoritățile puterii centrale și autoritățile autonomiei găgăuze, având ca obiective principale delimitarea factorilor care influențează aceste raporturi, carențele de colaborare, etapele acestor relații, precum și perspectivele de viitor. Caracterul novar al acestei cercetări constă în înglobarea tuturor aspectelor care intervin în cadrul raporturilor dintre puterea centrală și regională, atât aspectul administrativ, juridic, cât și cel politic, reflectând particularitățile fiecărui aspect al acestora. Ținem să menționăm că de-a lungul timpului cercetătorii în domeniu au realizat multiple eforturi de a analiza și evalua eficiența acordurilor de autonomie din perspectiva rolului acestora, asupra realizării stabilității și democrației în societățile eterogene. Unii dintre ei au început să identifice sau să elaboreze un model sau câteva modele generale, universale, aplicabile regiunilor ce dispun de autonomie, dar s-a demonstrat nefezabiltatea acestui scop. Crearea regiunilor autonome este determinată de motive de esență diferită, atât obiectivă, cât și subiectivă. În acest context, se pune problema raporturilor dintre autoritățile Unității Teritoriale Autonome Găgăuzia și autoritățile administrației publice centrale. Conform Constituției Republicii Moldova, aceste raporturi se organizează și se desfășoară în baza acelorași principii ca și în cazul celorlalte autorități publice locale. În aspect general, după 2003 există premise favorabile pentru realizarea și întreținerea unor relații de colaborare între conducerea de la Comrat și Chișinău. Totodată, realizarea obiectivelor principale de creare și funcționare a autonomiei găgăuze sunt în sarcina autorităților regionale și depinde de eforturile și intențiile reale ale celor care o guvernează. Cuvinte-cheie: autonomie, autonomie teritorială, separarea puterii în stat, Autonomia Gagauză, autorităţile centrale și regionale. 127 Наталія Нечаєва-Юрійчук (Чернівці, Україна) Молдовенізм vs уніонізм: концепції національного розвитку Республіки МолдовА Проаналізовано основні концепції національного розвитку Республіки Молдова – „уніонізм” та „молдовенізм”, їх вплив на суспільно-політичну ситуацію в країні, перспективи її подальшого розвитку. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років уніонізм у МРСР мав надзвичайно радикальний ха- рактер, що стало однією з причин розколу Молдавії – появи на її території ПМР. Як реакція на радикальний уніонізм у Молдові з’являється „молдо- венізм” – суспільно-політична ідеологія, спрямована на збереження і роз- будову молдовської національної ідентичності та державності. Найбільш яскраво у політичному житті країни „молдовенізм” виявляється після при- ходу до влади комуністичного президента – В. Вороніна, який повністю заперечив можливість приєднання Молдови до Румунії і проголосив курс на посилення зв’язків Молдови з Росією. Протистояння цих двох взаємо- заперечних ідеологій можна вважати однією з причин сучасної політичної кризи в РМ. Ключові слова: „уніонізм”, „молдовенізм”, національна ідентичність, ідеологія, концепція національного розвитку, націоналізм, конфлікт. Республіка Молдова, яка утворилась унаслідок розпаду СРСР, залиша- ється однією з небагатьох колишніх соціалістичних держав, всередині якої до сьогодні відбувається гострий конфлікт ідентичностей – радянської, молдавської, румунської та етнічних ідентичностей національних меншин, що проживають на її території. Ситуація, що склалась в Республіці Молдова наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, характеризується загостренням суперечностей між різними самоідентичностями всередині колишнього єдиного молдавсько- го суспільства – прихильниками „уніонізму” та „молдовенізму”. Проблема протиборства двох ідеологій у контексті формування нової національної ідентичності молдован є актуальною як для самої РМ, так і для її сусідів, зокрема України, з огляду на географічну близькість та взаємозалежність суспільно-політичних процесів у сучасному світі. 128 Важливу роль у розумінні етнополітичних процесів у Республіці Молдо- ва наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, відіграє праця Д. Фурмана „Молдавські молдавани і молдавські румуни: Вплив особливостей націо- нальної свідомості молдаван на політичний розвиток Республіки Молдо- ва”, в якій описано протиборство між „уніонізмом” та „молдовенізмом” як двома взаємовиключними ідеологічними доктринами [22]. Аналіз етнополітичних процесів у сучасній Республіці Молдова ґрунту- ється на матеріалах преси, Конституції, в якій чітко визначені всі напрями внутрішньої та зовнішньої політики Республіки Молдова [10], та „Концеп- ції державної національної політики”, ухваленої ще у 2004 році [11]. Предметом дослідження стали процеси формування політичної нації в Республіці Молдова, конкуренція „уніоністської” та „молдовеністської” ідеологій. Об’єктом дослідження виступають трансформаційні процеси в Республіці Молдова у пострадянський період. Мета дослідження – визначення основних тенденцій та проблем у фор- муванні політичної нації у Республіці Молдова після здобуття незалежності. Питання стратегії розвитку актуальне для будь-якої держави. Проте РМ у цьому аспекті має власну специфіку. Тут відбувається активна боротьба двох взаємовиключних векторів – „уніонізму” та „молдовенізму”. Термін „уніонізм” вживається на позначення суспільно-політичного руху у Мол- дові та Румунії за їх об’єднання у єдину державу. Активізувався цей рух після падіння комуністичного режиму у Румунії та розпаду СРСР [17]. Від- повідно, прибічників руху називають уніоністами, а їх противників – мол- довеністами. Прихід до влади в СРСР М. Горбачова і проголошення курсу на перебудову та гласність призвели до активізації суспільно-політичних рухів у всьому Радянському Союзі, зокрема у тодішній Молдавії. Там по- чинається процес поступової втрати молдавської ідентичності, оскільки повернення молдованина у світ дорадянської культури призводило до усві- домлення спільності молдавської та румунської культур (насамперед мов) і, відповідно, до зростання румунської самосвідомості серед молдаван [22]. У роки перебудови румунська спрямованість молдавського інтелігентсь­ кого націоналізму стрімко вийшла на поверхню. За словами молдавського поета В. Барди, сказаними у 1989 році, „ще два роки [тому – авт.] деякі віри- ли, що вони – просто молдавани. Сьогодні вони усвідомлюють, що вони – румуни” [21, c. 100]. На нашу думку, такий сплеск румунофільства був спричинений передусім протестом радянській дійсності і вірою в те, що сусідня Румунія, етнічно подібна до Молдавії, перебуває на значно вищо- му рівні соціально-економічного розвитку, що згодом підтвердять подальші події і поступове затухання радикального уніонізму серед молдован. 129 У квітні 1988 року в Молдавії був створений „Рух на підтримку пере- будови”, який у 1989 році переріс у Народний фронт. До нього увійшли письменники (М. Гімпу), музейні працівники (Ю. Рошка), поети (Л. Ларі), філологи (С. Мокану), які були пристрасними „румуністами”. Головним друкованим органом руху стала газета „Література ші Арта”. Еволюція Народного фронту Молдавії проходить від „підтримки курсу КПРС на перебудову” до відвертого антикомунізму та вимог виходу з СРСР. У Молдавії цей перехід відбувається надзвичайно швидко, і гасла „Кому- нізм – це сатанізм” та „Бий комуністів” з’являються вже у 1989 році [9]. У серпні 1989 року, під впливом Народного фронту та зростаючої актив- ності мас, Верховна Рада Молдавської РСР приймає закон про мову, який оголошує молдавську мову державною, вимагає її знання для обіймання державних посад, а також перекладає її з кирилиці латиною. У керівни- цтві країни „справжні молдавани” починають витісняти „русифікованих”. У листопаді 1989 року першого секретаря С. Гроссу замінено П. Лучин- ським через погане володіння молдавською (з погляду уніоністів, румун- ською) мовою [8]. У березні – квітні 1990 року в Молдавії відбулися вибори до Верховної Ради, на яких Народний фронт отримав 27 % голосів. У липні 1989 року головою Президіуму Верховної Ради Молдавії став М. Снегур, колишній агроном, партійний працівник, відвертий противник Москви та прибічник виходу МРСР зі складу СРСР [7]. Він був переобраний на цей пост новою Верховною Радою у квітні 1990 року за підтримки НФ. Початок 1990-х років у Молдавії став періодом витіснення росіян та „російськомовних” з усіх сфер суспільно-політичного життя. Національний рух в Молдавії на початку 1990-х років активізував рух республіки від СРСР у бік Румунії [6]. Його гаслом стає невизнання пакту Молотова – Ріббен- тропа та ліквідація його наслідків. Молдавська мова остаточно переходить на латиницю, країна приймає загальнорумунську національно-державну символіку (з незначними модифікаціями). В національно-державний пан- теон повертаються імена молдаван-бесарабців, які здійснили в 1918 році приєднання до Румунії. На мітингах антикомуністичні гасла доповнюються гаслами: „Прокидайся, румун!” [1]. Особливістю суспільно-політичних настроїв у Молдові того часу ста- ло прагнення значної кількості населення, зокрема, активної інтелігенції, до возз’єднання з Румунією. Тому проголошення незалежності Молдови у серпні 1991 року, на думку деяких молдовських лідерів, повинно було стати перехідним, тимчасовим етапом, як це сталося в 1918 році. І навіть молдовсь­кий президент М. Снегур у серпні 1991 року заявив в інтерв’ю 130 „Фігаро”: „Незалежність – це, звичайно, тимчасовий період. На перших порах існуватиме дві румунські держави, але це триватиме недовго. Я по- вторюю ще раз, що незалежність являється етапом, а не метою” [21, c. 106]. Серед радянських республік, які боролися за розпад СРСР, Молдавія була в перших рядах. Вона не проводила горбачовського референдуму про долю СРСР (Снегур прямо заявив, що не можна допустити, щоб російська меншість брала участь у вирішенні долі молдаван, „кому ми дозволимо ви- рішувати нашу долю?”, – запитував він у співгромадян [18]). У серпні 1991 року Молдавія засуджує „путч” ДКНС і декларує свою не- залежність. Незважаючи на потужні уніоністські настрої серед молдовської політичної еліти того часу, новостворена Молдовська держава – одна з най- слабших на руїнах колишнього СРСР. Зумовлено це низкою об’єктивних чин- ників, серед яких уніонізм, на нашу думку, відіграв негативну роль. Слабкість Молдови на початку 1990-х років пояснюється наявністю в державі двох се- паратистських анклавів (Придністров’я та Гагаузії), а також російської армії та уніоністів. Таким чином, незалежність Молдови сприймається значною частиною її ж громадян як щось тимчасове та перехідне – до об’єднання. Але оскільки всередині суспільства не виявилося єдності щодо центру об’єднан­ ня – Москва чи Бухарест, то „перехідний період” затягнувся, а Молдовська держава набула нових рис – життєздатності та відносної стійкості. Як наслідок, досить швидко поруч з придністровським сепаратизмом у Молдові починає проявлятися нова суспільно-політична течія – „молдо- венізм”, основою якої стала ідея молдовської державності. Для уніоністів те, що молдовани – румуни, і Молдавія – історична частина Румунії – про- сто факт, який не може бути предметом дискусій і який не можуть змінити жодні політичні рішення. Несприйняття цього більшістю співвітчизників викликає роздратування та, зрештою, негативну реакцію з боку уніостів. Пізніше М. Снегур говоритиме про „кампанію приниження та дискреди- тації молдаван”, однак на початку 1990-х років це призвело до відповідної реакції молдовського суспільства [19]. Прихильники ідеї уніонізму, розраховуючи на повторення ситуації 1918 року, не взяли до уваги об’єктивних історичних змін, що відбулися на їхній території упродовж ХХ ст. Якщо у 1918 році тодішня молдовська націо- нальна еліта бачила у возз’єднанні перспективу власного кар’єрного рос- ту та самореалізації, то наприкінці 1990-х це могло б призвести до втрати власних позицій та нівелювання провідної ролі молдовської еліти в житті суспільства. Національні еліти в усіх пострадянських республіках підтримали не- залежність не стільки через власні національні почуття, скільки через 131 те, що незалежність означала різке підняття їхнього соціального статусу всередині держави, зростання владних можливостей, появу вільних ке- рівних посад тощо. Тому реалізація уніоністських ідей у Молдові після здобуття незалежності становила безпосередню загрозу для молдовської еліти втратити можливість скористатися вигідним положенням [23]. Об’єднання з Румунією означало б перетворення її на провінційну еліту великої держави. З наївною відвертістю почуття молдовської номенкла- тури висловив ще у березні 1991 року М. Снегур: „Я особисто як пре- зидент республіки віддав би перевагу бути керівником суверенної дер- жави” [3]. М. Снегур, який до проголошення незалежності був прихильником ідеї молдовсько-румунської унії, вже після проголошення незалежності посту- пово займає більш помірковані позиції. Якщо у серпні 1991 року М. Снегур говорив, що незалежність – це короткий перехідний період, то згодом ха- рактер його виступів стосовно об’єднання змінюється. У червні 1992 року він наголошує на тому, що „історія розпорядилась, щоб на землі були дві румунські держави. Зараз дуже складно визначити перспективи об’єднання з Румунією”. Посол Молдови в Румунії Д. Даніле на цю тему висловлюєть- ся по-філософськи: „Коли відбудеться об’єднання? ... Це може бути через рік або через багато років...” [24]. У своїй промові у парламенті в грудні 1992 року М. Снегур пропонує взагалі винести питання про об’єднання на всенародний референдум, розу- міючи, що більшість населення буде проти. Референдум так і не був прове- дений, проте результати опитування 1994 року засвідчили правильне розу- міння електоральних настроїв молдован, 95,4 % яких ствердно відповіли на питання „Чи хочете Ви, щоб Республіка Молдова розвивалась як незалежна цілісна держава в межах, визнаних ООН?” [20]. У січні 1993 року у Молдові відбувається „парламентський перево- рот” – іде у відставку вся фронтистська парламентська верхівка на чолі зі спікером А. Мошану. Новим спікером став колишній перший секретар мол- давської компартії, а згодом – секретар ЦК КПРС П. Лучинський, який тоді повернувся до Молдови [12]. Вибори до нового парламенту в лютому 1994 року відбуваються в ат- мосфері „антиуніоністської істерії” , коли головним звинуваченням стає те, що кандидат – „противник незалежності”. М. Снегур, виступаючи на кон- гресі „Наш дім – Молдова”, заявив: „Чути ... голоси, які ставлять під сум- нів наше право бути державою, називатися молдавським народом. Слово „молдаванин” та його похідні намагаються витіснити з мови” [14]. Однак „навіть брати-близнюки живуть у різних домівках” [15]. 132 Уніоністські організації і більш поміркований Блок селян та інтелі- генції (згодом на його основі постане Партія демократичних сил) разом отримали лише 16,5 % голосів. У новому парламенті домінують Аграрно- демократична партія колгоспно-радгоспної верхівки, в яку згодом вступає і М. Снегур (пізніше, у 1995 році відокремиться і утворить власну Партію відродження та згоди), блок соціалістів та рух „Єдність”, що, підтриманий голосами нацменшин, виступав за молдавську незалежність як „менше зло”, порівняно з об’єднанням із Румунією [5]. Курс на возз’єднання з Румунією змінюється курсом на державну само- стійність, укріплення зв’язків з Росією та СНД і повернення Придністров’я. Фактично, Молдова починає поступову реалізацію ідеології „молдовеніз- му”. Водночас необхідно зазначити, що, незважаючи на прихід до влади „самостійників”, у Республіці Молдова перманентною стає боротьба між уніоністами та молдовеністами. Вона виявляється в різних формах, осо- бливо у ставленні до придністровської проблеми. В уніоністській ідеології повернення Придністров’я не відіграє важливої ролі, оскільки воно ніколи не було частиною історичної Молдови і у 1918–1940-х роках не входило до складу Румунії. Повернення Придністров’я суперечить уніоністській ідеї незаконності пакту Молотова – Ріббентропа та його наслідків. Апологет уніонізму Ю.Рошка в липні 1991 року заявив: „Ми не станемо дуже боро- тися за нього [Придністров’я – авт.]” [16]. Уніоністи швидше претендува- тимуть на Північну Буковину та Південну Бессарабію, які у міжвоєнний пе- ріод входили до складу Румунії і лише у 1940 році були приєднані до УРСР, незважаючи навіть на те, що на цих землях більшість населення становлять українці. Принаймні ця ідея набула широкого поширення та популярності в уніоністських колах як Молдови, так і Румунії наприкінці 1980-х – на по- чатку 1990-х років. Щодо питання Придністров’я, то, на відміну від уніоністів, для молдав- ської („молдовеністської” ) верхівки ідея його повернення має величезне значення. Вона перетворюється на найважливішу ідейну зброю у боротьбі з уніонізмом, на який покладається провина за втрату Придністров’я [25]. Оскільки головним мотивом придністровського сепаратизму був страх об’єднання Молдови з Румунією, курс на повернення Придністров’я по- кликаний розвіяти ці страхи. Відповідно, „молдовеністи” досить жорстко відмежовуються від уніоністів, зближаючись з Росією та провадячи макси- мально лояльну політику стосовно національних меншин. Пік радянсько-молдовеністської реакції в РМ наступає у 2001 році, коли на позачергових парламентських виборах абсолютну більшість у пар- 133 ламенті здобуває комуністична партія, а президентом країни (у зв’язку з прийнятими поправками до конституції) стає В. Воронін. На початку во- ронінського правління радянсько-молдовеністська реакція набуває крайніх форм. В ідеології В. Вороніна відчутна ностальгія за СРСР, радянським мину- лим. Він – справжній пострадянський комуніст, „інтернаціоналіст”, який виступає за розширення ролі російської мови, відвертий антиуніоніст. Во- ронін назвав уніоністського лідера Ю. Рошку „представником інтересів ін- шої держави, який давно перейшов на її утримання” [4]. „Молдовенізм” – невід’ємна частина цієї ідеології. В перший термін во- ронінського правління відбувається „молдовеністський” наступ на культу- ру. На початку ХХІ століття в Молдові розробляються „самостійницькі”, прорадянські курси з історії Молдови, які мають антирумунський характер. Це викликало певний спротив у прорумунськи налаштованої інтелігенції республіки. У 2004 році була прийнята „Концепція державної національної політики Республіки Молдова”, яка стала „базовим документом для органів публіч- ної влади при проведенні соціально-економічної та культурної політики в царині розвитку та зміцнення суверенітету країни, консолідації поліетніч- ного, полікультурного та багатомовного народу Молдови” [11]. Ця Концепція стала своєрідним вираженням принципів „молдовенізму” у національній політиці Республіки Молдова. У Концепції проголошується, що Республіка Молдова – „політико-правове продовження багатовікового процесу безперервної державності молдавського народу” [11]. Відповідно, державотворчою нацією проголошуються молдавани спільно з представни- ками інших національних спільнот, що проживають на території республі- ки. Молдавська мова визнається державною, російська – мовою міжнаці- онального спілкування. На території Гагаузії закріплюються три офіційні мови – гагаузька, молдавська та російська, а на території Придністров’я – молдавська, російська, українська. Відповідно до прийнятого документа, серед основних пріоритетів дер- жавної національної політики – правова та політична нейтралізація безпе- рервних спроб демолдовенізації, заперечення існування молдавської нації та молдавської державності, дискредитації молдавської історії, ігнорування етноніма „молдовани” та лінгвоніма „молдавська мова” [11]. Серед осно- вних принципів національної політики Концепція виділяє „недопустимість будь-яких дій з асиміляції та денаціоналізації; збереження і подальший розвиток самобутності молдавської мови, поваги історії, культури, мовних особливостей населення Придністров’я тощо [11]. 134 Фактично, Концепція поставила поза сумнівом саму ідею молдовської державності, унеможлививши при цьому будь-які спроби денаціоналізації та румунізації молдовського суспільства на офіційному рівні. Однак, незважаючи на інституційне закріплення, „молдовенізм” у мол- довській політиці не може повністю витіснити „румунізм” та „уніонізм”, оскільки в країні існує стійкий відсоток людей, відданих ідеям уніонізму (так, наприклад, електорат уніоністських партій ніколи не падав нижче за 10 %). Як свідчать тенденції суспільно-політичного розвитку останніх років, у Молдові прогресує „неоуніонізм”. Одним із перших ідею необ- хідності оновлення уніоністської ідеології висловив мер Кишинева Дорін Кіртоаке (претендує на пост президента країни), який заявив, що „уніонізм застарів” [2]. Суть підходу Д. Кіртоаке висловив так: „Ідея уніонізму в рамках Європи застаріла. Передусім враховується вільна циркуляція, повага до європей- ських правил. Зараз, через демократичні механізми, немає жодної пробле- ми [в об’єднанні – авт.], що показує приклад двох Німеччин. Але це необ- хідно побудувати, тут неможливий „тріумфальний” підхід [2]. Ці ідеї мер Кишинева запозичив у румунського президента Т. Басеску, який 1 липня 2006 року запропонував Молдові вступити в Євросоюз через Румунію. Отже, оновлення уніоністської ідеології можна охарактеризувати як спробу підміни понять: Румунія – значить, Європейський Союз, Євро- пейський Союз – отже, Румунія. Тепер головною ідеєю уніоністів повин­ но стати поширення серед молдовського суспільства ідеї про те, що все, пов’язане з Євросоюзом, для Молдови – пов’язане з Румунією. Тож при- єднатися до Румунії означає для Молдови увійти до Європейського Союзу, перетворитися на „європейську державу”. Фактично, змінивши образ, уні- оністи залишили недоторканою і незмінною суть уніонізму – приєднання Молдови до складу Румунії за будь-яку ціну. І новий, „європейський” , під- хід – черговий етап реалізації проекту Великої Румунії. Можна стверджувати, що найбільш складними проблемами республі- ки після проголошення незалежності залишаються: по-перше, криза мол- довської державності; по-друге, територіальна роздробленість держави; і, по-третє, відсутність чіткої національної ідентичності у молдован, з яких 80 % вважає себе молдованами і близько 20 % – румунами [13]. Ці пробле- ми посилюються небажанням представників окремих національних мен- шин вивчати державну мову країни. Сьогодні перед молдовським урядом стоїть подвійне завдання – подо- лання політичної кризи та формування політичної молдовської нації, по- зитивне вирішення якого, зрештою, приведе до остаточного формування 135 молдовської державності. А ідеологія молдовенізму, яка останні два деся- тиліття поступово утверджується в Республіці Молдова, сприяє формуван- ню суверенної держави – Республіки Молдова і, відповідно, збереженню молдовської нації з усіма її історичними, культурними, етнічними та інши- ми традиціями та надбаннями. Список використаних джерел 1. Беззаконие – путь к пропасти // Советская Молдавия. – 1989. – 11 ноября. 2. Более румынский, чем сама Румыния [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу: http://www.nm.md/daily/article/2007/11/20/0103.html 3. Быть хозяином в своём доме. Выступление М. Снегура по национальному радио и телевещанию // Советская Молдавия. – 1991. – 7 марта. 4. Воронин В. Партия коммунистов не намерена монополизировать власть в Молдове / В. Воронин // Независимая Молдова. – 2001. – 23 февраля. 5. Выборы в Республике Молдова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.alegeri.md/ru 6. Гросул В. Ещё раз об истории / В. Гросул // Советская Молдавия. – 1989. – 27 июля. 7. Интервью М. Снегура // Советская Молдавия. – 1991. – 7 марта. 8. Интервью П. Лучинского // Независимая Молдова. – 1996. – 10 января. 9. К вопросу о лозунгах // Советская Молдавия. – 1990. – 1 февраля. 10. Конституция Республики Молдова [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу: http://lex.justice.md/viewdoc.php?action=view&view=doc&id=311496&l ang=2 11. Концепция государственной национальной политики Республики Молдо- ва [Електронний ресурс] // Официальный монитор. – № 1 –5. – 2004. – Ре- жим доступу: http://novostnoi.boom.ru/koncept_moldova.htm 12. Лучинский П. Профессия – президент / П. Лучинский. – М., 1999. – С. 76. 13. О возможных сценариях развития политической ситуации в Молдавии. Четвертый сценарий. Построение независимого молдавского государ- ства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://press.try.md/item. php?id=93218 14. Результаты всенародного опроса // Независимая Молдова. – 1994. – 12 марта. 15. Республика Молдова в 1989–1991 годах: Взгляд со стороны. Дайджест за- рубежной прессы. – Кишинёв, 1992. – С. 100. 16. Республика Молдова – страна всех её граждан. Выступление М. Снегура на конгрессе „Наш дом – республика Молдова” 5 февраля 1994 года // Неза- висимая Молдова. – 1994. – 10 февраля. 17. Ротарь И. Объединятся ли Румыния и Молдова? / И. Ротарь // Независи- мая газета. – 1994. – 17 февраля. 18. Рошка Ю. Союз с Румынией – цель Молдовы / Ю. Рошка // Советская Мол- давия. – 1991. – 12 июля. 136 19. Рух за об’єднання Румунії та Молдови [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ 20. Снегур М. Быть хозяевами в своём доме / М. Снегур // Советская Молда- вия. – 1991. – 7 марта. 21. Снегур М. Румынский язык – таково правильное название нашего языка / М. Снегур // Независимая Молдова. – 1995. – 29 апреля. 22. Фурман Д. Молдавские молдаване и молдавские румыны: Влияние осо- бенностей национального сознания молдаван на политическое развитие Республики Молдова [Електронний ресурс] / Д. Фурман. – Режим доступу: intelros.ru/pdf/Prognozis/01/Furman.pdf 23. Constantiniu F. O istoria sinceră a popurulni roman / F. Constantiniu. – Bucureşti, 2002. – C. 278. 24. Danilă D. Dacă vrem să fim tari: să facem ceea ce trebuic să facem / D. Danilă // Moldova Suverană. – 1992. – 16 iuni. 25. Oborok K. Ǐncotro mergem? / K. Oborok // Moldova Suveranǎ. – 1992. – 10 iuni. Nataliya Nechayeva-Yuriychuk (Chernivtsi, Ukraine) Moldovenism vs unionism: concept of national development of the Republic Moldova This article is dedicated to the analysis of main concepts of national development of the Republic Moldova – „unionism” and „moldovenism” and their influence on social-political situation in the state. Republic Moldova was proclaimed after the collapse of the USSR. Moldova is the state where the conflict of identities takes place till now. Here is the conflict of Soviet, Moldavian, Romanian and national minorities identities. At the end of 1980s – beginning of 1990s unionism in Moldavian Soviet Socialist Republic was wearing an extremely radical character. That can be considered as one of the reasons of spilt of Moldova and appearance on its territory Transnistrian Moldovan Republic. So-called „moldovenism” became the reaction to this radical unionism. Moldovenism is the social-political ideology the main aim of which is the formation of Moldovan national identity and statehood. After coming to power V. Voronin – the communist president of the RM – moldovenism became the most outstanding in all spheres of political life of the state. V. Voronin was strongly against the accession of Moldova to Romania. He declared the policy of strengthening brotherhood relations between Moldova and Russia. 137 The confrontation between these mutually exclusive ideologies led to political crisis, which Moldova is experiencing till now. Key words: „unionism”, „moldovenism”, national identity, concept of national development, nationalism, conflict. Natalia Neceaeva-Iuriiciuk (Cernăuţi, Ucraina) Moldovenism vs. unionism: concepte ale dezvoltării naţionale a Republicii Moldova În articol se face o analiză a principalelor concepte de dezvoltare naţională a Republicii Moldova – „unionismul” şi „moldovenismul” şi a impactului lor asupra situaţiei socio-politice din ţară. Republica Moldova, care şi-a proclamat independenţa după destrămarea Uniunii Sovietice, este una dintre puţinele ţări postsocialiste, în care se derulează, până în prezent, un conflict acut de identităţi – sovietică, moldovenenească şi românească reprezentate de minorităţile naţionale care locuiesc pe teritoriul acestei țări. La sfârşitul anilor 1980 – începutul anilor 1990 unionismul în Republica Sovietică Socialistă Moldovenească purta un caracter extrem de radical, acesta constituind unul dintre principalele motive ale divizării Moldovei şi apariţiei pe teritoriul ei a RMN. Ca reacţie la unionismul radical s-a relansat aşa-numitul „moldovenism” ‒ ideologie socio-politică care vizează formarea identităţii naţionale şi statalităţii moldoveneşti. Moldovenismul s-a manifestat cu precădere în viaţa politică a ţării odată cu venirea la putere a preşedintelui comunist ‒ Vladimir Voronin, care s-a pronunţat categoric împotriva unirii Moldovei cu România şi a dat curs politicii de consolidare a relaţiilor Moldovei cu Rusia. La ora actuală Republica Moldova se confruntă cu o criză politică, una dintre cauzele căreia poate fi considerată confruntarea celor două ideologii reciproc exclusive. Cuvinte-cheie: „unionism”, „moldovenism”, identitate naţională, conceptul dezvoltării naţionale, naţionalism, conflict. 138 Розділ 3 СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ, РУМУНІЇ ТА МОЛДОВИ, ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ У ФОРМАТІ БАГАТОСТОРОННЬОЇ СПІВПРАЦІ 139 Радмила Войтович (Київ, Україна) Сучасні глобалізаційні процеси та їх вплив на інституційне забезпечення взаємин України, Румунії та Молдови Зростаюча взаємозалежність уніфікує та порівняно стандартизує умо- ви та чинники розвитку України, Румунії та Молдови, що є своєрідним ін- дикатором визначення рівня сталості їх розвитку, а отже й потенціалу у протистоянні глобалізаційних викликів, які сьогодні є основним критерієм об’єднання цих держав у відповідні інтегративні (глобальні чи регіональ- ні) структури. Процеси глобалізації висувають нові вимоги до функціонування націо- нальних систем державного управління, які мають стати дієвим та ефектив- ним засобом у вирішенні складних міжкультурних суперечностей, особли- во тих, які виникають у процесі гармонізації механізмів спільного функціо- нування України, Румунії та Молдови у світовому просторі. Система державного управління України має бути не лише максимально адаптованою до нових глобалізаційних умов розвитку, а й володіти потуж- ним інструментарієм впливу на них, також використовувати їх на користь реалізації власних національних інтересів. Ключові слова: глобалізація, глобалізаційні процеси, міжнародні відно- сини, геостратегія, геополітика, геопозиціонування, інтеграція, політич- на експансія. Глобалізація у її сучасному варіанті приводить до „переформатування” структури сучасного світу, а в результаті цього до коригування національ- них систем державного управління, зміни стратегій економічного, політич- ного та духовного розвитку, що породжує суцільну взаємозалежність світу. Така зростаюча взаємозалежність уніфікує та стандартизує умови та чин- ники розвитку України, Румунії та Молдови, що є своєрідним індикатором визначення рівня сталості їх розвитку, а отже й потенціалу у протистоянні глобалізаційним викликам, що сьогодні є основним критерієм об’єднання цих держав у відповідні інтегративні (глобальні чи регіональні) структу- ри. Однак, протистояти певним глобалізаційним викликам здатні лише ті держави, які мають модернізовану систему державного управління, реалі- 140 зують власні геополітичні стратегії розвитку, максимально оберігають свій суверенітет, відіграють стратегічну роль у глобальному просторі і, найголо- вніше, володіють ефективними механізмами впливу та навіть і управління ним. Огляду на це, важлива роль належить формуванню оптимальних вза- ємин між Україною, Румунією та Молдовою, оскільки вони мають спіль- ні ментально-територіальні, історико-культурні чинники розвитку, які безу- мовно є гарантом ефективності їх спільного розвитку у певних сферах сус- пільного життя. На сучасному етапі світового розвитку існує безліч різноманітних кон- цепцій тлумачення глобалізації та розуміння специфіки її впливу, які є аб- солютно суперечливими та взаємовиключними, що свідчить про складність та неоднозначність трактування цього явища. Особливо протягом остан- ніх десяти років, на початку нового тисячоліття гостро постало питання з’ясування змісту сучасної глобалізації, яких форма вона набуває сьогодні, чи є насправді вкрай необхідною складовою ефективного розвитку або все ж таки негативною формою суспільного розвитку будь-якої, що слід нама- гатись уникнути, чи можна без неї обійтись або навіть і обминути, де фак- тично межі між об’єктивною та суб’єктивною складовою такого процесу. Винятком з цього є майже аксіоматичне розуміння глобалізації як нового типу світового розвитку, який передбачає різке прискорення темпів інтер- націоналізації усіх сфер суспільного життя, зокрема економічної, соціаль- ної, політичної та духовної, на основі якого відкривається нове поле для наукових пошуків. Сприйняття викликів глобалізації національними спіль- нотами, у цьому контексті Україною, Румунією та Молдовою, їх сподівань щодо неї, а також і відсутністю єдиної системи розуміння та інтерпретації її як явища, так і наслідків, до яких вона призведе, являється однією із най- менш вивчених проблем. У контексті сучасних досліджень, здійснених вітчизняними та зарубіж- ними вченими, розуміння глобалізації як нелінійного процесу доводить непередбачуваність її наслідків. Реальне вирішення цієї проблеми стане можливим лише завдяки з’ясуванню тих герменевтичних розбіжностей, які існують між Україною, Румунією та Молдовою стосовно принципів їх функ- ціонування в умовах процесів глобалізації, а також і розуміння самої мети таких процесів. Кожен з цих народів має власний план та стратегію розви- тку, яка адекватно відображає його ментально-історичні, політичні, еконо- мічні та державно-управлінські традиції, а тому вони не завжди гармонійно можуть вплітатися у сучасні глобалізаційні процеси. В кінцевому випадку завжди існує ймовірність виникнення „результуючої взаємодії” та боротьби глобалізаційних планів держав (які, з одного боку, розробляються конкрет- 141 ною національною інституцією, а з іншого – фактично нав’язуються „інте- грованим середовищем” світових інституцій, які й проводять кардинальні зміни у сучасному світі). До того ж ці „зміни стосуються всіх учасників глобального процесу, а основний вектор цих змін, при всій суперечливості та непередбачуваності процесу, є незмінним – збільшення взаємозв’язку, взаємозалежності та взаємовразливості учасників, що актуалізує імператив взаємної відповідальності” [1, с. 10]. Окремі аспекти цієї проблематики стали предметом досліджень у пра- цях багатьох західноєвропейських вчених, зокрема таких як: З. Бауман, З. Бжезинський, Д. Белл, Л. Браун, Е. Гор, П. Бергер, П. Бурд’є, П. Бью- кеннен, Б. Вальденфельс, Е. Гідденс, А. Колодко, А. Урсул, А. Уткін, Д. Стігліц, Д. Хелд. Однак, предметом дослідницьких пошуків цих вчених є опосередкований аналіз сутності „геополітичного розширення„ та геопо- літичного позиціонування, завдяки чому проблема впливу глобалізаційних процесів на реалізацію інституційного забезпечення взаємин між країнами й досі залишається недостатньо методологічно розробленою. Глобалізація є внутрішньо суперечливим процесом, оскільки, з одно- го боку, вона відкриває нові можливості для міждержавного дискурсу, а з другого боку, загострює існуючі або породжує нові проблеми, досить часто зумовлені попередніми етапами світового розвитку, що свого часу не були належно вирішені у дипломатичній практиці. Це безпосередньо стосується проблем „загального характеру”, які пов’язані з появою нових глобаліза- ційних викликів у світовому розвитку, і які ставлять під питання можли- вості ефективного функціонування механізмів відтворення їх суспільного життя, стабільності системи міжнародних відносин. Це також свідчить про те, що загрози, які в умовах глобалізації виникають у стосунках між дер- жавами, вимагають негайної відповіді у формі дій військово-політичного, економічного та культурного характеру, але навряд чи ці дії зможуть про- тистояти такому процесові, водночас не спричинивши здебільшого нові. Це безпосередньо актуалізує потребу розроблення нових механізмів уре- гулювання інституційного забезпечення взаємин між Україною, Румунією та Молдовою. Саме такий підхід і підкреслює невирішені раніше частини досліджуваної проблематики в межах сучасної політологічної та державно- управлінської науки. Метою пропонованої статті є виконати теоретико-методологічний ана- ліз сутності глобалізаційних процесів та їх впливу на інституційне забез- печення взаємин України, Румунії та Молдови. Глобалізація як новий тип світового розвитку приводить до появи нових магістральних тенденцій, за якими розвиватиметься світ упродовж кількох 142 наступних десятиліть, а тому важливо аби Україна, Румунія та Молдова, як окремі держави світу, знайшли можливість вписатись у глобальний про- стір, інакше вони ризикують опинитись у ситуації глобальної ізоляції, яка, ймовірно, спровокує їх соціально-політичну та економічну деградацію. З огляду на те, що кожна з цих держав має власний план та стратегію роз- витку, яка адекватно відображає їх ментально-історичні, політичні, еконо- мічні та державно-управлінські традиції, вони не завжди на рівних правах можуть вливатись у сучасні глобалізаційні процеси. До того ж, ці процеси у розвитку України, Румунії та Молдови загострюють проблеми, пов’язані з появою нових чинників у світовому розвитку, що й унеможливлює їх стале функціонування, а також стабільність їх взаємин. В умовах зростаючої ге- гемонії транснаціональних культур у розвитку як України, так і Румунії та Молдови, де переважно домінують американські та меншою мірою захід- ноєвропейські елементи, говорити про вироблення єдиної системи значень, яка б забезпечувала взаєморозуміння, а отже і ефективні взаємини між ними також марно. Йдеться про панівну позицію лідерів глобалізаційного розвитку у ставленні до невеликих держав, серед яких Україна, Румунія та Молдова. Це, безумовно, посилює потребу налагодження ефективних форм взаємин між цими державами, оскільки спільними зусиллями їм вдасться швидше накопичити інституційний потенціал у подоланні окремих глоба- лізаційних викликів. Фактично глобалізація призвела до різкого збільшення кількості недер- жавних суб’єктів міжнародного життя, які володіють не меншими фінан- совими ресурсами та відповідними політичними інструментами, ніж інші уряди, проте вони здатні діяти на території десятка країн, не дотримуючись при цьому ніяких міжнародно-правових норм. Це своєю чергою призводить до відсутності реального суб’єкта світової політики, здатного дати відсіч викликам глобалізації, свідченням цього і стало формування американсько- го світового лідерства, запропонованого правлячою елітою США на почат- ку 90-х років. За останнє десятиліття в умовах впливу глобалізаційних процесів українське суспільство теж зазнало суттєвих змін, що призвело до фор- мування уявлення про глобалізацію як нову форму суспільної свідомос- ті, яка в широкому сенсі сьогодні має замінити традиційну конструкцію взаємин між державами. При цьому глобалізація спричиняє певний дис- баланс між розвиненими та нерозвиненими регіонами (сюди, безумовно, належать Україна, Румунія й Молдова). Це унеможливлює налагодження традиційного діалогу між державами і все частіше призводить до про- цесу розвитку навздогін, передбачаючи вестернізацію та націоналізацію, 143 яка абсолютно виключає можливість спільного пошуку налагодження геополітичного діалогу. Саме тому геостратегічна необхідність спільних дій України, Румунії та Молдови передусім має бути спрямована на за- безпечення взаємопроникнення різних версій глобалізації та формуван- ня об’єднуючої їх ідеологічної платформи, що безумовно неможливо без узгоджених організаційних механізмів. Для вироблення таких механізмів необхідні інституційні основи налагодження взаємин більшої складності порівняно з попередніми організаційними формами, які були притаманні Україні, Румунії та Молдові. Слід відзначити, що сучасна ідейно-політична система глобалізму до- сить широко інтерпретується суспільно-політичними організаціями та гру- пами, які беруть активну участь у процесах глобалізації в Україні, Руму- нії та Молдові. Це своєю чергою й визначає сучасну логіку формування двох основних напрямів, а саме першого, який характеризує абсолютне несприйняття глобалізації як об’єктивного та закономірного етапу історії людства, явища перенесеного із Заходу і пов’язаного з розвитком процесів модернізації, та другого, який характеризує критичне ставлення до окремих тенденцій розвитку процесів глобалізації, методів які використовуються суб’єктами цих процесів, заданих ними напрямів. Важливим питанням у контексті інституціалізації взаємин України, Ру- мунії та Молдови має бути пошук засобів вирішення складних міжкультур- них суперечностей, які виникають у процесі гармонізації механізмів спіль- ного функціонування у світовому просторі, а отже і узгодження стосунків між державами та налагодження ефективних форм взаємодії, що певною мірою може сприяти забезпеченню відкритості та прозорості сфери між- народних відносин. Кожна із цих держав передусім має „скласти картину геополітичного світу іншої цивілізації, що означає не тільки намалювати образ світу іншої культури, але і уявити собі цей світ як систему, як власну світоцілісність” [2, с. 7]. У контексті розуміння цієї проблематики виявляється занадто складно віднайти шляхи подолання суперечливого процесу зростання взаємозв’язку та взаємозалежності між народами. Саме тому Україна, Румунія та Молдова мають співпрацювати над розробкою механізмів управління глобалізацій- ними процесами, а отже, мають виробити спільну формулу того, як „ство- рити істинно єдиний світ”, оснований на спільній культурній (ментальній) системі”. У певний спосіб вона дасть змогу взаємообмінюватись знаннями між народами. Це своєю чергою стане свідченням того, що глобалізація здатна гарантувати своєрідну національну відкритість між Україною, Ру- мунією та Молдовою. Гіпотетично це приведе до зникнення традиційних 144 кордонів та появи абсолютно нових зв’язків між народами (економічних, політичних, культурних). Аби надати відповідних гарантій ефективності налагодження інститу- ційних відносин між Україною, Румунією та Молдовою, передусім слід врахувати доцільність реалізації загальносвітових стандартів свободи та справедливості. Це, безпосередньо, ставить питання про недопустимість насильного впровадження цінностей чужої культури. Щоб протистояти цьому, основним принципом функціонування систем державного управ- ління має бути „рівноправність та безумовна цінність усіх типів культур управління у сучасному світі” [3, с. 117]. Що потребує налагодження геопо- літичного діалогу, який би уможливлював прийняття для партнерів єдиних універсальних норм та правил політичної взаємодії, сформульованих з по- зицій євроцентризму. Згідно з цим основною умовою позитивної глобалі- зації є відхід від жорстких технологій нав’язування єдиних універсальних норм та правил. Саме це має бути покладено в основу інституціоналізації взаємин України, Румунії та Молдови в умовах глобалізації. Загалом, сучасні глобалізаційні процеси приводять до значної кількості викликів суспільному розвитку, одним з яких є глобальна політична експан- сія, яка здійснюється як країнами лідерами, так і країнами-аутсайдерами геополітичного розвитку. Така глобальна політична експансія в недалеко- му майбутньому може призвести до загального краху системи світового устрою. На думку англійського дослідника Л. Ларуш, характерною озна- кою руйнації усталених систем сучасного світу є те, що вона „не обмеж- ується однією країною або навіть кількома регіонами, а захоплює, пронизує всю планету без винятку” [4]. Унаслідок таких глобалізаційних тенденцій сучасному світу нічого не залишається, як „здатись у руки” політичної екс- пансії, яка здійснюється з боку окремих держав, адже протистояти такому процесові людство ще не навчилось. Політична експансія є об’єктивним процесом, спричиненим умовами глобалізації, оскільки аксіоматично гло- балізація призводить до зникнення державних кордонів, навіть цілих на- ціональних держав. Однією з причин політичної експансії є те, що вона здійсню­ється державами і в інтересах держав, які є лідерами геоекономіч- ного (емітенти світової валюти) та геополітичного розвитку. Характер політичної експансії з боку окремої держави визначається її рівнем ставлення до інших держав. Здебільшого, як позиціонує себе держа- ва, що вдається до політичної експансії, і як сприймає державу, на яку спря- мовує свій експансивний вплив, тобто позиціонує себе як партнер чи як лі- дер, сприймаючи інші держави партнерами чи аутсайдерами геостратегіч- ного розвитку. Для держави, яка здійснює політичну експансію стосовно 145 до інших, завжди характерною є реалізація імперських амбіцій, доведення своєї геополітичної зверхності та величності і, найголовніше, свого права впливати на політику інших держав. Глобальна політична експансія, з боку окремої держави чи кількох держав одночасно, може застосовувати різні методи, які в своїй основі завжди матимуть політичний характер. Культурна, економічна чи релі- гійна експансія завжди працюватимуть у напрямі реалізації конкретної геополітичної мети держави-експансіоніста. Таким чином, глобальна політична експансія призводить до зміни системи ціннісних орієнтацій, притаманних окремій державі, внаслідок чого під трансформаційний вплив підпадають менталітет, соціокультурна та політична мотивація, тип економічної поведінки, форми взаємодії етносів та націй. У такому варіанті глобальна політична експансія вочевидь може призвести до „за- гроз глобальної війни, зіткнення цивілізацій, екологічної катастрофи, що неминуче поставить під сумнів існування людства, посилить культ війни та насилля, знівелює культуру миру та терпимості, визнання загально- людських цінностей всього людства та кожної особистості, розуміння пріоритетної ролі культури та культурної спадщини, розповсюдження ідеї ноосферної коеволюції суспільства та природи” [5, с. 82]. Саме тому найбільш небезпечним викликом глобальної політичної експансії, з огляду на це, є втрата окремою державою історичної та соціокультурної самобутності, а відповідно до цього і права на вектор власного цивілі- заційного розвитку. Через це в умовах глобалізації важлива роль має на- лежати реалізації технології інтелектуальної політики у відносинах між Україною, Румунією та Молдовою. При цьому, чим потужнішою буде по- літична експансія з боку окремих країн стосовно інших, тим більше за- гартовуватиметься потенціал економічної та політичної самодостатності останніх. Чим більше окремі держави повставатимуть перед викликами глобальної політичної експансії, тим потужніше вони мобілізуватимуть свій потенціал, і тим швидше їм вдасться сформувати свою власну ге- ополітичну позицію. У такому ракурсі політична експансія може мати позитивний характер і визнаватись як необхідна складова ефективності сучасної геостратегічної політики України, Румунії та Молдови. Отже, важливим інструментом інституційного протистояння глобальної політичної експансії може виступати громадянське суспільство, оскільки лише воно володіє достатнім потенціалом протистояння негативному впли- ву з боку інших держав. Методи шантажу, до яких досить часто вдаються держави, що використовують технології політичної експансії, також не мо- жуть гарантувати свого домінуючого впливу на розвиток іншої держави, 146 якщо там є ефективні інститути громадянського суспільства, які вчасно мо- жуть дати відсіч зовнішнім негативним впливам. Кожна національна система державного управління як України, Руму- нії, так і Молдови має свій особливий генотип, внутрішню логіку розви- тку, власну парадигму функціонування, відповідно до цього, в умовах гло- балізації кожна із них обов’язково зазнає взаємопроникнення інших сис- тем шляхом інтеграції та уніфікації. Це безумовно приводить до посилен- ня зв’язків особливо у сфері економіки, сприяючи посиленню комунікатив- ності між цими державами, глобалізація може спричиняти певну напругу та конфлікти на основі незбігу як економічних, так і політичних інтересів, іде- ологічних (ціннісних загалом) переваг та пріоритетів. Це свідчить про те, що процеси глобалізації висувають нові вимоги до функціонування націо- нальних системи державного управління, які мають стати дієвим та ефек- тивним засобом у вирішенні складних міжкультурних суперечностей, осо- бливо тих, які виникають у процесі гармонізації механізмів спільного функ- ціонування України, Румунії та Молдови у світовому просторі. Найбільш складним питанням для сучасної України є пошук принципів та механізмів налагодження взаємин із Румунією та Молдовою, що дасть змогу чітко визначити її місце та роль у загальносвітовому просторі. Що пояснює той факт, чому Україна так наступально декларує свій максима- лізм у прагненні якнайшвидше інтегруватись у глобальний простір, інакше вона може залишитись пасивним об’єктом для реалізації глобальної політи- ки не лише розвинених країн світу, але і тих, які їх наздоганяють. У геостратегічному плані ефективна зовнішня політика України сьогод- ні має враховувати потребу здобуття Україною статусу глобального лідера, адже Україна лише у такому контексті буде цікавою для всього світу, якщо вона визнає, що їй потрібен весь світ відразу, а не окремий його регіон. Це своєю чергою дасть Україні змогу побудувати стратегію рівноправного лі- дерства з іншими державами. З огляду на це, система державного управління України має бути не лише максимально адаптованою до нових глобалізаційних умов розвитку, але й володіти потужним інструментарієм впливу на них, а також і викорис- тання їх на користь реалізації власних національних інтересів. Що засвід- чує потребу виробити нову геополітичну стратегію, яка сприятиме ефек- тивному економічному, політичному та духовному розвитку України шля- хом інституціалізації взаємин з Румунією та Молдовою. Саме тому осьовою проблемою для неї має бути запровадження принципово нового геострате- гічного проекту інтегративного розвитку, що ґрунтується на територіально- етнічному чиннику, який би дав їй змогу посісти важливе місце у світових 147 глобальних процесах і репозиціонувати свій геополітичний статус у кон- тексті реалізації нової моделі творення та реалізації зовнішньої політики. Головним питанням для України має бути формування ефективної вну- трішньої політики, спрямованої на формування глобалізаційних критеріїв цивілізаційної ідентичності нації та її потужного протистояння негативним впливам з боку інших держав світу. Саме ці питання становлять перспек- тиви подальшого вивчення обраної проблематики в межах сучасної науки. Список використаних джерел 1. Иванов Н. Вызовы глобализации: экономический аспект // МЭ и МО. – 2008. – № 9 – С. 3 – 10. 2. Василенко И. А. О возможности политической герменевтики. // Вопр. фи- лос. – 2009. – № 6. – С. 3–12. 3. Anderson W. T. Reality isn`t What it used to be. – San Francisco, 2009. – 257 р. 4. Линдон Ларуш. Характерные особенности текущего кризиса: Как изме- нился мир // Executive Intelligence Review. – 2006. – 5 мая. 5. Яковец Ю. В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. Между- нар. ин-т Питирима Сорокина – Николая Кондратьева. – М. : Экономика, 2001. – 346 с. 6. Войтович Р. Вплив глобалізації на систему державного управління (теоретико-методологічний аналіз) : монографія / Радмила Войтович; за заг. ред. В. М. Князєва. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 640 с. Radmila Voitovich (Kyiv, Ukraine) Contemporary globalization processes and their impact on institutional SUPPORT OF relations between Ukraine, Romania and Moldova Growing interdependence and unifies equally standardize conditions and factors of development of Ukraine, Romania and Moldova, which is a kind of indicator determining the level of sustainability of their development and hence potential in confronting globalization challenges that are now the main criterion for unification of these states in relevant integrative (global or regional) structure. The processes of globalization places new demands on the functioning of national governance that have become an efficient and effective in dealing with complex cross-cultural differences especially those arising from the 148 harmonization of mechanisms for joint operation of Ukraine, Romania and Moldova in the world. The most difficult issue for modern Ukraine is the search for principles and mechanisms for establishing relations with Romania and Moldova, which thus allow to determine its position in the global space. The system of government of Ukraine should be not only the most adaptable to new conditions of global development, but possess powerful tools of influence on them as well and use them for implementing their own national interests. This confirms the need – to develop a new geopolitical strategy to promote effective economic, political and spiritual development of Ukraine. Therefore, axial problem for Ukraine, Romania and Moldova should be the introduction of fundamentally new geo-strategic integration of development, based on territorial and ethnic identity that would allow them to occupy an important place in the world of global processes and their geopolitical status. Key words: globalization, the globalization process, international relations, geostrategy, geopolitics, integration, political expansion. Radmyla Voitovyci (Kiev, Ucraina) Procesele de globalizare contemporane și impactul lor asupra relaţiilor instituţionale dintre Ucraina, România şi Moldova Intensificarea interdependenţei politice duce la unificarea și standardizarea condiţiilor şi factorilor de dezvoltare a Ucrainei, României şi Republicii Moldova, care este un fel de indicator pentru determinarea nivelului de durabilitate al dezvoltării lor şi, prin urmare, a potenţialului de rezistență la provocările globalizării, care sunt la ora actuală principalul criteriu de integrare a acestor state în structuri suprastatale (globale sau regionale). Procesele de globalizare înaintează noi cerinţe privind funcţionarea sistemelor naționale de guvernare, care trebuie să devină o garanție a soluționării eficiente şi eficace a conflictelor și diferențelor interculturale, în special a celor diferențe care apar în procesul de armonizare a mecanismelor de funcţionare în comun a Ucrainei, României şi Republicii Moldova în sistemul politic mondial. Problema cea mai dificilă pentru Ucraina constă în elaborarea principiilor şi mecanismelor de stabilire a unor relaţii de prietenie cu România şi Republica 149 Moldova, care, astfel, permite statului ucrainean să-și determine poziţia sa în sistemul politic global. Sistemul de guvernare al Ucrainei trebuie să fie nu doar adaptat la noile condiții de dezvoltare globală, ci și să posede instrumente puternice de influenţă asupra lor, care trebuiesc folosite în realizarea intereselor naționale. Acest fapt confirmă necesitatea de a elabora o strategie geopolitică nouă pentru promovarea dezvoltării economice, politice şi culturale eficiente a Ucrainei. Prin urmare, o problemă axială pentru Ucraina, România şi Republica Moldova ar trebui să devină desfășurarea unui proces nou de integrare geo-strategică pentru o de dezvoltare fundamentală, bazată pe identitate etnică şi teritorială care le- ar permite acestor trei state să ocupe un loc important în lume, să influențeze procesele globale şi șă-și schimbe statutul său geopolitic. Cuvinte-cheie: globalizare, procesele de globalizare, relaţii internaţionale, geostrategie, geopolitică, integrare, politica de expansiune. Ольга Іваницька (Київ, Україна) Україна, Молдова та Білорусь: спільні проблеми і шляхи розвитку людського капіталу Розглянуто підхід до розвитку людського капіталу, який передбачає збільшення інвестицій в освіту, а також уніфікацію та стандартизацію ви- мірювання освітніх досягнень, залучення людських ресурсів у професій- ну діяльність. На підставі даних міжнародних і національних організацій визначено тенденції розвитку людського капіталу в Білорусі, Молдові та Україні. Відзначено спільні та відмінні характеристики, а також проблеми побудови систем освіти в означених країнах, проаналізовано низку показ- ників розвитку людського капіталу. Запропоновано розвивати спільні мере- жеві університети та заклади профтехосвіти для подолання обмежень роз- витку людських ресурсів. Ключові слова: людський капітал, управління сферою освіти, інвести- ції в розвиток людського капіталу, реформування системи освіти. 150 Формування ефективної системи відтворення та розвитку людського капіталу є одним з найважливіших завдань держави. Внаслідок успішного його вирішення закладаються основи конкурентоспроможності, реалізації стратегії економічного зростання, безкризового функціонування фінансо- вого та реального сектора, забезпечується скорочення соціальних патоло- гій та зменшення негативних наслідків їх проявів. Провідну роль у системі розвитку людського капіталу відіграє освіта. Питання управління сферою освіти займають різні рівні пріоритетів в Україні, Молдові та Білорусі, що знаменує і відповідну віддачу від державних заходів. Ґрунтуючись на між- народному досвіді, уряд України має умотивувати оптимальну модель в системі координат „державні витрати на розвиток людського капіталу – від- дача людського капіталу”. У статті людський капітал визначається відповідно до його класичного трактування у роботах Т. Шульца, Й. Бен-Поретта, М. Блауга, Г. Р. Боуена, Дж. Кендріка, Л. Туроу та ін. Загальний підхід до аналізу рівня розвитку людського капіталу в країнах, що розвиваються, викладено у матеріа- лах міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Європейської ко- місії та ЮНЕСКО (the United Nations Educational, Scientific, and Cultural Organization) [1; 2; 7]. Ці праці уможливлюють неупереджене порівнян- ня досягнутих параметрів розвитку різних країн та їх досягнень в управ- лінні соціальною сферою. В Інституті статистики ЮНЕСКО (Institute for Statistics) зібрані дані щодо рівня державної підтримки освіти та ефекту, який досягнуто в наслідку, що робить можливим зіставлення зусиль урядів різних країн світу щодо покращення ситуації в цій сфері. Окремі публікації наведені у виданнях Єврокомісії [5]. Зазначеній тематиці бракує системних досліджень, які б пов’язували три країни в межах аналізу державного управління сферою освіти. Мета та завдання статті полягають у визначенні спільних і відмінних характеристик розвитку людського капіталу Білорусі, Молдови, Румунії та України, окресленні траєкторії можливої співпраці в освітньому се- редовищі. Доповідь про світовий розвиток за 2007 р. Світового банку пронизана думкою про інвестиції в молодь країн, що розвиваються. Такий підхід зу- мовлений масштабами соціальних перетворень у країнах цієї групи, адже чисельність населення у віці 12–24 років досягла максимуму за всю історію людства – 1,5 млрд осіб, з них 1,3 млрд проживає у країнах, що розвива- ються [1]. Як основний фактор, що впливає на формування ефективного людського капіталу, у доповіді розглядаються державні інвестиції в освіту, особливо загальну середню. 151 Масштабні плани Світового банку та не менш важливий очікуваний ре- зультат ілюструють такі цифри. Інвестиції в сферу освіти у рамках трид- цятирічної програми субсидування середньої освіти, починаючи з обсягу приблизно 0,9 % від ВВП у 2000 р. з наступним збільшенням обсягу витрат до 1,8 % від ВВП до 2020 р. уможливить одержати дохід на душу населення у країнах, що розвиваються, на 7 % більше, ніж без цих інвестицій, причо- му, позитивний ефект збережеться і після 2040 р. Чиста приведена вартість позитивного ефекту за прийнятною дисконтною ставкою у 2,0–3,5 рази пе- ревищуватиме витрати [1, с. 5]. Підставою для такого оптимізму є аналіз звершень у галузі освіти, досягнутих у країнах Азії. У доповіді Світового Банку за 1993 р. визначено, що близько 30 % економічного зростання „схід- ноазіатських тигрів” за період 1960–1985 рр. були зумовлені „розумними” інвестиціями лише у початкову освіту. Це явище було названо „економіч- ним дивом”. Певні кроки Світовий банк вже зробив. Іде фінансування створення комп’ютерних класів у школах країн, що розвиваються. Міжнародна орга- нізація започаткувала кілька великих проектів фінансування освіти у низ- ці країн, про що викладено докладніше нижче. З 1999 р. з Ініціативи Сві- тового банку реалізується проект створення Навчальної мережі глобально- го розвитку (НМГР), опорними вузлами якої є центри дистанційної осві- ти в різних країнах, зокрема перших 10 пілотних центрів розміщено таким чином: 6 – в Африці та Латинській Америці, 4 – в Азії і Центральній Євро- пі, зокрема один з них – в Україні. НМГР використовують сучасні техноло- гії (комп’ютери, інтернет, супутниковий зв’язок, цифрові камери, інтерак- тивне відео, лазерні диски) з тим, щоб проводити курси, семінари, заняття, дискусії на різні теми і з різних джерел знань для учасників НМГР в усьо- му світі [2]. Отже, можна зробити два важливі висновки. По-перше, загальним під- ходом до розвитку людського капіталу є збільшення державних інвестицій у цю сферу. По-друге, освітній простір уніфікується, причому, за зразком та подібністю до розвинутих країн. Розширення можливості формування людського капіталу завдяки полег- шенню доступу до освіти, забезпеченню її своєчасності, а також вжиттю ді- євих заходів щодо охорони здоров’я, створенню здорового соціального клі- мату є одним із основних шляхів розвитку національного людського капіта- лу. Ефективний людський капітал не охоплює безробітних та утриманців, тих, хто схильний до делінквентної поведінки. Вплив держави на процеси формування людського капіталу має нео- днакове змістове навантаження у різні періоди розвитку людини. У мате- 152 ріалах Світового банку виокремлено п’ять важливих етапів життя особис- тості: навчання, робота, збереження здоров’я, створення родини, реалізація громадянських прав і обов’язків [1]. Зрозуміло, що на початковому етапі становлення громадянина, набуття ним загальної середньої освіти ефект від державної допомоги досягається максимальний. Білорусь, Молдова і Україна мають значні відмінності у стартових умо- вах здійснення політики розвитку людських ресурсів, масштабах і резуль- татах проведення соціальної та освітньої політики, обсягу інвестицій у людський капітал, ступенем слідування за освітологічною доктриною роз- винутих країн. Розглянемо кожну країну окремо. Концепція побудови нової системи освіти була розроблена в Молдові у 1994 р. Для реалізації основних підвалин цієї концепції значну допомогу надали міжнародні донорські організації, зокрема група Світового банку, які представили уряду країни у 1998 р. кредит у сумі 16,8 млн доларів США на запровадження Проекту загальної освіти та реформування її системи за 51 наступних років. Близько 3-х млн були внеском уряду Молдови [3]. На- прочуд цікавим є той факт, що в ході реалізації проекту було зекономлено (!) 1,9 млн доларів США, які пізніше було спрямовано на закупівлю під- ручників. Вагомі кроки реформ зроблено у сфері вищої освіти. Молдова має близько 30 вищих навчальних закладів, які переведено на засади Бо- лонської системи. Білорусь – країна з населенням близько 10 млн осіб. Тривалий час ізо- ляція Білорусі позбавляла країну можливості застосування коштів донорів. Зрозуміло, що і система освіти, яка є майже найконсервативнішою серед колишніх радянських республік, будувалась за принципом ігнорування за- хідних „зразків”. У країні було прийнято Кодекс про освіту в Республіці Білорусь, в якому підкреслювалися наміри „плавного і поступового вдо- сконалення системи освіти, а не її реформування”. Лише у 2010 р. міністр освіти заявив про наміри офіційно оформити участь у Болонському про- цесі. У сфері освіти зайнято близько 10 % від загальної кількості робочих місць в економіці держави. У країні діє 44 ВНЗ, які підпорядковані різним міністерствам, і 12 приватних вищих навчальних закладів. На відміну від інших країн, система професійної технічної освіти не була зруйнована: ді- ють ПТУ, професійні ліцеї, професійно-технічні коледжі, а також заклади спеціальної середньої освіти – технікуми і коледжі. Це було одним із фак- торів того, що рівень безробіття у 2008 р. становив лише 0,9 % (для порів- няння – у 2004 і 2005 рр. відповідно 1,8 і 1,7 %). Високим є і рівень витрат на освіту: розрахункова вартість підготовки одного студента становила у 1 Пізніше реалізацію проекту було подовжено на рік. 153 2008 р. 1 245 євро в системі профтехосвіти і 1 490 в системі середньої спе- ціальної освіти [4]. У 2002 р. Україна затвердила „Національну доктрину розвитку освіти”, визнаючи освіту пріоритетом національної політики, і встановила страте- гію та головні напрями її подальшого розвитку. Цей документ чітко визначає нові довготермінові принципи реформування галузі і поліпшення послуг, що надаються навчальними закладами, починаючи з дошкільної освіти і до вищої. Світоглядна концепція для країни на наступні десять років полягає в наданні рівного доступу до якісної освіти та покращенні ефективності системи освіти, що повинна підготувати випускників до суспільства знань. Для швидшого досягнення цієї мети Міністерство освіти та науки України започаткувало програму реформування освіти, в межах якої в 2006 р. роз- почато проект „Рівний доступ до якісної освіти” на кошти позики Світового банку українському Уряду, що була надана на 4 роки у сумі 86 млн 587 тис. доларів США. Позика за гнучкою схемою застосовується як інструмент кре- дитування для допомоги Урядові у виконанні цієї програми, що складається з трьох етапів, розрахованих на десятирічний період. Проект „Рівний до- ступ до якісної освіти” охоплює перший етап цієї довготривалої програми. Організацією з упровадження цього проекту є Міністерство освіти і науки України (МОН). Принаймні 10 млн доларів будуть українською дещицею. Іншими проектами були формування п’ятисот комп’ютерних класів, деякі зміни у системі профтехосвіти [2]. У сфері вищої освіти принципи Болон- ської системи прийнято до запровадження кілька років тому, хоча „україн- ський колорит” не дає змоги реалізувати достатньо повну модель побудови нової системи вищої школи. Отже, реформування освіти розпочато у зазначених країнах з інтерва- лом між процесами у 8–10 років, значними відмінностями у спрямуваннях коштів та акцентуації важливості певного рівня освіти. Значні розбіжності спостерігаються у підходах до активізації реформаторських заходів. Безпе- речно, цікавим буде зіставити результати, досягнуті у виділених для аналізу країнах, відповідно до відтворення і розвитку людського капіталу. У світовій практиці розроблено систему показників, які оцінюють умо- ви розвитку людського капіталу. До них належать: • витрати на освіту у процентах до валового національного (внутріш- нього) продукту, національного доходу, бюджету; • рівень збільшення заробітної плати за кожний додатковий рік осві- ти; • рівень зайнятості населення в економіці та окремих її галузях і сфе- рах, зокрема у сфері високих технологій; 154 • середній рівень зарплати (зокрема в державному та приватному сек- торах) та його динаміка; • частка працівників з вищою освітою на ринку праці; • вікова структура зайнятих в економіці держави (розподіл кількості працівників за віковими групами); • динаміка зростання ВВП, порівняно з динамікою витрат на соціаль- ну сферу, освіту тощо; • державні інвестиції в охорону здоров’я та планування родини, охо- рона репродуктивного здоров’я [5]. Обмежений обсяг роботи унеможливлює проаналізувати кожний із на- ведених показників, тому розглянемо деякі з них. Одним із найпоширені- ших у науковій літературі показників, який розраховують для того, щоб отримати відомості про місце освіти в системі суспільних цінностей дер- жави, є витрати на освіту у відсотках до ВВП (табл. 1) Таблиця 1 Витрати на освіту (у відсотках до валового внутрішнього продукту (ВВП) Країна 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. Білорусь 5,9 6,1 5,2 н/д Молдова 7,2 7,5 8,3 8,2 Україна 6,1 6,2 5,3 н/д Примітки: 1. Визначено за джерелом [http://data.worldbank.org/indicator/SE.XPD.TOTL. GD.ZS]. 2. Позначка н/д у цій таблиці і далі означає, що у зазначеному джерелі відсутні дані. Як видно, найбільші витрати на освіту має Молдова. Україна останні- ми роками демонструє зниження рівня цього показника; загалом зниження витрат на освіту спостерігалось і в Білорусі. Але, як і для будь-якого від- носного показника, його величина залежить від багатьох факторів, і, пере- дусім, від абсолютної величини ВВП, наявної кількості закладів освіти, їх мережі, вікової структури населення, розвитку приватних шкіл тощо. Для порівняння: найвищі показники витрат на освіту у процентах до ВВП пока- зали Куба (10–13 %) і Лесото (12–14 %). Набагато нижчі показники у таких країнах, як Швеція (7,0 %), в якій освіта, зокрема вища, була донедавна без- коштовною навіть для іноземців, та США (5,4–5,7 %) – країна, яка стоїть за потенціалом розвитку людського капіталу на одному з перших місць. Отже, 155 можна зробити висновок про те, що витрати на освіту є далеко не визна- чальним фактором розвитку людського капіталу. Іншим показником, який брався до уваги у нашому дослідженні, є дер- жавні витрати на освіту у процентах до бюджету (табл. 2). Державні витрати на освіту, за розрахунками ЮНЕСКО, охоплюють по- точні та капітальні видатки на освітні заклади, адміністрування та субсидії приватним особам (студентам, школярам тощо). Згідно з даними таблиці 2, спостерігається майже рівна величина ви- датків в Україні та Молдові та значно нижчий рівень цього показника в Білорусі. Порівнюючи дані таблиці 2 з даними стосовно інших країн світу, відзначаємо, що, знову ж таки, найвищі видатки за цим показником має Лесото, а видатки розвинутих країн коливаються у межах 14–16 %. Таблиця 2 Державні витрати на освіту (у відсотках до видатків державного бюджету) Країна 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. Білорусь 11,3 12,9 9,3 н/д Молдова 19,4 20,2 19,8 19,8 Україна 18,9 19,3 20,2 н/д Примітка. Визначено за джерелом [http://data.worldbank.org/indicator/SE.XPD. TOTL.GB.ZS]. Які ж результати щодо розвитку людського капіталу досягнуті у краї- нах – об’єктах дослідження? Показник грамотності населення у 2008 р. становив у Білорусі та Укра- їні 99,8 %, в Молдові – 99,5 %. Отже, незважаючи на відносно більші ви- трати на освіту у Молдові, рівень грамотності є нижчим, порівняно з ви- браними країнами. Одним із синтетичних показників, які демонструють рівень продуктив- ності людського капіталу – це обсяг ВВП, що припадає на одного зайнятого в економіці країни (табл. 3). 156 Таблиця 3 Валовий внутрішній продукт у розрахунку на одного зайнятого в економіці країни, тис. дол. США Країна 2005 р. 2006 р. 2007 р. 2008 р. Білорусь 21,432 23,296 25,168 27,547 Молдова 10,071 11,068 11,494 12,423 Україна 9,433 10,075 10,883 11,134 Примітка. Визначено за джерелом [http://data.worldbank.org/indicator/SL.GDP. PCAP.EM.KD]. Цей показник враховує індекс купівельної спроможності, що уможлив- лює зіставлення рівня ВВП за різні роки. Отже, Республіка Білорусь ви- робляє удвічі більше ВВП на одного зайнятого, ніж Молдова чи Україна. Однак, порівнюючи ці дані з даними розвинутих країн, зауважимо, що досягнутий рівень продуктивності людського капіталу в Білорусі також не дуже високий. Для прикладу, в США вироблялось новоствореної вар- тості в 2005–2008 рр. у сумі 62–65 тис дол. США на одного зайнятого в економіці. Тому, дослідження показує, що помітні значні розходження між Біло- русією, Молдовою і Україною з погляду інвестицій у людський капітал, з одного боку, та віддачі від цих інвестицій, з іншого. Водночас, у ході до- слідження встановлено низку спільних проблем, які охоплюють освітню сферу України, Молдови, Румунії і Білорусі, а саме: • пасивна роль університетів як „виконувачів” замовлення держави; • вікове старіння населення та демографічні проблеми: зокрема, Біло- русь щорічно стикається з втратою працездатного населення кіль- кістю 40 тис. осіб, в Україні такі втрати становлять 400–800 тис. осіб; • невисокий професійний рівень професорсько-викладацького скла- ду та консерватизм викладання деяких дисциплін; • відірваність від цінностей і принципів, що сповідує Європа, з одно- часним запровадженням принципів Болонської декларації на заса- дах головної доктрини системи освіти; • відсталість матеріально-технічної бази підготовки та розвитку ка- дрів, особливо у сфері спеціальної середньої освіти; • мовні бар’єри на шляху до наукового та технічного обміну студен- тами, викладачами, спеціалістами; 157 • невідповідність умов становлення робочої сили новим вимогам щодо формування нового покоління робочої сили. До сьогоднішніх викликів, які спіткають названі країни, належать сис- темні перетворення у розвитку людського капіталу в напрямі врахування глобалізаційних змін. У кожній з європейських країн простежується тен- денція до модернізації системи освіти та її структури, перехід до запро- вадження Міжнародної стандартної класифікації освіти. Відчутні й інші спроби уніфікувати європейський і міжнародний освітній простір. Зокре- ма, у Лондонському комюніке „На шляху до європейського простору вищої освіти: відповіді на виклики глобалізації” у 2007 р. міністри підтвердили свої зобов’язання завершити у 2010 р. переформатування національних структур кваліфікацій на основі результатів навчання. Серед найбільш важливих завдань при цьому визначено покращення відповідно до євро- пейського рівня систем побудови роботи навчальних закладів, починаючи з дошкільних навчальних закладів. Таким чином, постійні зміни в соціальній системі загалом, і в освіті зо- крема, є ознакою нашого часу. Це вимагає значно вищого рівня підготовки та адаптації робочої сили до зовнішнього середовища. Наведемо висловлю- вання Е. Тоффлера, який відзначав: „Для того, щоб вижити, аби запобігти тому, що ми назвали шоком майбутнього, індивід повинен стати безкінечно більш адаптованим і обізнаним, ніж коли-небудь раніше. Він має шукати абсолютно нові способи кинути якір, бо усі старі коріння – релігія, нація, спільність, родина або професія – вже хитаються під ураганним натиском сили прискорення. Однак, перш ніж почати це робити, він має зрозуміти, як дія прискорення проникає в його приватне життя, позначається на його по- ведінці та змінює якість існування. Інакше кажучи, він має зрозуміти тим- часовість речей” [6, с. 48]. Враховуючи зазначене, уряду України варто продовжити розробку на- укової концепції розвитку людського капіталу, розширивши наявні Концеп- туальні засади розвитку педагогічної освіти в Україні та її інтеграції в єв- ропейський освітній простір на більш віддалену перспективу і доповнивши концепцію розділом активізації ролі університетів та інших закладів при формуванні ринку робочої сили. У співдружності з іншими країнами, зо- крема Молдовою, Румунією та Білорусією, доцільно побудувати мережеві університети, які б уможливлювали вести обмін науково-педагогічними ка- драми і студентами на постійній основі. Крім того, слід запровадити розви- ток спільної мережі закладів профтехосвіти з метою розширення території виробничих контактів між країнами. 158 Висновки. Сьогодні серед підходів до розвитку людського капіталу до- мінує концепція збільшення витрат на освіту та уніфікація і стандартизація оцінювання освітніх досягнень за принципами Болонської системи та стан- дартів якості освіти розвинутих країн. На прикладі трьох країн – України, Молдови і Білорусі – показано, що такий підхід не завжди дає очікувані результати. Водночас, спільні для трьох країн проблеми, зокрема низький рівень автономності освітніх закладів, недостатній рівень професіоналізму педагогічних кадрів, мовні бар’єри, легше вирішувати, створюючи мережу університетів і закладів профтехосвіти. Напрями подальших розвідок торкаються питань оптимізації територі- ального розташування освітніх закладів і організацій профтехосвіти, ство- рення освітніх округів на основі врахування потреб багатонаціональних ад- міністративних одиниць. Список використаних джерел 1. Доклад о мировом развитии 2007. Проблемы молодого поколения в кон- тексте развития: Обзор. – Всемирный банк, Вашингтон. – 55 с. 2. www.worldbank.org 3. Система образования Республики Молдова будет модернизирована [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.allmoldova.com/moldova- news/1249052283.html. 4. Борисова Г., Куусела Т. Обзор тенденций в сфере образования Респу- блики Беларусь: Рабочий документ – ноябрь, 2009 г. [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: www.etf.europa.eu/pubmgmt.nsf/(getAttachment)/ .../NOTE87MKS5.pdf. 5. Емцов Р. Отдача от образования в странах с переходной экономикой / Р. Емцов, С. Кноблох, Дж. Мете // Beyond Transition. – 2006. – № 11. – С. 3–4. 6. Тоффлер Э. Шок будущего: пер. с англ. / Э. Тоффлер. – М.: ООО „Издатель- ство ACT”, 2002. – 557, [3] с. http://econ.worldbank.org. Оlga Ivanytska (Kyiv,Ukraine) Ukraine, Moldova and Belarus: common problems and ways of human capital development The article enlightens the approach to human capital development which tackles with rising of investment to education, as well as unification and stan- dardization of results in educational sphere and human resources involvement 159 into professional activities. Based on international and national organizations data the tendencies of human capital development in Belarus, Moldova and Ukraine were determined. Common characteristics and differences, as well as problems of educational systems construction were detached; indexes of human capital development were estimated. Proposals on common for countries net- work universities and professional schools were argued to overcome bottlenecks of human capital development Key words: human capital, administration of educational sphere, investments into human capital development, reforms in education. Оlga IvanYţika (Kyiv, Ucraina) Ucraina, Moldova şi Belarus: probleme comune și modalităţile dezvoltării ale capitalului uman În articol este abordată dezvoltarea capitalului uman, care prevede creşterea investiţiilor în educaţie, precum și unificarea şi standardizarea indicatorilor de măsurare a realizărilor din domeniul învăţământului, antrenarea resurselor umane în activităţile profesionale. Pe baza datelor furnizate de organizaţiile naţionale şi internaţionale, sunt identificate tendinţele dezvoltării capitalului uman în Belarus, Moldova şi Ucraina. Sunt caracterizate trăsăturile comune şi diferite, precum şi problemle în dezvoltarea sistemelor de învăţământ din aceste trei țări, a fost analizată o serie de indicatori de dezvoltare a capitalului uman. Autoarea propune să fie creată o reţea comună de universităţi şi instituţii de dezvoltare profesională pentru soluționarea problemelor în dezvoltarea capitalului uman. Cuvinte-cheie: capitalul uman, management în sfera educaţiei, investiţii în capitalul uman, reforma sistemului de învăţământ. 160 Євгенія Юрійчук (Чернівці, Україна) Референдна легітимація влади в Республіці МолдовА Розглядаються референдні процеси з погляду процедурних легалізацій- них можливостей референдуму для легітимації влади на республікансько- му і місцевому рівнях у контексті економічного розвитку, політичного ре- жиму, типу політичної культури, ідеології, зовнішньополітичної орієнтації Молдови. Аналізується інституційна довіра виборців до референдуму та їх явка як форма конвенційної політичної участі. Відзначається основний делегітимаційний фактор – протиріччя між прорумунськи налаштованою частиною політичної еліти та національної інтелігенції і стійкими проро- сійськими економічними та соціально-психологічними орієнтаціями біль- шості населення. Автор доходить висновку, що референдна легітимація у Республіці Мол- дова здійснювалась на національному та місцевому рівнях. Здебільшого, наслідки республіканських референдумів свідчили про недовіру виборців до інституту референдуму, що проявилось у недостатній явці та невизнанні або сумнівному визнанні їх рішень, ірраціональні моменти поведінки ви- борців. Оскільки легітимність виборчого процесу безпосередньо залежить від правової та політичної культури виборців, забезпечується розумінням і усвідомленням ними власної ролі в управлінні справами держави, то кон- статується факт, що легітимація відбувалась за ідеологічним типом, під впливом маніпулятивних технологій. Ключові слова: референдна легітимація, референдум, політична участь. Референдум – інститут прямої демократії, в основу якого покладено один з основних демократичних принципів – принцип народовладдя. На постра- дянському просторі політичні еліти все наполегливіше звертаються до про- цедурних легалізаційних можливостей не тільки виборчого законодавства, а й референдного, зокрема, яке нерідко здійснює визначальний вплив на здобуття, зміст і характер розвитку трансформаційних політичних процесів. Хоча спостерігається досить часте використання цього інституту у світовій практиці, проте референдний досвід украй неоднозначний. Погоджуємось із висновком Лоуренса ЛеДюка про сучасну ідеалізацію референдуму як 161 демократичного механізму, коли, водночас, мало що відомо про поведінку виборців у разі проведення референдуму [7, с. 40]. Легітимаційні кризи, а то й делегітимація влади свідчать про актуальність проблеми. Раніше питан- ня електоральної та референдної легітимації влади в державах колишньо- го СРСР розглядалися винятково в контексті політичних режимів. Сучасне політико-соціолого-правове бачення легітимності політичної влади здій- снюється з позицій справедливості, законності, доцільності та врахування етично-моральних норм. При цьому легітимність політичної влади (об’єкт, мета) нерозривно пов’язується з її легітимацією (процес). Під референдною легітимацією маємо на увазі процес набуття владою референдної легітим- ності внаслідок реалізації громадянами принципів безпосередньої демокра- тії в процесі референдумів, унаслідок чого політична довіра (до суб’єктів та учасників референдного процесу, інституційної організації, ефективності їх діяльності, змісту формули референдуму) трансформується у підтримку влади шляхом конвенційної участі та прийняття рішень. Загалом легітима- ційні аспекти референдумів пов’язані з такими критеріями, як наявність нормативної бази щодо їх проведення відповідно до демократичних між- народних стандартів; довіра виборців до референдної процедури та інсти- туційної організації референдуму; до суб’єктів і учасників референдного процесу; до змісту формули референдуму та основних політичних сил, які представляють різні погляди на питання; активність виборців; прийняття рішень шляхом всенародного голосування чи виявлення ставлення до них. Незалежна Молдова – держава, яка ще досі не утвердилась у межах радянських кордонів, проте серед інших держав просунулася чи не най- дальше на шляху демократизації, хоча її не оминуло поступове послаблен- ня демократичних тенденцій у виборчому законодавстві. Російський по- літолог Д. Фурман вважає: „Молдова… це країна, яка перебуває ніби на півдорозі між країнами з єдиними демократичними правилами гри, якими є країни Прибалтики, і рештою пострадянських країн. І, між ін- шим, вона ближче до Прибалтики” [9]. Референдуми на пострадянському просторі були предметом дослідження багатьох авторів, проте їх проведен- ня безпосередньо в Молдові не перебуває під пильною увагою вчених. Ви- нятком є дисертаційне дослідження Ю. Мунтяна, присвячене порівняльно- правознавчим аспектам референдумів, а от політологічних праць бракує, хоча досить вагомими видаються аналітичні статті В. Брутера, В. Мошняги, І. Грека. Автор ставить завдання простежити інституційну внутрішньопо- літичну референдну легітимацію влади в контексті економічного розвитку, політичного режиму, типу політичної культури, ідеології, зовнішньополі- тичної орієнтації Молдови. 162 Зазвичай на пострадянському просторі історія референдних процесів починається з голосування 17 березня 1991 р. щодо збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправ- них суверенних республік. Ставлення кожної республіки до всесоюзного референдуму автоматично означало ставлення до власного суверенітету. Молдавія була єдиною республікою СРСР, що тоді відмовилась від на- родного волевиявлення взагалі, а її Верховна Рада задекларувала посту- повий вихід із Радянського Союзу. Проте вже 1 грудня 1991 р. відбувся референдум про незалежність Придністровської Молдавської Республіки. Загалом, інститут референдуму в невизнаній ПМР використовується до- сить активно. За весь період незалежності їх було проведено шість, серед яких найбільшого резонансу набув референдум 17 вересня 2006 р. – про об’єднання з Російською Федерацією. Однак предметом цього досліджен- ня є легітимні загальнонаціональні та місцеві референдуми. Всі вони проходили на піку загострення економічної, політичної (конституційної), соціальної криз, а також кризи легітимності, в яких тривалий час перебу- вала Молдова, і супроводжувалися такими економічними та соціальними факторами: • придністровський конфлікт; • руйнівний стан промисловості, кризових явищ у сільському госпо- дарстві, викликаного закриттям ринку Росії – основного торговель- ного партнера Молдови); • тінізація економіки; • низка непопулярних заходів економії, здійснених урядом під тиском з боку Міжнародного валютного фонду (заморожування заробітної плати в державному секторі та підвищення цін на енергоносії і ко- мунальні послуги); • заробітчанство за кордоном: за період тільки з 1989 по 2004 р. близько 400 тисяч осіб, 9 % населення, виїхало з Молдови [18]; а на 2010 р. – понад 1 млн громадян. • бідність; • корупція; • відсутність соціальних гарантій; • складне матеріальне становище молоді та осіб похилого віку; • поділ суспільства за національною та мовною ознаками. Але головна дестабілізаційна умова – наростання серйозних протиріч між прорумунськи налаштованою частиною політичної еліти та національ- ної интелігенції, з одного боку, та більшістю населення зі стійкою проро- сійською економічною та соціально-психологічною орієнтацією. 163 Референдуми в Молдові проводилися неодноразово, про що свідчать дані основних результатів загальнонаціональних опитувань, подані в та- блиці 1. Таблиця 1 Результати референдумів у Республіці Молдова 1994–2010 рр. Кількість Дата та вид Питання референдуму голосів % референдуму виборців Про незалежність За 1 725 000 95,4 6 березня 1994 р. Проти 36 000 2,00 Недійсних 47 000 2,6 Всього 1 808 294 75,1 Про внесення змін до Конституції про запровадження президентської республіки 23 травня 1999 р. За 768 905 55,33 (консультативний) Проти 428 706 30,85 Всього 1 389 731 58,33 Внесено до списків 2 382 457 Про внесення змін до Конституції (ст.78) щодо прямих виборів президента За 707 468 86,44 Проти 97 999 11,97 5 вересня 2010 р. Недійсних 12 962 1,58 (не відбувся) Всього 818 429 30,29 Зареєстрованих 2 662 052 Внесених у додаткові 59 571 списки Всього 2 721 623 Джерело: складено за: [2,12,13]. Одним із перших відбувся референдум 1994 р., який не мав юридичної чинності, а тому більшість науковців вважають його національним опиту- 164 ванням громадської думки під назвою „Рада з народом”. Виборці давали відповідь на питання: „Чи хочете Ви, щоб Республіка Молдова розвивалася як незалежна та унітарна держава в межах, визнаних на день, коли Молдова проголосила суверенітет (23 червня 1990 р.), здійснювала політику нейтра- літету та підтримувала взаємовигідні економічні відносини з усіма країна- ми світу і гарантувала своїм громадянам рівні права, відповідно до міжна- родного права?”. Більшість громадян підтримала збереження державності, тим самим висловившись проти об’єднання з Румунією. У другій половині 1990-х років спостерігалося типове для багатьох країн пострадянського простору протистояння між президентом і пар- ламентом, яке супроводжувалося проведенням референдумів з питань розширення повноважень глави держави. Не уникнула цього і Молдова, де з ініціативою проведення консультативного референдуму виступив тогочасний президент Петро Лучинський. До слова, Молдова однією з пер- ших на пострадянському просторі прийняла Виборчий кодекс [11], в якому детально регламентувалось проведення різних видів референдумів. Проте, згідно з положеннями ст. 66 п. б Конституції Республіки Молдови, ст. 151 ч. (1) Кодексу про вибори, Постановою Конституційного суду № 57 від 3 листопада 1999 р. („Про тлумачення ст. 75, ст. 141 ч. (2) і ст. 143 Консти- туції”) тільки парламент наділявся повноваженнями призначати всі види республіканських референдумів. Тому лише після ухвали Конституційного суду Молдови, яка визнала референдум „законодавчою зброєю” глави дер- жави, було поставлено крапку в суперечках щодо легальних можливостей його проведення, хоча були й особливі думки суддів [6]. Політичні партії та члени уряду виступали проти організації референ- думу, оскільки, на їхню думку, питання, винесене на всенародне схвалення, не потребувало нагального вирішення та применшувало значення місцевих і регіональних виборів, паралельно з якими планувалося його проведення. Політичні партії вважали, що нездатність уряду поліпшити економічну си- туацію не давала підстав для зміни Конституції та збільшення повноважень президента. Незважаючи на це, уряд офіційно підтримав проведення запро- понованого президентом референдуму одночасно з місцевими та регіональ- ними виборами з міркувань заощадження коштів. Нагадаємо, що в 1999 р., після фінансової кризи 1998 р. у Російській Федерації, економічне стано- вище Молдови залишалося досить складним: в усіх сільських районах на- селення забезпечувалось електроенергією лише 4–6 годин на день, спосте- рігалось матеріалье неблагополуччя, а то й бідність населення, газети були доступні не щодня, практично відсутній телефонний зв’язок (за винятком громадського). 165 23 травня 1999 р. був проведений консультативний референдум. Вибор- ці відповідали на запитання: „Чи підтримуєте ви зміну Конституції з метою введення президентської форми правління в Молдові, згідно з якою пре- зидент відповідатиме за формування уряду й керівництво ним, а також за наслідки правління країною?”. Його результати є прикладом використання цього інституту в легітимаційних цілях. Передусім, викликало суперечки рішення ЦВК Молдови визнати голосування дійсним усупереч вимогам ст. 171 Кодексу про вибори, оскільки в ньому взяло участь менше ніж 3/5 внесених до списків виборців (див. табл. 1). ЦВК визнала консультативний референдум таким, що відбувся, оскільки кворуму було майже досягнуто і наміри виборців були ясно виражені. Суддя Конституційного Суду Рес- публіки Молдови Георге Сусаренко зауважив, що, незалежно від виду ре- ферендуму (консультативний, законодавчий, конституційний), підрахунок ведеться відповідно до положень розділу 10 (ст. 56–60) кодексу, а ст. 59 ч. (1) передбачає визнання його таким, що не відбувся (як і виборів), якщо явка виборців зафіксована недостатньою. Він підкреслив: „Це положення імперативного характеру ... є обов’язковим для Центральної виборчої ко- місії й не може бути підмінене тлумаченням ad-hoc ЦВК положень ст. 171 Кодексу про вибори” [8]. Іншим делегітимаційним фактором була занадто висока (в деяких випад- ках до 10 % виборців) кількість осіб, зареєстрованих у списках додаткового голосування. Далі, через три дні після закінчення голосування, Централь- на виборча комісія так і не спромоглася повідомити остаточні результати референдуму та виборів. Це спонукало парламент вже 28 травня 1999 р. активізувати роботу парламентської комісії з контролю і петицій щодо пе- ревірки дотримання виписаної у Виборчому кодексі процедури оголошення результатів голосування. У Постанові Парламенту № 424-XIV від 4 червня 1999 р. відзначалося, що дії органів публічної влади й виборчих органів під час призначення, організації й проведення республіканського консуль- тативного референдуму не відповідали положенням конституційних і за- конодавчих норм, що призвело до масового порушення основних прав гро- мадян при безпосередньому здійсненні національного суверенітету народу Республіки Молдови через референдум [17]. Генеральна прокуратура про- ігнорувала контроль за виконанням цієї постанови. Дещо пізніше була сформована комісія із запровадження конституцій- ної реформи, розроблений перший проект, поданий на експертизу Венеці- анської комісії. Однак, побоюючись обмеження своїх повноважень, парла- мент уживати контрзаходи, поступово перехопив ініціативу в президента. Депутати погодилися брати участь у реалізації задуманої президентом кон- 166 ституційної реформи у складі Об’єднаної комісії разом із представниками президента та Ради Європи, а тим часом готували власну конституційну ре- форму, яку успішно почали реалізовувати в липні 2000 р. Як наслідок, були проголошені зміни, що суперечили вимогам президента: його повноважен- ня обмежені, а процедура обрання стала опосередкованою – голосами 3/5 депутатів парламенту. Тобто, політичні наслідки консультативного рефе- рендуму не відповідали настроям виборців. Таким чином, ідеться про керування політичною доцільністю при ухва- ленні результатів референдуму та використання його легітимаційних мож- ливостей для просування реформи політичної системи у напрямку прези- дентської форми правління, згодом переорієнтованої на парламентську. Протягом 90-х років референдуми проводились і на місцевому рів- ні, зокрема 5 березня 1995 р. у Гагауз Єрі. Самопроголошена 19 серпня 1990 р. Гагаузька Радянська Соціалістична Республіка була легалізована Конституцією Республіки Молдови (ст. 111) у липні 1994 р. Спеціальний статус автономії був наданий Гагузії (Гагауз Єрі) органічним законом від 23 грудня 1994 р. На референдумі він був підтверджений народним воле- виявленням. Цей регіон був досить проблемним, хоча його вважають чи не єдиним прикладом вдалого вирішення етнонаціональної автономії на пострадянському просторі. Таким же проблемним був і колишній район Тараклія, населений етнічними болгарами і підпорядкований Кагульсько- му округу внаслідок адміністративно-територіальної реформи. Деякі села були виключені зі складу Гагаузької області та віднесені до молдавських округів, що в рішенні Конституційного суду про неконституційність ст. 20 Закону 1994 р. про особливий статус Гагаузії пояснювалося немож- ливістю створити регіональні органи влади для кожної етнічної меншини в країні. У січні 1999 р., після прийняття у другому читанні 25 грудня 1998 р. законопроекту про адміністративну реформу, владою колишнього району Тараклія був організований місцевий референдум. Губернатор Га- гаузії (Башкан) підкреслював, що референдум не був ініційований владою Гагаузії та не вважався законним з боку центральної влади. 92 % мешкан- ців висловилися на користь збереження колишнього району як незалеж- ного округу проти його включення в округ Кагул. Республіканська влада заявила, що цей акт незаконний і не визнала результатів референдуму. У відповідь місцева влада колишнього району Тараклія бойкотувала пар- ламентські вибори в 9 населених болгарами муніципалітетах (із 26), а та- кож у місті Тараклія. Як наслідок, вибори там не були проведені, але Цен- тральна виборча комісія організувала голосування на виборчих дільницях сусідніх муніципалітетів. 167 У лютому 2002 р. було також проведено референдум про припинення повноважень губернатора (башкана) Гагаузії, рішення якого були визнані законними Конституційним судом Республіки Молдови. Українські дослідники етнонаціональних відносин наводять приклади висновків багатьох соціологічних досліджень, які свідчать, що гагаузи шко- дують за розпадом СРСР, 80 % Гагауз Єрі позитивно оцінюють комуністич- ні політичні системи, хоча в інших регіонах Молдови цей показних стано- вив тільки 41 % (World Values в 1995 р.). На 1998 р. вже тільки 72 % гагаузів жалкували про розпад Радянського Союзу, такої ж думки дотримувались і мешканці Придністров’я (74 %) (Laitin/Hough в 1998 р.) [1]. Ці факти свід- чать про ліві орієнтації проросійськи налаштованого населення цих регіо- нів, які традиційно є електоратом комуністичних і соціалістичних партій. Ідеологічний фон тривалий час був важливим для Молдови, особливо під час проведення референдуму 5 вересня 2010 р., коли внаслідок агіта- ційної кампанії комуністів, медіадомінування їх електорат бойкотував опи- тування і не забезпечив мінімально необхідну явку виборців (33,33 %). За спостереженням І. К. Жігеу, титульне населення Республіки Молдови, що ідентифікується як молдавани і румуни, активніше бере участь у виборчих кампаніях. Така „висока поляризованість електорально-політичних уподо- бань громадян Молдови є наочним вираженням глибокої дезінтегрованості молдовського суспільства, що представляє найболючішу проблему, з якою стикається країна в процесі свого національно-державного будівництва та соціального розвитку” [3]. Унаслідок серії виборів, що відбулися у 2009 р., до влади прийшли пред- ставники чотирьох партій (Партія комуністів Республіки Молдови, Лібе- ральна партія, Ліберально-демократична партія Молдови, альянс „Наша Молдова”), які сформували ліберально-демократичну коаліцію. Проте вони не спромоглися затвердити свого кандидата – колишнього голову Парла- менту (2005–2009 рр.) Маріана Лупу – на посаді президента країни, осо- бливо після виходу ПКРМ з коаліції та переходу в опозицію. Коаліція була реформована в Альянс за європейську інтеграцію. 9 березня 2010 р. лідери коаліції вирішили провести, замість дострокових парламентських виборів, конституційний референдум (до 16 червня 2010 р.) з метою прийняття но- вої конституції (абсолютною більшістю), на якому жителі змогли б прого- лосувати „за” або „проти” всенародного обрання президента. Міхай Гімпу, виконуючий обов’язки Президента Молдови і голови парламенту, лідер Ліберальної партії, також планував змінити державну мову з молдавської на румунську, втім потім відмовився від цієї ідеї, але це відлякало частину національно-орієнтованих виборців від участі в референдумі. 168 Виборців просили відповісти на питання „Чи згодні ви з конституцій- ною поправкою, яка дозволила б вибори Президента Республіки Молдова з боку всього населення?” [4]. Голосування відбувалося за один із запропо- нованих варіантів: „за” або „проти”. Уряд запропонував 5 вересня в якості дати референдуму, результати якого повинні були б схвалені простою біль- шістю голосів у парламенті. 18 червня 2010 р. парламент прийняв зміни та доповнення до Вибор- чого кодексу, серед яких були й ті, що стосувалися республіканського Конституційного референдуму: про неможливість перегляду Конституції Республіки Молдова на республіканському референдумі (ст. 146); про ско- рочення термінів проведення республіканського референдуму зі 120 до 60 днів до або після дня проведення парламентських і місцевих загальнона- ціональних виборів (ст. 145); про зниження виборчого порогу для Консти- туційного референдуму з 3/5 до 1/3 від загальної кількості осіб, зареєстро- ваних у списках виборців (ст.171); зниження кількості голосів, необхідної для ухвалення рішення (закону) шляхом референдуму з 1/2 від загальної кількості виборців – до простої більшості виборців, що взяли участь у ре- ферендумі (ст.168) [11]. Відзначимо позитивні зміни в організації рефе- рендуму, які сприяли підвищенню довіри електорату: використання елек- тронного Регістру виборців, створення належних умов для голосування виборців за кордоном. Вони мали можливість проголосувати на одній із 79 виборчих дільниць, відкритих у країнах з найбільшою кількістю грома- дян Молдови (у Сполучених Штатах Америки – 4 дільниці: в Нью-Йорку, Вашингтоні (округ Колумбія), Сакраменто (штат Каліфорнія), Гікорі (штат Північна Кароліна); у Румунії – в містах Бухарест, Ясси, Тімішоаре, Клуж, Галац; та ін.). Проте недовіру викликали неточності у списках виборців, велика кількість громадян у додаткових списках, недостатня кваліфікація членів виборчих комісій і, найголовніше, відсутність інформації про ре- ферендум (окрім мешканців столиці Кишинеу) як щодо організації, так і щодо позиції учасників. Хоча загалом представники більшості міжнарод- них організацій та іноземних держав відзначили його відповідність демо- кратичним засадам. На початку липня 2010 р. основні політичні сили повинні були визначи- тись стосовно референдуму. Однією з перших вирішила бойкотувати рефе- рендум, сподіваючись на явку нижче 33,33 % необхідної для імплементації результатів референдуму, КМРМ. Політичні партії, не зареєстровані в якос- ті конкурентів [15], могли зареєструватися в якості учасників референдуму, заявивши про свою позицію через два варіанти: „так (за)” або „ні” (проти). 25 учасників представлені в Таблиці 2. 169 Таблиця 2 Ставлення політичних сил Молдови до конституційного референдуму 5 вересня 2010 р. [12] Заклик голосувати Заклик до протестних Так Ні дій Демократична партія Партія комуністів Офіційно не висловлю- Молдови Республіки Молдова вала позицію. Публіч- но – до бойкоту Партія Альянс „Наша Республіканський До бойкоту Молдова” суспільно-політичний рух рівності Ліберальна партія Християнсько- Голосувати „проти” (Молдова) демократична партія народу (Молдова) Ліберально- Партія соціалістів Молдови До бойкоту демократична партія „Батьківщина” Молдови Європейський рух дій Консервативна партія Голосувати „проти” (Молдова) Республіканська Суспільно-політичний рух Офіційно не висловлю- народна партія „Нова сила” вала позицію. Пубічно (Молдова) не схвалювала. Націонал-ліберальна Молдавська партія патріотів Голосувати „проти” партія (Молдова) Республіканська партія Соціал-демократична партія До бойкоту Молдови (Молдова) Екологічна партія Мол- Соціалістична партія Не вказала власної дови „Зелений альянс” Молдови думки Партія „Для нації, для країни” Гуманістична пар- тія Молдови Partidul Umanist din Moldova Соціально-політичний рух ромів (Молдова) Румунська національна партія (Молдова) Лейбористська партія Молдови Об’єднана партія Мол- дови Центристський союз Молдови 170 Як відомо, референдум не відбувся в силу неявки необхідної кількос- ті виборців, хоча за результатами опитувань 26 липня – 12 серпня 2010 р. Інституту маркетингу та опитувань IMAS-INC 73 % громадян збирались брати участь у референдумі, 91 % – голосувати „так” [14]. Показовим є аналіз причин зриву референдуму, здійснений Асоціацією со- ціологів і демографів Молдови у дослідженні „Помилки в опитуваннях або маніпулювання суспільною думкою” (Дослідження проводилося протягом 15 днів 09.09.10-20.09.2010 з вибіркою населення віком старше 18 років, з похиб- кою ± 2,6 %). Вчені вказують, що 19 причин неучасті електорату є похідними від політичного класу, органів державної влади, відповідальної за організацію виборів, ЗМІ або громадянського суспільства. Серед них найвагомішими нам видаються: байдужість до питань референдуму (19,8 %), непереконливість аргументації політичних сил (16,3 %), втрата довіри до політичних партій та їх лідерів (14,2 %), протест проти корупції державних службовців (12,1 %), відсутність за місцем реєстрації (10,9 %), переконання, що один голос нічого не вирішить (9,6 %), відсутність бажання голосувати (9,1 %), можливість від- термінування дострокових виборів (9,1 %), протест проти наявних соціально- економічних умов (8,8 %), відсутність інформації про референдум (8,4 %), насамкінець, страх фальсифікації результатів референдуму (8,2 %) тощо [16]. Байдужість, втрата довіри і, нарешті, протест – є ключовими словами у легі- тимаційному ланцюгу для влади, які були зумовлені передусім неможливістю існуючої політичної системи вирішити соціально-економічні та політичні про- блеми країни; роз’єднаністю та протистоянням політичних еліт щодо осно- вних внутрішніх і зовнішньополітичних векторів розвитку, корупційністю та віддаленістю влади від пересічних громадян. Виборці загалом підтримували ідею безпосереднього обрання президен- та, проте вони підтримали ті політичні партії, які заперечували можливість використання спрощеної процедури внесення поправок до Конституції як своєрідного прецеденту на майбутнє, закликали до збереження своєрідної „недоторканності Конституції”. На думку І.Боцана, невиправдане викорис- тання інституту референдуму може становити „реальну загрозу для крихкої демократії в Республіці Молдова” [10]. Але це стосується не тільки ст. 78, але й ст. 142 Конституції Молдови, що дало б змогу за допомогою референ- думу створити „унію” з Румунією. Деякі з політологів вважали, що для гро- мадян Молдови „питання, винесене на референдум, набуло зовсім іншого звучання: чи збережеться суверенна Молдавська держава та її народ, чи їм призначено зникнути в геополітичному вирі XXI століття?” [5], тобто, „це було, за своєю суттю, „ні” не ідеї про всенародне обрання президента, а „ні” об’єднанню Молдови з Румунією”. 171 Отже, легітимність виборчого процесу безпосередньо залежить від пра- вової і політичної культури виборців, забезпечується розумінням і усвідом- ленням ними власної ролі в управлінні справами держави. Таким чином, референдна легітимація у Республіці Молдова здійсню- валась на національному та місцевому рівнях. Здебільшого результати рес- публіканських референдумів свідчили про недовіру виборців до інституту референдуму, що виявилось у недостатній явці та невизнанні або сумнів- ному визнанні їх рішень, ірраціональних моментах поведінки виборців. Спостерігався феномен зворотнього ефекту референдної легітимації, коли наслідки політичних рішень були протилежними до попередніх очікувань електорату й організаторів референдуму. На місцевому рівні застосування референдуму було виправданим і політично доцільним. Легітимація відбу- валася за ідеологічним типом, під впливом маніпулятивних технологій, що притаманно населенню з підданським типом політичної культури. Проте досвід участі в референдумах, організованих на демократичних засадах, є безцінним у підвищенні правової та формуванні політичної культури гро- мадян Молдови учасницького типу. Список використаних джерел 1. Белицер Н., Билинский М., Богомолов А., Довгопол Я. Нациестроительство и евроинтеграция в Молдове (2): межэтнические отношения / Наталия Белицер, Маркиян Билинский, Александр Богомолов, Ярослав Довго- пол // BlackSeaNews06.01.2011. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.blackseanews.net/read/8409 2. Выборы во всем мире. Электоральная свобода и общественный прогресс: Энциклопедический справочник / сост. А. А. Танин-Львов. – М.: РОССПЭН, 2001. – 1112 с. 3. Жигэу И.К. Состояние электорального пространства Молдовы, особен- ности и динамика его развития [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://wciom.ru/fileadmin/Monitoring/101/2011_%28101%29_14_Zhigeu. pdf 4. Избирательный бюллетень для голосования на конституционом респу- бликанском референдуме 5 сентября 2010. [Электронный ресурс]. – Ре- жим доступа: http://www.cec.md/i-ComisiaCentrala/-//i-ComisiaCentrala/ UserImages/images/rus.jpg 5. Известный политолог видит будущее Молдовы в двухпартийной систе- ме власти коммунистов и социал-демократов / Иван Грек. [Электронний ресурс]. – Режим доступа: http://gzt.md/article/%D0%BF%D0%BE%D0%B B%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0/1662/ 6. Конституционный суд Республики Молдова. Постановление Nr. 15 от 11.04.2000 о контроле конституционности ст. 150 ч.(1) и ч. (2) Кодекса 172 о выборах. [Электронний ресурс]. – Режим доступа: http://lex.justice.md/ viewdoc.php?action=view&view=doc&id=285822&lang=2 7. ЛеДюк Лоуренс. Учасницька демократія: референдуми у теорії та на прак- тиці / Зоя Гриценко (наук. ред.), Руслан Ткачук (пер. з англ.). – Х. : Центр Освітніх Ініціатив, 2002. – 158 с. 8. Республика Молдова Конституционный суд Республики Молдова. Поста- новление Nr. 32 от 15.06.1999. Постановление Конституционной палаты о подтверждении результатов республиканского консультативного ре- ферендума от 23 мая 1999 года. – [Электронний ресурс]. Режим доступа: http://lex.justice.md/viewdoc.php?action=view&view=doc&id=285993&la ng=2 9. Фурман Д. От российской империи до распада СНГ. [Электронный ре- сурс]. – Режим доступа: http://www.polit.ru/lectures/2005/10/05/ furman. html.[PDF] 10. Boţan І. Consecinţele referendumului eşuat / Igor Boţan / 20 septembrie 2010. [Resurse electronice]. – Regimul de acces: http://www.e-democracy.md/mo­ nitoring/politics/comments/consequences-failed-referendum/ 11. Codul Electoral a Republicii Moldova. [Resurse electronice]. – Regimul de acces: http://www.cec.md/files/legi/5171_codul_electoral_aprilie_2011.pdf 12. Comisia Electorală Centrală a Republicii Moldova. Site-ul oficial. [Resurse electronice]. – Regimul de acces: http://www.cec.md 13. Curtea Constituţională a Republicii Moldova. Site-ul oficial. [Resurse electronice]. – Regimul de acces: http://lex.justice.md 14. IMAS-INC. IMAS Marketing şi Sondaje. [Resurse electronice]. – Regimul de acces: www.imas-inc.com/ 15. Lista partidelor politice şi organizaţiilor social-politice înregistrate pentru participarea la referendumul republican constituţional din 5 septembrie 2010 situaţia de la 16 august 2010. [Resurse electronice]. – Regimul de acces: http:// www.cec.md/index.php?pag=alegeri&opa=view&id=219&d=1&sd=22&start= &l=ro 16. Panfil N. Lecţiile referendumului constituţional din 5 septembrie 2010. Analiză post-referendum / Nicolae Panfil / 30 septembrie 2010. [Resurse electronice]. – Regimul de acces: http://www.e-democracy.md/monitoring/ politics/comments/post-referendum-analysis/ 17. Parlamentului Republicii Moldova. Site-ul oficial. [Resurse electronice]. – Regimul de acces: (www.parlament.md) 18. Republica Moldova. – Available at: http://encyclopedia.farlex.com/Repub­ lica+Moldova 173 Yevheniya Yuriychuk (Chernivtsi, Ukraine) Referendum legitimaС of rower in the Republic of Moldova The author highlights referendum processes through the prism of procedure legalizing opportunities of referendum for power legitimation at republican and local levels in the context of economic development, political regime, type of political culture, ideology, external orientation of Moldova. Electors’ institutional faith to referendum and their attendance as a form of conventional political participation are analyzed. The author points out the main delegitimizing factor – collision between pro-Romanian part of political elite and national intelligentsia and stable pro-Russian economic and social-political orientation of the majority of the population. The author comes to the conclusion that referendum legitimation in the Republic of Moldova was taking place both at national and local levels. Chiefly the results of republic referendums testify to the fact of electors’ discredit to the institution of referendum shown in scarce attendance and non-recognition or dubious recognition of their decisions, irrational moments of electors’ behavior. There was also a phenomenon of opposite effect of referendum legitimation when consequences of political decisions were opposite to preliminary expectations of electors and organizers of referendum. At the local level its use was justified and politically expedient. As legitimation of electoral process directly depends on electors’ legal and political culture, is secured by their understanding and awareness of their own role in the governing of state such fact is proved: legitimation was taking place by ideological type, under the influence of manipulative technologies, inherent for the population with a subordinate type of political culture. However, experience of participation in referendums organized on a democratic basis is precious in increasing of legal culture and shaping of political culture of participating type. Key words: referendum, referendum legitimation, political participation. 174 Evghenia Iuriiciuk (Cernăuţi, Ucraina) Legitimarea prin referendum a puterii în Republica Moldova Autoarea examinează referendumurile din punctul de vedere al posibilităţilor procedurii de legitimare la nivel republican şi local în contextul dezvoltării economice, regimului politic, tipului de cultură politică, ideologiei, orientării politice externe a Moldovei. Se analizează credibilitatea instituţională a electoratului în referendum şi participarea la el ca formă de implicare politică convenţională. Este determinat factorul deligitimator de bază – contradicţia dintre partea proromână a elitei politice şi intelectualităţii naţionale şi dispoziţiile proruse constante economice şi social-psihologice ale majorităţii populaţiei. Autoarea ajunge la concluzia că legitimizarea prin referendum în Republica Moldova s-a realizat atât la nivel naţional, cât şi la nivel local. În majoritatea cazurilor, rezultatele referendumurilor republicane au marcat neîncrederea alegătorilor în institutul referendumului, care s-a manifestat printr-o prezenţă slabă şi prin nerecunoaştere, sau recunoaşterea cu rezerve a hotărârilor lor, prin modul iraţional de comportare al alegătorilor. Se evidenţiază fenomenul invers al efectului legitimării prin referendum, când consecinţele hotărârilor politice sunt diametral opuse aşteptărilor electoratului şi organizatorilor referendumului. La nivel local aplicarea lui a fost justificată şi oportună. Deoarece legitimarea procesului electoral depinde nemijlocit de cultura juridică şi politică a alegătorilor, se asigură conştientizarea de către ei a rolului personal în administrarea problemelor de stat, se constată faptul că legitimarea s-a produs după modelul ideologic, sub influenţa tehnologiilor de manipulare, caracteristic populaţiei cu tipul de cultură politică „supuşenie”. Or, experienţa participării la referendumuri organizate pe principiile democratice sunt extrem de preţioase pentru ridicarea nivelului de cultură juridică şi de formare a culturii politice de tipul „participare”. Cuvinte-cheie: referendum, referendum de legitimare, participare politică. 175 Анна Горбан (Кишинів, Республіка Молдова) ПРОТЕСТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МОЛОДІ: ВИПАДОК РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА Одним з політично найактивніших соціальних акторів є молодь, яка найбільше вплинула на динаміку і результат „кольорових” революцій на пострадянському просторі. Постелекторальні протести, організовані в квіт- ні 2009-го року в Кишиневі, підтвердили актуальність проблеми неконвен- ційної молодіжної участі для Республіки Молдова. Численні проблеми, пов’язані з демократизацією молдовського сус- пільства, несприятливі соціально-економічні умови і неефективні дії влади щодо нормалізації життя вивели на вулицю представників різних соціаль- них груп, зокрема молодь. Кульмінацією протестної участі молдавської мо- лоді стали квітневі події 2009-го року в Кишиневі, викликані передбачува- ною фальсифікацією парламентських виборів 5 квітня того ж року. Масові протести, які супроводжувалися насильницькими і радикальними діями, стали відповіддю на хронічну системну кризу в Республіці Молдова. Ключові слова: молодь, громадянське суспільство, громадське невдово- лення, політичний протест, масовий протест, політична участь, демо- кратизація. Процеси демократизації суспільства великою мірою змодельовані рів- нем політичної культури населення та, особливо, політичною участю гро- мадянського суспільства. Одним із найактивніших соціальних акторів є молодь як енергетична, критична, ініціативна сила, що є генератором ідей змін і трансформацій та порівняно швидко соціалізується в нових умовах демократичних трансфор- мацій та, відповідно, є рецептивною до нових імперативів часу. У більшос- ті країнах світу саме молодь стала чи не єдиним сегментом суспільства, спроможним негайно зреагувати на виникнення різноманітних політичних, соціально-економічних та культурних проблем (студентські заворушення у Пекіні в середині 80-х рр. ХХ ст., безліч студентських заворушень у Фран- ції у 50–60-х рр., а також Польщі у 60-х рр., Молодіжний рух „Отпор” в Югославії тощо) [7]. Досвід „кольорових революцій” на пострадянському просторі засвідчив дуже важливу роль молоді у політичних подіях та процесах. Поствиборчі 176 квітневі протести 2009 р. у Кишиневі підтвердили актуальність цього яви- ща і для Республіки Молдова. Розширення протестної участі є особливою ознакою молдовського тран- зитивного процесу, власне здобуття незалежності та суверенності у супрово- ді багатьох протестуючих масових рухів навколо питань національного зна- чення (діяльність Народного Фронту наприкінці 80-х – поч. 90-х рр.) Згодом пауперизація населення, а також зловживання владою багатьох урядовців змусило чимало категорій населення, молоді зокрема, а особливо студентів, вийти на вулиці у 90-х рр. минулого століття та на початку ІІІ тисячоліття [7]. Необхідність абсолютної більшості населення вижити у процесі при- йняття та реалізації ліберальних реформ, ініційованих після 1991 р., поста- вила на перше місце економічні основи соціального невдоволення [13]. За умов трансформаційних процесів, настрої молоді характеризуються відсутністю інтересу до політики, апатією, соціальною пасивністю, електо- ральним абсентеїзмом тощо, що спричиняє певне дистанціювання від по- літичних завдань та наголошування на професійному зростанні, що може дати більше матеріальне благо у короткострокові терміни. Таким чином, відповідно до досліджень, проведених у Центрально-Східній Європі, рі- вень зацікавленості молоді Республіки Молдова політикою та довіри до органів державної влади є дуже низьким. Згідно з результатами останнього Барометру громадської думки Республіки Молдова (травень 2011 р.) тільки 35 % молоді (18–29 років) заявили, що „часто” та „дуже часто” цікавляться політикою, а ще 30 % респондентів – середньо („не часто, але і не рідко”). У той же час більше ніж половина (58 %) молоді заявило, що у їхніх сім’ях, між друзями, колегами обговорюються політичні теми, що дає нам змогу зафіксувати достатньо високий рівень політизації молодих людей за умов другорядної політичної соціалізації [6]. Складний перебіг вітчизняних демократичних трансформацій спричи- нює появу масової фрустрації, інтелектуальну маргіналізацію та радикалі- зацію дискурсу молоді, яка здебільшого готова до епізодичних, спонтанних політичних протестів. Індикатором кризи конвенційної1 політичної участі у молдовському суспільстві є зниження довіри до одного із основних інсти- тутів демократії як інституту виборців. Таким чином, відповідно до даних Барометру громадської думки (травень 2011 р.) тільки ⅓ населення вважає, що вибори у Республіці Молдова є вільними та чесними (32 % всього на- селення та 30 % молоді), більшість висловлювалася негативно щодо цього 1 Згідно з російським дослідником В. Пугачовим, під конвенційною участю ро- зуміються дії регламентовані законодавством (участь у голосуванні, політичному житті тощо), а не конвенційна політична участь у формі протестних дій [19, с. 144]. 177 (47 та 50 % відповідно). І це, незважаючи на те, що абсолютна більшість респондентів вважає, що голосування виборців на виборах є „важливою” та „дуже важливою” подією (89 % респондентів із усього населення та 90 % респондентів молоді). На основі наведених статистичних даних може- мо зробити висновки, що порівняно високий рівень „позитивної” політич- ної участі у Республіці Молдова (а саме голосування) більше пов’язано з національними особливостями партиципаторних інституцій, нестабільним та недосконалим характером наявного у країні демократичного механізму. Однак, рівень електоральної участі (на парламентських виборах) молдов- ських громадян після проголошення незалежності Республіки Молдова є стабільним та достатньо високим [1]. У цьому контексті постає питання: чому соціально-політична участь гро- мадян Республіки Молдова, особливо молоді, є переважно неконвенційною та набуває, здебільшого, протестної форми? Відповіді можна знайти в особливос- тях певних соціальних стереотипів, що домінують у масовій свідомості, від- повідно до яких суспільство розуміє політичну активність тільки як реакцію на різноманітні процеси та явища негативного характеру, як наприклад, по- рушення певних прав чи свобод [19, c. 64]. З цього випливає, фрагментарний характер політичної культури населення: з одного боку, пасивність громадян у „позитивній” політичній участі, тобто конвенційна та інституційна участь, з іншого – порівняно високий рівень участі у діях громадянської непокори. Упродовж останніх десятиліть значно підвищився науковий інтерес до до- слідження неіституціоналізованої та неконвенційної політичної участі, осно- вною формою якої є протест. Це пов’язано не тільки з широким поширенням у стабільних демократичних суспільствах нових суспільних рухів, а й особли- ва увага приділяється перспективам політичної еволюції держав на шляху до модернізації. Більше того, політика постмодерної демократії підкреслює ево- люцію партиципаторних форм від електоральної, партійної участі і традицій- них соціальних протестів до масових (страйки з потужним соціальним впли- вом в Італії, Франції, Іспанії, африканських країнах та Південної Азії кінця ХХ – початку ХХІ ст.) Цим протестам вдалося підтвердити свою ефективність як якісного інструмента вираження волі мас, які таким чином висловлювали незгоду щодо різноманітних непопулярних дій влади [16, c. 22–32]. У науковій літературі були вироблені різноманітні парадигми та методологічні підходи до явища протесту, серед яких варто згадати „деприваціональна”1 та „політична”. Перша парадигма досліджує про- 1 Концепція деривації передбачає суб’єктивне відчуття невдоволення сучасною ситуацією, або стан, у якому перебуває суб’єкт, що визначено кількісним або якіс- ним дефіцитом соціальних цінностей. 178 тестні дії як реакції на позбавлення чогось, тобто, запровадження певних економічних чи соціальних обмежень, збільшення зобов’язань, що харак- теризується зниженням середнього рівня та якості життя, підвищенням цін, інфляцією, безробіттям тощо. „Політична” парадигма досліджен- ня протестів пропонує розкриття основних факторів, які призводять до появи протестних рухів, тобто не економічні, а політичні передумови – політична діяльність, ставлення до політичних цінностей, нового режи- му [20; 22, c. 50]. Більшість досліджень не виключають вплив ні економічних, ні політич- них факторів на протестну політичну участь, вважаючи, що вони однако- во впливають на ініціювання протестів. Згідно з російським дослідником М. Назаровим, неконвенційна політична участь (мітинги, страйки, протес- ти) спричинена трьома основними змінами: рівень включеності суб’єкта у політиці; як почувається індивід з погляду матеріального забезпечення та працевлаштування; орієнтування індивіда на певні ідеологічні цінності [17]. Здійснюючи аналіз протестнної політичної участі молоді Республіки Молдова відповідно до цих підходів можемо спостерігати, що масова по- літична участь молоді у протестних діях спричинена не тільки соціально- політичними, редистрибутивними (проблеми, пов’язані зі стипендіями, безкоштовним транспортом), але дуже часто і політичними причинами, зумовленими різного роду цінностями (проблеми історичної правди, дер- жавної мови, цензура преси, страйки проти федералізації та присутність російського війська у південних районах Республіки Молдова). За сло- вами вітчизняного дослідника О. Крістала, найочевиднішим елемен- том політичної участі у Молдові є все ж таки обговорення політичних тем, з важливим впливом на ініціювання протестів різноманітних по- літичних сил [7] (березневі студентські демонстрації 1995 р., підтрима- ні демократичними опозиційними парламентськими фракціями: Альянс Християнсько-демократичного народного фронту, Блок селян та інтелек- туалів; масові заворушення за участю студентів узимку 2002 р., організова- ні Християнсько-демократичною народною партією; квітневі поствиборчі протести 2009 за участю Ліберальної та Ліберально-демократичної партій). Таким чином, варто визнати істотну роль політичних факторів, а саме діяльність політичних сил, рухів та лідерів у ініціюванні молоддю протест- них заворушень. Згідно з російським соціологом Ю. Левадою, „основною проблемою масового невдоволення та протестів є використання цього невдоволення організованими силами елітарного походження. Те, що зазвичай визнача- ється як „боротьба для підтримки мас”, насправді зводиться тільки до ви- 179 користання соціального невдоволення на користь певної елітарної групи” [15, c. 7–12]. Достатньо цікавим є і синергетичний підхід до розуміння протесту. Відповідно до цього підходу протест розуміється як приваблива можли- вість у соціальній системі. Таким чином, вітчизняний дослідник І. Прісак описує цю можливість соціальної системи як структури, до якої входить система під час біфуркації. Він стверджує, що „ця можливість може бути основною ціллю передбачення системної еволюції, оскільки з появою цих можливостей можна змоделювати шлях та кінцевий результат еволюції со- ціальної системи”. Автор у цій системі виділяє різні інститути: універсаль- ні (демократичний, автократичний, тоталітарний, теократичний режими); другорядні, до яких долучаються не тільки партійні коаліції, різноманітні кризи та конфлікти, а й „протести, демонстрації, страйки населення та різ- номанітних груп інтересів та впливу” тощо [10, p. 144]. Цей підхід засвід- чив достатньо важливу роль протестного руху від 6–7 квітня 2009 р. у Рес- публіці Молдові, який суттєво вплинув на політичну конфігурацію у країні. На основі результатів проведених досліджень у цій галузі можна зау- важити, що саме молодь більше схильна до протестної політичної участі, вона більш рецептивна до когнітивної мобілізації та менш орієнтована на сприйняття керуючої позиції інституціолізованих політичних організацій [23, c. 114–119]. У загальних рисах сьогодні соціальна участь асоціюється з „індивідуальними” цінностями, трактованими як модерні. Ці цінності охо- плюють відчуття власної користі, суб’єктивного добробуту, схильність до протесту та, особливо, свободу прагнень і бажань [9]. Гіпотеза про доволі низький рівень потенціалу конвенційної участі мо- лоді Республіки Молдова може бути підтвердженою за допомогою статис- тичних даних Барометру громадської думки (травень 2011 р.) [6], запропо- нованих у таблицях 1 та 2. 180 Таблиця 1 Розподіл відповідей на запитання „На скільки Ви вірите в те, що такі, як Ви, люди можуть вплинути на прийняття важливих державних рішень?”, (у відсотках від загальної кількості респондентів кожної із категорій) Дуже Важко Дуже Висо- низька сказати/ Загаль- Категорія Низь- висока ка віра / немає на кіль- Індекс1 населення ка віра віра зовсім відпо- кість не вірю віді Загальна кількість 3 14 28 47 8 100 -0,58 населення Молодь (18–29 5 18 28 40 9 100 -0,45 років) Таблиця 2 Розподіл відповідей на запитання „На скільки Ви вірите у те, що такі, як Ви, люди можуть вплинути на прийняття важливих рішень на місцевому рівні?”, (у відсотках від загальної кількості респондентів кожної із категорій) Дуже Важко Дуже Висо- Низь- низька сказати / Загаль- Категорія висо- Ін- ка ка віра / немає на кіль- населення ка декс віра віра зовсім відпо- кість віра не вірю віді Загальна кількість 4 19 35 35 7 100 –0,47 населення Молодь 4 22 37 29 8 100 –0,4 (18–29 років) Таким чином, дані, запропоновані у таблицях 1 та 2, відображають не- гативну позначку індексу віри в інституцію соціально-політичної участі населення1 як на місцевому, так і на національному рівнях. Однак, варто за- 1 Суть соціально-політичної участі полягає у реальній можливості громадян вплинути на процес прийняття політичних рішень. 181 уважити, що дана зміна дає змогу зафіксувати вищі результати на відповіді, надані представниками молоді. Здійснивши аналіз емпіричних даних потенціалу протестної участі, та- кож зафіксували доволі низькі показники індексу віри, однак вони є набага- то вищими, ніж у випадку „позитивних” форм політичної участі. Таким чи- ном, 43 % молоді стверджують, що почуваються вільними та можуть вийти на вулицю для опротестування прийнятих рішень керівництвом держави (див. табл. 3). Таблиця 3 Розподіл відповідей на запитання „На скільки Ви, особисто, почуваєтеся вільними для того, щоб вийти на вулицю та опротестувати прийняті політичні рішення керівництвом держави?”, (у відсотках від загальної кількості респондентів кожної із категорій) Дуже Важко Зага- Дуже низька сказати/ Категорія Висока Низька льна Ін- висока віра / немає населення віра віра кіль- декс2 віра зовсім відпо- кість не вірю віді Загальна кількість 10 26 35 20 9 100 –0,19 населення Молодь (18–29 15 28 35 17 5 100 –0,09 років) У проведенні цього аналізу використано статистичні дані соціологіч- ного дослідження, проведеного автором ще у 2008 р. на основі опитуван- ня 789 студентів найпрестижніших вищих навчальних закладів країни (у вибірці були університети Кишинева, Бельця та Комрата). У рамках цього опитування студентам було запропоновано оцінити різні форми політич- ної участі, відштовхуючись від думки, що найефективнішими будуть ті, які сприятимуть досягненню власних цілей та реалізації інтересів респонден- тів (див. табл. 4). 182 Таблиця 4 Розподіл відповідей на запитання „Оцініть ефективність запропонованих форм політичної участі (найефективнішими будуть ті форми участі, що сприятимуть досягненню власних цілей та реалізації власних інтересів) та відзначне серед них ті, у яких Ви брали участь” (у відсотках від загальної кількості респондентів кожної із категорій) Не Достат- Мало/ Дуже знаю/ Загаль- ньо зовсім Ін- Брав ефек- не на кіль- ефек- неефек- декс3 участь тивні відпо- кість тивні тивні відаю 1 2 3 4 5 6 7 8 Участь у ви- 29,4 32,5 10,9 27,2 100 0,51 41,2 борах Діяльність у складі 7,6 23,3 29,7 39,4 100 0,01 6,8 політичних партій Діяльність у складі громадських організацій, 11,9 24,7 28,8 34,6 100 0,08 7,5 (синдикати, студентські асоціації, тощо) Звернення / Підпис пети- цій / Листи 8,1 17,2 38,3 36,4 100 -0,13 7,0 до органів влади Звернення / Листи до 10,0 25,0 27,4 37,6 100 0,08 4,9 ЗМІ Звернення до Суду 11,5 25,1 27,0 36,4 100 0,1 10,1 Особисте звернення до 14,8 18,1 29,3 37,8 100 0,04 8,9 політиків 183 Закінчення табл. 4 1 2 3 4 5 6 7 8 Протестні дії, страйки 9,4 19,1 35,7 35,8 100 –0,07 11 Мітинги, демонстрації політичного 9,1 16,5 34,3 40,1 100 –0,09 10,5 характеру На основі даних, наведених у таблиці 4, можна стерджувати, що най- ефективнішою формою політичної участі є електоральна, тобто участь у виборах, натомість протестні дії, на думку студентів, є менш ефективними. Тільки кожен десятий студент заявив, що має досвід протестної політич- ної участі. Проте варто зауважити, що, незважаючи на низьке оцінювання молоддю неконвенційної форми участі, вона отримала друге місце за на- даними голосами респондентів, які мають досвід такої форми політичної участі (перше місце зайняла участь у виборах). Інакше кажучи, відповідно до результатів опитування у 2008 р. більшість студентів мала досвід про- тестної, а не партійної чи громадської (у випадку неурядових орагнізацій) політичної участі. Сьогодні у нашій країні відсутні емпіричні дані для прямого визначення протестного потенціалу населення. У Барометрі громадської думки запи- тання такого роду були включені в анкети тільки у період 2003–2005 рр., очевидно, після масових протестних рухів 2002–2003 рр. Однак, аналіз ста- тистичних даних того періоду не дає підстав стверджувати, що молодь біль- ше схильна до протестної участі, ніж населення загалом (див. табл. 5, 6). 184 Таблиця 5 Розподіл відповідей на запитання „Ви брали участь у якихось протестних діях (страйки, демонстрації, пікетування, петиції, голодування, блокування шляхів, доріг) після 2001 р.?” (у відсотках від загальної кількості респондентів кожної із категорій) Загальна кількість населення Молодь (18–29 років) Не знаю/ Не знаю/ Так Ні немає Всього Так Ні немає Всього відповіді відповіді Квітень – травень 9,0 9,0 1,0 100 10,0 90,0 – 100 2003 р. Квітень – травень 9,5 89,6 0,9 100 17,5 81,4 1,1 100 2004 р. Лютий 10,8 87,4 0,8 100 19,7 77,9 2,4 100 2005 р. Таблиця 6 Розподіл відповідей на запитання „Ви хотіли б брати участь у подібних протестних акціях у майбутньому?” (у відсотках від загальної кількості респондентів кожної із категорій) Загальна кількість населення Молодь (18–29 років) Не знаю/ Не знаю/ Так Ні немає Всього Так Ні немає Всього відповіді відповіді Квітень – травень 20 70 10 100 26 64 10 100 2003 р. Квітень – травень 12,7 74,2 13,1 100 19,5 63,5 17,0 100 2004 р. Лютий 13,2 72,9 13,9 100 19,7 64,5 15,8 100 2005 р. Отже, можна зробити висновки, що молодь не тільки має більший до- свід участі на протестних акціях, але і висловлює більшу схильність до та- кої форми політичної участі у майбутньому. 185 Загалом, протест має корені у невдоволенні населення рівнем життя, перспективі зміни цього становища, характері відносин між суспільством та органами влади [14, c. 51]. Масштабність та характер невдоволення насе- лення Республіки Молдова, особливо молоді, щодо різноманітних соціаль- них процесів та явищ можна визначити за допомогою серії індексів, запро- понованих Барометром громадської думки (травень 2011 р.) (див. табл. 7). Таблиця 7 Розподіл відповідей на запитання, що стосуються рівня соціального невдоволення громадян Республіки Молдова (у відсотках від загальної кількості респондентів кожної із категорій) Загальна чисельність Категорія населення Молодь (18–29 років) населення Сегмент населення, який вважає, що процеси у Респу- 65 68 бліці Молдові відбуваються у неправильному напрямі Сегмент населення невдово- лений державною політикою 89 90 у таких галузях: заробітна плата працевлаштування 88 89 рівень життя 87 88 Що турбує Вас найбільше ? 1 61 57 ціни бідність 53 52 безробіття 45 55 Сегмент населення у Респу- бліці Молдова невдоволений: 56 56 сучасною економічною ситу- ацією способом та рівнем життя 42 32 фінансовою ситуацією 85 81 політичною ситуацією 83 84 1 У таблицю були включені три соціальні галузі, які відповідно до результатів опитування найбільше турбують населення Республіки Молдови. 186 На основі аналізу статистичних даних із таблиці 7 зафіксовано висо- кий рівень соціального невдоволення як у межах всього суспільства, так і серед молоді. Практично у всіх випадках молодь найбільше турбують осно- вні параметри соціального життя такі, як вектор розвитку країни, рівень життя, бідність, безробіття тощо. 84 % молодих респондентів заявили, що не задоволені політичним життям країни, проте тільки 30 % – не вдоволені економічною ситуацією. Таким чином, відповідно до результатів опитуван- ня, саме становище у політичній сфері найбільше не задовольняє молодь, на другому місці – фінансова ситуація. Підвищений інтерес молоді до політичних проблем можна було спосте- рігати і під час поствиборчих квітневих подій 2009 р., що стали піком про- тестного потенціалу молоді Республіки Молдова. Ці події були охарактери- зовані як „антикомуністичний путч” та „спроба державного перевороту”. Масові спонтанні протести були спровоковані фальсифікацією парламент- ських виборів від 5 квітня 2009 р., які переросли у насильницькі дії – напад на будинки Парламенту та Президента. На відміну від попередніх протестів, квітнева „революція” 2009 р. характеризувалася самоорганізаці- єю молоді за допомогою сучасних комунікаційних технологій (інтернет та мобільні телефони) та втратою контролю політичних лідерів над масами. Статистичні дані, надані Барометром громадської думки (липень 2009 р.) [5], дають змогу зафіксувати доволі позитивне ставлення молоді до квіт- невих подій: майже половина респондентів (47,1 %) вважає, що всі їхні дії були виправданими, натомість на рівні всього населення країни ця позначка є на 8 % нижчою (див. табл. 8). Таблиця 8 Розподіл відповідей на запитання „Чи вважаєте Ви, що поствиборчі квітневі демонстрації 2009 р. були виправданими?”(у відсотках від загальної кількості респондентів кожної із категорій) Певною Абсолютно Зовсім Не знаю/ Категорія мірою виправ- невип- немає Всього Індекс4 населення виправ- дані равдані відповіді дані Загальна чисельність 14,6 24,8 45,5 15,2 100 -0,06 населення Молодь (18–29 19,2 27,9 38,4 14,5 100 0,09 років) 187 Згідно з даними вітчизняних дослідників П. Варзарі та І. Тебирца „події 5 квітня” були скоріше протестом населення проти авторитарних тенден- цій політичної влади, ніж активною участю громадянського суспільства з метою консолідації демократії [12, p. 76]. Таке твердження відповідає соці- алогічним концепціям, згідно з якими одним із основних факторів протест- ної участі є діяльність урядових структур. Російський соціолог Г. Осінов прогнозує, що „консолідація авторитарної державної влади, супроводжена втратою її легітимності та зниженням рівня довіри до її політичних лідерів, спричинюватиме її еволюцію у „поліцейську” форму урядування держа- вою, а це, своєю чергою, ще більше підвищить протестний потенціал мас” [21, c. 78]. Відповідно до твердження С. Хантінгтона, основна небезпека, що стає на заваді третьої хвилі демократизації нових політичних режимів демократизації полягає у їх низькій ефективності, насамперед економічній та адміністративній ефективність: низький рівень легітимації політичних режимів та неефективність влади у взаємозалежності [20]. Загалом, поствиборчі квітневі протести 2009 р. підтвердили наявність розподілу та конфліктності у молдовському суспільстві та стали прямою відповіддю на хронічну системну кризу у Республіці Молдова. Таким чином, можна підсумувати, що участь молоді у політичному жит- ті транзитивного суспільства може бути охарактеризована як своєрідна та парадоксальна участь, адже вона може бути гіперактивною, інертною або пасивною та ідеально вписується у фрагментовану політичну культуру. Не- зважаючи на доволі значний вплив протестних дій молоді, цю форму учас- ті не можна вважати справжньою політичною участю, ініційованою знизу, з високим рівнем усвідомлення, організованості та контролю. Протестна участь є більше формою мобілізації та маніпулювання неорганізованих мас політичними силами. Вітчизняна соціально-політична практика продемонструвала існуван- ня сильного партиципаторного потенціалу молоді, однак цей потенціал, більшою мірою, матеріалізувався у неконвенційній (незаконній) поведінці з елементами агресивності та екстремізму (напад на будівлі державних ор- ганів). Протестні дії молоді Республіки Молдова підкреслюють існування небезпечних тенденцій: дегенерація електоральної демократії у „вуличну” демократію, коли влада народу замінюється руйнівним активізмом мас. Для розвитку партиципаторної культури серед молоді необхідна якісна, активна політична соціалізація, більше уваги до проблем молоді з боку держави. 188 Список використаних джерел 1. Alegeri parlamentare în Republica Moldova [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www.e-democracy.md/elections/parliamentary/ 2. Barometrul de opinie publică [Електронний ресурс].– Режим доступу: http:// ipp.md/public/files/Barometru/2003/bop_apr_2003_ro.zip. – aprilie 2003. 3. Barometrul de opinie publică [Електронний ресурс].– Режим доступу: http:// ipp.md/public/files/Barometru/2004/BOP_aprilie_3.pdf. – aprilie 2004. 4. Barometrul de opinie publică [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://ipp.md/public/files/Barometru/2005/R-BOP_februarie_2005%201. ppt. – februarie 2005. 5. Barometrul de opinie publică [Електронний ресурс].– Режим доступу: http:// ipp.md/public/files/Barometru/2009/BOP_iulie_2009_prima_parte.pdf. – iulie 2009. 6. Barometrul de opinie publică [Електронний ресурс].– Режим доступу: http:// ipp.md/public/files/Barometru/Brosura_BOP_05.2011_prima_parte.pdf. – mai 2011. 7. Cristal O. Participarea politică a tinerilor în Republica Moldova // Moldoscopie (Probleme de analiză politică). – Chişinău: USM, 2004. – № 2 (XXVI). 8. Peru-Balan A., Bahneanu V. Opinia publică în sistemul politic din Republica Moldova // Moldoscopie (Probleme de analiză politică). – Nr.1 (LII), 2011. – Chişinău: AMSP, 2011. 9. Precupeţu Iu. Participare socială, capital social şi sărăcie // Calitatea vieţii, XIV, nr 3–4, 2003. 10. Prisac I. Puterea politică şi entropia socială în viziunea sinergetică. // Revista de filozofie, sociologie şi ştiinţe politice, nr. 3 (151), 2009. 11. Saca V., Azizov N. Participarea tinerilor din Republica Moldova în procesul politic: semnificaţii şi motivaţii. // Moldoscopie (Probleme de analiză politică). – Chişinău: USM, 2007. – nr. 1 (XXXVI). 12. Varzari P., Tăbârţă I. Societatea civilă – factor al democratizării // Revista de filozofie, sociologie şi ştiinţe politice. – 2010. – nr. 1 (152). 13. Кинсбурский А. Социальное недовольство и потенциал протеста (по данным социологических опросов). // Социологические исследования. – 1998. – № 10. 14. Кинсбурский А., Топалов М. „Гражданские качели” России: от массового протеста до поддержки реформ // Власть. – 2006. – № 5. 15. Левада Ю. Массовый протест: потенциал и пределы // Экономические и социальные перемены: Мониторинг общественного мнения. – 1997. – № 3. 16. Лощилов П. Демократия постмодерна: истоки и проявления // Власть. – 2005. – № 10. 17. Назаров М. Политический протест: опыт эмпирического анализа // Со- цис. – 1995. – № 1. 18. Пугачёв В. Основы политической науки. Ч. II. – Москва, 1995. 19. Римский В. Политическая и общественная активность российских граж- дан // Общественные науки и современность. – 2007. – № 5. 189 20. Сафронов В. Потенциал протеста и демократическая перспектива // Жур- нал социологии и социальной антропологии. – 1998. – Т I, вып. 4 [Елек- тронний ресурс].– Режим доступу: http://www.ja.spb.ru/publications/ jssa/1998/4/safr.html 21. Социология в России / под ред. В. A. Ядова. – 2-е изд., перераб. и дополн. – М.: Издательство Института социологии РАН, 1998. 22. Стребков Д. Экономические детерминанты протестного поведения насе- ления России // Экономическая социология. – 2000. – Т. 1, № 1. 23. Сысоев В. Новые демократии центральной и восточной Европы: проблемы политической трансформации (сводный реферат) // Политическая на- ука. – 2002. – № 2. 24. Турко Т., Андриевская Н. Молодёжь и политика: отставание теории от практики // Moldoscopie (Probleme de analiză politică). – Chişinău: USM, 2007. – nr. 1 (XXXVI). Gorban Anna (Chisinau, Moldova) Protest potential of young people: the case of the Republic of Moldova The process of democratization of society is largely determined by the level of political culture among the population and, in particular, political participation of civil society. Politically active young people are social actors themselves, which is largely influenced by the dynamics and outcome of the so-called „color revolutions” in former Soviet Union. Post-election protests, organized in April of 2009 in Chisinau, confirmed the relevance of non-conventional youth participation also in the Republic of Moldova. Numerous problems with democratization of Moldovan society caused a massive increase in public discontent, which pours out, from time to time in various protest actions. Extremely adverse socio-economic conditions and ineffective actions of the authorities on the normalization of social life brought outside representatives of various social groups, including young people. Their demands were reduced not only to the problems of redistribution (social benefits, the right to free travel on public transport, etc.), but most often were determined by political and socio-cultural motivation (the problem of history, language, eliminating censorship of the media, the Transnistrian problem, etc.). The culmination of the protest activity of Moldovan youth became the April events of 2009 in Chisinau, caused to the alleged falsification of the parliamentary elections on April 5, 2009. Mass protests were accompanied by violence and 190 radical actions were a response to chronic systemic crisis in the Republic of Moldova. In general, the protest potential of Moldovan young people can be characterized as fairly high, it at the same time often takes radical and destructive forms. Another feature of youth protests in the Republic of Moldova is a significant influence on the dynamics of the political factor and the nature of the protest action, namely the mobilization of young people by various political forces and their use of public discontent to their advantage. Key words: civil society, public discontent, political protest, mass protest, political participation, democratization. Gorban Anna (Chișinău, Moldova) Potenţialul protestatar al tineretului: cazul Republicii Moldova Democratizarea societăţii este un proces complex determinat în mare parte de nivelul culturii politice a populaţiei şi, în special, de participarea politică a societăţii civile. Unul din cei mai activi actori socio-politici este tineretul, care a influenţat mult asupra dinamicii şi rezultatelor aşa-numitor „revoluţii colorate” din spaţiul postsovietic şi postcomunist. Protestele postelectorale din aprilie 2009 de la Chişinău au confirmat actualitatea problemei de participare neconvenţională a tineretului şi pentru Republica Moldova. Numeroasele probleme legate de mersul anevoios al tranziţiei, precum şi unele abuzuri din partea guvernanţilor au scos în stradă pe mai multe categorii sociale, printre care s-a manifestat destul de activ şi tineretul, îndeosebi cel studios. Participarea masivă a tinerilor în cadrul protestelor s-a bazat pe cerinţe socio-economice, redistributive (probleme cu bursă, transport gratuit), dar de cele mai multe ori a avut motivaţie politică, centrată în jurul anumitor valori politice, sociale şi culturale (problema istoriei, a limbii de stat, înlăturarea cenzurii în presă, greve împotriva federalizării şi a prezenţei militare ruse în raioanele de est ale Republicii Moldova). Manifestare culminantă a potenţialului protestatar al tineretului au devenit evenimentele post-electorale din aprilie 2009, provocate de presupusa falsificare a alegerilor parlamentare din 5 aprilie 2009. Protestele spontane de masă, însoţite de acte de violenţă şi radicalism, au confirmat scindarea şi conflictualitatea 191 societăţii moldoveneşti, au devenit drept răspuns la criza sistemică cronică din Republica Moldova. În linii mari, potenţialul protestatar al tineretului poate fi caracterizat ca unul destul de înalt, cu elemente de agresivitate şi extremism. O altă particularitate a protestelor tinerilor din Republica Moldova rezidă în impactul major al factorului politic asupra dinamicii şi caracterului acţiunilor protestatare, şi anume mobilizarea tineretului de către diferite forţe politice şi manipularea cu nemulţumirile sociale în interesele politicienilor. Cuvinte-cheie: tineret, societate civilă, nemulţumire socială, protest politic, protest în masă, participare politică, democratizare. Марін Герман (Чернівці, Україна) Перспективи розвитку соціального капіталу в Україні та Румунії в контексті євроінтеграційних процесів Здійснено комплексний політологічний аналіз перспектив розвитку со- ціального капіталу в Україні та Румунії в контексті процесів європейської інтеграції. Порівняно різноманітні параметри соціального капіталу: рівні соціальної довіри населення до органів влади, ставлення соціальних груп до неполітичних інститутів та показники, що ілюструють формування соці- альних мереж в Україні та Румунії. Проаналізовано форми впливу євроінте- граційних процесів на розвиток соціального капіталу. Враховано показни- ки, які стосуються як інституційного дизайну громадянського суспільства, так і позаінституційних змін. Ключові слова: соціальний капітал, інституційний дизайн, євроінте- граційні процеси, соціальна довіра, соціальні мережі. В Україні та Румунії, двох постсоціалістичних країнах, розвиток соці- ального капіталу пов’язується науковцями з ефективністю функціонування інститутів громадянського суспільства. Проте, в більшості досліджень, при- свячених розвитку інституційного дизайну (системи суспільно-політичних інституцій) та громадянського суспільства перехідних країн, соціальний ка- 192 пітал не розглядається вченими крізь призму євроінтеграційних процесів. Окрім економічних, правових та політичних трансформацій, процеси євро- пейської інтеграції детермінують зміну системи соціальних відносин: фор- муються нові соціальні мережі, видозмінюється ставлення суспільства до органів влади, реорганізовується асоціативний простір громадянського сус- пільства тощо. Всі перелічені компоненти соціальної структури суспільства враховуються при дослідженні ефективності функціонування політичних інститутів, теоріями соціального капіталу. У політологічній літературі трапляються найрізноманітніші трактуван- ня та підходи до розуміння категорії „соціальний капітал”: 1) визначення соціального капіталу як умови формування та функціону- вання громадянського суспільства; 2) ототожнення громадянського суспільства та соціального капіталу; 3) розуміння соціального капіталу як однієї із складових громадянсько- го суспільства [5, c. 16]. Джеймс Коулман зазначає, що соціальний капітал впливає на формуван- ня економічно розвиненого суспільства. Економічне значення соціального капіталу полягає у тому, що він зменшує витрати на координацію спільної діяльності, замінюючи контракти, формальні правила і бюрократичні про- цедури – відносинами довіри, засвоєними професійними стандартами, ети- кою спілкування – тими неформальними нормами, які передаються куль- турними традиціями та освітою [2, c. 125]. У працях Френсіса Фукуями соціальний капітал обмежується рівнем міжособистісної та інституційної довіри. Вчений вважає, що соціальний капітал – це неформальні норми або цінності, які роблять можливими колективні дії у групах людей. У дослі- дженні „Довіра: соціальні чесноти і шлях до процвітання” [6], Ф. Фукуяма доводить, що довіра є ключовою характеристикою розвиненого людського суспільства. Аспект довіри виявляється як на індивідуальному, так і на со- ціальному рівні (довіра до суспільних інститутів і держави). Однією з найпопулярніших методик виміру соціального капіталу в пост- соціалістичних суспільствах вважається інструментарій, який враховує рі- вень соціальної довіри, ступінь участі громадян у соціально-політичному житті суспільства та рівень товариськості. Цією науковою проблематикою займаються як українські (О. Лазоренко, О. Демків, Ю. Савко, К. Доскален- ко), так і іноземні (Д. Міхайлова, Б. Войку, М. Танкау) вчені. Проте серед наукових доробків нема досліджень, в яких порівнюється розвиток соці- ального капіталу в Україні та Румунії. Де-факто, у цій статті таке порівнян- ня здійснюється вперше. Будучи членом ЄС, Румунія проходить крізь фази злиття з комунітарним простором, а Україна прагне стати членом європей- 193 ської спільноти розвинених країн. Тому, метою пропонованої наукової роз- відки є розгляд перспектив розвитку соціального капіталу в Україні та Ру- мунії в контексті євроінтеграційних процесів. Поставлена мета ґрунтується на гіпотезі, що соціальні аспекти процесів європейської інтеграції відігра- ють важливу роль у перехідних суспільствах та можуть суттєво впливати на ефективність та результативність суспільних перетворень. Більшість представників теорії соціального капіталу вважає соціальну довіру ключовим елементом у конституюванні толерантних та конструк- тивних громадських відносин у суспільстві. Д. Коулман зазначає, що „доля соціального капіталу залежить від рівня довіри, яка може бути створена у соціальному просторі” [8, c. 101]. У західній політології прийнято виділяти три рівні соціальної довіри: генералізована довіра (близька до поняття „со- ціальний оптимізм”), інституційна довіра та персональна довіра [11, c. 10]. Порівняння результатів соціологічних досліджень, проведених у 1993, 1997, 1999 та 2005 рр. засвідчує, що в Румунії, після соціальної революції 1989 р., внаслідок якої було повалено владу Ніколає Чаушеску, з року в рік падає рівень довіри до інститутів державної влади. Населення Румунії не довіряє загальнонаціональному органу представницької влади – парламен- ту. У 2005 р. рівень довіри до парламенту становив майже 20 %. Зазначимо, що середній рівень довіри до парламенту у країнах ЄС – 30 %. У Румунії спостерігається падіння рівня довіри до державних чиновників (функціо- нерів). Ця сама закономірність стосується і органів судочинства. У 1997 р. рівень довіри до судової системи становив понад 50 %, а у 2005 р. – відпо- відний показник впав до 28 % [15, с. 132]. Цей масив даних був характер- ним для румунського суспільства до 2007 р., тобто в період, коли Румунія не була повноправним членом Європейського Союзу. В Україні рівень соціальної довіри також є невисоким. Проте, на відміну від Румунії, у 90-х рр. минулого століття українські громадяни значно мен- ше довіряли парламенту та уряду. Так, рівень довіри до Верховної Ради за всю історію існування цього політичного інституту не перевищував показ- ника у 5 %. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, після „помаранчевої революції” рівень довіри до українського парламенту досяг 42 %. Згодом, настала фаза соціального розчарування, яка призвела до падіння рівня довіри до 23–26 %. Закономірно, що поступово зростав рівень соціальної недовіри – від 49 до 62 % [1]. Загалом, показники, які характеризують рівень довіри до загальнонаціональних представницьких органів Україні та Румунії, суттєво не відрізняються. 1 січня 2007 р. Румунія стала повноправним членом Європейського Союзу. В цьому контексті необхідно простежити зміни параметрів соці- 194 ального капіталу, пов’язані з євроінтеграційними процесами. Дані дослі- джень „Євробарометр” (осінь 2009 р.) дають змогу порівняти рівні інсти- туційної довіри у Румунії та в інших країнах ЄС. Протягом 2008–2009 рр. значно впав рівень довіри до телебачення як засобу масової комунікації. У червні 2008 р. рівень довіри до телебачення становив 70 %, а вже у листопаді 2009 р. – 61 %. Мабуть, цей процес спровокований передви- борчою кампанією до національного парламенту. Надмірне втручання ве- ликих інформаційних компаній у висвітлення виборчого процесу призвів до втрати певного рівня капіталу довіри до цього медіа-каналу. В країнах ЄС середній рівень довіри до телебачення нижчий – 49 %. В Україні теле- баченню довіряють близько 65 % громадян. Порівняно з іншими показни- ками рівень довіри до телебачення в обох досліджуваних країнах є досить високим та зіставним. Результати опитувань, які були проведені у країнах Європи, дають підставу констатувати низький рівень участі українських громадян у до- бровільних об’єднаннях. Це зумовлено фактично й тим, що профспілкам „повністю довіряють” – 5,4 % опитаних, політичним партіям – 2,4 %, гро- мадським організаціям – 3,7 % [4]. Відповідні дані стосовно румунського суспільства є дещо вищими, проте вони також свідчать про інституційну недовіру. Відповідно до досліджень „Євробарометр – 2009”, лише 11 % на- селення Румунії довіряє політичним партіям, що на 5 % менше порівняно з рівнем довіри у країнах ЄС [9, c. 14]. Показники довіри до політичних партій дають знати про певну інституційну кризу у галузі партійного будів- ництва Румунії та України, процес, який вписується у загальноєвропейську тенденцію інституційної деградації політичних партій. Щодо інституційного дизайну громадянського суспільства, серед пози- тивних змін, які відбуваються у румунському суспільстві після вступу до ЄС, відмітимо тенденцію зростання рівня довіри до органів національного та локального правосуддя (понад 28 %) [9, c. 4]. Тобто, після вступу Румунії до ЄС відбувається поступове збільшення рівня довіри до органів судочин- ства. Цей факт засвідчує зростання рівня соціального оптимізму стосовно можливостей реалізації принципів адекватного та справедливого правового арбітражу у румунському суспільстві, тенденцію, яка може слугувати пев- ним символічним капіталом. Факт явної відмінності між показниками довіри до судової системи в України та в країнах ЄС відзначається експертами Національного інституту стратегічних досліджень, які підкреслюють, що істотно відрізняються показ- ники довіри до органів юстиції (17,5 % в Україні проти 48 % у країнах ЄС) та правопорядку (20 % в Україні проти 65 % у країнах ЄС) [1]. Таким чином, 195 наслідками євроінтеграційних процесів є певні позитивні зрушення стосовно оцінки діяльності судової гілки влади та її фактичної функціональності. Громадянам України та Румунії притаманний високий рівень довіри до традиційних соціальних структур (церква, сім’я, збройні сили). Так, в усіх регіонах України рейтинг довіри очолює церква, якій у західному регіоні довіряють понад 70 % респондентів, а в решті регіонів – близько 60 %. З іншого боку, більшість громадян (55,6 %) переконані, що українська ар- мія здатна захистити права простих громадян у разі силового протистояння гілок влади [1]. У Румунії рівні довіри до цих інститутів є дещо вищими: збройним силам довіряє 80 % населення, а церкві – 82 % [16, c. 99]. Показ- ник довіри до цих соціальних інститутів у країнах ЄС коливається від 25 до 90 % залежно від країни. Загалом, вважається, що чим вищий ступінь дові- ри до традиційних структур, тим менший до політичних інститутів. Таблиця 1 Рівень довіри до соціальних інститутів, % Соціальний інститут ЄС Україна Румунія Парламент 30 23 20 Правосуддя 48 17,5 28 Партії 16 2,4 11 Телебачення 49 65 61 Церква 25–90 67 82 НУО 52 3,7 21 Генералізована довіра 36 44 33 Таким чином, в Україні та Румунії можемо відзначити низький рівень довіри до інститутів державної влади, який співіснує з високим рівнем до- віри до традиційних соціальних структур, факт, який свідчить про недовіру до політичних інститутів загалом. Як у Румунії, так і в Україні рівень дові- ри до політичних інститутів є низьким. Високий ступінь довіри до церкви пояснюється респондентами насамперед її аполітичністю. Спостерігається певна соціальна втома від політичного життя. Деполітизація вважається по- зитивною якістю соціальних агентів. Цей факт свідчить про відчуження по- літичних інститутів національного рівня від соціальних спільнот, інтереси яких вони покликані представляти та захищати. Загалом зауважимо, що рівень інституційної довіри у Румунії є ниж- чим порівняно з середніми показниками довіри у країнах ЄС. Низький рі- 196 вень довіри до політичних інститутів та завищені показники довіри до не- політичних структур є певною особливістю румунського соціуму, оскіль- ки в більшості розвинених країн ЄС ці рівні є приблизно однакові та не іс- нує явної диференціації у ставленні громадян до політичних та неполітич- них інститутів. Еволюцію політичного процесу в обох постсоціалістичних країнах можна розглянути і з погляду генералізованої соціальної довіри. Рівень ге- нералізованої довіри є показником ставлення індивіда до всіх соціальних спільнот, інститутів та держави, а також ставлення до самого себе. Як зазна- чає румунський соціолог Богдан Войку, результати більшості досліджень, проведених на території Румунії з метою аналізу рівня генералізованої до- віри, показують, що лише 1/3 суспільства виявляє довірливе ставлення до більшості інститутів та індивідів. Решта – 2/3 населення, „не довіряють людям” [16, c. 94]. Порівняно з середнім рівнем генералізованої довіри у країнах сталої демократії, цей показник у Румунії є відносно невисоким і може бути причиною ізольованості сфери політики від інших сфер діяль- ності організацій третього сектора. Цікавим є факт, що рівень товариськості в Україні вищий ніж у Румунії (44 та 33 % відповідно) [16, c. 89]. Подібний рівень товариськості доводить, що в українському суспільстві особи більше контактують між собою, ніж у Румунії. Це означає, що значно підвищують- ся шанси на артикуляцію інтересів груп та на формування нових інститутів третього сектора, оскільки у суспільстві відбувається постійний соціальний рух та обмін думками; а отже, в цьому соціально-політичному сегменті мо- жуть назрівати передумови розвитку соціального капіталу. Цікавим параметром соціального капіталу є рівень задоволення життям. Детальний соціально-демографічний аналіз структуризації рівня задово- лення життям у Румунії показує, що представники молодіжної генерації є більш задоволенні життям, ніж решта соціальних спільнот. Ця закономір- ність стосується як Румунії, так і всього ЄС. У Румунії 53 % респондентів, яким менше 40 років вважають, що вони цілком задоволені рівнем життя у їхній країні. Особи, які мають вищу освіту, стверджують на 20 % більше за осіб без освіти, що задоволені рівнем життя [8, c. 5]. Це пояснюється тим фактом, що особи з вищою освітою легше працевлаштовуються. Окрім цього, у країнах ЄС освіта відіграє важливу роль у соціальній стратифікації суспільства. На підставі цих даних відзначимо, що серед соціальних спіль- нот саме молодіжна генерація з вищою освітою становить певну цільову групу, яка детермінує високий рівень соціального оптимізму, являючи со- бою гіпотетичну основу розвитку і формування соціального капіталу. Со- ціологічні дослідження, проведені в Україні Державним інститутом про- 197 блем сім’ї та молоді засвідчують, що 63 % української молоді з оптимізмом дивляться у майбутнє. За останніми дослідженнями у молодих людей не зникає довіра до держави [4]. Переважно соціальні установки молоді ста- новлять лише певний символічний капітал, який може трансформуватися у соціальний. Цю думку обґрунтовували класики теорій соціального капіталу у наукових працях. На превеликий жаль, індикатори соціального капіталу, які мали б стиму- лювати та визначати тиск громадянського суспільства на державну владу, виявляються низькими. В такому контексті важко піддати аналітичній реф- лексії факт мінімального рівня довіри членів НУО (неурядових організацій) до інших організацій третього сектора. Наприклад, у Румунії третій сектор не продукує соціальну довіру, а навпаки характеризується високим рівнем інституційної недовіри, факт, що свідчить про нерозвинений соціальний капітал цього сегмента громадянського суспільства. Це спричиняє від- сутність співробітництва, оскільки, як зазначає Магда Танкау, члени НУО „бояться бути обуреними партнерами з інших побідних організацій під час проведення спільних заходів” для використання фінансових надходжень на власний розсуд і у власних інтересах. Також спостерігається конкуренція між НУО за отримання грантів, що викликає подібне ставлення недовіри [14]. Цей факт детермінує низький рівень довіри громадян до НУО. Так, 73,8 % громадян Румунії не довіряють громадським організаціям. Доходимо до висновку, що форсування процесу вступу до євроатлантич- них структур сприяє необґрунтованому перенесенню західних інститутів та норм взаємовідносин на соціальне середовище, про що свідчить аналіз діяльності НУО. Важливим аргументом, який може доповнювати зроблені нами висновки, є той факт, що на початку ХХІ ст. діяльність румунських НУО та реалізовані ними проекти здійснювалися завдяки донорським фі- нансовим вливанням із-за кордону. Здебільшого фінансові вливання надхо- дили з країн-членів ЄС [13]. Після 2007 р. радикальне скорочення згаданих фінансових потоків змусило деякі НУО реорганізувати власну діяльність на новий менеджерський лад. Інакше кажучи, фінансовий „експорт демо- кратії” призводить до інституційного оформлення організацій, які, порів- няно з західними подібними структурами, більшою мірою залежать від зо- внішніх джерел фінансування. Ця риса румунського соціуму може стати деструктивним чинником у процесі консолідації інституційного дизайну громадянського суспільства. Тому, зусилля західних інститутів, які праг- нуть фінансувати різноманітні проекти в рамках третього сектора, можуть навіть справляти негативний вплив на НУО та на розвиток громадянського загалом, оскільки формування інституційного дизайну може відбуватися 198 швидше внаслідок дії зовнішніх чинників, ніж унаслідок консолідації вну- трішньої, загальносуспільної потреби. Крім того, як зазначає М. Ховард, об’єднання лідерів та активістів НУО дуже часто є відданими своїм спонсо- рам та не намагаються синтезувати власну активістську стратегію, яка мо- гла б задовольнити потреби різноманітних соціальних спільнот [10, c. 167]. В цьому контексті є показовою констатація відомого румунського політоло- га Ромулуса Бринков’яну. Аналізуючи євроінтеграційні прагнення Румунії, він зазначав: „Боязнь залишитись на Сході, звичка засновувати без жодної політичної рефлексії інститути західного зразка, справжнє функціональне значення яких ми так і не можемо зрозуміти, а також фрустрація стосовно до неврахування нас як розвиненого суспільства, та інші так звані якості сприяли консолідації прозахідного тренду розвитку суспільства” [7, c. 5]. Отже, можемо сформулювати певні висновки. Якщо перспективи роз- витку соціального капіталу в Україні стосуються рівня товариськості, то у Румунії вони залежать від впливу молодіжної субкультури на громадянське суспільство. Молодіжна генерація визначається високим рівнем соціально- го оптимізму щодо можливості впливу на владу (33 %), а також демонструє високий ступінь соціальної товариськості порівняно з середнім показником румунського суспільства. За всіма даними інституційний дизайн румунського та українського сус- пільств не заповнений реальним змістом соціального капіталу. Тому, інсти- тути громадянського суспільства можуть здаватися дисфункціональними та декоративними. Подальша еволюція громадянського суспільства у Румунії буде пов’язана із піднесенням рівня соціального капіталу. Певні позитивні зрушення вже спостерігаються, будучи прямими наслідками євроінтегра- ційних процесів (зростання рівня довіри до системи правосуддя та до по- літичних партій). Цю тенденцію не спостерігаємо в українському суспіль- стві, яке прагне стати складовою європейської спільноти. Приклад Румунії показує, що євроінтеграційні процеси постсоціа- лістичних країн сприяють формуванню системи інституційного дизайну західного зразка. Проте, це не означає, що система інститутів заповнена фактичним соціальним капіталом. Для цього потрібен час та значні зусил- ля соціальних спільнот, стимульовані та підтримані політичними елітами, відповідною державною політикою. Аналіз євроінтеграційних процесів з погляду теорій соціального капіталу засвідчує, що у нових членів ЄС со- ціальні та політичні трансформації не завершились, а мають лише почина- тися. У протилежному випадку, ці суспільства можуть стати жертвами пер- манентних політичних криз та соціальних турбуленцій, оскільки чинна в них система інституцій не відповідає рівню розвитку соціального капіталу. 199 Тому суспільствам із подібними труднощами залишається або нарощува- ти належний рівень соціального капіталу, або змінити систему інституцій. Остання альтернатива здається малопридатною до реалізації для країн, які вже є членами ЄС – політичному та економічному об’єднанню, в якому іс- нує чітка система комунітарних норм та стандартів, що регламентують і визначають загальні параметри інституційного дизайну політичної систе- ми. Ці констатації мають бути враховані українською політичною елітою та суспільством у разі наближення нашої країни до європейської спільноти розвинених країн. Список використаних джерел 1. Кисельов С. Порівняльний аналіз рівня анонімної довіри громадян Укра- їни та громадян ЄС до соціальних інститутів і органів влади / С. Кисельов, П. Бурковський / Національний інститут стратегічних досліджень. [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу : http://old.niss.gov.ua/Monitor/may/ 004.htm 2. Коулман Д. Капитал социальный и человеческий / Д. Коулман // Общественные науки и современность. – 2001. – № 3. – С. 121–139. 3. Левцун О. Соціальний капітал: разом нас багато… / О. Левцун / Інфор- маційний портал Діалог.ua. Відродження інтелектуального спілкування [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dialogs.org.ua/ ua/project_ ua_full.php? m_id=13270 4. Плоский К. Аналіз соціальних орієнтацій сучасної української молоді, як орієнтир для формування цілей молодіжної політики щодо залучення її до державотворчих процесів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/politics/464951e953e6c 5. Савко Ю. Громадянське суспільство, соціальний капітал і політична участь / Ю. Савко // Вісник Львівського університету. Серія : Філософські науки. – 2002. – Вип. 4. – С. 16–19. 6. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Ф. Фукуяма. – М. : Издательство ACT, 2004. – 730 с. 7. Brâncoveanu R. Recapitulare: condiţionare şi europeinizare / R. Brâncoveanu // Sfera politicii. – 2006. – № 125. – P. 5. 8. Coleman J. Social Capital in the Creation of Human Capital / J. Coleman // American Journal of Sociology. – 1988. – Vol. 94. – Р. 95–120. 9. Eurobarometru 72. Opinia publică în Uniunea Europeană. Toamnă 2009. Raport Naţional: România / S. Matei. – Bucureşti, TNS Opinion&Social, 2009. – 56 p. 10. Howard М. The Weakness of Postcommunist Civil Society / Marc Howard // Journal of Democracy. – 2002. – January. – V. 13:1. – 69 р. 11. Iluţ P. Capital social, încredere şi informaţie: consecinţe pentru politici sociale / P. Iluţ // Sociologie Românească. – 2007. – Vol. V. – Р. 3–22. 12. Mihaylova D. Social Capital in Central and Eastern Europe: A Critical Assessment and Literature Review / D. Mihaylova – Budapest : Center for Policy Studies Central European University, 2004. – 247 p. 200 13. Societatea civilă din România – schimbări şi tendinţe / Portalul organizaţiilor neguvernamentale din România [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.teleactivities.org/societatea_civila/organizarea/ evolutie.htm 14. Tancau M. Civil society in Romania and Bulgaria, 2007. / M. Tancau / CEDAG [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cedageu.org/ uploads/ File/CEDAG20Civil%20Society%20in%20Romania%20andBulgariа 2007.pdfC omitéeuropéendesassociationsd’intérêtgénéral 15. Viaţa socială în România urbană / Coordonator: D. Sandu, M. Comşa, C. Rughiniş – Bucureşti : Polirom, 2006. – 203 p. 16. Voicu B. Capitalul social ca premisă a dezvoltării durabile / B. Voicu // Revista calităţii vieţii. – 2008. – № 1–2. – P. 85–105. Marin Herman (Chernivtsi, Ukraine) Prospects of THE DEVELOPMENT OF social capital in Ukraine and Romania in the context of European integration processes In addition to economic, legal and political trasformatsy, the processes of European integration determines the change of the system of social relations: new social networks are formed, changes society’s attitude to the authorities reorganized the associative space, etc. All these components of social structure are investigated using the theory of social capital. In this study implemented a comprehensive political analysis of the prospects for the development of social capital in Ukraine and Romania in the context of European integration processes. The overwhelming majority of the theory of social capital is a key element of social trust in the constitution of tolerance and constructive social relations (F. Fukuyama, D. Coleman). In Ukraine and Romania, noted the low level of trust in the institutions of state power, which coexists with a high level of confidence in traditional structures (the church and the army), a fact which shows lack of confidence in political institutions in general. Both in Romania and in Ukraine the real forms of trust absent to the political institutes. By all measures, the institutional design of the Romanian and Ukrainian societies are not filled with real content of social capital. Further evolution of civil society in Romania will be associated with raising the level of social capital. If Romania’s progress in terms of institutional design were held (they are related to regulatory activities of third sector organizations), in Ukraine changes occur 201 slowly. We will mark only the stimulating effect of the European integration processes on the development of social capital. Key words: social capital, institutional design, European integration pro- cesses, social trust, social networks. Marin Gherman (Cernăuţi, Ucraina) Perspectivele dezvoltării capitalului social în Ucraina şi România în contextul proceselor de integrare europeană În afară de transformări economice, juridice şi politice, procesele de integrare europeană determină schimbarea sistemului de relaţii sociale: se formează noi reţele sociale, se modifică atitudinea societăţii faţă de puterea politică, se reorganizează spaţiul asociativ etc. Toate aceste componente ale structurii sociale sunt investigate, folosind teoriile capitalului social. În acest studiu este pusă în aplicare o analiză politică complexă a perspectivelor de dezvoltare a capitalului social în Ucraina şi România în contextul proceselor de integrare europeană. Majoritatea covârşitoare a teoreticienilor capitalului social consideră că încrederea socială este un element-cheie în constituirea relaţiilor politice constructive (F. Fukuyama, D. Coleman). În Ucraina şi România, observăm un nivel scăzut de încredere în instituţiile puterii de stat, care coexistă cu un nivel ridicat de încredere în structurile tradiţionale (biserica şi armata), fapt care indică lipsa de încredere în instituţiile politice în general. Ca şi în România, în Ucraina nu există o formă reală de încredere în instituţiile politice de bază. Conform tuturor parametrilor, design-ul instituţional al societăţii române şi a celei ucrainene nu are un conţinut real de capital social. Evoluţia societăţii civile din România se asociază cu creşterea nivelului de capital social. Dacă progresele realizate de către România în sectorul instituţional au avut deja loc (ele sunt legate de activităţile de reglementare ale organizaţiilor din sectorul terţiar), în Ucraina modificările au loc mai lent. Remarcăm doar efectul stimulativ al proceselor de integrare europeană asupra dezvoltării capitalului social. Cuvinte-cheie: capital social, design instituţional, procese de integrare europeană, încredere socială, reţea socială. 202 Розділ 4 ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ТА ГРОМАДСЬКІ ЗВ’ЯЗКИ МІЖ УКРАЇНОЮ, РУМУНІЄЮ ТА МОЛДОВОЮ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ 203 Мірча Бріe, Іоан Хорга (Орадя, Румунія) Зовнішні кордони Європейського Союзу: концептуальний аналіз Дослідження зовнішніх кордонів Європейського Союзу здійснюється методом аналізу різних концепцій зовнішніх кордонів, згаданих в офіцій- них документах, а також запропонованих різними спеціалістами у цій галу- зі, з одного боку, та шляхом вироблення нових теорій та типологій симво- лічних та ідеологічних кордонів, з іншого. Звернення дослідників цієї проблематики до офіційних нормативно- правових документів є дуже важливим в інтерпретації поняття „зовнішніх кордонів”. У цьому дослідженні взяті до уваги різні концептуальні підходи до розуміння такого явища, як, наприклад: кордони типу „open-close” (від- критого та закритого типу), кордони типу „inclusive-exclusive” (включеного та виключеного типу) або кордони типу „soft-hard” (жорсткі та гнучкі кор- дони). Зовнішні кордони Європейського співтовариства можуть бути як жор- сткими, так і гнучкими. Характер цих кордонів залежить і завжди залежати- ме не тільки від політичних, соціально-економічних та юридично-правових умов, а й від внутрішнього становища країн-членів наддержавного утво- рення. Ключові слова: зовнішні кордони, Європейський Союз, європеїзм, націо- налізм, транскордонне співробітництво, політика добросусідства. 1. Концепція зовнішнього кордону Європейського Союзу Розглядати зовнішні кордони Європейського співтовариства можна, за- стосовуючи комплексний підхід, який би охоплював однаковою мірою як офіційний погляд міждержавної організації, так і різноманітні концепції, запропоновані у політологічній літературі. 1.1. Поняття „зовнішніх кордонів” в офіційних документах Європейського Союзу Це дослідження варто починати з уточненням того, що аналізу під- даватимуться дві категорії прикордонних територій, які відносимо до зо- 204 внішніх: перша категорія відповідає географічним межам Європейського Союзу, а друга – територіальному розширенню Договору запровадження режиму Шенген. У співвідношенні двох підходів, перспектива аналізу зо- внішнього кордону визначена чіткими юридичними нормами. Інакше кажу- чи, загальноєвропейський юридичний режим кордону ґрунтується на: „су- купності юридичних норм, прийнятих суб’єктами певного міждержавного об’єднання, що стосуються перебування у країні громадян іншої держави (держави, яка є суб’єктом міждержавного об’єднання, чи третьої держави), перетину внутрішніх та зовнішніх кордонів осіб, транспорту, речей та това- ру, а також спільне регламентування режиму адміністрування як внутріш- ніх, так і зовнішніх кордонів” [8, с. 88]. Географічний словник [4] визначає поняття „кордон” як „бар’єр, що роз- межовує дві зони, дві держави”, розрив між „двома способами організації територій, між мережами комунікації, між відмінними та часто антагоніс- тичними суспільствами” [39, с. 11], „інтерфейс територіальної переривчас- тості” [39, с. 10]. Кордони фіксують межі юриспруденції, суверенітету та політичної системи. Таким чином, вони можуть виконувати функції меж демократії, певних „бар’єрів” або певних „межових знаків”. З іншого боку, кордони визначають типологію політичних конструкцій. Цікаву інтерпре- тацію взаємозв’язку кордон – політична система запропонував Жан-Баптіст Хоргуіндегу „кордон обмежує політику” та „політика обмежує кордон [18, с. 154]. З комунітарного погляду, зовнішні кордони Європейського Союзу є гео­графічними межами, затвердженими комунітарними переговорами та договорами. Згідно з договором Шенгену зовнішні кордони визначені як „сухопутні, повітряні та морські кордони, а також морські порти Сторін Договору, у випадку відсутності внутрішніх кордонів”1. „Відповідно до визначення внутрішніх кордонів, … аеропорти розглядаються як зовнішні кордони у випадку здійснення внутрішніх польотів”2. Перетин цих кордо- нів може бути здійснено, в принципі, „тільки у пунктах перетину кордону та згідно з розкладом їх роботи”3. Крім того, нові європейські договори, що передбачають регулювання принципів особистої свободи, зокрема свободи переміщення кожної людини, займають особливе місце. Кінцеві положен- ня Договору про функціонування Європейського Союзу, регламентованого 1 Convenţia din 19/06/1990, publicată in Broşură nr. 0 din 19/06/1990 de aplicare a acordului de la Schengen din 14 iunie 1985 privind eliminarea graduală a controalelor la frontierele comune, Schengen, 19 iunie 1990, art. 1. 2 Там само. – ст. 4. – Параграф 4. 3 Там само. – ст. 4. – Параграф 1. 205 відповідно до Лісабонського реформування старої „європейської консти- туції”, незважаючи на скасування 67 статті тексту старого договору1 [12, с. 35–164], визначають Європейський Союз як простір свободи, безпеки та правосуддя2 [12, с. 270–277]. З метою дотримання цих стандартів та, вод- ночас, гарантування громадянських прав було запроваджено обов’язковість захисту зовнішніх кордонів та суворий контроль за ними. Таким чином, всі протоколи із зовнішніх відносин, які стосуються зовнішніх кордонів, передбачають „необхідність для країн-членів ЄС забезпечити ефективний контроль за їхніми зовнішніми кордонами”3 [12, с. 235]. 1.2. Поняття „зовнішні кордони” у спеціалізованій літературі У спеціалізованій літературі існує низка концептуальних підходів роз- гляду зовнішніх кордонів. Однак, для нашого дослідження варто виділити лише найголовніші із них з метою здійснення фундаментального та комп- лексного аналізу. Таким чином, пропонуємо вашій увазі декілька концепту- альних підходів, на які покликається багато відомих дослідників. а. Кордони та концепція „open-close” Таке розуміння кордонів, без сумніву, з’явилося як необхідність охарак- теризувати конкретні типології кордонів. Цей концептуальний підхід може бути застосований при розгляді сучасного європейського простору. Концеп- ція набуває змістового навантаження тільки у разі існування комунітарної конструкції, в якій регіональні або секторіальні ідентичності, у будь-якій формі, досі залишаються потужними. Комплексне дослідження цього предмета здійснено професором соціо- логії Ліверпульського університету Джерардом Десанті [11, с. 46–58]. Ав- тор вважає, що суспільства просторово організовані на основі різноманіт- них „кордонних” розмежувань. Таким чином, кожен простір, залежно від типу кордону, який його розмежовує, може бути охарактеризований як від- критий чи закритий. Фабієр Марон у своїх працях згадує про кордони типу „frontières barrières” (охарактеризовані обмеженнями та запровадженням 1 Текст Договору про прийняття Європейської Конституції, заголовок V, розділ 1, статті 67–76. Загальні положення Простору свободи, безпеки та права, Bruxelles, 2008, p. 35–164. 2 Хартія фундаментальних прав ЄС від 12 грудня 2007 р., розділ ІІ, статті 6–19. 3 Таке ж положення можемо знайти і у Протоколі про відносин країн-членів щодо перетину зовнішніх кордонів (1997 р.). Tratatului asupra funcţionării Uniunii Europene. 206 візових режимів) на противагу кордонам типу „frontières ouvertes”, пере- тин яких не передбачає обмежень [25, с. 115]. Однак, у контексті сучасних геополітичних змін європейського простору під впливом трансформацій, спричинених євроінтеграційними процесами, вищенаведені категорії набу- вають нового змістового навантаження. Старі кордони зникають, звільняю- чи місце новим прикордонним структурам, утвореним на основі сучасних концепцій та підходів територіальної делімітації. Численні політичні кордони вже не мають такого важливого значення та зникають. Старі кордони стають з часом лише „символами самотнос- ті, незалежності” [3, с. 139]. У той же час культурні кордони, наприклад, стають більш функціональними. У такому випадку, визначаються не тільки внутрішні субкультурні елементи притаманні європейському простору, але й ідентифікується зовнішня система урядування Європейським Союзом. Такий культурний кордон чітко розмежовує Європу та неЄвропу. Поза цією теорією, яка здатна акцентувати ще більше скептицизму щодо різних про- ектів майбутнього розширення Європейського Союзу, можемо зауважити важливість аналізу реальних кордонів Європи, досліджуваних науковцями століттями. Культурна перспектива породжує диспути як щодо поняття „цілісності європейської цивілізації”, так і щодо взаємозв’язку між географією та куль- турою. Чи може бути Європа відокремлена від Азії, наприклад, на підставі культурного критерію делімітації? Професор Делатні аналізує концепцію Християнської Європи, однак піддає аналізу і концепцію Європа – спад- щина римської та грецької цивілізацій [11, с. 46]. Чи здатна європейська культура запровадити нові кордони поза межами географічної, тектонічної демаркації двох континентів? На це питання європейські дослідники від- повідають по-різному. На їхні погляди впливає сучасний геополітичний суб’єктивізм. Так само у середньовіччі територія Європи обмежувалася католицьким заходом, чітко відокремленим від ісламізму. Петро І, докла- даючи великих зусиль, включив Росію у європейську дипломатичну сис- тему. Європа як концепція розширюється. Вперше у 1716 р. в альманасі, виданому у Франції, до списку королівських сімей Європи була включена імператорська династія Романових, що підтвердило факт зміцнення пози- цій Росії у європейській дипломатичній системі [1, с. 156]. У 1715 р. по- зиції Османської імперії зміцнюються та стають рівними Росії. Османська імперія з’являється на європейській дипломатичній арені наприкінці XV ст. Вступ турків у систему відносин між європейськими країнами спричинено, великою мірою, суперництвом між Францією та Габсбургами [1, с. 157]. Однак, незважаючи на це, Османська імперія не представлялась як євро- 207 пейська держава та впродовж усього XVIII ст. не стала інтегрованою час- тиною європейської дипломатичної системи. Для Наполеона поняття „єв- ропейського простору” було еквівалентним поняттю „Французька Європа”, території якої мали формуватися внаслідок нападу на Османську Імперію [11, с. 46]. Можна навести подібні приклади до нашого сьогодення. Гіпоте- за культурних кордонів запропонувала певні розмежування, які свідомо чи не свідомо ми сприймаємо. Ми розмежовуємо європейський простір та конкретизуємо, що метою нашого дослідження є охарактеризувати європейську ідентичність як про- сторове поняття. Це – Європа не тільки у політичному, а й у культурному співвідношенні, це простір, який має зовнішні кордони, територіально чіт- ко розмежовані. Проаналізувавши процес еволюції Європейського Союзу, можемо стверджувати, що в Європейському Співтоваристві зовнішні кор- дони стають більш важливими (більш закритими!), а внутрішні – більше формальними, ніж реальними (більш відкритими!). Європа як „фортеця” стає, таким чином, більш відкритою, „гостинною”, з погляду країн-членів, та більш закритою, з боку решти країн. За умов такої системи можемо ви- значити не тільки переваги високого рівня демократизації та соціального блага в Європі, а й її винятковість для інших країн через закриття „воріт фортеці”. Після усунення внутрішніх бар’єрів Європа стає наддержавою, яка відновлює „залізну завісу”, що захищає людей та країни, але винятко- во Європейського Союзу. Чи виражаються, таким чином, зовнішні кордони європейської спільноти кордонами національної держави? Це дуже склад- не явище, що змушує задумуватися не тільки над характером та типологі- єю кордонів, а й іншими аспектами, пов’язаними з тим, що Європейський Союз не має кордонів, із середини яких видно зовнішні кордони. Існує безліч територіальних одиниць, які, з географічного погляду, розміщені в „середині” співтовариства, однак не є частиною Європейського Союзу. Та- ким чином, неможливо фізично встановити бар’єр між „європейцями” та „неєвропейцями” через спільну історію та культуру. Історична спільність, навіть нещодавні події, після закінчення „холодної війни” нав’язують не тільки кордони, а й справжні бар’єри, які з різних політичних причин інші не можуть перетинати. Кордони залишають закритими, незважаючи навіть на історичну спільність. Однак, з іншого боку, здається, що процес закриття зовнішніх кордонів Європейського Союзу ще не завершився. Сьогодні поза кордонами Європейського Союзу існують особи та держави, що у майбут- ньому стануть частиною цієї наддержави. „Залізна завіса”, яка стає щораз міцнішою, виключає зі свого складу не тільки „неєвропейців”, але і деяких „європейців”. Як наслідок, європейські кордони стають закритими або від- 208 критими залежно від політичного курсу та намірів політичних кіл, а не з культурної причини. З огляду на це, політичний дискурс про спільне євро- пейське історичне минуле у процесі євроінтеграції таких країн, як Туреччи- на, є нічим іншим як банальним популізмом. Вплив та значення має лише політика [5, с. 62]. Таким чином, Європейське Співтовариство стає закритим простором на основі політичних міркувань, однак як мотивація вже викорис- товується фактор ідентичності, етнонаціональної та культурної належності. б. Кордони та концепція „включені-виключені” („inclusive-exclusive”) Обговорення сучасних кордонів Європи стало полемікою щодо їхньо- го місця, значення або форми. Визначення парадигми єврокордонів, поза визначенням кордонів національних держав, запропоноване у досліджен- ні Каліпсо Ніколайдес [19, с. 5–13]. Ця парадигма означає, згідно з низ- кою здійснених досліджень у цій галузі, те саме, що прийнято розуміти під „включені кордони” [28, с. 275–290] [41] [40] [16], відповідно кордони яких прагне мати Європейський Союз. Головна мета у цьому інтеграцій- ному процесі – не запровадження бар’єрів, а навпаки, їх усунення. З огля- ду на це, внутрішні кордони стають все більш включеними (inclusive), все менш важливими. Контроль за безпекою та перетином кордонів переходить на виключно зовнішні кордони, що відповідно до логіки вищесказаного, стають все більш виключеними (exclusive), все більш обмежувальними. Така теорія діє до певного часу, адже внутрішні кордони не стають про- сто відкритішими, більш включеними [11, с. 51], адже існують інтеграційні процеси, які відбуваються у декілька етапів. З іншого боку, ми не можемо стверджувати, що включені / відкриті – це добре, а виключені / закриті – це погано. Нашу гіпотезу можна підтверджувати за допомогою наведення простого прикладу: у гарячих точках та зонах збройного конфлікту кордони відносно відкриті для біженців [11, с. 50], однак ми не може підсумовува- ти, що ці кордони є включеного типу, „відкриті для виїзду”, у розумінні європейських кордонів, які для Європейського Співтовариства є ідеальною моделлю кордонів. Цікавими як методологічно, так концептуально, з огляду розглянутого предмета, є дослідження, опубліковані у 4-му томі журналу „Eurolimes”. Виконаний аналіз типології, форм та структури нових кордонів країн Центральної та Південної Європи після їхнього вступу до Європейського Союзу 2004 р., тобто перших посткомуністичних країн, що вступили до Європейського співтовариства. Нова Європа включає і південні території старого континенту. Зовнішні кордони Європейського Союзу розширилися на сході, там, де проходять традиційні межі Європи [20, с. 7], що змушує 209 нас задумуватися над тим, коли і як закінчиться цей процес розширення: до чи після досягнення цих меж? Цілі європейські народи та території можуть залишитися поза межами кордонів Європейського Союзу. Втім, європей- ські кордони не можуть бути тільки географічними. Культурна відмінність між людьми може підвищитися навіть у країн-членів Європейського співто- вариства, адже численність біженців, емігрантів, транснаціональних спіль- нот на території Європейського Союзу постійно збільшується [28, с. 287]. Отже, інтеграція емігрантів, по суті, є перетином комунітарного кордону включеного типу [31, с. 102–110]. Поза політичною та культурною перспективами можна констатувати, що останніми роками з’явився новий тип включених кордонів, що залежить від економічних інтересів та статусу країн (країна є членом Європейського Співтовариства чи ні). Розвиток співпраці, що є на користь обох таборів країн, надав нових рис та еластичності політичним принципам та нормам міждержавного співробітництва [23, с. 69–77]. Це дає змогу визначити процес трансформації Європейського Співтова- риства, який відбувається паралельно з переходом від кордонів виключено- го типу до кордонів включеного типу. в. Кордони та концепція „м’які-жорсткі” („soft-hard”) Цей концептуальний підхід, що радикально не відрізняється від вище- наведених, запропонував дещо інше бачення кордонів. Поняття „терито- рія”, „кордон” є категоріями, більшою мірою, детермінованими історично. Таким чином, з’явилися адміністративні, військові та культурні кордони [24, с. 17–37]. З часом, завдяки євроінтеграційним процесам, поняття „кор- дон” почало зникати на європейському просторі. У деяких випадках фі- зичні кордони зникли взагалі, натомість з’явилися інші „кордони”, що вже не збігаються з кордонами національних держав. Глобалізаційні процеси також значно впливають на ерозію національних кордонів та бар’єрів на європейському континенті [27, с. 24]. На території Європейського Співтова- риства існують різноманітні культури, адміністративні кордони та системи урядування. Багато із них не збігаються з національними кордонами. Отже, багатонаціональний та транснаціональний характер певних організацій, фі- нансованих європейськими програмами, призводить до включення великих територій у процеси комунікації, співробітництва та прикордонного руху. Загалом, поняття „кордон” означає фізичний кордон, існування певного бар’єру, тобто кордону типу „hard”, який можна перетинати тільки за умов виконання певних формалізованих процедур (найкращим прикладом спо- собу перетину кордону типу „hard” може слугувати отримання візи). Однак, 210 одна країна може мати кордони типу „hard” з однією сусідньою країною, а в той же час з іншою сусідньою країною – більш відкриті кордони – типу „soft” [27, с. 24]. Більше того, кордони можуть мати, водночас, риси кор- донів як типу „hard”, так і „soft”, адже можна анулювати візовий режим для громадян певної країни і, в той же час, запровадити новий, більш суво- рий контроль на пунктах перетину кордону [30, с. 165–182]. Європейський Союз вимагає від країн-членів, щоб зовнішні кордони були типу „hard”, а внутрішні кордони – типу „soft”. Запровадження візових режимів перетину кордонів, суворий контроль осіб, транспортних засобів та товару відповідає кордонам типу „hard”. Кордони типу „soft” характеризуються більш елас- тичним режимом їх перетину, відсутністю обмежень руху як людей, тран- спортних засобів, так і товарів [10, с. 11]. Перехід до такого типу кордонів передбачає декілька етапів: відмову від візового режиму, анулювання плати за транзит як для людей, так і для товарів, поліпшення процесу комунікації між громадами з обох сторін кордону шляхом вироблення різних культур- них, виховних та іншого роду програм і заходів. Розширення Європейського Союзу на схід, а точніше вступ до Євро- пейського Cпівтовариства посткомуністичних країн спричинив зміну спри­ йняття старих кордонів цієї наддержави. Однак членами Європейського Союзу виступили країни, що підтримують інші європейські країни, які не є членами цього наддержавного утворення, а саме: Польща, яка підтримує Україну, Румунія, яка підтримує Республіку Молдову та Сербію, Угорщина та Словенія – підтримують Хорватію у євроінтеграційних процесах. Не- зважаючи на обмеження, запроваджені Європейським Союзом, ці держави намагаються розвивати відносини та прикордонні утворення типу „soft” з партнерами поза межами Європейського Cпівтовариства. Європейська ін- теграція деяких країн спричинила ізоляцію Росії (з якою були запроваджені кордони типу „hard”), яка негативно ставиться до розширення Європей- ського Союзу, що прямо пов’язано з розширенням НАТО. Все це є скла- довими комплексного процесу, викликаного комунітарним механізмом, геополітичними відносинами та макроекономічними стратегіями. Розши- рення Європейського Союзу приводить до появи нових моделей відносин добросусідства, принаймні відмінних від попередніх моделей взаємин між національними державами. г. Інші концепції У цьому розділі дослідження пропонуємо коротко розглянути декілька концепцій, які, загалом, призводять до тих же інтерпретацій. Таким чином, багато дослідників не розрізняє кордони типу „hard”, виключеного, закри- 211 того типу, типу „sharp-edges”, або бар’єрного типу. Для них ці типи кордо- нів асоціюються з обмеженнями, строгим контролем та існуванням значної кількості умов їх перетину. З іншого боку, кордони типу „soft”, відкритого, включеного типу, типу „porous”, „bridges”, або комунікативного типу харак- теризуються відсутністю обмежень перетину та гнучкістю трафіку [10, с. 11]. Чарльз Мейр запропонував три можливі концептуальні підходи до розуміння кордонів [24, с. 41–43]: перший – „позитив та конструктив” („positive and constructive”) – розглядає кордони як умову збереження по- літичного порядку та добросусідських відносин між державами; другий – „негатив та революційність” („negative and revolutionary”) – розглядає фе- номен кордонів як логічно необґрунтовану перешкоду існування нормаль- ного, мирного стану; третій концептуальний підхід – „діалектика та ево- люція” („dialectical and evolutionary”) – передбачає анулювання визначених кордонів та запровадження нових, однак таких, які не потребують подібної формалізації. Інший концептуальний підхід з’явився внаслідок спроб відмежування людей, інститутів та організацій Європейського Союзу. Перспектива цих кордонів може бути як внутрішньою, так і зовнішньою. Таким чином, Єв- ропейський Союз стає фортецею, що захищає своїх громадян від зовніш- ньої загрози (іммігрантів, імпорту, небезпеки тощо) [11, с. 52–53]. Зва- жаючи на глобальну боротьбу з тероризмом, така інтерпретація кордонів стає все більш популярною серед політичних лідерів країн Європейського Союзу. Політика безпеки, спільної чи ні, вплинула навіть на політику єв- ропейського добросусідства, попри те, що більшість з країн-сусідів Євро- пейського Союзу не є „експортерами” небезпеки. Таким чином, проблема імміграції перетворюється у проблему безпеки [26, с. 103–117; 39, с. 63– 84], яку необхідно вирішувати шляхом реформування режиму перетину кордонів. 2. Ідеологічні та символічні кордони. Між внутрішніми та зовнішніми кордонами. Довготривалий час концепції кордонів розвивалися як свого роду „вісь нетолерантності”, націоналізму та расизму, відмежування сусідів [39, с. 28]. Поза фізичними кордонами, незалежно від застосовуваних концеп- туальних підходів їх аналізу, на території Європейського Союзу існують й інші типи „кордонів”. Ці кордони ми називаємо ідеологічними або сим- волічними, адже вони не є явними. Від європеїзму до націоналізму, від етнорелігійних ідентичностей до соціальних кліважів існує широке поле 212 застосування концептуальних підходів інтерпретації ідеологічних та сим- волічних кордонів, що можна продовжити в контексті нової боротьби про- ти тероризму або запровадження нової, ефективної європейської політики добросусідства. Зовнішні, фізичні кордони Європейського співтовариства можуть коли-небудь повністю „відкритися”, однак на території Європей- ського Союзу як зараз, так і в майбутньому з’являтимуться нові типи кор- донів. Наприклад, іммігранти, що проживають на території Європейсько- го Союзу, зберігають свою власну національну ідентичність та можуть створювати на цій території „власний світ”, який „відмовлятиметься від інтеграції”. Отже, між такими анклавами та більшістю населення виникне специфічний кліваж, який отримає форму символічних культурних та на- віть „зовнішніх” кордонів. а. Європейська політика добросусідства та „нові зовнішні кордони” Комунітарна перспектива зовнішніх відносин передбачає і європейську політику добросусідства, результати якої були визначені Європейською Ко- місією як позитивні [42]. До того ж, зовнішня політика Європейського Со- юзу передбачає ще два інструменти впливу на зовнішні кордони: політика попереднього приєднання (до цієї категорії відносять потенціальних кан- дидатів до вступу в Європейський Союз) та політика розвитку для третіх країн [2, с. 313]. За умов існування такої комунітарної конструкції як між країнами-членами, так і в політиці добросусідства на зовнішніх кордонах наголос має ставитися на діалог та конструктивне співробітництво між усі- ма задіяними сторонами. У цій екуації окреме значення надаємо підтримці виховання та людського капіталу завдяки різноманітним програмам, фінан- сованих та підтриманих Європейським Союзом. Серед них можна виділити такі програми партнерства: TEMPUS, конвергенція з Болонським процесом та Лісабонськими актами. Під впливом європейської політики добросусідства концепція зовніш- ніх кордонів Європейського Співтовариства набуває нової інтерпретації. З одного боку, можна стверджувати про гнучкість контактів між двома сто- ронами кордону. Така тенденція доповнена не тільки механізмами тран- скордонного співробітництва, створенням єврорегіонів, а й європейськими механізмами, запровадженими на зовнішніх кордонах Європейського Со- юзу. Таким чином, зусилля Європейського Cпівтовариства спрямовані на імплементацію політики регіональної згуртованості на зовнішніх кордонах, згідно з твердженнями деяких дослідників є свідченням того, що ЄС нама- гається консолідувати свої зовнішні кордони, призупинивши розширення 213 на Схід без повного закриття східних кордонів1 [26, с. 109]. Незалежно від змісту європейської політики добросусідства, можемо зауважити, що її вті- лення призводить до зміни розуміння зовнішніх кордонів Європейського Союзу. Отже, регіони та громади поза межами Європейського Співтовари- ства мають змогу користуватися програмами та іншими інструментами по- літики, що наближає їх до громадян ЄС. Політика добросусідства ЄС шля- хом різноманітних програм територіального співробітництва на зовнішніх кордонах значно впливає на появу та розвиток гомогенної системи [2, с. 317] та „інтегрованого регіонального розвитку” [2, с. 320]. Така політика зумовлена потребою гармонізації економічної політики, яка б вплинула на інтеграцію регіональної економіки. Розтушовування значної комерційної нерівноваги між Європейським Союзом та своїх сусідів шляхом розширен- ня спільного ринку поза межами зовнішніх кордонів Співробітництва є ім- перативом, що відповідає критеріям європейської політики добросусідства [26, с. 110]. Таким чином, можна підсумувати, що запровадження європей- ської політики добросусідства призводить до зміни перцепції зовнішнього кордону. Більше того, імплементація європейських інструментів транскор- донного співробітництва призводить до зміни лінії реальних кордонів зо- вні шляхом запровадження нових, символічних кордонів, що включають і периферійні, і привілейовані території, які користуються перевагами ста- тусу сусіда. Однак ця політика має і свої межі. Незважаючи на змістовне навантаження офіційного європейського дискурсу про „відкриті” кордо- ни Європейського Союзу для вступу, наприклад Туреччини, це може при- звести до суттєвої зміни векторів європейської політики добросусідства – серед нових партнерів можуть бути Сирія, Ірак та Іран. Таким чином, Євро- пейський Союз не готовий до такої провокації. б. Ісламська діаспора та невидимі кордони „Зміцнення ісламської присутності” в Європі, а особливо вирішення ісламського питання є пріоритетом завданням на „порядку денному” для європейських націй [33, с. 41]. Між іншим, важливим є питання співвідно- шення „нав’язування” традиційних європейських цінностей та можливість залишити за акторами (у цьому випадку ісламською громадою у ЄС) пра- во запроваджувати власну систему цінностей на певній території. Ця здат- ність співіснувати на місцевому або глобальному рівні діаспорних іден- 1 Проводячи паралелі з українською Помаранчевою революцією, європейський комісар з питань зовнішніх відносин та європейської політики добросусідства Зе- ніта Ферраро-Валднер 1 грудня 2004 р. заявив, що питання України в ЄС не є на порядку денному. 214 тичностей, що перебувають у конфліктуючому співвідношенні (принаймні на символічному рівні) з більшістю населенням, є не тільки позитивною рефлексією сучасного європейського суспільства, а й дилемою цього часу. Це спричинено тим, що ідея інтеграції не підтримана абсолютно всім сус- пільством. Навіть, якщо ідея інтеграції буде підтримана всім європейським суспільством, чи підтримає її ісламська діаспора? Це складне запитання, на яке знайти відповідь можемо, тільки аналізуючи місцеві громади та кон- кретні приклади. Ісламська громада на європейському просторі переживає варіативний процес реструктурування [33, с. 42], а її дослідження дає нам змогу спо- стерігати за характером зовнішніх та внутрішніх кордонів Європейського Союзу у співвідношенні з міжособистісними відносинами. Європейські мусульмани згуртувались у постколоніальну громаду в найсильніших євро- пейських державах. У Франції більшість мусульман походить з Магреба, а у Великій Британії – з Індії. У 1960–1970 рр. починаються масові імміграції з Пакистану та Індії до Європи. Істрія ісламізму в Німеччині пов’язана зі схо- жим імперіалістичним рухом кайзера, який розвинув у ХІХ ст. привілейовані двосторонні дипломатичні та економічні відносини з Османською імперією. Є очевидним той факт, що Німеччина не може претендувати на „титул” ко- лоніальної імперії. Однак відносини з Османською імперією є найкращим прикладом масової імміграції турків до Німеччини. Щодо походження му- сульманської громади у Нідерландах варто зауважити, що їх „рекрутування” здійснювалося здебільшого у Сурінам [7, с. 34]. Жан-Поль Гуревич визначає привілейовані відносини у співвідношенні між походженням і місцем оста- точного поселення мусульманських іммігрантів. Таким чином, він запропо- нував декілька справжніх „пар”, а саме: Франція – Алжир – найвдаліший приклад, однак існують і інші приклади – Франція – Марокко, Франція – Туніс, Франція – Малі, Франція – Сенегал; Велика Британія – Індія, Велика Британія – Пакистан, Велика Британія – Нігерія; Бельгія – Демократична Республіка Конго; Португалія – Ангола; Нідерланди – Індонезія [17, с. 43]. На початку 90-х рр. дві третини емігрантів з Європи були мусульманами, а стурбованість європейців щодо процесів імміграції передусім пов’язане з мусульманською імміграцією [21, с. 293]. Ставлення європейців до іммігрантів упродовж цих років не є констант- ним. Якщо у 70-х рр. ХХ ст. європейські країни позитивно ставилися до про- цесів імміграції, а Швейцарія та Федеральна Німеччина підсилювали ці про- цеси, адже мали потребу в дешевій робочій силі, то згодом ситуація значно змінилася. Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. завдяки великій кількості іммігрантів та їхніх „нон-європейських” рис старий континент став менш гостинним. 215 Однак, все ж таки, Європа намагалася створити атмосферу відкритості, до- брозичливості та великодушності. „Є фундаментальним створення гостин- ного та відкритого суспільства, яке здатне зрозуміти, що процес імміграції є двозначним, тобто передбачає не тільки адаптацію іммігрантів, а й суспіль- ства, яке їх асимілюватиме. Європейське суспільство є плюралістичним та гетерогенним, багатим культурним розмаїттям, яке стане ще більш різнома- нітним” [36, с. 50]. Отже, можна стверджувати, що європейський оптимізм Максима Тандоннета був лише утопією? Присутність ісламізму в Європі є реальним фактом, однак питання його європеїзації залишається відкритим. У цьому контексті варто процитувати французького академіка Жілля Кепе- ля: „Навіть кровопролиття мусульманами північної Африки у французьких військових уніформах під час двох світових війн, навіть труд іммігрантів, котрі підняли з руїн Францію (та Європу) за копійки після 1945 р., не пере- творило їхніх дітей у…європейських громадян у прямому розумінні цього слова” [32, с. 1]. Ми вважаємо, що питання, чи здатні європейці асимілювати мусульманську діаспору або чи можливе виникнення конфлікту цінностей, залишаються відкритими. Стенлі Хоффман зауважує, що західні демократії все більше стурбовані тим, що „на них не „нападають” війська та танки, а ім- мігранти, які розмовляють іншими мовами, моляться іншим богам, належать до інших культур і заберуть у них роботу, землю та стануть загрозою їхньому стилю життя” [35, с. 292]. Під час постійної зміни конфліктів співробітництвом, комунікації недо- вірою та навпаки мусульмани створюють крок за кроком індивідуальну та колективну ідентичності, „які можуть бути одночасно чистими та гібридни- ми, місцевими та транснаціональними” [33, с. 42]. Поява різноманітних век- торів ідентичностей спричиняє флюїдність символічних кордонів та індиві- дуалізації діаспорних громад. Навколо ісламської громади спостерігається поява форми кліважу у співвідношенні з рештою суспільства. Цей кліваж іноді отримує форму одночасно як внутрішніх, так і зовнішніх кордонів. Ця ситуація часто ускладнюється тим, що на території Європейського Союзу дуже часто етнічні або національні ідентичності (турки, араби) переходять у релігійну, ісламську, мусульманську ідентичності [33, с. 44]. На прикладі поведінки можемо спостерігати безліч поведінкових реакцій деяких іслам- ських спільнот, у яких з’являється певна солідарність, що переходить етнічні чи національні межі. Це також спричинено і певним дискримінаційним став- ленням більшості. Існування численних негативних стереотипів спричиняє не тільки шаблонне мислення, а і солідарність навколо ісламських ціннос- тей. Часто згуртованими стають не тільки релігійні мусульмани, а й араби – атеїсти, які приєднуються до них. Часто може бути і навпаки – від ісламської 216 солідарності – до етнічної солідарності. Прикладом цього може слугувати ситуація пакистанських ісламських громад Великої Британії (майже 750 000 осіб), які етнічно перегрупувалися (утворилися етнічні кордони) на осно- ві релігійного критерію [29, с. 159]. Радикалізація поведінки таких громад може негативно вплинути на співвідношення титульна нація – національні меншини та призвести до зникнення каналів комунікації, що забезпечують стабільність, баланс та міжкультурний діалог. За таких умов фундамента- лізм та радикалізм може набувати найрадикальніших форм. Такі ситуації, здебільшого, утворюються в ісламських громадах (чисельність яких постій- но збільшується на території Європейського Союзу), які характеризуються серйозними проблемами та кризами ідентичності [34, с. 85]. в. Європеїзм vs Націоналізм – етнокультурні кордони Починаючи з 1992 р., стандартний євробарометр (який двічі на рік дослі- джує громадську думку у країнах Європейського Союзу) охоплює питання, пов’язані з європейськими цінностями (у зв’язку з національністю). Відпо- віді на ці запитання були пов’язані як з успіхами інституцій Європейського Співтовариства, так і зі здатністю внутрішніх інституцій держав правильно і в інтересах громадян вирішувати проблеми, спричинені внутрішніми та зо- внішніми провокаціями. Такий євробарометр може зображувати повну кар- тину флуктуації між європеїзмом та національними почуттями. Важливим висновком цих досліджень (після 1992 р.) є те, що європейські почуття та цінності існують. Більше того, після важливих подій у процесі європейської інтеграції (наприклад, Маастрихтський договір 1992 р.; впровадження в обіг євро як грошової одиниці ЄС у 2002 р.) можемо спостерігати підвищення рівня європеїзму [15, с. 331]. Однак, немає ніякого зв’язку між рівнем євро- пеїзму та тривалістю існування чи членства країни в Європейському співто- варистві, адже у деяких нових країнах Європейського Союзу, можемо спо- стерігати високий рівень європеїзму, порівняно з виключеним націоналізмом [15, с. 332]. З іншого боку, це почуття європеїзму у деяких випадках може бути просто ідеалізованим, а у випадку деяких європейських країн високий рівень євроскептицизму спричинений сильним націоналізмом. Населення нових країн-членів Європейського Союзу під час транзитивного періоду продемонстрували сильну проєвропейську орієнтацію, яка була пов’язана, очевидно, з намірами досягти високого рівня життя, як у західних країнах Європейського співтовариства. Однак у Туреччині, громадська думка, на- впаки, наближається до євроскептицизму та екстремістського націоналізму [9, с. 344], що призводить до появи нових форм ментальних, культурних та етнорелігійних „бар’єрів”. 217 У нашому дослідженні ми не маємо на меті обговорювати зв’язок між європейськими та національними (державними) кордонами (хоча це питан- ня могло б бути одним із предметів цього дослідження). Концептуальним підходом розуміння символізму цих двох категорій кордонів можна виявити цікаві нюанси. Громадяни однієї із третіх європейських країн вважають, що кордони типу „forte” (які, по суті, захищають їх) є кордонами своєї країни чи зовнішніми кордонами Європейського Союзу? Вільне пересування у меж- ах Європейського Союзу, Шенгенський договір значно сприяли появі нової перцепції європейського простору та європеїзму. Таким чином, європейські громадяни ідентифікуються з більш широким простором, ніж територія сво- єї національної держави. Однак, насправді, все не так просто, адже будь-які кризові моменти можуть спричинювати появу націоналістичних настроїв, що нівелює „європейське” сприйняття кордонів. Це відбувається паралельно з процесом зміцнення європейської ідентичності, відчуттів належності до пев- ної етнокультурної спільноти. Європеїзм не є субститутом національної іден- тичності і навпаки. Етнокультурні кордони не завжди збігаються з політични- ми кордонами певної держави: у середині більшості європейських країн існує безліч символічних „кордонів”, які більшою або меншою мірою сегментують суспільства на основі етнічних, культурних чи релігійних критеріїв. Політика Європейського Союзу впливає на становище національних меншин у європейських країнах. Ключовим елементом більшості догово- рів про приєднання країн Центральної та Східної Європи до Європейського співтовариства було питання становища національних меншин, а точніше маневрування „кордонами” між більшістю та меншістю. Наприклад, в Есто- нії програма, фінансована державою під заголовком „Інтеграція в естонське суспільство” (запроваджена у 2000–2007 рр.), разом із програмами, фінансо- ваними Європейським Союзом, ООН та іншими північноатлантичними кра- їнами, мали на меті просувати міжетнічний діалог та вивчення естонської мови російськомовним населенням [38, с. 68]. На вимогу Європейського Со- юзу уряд Угорщини реалізував різноманітні програми, спрямовані на зміну ставлення до циганського етносу. Загалом, становище циганського етносу є проблемою всіх країн Південно-Центральної Європи. Європейська Комі- сія у звітах щодо переговорів про приєднання до ЄС країн регіону проде- монструвала свою стурбованість щодо захисту прав національних меншин. Ще у 1999 р. в одному зі звітів стосовно програми, розробленої країнами- кандидатами для вступу до ЄС, представники Комісії стверджували, що „вкорінена нетолерантність у країн-кандидатів для вступу до ЄС є результа- том дискримінаційного ставлення до циган як в економічному, так і у соці- альному житті” [38, с. 69]. Такі складні ситуації є і будуть завжди, незважаю- 218 чи на будь-які зусилля європейських інституцій, спрямовані на покращання ситуації. Деякі з країн Центральної та Східної Європи намагаються змінити свою національну політику після розпаду Радянського Союзу. Однак націо- нальні меншини не розподіляють офіційну національну ідентичність країни. Наприклад, в Естонії, у відповідь на рекомендації Європейської Комісії щодо захисту прав меншин, уряд зауважив щодо „збереження естонської нації та культури” та „розвитку лояльного населення до Естонської Республіки” [38, с. 69]. Випадок України, яка, незважаючи на те, що не є членом Європейсько- го Союзу, є ще більш переконливим через призму привілейованих відносин з Європейським Співтовариством на його зовнішніх кордонах. Саме тут мож- на спостерігати те, що Самуель Хантінгтон називав „хибною цивілізаційною лінією”, – лінію демаркації, яка розмежовує дві культури з відмінним світо- глядом [38, с. 69]. Таким чином, складні моменти європейської інтеграції є очевидними. Дуже часто між культурними та етнічними групами існують комунікатив- ні бар’єри, що не рідко призводять до появи соціально-культурних та етно- політичних кліважів, агрегуючи дискримінаційні настрої та спричиняючи конфліктні ситуації. У такому співвідношенні східні кордони, з одного боку, є мутаційними просторами міжетнічного порозуміння та „включності”, а з іншого – просторами різноманітності та „виключності” [37, с. 159]. г. Соціальний кліваж та міжособистісні кордони Соціальні кордони проявляються у відмежовуванні території бідності та злиденності. Питання соціальної маргіналізації часто піднімаються у сучасних наукових дискусіях. Варто зауважити, що соціальні кліважі існу- ють як в демократичних суспільствах, так і в диктатурах, а тому контури міжособистісних та міжгрупових меж стають більш гострими [39, с. 39]. Очевидні риси такої реальності можна побачити у поведінці „периферії”. Периферії великих західних міст є середовищем „фрустрації” іммігрантів, їхніх дітей. Діти сімей іммігрантів, соціально та культурно не інтегрованих у суспільство відповідної держави, організовуються та інтегруються у влас- не суспільство, що протистоїть титульній нації, яка їх „експлуатує”. Таким чином, з’являється дуже гострий соціальний кліваж. Упродовж останніх років можна навести численні приклади екстремального насилля у пери- феріях великих французьких міст. Значна частина молоді, що народилася у Франції та має французьке громадянство, не є сприйнятою, насамперед, соціально населенням цієї країни. Соціальна маргіналізація асоціюється з політичними вимогами та про- тестами, а амальгама потреб спричиняє появу радикальної та екстремаль- 219 ної поведінки. У цьому контексті визначаються периметри ризику та небез- печні міські анклави. Це явище є більш вираженим тоді, коли у цій справі задіяні і райони багатіїв (з бар’єрами, що відмежовують їх від простого люду у прямому розумінні цього слова), і існування різних світоглядів, що призводять до соціального розмежування, яке часто супроводжується на- силлям та „втечею” багатіїв за захисні „фортеці”. Ці елементи „high society” (вищого суспільного прошарку) володіють політичним впливом та фінан- совими ресурсами і захищені стражами від простого народу [39, с. 44]. Такі відмежування є справжніми прикордонними просторами. Бідне населення країни не має доступу до контрольованих та захищених територій, а багатії не з’являються у небезпечних периферіях міста. д. Загроза тероризму та кордони інституціональної безпеки Події 11 вересня 2001 р. означають не тільки терористичну атаку світо- вого торгівельного центру, а й новий підхід до розуміння та розроблення інституціональної безпеки. Відтоді стартувала справжня антитерористична кампанія на чолі зі Сполученими Штатами Америки [13, с. 140]. Численні погрози та терористичні акти після цієї дати продемонстрували не тільки слабкі сторони існуючої системи безпеки, а й форми нових провокацій. За- ходи, здійснені урядами, спричинили як появу нових кордонів безпеки на території великих міст, так і появу жорсткої системи перевірки і контролю громадян. Багато інституцій Європейського Союзу запровадили сучасні антитеро- ристичні системи, що перетворило їхні будівлі на справжні цитаделі, вже недоступні для простого люду. Контроль на зовнішніх кордонах, а особливо в аеропортах, набув небачених раніше форм. Значні людські та матеріальні ресурси були використані для забезпечен- ня безпеки європейських громадян. Військова перевірка направлена вже і на суспільно-громадську сферу [14, с. 114]. Незаконна міграція, злочин- ність та терористична небезпека заполонили шпальти всіх західних мас- медіа. Незважаючи на певні обмеження для громадян, політика міжнарод- ної секуляризації зазнала значного розмаху. У контексті невдалих терористичних актів у Лондоні та Глазго у 2007 р. та після перегляду тлумачення поняття „терористичних замахів” у громад- ських місцях і ключових пунктах інфраструктури країни британський уряд здійснив низку антитерористичних заходів з метою захисту аеропортів, вокзалів та інших публічних місць від можливого терористичного нападу. Більше того, була заснована спеціальна державна структура, сформована з поліції та експертів секторних служб, основним завданням якої є стеження 220 за ісламською молоддю. Запровадження захисних бар’єрів, виділення зон, заборонених для автомобілів, будівництво споруд, що можуть витримувати сильні вибухи, ретельна перевірка багажів в аеропортах та на вокзалах – лише деякі з прийнятих заходів безпеки британським урядом. Прем’єр Ве- ликобританії Гордон Браун стверджував, що „застосування антитерорис- тичних заходів буде посилено як на вокзалах, у терміналах аеропортів, так і у портах та інших, понад 100 зонах з незахищеною інфраструктурою” [14]. „Низка нових рекомендацій щодо впровадження додаткових заходів безпе- ки та полегшення фіксації підозрілої, неправомірної поведінки надана тим службам, які відповідають за порядок у громадських місцях, а точніше у кінотеатрах, театрах, ресторанах, спортивних центрах, готелях, торгівель- них центрах, лікарнях, школах та культових місцях”, – заявив голова бри- танського уряду [14]. Ці, а також інші, заходи, які здійснюватимуться з метою підвищення рів- ня безпеки як громадян, так і інституцій призвели до обмеження особистої свободи людей, зокрема свободи пересування. 3. Висновки Існують різноманітні епістеміологічні концепції та підходи до розумін- ня зовнішніх кордонів Європейського співтовариства. Однак, незважаючи на таку кількість концепцій трактування зовнішніх кордонів, усе ж таки чітко можна розрізняти офіційні кордони – фізичні, які можуть мати різ- ні ступені закритості чи відкритості для громадян третіх країн, і кордони, що справді розмежовують людей – нефізичні. В будь-якому випадку, по- при їх політичну, економічну, культурну, соціальну, релігійну та менталь- ну основи, кордони є тим простором, який розмежовує людей та території. З іншого погляду, „кордони визначаються як певний ареал контактування та соціального, економічного і культурного взаємопроникнення двох країн” [22, с. 29]. Основні висновки, які випливають після аналізу концепцій розгляду зо- внішніх кордонів Європейського співтовариства, полягають у тому, що зо- внішні кордони Європейського Союзу можуть бути як сталими, так і гнуч- кими, залежно від провокацій сучасності, соціально-економічної ситуації, політично-юридичних обставин, а також внутрішньої політики країн- членів Європейського співтовариства. 221 Список використаних джерел 1. Anderson Matthew. L’Europe au XVIIIe siècle 1713–1783. – Paris, 1968. 2. Annabelle Hubeny-Berlsky. Le financement de la PEV- la réponse proposée (1) // L`Union Européenne et ses espaces de proximité. Entre stratégie inclusive et parteneriats removes: quell avenir pour le nouveau voisinage de l`Union?/ Laurent Beurdeley, Renaud de La Brosse, Fabienne Maron (coord.). – Bruxelles: Bruylant, 2007. – p. 313. 3. Banus Erique. Images of openness – Images of closeness // Eurolimes, vol. 4: Europe from Exclusive Borders to Inclusive Frontiers / ed. Gerard Delanty, Dana Pantea, Karoly Teperics, Oradea: Institutul de Studii Euroregionale, 2007. – p. 134–141. 4. Baud P.; Bourgeat S. Dictionnaire de géographie. – Paris: Hatier, 1995. 5. Bideleux Robert. The Limits of Europe // Eurolimes, vol. I: Europe and Its Borders: Historical Perspective / ed. Ioan Horga, Sorin Sipos. – Oradea: Institutul de Studii Euroregionale, 2006. – p. 59–76. 6. Bogdan Luminiţa. Marea Britanie, transformată într-o fortăreaţă // Adevăru. – 16.11.2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.adevarul. ro/articole/2007/marea-britanie-transformata-intr-o-fortareata.html. – March 29, 2009. 7. Cesari Jocelyne. Islam européen, islam en Europe // Questions internatilonales. – nr. 21. – septembrie-octombrie 2006. – Paris, 2006. – p. 34. 8. Ciocan Vasile. Bună vecinătate şi regimuri frontaliere din perspectivă europeană. – Oradea: Editura Cogito, 2002. 9. Colin Jean-Pierre. Les paradoxes du voisinage dans l’Union Européenne // L`Union Européenne et ses espaces de proximité. Entre stratégie inclusive et parteneriats removes: quell avenir pour le nouveau voisinage de l`Union? / Laurent Beurdeley, Renaud de La Brosse, Fabienne Maron (coord.) – Bruxelles: Bruylant, 2007. – p. 344. 10. DeBardeleben Joan. Introduction // Soft or Hard Borders? Managing the Divide in an Enlarged Europe / Joan DeBardeleben (ed.). – Hampshire: Ashgate, 2005. – p. 11. 11. Delanty Gerard. Border in Charging Europe: Dynamics of Openness and Closure // Eurolimes, vol. I: Europe and Its Borders: Historical Perspective / ed. Ioan Horga, Sorin Sipos. – Oradea: Institutul de Studii Euroregionale, 2006. – p. 46–58. 12. Dony Marianne. Après la réforme de Lisabonne. Les nouveaux européens. – Bruxelles, 2008. 13. Filiu Jean-Pierre. Les frontières du jihad. – Paris, 2005. 14. Foucher Michel. L’obsession des frontières. – Paris, 2007. 15. Geppert Anna. Quelles sont les frontières de l’Europe? L’apport de la géographie (et des sciences sociales) // L`Union Européenne et ses espaces de proximité. Entre stratégie inclusive et parteneriats removes: quell avenir pour le nouveau voisinage de l`Union? / Laurent Beurdeley, Renaud de La Brosse, Fabienne Maron (coord.). – Bruxelles: Bruylant, 2007. – p. 331. 16. Geremek Bronislaw, Picht Robert. Visions d’Europe. – Paris, Odile Jacob. – 2007. 222 17. Gourévitch Jean-Paul. Les migration en Europe. Les réalité du présent, les défis du futur. – Paris, 2007. 18. Haurguindéguy Jean-Baptiste. La frontière en Europe: un territoire? Coopération transfrontalière franco-espagnole. – Paris: L`Harmattan, 2007. 19. Horga Ioan. Why Eurolimes // Eurolimes, vol. I: Europe and Its Borders: Historical Perspective / ed. Ioan Horga, Sorin Sipos. – Oradea: Institutul de Studii Euroregionale, 2006. – p. 5–13. 20. Horga Ioan, Pantea Dana. Europe from Exclusive Borders to Inclusive Frontiers // Eurolimes, vol. 4: Europe from Exclusive Borders to Inclusive Frontiers / Gerard Delanty, Dana Pantea, Karoly Teperics. – Oradea: Institutul de Studii Euroregionale, 2007. – p. 7. 21. Huntington P. Samuel. Ciocnirea Civilizaţiilor si Refacerea Ordinii Mondiale. – Bucureşti. 22. Ilieş Alexandru. România între milenii. Frontiere, areale frontaliere şi cooperare transfrontalieră. – Oradea, 2003. 23. Kundera Jaroslaw. L’Europe elargie sans frontiere monetaire // Eurolimes, vol. 4: Europe from Exclusive Borders to Inclusive Frontiers / Gerard Delanty, Dana Pantea, Karoly Teperics. – Oradea: Institutul de Studii Euroregionale, 2007. – p. 69–77. 24. Maier Charles S. Does Europe Need a Frontier? From Territorial to Redistributive Community // Europe Unbound: Enlarging and Reshaping the Gouvernance and European Union / Jan Zilonka (ed.): New York; Londra: Routledge, 2002. – p. 17–37. 25. Maron Fabienne. Les nouvelles frontières de l`Europe: repenser les concepts // Eurolimes, vol. 4: Europe from Exclusive Borders to Inclusive Frontiers / ed. Gerard Delanty, Dana Pantea, Karoly Teperics. – Oradea: Institutul de Studii Euroregionale, 2007. – p. 112–123. 26. Matuszewicz Régis. Vers la fin de l`Élargissement? // L`Union Européenne et ses espaces de proximité. Entre stratégie inclusive et parteneriats removes: quell avenir pour le nouveau voisinage de l`Union?/ Laurent Beurdeley, Renaud de La Brosse, Fabienne Maron (coord.). – Bruxelles: Bruylant, 2007. – p. 103–117. 27. Neuwahl Nanette. Waht Borders for Which Europe? // Soft or Hard Borders? Managing the Divide in an Enlarged Europe / Joan DeBardeleben (ed.). – Hampshire: Ashgate, 2005. – p. 23–44. 28. Nicolaides Kalypso. Les fins de l’Europe // Visions d’Europe / Bronislaw Geremek & Robert Picht (ed.). – Paris: Odile Jacob, 2007. 29. Pędziwiatr Konrad. Islam among the Pakistanis in Britain: The Interrelationship Between Ethnicity and Religion // Religion in a Changing Europe. Between Pluralism and Fundamentalism / editat de Maria Marczewska-Rytko. – Lublin, 2002. – p. 159–173. 30. Potemkina Olga. A „Friendly Schengen Border” and Ilegal Migration: The Case of the EU and its Direct Neighbourhood // Soft or Hard Borders? Managing the Divide in an Enlarged Europe / Joan DeBardeleben (ed.). – Hampshire: Ashgate, 2005. – p. 165–182. 31. Quispel Chris. The opening of the Dutch borders. Legal and illegal migration to the Netherlands 1945–2005 // Eurolimes, vol. 4: Europe from Exclusive 223 Borders to Inclusive Frontiers / ed. Gerard Delanty, Dana Pantea, Karoly Teperics. – Oradea: Institutul de Studii Euroregionale, 2007. – p. 102–110. 32. Robert S. Leiken. Europe´s Angry Muslims // Forreign Affairs. – iulie – august 2005. – p. 1–5. 33. Saint-Blancat Chantal. L’islam diasporique entre frontières externes et internes // Religion(s) et identité(s) en Europe. L`épreuve du pluriel / Antonela Capelle-Pogăcean, Patrick Michel, Enzo Pace (coord.). – Paris: Presses de la Fondation Nationale des Sciences Politiques. – p. 41–58. 34. Santagostino Angelo. Haw Europe can Dialogue with Islam // Religious frontiers of Europe, Eurolimes, vol. 5 / Sorin Şipoş, Enrique Banús şi Károly Kocsis. – Oradea, 2008. – p. 84–94. 35. Stanley, Hoffman, The Case for Leadership // Foreign Policy, 81 (iarna 1990– 1991), p. 26-35 36. Tandonnet, Maxime, Géopolitique des migrations. La crise des frontières. – Paris: Edition Ellipses, 2007. 37. Tătar Marius I. Ethnic Frontiers, Nationalism and Voting Behaviour. Case Study: Bihor County, Romania // Europe between Millennums. Political Geography Studies / edited by Alexandru Ilieş and Jan Went. – Oradea, 2003. – p. 155–160. 38. Thompson Andrew. Naţionalism in Europe // National and Ethnic Identity in the European Context / David Dunkerley, Lesley Hodgson, Stanisław Konopacki, Tony Spybey, Andrew Thompson. – Łódź, 2001. – p. 57–72. 39. Wackermann Gabriel. Les frontières dans monde en mouvment. – Paris: Ellipses, 2003. 40. Zielonka Jan. Europe as Empire. – Oxford: Oxford University Press, 2006. 41. Zielonka Jan. Europe Unbund: Enlarging and Reshaping the Boundaries of the European Union. – Londrа: Routledge Londres, 2002. Mircea Brie, Ioan Horga (Oradea, Romania) The European Union External Border: Conceptual Analysis The approach of the European Union external border has been made on the one hand through an analysis of the concepts of external border from the point of view of official documents and the concepts introduced by authors and specialists in the field; on the other hand, it has been made through an attempt to seize certain types of symbolic and ideological borders. As far as the first category is concerned, resorting to documents and legal regulations of European institutions has been highly important. We have also paid attention to conceptual approaches on the border, as well as on the relations „open – close”, „inclusive – exclusive”, or „soft – hard” border. 224 For a long time, the concept of border has developed as an „intolerance axis” of nationalism and racism, of neighbours’ rejection. Beyond physical border, irrespective of the analysed conceptual approach, either within or outside the European Union border, we identify other types of „borders”. We consider these borders as symbolic and ideological considering that, more often than not, they are not palpable. From Europeanism to nationalism, from ethno-religious identities to social chasms, the wide range of approaches on symbolic and ideological borders may continue in the context of a new fight against terrorism or of the implementation of an effective European neighbourhood policy. The physical border at the external limit of the European Union may „open” in time. Yet other types of borders may exist between people and communities. For instance, immigrants live within the European Union; by preserving their identity, they can create a world that „refuses integration” due to the particularities they develop. Thus, we can identify a split that may take the form of a symbolic cultural border sometimes even turning into an „external” border. The wide range of epistemological concepts on the European Union external border can continue by analysing other typed of approaches. Beyond the great conceptual diversity, there is a clear-cut difference between the official border with different degrees of openness for non-community citizens and borders actually separating people despite the fact that they are not physical. Even if it has a political, economic, social, cultural, mental, religious, or ethnical support, the border is a space separating people and territories. From another perspective, „the border is identified to a contact area where social, economic, and cultural particularities of two countries intertwine”. The main conclusion of an investigation on concepts of external border is that the European Union has an external border that can be both stiff and flexible depending on the realities and challenges of the moment, on tensions or social and economic, political and legal openness, as well as on the complex internal reality of the European Union Member States. Key words: external border, European Union, Europeanism, nationalism, cross-border cooperation, good neighbourhood. 225 Mircea Brie, Ioan Horga (Oradea, România) Frontiera externă a Uniunii Europene: O analiză conceptuală Abordarea frontierei externe ale Uniunii Europene s-a făcut, pe de o parte, printr-o analiză asupra conceptelor de frontieră externă, atât în viziunea documentelor oficiale, cât şi prin prisma unor concepte introduse de către autori şi specialişti în domeniu, iar pe de altă parte, prin încercarea de a surprinde câteva tipuri de frontiere simbolice şi ideologice. Raportat la prima categorie, apelul la documentele şi reglementările juridice ale instituţiilor europene avizate s-a dovedit a fi unul deosebit de important. Apoi, în atenţia noastră stau abordări conceptuale asupra frontierei precum cele ale relaţiilor: frontiera „open-close”, frontiera „inclusive-exclusive” sau frontiera „soft-hard”. Multă vreme conceptul de frontieră s-a dezvoltat ca şi „o axă a intoleranţei”, a naţionalismului şi a rasismului, a respingerii vecinilor. Dincolo de frontiera fizică, oricare ar fi abordarea conceptuală din perspectiva căreia este analizată, în interiorul sau la graniţa Uniunii Europene, identificăm şi alte tipuri de „frontiere”. Numim aceste frontiere drept simbolice şi ideologice, deoarece ele, cele mai adesea ori, nu sunt palpabile. De la europenism la naţionalism, de la identităţi etno-religioase la clivaje sociale, paleta largă a abordărilor asuprea acestor frontiere simbolice şi ideologice poate continua în contextul noilor lupte împotriva terorismului sau a implementării unei eficiente politici europene de vecinătate. Frontiera fizică de la limita externă a Uniunii Europene se poate „deschide” cu timpul, între oameni şi comunităţi pot apărea însă alte tipuri de frontiere. Imigranţii, de pildă, trăiesc în interiorul Uniunii Europene, prin păstrarea propriei identităţi ei îşi pot crea o lume care, prin specificitatea pe care o dezvoltă, „refuză integrarea” astfel că identificăm între acest gen de comunităţi şi majoritate un clivaj ce poate îmbrăca forma unei frontiere culturale simbolice ce se transformă uneori chiar în frontieră „externă”. Gama largă a conceptelor epistemologice asupra frontierei externe a Uniunii Europene poate continua şi prin aplecare asupra altor tipuri de abordări. Dincolo de marea diversitate conceptuală rămâne însă o netă distincţie între frontiera oficială, care poate îmbrăca şi ea diverse forme şi grade de deschidere în faţa cetăţenilor non-comunitari, şi frontierele care îi separă în realitate pe oameni în ciuda faptului că aceste nu au o dimensiune fizică. Fie că au suport politic 226 sau economic, social, cultural, mental, religios sau etnic frontiera este un spaţiu ce separă oameni şi teritorii. Dintr-o altă perspectivă, „frontiera se identifică ca un areal de contact, de întrepătrundere a particularităţilor sociale, economice, culturale a două state”. Concluzia principală care se desprinde în urma unei investigaţii asupra conceptelor de frontieră externă este aceea că Uniunea Europeană are o frontieră externă ce poate fi atât rigidă, cât şi flexibilă, funcţie de realităţile şi provocările momentului, de tensiunile sau deschiderea socio-economică, politico-juridică, dar şi de complexa realitate internă a statelor membre ale Uniunii. Cuvinte-cheie: frontieră externă, Uniunea Europeană, europenism, naţionalism, cooperare transfrontalieră, bună vecinătate. Юрій Макар, Валентина Василова (Чернівці, Україна) Політико-правові передумови налагодження міждержавних відносин України з Румунією Здійснюється аналіз основних віх та особливостей розвитку взаємин між українським та румунським народами, що склали політико-правові переду- мови для становлення міждержавних стосунків між Україною і Румунією у посткомуністичний період. Зокрема, йдеться про практичну відсутність міждержавної взаємодії та досвіду рівноправних відносин; локалізацію міжетнічних взаємин у прикордонних регіонах, що набули символічного значення для національної пам’яті двох народів, складність формування та сприйняття кордону внаслідок його змін з позицій сили, законсервованість суперечностей та емоційний характер взаємин. Ключові слова: міждержавні відносини, політико-правові передумови, делімітація кордону, етнічні стереотипи, історична пам’ять. Специфіка українсько-румунських відносин передусім обумовлюється споконвічним сусідством двох етносів та активними міжетнічними контак- тами між автохтонним східнослов’янським та східнороманським населен- ням. З одного боку, близькість розташування визначає наявність досвіду 227 співіснування та значного потенціалу розвитку взаємовигідних відносин, а з другого – визначає і суперечності в історії сусідніх народів, що значною мірою стримують належне використання потенціалу добросусідства. Зокрема, йдеться про наявність етнічних стереотипів, як позитивних, так і негативних. Позитивні тенденції, зазвичай, пов’язувалися з відсутніс- тю міжконфесійних суперечностей, оскільки обидва народи православні. Негативні ж здебільшого пов’язані зі складним історичним минулим. Так, в українців румуни асоціювались з окупацією Північної Буковини і Бесса- рабії у міжвоєнний період, режимом Іона Антонеску на окупованих зем- лях, передусім у Трансністрії. У румунській історичній пам’яті закарбовані постійне протистояння з Російською імперією щодо Бессарабії та перехід Північної Буковини і Бессарабії до складу СРСР у 1940 році. До того ж, вар- то зауважити, що у зонах активного контакту між українцями і румунами наряду з негативними стереотипами поширені також позитивні, засновані на особистому досвіді, в той час як населення віддалених від кордону й етнічно гомогенних регіонів схильне до сприйняття більш абстрактних і переважно негативних стереотипів [1, с. 335]. Основним джерелом непорозуміння між сусідніми націями здебільшого виступали територіальні питання. Міжетнічна взаємодія на прикордонні є природнім процесом і, переважно, має дифузний характер. Тут, як прави- ло, відбувається інтенсивне змішування населення. Лише з формуванням національних держав, орієнтовно з кінця ХІХ ст., на процес природної етногенези наклалися складні явища національного державотворення та формування державних кордонів, що відбувались без урахування етнічних принципів та інтересів населення. Як наслідок, державні та етнічні кордони часто не збігаються. У ході активізації національних рухів народів колишніх імперій на не- тривалий час української державності відносини між українцями і румунами вперше постали на рівні двох національних держав. У 1918 р. були встанов- лені дипломатичні відносини між УНР і Румунією, відкрито дипломатич- ні представництва у двох країнах [2, с. 133]. При цьому основною точкою зближення між двома державами стало негативне ставлення до російського імперіалізму. Проте цій солідарності перешкоджали територіальні супереч- ності, серед яких основними були бессарабське і буковинське питання. Так, українські політичні сили 1917–1920-х рр. розглядали ці проблеми в контексті ідеї соборності етнічних українських земель [3, с. 194]. Влітку 1917 р. Центральна Рада заявила про свої претензії на Бессарабію, проте у грудні того ж року на запрошення „Сфатул Церій” провінцію зайняли ру- мунські війська, разом із Хотинщиною, де компактно проживали українці. 228 Четвертим універсалом Центральної Ради від 22 січня 1918 р. кордон УНР був встановлений по Дністру. Однак і в подальшому українські урядовці наголошували на належності Бессарабії до української держави в етногра- фічному, економічному і політичному відношеннях, натомість офіційних претензій стосовно Буковини УНР не висувала. На Буковині ситуація загострилась із розпадом Австро-Угорської імпе- рії у 1918 р., зростанням національної свідомості населення та посиленням міжетнічної боротьби. У контексті національного відродження етнічних спільнот краю, передусім найчисленніших української і румунської, поста- ло питання етнічної делімітації Буковини. Підтримку частини регіональної еліти мала ідея так званого кондомініуму, який передбачав розподіл Буко- вини за етнічною ознакою на дві частини: північну українську та південну румунську, на основі самовизначення місцевих громад. Таке розв’язання буковинського питання підтримало Буковинське віче українців Буковини 3 листопада 1918 р., що схвально зустріли демократично налаштовані румун- ські політичні сили, які очолив Аурел Ончул. Проте, вже 12 листопада 1918 р. румунські війська зайняли всю Букови- ну, яка разом із Бессарабією та іншими територіями ввійшла 1 грудня 1918 р. до складу Великої Румунії. Радикально налаштовані румунські партії під час Генерального конгресу румунів Буковини 28 листопада 1918 р. при- йняли рішення про приєднання всієї Буковини до Румунії. Загалом, після Першої світової війни Румунії вдалось суттєво розширити свої території за рахунок колишньої Австро-Угорської імперії та вступу до Антанти 4(16) серпня 1916 р. [4, с. 280]. Тим часом в умовах погіршення міжнародного становища Української держави Центральна Рада була змушена відмовитись від претензій на час- тину Бессарабії та Буковини, заселену українцями, в обмін на допомогу Румунії у боротьбі за незалежність. Так, 26 липня 1919 р. голова Надзви- чайної дипломатичної місії УНР у Румунії Кость Мацієвич звернувся до голови ради міністрів Румунії Іона Бретіану з пропозицією „встановити найдружніші відносини між Румунією і Україною, однак без взаємного втручання у справи обох держав. Український уряд заявляє, що не бажає обговорювати питання наявного кордону між двома державами, вважаючи Дністер остаточним кордоном між ними і бажаючи встановити на цьому кордоні найкращі відносини добросусідства” [5, с. 154]. Справедливе рішення наболілих національних питань очікувалось від Паризької мирної конференції. Перед Румунією стояло завдання легітимі- зувати свої територіальні надбання, особливо зайнятих у 1918 р. Буковини і Бессарабії. При цьому румунські дипломати наводили як аргумент так зва- 229 не історичне право, засноване на належності цього краю до Молдови до 1775 р., а також рішення Конгресу румунів Буковини. Подавались також економічні аргументи, згідно з якими край був нібито краще інтегрований з Румунією. Не останню роль так само відігравали посилання на воєнні за- слуги Румунії перед країнами Антанти. Слід відзначити, що у спеціальній комісії з територіальних проблем Конференції обговорювались проекти поділу Буковини за етнічним прин- ципом, що розглядався як такий, котрий завдав би менше проблем у май- бутньому [6, с. 166]. На цьому ж наполягала українська делегація, яка нама- галась відстояти право українського народу на власну державу, проте вона не стала суб’єктом міжнародних переговорів. При цьому волевиявлення української частини населення, відображене у рішенні Буковинського на- родного віча 3 листопада 1918 р., було фактично проігнороване. Після наполягання румунської сторони під час Паризької мирної конфе- ренції 1918 р. західні держави погодились на включення всієї Буковини до складу Румунії, керуючись, крім етнічного, ще економічним і стратегічним принципами. Остаточне визнання всієї території Буковини частиною Ру- мунії відбулось 4 червня 1920 року за Тріанонською угодою з Угорщиною. Зокрема, у статті 45 Угоди зазначено: „Угорщина відмовляється на користь Румунії від будь-яких прав щодо територій з колишньої Австро-Угорської імперії, які знаходяться за кордонами Угорщини…” [7, с. 39]. Землі Мароморощини були розділені між Румунією і Чехословаччиною по річці Тиса за Сен-Жерменським договором та двосторонньою угодою від 10 вересня 1919 р., знову без урахування інтересів і волі місцевого укра- їнського населення, висловлених на Народних зборах 1918 р. Остаточно державні кордони Румунії, як і інших країн Центральної Європи, були ви- значені у Севрській мирній угоді від 10 серпня 1920 р. СРСР не визнав факту переходу північної частини Буковини та Бесса- рабії до Румунії, через що до 1940 р. між СРСР і Румунією не існувало юридично оформленого кордону: їх території розділяла тимчасова демар- каційна лінія. Нагоду змінити стан справ Радянському Союзу надала Друга світова війна, в ході якої радянські і румунські війська по черзі займали Бу- ковину і Бессарабію. В ультимативній ноті від 26 червня 1940 р. СРСР ви- магав передати йому північну частину Буковини в компенсацію за збитки, завдані Радянському Союзові 22-річним пануванням Румунії у Бессарабії. 28 червня радянські війська ввійшли до Північної Буковини і Бессарабії, оголосивши їх частиною СРСР. Унаслідок поразки німецько-румунських військ у Румунії посилились антигітлерівські настрої. У серпні 1944 р. було повалено режим Іона Ан- 230 тонеску, а у вересні того ж року Румунія стала членом антигітлерівської коаліції. Це дало їй можливість укладати мирні угоди у статусі союзника, хоча у мирному договорі з Румунією від 10 лютого 1947 р. усе ж врахову- валась її учать у війні на боці Німеччини. Цим документом установлювався кордон станом на 1 січня 1941 р., за виключенням румунсько-угорського кордону. Що ж стосувалося кордону з СРСР, в одній із статей договору за- писано: „Радянсько-румунський кордон встановлюється при цьому у відпо- відності до радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 р. і радянсько- чехословацької угоди від 29 червня 1945 р.” [8, с. 5]. Одним із негативних наслідків встановлення радянсько-румунського кордону сталінськими методами стало його неприйняття у румунській іс- торичній пам’яті, що в подальшому відбилося на встановленні та розвитку українсько-румунських відносин 1990-х років. Після 1989 р. міждержавне українсько-румунське розмежування почало знову піддаватись сумніву, як нелегітимне і несправедливе. Таким чином, колишнє радянське керівни- цтво, очолюване Йосипом Сталіним, з одного боку, приєднало до УРСР те- риторії, переважно населені українцями, з іншого боку, зробило це у такий спосіб, який заклав проблеми для майбутньої незалежної України. З погляду міжнародного права радянсько-румунський кордон був ви- знаний у післявоєнній системі міждержавних відносин. Лінія кордону була підтверджена Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. у такому вигляді, яким кордон був на 1 січня 1941 р., після приєднання до Радянсько- го Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського повіту, відповідно до радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 р. Кордон був уточнений у лютому 1948 р. у Договорі про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між СРСР і Румунською Народною Республікою, укла- деному строком на 20 років [9, с. 288]. А 23 травня того ж року було під- писано протокол, за яким острів Зміїний був повернений Радянському Со- юзові Румунською Народною Республікою (РНР) і включений до складу СРСР. 27 вересня 1949 р. за результатом роботи змішаної демаркаційної комісії підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. 25 грудня 1949 р. СРСР і РНР уклали Договір про режим радянсько- румунського кордону, стаття перша якого визначила, що „лінія державного кордону між СРСР і РНР, встановлено відповідно до першої статті Мирного договору з Румунією, що набув чинності 15 вересня 1947 року, і протокол уточнення лінії проходження кордону між СРСР і РНР, підписаним в Мо- скві 4 лютого 1948 року, проходить по місцевості таким чином, як він визна- чений в документах демаркації, підписаних 27 вересня 1949 року в м. Бу- 231 харест Змішаною радянсько-румунською комісією з демаркації державного кордону між СРСР і РНР”. 27 лютого 1961 р. в Бухаресті підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Подальші протоколи про опис проходження лінії державного кордону, підписані в 1962 і 1974 рр., тільки підтвердили досягнуту у 1949 р. домовленість. Все ж спільна належність до соціалістичного табору законсервувала на- явний статус-кво в радянсько-румунських відносинах. 7 липня 1970 р. під- писано новий Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між СРР і СРСР строком на 20 років, який засвідчував принципи соціалістичної солідарності, відданість Організації Варшавського договору (ОВД). При цьому у статті сьомій сторони заявили, що „однією з головних передумов забезпечення європейської безпеки є непорушність державних кордонів в Європі, що склались після Другої світової війни”, а також зобов’язалися захищати недоторканість усіх країн ОВД [10, с. 4]. Непорушність радянсько-румунського кордону засвідчувалась сторона- ми в ході контактів на найвищому рівні у 70–80-х рр. ХХ ст. Зокрема, під час візиту Леоніда Брежнєва до СРР 22–24 листопада 1976 р. у спільній за- яві лідерів двох країн було підкреслено необхідність виконання Заключного акту, підписаного в Гельсінкі [11, с. 55]. Було задекларовано, що між двома країнами не існує нерозв’язаних питань, а основною метою зустрічі є по- глиблення і розширення співробітництва, особливо в економічній сфері та підтримці міжнародної політики соціалістичного блоку. Водночас, уже на початку 1990-х рр. стали очевидними два суттєві підсумки попереднього досвіду для українсько-румунських відносин: успадкований радянсько-румунський кордон, що піддавався сумніву з румунської сторони, та наявність національних меншин по обидва боки кордону внаслідок неповного дотримання етнічного принципу розподілу територій. Підсумовуючи сказане, можна сформулювати основні політико-правові передумови налагодження українсько-румунських міждержавних стосун- ків, що стали факторами їх розвитку у посткомуністичний період: • практична відсутність міждержавної взаємодії та досвіду двосто- ронніх рівноправних і взаємовигідних відносин, їх перебування у фарватері політики третіх країн та в заручниках геополітичних ін- тересів; • локалізація міжетнічних взаємин в історичних регіонах: Бессарабії, Буковині, Мараморощині, які набули символічного значення для двох країн. При цьому не використовувався потенціал взаємодії ін- 232 ших регіонів та повномасштабної співпраці двох країн, що зробило їх відносини одна щодо одної порівняно маргінальними; • складність формування та сприйняття кордону, внаслідок його змін з позицій сили, що визначало його сумнівну легітимність в очах ін- шої сторони, попри юридичне закріплення у двосторонніх і між- народних договорах; • законсервованість, задавненість суперечностей, які тривалий час не вирішувались в інтересах обох народів, набуваючи хронічної фор- ми. Через нагромадження суперечностей двосторонні відносини на- були анахронічності, а подекуди й деякої ірраціональності; • відсутність повномасштабного систематичного міжетнічного діало- гу, що визначило в подальшому перекоси у взаємному сприйнятті, своєрідний ефект ментальної віддаленості сусідніх народів. Вна- слідок фрагментарності взаємного сприйняття етнічні стереотипи ввібрали здебільшого вибіркові негативні моменти з історичної пам’яті, що перешкоджало налагодженню міждержавного діалогу у постсоціалістичний період. І, насамкінець, ураховуючи двадцятилітній досвід формування Укра- їнської незалежної держави, доводиться, на жаль, констатувати хисткість позиції української сторони у вирішенні наболілих питань з румунською стороною. Слід віддати належне і дипломатичним відомствам обох кра- їн, яким, незважаючи на складну політико-правову спадщину, вдалося розв’язати основні міждержавні протиріччя у мирний спосіб та закласти основи договірно-правової бази двостороннх відносин. Список використаних джерел 1. Буркут І. Регіональні традиції міжетнічного спілкування і перспективи подолання негативних етностереотипів / І. Буркут // Етнічні взаємини на території Єврорегіону „Верхній Прут”: матеріали міжнар. наук. конф. / Буковинський політологічний центр та Карінтійський інститут націо- нальних меншин; під ред. А. Круглашова, К. Андервальда та В. Гельвіга. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 333–344. 2. Соловйова В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917–1921 рр. / В. Соловйова. – К.: Інститут історії України НАН України, 2006. – 394 с. 3. Любовець О. Позиція українських політичних партій щодо Буковини та Бессарабії у контексті ідеї соборності українських земель (1917–1920) / О. Любовець // Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та куль- турні аспекти взаємин: матеріали наук. конф. / Буковинський політоло- гічний центр. – Чернівці: Букрек, 2002. – С. 189–194. 233 4. Виноградов В. Русско-румынские отношения в годы первой мировой во- йны (1914–1916) / В. Н. Виноградов // Новая и новейшая история Румы- нии: сб. статей. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1963. – С. 222–287. 5. Іонеску К. Еволюція румунсько-українських дипломатичних відносин після Першої світової війни / К. Іонеску // Україна – Румунія – Молдо- ва: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучас- них європейських процесів: зб. наук. праць. – Чернівці: Букрек, 2006. – С. 147–156. 6. Гакман С. Проблема Буковини на Паризькій мирній конференції 1919– 1920 рр. / С. М. Гакман // Питання історії нового та новітнього часу: зб. наук. статей. – Чернівці: Рута, 2000. – Вип. 7. – С. 163–174. 7. Tratatul de pace cu Ungaria, semnat la Trianon (extrase) // Relaţii inter­ naţionale in acte şi documente. Vol. I (1917–1939) / Ed. A. Vianu, Z. Zamfir, C. Buse, Gh. Badescu. – Bucureşti: Editura didacticâ şi pedagogicâ, 1976. – 347 p. 8. Мирный договор с Румынией 1947 г. – М.: ОГИЗ, ГОСПОЛИТИЗДАТ, 1947. – 68 с. 9. Шевяков А. А. Отношения между Советским Союзом и Румынией 1944– 1949 гг. / ответств. ред. А. В. Андросяк. – М.: Наука, 1985. – 317 с. 10. Договор о дружбе, сотрудничестве и взаимной помощи между Социа- листической Республикой Румынией и Союзом Советских Социалисти- ческих Республик. Коммюнике о визите партийно-правительственной делегации Советского Союза в Социалистическую Республику Румынию. – Бухарест: Аджерпрес, 1970. – 10 с. 11. Візит Леоніда Ілліча Брежнєва в Соціалістичну Республіку Румунію 22–24 листопада 1976 року: документи і матеріали. – К.: Видавництво політич- ної літератури України, 1976. – 63 с. Yurii Makar, Valentyna Vasylova (Chernivtsi, Ukraine) Political and Legal Premises for Establishing Intergovernmental Relations between Ukraine and Romania The article presents analysis of the major milestones and features of the rela- tions between the Ukrainian and Romanian nations, which constituted political and legal premises for the establishment of interstate relations between Romania and Ukraine in the post-communist period. The authors trace the most signifi- cant events and the key moments of territorial changes in the twentieth century, including diplomatic relations between the Ukrainian People’s Republic and Ro- 234 mania, territorial disputes on Bukovina and Bessarabia, border changes as a re- sult of the two world wars, and fixing the frontier in the Soviet-Romanian treaties and post-war system of international relations. At the same time, it is argued that the fragmentary character of bilateral dia- logue and the numerous forced changes of border caused the complexity of inter- state dialogue in the 1990ies, as well as negative ethnic stereotypes. According to the study, among the prerequisites for Ukrainian-Romanian relations were: lack of interstate interaction and experience of equal and mutually beneficial rela- tions; localization of interethnic relations in the border regions, which acquired symbolic importance for the historical memories of the two nations, the com- plexity of border formation and perception, unsolved for a long time controver- sies in the framework of the so-called socialist camp, and, as a result, emotional nature of bilateral relations. Key words: intergovernmental relations, political and legal premises, border delimitation, ethnic stereotypes, historical memory. Iurii Makar, Valentyna Vasylova (Cernăuţi, Ucraina) Premisele politice şi juridice ale stabilirii relaţiilor bilaterale dintre Ucraina şi România Acest articol prezintă o analiză a celor mai importante etape şi caracteristici ale relaţiilor dintre poporul ucrainean şi poporul român care au constituit premisele politice şi juridice în stabilirea relaţiilor interstatale dintre România şi Ucraina, în perioada postcomunistă. Autorii urmăresc evenimente marcante şi momentele-cheie în schimbările frontierelor în secolul al XX-lea, inclusiv relaţiile diplomatice între Republica Populară Ucraineană şi România, conflictele teritoriale privind Bucovina şi Basarabia, delimitarea şi fixarea frontierelor în tratatele sovieto-române şi în sistemul relaţiilor internaţionale, în urma celor două războaie mondiale. Deasemenea, autorii susţin că caracterul fragmentar al dialogului bilateral şi numeroasele schimbări forţate a frontierelor, au condiţionat complexitatea relaţiilor interstatale în perioadă postcomunistă, precum şi stereotipurile etnice negative. Printre precondiţiile relaţiilor ucraineano-române sunt: experienţă insuficientă a relaţiilor egale interstatale; localizarea relaţiilor interetnice în regiunile limitrofe, care au atins o importanţă simbolică în memoria istorică a 235 celor două popoare, complexitatea formării şi percepţiei de frontieră, conservarea controverselor pentru o lungă perioadă de timp în cadrul aşa-numitei tabere socialiste şi, în consecinţă, natura emoţională a relaţiilor bilaterale. Cuvinte-cheie: relaţii interstatale, premise politice şi juridice, delimitarea frontierei, stereotipuri entice, memorie istorică. Алла Краснейчук (Київ, Україна) Державно-управлінський аспект взаємин України, Румунії та Молдови Україну, Румунію та Молдову об’єднують давні історичні взаємини: входження України та Молдови до складу Радянського Союзу, належність Румунії до соціалістичного табору, єднання румунського та молдовського народів на етнічному підґрунті тощо. Упродовж останніх десятиліть у прикордонні цих країн створені євроре- гіони, головним завданням яких є вирішення питань, що становлять спіль- ний інтерес. Стосовно державно-управлінського устрою спільним для трьох держав є майже одночасне прийняття конституцій, які узаконювали республікан- ську форму державного правління, запровадження інституту президент- ського правління, більш демократичне (за участі президентів та парламен- тів) призначення уряду. Ключові слова: державний механізм, моделі демократичного розвитку, державно-управлінська парадигма, державно-управлінська термінологія. Набуття Україною незалежності, побудова демократичної держави по- требують ефективного державного управління. Багаторічна соціалістична дійсність не давала змоги демократичного розвитку, приховувала негативи закритої соціальної системи. Управління державою здійснювалось так би мовити „по накатаному”, тримаючись на авторитарній системі вождів-ідолів. Дев’яності роки минулого століття стали початком інституційної перебудови органів влади, побудови сильної держави, що опирається на фундамент воче- видь зрілих суспільних відносин, заснованих на верховенстві права, особис- тісному і колективному розвитку. Цьому має відповідати дієвий державний 236 механізм (президент, парламент, уряд), організація роботи ключових ланок якого після періоду становлення повинна удосконалюватися, набирати нових прогресивних обертів. Не тільки Україна проходить нелегкий шлях власного становлення. Аналогічні перетворення притаманні нашим найближчим сусі- дам – Румунії і Молдові. Отже, обравши демократичний шлях розвитку, три найближчі сусіди вибудовують нові держави на пострадянському, посткому- ністичному просторі, маючи на меті якісні суспільні перетворення. Однак, після періоду певної ейфорії та романтизму, потрібно чітко й свідомо окрес- лити перспективи на найближчий і подальший терміни, основуючись на ана- лізі пройденого, знайти ту модель розвитку, яка підійде для ефективного та демократичного державного управління країнами. Питання трьохсторонніх відносин досліджують українські та зарубіж- ні автори: А. Круглашов, С. Василенко, Ю. Макар, В. Бурдяк, Н. Ротар, О. Добржанський, Ш. Пурич, В. Петров, М. Петров, С. Гакман, Г. Дроздо- ва, З. Бройде, П. Молочко, Н. Стрельчук, М. Токар, Є. Юрійчук, Ю. Юрій- чук та інші. Однак, більшість науковців акцентує на внутрішньому та зо- внішньому аналізі політичного становлення України, Румунії та Молдови, транскордонного співробітництва між ними тощо, приділяючи мало уваги питанням ефективного державного будівництва. На прикладі аналізу становлення та розвитку державного механізму України, Румунії і Молдови доцільним вбачається розгляд формування основних державних інституцій, порівняння їх конституційного статусу за- для підвищення ефективності роботи. Також необхідним є вивчення та вико- ристання країнами прогресивного зарубіжного досвіду, аналізу державного управління, особливо питань формування нової державно-управлінської парадигми, впровадження ідентичної державно-управлінської лексики та термінології. Безперечним є той факт, що спільним для України, Румунії та Молдови є створення демократичного суспільства на засадах власного суверенітету, верховенства права, переважання суспільно-економічних гарантій. На шляху до незалежності ці держави пройшли складний етап власного становлення, не без помилок, пов’язаних із національним відродженням, територіальними претензіями, зокрема одна до одної, проблемами європей- ського та світового визнання. Однак, без цього неможливо побудувати ви- сокорозвинені суспільні відносини в інтересах усіх і кожного. Три держави, проголосивши республіканську форму державного прав- ління, по різному будують управління країнами, використовуючи для цього власний і зарубіжний досвід. Спільним є те, що на прикордонних територіях трьох держав проживає українське, румунське і молдавське населення, яке 237 тісно пов’язане між собою соціальними, культурними, релігійними проб­ лемами. Вони зацікавлені у створенні міждержавних організацій, за зраз- ком єврорегіонів, зі спільним керівництвом, яке повинно приймати певні рішення і стежити за їх виконанням. Україна, Румунія і Молдова є членами єврорегіонів „Верхній Прут”, „Нижній Дунай”, Україна і Румунія належать до Карпатського єврорегіону. Україна, Молдова та Румунія є партнерами у рамках Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Україну і Молдову об’єднує тривале перебування у складі Радянського Союзу без кордонів (просторових, фінансово-економічних тощо). І зараз – обидві унітарні, мають однопалатні парламенти, з початку дев’яностих ро- ків минулого століття започатковано роботу інститутів Президента. Однак є відмінності. В Україні Президент обирається на прямих відкритих виборах, у Молдові – парламентом. Є певна різниця у формуванні урядів [13]. За дослідженнями Г. Дроздової [5] Молдова – типова мала аграрна дер- жава з обмеженим колом ресурсів та можливостей. Україна ж має певні переваги, пов’язані з належністю до середніх європейських держав з відпо- відним потенціалом, що можуть реалізуватись повністю у разі завершення трансформаційних процесів. Незважаючи на тодішні сепаратистські на- строї частини населення, Україні вдалося зберегти суверенітет і територі- альну цілісність. Молдова не може вирішити питання з Придністров’ям. Однак тільки вона з країн СНД є парламентарною. Вплив на соціально-економічне життя, зокрема державне управління Румунії, безперечно має належність в минулому до соціалістичного табо- ру, географічне розташування на Балканському півострові, сусідство (крім України і Молдови) з Угорщиною, Сербією, Болгарією. Додаткової полі- тичної ваги набуває членство у Раді Європи, НАТО та Європейському Со- юзі. Безперечно, Румунію і Молдову пов’язують давні історичні взаємини, подібність у мовах, сформована думка етнічного об’єднання двох народів. Також варто зауважити, що відносини між Молдовою та Румунією вихо- дять за межі звичайних міждержавних. Молдова для румун, як і багатьох молдаван, є „другою румунською державою”. Значна частина населення обох країн підтримує ідею уніфікації. Тісне співробітництво обох держав повинно і в подальшому сприяти розвитку демократичних відносин. Хід політичних подій у Румунії вселяє оптимізм щодо розвитку за централь- ноєвропейською моделлю [7]. Гостро постає питання румунсько-угорських проблем, насамперед трансильванських. Територіальні зазіхання на україн- ські землі Північної Буковини, району Герца, Південну Бессарабію та ост- рів Зміїний час до часу стають предметом українсько-румунських відносин. 238 Щодо державного правління, то при введенні та існуванні того ж інсти- туту Президента, відмінністю Румунії є двопалатний парламент (Сенат і Палата депутатів). За аналогією розвинених держав, до складу парламенту, крім інших партій, входить фракція національних меншин, що передбаче- но Конституцією Румунії. Тобто в Палаті депутатів усі офіційно визнані організації нацменшин, зокрема українська, мають свого представника [9]. При реальному здійсненні наданих можливостей останнім – це значний, демократичний крок уперед. Більш детально порівняти конституційний статус і повноваження пре- зидентів, парламентів та урядів України, Румунії та Молдови дає можли- вість табл. 1. Можна зробити висновок щодо майже одночасного, з історичного по- гляду, прийняття державами основного закону – Конституції, запроваджен- ня посад Президента республік, обрання більш демократичної процедури призначення урядів, що передбачає двосторонню (і парламент, і президент) участь у призначенні прем’єр-міністрів і кабінетів міністрів загалом. У разі великої схожості ознак, демократичного тяжіння до парламентсь­ ко-президентського правління, Україна обрала президентсько-парламентську його форму (після скасування Закону України від 8 грудня 2004 р. № 2222 „Про внесення змін до Конституції України”). З цього приводу ведеться велика полеміка, але при обставинах низької ефективності діяльності Вер- ховної Ради України (обмежена законотворча діяльність, неконструктивне протистояння коаліції та опозиції, постійний перехід депутатів з одного та- бору в іншій, блокування трибуни тощо) на етапі державного становлення потрібне сильне президентське правління для покращання діяльності укра- їнського Уряду. Однак, надалі слід роботу верхівки влади будувати з ураху- ванням введення в дію системи стримувань і противаг, що унеможливить узурпацію влади, зокрема главою держави. У рамках досліджуваної проблеми передбачено вивчення і використан- ня світового, європейського досвіду у побудові ефективного державного управління, його моделей та інноваційних технологій. Українські науковці з державного управління говорять про необхідність формування нової па- радигми державного управління й розроблення на її засадах нової управ- лінської моделі (парадигмальної), адекватної викликам сьогодення [11]. Інакше кажучи, парадигму можна трактувати як певну загальну модель піз- нання (модель постановки проблеми), що взята за зразок. 239 Таблиця 1 Конституційний статус і повноваження президентів, парламентів та урядів України, Румунії та Молдови Україна Румунія Молдова 21 листопада 1991 р. (ухвалена Прийняття 28 червня 1996 р. всенародним рефе- 29 липня 1994 р. Конституції рендумом 8 грудня 1991 р.) Форма державного республіка республіка республіка правління Запровадження 1 грудня 1991 р.; 22 грудня 1989 р.; 3 вересня 1990 р.; поста Президента; термін його 5 років 4 роки 4 роки повноважень Процедура обрання Всенародно Всенародно Парламентом  Президента Кількість Однопалатний Двопалатний пар- Однопалатний депутатів; парламент; ламент парламент 101 450 депутатів, (Сенат (137 осіб) і депутат; Палата депутатів (334 особи), термін 4 роки 4 роки 4 роки повноважень парламенту Прем’єр-міністр Президент призна- Кандидатуру України призна- чає кандидата на Прем’єр-міністра чається Прези- посаду Прем’єр- Президент ви- дентом України за міністра і весь суває „після згодою більше ніж склад Уряду на консультацій з половини консти- основі вотуму дові- парламентською туційного складу ри Парламенту більшістю” і на Призначення Верховної Ради основі вотуму до- Прем’єр-міністра; України. Персо- віри парламенту уряду нальний склад призначає уряд Кабінету Міністрів України признача- ється Президентом України за по- данням Прем’єр- міністра України 240 Щодо державно-управлінської парадигми, український учений О. В. Мо- лодців  подає її як зразок, приклад, еталон, який застосовують для доказу певних смислових зв’язків між явищами тієї чи іншої сфери, розв’язання проблем, які виникають, методи та принципи дослідження. Парадигма, реа- лізована у практичну діяльність, являє собою сукупність основних принци- пів та правил (писаних і неписаних), які визначаються не лише регламенту- ючими документами, а й сукупністю норм, цінностей, зразків поведінки, які діють часто не тільки на свідомому, але й на неусвідомленому рівнях [10]. П. М. Петровський у сучасній практиці впровадження державної полі- тики виділяє дві основні парадигми – директивну і партисипативну, відмін- ність яких помітна, насамперед, у площині визначення суб’єкта політичних рішень [12]. За директивною парадигмою таким суб’єктом визнається єди- ний керуючий центр, а всі інші учасники є виконавцями. Партисипативна парадигма передбачає активну участь виконавців у прийнятті та реалізації рішень, можливість прояву ними ініціативи та творчості. Сучасне демокра- тичне управління об’єднує дві парадигми. Їх застосування залежить від та- ких основних чинників, як зміст політичного рішення, його популярність серед громадськості, її готовність до виконання такого рішення, наявність інформаційних, матеріальних, організаційних та інших ресурсів для досяг- нення позитивного результату. Х. В. Хачатурян [16, с. 102] вважає, що сучасна парадигма державного управління має бути міждисциплінарною, формуватися внаслідок синтезу даних різноманітних соціальних наук, філософської методології та розумін- ня завдань дослідження, їх соціального й когнітивного контексту. Дослідник І. В. Шкурат пропонує два підходи до визначення державно- управлінської парадигми [17]: 1) вихідна концептуальна схема, модель поста- новки проблем і їх вирішення, методів дослідження, які є домінуючими про- тягом певного історичного періоду; 2) система основних наукових досягнень – теорій методів, відповідно до яких організується діяльність, тобто теоретич- ний опис чи модель постановки проблеми, взятої за зразок розв’язання завдань. Погоджуємось з думкою українських вчених у галузі науки „Держав- не управління” [2], що державне управління є мультипарадигмальною га- луззю знання, має кілька порівняно самостійних парадигм, які пов’язані з методологічним змістом: практичну, інституційну, діяльнісну, нормативно- правову, сцієнтичну, системну, інструментальну, інноваційну, патерналіст- ську, ліберальну. Можливе подальше доповнення переліку. Науковці економічних дисциплін стверджують, що ефективність форму- вання та реалізації нової управлінської парадигми може бути забезпечена у разі дотримання щонайменше двох умов: необхідно врахувати особливості 241 попереднього розвитку і сучасний стан економіки, менталітет і особливості країни; в її основу мають бути покладені принципи і механізм менеджменту країн із розвинутою ринковою економікою [3]. Головним вбачається відповідність управлінської парадигми запитам суспільства, на що потрібно орієнтуватися країнам, зокрема Україні, Руму- нії та Молдові. Отже, моделюючи ефективне управління, Румунія розвивається за цен- тральноєвропейською („вишеградською”) моделлю, що передбачає значну громадянську активність, зміцненням демократії та розвиток малого і се- реднього бізнесу, тобто середнього класу. Щодо України та Молдови, є ба- гато питань, які стосуються вибору відповідних орієнтирів. У курсі лекцій „Європейський досвід державного управління” [6] авто- ри констатують, що у ході глобальних перетворень адміністративного ме- неджменту, незважаючи на різноманіття їхніх форм, що відображають спе- цифіку й особливості різних країн, можна виокремити дві головні моделі проведення реформ: „вестмінстерську” й „американську”. Розробниками і впроваджувачами першої є Нова Зеландія, другої – де вона тільки і впрова- джувалась – США. Порівняти головні досягнення та недоліки цих моделей можливо за табл. 2. Таблиця 2 „Вестмінстерська” та „Американська” моделі проведення реформ адміністративного менеджменту Моделі „Вестмінстерська” „Американська” 1 2 3 Побудова „нового державного Створення управління заново Головна ідея менеджменту” (reinvention) скорочення сфери діяльності і радикальна зміна за короткі функцій держави й часткова за- строки багатьох компонентів міна традиційної бюрократії ме- державного управління; ханізмами ринкової конкуренції; децентралізація механізмів і делегування частини державних процесів управління й делегу- функцій недержавним організа- вання державних функцій на ціям; нижчі рівні влади; Прерогативи переорієнтація на досягнення укладання контрактів між дер- кінцевого результату; жавними й приватними органі- зменшення обсягів державного заціями на засадах партнерства управління та підпорядкування в рамках спільного виробни- його ринковій дисципліні; цтва й надання громадянам ад- підвищення якості кадрової по- міністративних послуг літики (особливо рекрутингу) 242 Закінчення табл. 2 1 2 3 спрямованість на підвищення політика покладання на парт- ефективності організації бюро- нерів та громадянське суспіль- кратії (а не її радикальна реор- ство призводить до формуван- ганізація); ня системи взаємозалежностей; недостатня орієнтація на ради- децентрація і делегування фун- Недоліки кальні зміни функціонування кцій державного управління держави нижчим рівням влади вимагає від них готовності й здатнос- ті ефективно виконувати такі функції Розглядаючи різні моделі демократичного розвитку (чи демократично- го проведення реформ) слід зазначити, що не існує єдиного шаблону, який взявши за основу повністю чи частково, можна побудувати оновлену кра- їну, розвинені суспільні відносини. За словами В. Нікітіна [11], побудова дійсно демократичної моделі державного управління можлива тільки за умов „зміни парадигми”, вкорінення у громадську свідомість і державний лад нових принципів організації спільних дій, орієнтованих не на підкорен- ня, а на діалог, інтеграцію, взаємодію держави і суспільства у вирішенні питань, що становлять загальний інтерес. Ще однією проблемою є впровадження понятійно-термінологічного апарату, його використання дослідниками цієї тематики. Раніше, при за- початкуванні науки „Державне управління”, в Україні під такою назвою вивчалися процеси державного будівництва, їх ефективна побудова та функціонування. З початку нового тисячоліття в практику державоведен- ня вводиться багато нових споріднених понять, наприклад „публічне ад- міністрування”. На нашу думку, воно трактується як і попередній термін – „державне управління”, тільки за аналогією перекладу з англійської мови (public administration). Державне управління часто ототожнюється з дер- жавним менеджментом. Існує думка, що перше поняття ширше, а менедж- мент розглядає та вирішує управлінські проблеми у значно вужчих сферах (менеджмент освіти, менеджмент охорони здоров’я тощо). При впровадже- ні досвіду Європейського Союзу, європейської інтеграції багатьох країн в обіг вводиться нова управлінська термінологія, пов’язана з нормативним забезпеченням його діяльності, до прикладу, європейське управління, єв- ропейська державна адміністрація, європеїзація, європеїзація державної адміністрації. 243 З цієї нагоди також точиться дискусія про значення терміна „ефективне урядування” („good government”) та похідного від нього – „нове публічне адміністрування” [18]. На наш погляд, закладення основ побудови дійсно нового державного управління у світовій, європейській практиці можливе за умов вироблення і розповсюдження загальноприйнятої державно-управлінської термінології. В усьому світі процес посилення демократизації суспільства супрово- джується змінами цінностей, тому організація роботи ключових ланок дер- жавного механізму України, Румунії і Молдови після періоду становлен- ня повинна удосконалюватися, набирати нових прогресивних обертів, для цього є всі підстави. Країнам з колишньою плановою економікою ще не вдалося здійснити перехід до дійсно ефективного управління, орієнтованого на кінцевий ре- зультат. У процесі побудови сильних демократичних держав Україна, Руму- нія і Молдова повинні керуватися бажанням дійсного діалогу між собою та іншими країнами на центральному та регіональному рівнях. У пошуку основної концептуальної схеми (парадигми) державних пе- ретворень, потрібне акцентування на громадську свідомість, партнерські стосунки між органами влади і населенням країн, що розвиваються демо- кратичними методами. Після запровадження ефективного управління державами можливе по- дальше моделювання роботи їх основних механізмів, що передбачає вико- ристання світового та європейського досвіду, гармонізацію законодавства з питань державотворення, зокрема введення та використання ідентичної державно-управлінської термінології. Список використаних джерел 1. Акімов О. О. Європейський вимір у державному управлінні та його вплив на персонал державної служби [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=13 2. Бакуменко В. Д., Князєв В. М., Сурмін Ю. П. Методологія державного управ- ління: проблеми становлення та подальшого розвитку / Бакуменко В. Д., Князєв В. Н., Сурмін Ю. П. // Вісн. УАДУ. – 2002. – № 2. – С. 11–27. 3. Бібліотека економіста [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// library.if.ua/ 4. Грицяк І. А. Розвиток європейського управління у контексті впливу на державне управління в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/ej2/txts/philo/05giaduu.pdf. 5. Дроздова Г. Україна та Молдова в пострадянському інтер’єрі /Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у 244 контексті сучасних європейських процесів : зб. наук. праць / Бук. політол. центр. – Чернівці : Букрек, 2009. – Т. ІІІ. – С. 131–140. 6. Європейський досвід державного управління: Курс лекцій / уклад.: О. Ю. Оржель, О. М. Палій та ін.; за заг. ред. О. Ю. Оболенського. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 76 с. 7. Інститут стратегічних досліджень Україна – Румунія – Молдова: Перспек- тиви відносин [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eu.prostir. ua/data?t=1&q=1545 8. Краснейчук А. О. Розвиток методологічних аспектів державного управлін- ня Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія „Управ- ління”. Вип. 2. Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. В. К. Присяжнюка, В. Д. Бакуменка. – К. : Видавничо-поліграфічний центр АМУ, 2009. – С. 70–78. 9. Майже все про Румунію [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.rri.ro/art.shtml?lang=12&sec=110&art=79 10. Молодцов О. В. Сітьова парадигма територіального розвитку як наукова проблема [Електронний ресурс] // Аналітичний ресурс місцевого регіо- нального розвитку. Проект делегації України в Конгресі місцевих і регіо- нальних влад в Європі (КМПБЄ), 2003 р. 11. Нікітін В. В. Концептуальні засади „діалогічної” моделі державного управ- ління [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e- journals/DeBu/2007-1/doc/1/06.pdf 12. Петровський П. М. Методологічні аспекти впровадження державної полі- тики [Електронний ресурс] // Державне управління: теорія та практи- ка. – 2007. – № 1 (5). – Режим доступу : http://www.academy.kiev.ua/ej5/ index 13. Республіка Молдова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// wapedia.mobi/uk/Special 14. Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: зб. наук. праць / Бук. політол. центр. – Чернівці : Букрек, 2009. – Т. ІІІ. – 480 с. 15. Хачатурян Х. В. Методологічні підходи до аналізу інновацій у державно- му управлінні / Х. Хачатурян // Вісник НАДУ. – 2005. – № 3. – С. 101–106. 16. Центр досліджень міжнародних відносин. Придністровський кон- флікт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://edu.cirs.kiev.ua/s- sainmenu-19/s-inmenu-48.html 17. Шкурат І. В. Концептуальні підходи до аналізу структури методології дер- жавного управління / І. Шкурат // Держава та регіони. – Серія : Державне управління. – 2006. – № 3. – С. 213–219. 18. Шрьодер П. Нове публічне адміністрування або як досягти ефективного врядування. – К. : Заповіт, 2008. – 76 с. 245 Alla Krasneychuk (Kyiv, Ukraine) State-administrative aspect of interoperability of Ukraine, Romania and Moldova The present article is devoted to problems of formation and development of an effective state mechanism (president, parliament, government) of Ukraine, Romania and Moldova on the basis of personal experience and existing international and European models of social development. The article rather is an issue of compliance management paradigm of public inquiries. Problematic is the introduction and use of joint-use public-management terminology. In recent decades, international organizations created by the type of Euro- regions. Their main task is to solve the various issues of common interest. As a geographical and historical context, and we have had interstate conflicts regarding the Territories, boundaries, spheres of influence of political, economic, and ethnic origin. With regards to public-management device for one of three states is almost simultaneous adoption of the constitution, legitimizing the republican form of government, the almost simultaneous introduction of the institute of presidency, more democratic (and with the participation of the presidents and parliaments) the appointment of the government. At the present stage of public administration in Ukraine is warranted is a strong presidential government, which can and should ensure the stability of the Ukrainian society. However, in the future, you must strictly observe the system of checks and balances that will not usurp state power. To build a truly democratic state must use its own experience, the experience of highly developed European and world countries, while preserving the national identity. The paradigm of governance should be based on broad dialogue with the population, where the first shall be decisive. Another critical issue is the implementation and use of common terminology to state the possibility of mutual understanding of public problems and their solutions. Key words: state mechanism, models of democratic development, state- administrative paradigm, state-administrative terminology. 246 Alla Krasneiciuk (Kiev, Ucraina) Aspectul administrativ de stat în relaŢiile dintre Ucraina, România şi Republica Moldova O importanță incontestabilă în dezvoltarea socială a Ucrainei, României și Republicii Moldova o are existența unei tradiții istorice în relațiilor interstatale: Ucraina și Republica Moldova au făcut parte dintr-un stat – Uniunea Sovietică, iar România a făcut partea din lagărul socialist. Mai mult decât atât, poporul român și cel moldovenesc au legături etno-naționale, etc. În ultimile decenii, au fost înființate multe organizaţii internaţionale precum euroregiunile transfrontaliere, care au ca obiectiv soluționarea tuturor problemelor comune. În ce privește aspectul administrativ de stat, comun pentru aceste state este adoptarea, în aceeași perioadă a tranziției, a constituţiilor, care au legitimat forma republicană de guvernare, introducerea prezidențialismului, numirea în mod mai democratic (cu participarea preşedinţilor şi parlamentelor) a guvernului. Cuvinte-cheie: mecanismul de stat, modele de dezvoltare democtatică, paradigma administrativă de stat, terminologia administrativă de stat. Павло Молочко (Чернівці, Україна) Формування та еволюція інституту президентства в Україні та Молдові: порівняльний аналіз Розкриваються особливості становлення та розвитку інституту прези- дентства в Україні та Республіці Молдова. Встановлено, що процес форму- вання інституту президентства у цих країнах має спільні риси, насамперед, наявність боротьби різних політичних традицій та підвищений вплив ви- борів на політічні процеси України та Молдови у третьому електоральному циклі. Проаналізовано основні моменти становлення та розвитку інституту 247 президентства в Україні та Молдові й розкрито особливості прийняття кон- ституційних змін у Молдові. Виявлено, що спільною рисою для обох країн є поява ознак політичної кризи після конституційних змін, пов’язаних зі зміною статусу та функціональних повноважень президентів цих країн. За наявності тенденцій до подальшої зміни ролі президента можна стверджу- вати, що на сьогодні інститут президентства в Україні та Республіці Молдо- ва загалом закріпився і є достатньо стабільним. Ключові слова: інститут президентства, президент, Україна, Респу- бліка Молдова, конституційні зміни, вибори. Формування нових незалежних держав після розпаду СРСР поставило на порядок денний становлення нових політичних інститутів. Адже утво- рення політичних інститутів, значною мірою, впливало на особливості політичних режимів нових незалежних держав, які або зберігали традиції радянської системи, або мали чітку орієнтацію на демократичні трансфор- мації. Особливості формування політичних інститутів у країнах пострадян- ського простору на сьогодні становлять чималий дослідницький інтерес, адже, незважаючи на досить короткий час існування, вони вже встигли про- йти певний еволюційний шлях та сформувати нові, певною мірою неподі- бні на попередні, моделі інституційного розвитку. Важливе місце серед політичних інститутів країн пострадянського про- стору належить інституту президентства, формування якого суттєво впли- нуло на політичні системи цих країн. Варто зауважити, що проблемам ста- новлення та розвитку інституту президентства в пострадянських країнах приділяється значна увага дослідників, водночас деякі аспекти особливос- тей пострадянських моделей президентства залишаються не достатньо ви- вченими. Мета цієї статті полягає в тому, щоб простежити особливості формуван- ня та розвитку інституту президентства в Україні та Республіці Молдова, а також показати його вплив на розвиток політичних процесів у цих країнах. На думку О. Кинєва, спільним для України та Молдови є той фактор, що у цих країнах з початку 1990-х років існує конфлікт різних політичних традицій [3]. Подібної думки дотримується і українська дослідниця М. Кармазіна, яка вважає, що особливістю формування інституту президентства у цих країнах була відсутність створених та закріплених на законодавчому рівні (найперше – на рівні Конституції) „правил гри” (насамперед тих, які стосу- валися розподілу влади) для політикуму, політичних партій та їхніх лідерів і – ширше – для всього суспільства. Одним з наслідків цього стала своєрід- 248 на „розмитість” форми правління в Україні аж до 1995 року (появи Кон- ституційного договору); не відбулося кардинальних змін в інституційному дизайні та суті політичних інститутів, тих змін, які б забезпечили незворот- ність демократичних перетворень, відкритість політичної системи, прозо- рість прийняття політичних рішень; не було забезпечено умов для рішучого суспільного прориву у сферу свободи – громадянське суспільство залиша- лося аморфним та недорозвинутим; не було розроблено стратегії економіч- ного розвитку країни – економічні перетворення були пущені на самоплив, а те, що здійснювалося свідомо, мало, так би мовити, вимушений характер, оскільки ставало реакцією на тиск несприятливих обставин. Наслідком, з-поміж іншого, стало зубожіння суспільства, розростання тіньового секто- ру в політиці та економіці, стрімка корумпованість суспільства, а відтак – логічне вкорочення терміну перебування Л. Кравчука як неефективного лі- дера на президентській посаді. Дострокове припинення президентських повноважень підтвердило пев- ну випадковість потрапляння Л. Кравчука на президентську посаду (як і, приміром, А. Ельчибея чи М. Снєгура, як деяких інших лідерів на постра- дянських теренах) [2, с. 355–356]. Важливе значення у формуванні політичних інститутів посткомуніс- тичних країн мало прийняття нових конституцій. С. Холмс заперечує су- місність того, що він вважає західними моделями стабільної та ліберальної конституції, з перехідними умовами у посткомуністичних країнах. Най- більш підходять для перехідних систем, на думку С. Холмса, тимчасові конституції – „паліативний конституціоналізм” [3]. Ця теза С. Холмса підтверджується тим, що практично в усіх східноєвропейських країнах конституційний процес, по суті, не є завершеним, відбувається зміна та коректування повноважень органів влади, результатом чого можуть стати істотні зміни у конституціях певних країн. На характер нових конституцій безпосередньо впливало, який саме інститут, парламент чи президент во- лодів ініціативою в ході розробки конституції. Очевидним є і те, що осо- би, які приймали рішення про розподіл влади, при цьому враховували і своє положення внаслідок таких змін. З огляду на це, О. Кинєв виділяє декілька закономірностей. По-перше, установчі збори, в ролі котрих най- частіше виступали парламенти, були схильні надавати особливого зна- чення виконавчій гілці влади, через обмеження виконавчої та судової. По-друге, тією мірою, якою президент був залучений до конституційного процесу, він сприяв формуванню сильної президентської влади. Там, де центром прийняття рішень був голова (лідер) держави, який контролював парламентську більшість, значно більше повноважень отримала виконав- 249 ча влада (прикладом цього є Україна) [3]. Тобто інститут президента став найбільш сильним там, де до моменту розробки нової конституції він вже діяв. Загалом для нових конституцій Центральної та Східної Європи біль- шою мірою, ніж в інших сучасних європейських конституціях, проявля- ється тенденція створення режиму найбільшого сприяння для парламенту. Це може бути пов’язане як з інтересом інституту до самого себе, так і з традицією комуністичної доби, для якої характерною є необмежена влада парламентів. Проте у більшості республік колишнього СРСР відбувається зворотна тенденція – у бік автократичних президентських режимів. Ана- лізуючи конституційний процес у колишніх соціалістичних країнах Цен- тральної та Східної Європи, можна зробити ще два висновки: 1) у тих кра- їнах, де першопочатково надавалася перевага збільшенню парламентських повноважень, однак у президента були наявні важелі для посилення свого впливу, існує тенденція до посилення повноважень президента; 2) у кра- їнах, де спочатку сильними були повноваження президента, відбувається посилення ролі парламенту. Сучасна конфігурація органів державної влади України з властивими для них повноваженнями багатьма дослідниками розглядається як тим- часова, адже її функціонування пов’язане з великою кількістю системних конфліктів та певною мірою перешкоджає нормальній діяльності вико- навчої влади, що безумовно має негативні наслідки для країни загалом. Надмірна залежність уряду від двох центрів сили – Президента та Верхо- вної Ради, кожен з яких здатен паралізувати роботу уряду, унеможливлює проведення урядом самостійної та стійкої як зовнішньої, так і внутріш- ньої політики. При цьому і склад уряду за такої системи не може бути стійким. Нав’язана системна орієнтація „одразу на всіх” змушує уряд до багатовекторності і за умов відсутності парламентської більшості робить неможливим провадження урядом однозначної економічної чи зовніш- ньої політики [3]. Таким чином, за роки незалежності в Україні так і не сформувалась стійка державна та політична система, вона продовжує мати тимчасово- перехідний характер, а основні політичні сили не виробили стійких довго- тривалих стратегій поведінки. Політичний процес зберігає небезпеки, які можуть виразитись через нестабільність системи, що своєю чергою при- зводить до багатоваріативності подальших шляхів розвитку. Такі обставини зробили неминучим розпочатий у 2003–2004 роках про- цес зміни Конституції України. Для унеможливлення ситуацій, які мали негативний вплив на політичну систему України, пропонувалося три ва- ріанти конституційних змін: по-перше, обмеження повноважень президен- 250 та при збільшенні повноважень уряду; по-друге, послаблення Верховної Ради через збільшення повноважень президента (в цьому випадку уряд стає повністю підконтрольний президенту); по-третє, збільшення функцій Верховної Ради внаслідок обмеження повноважень президента (відповідно уряд стає більш контрольований Верховною Радою). Враховуючи систем- ний інтерес як парламенту, так і провідних політичних сил, а також уряду, як найбільш оптимальний було обрано третій варіант, який став основою конституційних змін у 2004 році. На думку спостерігачів, цей варіант кон- ституційних змін (як і будь-який з інших запропонованих) розглядався для України з позитивного боку, так як мав на меті впорядкувати та стабілізу- вати політичний процес. Однак, як засвідчила практика, ситуація, що скла- лася в Україні після проведення конституційних змін, практично повністю виключила президента з процесу прийняття політичних рішень. Наслідком такого обмеження повноважень президента стало загострення стосунків у трикутнику президент – уряд – парламент. Аналізуючи випадок України, варто зазначити, що подібний відступ від запланованих цілей конституцій- ної реформи значною мірою зумовлюється особистісним фактором з боку основних політичних акторів. Особливий, проте нестійкий та тимчасовий тип після внесення змін до конституції у 2000 році, після котрих президент став обиратися парламен- том, формує Молдова. Цей тип відрізняється обранням президента пар- ламентом, при цьому президент має безпосередній вплив на формування уряду та володіє іншими важливими повноваженнями, зокрема правом на розпуск парламенту. Зародження інституту президентства в Молдові, як і в Україні, відбува- ється на межі 1980–1990-х років. Саме в цей період більшість республік, які входили до складу СРСР, наслідуючи загальносоюзний приклад, також запровадили посаду президента. Точна дата цієї події у Молдові – 3 вересня 1990 року, саме в цей день Верховна Рада Республіки Молдова Законом № 250-ХІІ заснувала посаду Президента. Утворення такого конституційно- го інституту обґрунтовувалося необхідністю закріпити конституційний лад та суверенітет (за рік до офіційного проголошення незалежності) Респу- бліки, забезпечити права, свободи та безпеку громадян, а також покращити взаємодію вищих органів державної влади та управління [6]. Відповідно до зазначеного закону Президент визначався головою держави та обирався на основі загального, рівного та прямого виборчого права при вільному та таємному голосуванні терміном на п’ять років. При голові держави функці- онувала Президентська рада, завданням котрої було розроблення заходів з реалізації основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики держави. 251 Президент мав право видавати укази, які були обов’язковими до виконання на всій території Республіки. Варто зауважити, що подібним чином визна- чалося і становище Президента СРСР. 27 серпня 1991 року Парламентом Республіки було прийнято Деклара- цію про незалежність Молдови. Зміни, що відбулися, вимагали також зміни чинного законодавства, наслідком чого стало прийняття Парламентом 29 липня 1994 року нової Конституції, яка набрала чинності 27 серпня того ж року. В подальшому Конституція 1994 року зазнавала певних змін, зокрема 5 липня 2000 року Парламент прийняв Закон № 1115-XV, згідно з яким Пре- зидент обирається депутатами Парламенту [5]. Конституційні зміни 2000 року мали суттєвий вплив на розвиток інсти- туту президентства в Молдові, які, на думку багатьох дослідників, призвели до тривалої конституційної та політичної кризи, яка і зараз триває у Молдо- ві. Після прийняття відповідних поправок до конституції Молдова неспо- дівано, без згоди народу, якому за статтею 2 Конституції належить націо- нальний суверенітет, перетворилась із президентської у парламентську. Ця конституційна подія не набула б такого широкого суспільного обговорення, якби раніше, 23 травня 1999 року, на консультативному республіканському референдумі не було підтримано ідею за укріплення президентських по- вноважень. У референдумі брали участь 1,4 мільйона виборців, що стано- вили понад 58 % громадян з правом голосу, з яких 55,3 % відповіли „Так” на питання „Чи підтримуєте Ви зміни Конституції з метою затвердження президентської системи правління в Республіці Молдова, в межах якої пре- зидент республіки нестиме відповідальність за формування та керівництво уряду, а також за результати правління країною?”. Проти такої ідеї виступи- ло понад 30 % виборців. Згідно з чинним на той момент законодавством цей референдум не мав юридичної сили, оскільки у ньому брало учать менше ніж 3/5 ви- борців. Якби на той час діяло сучасне законодавство (котре передбачає для обов’язкового прийняття рішень 50 % з 33 % виборців), тодішній президент П. Лучінський, який ініціював референдум, здобув би пере- могу, а парламент був би змушений надати йому значно ширші повно- важення. На думку дослідників конституційних змін у Молдові, парламент по- винен був ураховувати рішення більшості населення країни, хоча згідно з законом це рішення референдуму і не мало обов’язкового характеру [1]. Наприклад, у Швейцарії для того щоб рішення набуло обов’язкового ха- рактеру для парламенту, за нього повинні проголосувати 50 % виборців, які брали участь у референдумі. 252 Центральна виборча комісія, враховуючи формулювання „може„ у тексті статті 171 кодексу про вибори: „Центральна виборча комісія може визнати республіканський референдум таким, що не відбувся, якщо у ньому взяло участь менше 3/5 від кількості осіб, включених до виборчих списків„, – констатувала відсутність підстав для оголошення республіканського кон- сультативного референдуму таким, що не відбувся. Конституційний Суд своєю чергою, на базі постанови № 32 від 15 чер­ вня 1999 року, підтвердив результати республіканського консультативного референдуму, проте встановив, що він „має консультативний характер і його результати не мають юридичних ефектів”. Таким чином, Центральна виборча комісія та Конституційний Суд примирили і парламентську біль- шість, і президента [1]. Проте парламент, перебуваючи в опозиції до президента, розпочав про- цес зворотного перегляду Конституції: з метою зменшення конституційно- го статусу президента та позбавлення його права обиратися народом. Варто зауважити, що процедура, яка передбачалася поданим проектом, не повинна була впливати на політичну стабільність у країні, адже пар- ламент був зобов’язаний обрати президента. Подібна процедура виборів голови держави є характерною для класичних парламентських республік. Серед іншого, автори ініціативи про перегляд Конституції в інформаційній довідці мотивували своє рішення саме цим аргументом. Більше того, про- ект передбачав, що у випадку необрання голови держави, чинний прези- дент не має права на розпуск парламенту. Проте конституційна більшість у парламенті XIV скликання 5 червня 2000 року прийняла інший закон, який затверджував у Республіці Молдова „більш парламентську республіку”. Якщо законопроект передбачав обран- ня президента країни голосами 52 депутатів, новий закон вже декларував, що голову держави на виборах повиннен підтримати не менш ніж 61 депу- тат. На відміну від законопроекту, який не дозволяв розпускати парламент у випадку необрання президента, новий закон містив таке положення [1]. Таким чином, парламент XIV скликання, прийнявши конституційні по- правки, всупереч результатам референдуму та президентській ініціативі, заклав основи для подальшої політичної кризи, якій передували три серії дострокових парламентських виборів та республіканський конституційний референдум. Варто зазначити, що при обговоренні конституційних змін, з метою уникнення ситуації щодо неможливості обрання президента, було запро- поновано внести до статті 78 Конституції Молдови таке положення: „Якщо у другому турі жоден з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, 253 організовується третій тур виборів з кандидатами, які брали участь у дру- гому турі, а обраним вважається кандидат, який набрав більшість голосів депутатів”. Однак це положення не було підтримано депутатами, зокрема В. Воронін з цього приводу зазначив: „Ми ведемо мову про президента країни, якщо ми хочемо підняти статус президента країни, йому необхідно мати підтримку більшу, ніж 50 % + 1 голос. Така більшість дозволить йому бути більш незалежним, більш самостійним на посаді президента” [1]. Результатом такого „підняття” статусу президента стало також і те, що Молдова вже більш ніж два роки живе без обраного президента, що є сві- товим рекордом. Однак наявність такого рекорду ще більше поглиблює наявну політичну кризу та позначається негативного на самому інституті президентства. Згідно з російською дослідницею Н. Чувіліної, спільною рисою для України та Молдови є підвищення ролі виборів на політико-владні проце- си у третьому електоральному циклі. На її думку, Україна після 2004 року за формально-правовими та режимними характеристиками наблизилась до Молдови. Обидві країни за формою правління стали парламентсько- президентськими республіками. Політичні режими в Україні та Молдові Н. Чувіліна характеризує, як гібридні режими внутрішньоелітної конкурен- ції. Притаманними їм є: розподіл впливу між виконавчою та представниць- кою гілками влади, високий рівень конкуренції приблизно однакових за ресурсною базою елітних груп, винесення внутрішньоелітних конфліктів на поле електоральної боротьби, велике значення політичних партій у по- літичному процесі, які виступають механізмами інтеграції та участі в полі- тиці елітних груп, відсутність феномена домінантних „партій влади”. У цих режимах президентські партії виконують функцію механізмів суспільної підтримки політичних лідерів країни, їхньої масової опори. При цьому формувалися такі партії не „згори”, а „знизу” внаслідок природних процесів самоорганізації опозиційних та правлячих еліт і громадянського суспільства. Починаючи з 2004 року в Україні, а в Молдові впродовж усього постра- дянського розвитку, вибори є найважливішим фактором політичного про- цесу, фактором вирішення конфліктних ситуацій у взаєминах президента та парламенту (прикладом цього є дострокові парламентські вибори в Україні у 2007 році), фактором розвитку партійної системи, що відображає конку- рентний та партійний характер політичного процесу [7]. Для моделей розвитку України та Молдови у постсоціалістичний пе- ріод характерними були: спонтанність, велике значення виборів, кон- фліктність та нестабільність політичних процесів, достатньо висока роль 254 парламентів у політичній системі та посилення їх на тлі послаблення ін- ституту президента, трансформація президентсько-парламентських до парламентсько-президентських республік. Однак у 2010 році в Україні від- булося повернення до конституції редакції 1996 року. Наслідком чого стало повернення до президентсько-парламентської моделі. Сценарій щодо пе- реходу до президентсько-парламентської моделі розглядається і окремими молдовськими політиками, як варіант виходу з політичної кризи, яка триває у Молдові вже більш ніж два роки. Фактично це свідчить про те, що Укра- їна і Молдова розвиваються у тому самому руслі, в якому долали наслідки посткомунізму інші країни соціалістичного табору Центральної та Східної Європи. На процес пострадянського розвитку України та Молдови в плані цієї моделі вплинули як політичні, економічні, соціальні, національні, культур- ні умови цих країн у вигляді соціальних, географічних, культурних розбіж- ностей суспільства та еліт, так і значною мірою висока роль виборів, які правлячі еліти не змогли поставити під свій контроль та адаптувати для реалізації своїх інтересів. Більше того, еліти цих країн були змушені вико- ристовувати виборні процедури як механізм вирішення внутрішньоелітних конфліктів. При цьому, безсумнівно, процес посткомуністичного розвитку та подолання наслідків посткомунізму в Україні та Молдові ще тривалий час буде суперечливим та конфліктним. У ньому можливими є як поступи, так і відкати. Підбиваючи підсумки зазначимо, що за період, що минув від початку 1990-х років, інститут президентства як новий структурний елемент влади пройшов суперечливий шлях розвитку, як пройшли свій шлях сприйняття президентства владою та суспільством, шлях надії і сподівань, розчару- вань і втрат, пов’язаних із функціонуванням президентської влади. Відтак, суспільно-політичний досвід президентства в Україні є вкрай неоднознач- ним і небездоганним, досить суперечливим і проблемним. Суттєвий вплив на розвиток інституту президентства в Україні та Мол- дові мало прийняття конституційних змін у цих країнах. Внаслідок зміни конституційних повноважень президентів можна говорити про виникнення політичної кризи як в Україні, так і в Молдові. Щоправда в України з метою уникнення подальшої політичної кризи та посилення президентської влади було прийняте рішення про повернення до Конституції редакції 1996 року. В Молдові шляхи виходу із наявної політичної кризи лише обговорюються. Отже, за наявності тенденцій до подальшої зміни ролі президента, мож- на стверджувати, що сьогодні інститут президентства в Україні та Респу- бліці Молдова загалом закріпився і є достатньо стабільним. Боротьба за 255 створення інституту президента у колишніх соціалістичних республіках ві- дображає основні моменти розвитку політичних систем цих країн, що без- сумнівно говорить про важливість цього інституту. Список використаних джерел 1. Запорожан В. Конституционный кризис: Ответственность и последствия / В. Запорожан. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.e- democracy.md/ru/monitoring/politics/comments/constitutional-crisis- responsibilities-consequences/ 2. Кармазіна М. Президентство український варіант / М. Кармазіна. – К., 2007. – 365 с. 3. Кынев А. Институт президентства России, стран СНГ, Центральной и Восточной Европы: сравнительно-политологический анализ [доклад на конференции в Академии государственной службы при Президенте РФ, 2 апреля 2004] / А. Кынев [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// intellectuals.ru/cgi-bin/proekt/kynev/kynev.cgi?action=articul&statya=views tat&id=id41&versia=1 4. Линц Х. Опасности президентства / Х. Линц [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Article/lin_opasn.php 5. Официальный сайт Президента Республики Молдова [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: http://www.president.md/ 6. Президентура Республики Молдова [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу : http://www.president.md/crono.php?lang=rus&page=601 7. Чувилина Н. Выборы как фактор развития политико-властных проце- сов в странах СНГ: теоретико-методологический аспект / Н. Чувилина [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.politex.info/content/ view/515/30/ Pavlo Molochko (Chernivtsi, Ukraine) Formation and Evolution of the Institute of Presidency in Ukraine and Republic of Moldova: Comparative Analysis The article reveals the peculiarities of formation and development of the institute of presidency in Ukraine and the Republic of Moldova, and also shows its influence on political processes in these countries. Despite the relatively short period of its existence, the institute of presidency has undergone a certain evolutionary path and has formed new, somewhat dissimilar to the previous, 256 models of institutional development. During the period that has elapsed since the beginning of the 1990s, the institute of presidency, as a new structural element of government, has passed a controversial path of its development, along with the perception of presidency by authorities and society, along with the way of hopes and aspirations, disappointments and losses associated with the functioning of presidential power. Hence, political experience of presidency in Ukraine and Moldova is extremely ambiguous and exceptionable, rather controversial and problematic. There has been determined that the formation of the institute of presidency in Ukraine and Moldova has common features, especially different political traditions and the increased influence of elections on the political processes of these countries in the third electoral cycle. There have been analyzed the main points of formation and development of the institute of presidency in Ukraine and Moldova and revealed the peculiarities of adoption of constitutional amendments in Moldova. There has been studied that the common feature for both countries is the emergence of signs of political crisis after the constitutional amendments related to changes in functional status and powers of the presidents of those countries. If there are trends remaining to further change of the role of a president, one can state that nowadays the institute of presidency in Ukraine and the Republic of Moldova is integrally consolidated and is rather stable. Key words: the institute of presidency, president, Ukraine, the Republic of Moldova, constitutional amendments, elections. Pavlo MolocІko (Cernăuţi, Ucraina) Constituirea şi evoluţia institutului preşedinţiei în Ucraina şi Republica Moldova: studiu comparativ În articol sunt relevate particularităţile formării şi dezvoltării institutului preşedinţiei în Ucraina şi Moldova, precum şi influenţa lui în procesele politice din aceste ţări. În pofida perioadei relativ scurte a existenţei sale, insitutul preşedinţiei a cunoscut o evoluţie reuşită şi a format unele modele de dezvoltare instituţională noi, diferite de cele deja cunoscute. De la începutul anilor ’90, institutul preşedinţiei, ca un element nou al puterii, a parcurs o cale contradictorie de dezvoltare, la fel ca şi perceperea preşedinţiei de putere şi de societate, o cale a speranţelor şi aşteptărilor, a pierderilor şi a dezamăgirilor pe marginea funcţionării puterii preşedinţiale. Astfel, experienţa social-politică a funcţionării 257 institutului preşedinţiei în Ucraina şi Republica Moldova este ambigue şi deloc ideală, destul de problematică şi controversată. Autorul a constatat că procesul de constituire a institutului preşedinţiei în Ucraina şi Republica Moldova a avut caracteristici comune, în special prezenţa unor tradiţii de concurenţă politică diferite, creşterea influenţei alegerilor în procesele politice în al treilea ciclul electoral din aceste ţări. În articol sunt analizate principalele puncte de creştere şi dezvoltare a institutului preşedinţiei în Ucraina şi Republica Moldova, precum şi particularităţile adoptării a amendamentelor la Constituţia Republicii Moldova. Este constatat faptul că o trăsătură comună pentru ambele ţări este apariţia unor semne de criză politică, după amendamentele constituţionale privind modificările survenite la statutul şi atribuţiile funcţionale ale institutului preşedenţiei din aceste ţări. În condiţiile existenţei unor tendinţe de modficare a rolului institutului preşedinţiei, putem menţiona că la ora actuală institutul preşedinţiei în Ucraina şi Republica Moldova este destul de consolidat şi stabil. Cuvinte-cheie: institutul preşedinţiei, preşedinte, Ucraina, Republica Moldova, amendamente la constituţie, alegeri. Наталія Стрельчук, Ольга Зелінська (Чернівці, Україна) Реформування системи місцевого самоврядування в Республіці МолдовА: основні здобутки та рекомендації За роки незалежності Молдова продемонструвала певний прогрес у „де- монтажі” системи місцевого управління радянського періоду та створенні якісно нових моделей. Проте, попри всі спроби, сьогодні в Молдові все ще не сформовано системи повної фінансової і секторальної децентралізації. Законодавчо є не відрегульованим процес контролю за діяльністю місцевої влади органами центральної влади. Інституції громадського суспільства не беруть активної участі у процесі реформування системи місцевого само- врядування, а також відсутня прозорість функціонування самих органів місцевої влади. Подолання цих проблем у процесі реформування системи місцевого самоврядування вимагає тіснішої консолідованої співпраці уря- 258 ду Республіки Молдова, неурядових організацій та міжнародної донорської спільноти. Ключові слова: місцеве самоврядування, децентралізація, місцева ав- тономія. Місцеве самоврядування є не тільки одним із важливих політичних ін- ститутів, а й ознакою розвитку демократії та громадянського суспільства. Рівень його розвитку залежить від багатьох факторів, таких як особливості історичного розвитку держави, політичної географії (відносини „центр – периферія”), стану політичної культури, наявності міцних горизонтальних соціальних зв’язків у суспільстві тощо. Вплив і сила органів місцевого са- моврядування відображають ступінь демократизму панівного політичного режиму. У сучасній науці відомі різноманітні наукові підходи до вивчення са- моврядування і широкий спектр його визначень. Приміром, на думку ро- сійського дослідника Р. Туровського, самоврядування – це виборна субна- ціональна влада, яка має автономію від загальнодержавної влади і певну компетенцію, воно можливе на будь-якому субнаціональному рівні. Потре- ба у самоуправлінні на місцях виникає з двох причин: перша – часткова невідповідність особливих місцевих інтересів загальнонаціональним та регіональним, що викликає потребу в їх реалізації місцевими силами; дру- га – диференціація публічної влади, внаслідок чого відбувається розподіл функцій (повноважень) між територіальними рівнями влади [12, с. 277]. Кількість субнаціональних рівнів у різних державах може бути різна, тому існує поділ на регіональне, місцеве та сільське самоврядування. По- няття „місцевий” (локальний) застосовується для територій та спільнот, які відрізняються незначними масштабами, найбільшою компактністю й щільністю внутрішніх зв’язків. Отже, зазвичай, місцевий рівень – це рівень населених пунктів і достатньо компактних конгломерацій. У невеликих державах поняття „місцевий” („локальний”) і „регіональний” практично зливаються. Захист і зміцнення органів місцевої та регіональної влади, місцевого самоврядування є одним із головних напрямів діяльності Ради Європи та інших міжнародних організацій, а зразком для розвитку правових відносин у сфері місцевого самоврядування є „Європейська Хартія місцевого само- врядування” (1985 р.). Основні положення Хартії такі: місцеве самовря- дування територіальних громад є невід’ємною складовою демократичної форми державного устрою; мають бути створені правові гарантії та реаль- ні передумови для здійснення й урегулювання територіальними громада- 259 ми важливих питань громадського життя в межах чинного законодавства, під власну відповідальність і на благо своїх мешканців; місцеве самовря- дування здійснюється радами або зборами, обраними внаслідок вільних, таємних, рівних, прямих, загальних виборів, які спираються у своїй ді- яльності на підзвітні їм виконавчі органи; територіальні громади мають гарантоване законом право вирішувати всі питання, що входять до їхніх повноважень або делеговані їм іншим органом; найважливіші права тери- торіальних громад встановлюються Конституцією або законом. Ця норма не унеможливлює делегування територіальним громадам за певних умов і згідно з законом (державних) повноважень; виконання громадських за- вдань покладається насамперед на ті органи, які розташовані найближче до громадянина; делеговані територіальним громадам повноваження повинні бути, як правило, широкими і винятковими. Вони не повинні розмивати- ся та обмежуватися іншими центральними чи місцевими органами влади, за винятком випадків, передбачених законом; контроль з боку держави за діяльністю територіальних громад може здійснюватися лише у випадках і згідно з порядком, передбаченими Конституцією або законом. Контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування повинен гарантувати дотри- мання принципу співвідносності між значенням контролю та його вагою у плані захисту інтересів територіальної громади; територіальні громади в межах національної економічної політики мають право на власні кошти, якими вони вільно розпоряджаються, здійснюючи свої повноваження; ці кошти повинні відповідати завданням, що передбачені в Конституції чи законі, й принаймні частково формуватися за рахунок місцевих зборів та податків. З метою захисту фінансово слабких територіальних громад необ- хідно створювати систему фінансового вирівнювання [1]. Слід відзначити, що науковці різних країн усе більше уваги приділя- ють аналізу національних моделей місцевого самоврядування та розробці концепцій децентралізації управління та деконцентрації державної влади. Втім, незважаючи на доволі активне вивчення впродовж останнього часу розвитку самоврядування у країнах Європи, поки що відсутні наукові пу- блікації, де б аналізувалися реформи у цій сфері в постсоціалістичних краї- нах, особливо тих, що постали на теренах колишнього СРСР та СФРЮ. На нашу думку, саме тут є очевидною залежність політики в сфері місцевого самоврядування не тільки від процесів політичної та економічної транс- формації, а й від стану міжетнічних відносин. Для Молдови, яка має у сво- єму складі два „проблемні” регіони – Гагаузію і Придністров’я – рефор- мування місцевого самоврядування безпосередньо пов’язане зі зміцненням державності й збереженням територіальної цілісності. 260 Як відзначають дослідники, з часу проголошення незалежності РМ система місцевого самоврядування перебуває у стані „перманентного реформування” й досить часто стає предметом політичних маніпуляцій різних політичних сил. Конституція Молдови (1994 р.) закріпила унітар- ний характер держави та основні принципи місцевого публічного управ- ління (ст. 109): принцип місцевої автономії; децентралізації громадських служб, виборності місцевого публічного управління, консультацій з гро- мадянами з найважливіших питань місцевого значення [8]. У ст. 109 за- значається, що автономія стосується як організації й діяльності місцевого публічного управління, так і розпорядження справами громад (п. 2), за- стосування визначених принципів не може вплинути на унітарний харак- тер держави (п. 3). 110 стаття Конституції РМ визначає адміністративно-територіальний устрій країни. В адміністративному плані територія Молдови поділяється на села, міста, райони й Автономне територіальне утворення Гагаузія. Від- повідно до Закону деякі міста можуть буті визнані муніципіями (ст. 110). Щодо населених пунктів лівого берега Дністра, то їм можуть бути надані особливі форми й умови автономії відповідно до особливого статусу, вста- новленого органічним законом. Щодо столиці країни – міста Кишинева, – то її статус також регламентується окремим органічним законом (ст. 111, п. 1). Власне, встановлення у цій статті принципів місцевої автономії й де- централізації змінило відносини між центральними та місцевими органами влади, які мали змінити традиційні з радянських часів відносини опіки та підпорядкування [8]. Ст. 111 Конституції присвячена статусу Автономного територіально- го утворення Гагаузія. У пункті 1 цієї статті зазначено, що Гагаузія (Гага- уз Єрі) – Автономне територіальне утворення з особливим статусом – як форма самовизначення гагаузів є складовою та невід’ємною частиною Республіки Молдова, що самостійно, в межах своєї компетенції, відповід- но до положень Конституції Республіки Молдова, вирішує питання полі- тичного, економічного й культурного характеру в інтересах усього народу. В Автономному територіальному утворенні Гагаузія діють представницькі та виконавчі органи влади відповідно до Закону [5]. Згідно зі ст. 109 (ч. 3) Конституції РМ застосування принципів місцевої автономії, децентраліза- ції суспільних служб і інших принципів не може не впливати на характер унітарної держави. Так, ст. 1 ч. 4 Закону про особливий правовий статус Гагаузії (Гагауз Єрі) № 344-ХІІІ від 23 грудня 1994 р. передбачає, що „у випадку зміни статусу Республіки Молдова як незалежної держави народ Гагаузії має право на зовнішнє самовизначення” [5]. 261 Отже, якщо Гагаузія є автономним адміністративно-територіальним утворенням і невід’ємною частиною РМ, то як бути із правом на зовніш- нє самовизначення у випадку федералізації країни? В унітарних держа- вах статус адміністративної одиниці однаковою мірою поширюється на всі адміністративно-територіальні одиниці з урахуванням їхнього рівня, у Молдові ж ситуація із Гагаузією показує наявність двох систем публічних органів влади, й навіть двох законодавств. У п. 1 статті 112 Конституції країни зазначається, що публічною вла- дою, яка здійснює місцеву автономію в містах і селах, є виборні місцеві ради й примари (голови). У п. 2 цієї ж статті зазначено, що примари діють як самостійні керуючі власті й вирішують суспільні справи сіл і міст. По- рядок обрання місцевих рад та примарів, а також їхні функції визначають- ся законом. Районні ради відповідно до ст. 113, п. 1 координують діяль- ність сільських і міських рад з керівництва суспільними справами район- ного призначення. Районні ради обираються і здійснюють свою діяльність відповідно до закону (п. 2), а відносини між місцевою публічною владою ґрунтуються на принципах автономії, законності й співпраці у вирішенні суспільних справ ( п. 3) [8] . У 1997 р. Парламент РМ ратифікував Європейську хартію місцевого са- моврядування. Хартія проголошує, що „право громадян на участь в управ- лінні державними справами належить до основних демократичних принци- пів усіх держав – членів Ради Європи. …це право може бути безпосередньо здійснюваним на місцевому рівні” [1]. Національне законодавство Молдови містить низку законів, які визнача- ють характер місцевого самоуправління в країні: Закон про адміністративно- територіальний устрій, Закон про місцеві публічні фінанси, Закон про місцеві податки, Земельний кодекс, Закон про бюджетну систему та бю- джетний процес, Закон про статут місцевої ради тощо. Особливо слід від- значити Закон „Про особливий правовий статус Гагаузії” (грудень 1994 р.) та Закон „Про основні положення особливого правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра” (липень 2005 р.). Втім, законодавці не за- вжди були послідовними і питання місцевого самоврядування у Молдові декілька разів виносилися на розгляд Конституційного суду. Так, Постанова Конституційного суду від 1995 р. стосувалася норми призначення Президентом за поданням уряду керівників органів місцевого самоврядування у випадках, якщо у повторних виборах у ці органи взяли участь менше половини виборців, включених у виборчі списки. „Автономія місцевої публічної влади полягає у праві адміністративно-територіальних одиниць задовольняти власні інтереси без втручання центральної влади, 262 що призводить до адміністративної децентралізації: автономія – це право, а децентралізація – система, що вимагає автономії” [5]. Конституційним судом було визнано, що керівники органів місцевого публічного управління не можуть бути призначені чи зняті з посади центром, а повинні обиратися громадянами адміністративно-територіальних одиниць. У 1998 р. у Молдові прийнято Закон про місцеве публічне управління, а у 2003 р. до нього було внесено низку поправок. Сьогодні у Молдові діє його нова редакція від 28.12.2006 р. [2]. У ст. 1 Закону визначено вживання основних понять: • місцева громада – це сукупність жителів адміністративно-тери- торіальної одиниці; • місцеве публічне управління – це сукупність місцевих органів пу- блічної влади, створених відповідно до закону для захисту спіль- них інтересів населення окремої адміністративно-територіальної одиниці; • органи місцевого публічного управління першого рівня – сукуп- ність органів публічної влади, створених і діючих на території села (комуни), міста (муніципії) для захисту інтересів та вирішення про- блем місцевих громад; • органи місцевого публічного управління другого рівня – сукупність органів публічної влади, створених і діючих на території району, муніципії Кишинева, автономного територіального утворення з особливим правовим статусом для захисту інтересів і вирішення проблем населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці; • примар – представницька влада населення адміністративно-тери- торіальної одиниці й виконавча влада місцевої ради, обрана на основі всезагального, рівного, прямого виборчого права при таєм- ному голосуванні; • примарія – функціональна структура, яка допомагає примару здій- снювати його законні повноваження; • місцева рада – орган представницької й правомочної влади населен- ня адміністративно-територіальної одиниці першого або другого рівня, обраний з метою вирішення місцевих проблем; • голова району – виконавча влада районної ради; • апарат голови району – функціональна структура, яка допомагає го- лові району вирішувати його законні повноваження; • внутрішній аудит – служба, яка створюється правомочним органом публічної влади першого або другого рівня з метою забезпечення 263 постійного внутрішнього нагляду, оцінки і контролю всіх видів здійснюваної ним діяльності, яка користується організаційною не- залежністю і правом участі в обговоренні важливих проблем відпо- відної установи [2]. У п. 1 статті 3 Закону визначено основні принципи місцевого публічного управління: місцева автономія, децентралізація громадських служб, вибор- ність місцевих органів публічної влади і проведення консультацій з громадя- нами з важливих проблем місцевого значення. Органи місцевого публічного управління мають автономію в ухваленні рішень, організаційну, управлін- ську й фінансову автономію, а також право на ініціативу в усьому, що стосу- ється управління місцевими публічними справами, здійснюючи свою владу в межах підвідомчої території відповідно до закону (ст. 3, п. 2) [2]. У статті 6 визначено відносини між органами публічного управління. Місцеві та районні ради, примари й голови районів діють як самостійні управляючі органи влади і вирішують суспільні справи сіл (комун), міст (муніципій) і районів відповідно до закону. Відносини між центральними і місцевими органами публічної влади ґрунтуються на принципах автономії, законності, гласності та співпраці у вирішенні спільних проблем. З проголошенням у Молдові пріоритетом номер один європейської інте- грації реформування сфери місцевого самоуправління стало однією з важ- ливих умов цього процесу, а до Плану дій Європейський Союз – Молдова (2005–2007 рр.) [7] було включено заходи з реформування системи держав- ного управління як на рівні центральних, так і місцевих органів. Зауважимо, що стаття 6 „Поділ і взаємодія гілок влади” Конституції РМ передбачає, що „у Республіці Молдова законодавча (представницька) ви- конавча і судова влади розділені й взаємодіють при здійсненні своїх пре- рогатив і відповідно до положень Конституції”. Втім, на першому рівні публічної влади це не враховується, так як відповідно до статті 5 Закону про місцеве публічне управління примар є водночас і представницьким, і виконавчим органом влади (ст. 29, 32) [8]. Рівень розвитку самоврядування у демократичних країнах характери- зується чітко визначеними у законодавстві компетенціями місцевих орга- нів влади стосовно інших державних органів влади та їхньою фінансовою автономією. У Молдові відповідно до Закону про місцеве публічне управ- ління адміністративно-територіальні одиниці наділені „власними” компе- тенціями і „повноваженнями, делегованими державою” (ст. 10–14). До них належать соціальний захист, культура, освіта тощо. Органи місцевої влади повинні відповідно до закону створювати і ліквідовувати суспільні служби (заклади), а також визначати їхнє фінансування [2]. 264 Але, наприклад, відповідно до Закону про освіту (ст. 40) від 21 черв- ня 1995 р. органи дошкільної та позашкільної освіти можуть створю- ватися, реорганізовуватися або ліквідовуватися управліннями освіти адміністративно-територіальних одиниць другого рівня, а інші заклади освіти – Міністерством освіти РМ. Також у законодавстві чітко не визна- чено, як мають фінансуватися заклади освіти – органами центрального пу- блічного управління, або ж частина з них – органами місцевого публічного управління [4]. Враховуючи норми Конституції (ст. 72 і 109), а також ст. 6 Європейської хартії місцевого самоврядування, органи місцевого самоуправління пови- нні мати можливість самостійно визначати внутрішню структуру адміні- стративних органів із урахуванням їхньої адаптації до специфічних потреб місцевого співтовариства, що дасть змогу створити ефективне управління [8, с. 1] . Дослідники відзначають, що на практиці є дві постанови Уряду РМ, в яких встановлено структуру і типові статути органів місцевого самовря- дування першого та другого рівнів. До того ж, уряд не прийняв своєчас- но структуру типових статутів примарій, яка включала б мінімальну або максимальну кількість персоналу органів місцевого публічного управлін- ня, що виходило б із консультацій із місцевими громадами, а встановив обов’язкові норми, зменшуючи можливість місцевої автономії. Примарія одного села з населенням до 2,5 тис. відповідно до закону мусить мати 4 особи персоналу, володіючи компетенціями у 20 напрямах. Таке забезпе- чення людськими ресурсами на практиці ускладнює можливість місцевим органам влади якісно виконувати свої функції. Отже, в чинних законодавчих актах необхідно чітко розмежувати ком- петенції місцевих органів влади, які відповідають інтересам громад міст (муніципій), сіл (комун) і центральних органів влади, а також компетенції, які мають автономні адміністративні одиниці та муніципія Кишинів. Для цього доцільно при урядові утворити спеціальний орган, який би коорди- нував процес децентралізації й займався реалізацією програм у цій сфері. Функцію координації процесу реформування системи місцевого самовря- дування в Республіці Молдова сьогодні виконує уряд. Зауважимо, що, по- при спроби наблизити законодавство Молдови до європейських стандартів і норм у цій сфері, залишаються деякі ситуації, коли між центральними ор- ганами публічної влади й органами місцевого публічного управління існує дублювання функцій. За попереднього, комуністичного, складу уряду для координування де- централізації за рекомендаціями Конгресу місцевих та регіональних влад 265 Ради Європи у 2005 році було створено Міністерство місцевого публічно- го управління. Цей орган повинен був виконувати функцію посередника між центральною владою та органами місцевого самоврядування. Ліквіда- ція Міністерства у 2009 р. викликала хвилю обурення серед представників примарій. При чинному урядові (Альянсові за європейську інтеграцію) по- вноваження координації процесу децентралізації покладено на Управлін- ня місцевого публічного управління в складі Державної канцелярії [9], яке відіграє, швидше, адміністративну роль й не втручається у процеси децен- тралізації настільки сильно, як це робилося при попередньому урядові. Ватро зазначити, що місцевій владі не вистачає виробленої координо- ваної позиції у діалозі з органами центральної влади чи європейськими інституціями. Численні асоціації примарів мають декларативний характер та артикулюють позицію тієї чи іншої політичної партії, відповідно підтри- муючи чи критикуючи присутній курс реформ. Спільно вироблена комуна- ми та муніципіями, а не „продиктована згори” стратегія реформ могла би бути більш ефективною та краще відображати інтереси місцевих громад. Загалом, Молдова за роки незалежності показала певний прогрес у „де- монтажі” системи місцевого управління радянського періоду та створенні якісно нових моделей. Проте, попри всі спроби, сьогодні в Молдові все ще не сформовано системи повної фінансової децентралізації. Саме забез- печення цього принципу необхідне для максимального наближення послуг до населення, вдосконалення систем управління, підвищення ефективності органів місцевої влади. У демократичних країнах Європи багаторівнева бюджетна система є на- слідком компромісу між центром і регіонами. Фінансова децентралізація відображає розподіл державних функцій між центральними та місцевими органами влади щодо управління податками і надходженнями до відповід- них бюджетів, а також їх розподілом та перерозподілом. Місцеві бюджети у регіонах Молдови (за винятком муніципії Кишинева) мають низьку част- ку дохідних джерел, а відповідно для зростання цієї частки мають відбути- ся, передусім, зміни у законодавстві. Сьогодні місцеві фінанси є неспівмірними з об’ємом функцій, покладе- них на органи місцевого самоврядування. Уряд визначає список делегова- них повноважень та відповідні кошти на їх виконання органам місцевого пу- блічного управління. Це і є механізмом прихованого тиску, адже критерії та якість виконання делегованих повноважень також визначаються централь- ною владою. Нестачу коштів на місцях уряду зручно регулювати у „ручно- му режимі”, що позначається на самостійності місцевого самоврядування та залишає широкі можливості для корупції. До того ж, дохідна база місцевих 266 громад у Молдові надзвичайно вузька. Прийняття законопроекту про місце- ві публічні фінанси Республіки Молдова у 2010 р. викликало обурення серед представників місцевої влади. Законопроект встановлював принцип фінан- сування згідно з кількістю населення, що проживає на території населеного пункту, а не відповідно до об’єму повноважень, що виконуються місцевою владою. Наразі чинною залишається редакція Закону від 2003 р. [3]. Сьогодні однією з проблем є те, що досі не прийнято законодавчих актів, що стосуються муніципії Кишинева (котра, окрім столичного статусу, є ще й найбільшим після митниці джерелом доходів державного бюджету) [7]. Ст. 110 Конституції Республіки Молдова передбачає, що діяльність міс- цевої публічної адміністрації муніципії Кишинева регулюється органічним законом. Закон про статус муніципії був прийнятий в 1995 році, але багато його положень застаріли і відстали від інших чинних законів та рішень про місцеве управління. Тому у жовтні 2008 р. прийнято нову редакцію Закону про муніціпію Кишинів, яка чітко встановлює повноваження Муніципаль- ної ради Кишинева (МРК), столичної примарії, принципи діяльності голови Ради та регулює відносини між сторонами [12]. Документ визначає також відносини між радами секторів і примаріями секторів. Відповідні положення мають вступити в силу до дати проведення загальних місцевих виборів у 2011 р. Відповідно до цього Закону голови управлінь і претори примарії муні- ципії Кишинева призначатимуться на посаду тільки шляхом узгодження з Муніципальною радою Кишинева. До цього законодавство передбачало, що призначення преторів і голів управлінь здійснюється в координації з МРК, але примарія не дотримувалася цього правила, тому було необхід- но ввести до закону спеціальний пункт. Дослідники зауважують, що не- чіткість у визначенні компетенції та відповідальності призвели до стану, коли у міста відсутні короткострокові та середньострокові пріоритети, цілі й завдання розвитку. Законодавча плутанина і судове непорозуміння щодо чіткого розподілу прав та обов’язків між генеральним примарем і МРК серйозно підірвали управлінську здатність адміністрації ефективно координувати роботу муніципальних служб. Дохідна частина місцевого бюджету на 2/3 поповнюється з одного джерела – прибуткового податку фізичних осіб. Стан у столиці ускладнюється тим, що більше ніж 40% ро- бочих місць у місті забезпечують найбільш уражені кризою галузі еконо- міки: внутрішня та зовнішня торгівля, будівництво й транспорт. Уведення нульової ставки на реінвестований прибуток торкнулося традиційно дру- гого за величиною (до 2008 р. – понад 25 % бюджету) джерела кишинів- ського бюджету. Операційні витрати (хронічно недофінансовані освіта, 267 міське господарство і адміністрація) становлять близько 90–95% видатко- вої частини бюджету [6]. Загалом у країні не вироблено стратегії секторальної децентралізації. Законодавчо не відрегульовано процес контролю за діяльністю місцевої влади органами центральної влади. Чинне законодавство жодним чином не регулює можливість контрактування місцевими органами влади органі- зацій громадянського суспільства з метою якіснішого надання послуг для населення на місцевому рівні. Жодним чином не згадано у чинному зако- нодавстві електронне врядування. Крім того, сама логіка адміністративної децентралізації підказує, що успішна реформа місцевої влади в Молдові неможлива без активної участі громадян у процесі прийняття рішень на місцевому рівні. Тож інституційна основа здійснення реформ повинна пе- редбачати механізми корисної, доцільної та інноваційної участі об’єднань громадян у реформуванні ролі органів місцевого самоврядування. Участь громадськості є запорукою впровадження найкращих практик, підвищення зацікавленості місцевих жителів до політичного процесу та імплементації громадських ініціатив. Незважаючи на те, що громадські консультації як одна з форм залучення мешканців адміністративно-територіальної одиниці до роботи місцевої влади є юридично прописаною конституційною нор- мою, на практиці участь громадян у цьому процесі обмежена. Додатковим фактором, що стримує ефективну участь інституцій гро- мадського суспільства у процесі реформування системи місцевого само- врядування, є недостатня прозорість функціонування самих органів місце- вої влади. Більшість інформації, що розповсюджується органами місцевих публічних адміністрацій, має формальних характер та не містить аналізу реальної ситуації. Одним з виходів із наявної ситуації є делегування функ- ції інформування місцевим неурядовим організаціям. Ті, отримуючи фі- нансування, зможуть спрямувати свою діяльність на прозоре, ефективне та зрозуміле для громади висвітлення діяльності місцевої влади, і, відповід- но, виконувати роль комунікатора у зворотному напрямку, звертаючи увагу владних структур на найбільш актуальні проблеми громадян. Не останню роль в ефективності впровадження принципу адміністра- тивної та фіскальної децентралізації у Молдові відіграє суб’єктивний люд- ський фактор. Інакше кажучи, для проведення дійсних реформ не вистачає політичної волі. Місцеві чиновники не готові та не зацікавлені в імплемен- тації масштабної децентралізації, оскільки не вміють діяти у нових умовах. З іншого боку, довгі роки попереднього централізованого режиму, безу- мовно, є однією з причин низької політичної культури молдовського вибор- ця та практичної відсутності циркуляції політичних еліт на місцевому рівні. 268 Останні місцеві вибори у Молдові впевнено засвідчують протилежне. Не- зважаючи на вкрай низькі темпи економічного розвитку адміністративно- територіальних одиниць, більшість обраних мерів до цього також були мерами [14]. Подолання цієї, здавалося б, незначної, проте глибинної проблеми вимагає тіснішої консолідованої співпраці уряду Республіки Молдова, неурядових організацій та міжнародної донорської спільноти. Дійсно, за роки незалежності Молдова пройшла процес „деконструкції” адміністративних моделей радянського періоду і побудови нових інститутів управління. Однак, попри всі прийняті поправки, децентралізована система місцевих фінансів досі не сформована в Молдові. Забезпечення цього прин- ципу має вирішальне значення для впровадження успішної адміністратив- ної реформи, ефективної системи управління та підвищення ефективності діяльності органів місцевого самоврядування. Що стосується забезпечення принципу субсидіарності та поліпшення якості надання державних послуг на найнижчому рівні, Молдова все ще повинна провести безліч внутрішніх обговорень з подальшими послідовними змінами до принципу функціону- вання державної влади. Крім того, загальна логіка децентралізації підказує, що успішні рефор­ ми місцевого самоврядування в Республіці Молдова неможливі без активної участі громадян у процесі прийняття рішень на місцевому рівні. Можливість контрактування органів місцевого самоврядування та місцевих неурядових організацій для більш ефективного надання послуг на місцевому рівні ма- ють бути юридично закріплені й практично можливими. Залучення кращих європейських практик у цій сфері може бути хорошим джерелом мотивації для центральних і місцевих інститутів у Молдові. Концепція електронного управління повинна бути юридично забезпеченою. Інформування спільно- ти про діяльність місцевих органів влади може бути покладена на місцеві громадські організації, що отримують частину зовнішнього фінансування. Це може стати одним із можливих рішень для подолання непрозорості і корупції в прийнятті та здійсненні місцевої політики. Україна і Молдова, з огляду на аналогічні проблеми надмірної політи- зації органів місцевого самоврядування, можуть провести двосторонні кон- сультації обговорити доцільність змін у виборче законодавство про моделі місцевих представницьких органів. Європейська та міжнародна донорська спільнота, можливо, була б зацікавлена в розробці регіональної стратегії розвитку для Республіки Молдова з урахуванням вирівнювання соціально- економічного становища і підвищення якості послуг з метою подолання катастрофічної різниці в соціально-економічному розвитку різних регіонів. Корисний польський та балтійський досвід такого планування. 269 Нарешті, суб’єктивний людський фактор відіграє важливу роль у здій- сненні адміністративної та фінансової децентралізації у Молдові. Іншими словами, реальні реформи гальмуються відсутністю політичної волі. Міс- цеві чиновники не готові, не зацікавлені в реалізації великомасштабних ре- форм частково тому, що вони не знають, як працювати в нових умовах. Через те заохочення спільних спеціалізованих нарад, дискусій, залучен- ня експертів у тристоронньому форматі з досвідом розробки нормативно- правових актів, а також реалізації спільних проектів ТВІННІНГУ має ви- рішальне значення для подальшого просування України та Молдови демо- кратичним шляхом. Список використаних джерел 1. Европейская хартия местного самоуправления [Електронний ресурс]. Ре- жим доступу: http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/QueVoulezVous.as p?NT=122&CM=2&DF=2/15/2009&CL=RUS] 2. Закон о местном публичном управлении № 436-XVI от 28.12.2006 г. // Мо- ниторул Офичиал. – 2007. – № 32–35/116. 3. Закон о местных публичных фінансах № 397-XV от 16.10.2003 г. // Мони- торул Офичиал. – 2003. – № 248-253/996 . 4. Закон об образовании № 547 от 21.07.1995 // Мониторул Офичиал. – 1995. – № 62–63. 5. Закон об особом правовом статусе Гагаузии (Гагауз Ери) № 344-XIII от 23.12.94 // Мониторул Офичиал. – 1995. – № 3–4. 6. Иващенко Г. Муниципий Кишинев и глобальный экономический кризис [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.moldova.ru/index.php ?tabName=articles&owner=37&id=5207] 7. Ионита В. Состояние и перспективы экономики Молдовы [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.viitorul.org/public/871/ru/VI%20-% 20MD%20Economy%20(ru).doc] 8. Конституция Республики Молдова // Мониторул Офичиал. – 1994. – № 1. 9. Постановление конституционной палаты о проверке конституционности ряда положений Закона о местных выборах и Закона о местном публич- ном управлении № 750 от 06.11.95 // Мониторул Офичиал. – 1995. – № 65-66/750. 10. Постановление об утверждении Положения об организации и функцио- нировании Государственной канцелярии, ее структуры и предельной чис- ленности № 657 от 06.11.2009 // Мониторул Офичиал. –2009. – № 162/724. 11. Проект Закона о статусе муниципия Кишинев предусматривает сокра- щение компетенций местной администрации в пользу эфемерного боль- шинства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://point.md/News/ Read.aspx?NEWSID=80130] 12. Туровский Р. Ф. Центр и регионы: проблема политических отношений / Р. Ф. Туровский [монография. изд. 2-е.]. – М. : Изд. дом ГУ–ВШЭ, 2006. – 467 с. 270 13. EU-Moldova Action Plan [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// ec.europa.eu/world/enp/pdf/action_plans/moldova_enp_ap_final_en.pdf] 14. Botan І. What does sociological profile of new local power suggest? [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.alegeri.md/en/2007/ comments/20071031/] Nataliya Strelchuk, Olga Zelinska Reforming the system of local government in the Republic of Moldova: main achievements and recommendations During the independence years Moldova had undergone the process of ’deconstruction’ of soviet period models and development of the brand new ones. However, despite all adopted amendments the system of full fiscal decentralization was not yet formed in Moldova. Securing this principle is crucial for ensuring subsidiary local services, efficient management system and increasing the effectiveness of local authorities performance. The strategy for the sectoral decentralization was not developed as well. The process of control over the local government’s performance by the central government is not legally introduced. The current legislation does not regulate in any way the possibility of LSG contracting with the local NGOs for the more efficient service provision on local level. The e-governance is not present in acting legal base as well. Moreover, the general logic of the administrative decentralization let us to assume that successful reform of local government in Moldova is impossible without an active citizen participation in the decision making process on the local level. So the institutional component of the reform implementation should include the mechanisms of useful and innovative participation of the civil unions on the reforming the power authorities. In other words, the real reforms lack the political will. Local officials are not ready, neither interested in implementation of large-scale decentralization simply because they do not know how to perform under the new conditions. The overcoming of this problem requires the closer coordinated cooperation of the central government of Moldova, non- governmental organizations and international donor community. Key words: local government, decentralization, local autonomy, administrative decentralization 271 Natalia StrelcIuk, Olga Zelinska (Cernăuţi, Ucraina) Reforma administraţiei publice locale din Republica Moldova: realizări şi principalele recomandări În principiu, Moldova în timpul independenţei a demonstrat un progres încrezut în „ demontarea” sistemului administrării locale post-sovietic şi crearea unui model nou. Dar cu toate încercările, în Moldova, până în prezent încă nu s-a format sistemul unei descentralizări financiare depline. Anume asigurarea acestui principiu e necesar pentru apropierea maximală a serviciilor de populaţie, perfecţionarea sistemului de administrare, ridicarea eficienţei organelor puterii locale. Bugetele locale în regiunile Moldovei ( cu excepţia municipiului Chişinău) au un venit mic, pentru majorarea acestui venit este necesar, în primul rând, modificări în legislaţie. Astăzi finanţarea locală este disproporţionată în raport cu volumul de caracteristici retribuite organelor autoadministrării locale. În general, în ţară nu s-au creat strategii sectoriale de decentralizare. În afară de aceasta, logica decentralizării sugerează că reforma cu succes a administraţiei publice locale în Republica Moldova nu este posibilă fără participarea activă a cetăţenilor la luarea deciziilor la nivel local. În ciuda faptului că consultările publice, ca o formă de atragere a locuitorilor din unitatea administrativ-teritorială la lucrul autorităţilor administrative sunt prescrise din punct de vedere a normei constituţionale, în practică, participarea cetăţenilor în acest proces este limitată. Un factor suplimentar care inhibă participarea activă a instituţiilor societăţii civile în reforma administraţiei publice locale este insuficienta transparenţă a aceloraşi autorităţi locale. Depăşirea acestei probleme aparent mici necesită o colaborare mai strânsă şi consolidată cu Guvernul Republicii Moldova, ONG-uri şi comunitatea internaţională. Cuvinte-cheie: administraţie publică locală, descentralizare, autonomie locală. 272 Катерина Чебан (Кишинів, Республіка Молдова) ФормуваННЯ БАГАТОПАРТІЙНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ: СПІЛЬНЕ Й ОСОБЛИВЕ (НА ПРИКЛАДІ МОЛДОВИ ТА УКРАЇНИ) Пропонована стаття є спробою паралельного порівняльного аналізу становлення партійних систем Республіки Молдова й України шляхом до- слідження умов її формування і розвитку, виявляючи спільне і особливе в цьому процесі. З розпадом Радянського Союзу в Молдові й Україні починаються про- цеси, пов’язані з реструктуризацією партійної системи: скасуванням одно- партійності і проголошенням багатопартійності. Спільними особливостями цього процесу є відсутність досвіду партійного будівництва; велика кіль- кість партій на етапі становлення партійної системи. Сформовані партії пе- реважно слабкі, чим пояснюється їх схильність до коаліцій, як передвибор- чих, так і парламентських. Як наслідок, сформовані партійні системи мож- на охарактеризувати як нестабільні, неконсолідовані, з багатовекторністю і непередбачуваністю їх розвитку, з чіткою тенденцією до помірного плю- ралізму. Ключові слова: партія, партійна система, політична система, бага- топартійність, плюралізм, консолідація партійної системи. Сучасні демократії неможливо уявити без такого важливого політич- ного інституту, як партії. З’явившись ще в давнину, вони досі залишають- ся найбільш ефективним інструментом представництва інтересів грома- дян, будучи невід’ємною частиною політичного процесу. Їх еволюція, функції і роль у суспільстві є предметом вивчення західних і вітчизняних дослідників. Систематизація знань і спроби їх узагальнення уможлив- люють виявити спільне й особливе у функціонуванні політичних партій різних країн, відкриваючи можливість отримання досвіду будівництва міжпартійних відносин у рамках політичної системи. У пострадянських державах поява партій і процес становлення багатопартійної політич- ної системи практично збігається зі здобуттям незалежності цими дер- жавами, одразу стаючи предметом дискусій наукового співтовариства. Якщо в європейських державах процес формування партійної системи має еволюційний характер, то для пострадянського простору характерна 273 наявність передумов виникнення партій при повній відсутності досвіду їх функціонуванння. Дослідження вітчизняних колег головним чином є „примірюванням” західного досвіду будівництва партійних систем на подібні до них наші гібриди, з урахуванням специфіки пострадянських суспільств. Цих напрацювань чимало, що ще раз підтверджує важливість цього процесу для перехідних суспільств, але вони не відрізняються сво- єю системністю. Особливу цінність становлять праці, в яких порівнюєть- ся характер партійного будівництва на основі уніфікованого підходу до аналізу особливостей партійної системи в пострадянських європейських державах [12]. Ці держави подібні за стартовими умовами для форму- вання партійних систем, будучи одним географічним регіоном – євро- пейською частиною колишнього СРСР, що уможливлює узагальнення методів, уніфікацію результатів дослідження і прогнозування тенденцій розвитку партійних систем цієї групи країн. Стаття є спробою паралельного порівняльного аналізу становлення пар- тійних систем Республіки Молдова й України шляхом дослідження умов їх формування і розвитку з виявленням спільного, й особливого в цьому процесі. Появі політичного та ідеологічного плюралізму в Молдові й Україні сприяли процеси лібералізації й демократизації суспільства, що почалися в роки Горбачовської перебудови. У цих державах виникають суспільно- політичні об’єднання на підтримку перебудови (в Молдові – „Демократи- ческое движение в поддержку перестройки” і літературно-музичний клуб „А. Матеевич”; в Україні – „Народний Рух на підтримку перебудови”), з яких згодом утворюються перші політичні партії. Процес виникнення політичних партій у Молдові й Україні не був пов’язаний зі структуризацією суспільства та необхідністю представництва інтересів його різних прошарків, як у західних країнах. Він являв собою консолідацію громадянсько-правових політичних об’єднань на основі бо- ротьби за духовне, економічне і політичне відродження. Перші політичні партії в Молдові, як і в Україні, виникають у 1988–1989 рр. на основі ідеї національного відродження і мають відверто антикомуністичний харак- тер. У Молдові з’являється Народний фронт (травень 1989 р.), який ста- вив завдання вирішити національно-мовну проблему (надання молдавській мові статусу державної, повернення її до латинської графіки, визнання ідентичності молдавської і румунської мов). Пізніше з’являються ще три громадсько-політичні утворення, які також мають національно- етнічний характер, захищаючи вже інтереси національних меншин: Інтернаціональ- ний рух „Унитате-Единство”, Народний рух „Гагауз-Халки” і болгарське суспільно-культурне товариство „Відродження”. 274 В Україні першими партіями, що виникли в західних регіонах у серед- ині 1988 р., були Демократична спілка і Українська Гельсінська спілка, які вперше відверто заявили про необхідність побудови самостійної україн- ської держави. Згодом, на основі Української Гельсінської спілки виникає Українська Республіканська партія, що стала першою вагомою політичною силою національно-державного спрямування. Введена у 1991 р. заборона Комуністичної партії, розпад СРСР і про- голошення незалежності створили нові умови для розвитку політичних партій і розквіту багатопартійності в цих державах. На політичній арені з’являється багато партій у всіх частинах політичного спектру, внаслідок чого в Республіці Молдова й Україні складається партійна система атомізо- ваного плюралізму. В цих країнах відзначається загальна тенденція форму- вання багатопартійності через розколи всередині політичних формувань на початковому етапі її становлення і, з часом, зменшення їх кількості шляхом злиття. Нині, через більш ніж двадцять років з початку процесу формуван- ня багатопартійної системи, в Молдові й Україні спостерігається велика кількість партій. У Республіці Молдова зареєстровано понад 30 політич- них партій і громадсько-політичних рухів [11], в Україні їх кількість сягає близько 185 [9]. Більша кількість партій, безумовно, сприяє розвитку політичного плюра- лізму, але сама їх кількість не є показником демократичності режиму. Фраг- ментація партійної системи Молдови й України визначається специфікою її формування, низьким виборчим бар’єром, встановленим для партій, і про- порційною системою представництва. Партійна система в таких випадках нестійка, оскільки вона сформована з малих партій, політичне майбутнє яких пов’язане зі створенням виборчих і парламентських блоків, які перебу- вають у постійному процесі перетворення, – розпадаючись, об’єднуючись, реорганізуючись, інколи зовсім несподіваним для виборців чином. У Республіці Молдова з 2009 р. запроваджена заборона на передвиборчі блоки. На останніх парламентських виборах блоки не реєструвалися, по- рівняно з парламентськими виборами 1994 р., коли їх було 4, 1998 р. – 7, 2001 р. – 5, 2005 р. – 2. Заборона на передвиборчі блоки обмежила можли- вість реструктуризації екстремальної багатопартійності через укрупнення партій, однак нездатність слабких партій подолати п’ятивідсотковий бар’єр самотужки й так „виштовхує” їх із партійної системи, тим самим сприяю- чи створенню системи обмеженого плюралізму з трьома-п’ятьма сильними партіями. В Україні поки що досить чітко спостерігається схильність партій до коаліцій. На виборах 2007 р. було зареєстровано десять блоків, до яких 275 входили тридцять дві партії. Проте прагнення до укрупнення партій і, як результат, зменшення їх кількості не дало бажаних результатів. Тільки-но робляться спроби „упорядкування” партійної системи з допомогою ство- рення блоків, як це призводить до того, що на місці старих партій, що утво- рили той чи інший блок, негайно виникають нові. Це можна пояснити і політико-географічними особливостями України, інтереси різних її частин важко об’єднати в одній партії. Всі політичні партії України сильні лише в певній одній з її частин, різниця між якими історично склалась унаслідок етнічних, мовних і культурних причин [1]. Важливим фактором, що впливає на становлення, розвиток і функціону- вання партійної системи, є виборча система. Пропорційна виборча система, хоч і стимулює багатопартійність, проте має низку недоліків, основним з яких є слабкий зв’язок з виборцем, що призводить до перетворення його в ексклюзивний інструмент формування органів влади. У Республіці Молдо- ва парламентські вибори проводяться за пропорційною виборчою системою з п’ятивідсотковим бар’єром для партій, який об’єктивно відповідає тен- денції переходу від екстремально- до помірно-плюралістичного типу пар- тійної системи. На початковому етапі формування партійної системи діяв чотиривідсотковий бар’єр, – на парламентських виборах 1994 і 1998 рр., – головною метою встановлення якого був розвиток численної багатопартій- ності. Відтак, уже на виборах 2001, 2005 рр., 5.08.2009 р. він був підви- щений до шестивідсоткового, що сприяло зменшенню роздрібненості пар- ламенту, і знижений до п’яти процентів на виборах 29.07.2009 і 2010 рр. як оптимальний варіант упорядкування партійної системи з урахуванням тенденцій, що намітилися. В Україніз 1998 року діяла змішана виборча система з чотиривідсотко- вим бар’єром (225 депутатів обирали за партійними списками, 225 – по од- номандатних округах). Недоліком цієї системи була можливість створювати штучні, суто внутрішньопарламентські конструкції з партійних „задньолав- ників” і незалежних „одномандатників”. У 2004 р. Україна відмовилась від змішаної виборчої системи і здійснила перехід до пропорційної системи в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій чи виборчих блоків політичних партій, що помітно збільшило значення партій у політичному процесі, зробивши їх головним елементом системи кооптації у виборчі ор- гани. Поряд із типом виборчої системи законодавство також є ефективним інструментом „коригування” партійної системи. У Республіці Молдова, як і в Україні, спостерігається загальна тенденція до укрупнення і створен- 276 ня сильних партій. Закон Республіки Молдова про політичні партії та інші громадсько-політичні об’єднання був прийнятийу 1991 р. і встановлював доволі ліберальні вимоги до реєстрації партій: „Реєстрація партій здійсню- ється Міністерством Юстиції і для цього необхідна наявність ухваленого статуту і програми, наявність 300 членів” [6, с.12]. Уже в 1998 р. була внесе- на поправка, відповідно до якої для реєстрації політичного формування вже необхідні підписи 5 000 осіб, які представляють кожну адміністративно- територіальну одиницю. Від кожної одиниці не менш ніж 150 осіб, у кожній новій редакції закону – не менш ніж 600. В Україні спостерігаються ті самі тенденції щодо посилення вимог до реєстрації партій за кількісно-якісним критерієм. На початковому етапі для цього потрібно було надати документи про наявність 14 регіональних орга- нізацій (усього в Україні 27 адміністративно-територіальних одиниць рес- публіканського підпорядкування) за умови, що в кожній з них не менш ніж 3 особи. Таким чином, наявність 42 осіб було достатньо для створення Все- української політичної партії. Ситуацію суттєво змінив новий закон Украї- ни про політичні партії 2001 р. Зокрема, були змінені вимоги до реєстрації політичних партій: ухвала про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції, зборах) і має бути скріплена підписами не менш ніж 10 тисяч громадян України, які згідно з Конституцією України мають право голосу на виборах; підписи повинні бути зібрані не менш ніж у 2/3 районах України (тобто областях, містах Києві, Севастополі, Авто- номній Республіці Крим) [1]. Таким чином, законодавець потурбувався про надання загальнонаціо- нального характеру партіям, відсторонюючи від участі у виборах ті партії, діяльність яких обмежується столицею, сприяючи консолідації партійної системи, засвідчуючи її дорослішання. Однак, незважаючи на законодавче регулювання кількісно-якісних ха- рактеристик партій, вони, як не парадоксально, не стали масовими. Якщо в західних країнах масовість партій визначається ступенем акумулювання інтересів різних верств населення, то щодо молдавських і українських пар- тій масовість визначається більше технічно і стосується кількості підписів громадян, які підтверджують своє членство в партії. У Європі партії утво- рились через необхідність представництва інтересів певних соціальних співтовариств, у пострадянських державах партії спершу з’являлись, а по- тім шукали соціальну базу. Деякі з них досі перебувають у пошуку, чим по- яснюється їх метушня політичним спектром, максимально узагальнені по- літичні програми. Функціонування партій, що не відповідає доктринарним настановам, передвиборчим платформам, роблять доволі проблематичним 277 визначення їх місця з політичного погляду, що часто створює труднощі під час виборів. Закономірним у цій ситуації видається достатньо низький рівень дові- ри до політичних партій, що відзначається в цих країнах. За результатами опитування громадської думки в Республіці Молдова 20 % респондентів не довіряють партіям узагалі, 38 % довіряють частково, у той час як рівень довіри церкви досить високий – 42 % респондентів їй довіряють повністю [10]. Такі показники пояснюються слабким зв’язком партій з виборцями, відсутністю в партій чітких ідейних установок, а найголовніше, ефектив- них механізмів впливу на народних обранців у періоди між виборами. Подібна картина спостерігається і в Україні. Згідно з соціологічним опитуванням, найвищим рівнем довіри у громадян країни, як і в Молдові, користується церква (61,2 % респондентів), найменше населення України довіряє Верховній Раді (2,7 %), політичним партіям (3,2 %) і Президентові України (5,4 %) [8]. Основними причинами недовіри до політичних партій в Україні є уява про те, що вони представляють інтереси фінансових груп, не виконуючи передвиборчі обіцянки. Партії перестали виконувати свою основну функцію – представництво інтересів громадян, у них немає довго- строкової стратегії развитку суспільства, у більшості випадків вона заміне- на нереальними електоральними обіцянками. Хоча нерідкісні випадки, коли партіям все-таки доводиться складати іс- пит на політичну відповідальність перед виборцями. Під час виборчих кам- паній почастішали випадки покарання за ігнорування довіри електорату. В Республіці Молдова яскравим прикладом є Християнсько-демократична народна партія правого спрямування, яка в ході президентських виборів 2005 р. підтримала кандидатуру на пост президента від Партії комуністів, лівого спрямування, перетворившись у „політичний труп” і не отримавши жодного мандата ані за результатами парламентських виборів 2009 р., ані 2010 р. При тому, що ця партія з’явилась на політичній арені держави од- нією з перших, тривалий час представляла конструктивну опозицію Партії комуністів, яка перебувала при владі, за що гідно оцінювалась протягом 20 років своїм постійним електоратом. В Україні досить згадати приклад Соціалістичної партії та її лідера Олександра Мороза, які в 2006 році вдалися до „політичного суїциду” шля- хом ігнорування специфіки соціального складу своїх виборців, або ж „улю- бленця” журналістів Олега Калашникова, котрий став настільки одіозною фігурою, що Партія регіонів не внесла його до виборчих списків на гонку 2007 року, щоб зайвий раз не дратувати суспільство [3]. Хоча випадків, коли виборці карають процедурою волевиявлення політиків, які не виправдали 278 їхніх надій, поки що одиниці. Якби вони почастішали, то партійні еліти думали б не тільки про особисті інтереси чи про найефективніші способи маніпуляції масами, але й про інтереси виборців, які в умовах справедли- вих виборів можуть або усунути, або нагородити своїх виборців [3]. Важливим недоліком партійних систем і партійного будівництва в Молдові та Україні є відсутність доктринарних традицій партій і системи їх спадкоємності в межах однієї партії, забезпеченої чіткою програмою підготовки партійної еліти. Переважно програми партій є переписани- ми одне в одного, необхідними для реєстрації атрибутами, абсолютно не прив’язаними до загальноприйнятих ідеологій і, тим більше, до назв партій. Найчастіше акцент робиться на персоніфікації своїх сил, фінансованому і медійному потенціалах, а не ідеях і програмних пунктах. В Україні спо- стерігається остаточний занепад ідеологічних партій, чому сприяв і перехід від мажоритарної до пропорційної виборчої системи. Саме з практичних міркувань партії, що претендують на масовість, роблять ставку на програм- ні „коктейлі”, різноманітні ідеологічні „мікси”, ціннісні гібриди, будуючись за принципом „хапай усіх”, беручи на озброєння будь-які гасла, здатні дати відчутний електоральний результат тут і зараз [7, с. 91]. Тенденція відмирання суто ідеологічних, „класичних” партій просте- жується в більшості цивілізованих країн. Сьогодні залишки ідеологічних відмінностей партій як у Республіці Молдова, так і в Україні зберігаються тільки стосовно пріоритетів у зовнішній політиці. Ліві партії традиційно вважаються проросійськими, праві – антиросійськими, або прозахідними партіями. Хоч і тут діє доволі гнучка система пріоритетів, яка залежить від зовнішньополітичної ситуації. Деідеологізацію партій можна розглядати як кризу партій, одним із шля- хів подолання якої є пошук і впровадження нових ідеологічних парадигм як глобального характеру (наприклад, екологічна), так і власних національ- них (стимулювання економічного зростання, підвищення життєвого рівня громадян, боротьба з корупцією, євроінтеграція та ін.). Оскільки партії в пострадянських суспільствах формувались „згори”, слугуючи імітацією демократії, то цілком закономірна нинішня тенденція заміни ідеологічної ідентичності формуванням партій вождистського типу, що звільняє певною мірою партії від необхідності поліпшення своїх програм і формування чіт- ких політичних орієнтирів. Ці характеристики партійного будівництва і функціонування партій да- ють змогу зробити висновок про незавершеність процесу формування пар- тійної політичної системи і в Україні, в Республіці Молдова. Сформована партійна система не відрізняється стійкістю і консолідованістю та продов­ 279 жує мати перехідний характер із багатоваріантністю тенденцій її розвитку, викликаних відсутністю довготривалих перспектив трансформації. Осно- вні спроби зараз спрямовані на те, щоби зробити більш передбачуваними вектори її розвитку, визначити загальні умови її функціонування і консолі- дації. У процесі формування стабільної партійної системи прикладом слугу- ють європейські взірці, де реальну участь у політиці беруть 3–5 сильних партій, здатних і схильних до співпраці заради блага суспільства. Певною мірою вже помітні тенденції побудови таких партійних систем в Україні й Молдові. Проте спроби структурування партійної системи за європей- ським зразком без урахування наших особливостей стали однією з причин її сильної поляризації. Специфіка досліджуваних країн полягає в тому, що наші партії поки ще не здатні відмовитися від принципу „переможець отри- мує все”, що ускладнює пошук компромісів, перешкоджає діалогу партій у межах систем і зрештою призводить до високого ступеня конфронтаційнос- ті партій. Співробітництво партій поза залежністю від відсотків, набраних у ході виборів, повага інтересів опозиції, здатність створювати парламент- ські коаліції – прямий шлях до консолідації та подолання фрагментованості й поляризованості партійної системи. Базою співробітницва партій пови- нна стати спільна мета – добробут суспільства, подолання конфліктів, що виникають у ньому, розробка ефективного механізму спілкування з електо- ратом, що сприятиме зміцненню і стабілізації партійної системи. Список використаних джерел 1. Кынев А. Особенности системы политических партий Украины: эволюция и перспективы [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.polit.ru 2. Кынев А. Эффекты „Майдана”: политическая система Украины после кри- зиса 2004г. // Полис. – 2005. – № 1. 3. Мелешевич А. Перспективы развития политических партий в Украине // Зеркало недели. – 2010. – 30 окт. –5 нояб. ( № 40) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zn.ua 4. Мошняга В. Партийно-политическое развитие Молдовы за десять лет не- зависимости: политический анализ // Moldoscopie (Probleme de analizг politicг). Partea XIX / Coord. V. Mosneaga. – Chişіnău: USM, 2002. 5. Мошняга В. Политические партии и партийные системы РМ: транс- формационный контекст // Moldoscopie (probleme de analizг politicг). Partea XXIII / Coord. V. Mosneaga. – Chişіnău: USM, 2003. 6. О политических партиях и других общественно-политических объе- динениях: Закон Республики Молдова // Официальный вестник Респу- блики Молдова. –1991. – № 11, 12. 7. Рагозин П. Развитие партийной системы Украины // Полис. – 2004. – № 1. 280 8. http:://www. mechduhovny.com 9. http:://www.minjust.gov.ua 10. http://www.ipp.md 11. http://www.justice.gov.md/ 12. Meleshevich A. Party Systems in Post-Soviet Countries: A Comparative Study of Political Institutionalization in the Baltic States, Russia and Ukraine. – New York: Palgrave Macmillan, 2007. Ecaterina Ceban (Chisinau, Moldova) formation of multi-party political system: the general and special (the CASe of Moldova and Ukraine) Parties are one of the major political institutes of a modern society, an integral part of political process in all successfully functioning democracies, including in transitive societies. This article represents attempt of the parallel comparative analysis of formation of party systems of Republic Moldova and Ukraine by research of conditions of its formation and development, revealing the general and special in this process. With disintegration of Soviet Union in Moldova and Ukraine the processes connected with formation of party system begin: cancellation of one-party system and multi-party system declaration. The general features of this process was absence of experience of party building at real presence of preconditions of multi-party system; a great number of parties at the initial stage of formation of party system and a tendency to their integration and reduction of their number subsequently under the influence of the legislation. The generated parties in the majority weak, than their propensity to coalitions, both pre-election, and intraparliamentary speaks. Absence of ideological cleanliness of parties at the initial stage of formation of party system allowed some parties to move easily on poles of a political spectrum, transforming the programs into an advertising product, as consequence, strongly undermined trust to parties from a society. As a result the generated party systems can be characterized as instable, unconsolidated, with many ways and unpredictability of their development, with an accurate tendency to moderate pluralism. Key words: party, party system, political system, multiparty system, pluralism, consolidation of party system. 281 Ecaterina Ceban (Chişinâu, Moldova) Constituirea sistemului politic pluripartidist: general şi particular (cazul Republicii Moldova şi a Ucrainei) Partidele reprezintă una dintre cele mai importante instituţii politice ale societăţii contemporane, o parte integrantă a procesului politic în toate democraţiile funcţionale, inclusiv în societăţile tranzitorii. Acest articol constituie o încercare de realizare a unei analize comparative paralele a condiţiilor de formare şi dezvoltare a sistemelor partidiste din Republica Moldova şi Ucraina, cu scopul de a evidenţia elemente generale şi particulare ale acestui proces. Odată cu prăbuşirea Uniunii Sovietice, în Republica Moldova şi Ucraina demarează procesele de restructurare a sistemului de partide, în special eliminarea sistemului cu partid unic şi formarea unui sistem pluripartidist. Pentru ambele ţări caracteristicile comune ale procesului dat au rezidat în lipsa de experienţă în construirea unui asemenea sistem, odată ce în realitate existau premise pentru formarea acestuia; un număr mare de partide în faza incipientă a formării sistemului partidist şi tendinţa de extindere a lor cu reducerea ulterioară a numărului acestora sub influenţa legislaţiei. Partidele constituite s-au dovedit a fi slabe în majoritatea lor, ceea ce explicâ tendinţa lor spre formarea coaliţiilor, atât pre-electorale, cât şi parlamentare. Lipsa de „puritate ideologică” a partidelor la etapa incipientă a formării sistemului partidist a permis unor partide glisare facilă între polisurile eşichierului politic, prin transformarea programelor lor politice într-un produs publicitar, ceea ce a dus la scăderea nivelului de încredere faţă de partide din partea populaţiei. Ca rezultat, sistemele partidiste formate pot fi caracterizate ca instabile, neconsolidate, cu multivarietate şi imprevizibilitate în dezvoltare, cu o tendinţă clară spre pluralism moderat. Cuvinte-cheie: partid, sistem partidist, sistem politic, pluripartidism, pluralism, consolidarea sistemului partidist. 282 Георгій Боднараш (Чернівці, Україна) КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ, РУМУНІЇ ТА РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У проведеному комплексному компаративному дослідженні констату- ється, що процес трансформації та стабілізації партійних систем характе- ризується різними фазами в кожній з країн регіону. В країнах Центральної Європи цей процес почався ще у 90-х рр. ХХ ст. з початком трансформації суспільних кліважів, тож рівень стабільності партійних систем є вищим, ніж в країнах Східної Європи. Найбільший вплив на стабільність партійних систем має одна з інсти- туційних змінних – рівень партійної фракціоналізації. Найнижчий рівень партійної фрагментації продемонструвала партійна система Республіки Молдова, що позитивно вплинуло на конфігурацію та стабільність партій- ної системи. Проте в Україні, де відсутні будь-які перешкоди для укладання парламентських коаліцій, результати цього типу партійного співробітни- цтва, у більшості випадків, є неефективними. На основі виконаного дослідження автор констатує, що інституційні змінні більшою мірою впливають на конкурентоспроможність та стабіліза- цію партійних систем країн регіону, ніж поведінкові аспекти. Ключові слова: партійна система, теорії коаліцій, електоральна вола- тильність, фракціоналізація, урядова конфігурація, політичний кліваж. Дослідження партійних систем постсоціалістичних країн отримали якіс- не знання про стадію переходу до функціонуючої демократичної політич- ної системи. В такому контексті дослідження рівня стабільності партійних систем цих країн є провокуючим для будь-якого дослідника в цій галузі. Метою дослідження є виявлення особливостей та вивчення закономір- ностей функціонування та розвитку партійних систем України, Румунії та Республіки Молдова у порівняльному вимірі. Завдання цього дослідження зумовлюються його метою і полягають у здійсненні комплексного порів- няльного аналізу конфігурації, стабільності та подальшої еволюції партій- них систем України, Румунії та Республіки Молдова. 283 У порівняльній політології існують два основні підходи до досліджен- ня цієї проблематики. Згідно з першим підходом, якого дотримується біль- шість сучасних дослідників, стабілізація незахідних партійних систем є тривалим процесом, на який впливають особливості поведінки електорату та політичних еліт [5, p. 33]. Прихильники другого підходу дотримуються думки, що процес стабілізації партійних систем не є настільки тривалим, як передбачалося, та однаковою мірою залежить від електорального дизайну та поведінки електорату і політичних еліт [10, p. 444]. Для визначення того, чи є партійна система замороженою, П. Мейр за- стосовує три критерії: (1) доступ до урядування; (2) урядову конфігурацію; (3) урядову змінність (чергування за принципом альтернату). Застосову- ючи методологію дослідження стабільності партійних систем П. Мейра, Дж. Туль демонструє, що процес стабілізації партійних систем країн Цен- тральної Європи (Чехія, Угорщина, Польща) завершився набагато раніше прог­нозованого терміну. З огляду на це, дослідник стверджує, що партійна система стає стабільною тоді, коли еволюція цих ознак стає передбачу- ваною [10, p. 461]. На основі цього запропонуємо гіпотезу, яка полягає у тому, що процес стабілізації партійних систем постсоціалістичних країн є менш тривалим, ніж прогнозувалося, та однаковою мірою не залежить від інституційних змінних і поведінкових аспектів. Таким чином, це буде пер- ший комплексний порівняльний аналіз партійних систем України, Румунії та Молдови на основі застосування як формалізованої системи індексів та кількісної методології, так і методів якісного аналізу еволюції партійних систем. Для виявлення особливостей функціонування партійних систем дослі- джуваних країн розглядатимемо два основні виміри: залежні змінні, які дають змогу виявити, чи партійна система є „замороженою”, на основі критеріїв П. Мейра: (1) доступ до урядування; (2) урядова конфігурація; (3) урядова змінність [7, p. 251; 10, p. 442]; незалежні змінні, розподілені у дві групи: 1. Змінна, яка вимірює вплив електорального дизайну на партійну сис- тему: фракціоналізація партійної системи; індекс надмірної кількості пар- тій у співвідношенні з допустимою кількістю партій виборчою системою; 2. Змінна, яка вимірює вплив поведінки електорату та характер пове- дінки еліт: електоральна волатильність (мінливість); pівень зміни партій- ної структури законодавчого органу – party system turnover – проникли- вість партійної системи. Рівень фракціоналізації операціоналізується вираховуванням індексу ефективної кількості партій Лааксо – Таагапера (ІЕКП) [3, p. 5]: 284 де рі – частка голосів, що отримала і-та партія, у відсотках. Рівень надмірної кількості партій (ІНКП) операціоналізується визначен- ням різниці між індексом ефективної кількості партій та індексом допусти- мої кількості партій виборчою системою (ІДКП). ІДКП вимірюється за до- помогою формули, запропонованої Г. Коксом [5, p. 34]: ІДКП = 2,5 + 1,25log M, де М – середня магнітудність виборчого округу. ІНКП = ІЕКП – ІДКП Електоральна волатильність визначається за різними формулами. Од- ним з способів визначення мінливості є метод М. Педерсена [4, p.7]: 1/2 x [∑∆ Pi, t]1, де ∆ Pi, t – відсоток втрачених чи отриманих голосів кожною партією між двома виборами. Ця формула успішно використовувалася впродовж 20 років, але остан- нім часом її неодноразово пропонували модифікувати або доповнити по- казник чистої волатильності іншими показниками. Для здійснення порівняльного аналізу партійних систем братимемо до уваги й ідеї Г. Сміта про тимчасові флуктуації, тобто тенденції стабіліза- ції як електоральної волатильності, так і партійної системи можна спосте- рігати тільки після трьох електоральних циклів [9, p. 353]. Для досліджен- ня зв’язку трансформації партійних систем і суспільних змін використову- ватимемо ідеї компаративіста П. Мейра, який констатує: зміна суспільних кліважів впливає на електоральні зміни, які своєю чергою, продукують змі- ни у партійних системах, що призводить до зміни політичного курсу (зміна суспільних кліважів = електоральні зміни = зміна партійних систем = зміна політичного курсу) [7, p. 268]. Особливим моментом для партійної системи України є її найвищий середній показник рівня надмірної кількості партій серед досліджуваних постсоціалістичних країн, який на 1,8 одиниць є вищим за румунський. Ін- декс фракціоналізації партійної системи України помітно знизився від 7,56 у 2002 р. до 3,5 у 2006 та залишається майже таким й після дострокових виборів 2007 р. (див. табл. 1), що спричинено помітною консолідацією, ви- 1 У цьому дослідженні, отримані результати ділимо на 3, оскільки аналізу під- даються три електоральні цикли. 285 ходом деяких політичних сил з партійної системи та „замороженням” пар- тійної системи. Відповідно до класифікації партійних систем А. Сіароффа, партійна система України відповідає характеристикам поміркованої дво- партійної системи з балансуванням між двома основними партіями. Таблиця 1 Незалежні змінні стабільності партійної системи України Середнє Змінні 2002 2006 2007 арифметичне Фракціоналізація 7,56 3,50 3,43 4,83 Надмірна кількість партій 4,7 0,63 0,56 1,96 Електоральна волатильність 24,58 % 34,99 % 13,85 % 24,47 % „Party system tournover” 0,42 0,42 0,38 0,4 Джерело: складено за: Сайт Центральної виборчої комісії України [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/, Сайт Верховної Ради Украї- ни [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/ Найвищий показник електоральної волатильності політичних партій України зафіксовано після виборів 2006 р. (див. табл. 1). Саме у цьому році рівень електоральної мінливості підвищився на 10 %, що відповідає серед- ньому показнику волатильності для пострадянських країн. Помітний стри- бок волатильності спричинений консолідацією електоральних орієнтацій населення регіонів України після Помаранчевої революції 2004 р., тобто, значним підвищенням електоральної підтримки Партії регіонів на Схо- ді та зміцненням електоральних позицій Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ), який відібрав значну частину електорату „Нашої України”. Рівень зміни партійного складу парламенту залишався стабільним і дорівнював 0,42, що спричинено виходом з парламенту Cоціально-демократичної партії Украї- ни (об’єднана) (СДПУ(о) та інших 13 суб’єктів партійних блоків. Унаслідок дострокових парламентських виборів 2007 р. індекс волатильності політич- них партій України знизився аж на 21 одиницю та дорівнював 13,85 % – традиційний рівень волатильності для південноєвропейських країн. Рі- вень зміни партійного складу парламенту також знизився, що спричинено зміцненням позицій найбільших партій та блоків та заміною однієї нішо- вої партії Соціалістичної партії України (СПУ) на іншу – Блок Литвина. Саме після цих виборів можна стверджувати про консолідацію преферен- цій українського електорату та стабілізації української партійної системи. 286 Фракціоналізація партійної системи Румунії залишалася незмінною впродовж електоральних циклів 2002–2007 рр. (див. табл. 2). Таблиця 2 Незалежні змінні стабільності партійної системи Румунії Середнє Змінні 2000 2004 2008 арифметичне Фракціоналізація 3,2 3,2 3,3 3,23 Надмірна кількість партій 0,25 0,21 0,02 0,16 Електоральна волатильність 16,6 % 12,43 % 16,6 % 15,2 % „Party system tournover” 0,44 0 0,09 0,17 Джерело: складено за: Сайт Центральної виборчої комісії Румунії [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/, http://www.rada.gov.ua/ Партійна система Румунії, так само, як і України, відповідає характерис- тикам поміркованої двопартійної системи з балансуванням між двома пар- тіями. Також властивим румунській партійній системі є найнижчий рівень надмірної кількості партій, який залишався незмінним після виборів 2004 р. і знизився до найменшої позначки – 0,02 – для досліджуваних країн після виборів 2008 р. (див. табл. 2). Для партійної системи Румунії зафіксовано достатньо цікаву еволюцію електоральної волатильності, адже цей показник для першого досліджено- го електорального циклу дорівнював 16,6 % (див. табл. 2), що відповідає рівню волатильності у південноєвропейських країнах. На основі дослі- джень електоральних циклів до 2004 р. І. Чобаном середній показник во- латильності у Румунії дорівнював 28,1 % [5, p. 37]. Рівень волатильності в Румунії після виборів 2006 р. знизився до 12,43 %, що було спричинено консолідацією преференцій румунського електорату. До того ж, рівень змі- ни партійного складу парламенту Румунії відповідав 0, тобто, жодна партія не увійшла у систему й жодна партія не покидає її. Таким чином, партійна система стала „замороженою”, що є доволі небезпечним явищем у напів- консолідованих демократіях. Це є єдиною подібною ситуацією у випадку дослідження партійних систем постсоціалістичних країн. Цілком можливо, що такі показники агрегованої електоральної волатильності та рівня зміни партійного складу парламенту є результатом 4-річного синдрому доміную- чої влади Соціально-демократичної партії. 287 Для стабільного функціонування політичної системи цей показник є дуже високим, однак системна конкурентоспроможність партійної систе- ми Румунії характеризувалася постійними тенденціями до зниження аж до 2004 р., коли система стала абсолютно закритою [2, p. 61]. Зниження рівня системної конкурентоспроможності призводить до її „замороження”, як у консоціальних демократіях Бельгії, Нідерландів та Фінляндії. Проте в цих державах лідери політичних партій здатні до укладання стабільних життєз- датних та широких коаліцій та консенсусу, що і є основою демократії. Зміна механізму проведення виборів у 2008 р. з пропорційного на ма- жоритарний вотум, але зі збереженням пропорційної формули розподілу мандатів, призвела до втрати парламентського представництва партією „Велика Румунія”, а відтак рівень зміни партійного складу парламенту під- вищився, однак тільки до 0,09 (див. табл. 2). Індекс електоральної вола- тильності підвищився до рівня 2000 р., тобто 16,6 %, що є єдиним випадком в історії досліджених партійних систем. Після тривалого періоду існування синдрому „домінуючої влади” у Республіці Молдова, КПРМ та відносної стабільності її партійної системи результати чергових та позачергових парламентських виборів 2009 р. про- демонстрували зміну палітри політичних сил у цій країні. Для рівня фрак- ціоналізації парламенту зафіксовано позначку 3,3 (див. табл. 3), а агрегова- на електоральна волатильність досягла високих показників, що призвело до підвищення рівня змагальності партійної системи та конкурентоспромож- ності політичних партій. Таблиця 3 Незалежні змінні стабільності партійної системи Республіки Молдова Середнє арифме- Змінні 2001 2005 2009 тичне Фракціоналізація 1,84 2,54 3,32 2,56 Надмірна кількість партій 1,81 0,51 0,27 0,86 Електоральна волатиль- 29,16 % 19,1 % 22,4 % 23,55 % ність „Party system tournover” 0,68 0,53 0,4 0,53 Джерело: складено за: Сайт Центральної виборчої комісії Республіки Молдова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cec.md/ 288 Індекс надмірної кількості партій у пострадянській Республіці Молдова також відповідає середнім показникам по шкалі цього дослідження. Однак партійну систему цієї країни, відповідно до індексу фракціоналізації, не можна віднести до систем з 2,5 партіями, радше до поміркованої двопар- тійної системи з домінуючою партією. Для партійної системи Республіки Молдова у першому досліджуваному електоральному циклі зафіксовано прийнятний для пострадянських країн індекс загальної електоральної волатильності – 29,16 % (див. табл. 3). На високий рівень волатильності вплинуло зростання рівня політичного впли- ву Комуністичної партії Республіки Молдова (КПРМ), яка отримала на до- строкових парламентських виборах на 20,06℅ більше голосів виборців, ніж на попередніх виборах [13]. Рівень зміни партійного складу парламенту та- кож є високим, адже на виборах 2001 р. парламентське представництво вже не отримали 5 політичних партій-суб’єктів виборчих блоків, а 8 політичних сил отримали парламентське представництво внаслідок укладення угоди про створення виборчого Блоку „Альянс Брагіша”. На наступних парла- ментських виборах у Республіці Молдова ситуація стабілізується, але не на користь демократії, адже лідерство зберігає КПРМ, яка встановила у країні президенціалізм. Повторні парламентські вибори 2009 р. продемонструва- ли незначне підвищення рівня електоральної волатильності, але, водночас, подальше зменшення рівня зміни партійного складу парламенту, що дає можливість стверджувати про зниження впливу КПРМ та дестабілізацію преференцій електорату, проте вже на користь демократично налаштованих політичних сил. Рівень партійної фрагментації для всіх досліджуваних електоральних циклів є низьким у Республіці Молдова, що має двояке значення для її не- демократичного політичного режиму, адже деякі дослідники вважають, що високий рівень фрагментації значно підвищує ймовірність конфлікту між законодавчою та виконавчою владами у країнах з президентською формою правління. Остання добре поєднується з двопартійністю, але таке поєднан- ня не є поширеним (США, Аргентина, Венесуела). Це дає підстави зроби- ти висновок про нестійкість президентської форми правління. Середній по- казник індексу надмірної кількості партій серед досліджуваних країн є най- вищим у середньостабільній Україні. Причиною високої волатильності партійних систем постсоціалістичних країн є ідеологічний еклектизм та доктринальна невизначеність програм по- літичних партій, що негативно впливає на процес ідеологічної структуриза- ції постсоціалістичного електорату. Чотири десятиріччя „реального соціа- лізму” в країнах ЦСЄ призвели до деструктуризації соціально-економічних 289 та культурно-політичних основ суспільства і деформації природних соці- альних розмежувань (кліважів) [1, p. 192], що спричинює появу нових ти- пів політичних партій та електоральну нестабільність. Якісний компаративний аналіз стабільності партійних систем постсо- ціалістичних країн передбачає вимірювання залежних змінних, введених у науковий обіг П. Мейром, зокрема це: урядова динаміка; урядова конфігу- рація та доступ партій до урядування [10, p. 444]. Урядова динаміка – це рівень зміни партійного складу урядів після про- ведення виборів. Урядова конфігурація є другою змінною, визначеною П. Мейром як така, що необхідна для аналізу стабільності партійних сис- тем. У випадку стабільних партійних систем вона є переважно коаліцій- ною, а для нестабільних чи середньостабільних – інноваційною. Урядова конфігурація може бути коаліційною (фаміліарною) та інноваційною. Уря- дова конфігурація є коаліційною, якщо правляча коаліція політичних пар- тій після перемоги на чергових виборах зберігає той же формат коаліції, або урядова партія заново утворює правлячий уряд. У протилежному випадку вона є – інноваційною. Доступ партій до урядування є третьою змінною, запропонована П. Мей- ром для аналізу стабільності партійних систем. Цей показник вимірюється врахуванням, наскільки всі (більшість) партії, які отримали парламентське представництво, беруть участь у формуванні нового уряду. Урядову конфігурацію в Румунії варто проаналізувати з того часу, коли СДП повторно здобула перемогу на парламентських виборах 2000 р. Ще у 90-х рр. її попередник, Демократичний фронт національного порятунку (ДФНП) утворював уряди меншості, які, фактично, були сформовані на основі коаліції маскованої більшості. Після парламентських виборів 2000 р. СДП в альянсі з Гуманістичною партією Румунії (ГПР) сформували дво- партійний уряд меншості. На практиці підтримка цього альянсу Демокра- тичним союзом угорців Румунії (ДСУР) надає йому характеру маскованої коаліції. Зважаючи на те, що СДП змінила коаліційних партнерів, урядова конфігурація є інноваційною, урядова змінність – абсолютною, а доступ партій до урядування – закритим. Після парламентських виборів 2004 р. уряд Келіна Попеску-Теричану, сформований на основі парламентської більшості, забезпеченої коаліцією між Ліберально-національною партією (ЛНП) (92 мандати) та Ліберально- демократичною партією (ЛДП) (69 мандатів) – (Альянс „Правдивість та Справедливість”), ДСУР (32 мандати), ГПР (30) та представниками націо- нальних меншин (28 мандатів). Ситуація є достатньо складною, адже ця ко- аліція є „переможною”, тобто, наявна парламентська більшість (53 %), про- 290 те вона не є „мінімальною”, оскільки складається аж з 5 партій-суб’єктів та представників національних меншин. Вихід найменшого суб’єкта з коаліції – ГПР, призводить до зникнення більшості та появи меншості у 47 %. В період цього електорального циклу урядова конфігурація також є інноваційною, урядова змінність – абсолютною, а доступ партій до уряду- вання – відкритим (див. табл. 4). Таблиця 4 Залежні змінні стабільності партійних систем України та Румунії Змінна/ Урядова Урядова Доступ до Рівень Тип Країна змінність конфігурація урядування стабільності системи Нульова Інноваційна Закритий 2/3 (2002) Серед- (2002) ньо- Україна Часткова Інноваційна Відкритий 1/3 (22 червня стабілізо (2006) 2006) вана партійна Абсолютна Інноваційна Відкритий Нестабільна система (2007) (7 липня 2006) Абсолютна Інноваційна Закритий 2/3 Середньо (2002) (2000) Стабілізо Румунія Абсолютна Інноваційна Відкритий 2/3 вана (2004) (2004) партійна система Часткова Інноваційна Відкритий 1/3 (2008) (2008–2009) Джерело: складено за: Сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу : http://www.rada.gov.ua/; Сайт Кабінету Міністрів України [Електрон­ ний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/; Сайт Парламенту Румунії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.parlament.ro/; Сайт Уряду Ру- мунії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.guv.ro/ Кабінет Е. Бока, сформований унаслідок парламентських виборів 2008 р., був частково інноваційним, адже складався з представників двох основних гравців політичного життя Румунії – ЛДП та СДП+ГПР, які отри- мали 329 депутатських та сенаторських мандатів, тобто 75 % усіх парла- ментських місць, що дає змогу констатувати про існування двопартійної коаліції. В інтерпретації А. Лійпхарта, з однієї сторони, цей формат уря- ду відповідає кабінету, який спирається на максимальну (45–80 %) кіль- кість місць у парламенті (надмірна коаліція) (cabinete supradimensionate) [6, 291 p. 98], але, з іншого – є кабінетом мінімально-переможної коаліції (за В. Райкером) [6, p. 98], адже він є „переможним”, оскільки партії, які утво- рюють уряд, контролюють більшість парламентських місць, проте, водно- час, є і „мінімальним”, адже не включає жодної зайвої партії для отриман- ня парламентської більшості. Складність класифікації цього типу уряду полягає у тому, що ця коаліція є „мінімальною”, відповідно до кількості суб’єктів, aле не є „мінімальною”, згідно з розмірами, оскільки контролює аж 72 % парламентських місць. Цей уряд проіснував лише рік, оскільки у 2009 р. сформовано новий уряд, але також під керівництвом ЛДП. Щодо урядової динаміки в Україні, то після виборів до Верховної Ради України 2002 р. урядова змінність була нульовою (див. табл. 4), оскільки при владі залишилася пропрезидентська партія „За єдину Україну”. Однак, на парламентських виборах 2006 р., „Помаранчеві сили” сукупно отримали 243 депутатські мандати, що дало їм змогу приступити до формування пар- ламентської коаліції у складі НУНС, БЮТ та СПУ [11]. Але, очевидно, що домінуючим чинником при цьому було не єднання політично споріднених сил, а брутальний торг та розподіл портфелів. Врешті, „портфельна демо- кратія” й призвела до ліквідації тодішньої помаранчевої коаліціади, що ста- ло основою для утворення коаліції в іншому форматі. Таким чином, урядо- ва змінність є абсолютною, а урядова конфігурація – інноваційною. Проте урядова змінність з абсолютної переходить у часткову, адже під час цього ж скликання Верховної Ради України до влади знову прийшли політичні сили (Партія регіонів), які здійснювали урядування до 2006 р., але вже з дещо іншими коаліційними партнерами, однак їхнє правління тривало недовго. Вже 7 липня 2006 р. було оголошено про утворення „антикризової ко- аліції” у складі СПУ, Партії регіонів та комуністів. Але на перших порах у складі коаліційного уряду працювало п’ять представників „Нашої України” [11], які займали міністерські посади, що були віднесені до компетенції ко- аліції депутатських фракцій. Жодна політична угода при цьому не підпису- валася, що дає певні підстави вважати таку співпрацю „фактичною розши- реною коаліцією”. Таким чином, урядова змінність є частковою, урядова конфігурація – інноваційною, а доступ до урядування – відкритим. 27 травня було підписано „Спільну заяву Президента України, Голови Верховної Ради України і прем’єр-міністра України щодо невідкладних за- ходів, спрямованих на розв’язання політичної кризи шляхом проведення позачергових парламентських виборів до Верховної Ради України. Початок діяльності ВР України VI скликання (на основі виборів 30 ве- ресня 2007 р.) позначився декількома позитивними тенденціями. Зокрема, 23 листопада 2007 р. було оголошено про створення парламентської коалі- 292 ції відповідними фракціями БЮТ та НУНС у складі 227 депутатів (класич- ний приклад мінімально-переможної коаліції), а вже 18 грудня відбулось позитивне голосування за кандидатуру прем’єр-міністра (Ю. Tимошенко) [11]. В цьому разі урядова конфігурація є інноваційною (без СПУ), а урядо- ва змінність – абсолютною. Восени 2008 р. суперечності між основними політичними гравцями призвели до гострої політичної кризи, яка вкотре позначилася на роботі всіх владних інституцій. Не витримала напруження й парламентська коалі- ція. 2 вересня 2007 р. за участю БЮТ, Партії регіонів та інших представни- ків різних фракцій була проголошена низка „антипрезидентських” законів, а вже наступного дня було оголошено рішення фракції НУНС про вихід з коаліції. Тодішній голова Верховної Ради А. Яценюк назвав події 2 верес- ня 2007 р. „політичним шантажем” і „змовою” [11]. Проте після цього уряд Ю. Тимошенко не подав у відставку, ставши „урядом меншості” в україн- ському варіанті, без стабільної підтримки жодної парламентської фракції, крім, власне, фракції БЮТ. Обрання 9 грудня 2008 р. Головою ВР України В. Литвина й оголошення ним нової коаліції у складі БЮТ, НУНС та Блоку Литвина також не приве- ло до якісних зрушень у відповідній сфері внутрішньо-парламентських від- носин. З огляду на загальну численність фракцій, нова коаліція формаль- но відповідає характеристикам „надмірної коаліції”, але під час голосуван- ня за кандидатуру спікера позитивно проголосували 214 представників на- званих фракцій. І в цьому випадку урядова конфігурація є інноваційною, а урядова змінність – частковою, адже до БЮТ, НУНС приєднувались депу- тати із Блоку Литвина. Після президентських виборів 2010 р. у парламенті була утворена нова коаліція „Стабільність та реформи” у складі Партії регіонів, Блоку Литвина та комуністів, яка сформувала новий уряд. Проаналізовані зміни засвідчу- ють перманентну ротаційну часткову урядову змінність та інноваційну уря- дову конфігурацію у період одного скликання Верховної Ради, адже цього разу Блок Литвина приєднався вже до опозиційного блоку політичних сил. У перспективі коаліційний або фамілізований формат урядової конфігура- ції приведе до стабілізації партійної системи, а відтак і політичної системи України, оскільки все залежить від того, якого характеру буде поведінка та стратегії політичної еліти. Цікаві показники урядової динаміки виявлені у Республіці Молдова. Після дострокових парламентських виборів 2001 р. урядова змінність була частковою, а доступ партій до урядування – закритим, адже КПРП, що ра- зом з Християнсько-демократичним народним фронтом утворювали уряд 293 1999 р., залишилася при владі. Внаслідок виборів 2005 р. уряд знову сфор- мований комуністами, що дає підстави стверджувати про нульову урядову динаміку та коаліційну конфігурацію уряду (див. табл. 5), а також про ста- білізацію партійної системи, однак не демократичної, а, навпаки, – авто- ритарної. Таблиця 5 Залежні змінні стабільності партійної системи Республіки Молдова Урядова Доступ до Змінна/ Урядова Рівень Тип конфігу- уряду- Країна змінність стабільності системи рація вання Часткова Коаліційна* Закритий 2/3 (2001) Стабільна Республіка на Молдова Нульова Коаліційна Закритий Стабільна (2/3) (2005) Абсолютна Iнноваційна Відкритий 1/3 (2009) * Партія комуністів брала участь у формуванні першого коаліційного уряду тех- нократів Д. Брагіша у 1999 р. Джерело: складено за: [13]. Кардинально змінилась партійна структура парламенту пострадян- ської Республіки Молдова внаслідок парламентських виборів від 5 квітня 2009 р., проте 15 червня 2009 р. молдовський парламент було розпущено наказом президента. Після дострокових виборів від 29 липня 2009 р. ліде- рами чотирьох демократичних політичних сил (Ліберально-демократичної партії, Ліберальної партії, Демократичної партії та альянсу „Наша Молдо- ва”) була укладена угода про створення урядової коаліції „Альянс за євро- пейську інтеграцію”, яка контролює 53 парламентські мандати зі 101. Прем’єром став лідер Ліберально-демократичної партії – Влад Філат, але для виборів президента, де необхідний 61 голос, їм доведеться домовля- тися з Партією комуністів, яка має 48 мандатів і може заблокувати вибори й домогтися розпуску парламенту. Отже, можна вважати, що урядова конфі- гурація є інноваційною, урядова змінність – абсолютною, а доступ до уря- дування – відкритим. Кореляцію незалежних інституційних змінних з рівнем стабілізації пар- тійних систем можна проаналізувати на основі отриманих даних унаслідок проведеного дослідження (див. табл. 6). 294 Таблиця 6 Кореляція між залежними та незалежними змінними стабільності партійних систем досліджуваних постсоціалістичних країн Інституційні змінні Вплив, % Поведінкові змінні Вплив, % Фракціоналізація 100 Волатильність 35 35 70 Надмірна кількість партій „Рarty system turnover” 45 35 Фракціоналізація корелюється зі залежними змінними у випадку всіх досліджуваних країн. Електоральна волатильність корелюється тільки у випадку партійної системи України. Надмірна кількість партій корелюється лише у випадку Молдови. Рarty system turnover не корелюється із залежною змінною тільки у ви- падку партійної системи Республіки Молдова (див. табл. 1, 2, 3, 6). Інституційні незалежні змінні впливають на залежні змінні у 45 % ви- падках зі 100 %, поведінкові незалежні змінні тальки у 35 %. Таким чи- ном, можна констатувати, що незалежні поведінкові змінні впливають на стабільність партійних систем меншою мірою, ніж інституційні незалежні змінні. Ця констатація дає змогу спростувати гіпотезу Дж. Туля про те, що обидва сети змінних однаково впливають на стабільність партійних систем. Підсумовуючи, можна стверджувати, що партійна система Молдови належить до категорії порівняно стабільних, виключно через закритий до- ступ партій до урядування та абсолютний характер урядової динаміки, у той час, коли такі інституційні виміри партійних систем, як електоральна волатильність чи рівень зміни партійного складу парламенту, є одними з найвищих, що притаманно нестабільним партійним системам. У середньо- стабільній партійній системі України рівень електоральної волатильності, навпаки, з кожним електоральним циклом знижується. Спостерігається ін- кореляція між рівнем стабільності та змінними трансформації партійних систем, адже найнижчий рівень електоральної волатильності – 12 %, над- мірна кількість партій – 0,35 та один з найнижчих показників рівня зміни партійного складу парламенту – 0,17 зафіксовані для середньостабільної системи Румунії. Таким чином, на перший погляд, у молодих демократіях можна конста- тувати певну концентрацію і консолідацію партійних систем або, принай- мні, стверджувати про наявність помірковано плюралістичних партійних систем, що складаються з декількох партій. Нові партії першого поколін- 295 ня, тобто колишні опозиційні і громадські рухи, демонструють протягом останніх 15 років екстремальне коливання (нестабільність). Відповідно до двох концепцій електоральної політології – раціонально-теоретичної та культурно-модернізаційної, – можна виділити два основні напрями розви- тку тематики цього дослідження. По-перше, існує потреба у спостережен- ні за подальшим розвитком тенденцій і впливів виборчих систем постсо- ціалістичних країн на результати виборів для підтвердження існуючих та виділення нових закономірностей у розвитку партійних систем. Часовий чинник та кількість незалежних виборів, проведених у країні, відіграють ключову роль у виявленні цих закономірностей. По-друге, необхідне по- стійне дослідження впливу на неінституційні змінні трансформації пар- тійних систем – поведінку електорату та політичних еліт сегментів багато- складового суспільства в країнах регіону та Україні, зокрема, задля чіткого виділення потреб пострадянських суспільств та розуміння контексту розви- тку їхніх партійних і політичних систем. Список використаних джерел 1. Боднараш Г. Особливості впливу регіонального фактора на партогенез в постсоціалістичних державах [Текст] / Г. Боднараш // Буковинська між- народна історико-краєзнавча конференція, присвячена 140-річчю засну- вання першого українського культурно-освітнього товариства на Букови- ні „Руська бесіда” (7, Чернівці, 27–28 листопада 2009 р): Тези / наук. ред. О. В. Добржанський. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2009. – С. 191–193. 2. Bodnaraş G. Caracterul contеstabil interpartinic şi configuraţia sistemelor de partide politice din România şi Ucraina (studiu comparativ) [Текст] / G. Bodnaraş // Glasul Bucovinei. – 2010. – № 1. – Р. 59–70. 3. Butoi I. Consideraţii asupra partidelor mici în sistemul de partide românesc [Текст] / I. Butoi // „Civitas99Alumni”. – 2005. – Vol II. – P. 1–10. 4. Ciobanu I. Sistemul românesc de partide: de la competiţie spre coluziune [Текст] / I. Ciobanu // Sfera politicii. – 2006. – № 123–124. – P. 5–20. 5. Ciobanu I. Stabilitatea sistemelor de partide din Europa de Est: Un parcurs imprevizibil [Текст] / I. Ciobanu // Sfera politicii. – 2004. – № 112. – P. 33–38. 6. Lijphart A. Modele ale democraţiei: Forme de guvernare şi funcţionare în treizeci şi şase de ţări [Текст] / A. Lijphart. – Iaşi: Polirom, 2006. – 319 p. 7. Mair P. The problem of party system change [Текст] / P. Mair // Journal of theoretical politics. – 1989. – Vol. 1. – № 3. – P. 251–267. 8. Radu A. Partidele politice româneşti după 1999 [Текст] / A. Radu. – Bucureşti: Paideia, 2003. – 172 p. 9. Smith G. A system perspective on party change [Текст] / G. Smith // Journal of theoretical politics. – Vol. 1. – № 3. – 1989. – P. 350–370. 10. Toole J. Government formation and party systems stabilization in east central Europe [Текст] / J. Toole // Party politics. – № 6. – 2000. – P. 441–461. 296 11. Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// gska2.rada.gov.ua/pls/site/p_ fractions/ 12. Biroul Electoral Central din România [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу: http://www.bec2004.ro/ 13. Biroul Electoral Central din Republica Moldova [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу: http://www.cec.md/ George Bodnarash (Chernivtsi, Ukraine) TRANSFORMATION OF THE PARTY SYSTEMS OF UKRAINE, ROMANIA AND MOLDOVA IN THE CONTEXT OF EUROPEAN INTEGRATION (COMPARATIVE ANALYSES) This study analyses the party system transformations in postcommunist Ukraine, Romania and Moldova and shows that the level of stabilization and competition decreased over time. This research is very important because political parties are the core of political life and the political competition for the government provides the control channel for the citizen in all democracies. The topicality of the subject under research is determined by the fact that the essence of and the similarities and dissimilarities between the political systems and party politics of the three states have not been sufficiently studied by political scientists in either Ukraine, Romania or Moldova. In the 1990s, the party-political systems in Ukraine and Moldova were unstable. It was a system in development, freed from the totalitarian prison. For both party systems, the competitiveness of the system is waning. Lesser competitiveness cancels out the importance of elections. In the Ukrainian case, the evolution of political processes towards a bipolar multi-party system represents a positive aspect, and is a proof of the evolution of the system, which tends to find a functional equilibrium. For the Romanian party system, the transition from pluri-party politics under a dominant party to a multi-party system, in which the distribution of the principal political forces is balanced, may be considered to be a sing of a fragile concordance. Political and societal cleavages are instability. Conclusions show that the stabilization process of party systems is faster than expected, even if it has different paces in each country. Consequently, the voters are not anymore in position to control the policy process trough elections. This situation increasing the gap between citizens and parties being a threat for democracy in the long term. 297 Key words: party system, theory of coalitions, electoral volatility, frag- mentation, configuration of the government, political cleavages. George Bodnaraş (Cernăuţi, Ucraina) TRASNFORMAREA SISTEMELOR PARTIDISTE DIN UCRAINA, ROMÂNIA ŞI REPUBLICA MOLDOVA ÎN CONTEXTUL DE INTEGRARE EUROPEANĂ (STUDIU COMPARATIV) Acest articol reprezintă un studiu complex în sfera partologiei (ştiinţa care studiază partidele politice), domeniu puţin cunoscut în statele postsocialiste. Este vorba de realizarea unei analize comparative a sistemelor de partide din Ucraina, România şi Republica Moldova, din punct de vedere al competitivităţii şi stabilităţii acestora. Pentru a înţelege care sunt particularităţile funcţionării sistemelor de partide în aceste trei state, am făcut o amplă investigare teoretică în privinţa descrierii mai multor variabile a stabilităţii sistemelor partidiste. În Republica Mоldova excedentul de partide, permeabilitatea sistemică, volatilitatea electorală şi fracţionalizarea sunt comparabile cu indicele României, numai gradul de schimbare a structurii partinice parlamentare are o valoare mai mare. Sistemul de partide moldovenesc, în comparaţie cu cel român până în 2010 era mai stabilizat. Sistemele de partde din aceste trei state, sunt contrar optimismului afişat de unii cercetători, departe de a fi stabilizate. Acest proces se desfăşoară cu viteze diferite în ţări diferite. În ţările central europene (Ungaria, Polonia), stabilizarea sistemelor de partide este mai avansată decât în ţările baltice, sau est europene (Ucraina, România, Republica Moldova). Ipoteza iniţială, care constă în faptul că procesul de stabilizare este influenţat în egală măsură de variabilele instituţionale, cât şi de cele comportamentale, a fost invalidată. Acest studiu dovedeşte că influenţele comportamentale sunt minimale. Un impact mai mare asupra stabilizării sistemelor de partide îl au în mod evident variabilele instituţionale. Din acest motiv, pronosticarea scenariilor de evoluţie a acestor sisteme de partide în viitorul apropiat reprezintă un scop ştiinţific dificil. Am ajuns la concluzia că un impact mai mare asupra stabilizării sistemelor de partide îl au în mod evident variabilele instituţionale, fracţionalizarea şi 298 excedentul de partide. Din acest motiv, pronosticarea scenariilor de evoluţie a acestor sisteme de partide în viitorul apropiat reprezintă un scop ştiinţific dificil. Cuvinte-cheie: sistem partidist, teorii ale coaliţiei, voaltilitate electorală, fracţionalizare, configuraţia guvernamentală, clivaje politice. Аурелія Перу-Балан (Кишинів, Республіка Молдова) ПЕРЕДВИБОРЧА РИТОРИКА ПРОВІДНИХ ПОЛІТИЧНИХ ОБ’ЄДНАНЬ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА у контексті майбутніх ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ТА ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ Аналізується передвиборча риторика політичних партій Республіки Молдова стосовно проведення президентських та доцільності і можливос- тей організації дострокових парламентських виборів. Беруться до уваги форми мобілізації молдавського електорату, які аналізуються в загально- му суспільному контексті розвитку політичних подій. Увага концентруєть- ся навколо типу риторики популярних політичних партій Республіки Мол- дова: Ліберальної партії, Демократичної партії, Комуністичної партії Рес- публіки Молдова. Робиться спроба виявити реальних переможців інформа- ційної боротьби між політичними силами напередодні парламентських та президентських виборів. Ключові слова: передвиборча риторика, політична криза, достроко- ві вибори. Соціально-політичний контекст. Політична та конституційна кризи у Республіці Молдова, спричинені результатами повторних парламентських виборів 29 липня 2009 р., змусили правлячу еліту – Альянс Європейської Інтеграції – ініціювати проведення 5 вересня 2010 р. конституційного рефе- рендуму щодо внесення змін до статті 78 Конституції країни. Конституційна реформа, що легітимізувала сучасний механізм обран- ня президента республіки – 61 депутатський голос – була прийнята 5 лип- ня 2000 р., підтримана 92 депутатами, які представляли такі політичні сили 299 того часу, як КПРМ, ХДНП, ПДС, ДП, МПВП. Проти проголосували лише 9 лояльних до президента Петра Лучинського незалежних депутатів. Перші спроби переобрання президента за допомогою нової виборчої формули виявилися нерезультативними, що призвело до розпуску парла- менту чинним президентом Петром Лучинським та дострокових парла- ментських виборів [1]. Подібного сценарію вдалося уникнути 4 квітня 2005 р., коли кандидат від Партії комуністів В. Воронін отримав підтрим- ку Демократичної Партії – політична сила, що вийшла із виборчого бло- ку „За демократичну Молдову”, – та, на диво для правого електорату, Християнсько-демократичної народної партії. Безперечна перемога КАРМ на лютневих виборах 2001 р., з 71 мандатом у законодавчому органі, сприяла обранню президента парламентом, а точ- ніше однією парламентською фракцією. Унаслідок виборів 2009 р. народні обранці знову не спромоглися ви- брати президента країни. Відсутність компромісу та постійні чвари між владою та опозицією призвели до політичної кризи, яка згодом перейшла у конституційну. Після виснаження ресурсів діалогу між владою та парла- ментською опозицією, з метою розбити це „зачароване коло” було запропо- новано провести конституційний республіканський референдум. Питання, винесене на референдум, було сформульоване таким чином: „Чи підтриму- єте ви внесення змін до Конституції, які передбачають обрання президента країни шляхом всенародного голосування?”. Результати референдуму стали неочікуваними для урядової коаліції, адже явка становила лише 30 % виборців. Згідно з законодавством резуль- тати референдуму є конституційними за умов явки 33 %, або 1/3 виборців. Мобілізація електорату для виборів від 5 вересня 2010 р. та нові парадигми політичної пропозиції у Республіці Молдова. Розглядаючи нові парадигми політичної пропозиції, матимемо на увазі насамперед змі- ну іміджу Християнсько-демократичної народної партії, яка стала новим брендом, залишивши табір екстремально-правих партій. Відповідно до постулатів стереотипного кліважу – праві-уніоністи (за об’єднання з Ру- мунією) і ліві сталіністи стали центристською політичною силою. Таким чином, лідер ХДНП уперше у своїй передвиборчій риториці запропонував тези щодо відносин між Республікою Молдова та Російською Федерацією, звинувачуючи ліберально орієнтовані провладні сили у „псуванні політич- них та економічних відносини з Російською Федерацією, незважаючи на те, що РФ не давала жодного приводу” [1]. Як наслідок нової стратегії марке- тингової політики, ХДНП, яка відчуває гостру кризу власного іміджу, по- зиціонується третьою силою, між комуністами та лібералами, оголошуючи 300 про створення, фактично, нової політичної партії. Електоральною базою ХДНП можуть бути виборці, котрі розчарувалися у політиці чинної влади, однак не бажають повернення комуністичної влади [2]. ХДНП є однією із 8 політичних сил (ЦВК зареєстровано 25 політичних сил під час проведення референдуму), які проголосували проти обрання президента республіки шляхом всенародного голосування, оскільки „у ви- падку, коли вся влада буде сконцентрована у руках майбутнього президен- та, Парламент ризикує перетворитися із найвищого представницького ор- гану у „додаток” до президентських інституцій правління, які захищають інтереси мафії, – основний аргумент лідера християнських демократів” [2]. „Ліберали пропонують проголосувати за фальшивий референдум. Комуніс- ти його бойкотують. І перші, і другі прагнуть диктаторської влади. Голосуй „проти” задля власного добробуту!”. „Скандал Мокану” vs. „третя сила”. Неформальне спілкування. „Годуй плітками суспільство, бо вони мають більший вплив, ніж реклама” – це порада великого спеціаліста у політичній комунікації Жака Сегуеля для болгарського президента Желева [3]. Під час цієї кампанії колишній радник президента В. Вороніна Сержіу Мокану намагався запозичити із галузі не- формальної комунікації, як наприклад чутки, ті комунікативні елементи, які стосуються інтерференції між політикою та мафією: „Молдовою управляє мафіозна каракатиця”, контрольована підозрілим бізнесменом Владіміром Плахотнічуком, що супроводив усю кампанію політичної комунікації у кон- тексті конституційного референдуму 5 вересня 2010 р. [2]. АЄІ є політич- ним утворенням цієї людини. За деякими чутками, генеральний прокурор може бути „людиною Плахотнічука”. Скандал „зміни Молдови” набув більшої електоральної „привабливос- ті” тоді, коли виборці дізналися, що Плахотнічук є хорошим другом лідера ДП Маріана Лупу та, цілком можливо, одним із основних спонсорів цієї партії. Як наслідок, можемо навести приклад „чорного” політичного піару, конспірованого суперниками лідера ДП, який є потенційним кандидатом на першу посаду у державі. На основі результатів опитування „Vox Populi – серпень 2010 р.”, проведеного у період між 9 та 22 серпня 2010 р. Асоці- ацією соціологів та демографів Молдови, Маріан Лупу залишається най- популярнішим політичним лідером Республіки Молдова. якого підтримує 51 % населення. На другому місці лідер ДЛПМ Влад Філат, якого підтримує 45 % населення, а на третьому – лідер КПРМ Владімір Воронін з 36 %. На основі даних цього ж опитування можна стверджувати, що Маріан Лупу є кандидатом з найбільшим шансом бути обраним на посаду президента Рес- публіки Молдова. За Лупу згідні проголосувати 19 % виборців. 301 Унаслідок медійно-політичного інциденту між прем’єром В. Філатом, якого підозрюють в ініціації „скандалу корупції”, та М. Лупу виникла за- гроза розколу в АЄІ напередодні президентських перевиборів. Незважаючи на суперечності між двома лідерами, у п’ятницю, за два дні до виборів, лідери АЄІ організували прес-конференцію для того, щоб підбадьорити прихильників уряду лібералів. Однак на громадську думку вже вплинули скандали, пов’язані з моральність деяких політичних лідерів. Таким чином, у випадку Сержіу Мокану можна стикнутися із тією ж „третьою силою”. Не дарма громадянський рух „Антимафія” перетворив- ся після референдуму 5 вересня на політичну партію. У цьому контексті можна навести передумови появи такої латентної потреби у вітчизняному політико-електоральному просторі. Переважно це – люди, розчаровані у старій та новій політиці, абсентеїсти, котрі готові повернутися у політичне життя тоді, коли почнуть довіряти політичному лідеру, тобто „третій силі”. Ці виборці становлять 40 % електорату. Риторика Ліберальної Партії. Промови виконувача обов’язків прези- дента С. Гімпу відображають інтереси та стратегії Ліберальної партії. Пе- редвиборча стратегія лібералів характеризується ностальгією, символами та історичними подіями. Таким чином і утворилася політична ідентичність Ліберальної Партії та виконувача обов’язків президента після утворення АЄІ. Варто навести декілька прикладів: 1. Створення президентської комісії, названої вітчизняними мас-медіа „Комісією Кожокару”, завданням якої є засудження злочинів кому- нізму у Республіці Молдова. Комісія Кожокару рекомендує у своєму звіті засудити злочини комунізму та заборонити поняття „комуніс- тичний” у назвах політичних партій, інститутів. Крім того, заборо- нити символи „нацистського та комуністичного” тоталітаризму, зо- крема „серп і молот”. 2. Прийняття 24 червня 2010 р. відповідного декрету, в якому прого- лошується, що 28 червня 1940 р. є днем радянської окупації. Цим декретом виконувач обов’язків президента Республіки Молдова Міхай Гімпу просить у Росії, як правонаступниці СРСР, відступу російських військ з Придністровського регіону Республіки Мол- дова. 3. Закладання на Площі Великої Національної Ради перед будівлею уряду меморіального каменя, присвяченого жертвам комуністично- го тоталітарного режиму, яких було вислано до Сибіру. В майбут- ньому планується побудувати на цьому місці монумент, присвяче- ний жертвам радянського тоталітарного режиму. 302 4. Прийняття президентського наказу, який нагороджує членів „групи Ілашку” орденом „Республіки”. Ці дії були довгоочікуваними для достатньо широкого сегменту вибор- ців, котрі ідентифікуються із жертвами комуністичного режиму та ще спо- діваються на возз’єднання з історичною батьківщиною – Румунією. Передвиборча риторика ЛП розширена репліками румунського прези- дента Траяна Бесеску. Таким чином, під час однієї із зустрічей двох прези- дентів на території Румунії вони дали інтерв’ю на спільній прес-конференції. Це суттєво вплинуло на зміцнення іміджу виконувача обов’язків президен- та М. Гімпу та його партії у контексті можливих президентських та достро- кових парламентських виборів. Риторика ДП. На початку кампанії з проведення конституційного ре- ферендуму 5 вересня багато заяв М. Лупу вплинули на його імідж та став- лення лівого електорату. Посилаємося насамперед на негативну реакцію лідера ДП щодо нагородження виконувачем обов’язків президента „групи Ілашку”. Владімір Філат стверджує, що проголошені декларації спрямовані не на електорат, а на окремих впливових закордонних осіб. Лупу „переміс- тився”, зрозуміло, що символічно, від центру до лівого спектру політики. Кампанія для підготовки проведення референдуму була більше комуні- кативною, зорієнтованою на імідж Лупу. Негативний вплив на повідомлен- ня, сприйняте громадською думкою, мали й репліки комуністів та хрис- тиянських демократів. Особливу роль відіграли заяви, відповідно до яких особисті амбіції Маріана Лупу призвели до вже відомої еволюції сценарію політики та проведення конституційного референдуму, вартість якого пере- вищує 30 мільйонів лей. КПРМ: стратегія бойкоту референдуму. Риторика КПРМ була розроблена з перспективою послідовної та стійкої атаки АЄІ та „демонізації” іміджу ліберального уряду – цей „альянс”, який, на думку представників КПРМ, „узурпував владу в державі, починаючи з 7 квітня до сьогодні, дискредитуючи Конституцію та суверенітет Молдо- ви”. Комунікативна стратегія Комуністичної Партії розроблена з метою програмування громадської думки на розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. 9 квітня 2010 р. КПРМ оприлюдни- ла „останнє попередження” уряду лібералів. Лідер КПРМ Владімір Воро- нін заявив, що партія, яку він очолює, „знайде сили та можливості, щоб змусити цей режим до розпуску парламенту та проведення дострокових парламентських виборів” [4]. Однією із таких дій був бойкот плебісциту. „Свідомо вибрали цей шлях та не проголосували „проти” з простої при- чини – щоб не було обов’язкової явки на виборах. Адже, якщо явка була б 303 обов’язковою, – заявив В. Воронін на одному з телеканалів, – …ми знаємо якими спеціалістами з фальсифікацій є представники з Альянсу” [5]. Більше того, за тиждень до референдуму лідер КПРМ Владімір Воронін звернувся із заявою до громадян Республіки Молдова, в якій просить не йти на референдум. По-перше, варто зауважити про змістове навантаження заяви – інформація, що повинна ідентифікуватися у пам’яті електорату з повідомленням президента республіки. По-друге, використані мовні кон- струкції достатньо прості, популістичні та іронічні – такі, які подобаються народу, адже Воронін мав найбільшу підтримку з боку населення серед 3-х президентів республіки: „Це не був наш референдум. Це референдум Гімпу, Лупу, Філата та Уре- кяну…Ми обрали президента прямим шляхом. Обрали Снегура. І до чого це призвело – до війни з Анжелі, війни на Дністрі? Обрали Лучинського. Маючи те ж походження – 4 роки билися з Діаковим?... Якщо президент не матиме підтримки парламентської більшості, виникнуть ті ж проблеми, які були під час президентства Лучинського. З 17 % голосів цей референдум призведе до зміни Конституції? Бачите, які перспективи нас очікують: дру- гий референдум стосуватиметься виходу з СНД, третій – об’єднання з іс- торичною батьківщиною, наступний – приєднання до НАТО та інших дур- ниць, після яких не залишиться нічого з тієї країни, яку ще Стефан Великий проголосив незалежною….”. Невдалий референдум був сприйнятий комуністами як власна електо- ральна перемога. КПРМ є фаворитом у виборчій кампанії дострокових пар- ламентських виборів. ДЛПМ та риторика „переможця”. Початок кампанії з підготовки проведення референдуму збігся з поси- ленням політичної конкуренції між прем’єром Владіміром Філатом та пре- зидентом ДП Маріаном Лупу напередодні президентських виборів. Лідер ЛДПМ вважав недоречним рішення АЄІ щодо підтримки спільного канди- дата – М. Лупу – на посаду президента країни, заявивши, що йдеться про нову кампанію, і кожна політична сила повинна розробити імідж в умовах політичного змагання. Таким чином, лідер ЛДПМ заявив, що „ЛДПМ за- безпечить країні нового президента”. Можна зауважити, що з цього часу кампанія публічної комунікації щодо проведення конституційного референдуму йшли „фальшивою дорогою”. Рекламні матеріали, політична реклама та політичні дебати, ініційовані по- літичними партіями, нагадували більше президентські вибори, ніж прове- дення конституційного плебісциту. Технологія персоніфікованого лідерства із політичної реклами, фактично, відобразила не тільки кандидатів від полі- 304 тичних сил на посаду президента країни, а й те, що вони проводили мобілі- зацію мас з приводу президентських виборів. Такого роду менеджмент ви- борчого меседжу збив з пантелику електорат настільки, що багато громадян вважали, що 5 вересня відбудеться переобрання президента республіки. Квапливість пропрезидентської риторики була зумовлена і законодав- чою ініціативою прем’єра В. Філата, спрямованою на скорочення виборчої кампанії з 60 до 30 днів. Таким чином, кампанія з проведення референдуму відбувалася в тіні пропрезидентської комунікаційної кампанії. Іноді навіть зміст текстів політичної реклами був розроблений з метою впливу на громад- ську думку для підтримки певних кандидатів. Наприклад, Будь СИЛЬНИМ! Голосуй за ПРЕЗИДЕНТА [7]. З правого боку білбордів розміщене зобра- ження Володимира Філата. Ці рекламні матеріали могли бути використані й у наступній виборчій кампанії, якщо прикметник „невизначений” отримує форму „визначений” та перетворюється у президент – Владімір Філат. Висновки. Електорат Республіки Молдова увійшов на виборчі дільни- ці збентеженим та недостатньо інформованим. Відсутність інформації про наслідки та вплив референдуму на подальші політичні процеси призвели до розповсюдження комуністичними опозиційними силами різноманітних чуток, що нібито почнеться цілий „серіал” цих плебісцитів, що збентежило ще більше й так скептично налаштований чи просто мало зацікавлений у політичному житті електорат. Перша спроба електорату Республіки Молдова внести демократичні зміни до основного закону зазнала поразки. На думку автора, це було спри- чинено впливом синергетичних дій, зумовлених щонайменше 5 факторами: 1) медійним; 2) стратегією розробки прореферендумної риторики; 3) контрпропагандою комуністичної опозиції; 4) психологічним (у двох гіпотезах); 5) невдалим часом. Засоби масової інформації Республіки Молдова переважно медіатизу- вали заяви політичних акторів, однак без жодного проведеного аналізу, де- талей та критики небаченої важливості цього акту політичної участі. ЗМІ не проаналізували події з огляду їх подальшої еволюції, що призвело до дезінформації та поширення неправдивої інформації та чуток опонентами конституційного плебісциту. Більше того, на ЗМІ вплинули маніпулятивні технології та „скандал Мокану”. Таким чином, було отримано ефект буме- ранга – розчарований моральністю політичної еліти електорат. Риторика політичних партій зі складу АЄІ випередила основне повідо- млення – участь та важливість референдуму для політичної стабільності – 305 ініціювання пропрезидентського дискурсу. Проте не було медіатизовано мобілізаційний дискурс загальновідомих особистостей поза політикою, що підвищило б рівень довіри до подій. Інакше кажучи, нездорова політична конкуренція між двома політичними таборами підвищила септичні настрої у колах електорату. За час всієї кампанії КПРМ підготувала велику кількість рекламного ма- теріалу, змістове навантаження якого було спрямовано проти свого опонен- та – Альянсу Європейської Інтеграції. Телеканал „NIT” здійснював активну ротацію рекламного матеріалу, що дискредитував ліберально-демократичну опозицію та необхідність проведення референдуму 5 вересня. Загальнові- домо, що негативна реклама є ефективнішою, коли стосується певної події чи явища, ніж певної особистості. На основі проведених досліджень варто зауважити, що виборці звертають більше уваги на негативну, а не позитив- ну інформацію, та швидше її сприймають. Негативна реклама є ефективні- шою, оскільки змушує про неї говорити. Врешті, набагато важче забуваєть- ся негативна, а не позитивна інформація [7]. Негативно на психологію виборця та імпліцитно на результати виборів впливає, на нашу думку, обов’язковий рівень явки на виборах – 33 %. Це передбачає появу у виборців думки – „все може вирішуватися і без моєї участі”. Якщо існує невизначеність щодо результатів виборів, рівень явки підвищується. У випадку, коли результати виборів є передбачуваними, рі- вень участі є низьким, вважає румунський політолог Крістіан Преда [8]. У цьому контексті варто навести результати досліджень громадської думки, здійснених у період передвиборчої кампанії, які засвідчили гіпотетичний рівень явки на виборах – 75 % електорату. З іншого боку, зауважимо, що вітчизняний електорат втомлений нездоровою виборчою конкуренцією, яка існує з 2009 р. АЄІ не зважала на „хитливий попит” та „хитливого виборця” [9]. У цьо- му випадку – це студенти. Зважаючи на це, референдум від 5 вересня був проведений із поспіхом, оскільки студентська молодь ще не прибула у сто- лицю на навчання, а цей сегмент виборців є значною електоральною базою для демократичних прорумунських партій. Згідно з даними „IRES” тільки 6% студентів столиці прийшло на виборчі дільниці у день референдуму. Отже, склалося враження, що переможцями є комуністи, а переможени- ми – електорат ліберально-демократичних партій, існують усі передумови, щоб рівень участі електоральної бази демократичних сил на дострокових парламентських виборах був якомога вищим. Явка електорату лівих полі- тичних сил є перманентно негнучкою. 306 Список використаних джерел 1. Declaraţia Parlametului RM în legătură cu modificarea Constituţiei din 5 iulie 2000 // Monitorul oficialal Republicii Moldova. – 21 iulie. – 2000. – nr. 84–87. – Р. 16. 2. Baza electorală. – Режим доступу: www.ppcd.md/page.php?modul=Article &op=read&nid= 316&rub=8. 3. Seguela J. Autobiographie non autorisee. – Paris: Plon, 2009. – Р. 181. 4. www.pcrm.md. – Дата звернення: 10.07.10 5. Rezonans // NIT TV. – 10 09.10. 6. Рublicitate electorală. – Режим доступу: www.pldm.md. – Дата зверення: 25.08.2010. 7. Moniere D. Pourquoi les partis ont-ils recours a la publicite negative? // La politique en questions. – Montreal: Les Presses de l Universite de Montreal, 2008. – Р. 76–80. 8. Preda C. Introducere în ştiinţa politică. – Iaşi: Polirom, 2010. – Р. 206. 9. Noir M. Réussir une campagne electorale: suivre l’ exemple americain? Les Editions d ‚Organisation. – Paris, 1977. – Р. 34. Aurelia Peru-Balan (Chisinau, Moldova) Electoral rhetoric OF main political parties in MoldovIaN the CONTEXT OF FUTURE presidential and parliamentary elections An interesting aspect of contemporary political events in Moldova pre- election rhetoric of political parties is in this country, about the presidential elections and the feasibility and opportunities for early parliamentary elections. These elections were a direct consequence of political and constitutional crisis in Moldova, following the extraordinary results of parliamentary elections of 29 July 2009. Following the 2009 elections, representatives of the people failed to elect the president. Lack of compromise and the constant struggle between the government and opposition have led to political crisis. These are essential topics, which focused around the key elements of modern rhetoric of political parties in Moldova. In this article we consider the forms of mobilization of the Moldovan electorate, which are analyzed in the context of overall social development of the political process. Cognitive element of the article is based on the popular rhetoric of political parties in Moldova: Liberal Democratic Party, the Communist Party 307 of Moldova. This article attempts to identify the true victors of the war between the forces of political information on the eve of parliamentary elections and presidential elections. In accordance with the basic parameters of political analysis, information warfare winners are communists, and had lost liberal-democratic electorate. Were formed all the conditions in the electoral participation of democratic forces in the parliamentary elections, possibly as much as possible. Key words: campaign rhetoric, the political crisis, early elections. Aurelia Peru-Balan (Chișinău, Moldova) Retorica electorală a principalelor partide politice din Republica Moldova privitoare la alegerile prezidenţiale şi parlamentare Un aspect interesant al evenimentelor politice contemporane din Republica Moldova este retorica preelectorală a partidelor politice din această ţară, privitoare la scrutinul prezidenţial, cât şi fezabilitatea şi oportunităţile pentru organizarea alegerilor parlamentare anticipate. Aceste alegeri au fost o consecinţă directă a crizei politice şi constituţionale în Republica Moldova, ca urmare a rezultatelor alegerilor parlamentare extraordinare din 29 iulie 2009. În urma alegerilor din 2009, reprezentanţii poporului nu au reuşit să aleagă preşedintele. Lipsa de compromis şi lupta permanentă între guvern şi opoziţie au dus la criza politică. Acestea sunt subiectele esenţiale, în jurul cărora se concentrau elementele-cheie ale retoricii moderne ale partidelor politice din Republica Moldova. În acest articol se ia în considerare formele de mobilizare a electoratului moldovenesc, care sunt analizate în contextul social general al evoluţiei procesului politic. Elementul cognitiv al articolului se bazează pe retorica partidelor politice populare din Republica Moldova: Partidul Liberal, Partidul Democrat, Partidul Comunist din Republica Moldova. Acest articol încearcă să identifice adevăraţii învingători ai războiului informaţional între forţele politice în ajunul alegerilor parlamentare şi prezidenţiale. În conformitate cu parametrii de bază ai analizei politice, învingătorii războiului informaţional sunt comuniştii, iar a avut de pierdut electoratul partidelor liberal- democrate. Au fost formate toate condiţiile la nivelul participării electorale a forţelor democratice în alegerile parlamentare, pe cât se poate de posibil. Cuvinte-cheie: retorica de campanie, criza politică, alegeri anticipate. 308 Розділ 5 КУЛЬТУРНІ, НАУКОВІ ТА ОСВІТНІ КОНТАКТИ У ВІДНОСИНАХ МІЖ УКРАЇНОЮ, РУМУНІЄЮ ТА МОЛДОВОЮ В СВІТЛІ РОЗШИРЕННЯ ЄС: РОЛЬ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУЦІЙ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОРГАНІЗОВАНОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ 309 Наталія Ротар (Чернівці, Україна) Формування образІВ Румунії та Молдови в ЗМІ України Аналіз образу Румунії та Молдови в українських ЗМІ здійснено з ураху- ванням складових образу держави, насамперед образів, що відображають особливості й риси економічного ладу та політичної системи, лідера держа- ви, культури політичного процесу, образу народу, його духовної культури та історії. Аналіз інформаційних та аналітичних повідомлень ЗМІ України за- свідчує, що формування образу Молдови здійснюється в одній – політичній площині, зокрема у рубриках „Влада. Внутрішня політика” та „Влада. Між- народні відносини”. Оцінка внутрішньополітичної ситуації у Молдові так чи інакше виводить читача на проблему українсько-молдовських відносин та ролі України в урегулюванні придністровського конфлікту. Слід зауважи- ти, що в образі Молдови, який транслюється українськими ЗМІ, найбільш повно переплітаються проблеми двосторонніх відносин з Україною та про- блеми внутрішньополітичного розвитку цієї країни. Доведено, що образом будь-якої країни як ідеальною категорією можна управляти, конструювати і трансформувати відповідно до політичних інтересів України. При цьому образ може розглядатися інструментом психологічного налаштування ко- лективної та індивідуальної свідомості з метою вирішення поставлених стратегічних і тактичних завдань розвитку країни. Ключові слова: образ держави, засоби масової інформації, формування образу держави, українсько-румунські взаємини. Важливою рисою сучасності є те, що образ і відповідна репутація дер- жави формуються не тільки внаслідок конкретних справ, але і за допомо- гою цілеспрямованих, масованих комунікаційних впливів, що вможливлю- ють утворити бажаний образ, а згодом бренд і репутацію – громадську дум- ку, що сформувалася на основі оцінки характеристик держави, її переваг перед іншими державами, недоліків тощо. Сьогодні інформаційний і політичний процеси мають єдину суть – ін- формаційну, що багато в чому визначає змістовні та процесуальні характе- ристики останнього. В умовах перенесення політичних відносин в інфор- маційне поле, ЗМІ все частіше стають вирішальним чинником розвитку по- літичного процесу. До того ж, сучасні політичні комунікації активно інкор- 310 поровані в процеси глобалізації світового інформаційного простору. Попри те, що держава як основний актор на політичній арені зберігає свою значи- мість у сфері міжнародної інформаційної політики, ЗМІ відіграють роль ак- тивного і порівняно самостійного суб’єкта політичного процесу, а політи- ка держави не формується безпосередньо ЗМІ, її успіх багато в чому зале- жить як від позиції впливових періодичних видань, які стають предметом зацікавленості політиків, здатних мобілізувати громадську думку, так і від можливостей і здатності ключових суб’єктів політики використовувати ЗМІ в реалізації власного внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу. У формуванні образу тієї чи іншої країни провідну роль відіграють ЗМІ. Реципієнти ЗМІ, постійно отримуючи інформацію про різні країни, фор- мують уявлення про політичну та економічну ситуацію в них, розуміючи, з якими державами у їхньої країни добросусідські відносини, а з якими – ні. Цього може бути цілком достатньо для формування у людини установок на позитивне/негативне/нейтральне сприйняття іншої країни загалом, та її зо- внішньополітичного курсу зокрема. Це, своєю чергою, засвідчує актуаль- ність дослідження проблеми створення образу інших держав в українських ЗМІ. Дослідження ролі та функцій ЗМІ у формуванні системи міждержавних відносин перебуває на перетині різних галузей наукового знання. Найбільш важливими для підготовки цього наукового дослідження стали положен- ня, сформульовані в наукових працях А. Грабельнікова, І. Дзялошин- ського, П. Киричека, С. Корконосенка, А. Короченського, В. Мансурова, Б. Місонжнікова, П. Потапова, Є. Прохорова, В. Сидорова. Вагомими є ідеї В. Малькової, В. Тишкова, Г. Кожевнікової, А. Верховського щодо аналізу проблем толерантності в текстах ЗМІ та формування „мови ворожнечі” в публікаціях журналістів. Пропоноване дослідження ґрунтується на ідеях конструктивістської парадигми, зокрема ідеї про те, що держави як основні учасники міжна- родних відносин наділені відчуттям „Я”, тобто характеризуються унікаль- ною ідентичністю, яку намагаються транслювати за допомогою сучасних комунікативних каналів. Використано також низку теоретичних моделей, зокрема теорії політичної перцепції та політичної комунікації. Найважливі- шим теоретичним моментом є розуміння образу країни як сукупності еле- ментів – образу території (країни), образу держави, образу лідерів, образу влади, що формується у громадян іншої держави і є відображенням реаль- них властивостей об’єкта сприйняття. В образі країни відображені знання, уявлення, думки, оцінки, очікування, емоції, вимоги особистості до влади, держави, лідера. 311 У більшості сучасних політологічних досліджень поняття „образ” за- стосовується в контексті розуміння особливості сприйняття людиною на- вколишнього світу. О. Леонтьєв, який вперше вжив словосполучення „образ світу”, характеризує його як інтегративний феномен свідомості та сфери не- свідомого, що визначає ставлення суб’єкта до подій і явищ довкілля, людей, самого себе, своїх життєвих перспектив, що в підсумку визначає стратегію життя кожної людини. Образ – це смислове поле, система значень [9, с. 252]. Зв’язок між політикою та мовою є очевидним, адже жоден політичний режим не може існувати без ефективної системи політичних комунікацій. Оскільки більшість політичних дій за своєю суттю є мовними діями, то од- нією зі специфічних рис політики можна вважати її дискурсивний характер. Не абсолютизуючи цю ідею, зауважимо, що в політичній науці сформува- лося коло дослідників, які зводять політичну діяльність до мовної. Більш продуктивним є, на наш погляд, підхід, у якому мова розуміється не як ме- ханізм відображення політичної реальності, а як структурний елемент по- літичного поля. Аналіз образу Румунії та Молдови в українських ЗМІ пропонуємо здій- снювати із урахуванням складових образу держави, насамперед тих, що ві- дображають особливості й риси економічного ладу та політичної системи, лідера держави, культури політичного процесу, образу народу, його духо- вної культури та історії. Деякі науковці порівнюють політологів та журна- лістів, зокрема в тому, що й перші, й другі реконструюють політичну ре- альність для своїх цільових аудиторій [13, р. 326]. Фактично, такий жанр, як аналітична стаття журналіста, так само, як і виступ політолога у ЗМІ, відрізняються від наукової доповіді на спеціалізованій конференції як рів- нем підготовки аудиторії, так і вимогами доступності для неспеціалістів, викладу проблеми. Проте і журналісти, і політологи, поширюючи інфор- мацію, вдаються до застосування технологічних засобів і методів форму- вання позитивного репутаційного капіталу держави. Зокрема, це стосуєть- ся створення інформаційної основи для формування репутаційного капі- талу держави; привабливого іміджу керівників держави; демократичної політико-правової культури населення; привабливого інвестиційного клі- мату для іноземних компаній; реалізації стабільного політичного курсу держави; оптимізації каналів міжнародної комунікації; входження в світо- вий інформаційний простір тощо. Так чи інакше цей процес відображаєть- ся в матеріалах тих ЗМІ, які мають широку аудиторію та відкриті для пу- блічного обговорення. Звернімося до аналізу формування образу Молдови як сусідньої з Україною держави на сторінках загальнонаціональних ЗМІ (див. табл. 1). 312 Таблиця 1 Кількісний вимір формування образу Молдови на сторінках ЗМІ України (на прикладі „Дзеркала тижня”) Тематична рубрика Місяць, Влада Влада (між- рік Влада Наші (внутрішня народні Гроші Людина (право) проекти політика) відносини) 2009 рік Січень 4 1 – – – – Лютий – 1 1 2 1 – Березень 3 2 – 4 2 – Квітень 6 3 – 2 – – Травень – 2 – 1 2 – Червень 1 – 1 - 1 – Липень 1 1 – 1 1 – Серпень 2 2 – - 1 – Вересень 1 3 1 1 1 – Жовтень 3 1 – - 1 – Листопад 1 5 – 5 2 – Грудень 3 5 – 3 3 – 2010 рік Січень – 3 – 1 – – Лютий 1 2 – 1 2 1 Березень – 2 – 4 1 – Квітень 1 3 1 – 2 – Травень 1 – 1 1 – – Червень – 3 1 6 2 3 Липень – 2 – 1 – – Серпень – 4 – – – – Вересень – 1 – – – – Жовтень – – – – – – Листопад – – – – – – Грудень – – – – – – 313 Виконаний кількісний аналіз інформаційних та аналітичних повідо- млень засвідчує, що образ Молдови формується в одній – політичній площині, зокрема у рубриках „Влада. Внутрішня політика” та „Влада. Міжнародні відносини”. Внутрішньополітична ситуація у Молдові у дослі- джуваний період характеризується як „стабільна нестабільність” [7]. Тран- сляція саме такого образу внутрішньополітичної ситуації в Молдові стала можливою через те, що в країні у 2009–2010 рр. спостерігалася перманентна політична криза. Нагадаємо, що за результатами квітневих президентських виборів 2009 р. своїм шансом не змогли скористатися комуністи, яким за- бракло лише одного голосу для обрання президента країни. За підсумками дострокових парламентських виборів, які відбулися у липні 2009 р., обрати президента не вдалося вже демократичному альянсу „За європейську інте- грацію”. Таким чином, цілий рік Молдова залишалася з тимчасово викону- ючим обов’язки президента Міхаєм Гімпу. І навіть напередодні нових пар- ламентських виборів ніхто не міг гарантувати, що якась із політичних сил у країні зможе здобути необхідну кількість мандатів для обрання президента. Передбачалося, що референдум 2010 р. дасть змогу внести відповідні зміни до конституції країни і перейти до процедури прямого обрання президента, вивівши таким чином країну з „політичного глухого кута” [7]. Оцінюючи ці події, українські журналісти вдаються до використання цілого спектру метафор – „неофіційні президентські перегони”, „рясніли агітплакати”, „їх- ньому обуренню, м’яко кажучи, не було меж”, „можливий комуністичний реванш у Молдові”, „альянс підстрахувався”, „молдавській владі для до- сягнення максимуму, як мовиться, забракло мінімуму”, які уможливлюють проводити аналогії з політичним процесом в Україні. Особливо показовим є використання для оцінки масових виступів у Молдові у квітні 2009 р. ме- тафори „плиткова революція” за аналогією з „помаранчевою революцією” в Україні [6]. Проте, оцінка внутрішньополітичної ситуації у Молдові так чи інак- ше виводить читача на проблему українсько-молдовських відносин та ролі України в урегулюванні придністровського конфлікту. Зокрема, сво- го часу багато хто в Україні з ентузіазмом сприйняв перемогу у Молдові правоцентристського альянсу „За європейську інтеграцію”, припустивши, що це дасть змогу розв’язати проблеми визнання власності і завершення договірно-правового оформлення кордонів: „У Києві чомусь уперто вірили, що для Кишинева вирішення двосторонніх проблем з Україною – життєва необхідність, і очікували початку конструктивного діалогу з усього спектру українсько-молдовських відносин, разом із придністровським урегулю- ванням” [6]. Однак, і на цей момент доводиться констатувати відсутність 314 серйозних зрушень у ключових питаннях у відносинах між Києвом і Киши- невом. Невирішеними залишаються як технічні питання – передача Україні акта власності на землю в районі Паланки, яке було максимально заполіти- зоване молдовською стороною, так і питання, у яких слід проявити полі- тичну волю – проблема демаркації в районі Джурджулешть і Дністровської ГЕС. Варто зауважити, що в образі Молдови, який транслюється українськи- ми ЗМІ, найбільш повно переплітаються проблеми двосторонніх відносин з Україною та проблеми внутрішньополітичного розвитку цієї країни. Оці- нюючи на сторінках „Дзеркала тижня” реакцію молдовської сторони на за- яви у ВРУ тодішнього міністра закордонних справ України П. Порошенка, про те, що керівництво Молдови вже до 11 березня 2010 р. готове передати Києву акт на право користування землею під ділянкою автодороги Одеса – Рені в районі населеного пункту Паланка, їх описують як „сміливі заяви глави дипломатичного відомства” [5], що спровокували чергову антиукра- їнську піар-кампанію в Молдові. В умовах жорсткого внутрішнього пре- сингу прем’єр-міністр Молдови змушений був публічно „відхреститися” від своїх попередніх декларацій стосовно передачі Україні у власність ді- лянки дороги в районі Паланки і заявити, що Молдова „нікому нічим не зобов’язана”. Проте, розуміючи пікантність ситуації, молдовське керівни- цтво намагається тягнути час, роздаючи Україні нові обіцянки. Передачу українській делегації, під час раунду двосторонніх консультацій, проектів необхідних Києву документів, журналісти характеризують як несерйозний крок, оскільки „за нашою інформацією зазначені документи, які молдов- ська сторона подала на початку цього тижня як „свідчення своєї гнучкості і конструктивізму” у переговорах із Києвом, ось уже кілька років припадали пилом у канцелярії попереднього уряду комуністів і, звісно, неофіційним шляхом уже потрапили до української сторони” [5]. Питання Придністров’я як проблема українсько-молдовських відносин подається в українському інформаційному просторі у декількох вимірах. Насамперед, це подання важливої політичної проблеми шляхом актуаліза- ції буденних проблем громадян України: „Про те, яке велике значення для жителів Придністров’я має Одеська область України, говорити зайве – міс- це масового відпочинку влітку, ринок праці, родинні зв’язки тощо. Зі свого боку Україна, яка є посередником і країною-гарантом у процесі придні- стровського врегулювання, має бути зацікавлена в наданні підтримки своїм громадянам, близько 100 тис. яких постійно проживає у Придністров’ї” [3]. Зокрема, вказується на те, що Придністров’я від Одеси відділяє відстань „всього якихось 80 км”, проте дорога займає приблизно шість – сім годин. 315 Причиною цього є те, що з березня 2006 р. пасажирське залізничне сполу- чення між Одесою і Тирасполем через низку причин було припинено, а для перетину українсько-молдовського кордону автомобільним транспортом у міжнародному пункті пропуску „Кучурган” потрібно відстояти в черзі в се- редньому чотири – п’ять годин. Другий напрям окреслення контурів придністровської проблеми ви- значений у контексті внутрішньополітичних процесів в Україні. Зокрема, липневий неофіційний візит лідера Придністров’я І. Смирнова до Києва по- дається як „райдужні надії придністровського керівництва” [1], які виникли після перемоги В. Януковича на президентських виборах. Приїзд лідера Придністров’я до України є не лише свідченням нагальності придністров- ського питання для нинішнього керівництва країни, а й нагадуванням про те, що Київ продовжує впевнено тримати у руках як мінімум один із ключів придністровського врегулювання. Третім напрямом є вкладання проблеми Придністров’я в українсько- російські відносини. Впродовж червня 2010 р. українські ЗМІ активно ти- ражували інформацію про те, що керівництва України і Росії досягли яки- хось секретних домовленостей щодо розподілу сфер впливу в Молдові і Придністров’ї. Наслідком нібито наявності цих домовленостей є повернен- ня Придністров’я до складу України і входження правобережної Молдови до політичної орбіти Росії. Після того, як зазначена тема стала предметом публікацій мінімум десятка друкованих і електронних видань, стало зрозу- міло, що йдеться про сплановану інформаційну кампанію. Контент-аналіз останніх публікацій у ЗМІ з цієї теми свідчить про те, що хтось намагаєть- ся подати сценарій приєднання Придністров’я до України як оптимальний для Києва. „Дзеркалом тижня” розглядається три варіанти появи такої ін- формації на сторінках українських ЗМІ: (1) російський слід – інформаційна кампанія в українських ЗМІ має на меті залякати європейських партнерів, разом з якими Москва сподівається зрушити з місця придністровське пи- тання; можливий розрахунок переконати ЄС: вирішення придністровської проблеми на основі плану Козака є кращим варіантом, ніж приєднання не- визнаної території до України, яка нібито не проти повернути свої історичні території; (2) секретна дипломатія Бухареста – у 2004 р. російський експерт С. Бєлковський під час його прес-конференції на території Румунії заявив про необхідність повернення всіма зацікавленими гравцями своїх історич- них земель (Правобережна Молдова, Південна Бессарабія і Північна Бу- ковина мають відійти до складу Румунії, Україна може сподіватися на по- вернення Придністров’я, а Росія, таким чином, поверне Крим). Румунська владна еліта тоді досить позитивно оцінила ідеї С. Бєлковського, оскільки 316 вони цілком лягали в рамки великорумунських шовіністичних проектів на зразок концепції „Великої Румунії”. Ця риторика дотепер залишається до- сить популярною в румунському суспільстві, навіть незважаючи на вступ Румунії в ЄС і НАТО; (3) бізнес-інтереси фінансово-промислових груп, які паразитують на неврегульованості придністровського конфлікту [8]. Четвертим напрямом є висвітлення проблеми придністровського врегу- лювання в контексті геополітичних та регіональних інтересів України. Зо- крема, в українських ЗМІ активно обговорювалася позиція України в кон- тексті придністровських ініціатив Німеччини та Росії, які 5 червня 2010 р. задекларували намір про створення нової платформи для вироблення мож- ливих варіантів рішення придністровського конфлікту у вигляді комітету РФ – ЄС із зовнішньої політики та безпеки на рівні глав зовнішньополі- тичних відомств сторін. Роль Києва у цьому процесі оцінювалася як не- визначена: Україну „із ввічливості попередили про підготовку російсько- німецької ініціативи, але до кола обраних не закликали” [4]. Фактично, Україна продовжує випадати з реальних переговорних механізмів, при- чиною чого є, насамперед, несформованість національних інтересів на- шої держави в Молдові і придністровському врегулюванні. Журналісти, що займаються аналізом політичних процесів у Молдові наголошують, що „багато серйозних політиків в Україні вважаються непоганими знавцями питань, пов’язаних із придністровським врегулюванням. Певно, у зв’язку з „високим рівнем” розуміння процесів, які відбуваються в регіоні придні- стровського конфлікту, в Україні, з подачі деяких закордонних партнерів, запускаються й циркулюють чутки про буцімто наявність планів керівни- цтва України щодо приєднання Придністров’я” [11]. У цьому контексті показовим є інтерв’ю „Дзеркалу тижня” міністра за- кордонних справ Придністров’я В. Ястребчака. За його словами, Україна прагне зайняти належне їй місце регіонального лідера, і передумови для цього у Києва є: Україна зацікавлена в життєздатній моделі стосунків між Молдовою та Придністров’ям і прагне знайти точки зіткнення з міжнарод- ними партнерами. Однак, як зазначив В. Ястребчак, у придністровському конфлікті з одного боку зараз є норма, закріплена у Завершальному акті ОБСЄ і „неприкритий шантаж однієї з держав, яка уникає виконання рати- фікованих міжнародних договорів”, а з іншого – засадничий принцип Ста- туту ООН про право на самовизначення, захист прав людини, зміцнення регіональної безпеки, нові міжнародно-правові реалії і інтереси України, – додає голова МЗС. Саме тому для України придністровське врегулювання – це своєрідний тест на здатність і готовність діяти на підставі власних інтер- есів і пріоритетів, відштовхуючись від прав своїх громадян” [4]. 317 Починаючи з січня 2010 р. українсько-молдовські відносини все час- тіше починають аналізуватися в контексті українсько-румунських та мол- давсько-румунських міждержавних взаємин. Одним із найбільш суттєвих чинників еволюції образу Молдови в українських ЗМІ став факт болісного сприйняття румунською стороною підписання в грудні 2009 р. Україною та Молдовою протоколу про співробітництво у сфері забезпечення прав на- ціональних меншин. Оцінюючи реакцію молдовської влади, вказується, що вона обрала для себе шлях найменшого опору – „імітувати двосторонній політичний діалог з Україною” [6], що досягається такими засобами, як „за- говорювання” проблем у рамках різного роду проміжних протоколів про наміри, зволікання зі строками проведення засідань спільної українсько- молдовської демаркаційної комісії, відкладання ухвалення якихось прин- ципових рішень неначе через критичні публікації в ЗМІ тощо. Проте, слід зауважити, що образ Молдови, який сприяв би захисту національних інтер- есів України, міг бути сформований за допомогою більш чітких і зрозумі- лих громадянам України характеристик тільки в тому разі, якщо б з боку керівництва нашої держави фіксувалася системна увага до вирішення про- блем українсько-молдовських відносин. В ситуації, коли образ іншої країни, сформований ЗМІ, збігається з офі- ційною позицією влади, можна говорити про готовність офіційних осіб дія- ти в умовах жорсткої міжнародної конкуренції, управляти прийомами фор- мування та трансляції іміджу країни. Якщо ж образ, що пропонується сус- пільству владою, не збігається з образом, сформованим ЗМІ та засвоєним суспільством загалом або окремими великими соціальними групами, то така ситуація може стати джерелом формування та розвитку сепаратизму й екстремізму. Певна невизначеність, а іноді двозначність українсько-румунських від- носин позначилися на особливостях та характері тієї інформації, яка пода- ється в українських ЗМІ про Румунію. Особливостями формування образу Румунії в ЗМІ України є, по-перше, те, що фактично всі аспекти образу прямо чи опосередковано подаються в контексті проблеми відносин Украї- ни з Молдовою; по-друге, на відміну від Молдови, значна частина характе- ристик образу Румунії інтерпретується через тематичні рубрики „Гроші” та „Людина” (див. табл. 2). 318 Таблиця 2 Кількісний вимір формування образу Румунії на сторінках ЗМІ України (на прикладі „Дзеркала тижня”) Тематична рубрика Місяць, Влада Влада (між- рік Влада Наші (внутрішня народні Гроші Людина (право) проекти політика) відносини) 2009 рік Січень – – – – – – Лютий 1 1 – 2 – – Березень 2 1 – – – – Квітень 1 2 1 – 5 – Травень 3 2 – 3 4 – Червень 2 3 – – 2 – Липень – – – 1 – – Серпень 4 3 – 1 3 – Вересень 4 3 – - 3 – Жовтень 1 3 – 4 9 – Листопад 6 – – 5 1 – Грудень 3 2 1 4 2 – 2010 рік Січень 3 – – 3 2 – Лютий – – – 3 2 – Березень 2 – – 2 3 – Квітень 4 2 – 2 6 1 Травень 1 1 – 2 3 – Червень 2 – 1 2 5 – Липень – 1 – 1 1 – Серпень 2 – – 2 2 – Вересень 1 2 – 2 5 – Жовтень 2 – – 1 5 – Листопад 1 – – 2 4 – Грудень 2 – – 1 1 – 319 Незважаючи на переважання інформації про Румунію в позаполітичних блоках „Дзеркала тижня”, так чи інакше вона подається в політичному кон- тексті або політизується. Відомо, що образом будь-якої країни як ідеальною категорією можна управляти, конструювати і трансформувати відповідно до політичних інтересів України. При цьому образ може розглядатися ін- струментом психологічного налаштування колективної та індивідуальної свідомості з метою вирішення поставлених стратегічних і тактичних за- вдань розвитку країни. Наприклад, політичний аналітик Інституту Євроат- лантичного співробітництва В. Горбач під час тристоронньої підсумкової конференції з питань розвитку співпраці в регіоні „Україна – Молдова – Ру- мунія”, яка відбулася 24–25 квітня 2010 р., зауважив, що „приблизно більше ніж півроку тому українські експерти помітили тенденцію в українському інформаційному полі, що через журналістів громадянам України доводить- ся думка проросійської орієнтації про те, що ворогом України є не Росія, а Румунія” [12]. Таким чином, згідно з аналітиком, формується образ во- рога в громадській думці звичайного українця, що саме Румунія загрожує українській територіальній цілісності, і саме Румунія претендує на частину української території, тому, власне, якраз до протистояння з Румунією вар- то готуватися Україні. А для цього потрібен стратегічний союзник в облич- чі Російської Федерації. Це в інтересах Росії, яка таким чином переконує у необхідності присутності своїх військових у Криму. Ця інтернет-цитата наведена невипадково. По-перше, вона має надзвичайно високий конфлік- тогенний потенціал у формуванні стереотипної уяви про те, що Україна повинна мати ворога чи то в обличчі Румунії, чи то в обличчі Росії. По- друге, жоден інтернет-портал не сконцентрував своєї уваги на тому, які ще питання обговорювалися в рамках тристоронньої конференції, підсилюючи тим самим стереотип, що добросусідські відносини з будь-якою країною можуть формуватися винятково на об’єднанні проти третьої сторони. На- ведений факт переконливо засвідчує, що сучасні „ЗМІ глибоко ідеологічні в силу своєї суспільної природи” [2, с. 22] і тому не просто відображають події, а вільно чи мимоволі пропускають їх через призму певної системи культурних цінностей і політичних орієнтирів. Ю. Кіфу, професор Національної вищої школи політичних та адміні- стративних наук, також вважає, що наразі Бухаресту краще трохи почекати, поки у Києві вгамуються політичні пристрасті. Він наголошує, що Румунія обрала варіант послідовності, але відсутність інтересу до Румунії в Києві, а також численні сигнали, що виглядають агресивно, як цілеспрямоване фор- мування у суспільстві образу Румунії як зовнішнього ворога, призвели до напруження у взаєминах. Отже, спостерігається своєрідна настороженість, 320 стриманість щодо здійснення важливих кроків уперед, передусім тому, що немає взаємності, через те, що в будь-яких відносинах має бути дві сторо- ни: „Я є одним із тих, хто підтримує ідею розбудови двосторонніх відносин, відновлення колишньої спільної президентської комісії із робочими коміте- тами, які б повернулися за стіл переговорів, щоб відбудувати двосторонні відносини. Не слід забувати що Румунія має з Україною найдовший кордон, ми є сусідами і не можемо нехтувати один одним. Варто, однак, підкрес- лити, що у цьому разі нехтування є надто м’яким словом для кваліфіка- ції позиції Києва щодо Румунії” [10]. Продовжуючи, Ю. Кіфу намагається окреслити позицію Румунії стосовно України як „старшої сестри”, маючи на увазі її членство в ЄС: „Напевно, Румунія, як доросла держава, повинна залишити двері відчиненими, має допомогти там, де це можливо, спробува- ти вибачити і спокійно поставитися до агресивних або надмірних елемен- тів, що виникають у Києві на різних рівнях, та дочекатися моменту, коли у столиці України буде остаточно визначено подальший напрям розвитку української держави. […] Однак, я думаю, що до березня наступного року будуть чіткі ознаки напряму розвитку, зокрема після прояснення характеру і типу відносин України з Російською Федерацією” [10]. Тож, попри зосередження інформації в позаполітичних блоках ЗМІ, об- раз Румунії є більш політизованим, ніж образ Молдови, про яку кількісно більший обсяг інформації міститься у рубриках суто політичного характе- ру. Загалом, наслідком формування образу держави на основі початкових очікувань аудиторії є створення первинного образу як комплексного уяв- лення про конкретну державу – суб’єкта політичної діяльності, що фор- мується у масовій свідомості під час первісного знайомства переважно че- рез ЗМІ. За змістом, образ держави може бути позитивним, негативним або нейтральним. І, залежно від цього змісту, виникає і ставлення до нього, з боку різних соціальних груп. Позитивний образ країни переважно розро- бляється політичною елітою і впроваджується за допомогою державних ін- формаційних каналів. Нейтральний – формується стихійно в масовій свідо- мості або в країнах, що належать до цієї держави, з симпатією чи співчут- тям. Негативний – найчастіше з’являється у зв’язку з глибокою внутріш- ньою кризою, яку переживає країна, або твориться свідомо всередині дер- жави чи за її межами. Список використаних джерел 1. Джерела „ДТ”: Лідер Придністров’я приїжджав до Києва [Текст] // Дзерка- ло тижня. – 2010. – № 25 (805). – 3–9 лип.  321 2. Добросклонская Т. Г. Вопросы изучения медиатекстов (опыт иссле- дования современной английской медиаречи) / Т. Г. Добросклонская [Текст]. – М.: Едиториал УРСС, 2005. – 288 с. 3. Кулик В. „Близьке-далеке” Придністров’я [Текст] // Дзеркало тижня. – 2010. – № 28 (808). – 7–13 серп. 4. Кулик В. Де інтерес Києва до придністровського врегулювання? [Текст] // Дзеркало тижня. – 2010. – № 22 (802). – 12–18 черв.  5. Кулик В. Молдова: краще платити, ніж розплачуватися? [Текст] // Дзерка- ло тижня. – 2010. – № 8 (788). – 27 лют. – 5 берез. 6. Кулик В. Молдова: через рік після „плиткової” революції [Текст] // Дзерка- ло тижня. – 2010. – № 14 (794). – 10–16 квіт. 7. Кулик В. Стабільна нестабільність Молдови [Текст] // Дзеркало тижня. – 2010. – № 33 (813). – 11–17 верес.  8. Кулик В. Хто „замовив” Україну в придністровському врегулюванні? [Текст] // Дзеркало тижня. – 2010. – № 24 (804). – 26 черв. – 2 лип. 9. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения / А. Н. Леон- тьев [Текст]. – М.: Педагогика, 1983. – 356 с. 10. Румуно-українські відносини – коли чекати поліпшення? (2010-11- 04) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ns.rri.ro/arh-art. shtml?lang=12&sec=482&art=71712 11. Сушко О. Заяви на згадку / О. Сушко, В. Кулик [Текст] // Дзеркало тижня. – 2010. – № 19 (799) – 22–28 трав. 12. Українцям нав’язують образ ворога [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу: http://www.molbuk.com/news/27218-ukrayincjam-navjazujut-obraz- voroga.html 13. Joslyn R. Keeping politics in the study of political discourse // Form, Genre and the study of political discourse – Colombia: Univ. of S. Carol. Press, 1986. – P. 301–338. Natalia Rotar (Cernăuţi, Ucraina) Crearea imaginei României și Republicii Moldova în mass-media din Ucraina Acest studiu se bazează pe ideile paradigmei constructiviste, în special, pe interpretarea statului ca principalul actor în relaţiile internaţionale. Imaginea statului la nivel global se caracterizează printro identitate unică. Statul încearcă să se lansaze cu ajutorul canalelor de comunicare moderne. Cel mai important moment teoretic este înţelegerea noțiunii „imaginea statului”, care este, de fapt, o combinaţie de elemente, cum af fi: „imaginea teritoriului (a ţării)”, „imaginea statului”, imaginea „liderului 322 politic”, „imaginea puterii”, care sunt create de către cetăţenii unui alt stat şi reprezintă o reflectare a caracteristicilor reale ale obiectului de percepţie. Imaginea ţării reflectă cunoştinţele proprii, opinii, estimări, aşteptări, emoţii, cerinţele proprii față de putere, liderul de stat. În articol se face analiza imaginii României şi Republicii Moldova în mass- media ucraineană făcută în sensul „imaginii statului”, imaginii care reflectă caracteristicile sistemului economic şi a sistemului politic, a liderului de stat, cultura, procesul politic, imaginea naţiunii, culturii sale spirituale şi a istoriei naționale. Analiza conținutului publicațiilor și informaţiilor din mass-media ucraineană indică faptul că crearea imaginii a Republicii Moldova are loc întro singură sferă – sfera politică, în special în rubricile ale mijloacelor de informare în masă din Ucraina, precum „Puterea. Politica internă” şi „Puterea. Relaţii internaţionale”. Evaluarea situaţiei politice din Republica Moldova, întrun fel sau altul, atrage atenția cititorului la problema relaţiilor moldo-ucrainene şi rolul Ucrainei în soluţionarea conflictului transnistrean. De remarcat faptul că, în crearea imaginii Republicii Moldova în mass-media din Ucraina influențează mai mult subiectele interconectate privind problemele relaţiilor bilaterale cu Ucraina şi problemele dezvoltării politice în ţară. Imaginea statului poate fi considerată un instrument psihologic de formare a conştiinţei colective şi individuale, în scopul de a aborda problemele strategice şi tactice ale ţării. Acest lucru se observă în procesul de formare a imaginii statului român în mass-media din Ucraina. De menționat că, în primul rând, particularităţile creării imaginii României în mass-media din Ucraina influențează direct sau indirect caracterul relaţiilor dintre Ucraina şi Moldova. În al doilea rând, în comparație cu Republica Moldova, un rol semnificativ în crearea imaginii României îl joacă articolele publicate la rubricile „banii” și „Oamenii”. Rezultatul creării imaginii statului, pe baza aşteptările iniţiale a publicului prevede crearea unei imagini originale, care este o concepţie cuprinzătoare a unui anumit stat ca un subiect al activității politice, creat în conştiinţa publică prin intermediul mijloacelor de informare în masă. Întro situaţie, în care imaginea altui stat, creată de către mass-media, coincide cu poziţia oficială a puterii, putem vorbi despre dorinţa oficialilor de a acţiona în faţa concurenţei internaţionale acerbe, de a gestiona metodele de formare şi de a transmite imaginea statului. Cuvinte-cheie: imaginea statului, mass-media, crearea imaginii statului, relaţiile ucraineano-române, relaţiile ucraineano-moldoveneşti. 323 Васіле Ефрос (Сучава, Румунія) ПРОБЛЕМИ ТУРИСТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА, РУМУНІЇ ТА УКРАЇНИ Туристична інтеграція певних груп країн, які перебувають в однакових економічних та географічних умовах, є об’єктивним процесом розвитку ту- ристичної індустрії на міжнародному рівні. До 1990 р. Республіка Молдо- ва, Румунія та Україна були елементами спільного організму з соціалістич- ної економічної інтеграції, що передбачало існування ідеологічного меха- нізму планування міжнародного розподілу праці. Сьогодні ці східноєвро- пейські країни стикаються з приблизно однаковими економічними пробле- мами перехідного періоду, зокрема й пов’язаними з освоєнням туристично- го потенціалу. Якісний та кількісний аналіз розподілу туристичного потенціалу дозво- ляє відзначити таку ситуацію. Румунія із площею вдвічі меншою, ніж Укра- їна, має більш збалансований розподіл туристичного потенціалу, в той час як Молдова віддалена в якісному та кількісному планах від обох сусідніх країн. Серед проблем, що стримують процес туристичної інтеграції трьох країн, можна виділити такі: перехідний характер економіки та запізнення в процесі приватизації; проблеми політичного характеру, пов’язані з міждер- жавними угодами й вимогами Європейського Союзу щодо перетину кордо- нів європейської спільноти громадянами України та Республіки Молдова. Ключові слова: туристична інтеграція, туристично-рекреаційні ресур- си, туристські потоки. Туристична інтеграція – найновіша форма інтернаціоналізації рекреа- ційної діяльності, об’єктивний невідворотний процес закономірного роз- витку сфери туризму. Як правило, розвивається у формі регіональних замкнутих економічних блоків, характеризується складними антагоністич- ними суперечностями між угрупованнями, всередині їх і з неінтегрованими країнами. Цей процес – результат дії закону нерівномірності економічного розвитку, який частково виражається в тому, що за рівних умов країни з більшим населенням мають переваги більшого обсягу внутрішнього рин- ку, оптимальності підприємств, їх більшої конкурентоспроможності. Це характерно для країн з нормальною ринковою економікою. До 1990 року 324 Молдова, Румунія та Україна були країнами, охопленими соціалістичною інтеграцією, що означає свідомо і планомірно регульований процес між- народного соціалістичного разподілу праці комуністичними й рабітничи- ми партіями та урядами соціалістичних країн. Зараз Республіка Молдова, Румунія, Україна є державами, розташованими у Східній Європі, з пере- хідною економікою, що об’єднує ці країни. Для них характерні спільні про- блеми економіки перехідного періоду, зокрема й ті, що стосуються харак- теру використання туристично-рекреаційного потенціалу. У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що ці держави мають різні потенціали відповідних ресурсів. Туристично-рекреаційні ресурси. Якісний і кількісний розподіл туристично-рекреаційних ресурсів, як у межах Молдови, Румунії і Украї- ни, так і між цими країнами, дає змогу зробити такі висновки. Нерівномір- ний розподіл туристично-рекреаційних ресурсів, їх концентрація у певних регіонах країн у певні періоди часу, прагнення до концентрації капітало- вкладень, що дають можливість збільшити ефективність відпочинку, при- зводять до відмінностей в просторовому і часовому розподілі рекреаційної діяльності. Хоча Румунія більш ніж удвоє менша площею за Україну, за різноманітністю туристично-рекреаційних ресурсів вона набагато виперед- жає її. Таким чином, якщо оцінювати за нявністю і співвідношенням трьох основних типів туристично-рекреаційних ресурсів (оздоровчих, пізнаваль- них і санаторно-курортних) [3, 4], то Румунія характеризується найбільш рівномірним розподілом цих ресурсів, як за територіальною ознакою, так і за розміром. В Україні у співвідношенні відповідних типів ресурсів значну перевагу мають оздоровчі й меншу – санаторно-курортні. Оцінюючи спів- відношення і розподіл основних типів туристично-рекреаційних ресурсів у Республіці Молдова й Румунії, можна говорити про рівномірне їх поширен- ня (за винятком південної частини республіки). Проте в кількісному відно- шенні Республіка Молдова значно поступається і Румунії, й Україні. При- близно таке саме поширення мають і відповідні туристично-рекреаційні установи. Так, в Україні основна частина оздоровчих закладів зосереджена на Чорноморському узбережжі (переважно в Криму) і в межах Українських Карпат, тобто на крайньому півдні й на крайньому північному заході. На території Румунії оздоровчі заклади зосереджені переважно в межах Кар- пат (Східних, Південних і Західних, що ніби утворюють трикутник, на яко- му тримається країна) і Чорноморського узбережжя. У Молдові відповідні туристичні оздоровчі заклади розташовані, головним чином, уздовж річки Дністер і в межах Кодрової зони. Туристичні потоки. Туристський попит, географічний розподіл і якісні характеристики туристично-рекреаційних ресурсів визначають географію 325 і структуру туристичних потоків, тобто прострове переміщення людей від місця проживання до місця відпочинку. Глобалізація економічних проце- сів, їх динамічність у межах сучасної світової економіки охоплює, з одного боку, цілі країни і регіони, з іншого – всі галузі національних господарств. Не становить винятку й процес інтернаціоналізації „бездимної індустрії” в рамках європейської інтеграції країн Східної Європи. Проте туристична ін- теграція Молдови, Румунії й України – процес надзвичайно складний, хоча такі елементи, як наявність відповідних ресурсів, туристський попит і, що також важливо, сусідство, є безпосередніми факторами інтеграції. Таблиця 1 Чисельність іноземних гостей з Румунії і України, які відвідали Республіку Молдова, тис. відвід. [1] Країна 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 Румунія 2076 1929 2381 2350 3496 2787 3034 1070 Україна 2261 2947 3283 3173 3406 1472 1335 1542 Таблиця 2 Чисельність громадян Молдови, які відвідали Румунію й Україну [1] Країна 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 Румунія 5970 9237 9105 40174 8413 9186 15253 9864 Україна 6789 9069 17978 23254 14807 13478 17379 15911 Таблиця 3 Чисельність громадян Молдови й України, які побували в Румунії (тис. відвід.) [2] 1994 1996 1997 1998 2000 2001 2002 2004 2005 2006 2007 2008 Країна Україна 593 587 622 424 330 324 289 310 328 433 720 780 Респуб- ліка 803 1142 1080 1192 1436 1033 857 1213 1435 1490 1110 1150 Молдова 326 Таблиця 4 Чисельність румунських і українських туристів, розміщених в колективних структурах з прийому туристів у Республіці Молдова, тис. відвід. [1] Країна 2004 2005 2006 2007 2008 Румунія 7809 11549 13187 14855 15858 Україна 8152 8121 7066 7855 7944 Таблиця 5 Чисельність молдовських і українських туристів, разміщених в колективних структурах з прийому туристів у Румунії [2] Країна 2004 2005 2006 2007 Республіка Молдова 7996 10227 6755 1544 Україна – 10116 1839 1938 Говорячи про туристичні потоки, що існують між цими країнами [1, 2], найбільш показові процеси туристичної інтеграції, звернемо увагу на їх пріоритетні напрямки – північ – південь і північ – схід – південь, південний захід, зокрема такі: 1. З Молдови – по двох основних напрямках туристи обирають південь України (Крим і Одеська область) і румунське Чорноморське узбережжя. Слід відзначити, що значна частина молдовських туристів прокладає шлях у Східні Карпати. 2. Із північно-західних областей України – до румунського Чорномор- ського узбережжя. 3. Із північно-східних областей України, через Молдову – до румун- ського Чорноморського узбережжя. Безпосередні проблеми туристичної інтеграції. Проблеми, що галь- мують процес туристичної інтеграції, мають переважно економічний і по- літичний характер. По-перше, перехідний характер національних госпо- дарств цих країн зумовлює в наш час часткову, а в деяких регіонах і повну деградацію туристичної інфраструктури і, насамперед, туристичних баз і будинків відпочинку. Процес їх приватизації загальмований, а вслід за цим – і освоєння відповідних рекреаційних ресурсів. По-друге, проблеми полі- тичного характеру пов’язані головним чином з міждержавними митними угодами. Для переходу молдовсько-румунського й українсько-румунського 327 кордонів необхідний закордонний паспорт і візи (процес входження Румунії до Європейського Союзу супроводжувався вимогою введення паспортного і візового режимів). Окрім ускладнень паспортного режиму при переході відповідних кордонів, ситуація ускладнюється введенням численних стяг- нень: з боку місцевої влади, страхування автотранспорту і здоров’я тощо. Сама логіка інтеграційних процесів підказує спрощення митних перешкод, проте у випадку молдавсько-румунсько-української туристичної інтеграції все відбувається навпаки. Список використаних джерел 1. Anuarul Statistic al Republicii Moldova. – Chişinău: Statistica, 2009. 2. Anuarul Statistic al Romвniei. Comisia Naюionalг pentru Statistic, 2009. – Bucureşti, 2009. 3. Ефрос В. Г. Рекреационные ресурсы ССР Молдова и проблемы их рацио- нального использования. – Кишинев: Штиинца, 1991. 4. Теоретические основы рекреационной географии. – Москва: Наука, 1975. Vasile EFROS (Suceava, Romania) PROBLEMS REGARDING TOURISM INTEGRATION IN THE REPUBLIC OF MOLDOVA, ROMANIA AND UKRAINE One of the main objectives of tourism development at an international level is tourism integration of some groups of countries in similar economic and geographic conditions. Till 1990 the Republic of Moldova, Romania and Ukraine belonged to a common organism of the socialist economic integration, which supposed a doctrine mechanism of planning the international labour division. At the present, these states lying in eastern Europe are undergoing the problems of the transition period, including the tourist potential exploitation. A qualitative and a quantitative analysis of the tourist potential distribution highlights the following situations: Romania, with a surface two times smaller than that of Ukraine, presents a more balanced distribution of the tourist potential, while, Moldova is far from the two neighbouring countries both from a quantitative and from a qualitative point of view. As far as the predominant directions of the tourist circulation that connect these countries, we can state that: from Moldova there appear two main directions: towards the Ukrainian seaside of the Black Sea and towards the Romanian Carpathians; from the north-eastern and north-western part of Ukraine 328 to the Romanian seaside of the Black Sea. Mention should be made of the fact that one can hardly speak of a tourist circulation from Romania towards Ukraine and the Republic of Moldova. Among the elements that hinder the process of tourism integration of the three countries are the transitory nature of economy and the slowing down of the privatization process, political matters regarding the inter-states agreements and the European Union requirements on the citizens of Ukraine and Moldova. Key words: tourism integration, tourist integration, tourist resources, tourist potential, tourist circulation. Vasile EFROS (Suceava, România) PROBELEMELE INTEGRĂRII TURISTICE ALE REPUBLICII MOLDOVA, ROMÂNIEI ŞI UCRAINEI Integrarea turistică a unor grupuri de ţări, aflate în condiţii economice şi geografice similare, reprezintă un proces obiectiv al dezvoltării industriei turismului la nivel internaţional. Până în anul 1990 Republica Moldova, România şi Ucraina făceau parte dintrun organism comun al integrării economice socialiste, ceea ce presupunea existenţa unui mecanism doctrinar de planificare a diviziunii internaţionale a muncii. În prezent aceste state, aşezate în estul Europei, sunt cuprinse de aceleaşi probleme comune ale economiei aflate în perioada de tranziţie, inclusiv în ceea ce priveşte caracterul valorificării potenţialului turistic. O analiză calitativă şi cantitativă a repartiţiei potenţialului turistic pune în evidenţă următoarele situaţii: România, cu o suprafaţă de două ori mai mică decât Ucraina, are o repartiţie mai echilibrată a potenţialului turistic, în timp ce Moldova este departe, cantitativ şi calitativ, de ambele ţări vecine. În ceea ce priveşte direcţiile predominante ale fluxurilor turistice, care leagă aceste ţări, se constată următoarele: din Moldova – iau naştere fluxuri pe două direcţii principale – spre litoralul ucrainean al Mării Negre şi spre Carpaţii Orientali româneşti; din regiunile de nord-est şi nord-vest ale Ucrainei spre litoralul românesc al Mării Negre. Menţionăm în mod deosebit existenţa nesemnificativă sau aproape deloc a fluxurilor turistice cu orientare dinspre România spre Ucraina sau spre Republica Moldova. Dintre problemele care încetinesc procesul de integrare turistică a celor trei ţări le putem menţiona pe următoarele: caracterul tranzitoriu al economiei 329 şi întârzierea procesului de privatizare; probleme cu caracter politic, legate de acordurile interstatale dar şi cerinţele Uniunii Europene în raport cu restricţiile de circulaţie ale cetăţenilor Ucrainei şi ai Republicii Moldova. Cuvinte-cheie: integrare turistică, resurse turistice, potenţial turistic, fluxuri turistice. Микола Примуш (Донецьк, Україна) Україна у зовнішньополітичних концепціях Румунії Розглянуто проблемні аспекти зовнішньої політики Румунії стосов- но України з питань Північної Буковини, Південної Бессарабії та остро- ва Зміїний крізь призму історичного минулого. Автор наводить приклади як позитивних, так і негативних рішень румунської влади щодо українсько- го населення. Відмічено причини негативного ставлення румунських ЗМІ до української влади у висвітленні життя румунської національної менши- ни в Україні. Ключові слова: зовнішня політика Румунії, національні меншини, Пів- нічна Буковина, Південна Бессарабія, окупація. Зовнішньополітична стратегія правлячих кіл Румунії на початку XX ст. ґрунтувалася на концепції об’єднання всіх „румунських історичних провін- цій” в „унітарну національну румунську державу”, до того ж, українські землі північної частини Буковини і півдня Бессарабії розглядались як час- тина „Великої Румунії”. Найбільш авторитетним офіційним ідеологом у питанні „східної по- літики” королівської Румунії вважався професор І. Ністор, у працях якого обґрунтовувалася концепція „історичного права” Румунії на Покуття, Бес- сарабії та всієї Буковини, вперше у румунській історіографії були сформу- льовані претензії на так звану Трансністрію (землі між Дністром і Півден- ним Бугом). Коли 1 серпня 1914 р. у Європі почалася світова війна, стало зрозуміло, що Румунія не залишиться осторонь. У той час надзвичайно загострилися її протиріччя з Австро-Угорщиною через Трансильванію. Претензії Буха- 330 реста не обмежувалися територіями, більшість населення яких становили румуни, а розповсюджувалися на угорські, сербські та українські землі. На початку вересня 1916 р. після двох років політичних і дипломатич- них маневрів та поступового дистанціювання від колишніх союзників – Центральних держав – у Бухаресті був підписаний договір про приєднан- ня Румунії до Антанти. Румунія вступила у Першу світову війну з метою інкорпорації нових територій і створення „Великої Румунії”. Засоби масової інформації Ру- мунії того часу доклали чимало зусиль для формування відповідної гро- мадської думки та залучення на свій бік тієї частини політичних діячів та інтелігенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалася на Габсбургську імперію. Ще в листопаді 1914 р. буковинська румунська еліта вимагала від короля Румунії не вступати у війну проти Австро- Угорщини, тому що для румунського народу Росія є „найбільшою небез- пекою”, „від якої може захистити тільки сильна Австрія” [1, р. 15]. Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже розпада- лася під тиском визвольних рухів поневолених нею народів. К. Ісопеску- Грекул, оголошуючи 22 липня 1918 р. заяву „румунського парламент- ського клубу” буковинських депутатів з проханням до віденського уряду захистити „життєві інтереси румунів Австрії”, недвозначно підкреслю- вав, що відмова у захисті могла призвести до катастрофи, оскільки „пан Вільсон і Антанта приєднали б нас всупереч нашій волі до румунського королівства” [2, с. 84]. Тому в той час серед румунських політичних діячів Буковини не допус- калося й думки про об’єднання краю з королівською Румунією, натомість – висловлювалися побоювання перед можливістю такої небажаної перспек- тиви. Тоді ніхто з політичних діячів румунської громади Буковини не ви- сував претензій на північну частину краю, заселену переважно українцями. Водночас з ідеологічною обробкою населення правлячі кола королівської Румунії за допомогою пробухарестських політичних діячів Буковини на чолі з Я. Флондором намагалися створити хоча б видимість „правових за- сад” приєднання до Румунії всієї Буковини. Зусилля румунського уряду і флондорівського оточення були спрямова- ні на юридичне оформлення акта „об’єднання”. З цією метою 23 листопада 1918 р. „Комітет буковинських емігрантів” був передислокований румун- ським урядом із Ясс у Чернівці. На терміновому засіданні 25 листопада до складу „Румунської національної ради” був кооптований відразу весь „ко- мітет емігрантів” у складі 54 осіб, очолюваний І. Ністором. Після коопта- ції „національна рада” ухвалила рішення скликати через три дні „Конгрес 331 буковинського народу”, на якому „об’єднання” Буковини з Румунією було б проголошено у формі, яка б становила правову основу  [3, с. 169]. Тож вступ румунської армії в північну частину Буковини і рішення „Генераль- ного конгресу” віддалили на 22 роки здійснення волі українського населен- ня краю, висловленої 3 листопада 1918 р. на Буковинському народному вічі в Чернівцях. Уряд ЗУНР висловив протест Румунії у зв’язку з окупацією північної частини Буковини, але не зміг допомогти буковинцям, тому що західно- українська держава вже вела оборонні бої проти польських військ. Уряд гетьманської України доживав останні дні та не мав реальної військової сили, щоб стати на захист фактично своєї, вже приєднаної, території [4, с. 59]. Тоді румунська анексія не була визнана ні УРСР, ні СРСР. У міжвоєнний період з метою інтеграції окупованих земель було при- йнято закон про адміністративну уніфікацію. Представники окупаційної влади намагалися довести, що „Бессарабія і Буковина – штучні утворення австрійського і російського походження... У Румунії вони не мають жодного права на існування” [5, с. 13]. Замість таких окремих адміністративних те- риторій, як Бессарабія, Буковина, Валахія тощо, було утворено 10 цинутів (провінцій). Основним напрямом етнополітики Румунії того часу була румунізація українців та інших національних меншин. Уже в 1926/27 навчальному році на Буковині не залишилося жодної української початкової школи – вони були румунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни „ру- мунського походження”, „які забули” рідну мову, віддавали дітей у держав- ні або приватні школи, де викладання ведеться румунською мовою. Укра- їнців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва „українці” [6, с. 48]. З прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери Націонал- цараністської партії висунули гасло „Румунія для румунів”. Шовіністична пропаганда поєднувалася з каральними заходами для насадження всього румунського. Закон „Про захист національного праці” (1938) вимагав витіс- нення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах [6, с. 49–50]. Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно- освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послі- довно проводячи політику румунізації українців та інших національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність укра- 332 їнських земель – північної частини Буковини і південної Бессарабії – до Румунії забезпечена. У 30-ті роки наступ реакції і фашизму в Румунії супроводжувався посиленням маневрів її правлячих кіл на світовій арені. Приєднання до фашистського блоку румунський уряд вважав гарантією проти домагань хортистів на Трансильванію і надійним способом закріплення за собою захоплених у 1918 р. українських земель і приєднання нових територій. Наприкінці листопада 1938 р. у своїй промові прем’єр-міністр Румунії М. Кристя недвозначно висловив претензії на задніпровські землі, тобто на анексію Молдавської Автономної Радянської Республіки, яка входила до складу УРСР [7, с. 208]. Політика Румунії та її швидке зближення з фашистською Німеч- чиною створювали загрозу для безпеки південно-західних кордонів СРСР. У той час Москва шукала можливості вирішення територіального питання. Радянсько-німецькі договори про ненапад від 23 серпня та про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. фактично ізолювали Румунію і розв’язали руки СРСР. 26 червня 1940 р. Радянський Союз пред’явив уряду Румунії ноту, де, зокрема, підкреслювалося, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзу тієї час- тини Буковини, населення якої у більшості пов’язане з Радянською Украї- ною „як спільністю історичної долі, так і спільністю мови та національного складу” [7, с. 265]. 27 червня 1940 р. на засіданні Королівської ради, де дебатувалася радян- ська нота від 26 червня, проти задоволення її вимог виступив Карол II і ще троє присутніх, інші члени ради наполягали на прийнятті запропонованих умов, що й було доведено до відома уряду СРСР. 28 червня радянські вій- ська вступили на передану королівською Румунією разом із Бессарабією північну частину Буковини [8, с. 384–386]. В умовах розпочатої світової війни розмежування румунських та укра- їнських земель не могло бути остаточним. Плани нової експансії в Бухарес- ті були надто популярними і стимулювалися Берліном. Румунія, змушена за Віденським протоколом від 30 серпня 1940 р. віддати хортистській Угор- щині частину Трансильванії, у той же час отримала від Гітлера недвозначні обіцянки компенсації за рахунок України. Установлення військово-фашистської диктатури І.  Антонеску приско- рило приєднання Румунії до держав „осі”. 23 листопада 1940 р. уряд Ру- мунії підписав Троїстий пакт. До травня 1941 р. між Гітлером і Антонеску були погоджені всі питання спільних дій у війні проти СРСР. Румунії в разі перемоги було обіцяно Бессарабію, Північну Буковину та південні райони України. 333 Військові успіхи першого етапу війни викликали ще масштабніші до- магання українських земель. Газета „Уніря” вимагала встановити кордон „на Дніпрі або далі”. А коли німецькі й румунські війська дійшли до Волги, бухарестська газета „Курентул” писала, що кордон Румунії повинен прохо- дити... по Уралу і таким чином забезпечити створення „румунської імперії до воріт Азії”. У хід були пущені різні псевдонаукові геополітичні і геоіс- торичні теорії. Г. Бретіану, наприклад, висунув тезу про „простір безпеки” румунської держави, який фактично повторює ідеї німецького фашизму про „життєвий простір”. Румунські фашисти розраховували на практичну допомогу гітлерівців у захопленні чужих земель. Військові поразки гітлерівців не тільки пере- креслили румунські плани загарбань, а й призвели до швидкого падіння фашистського режиму в Румунії. Післявоєнне врегулювання зафіксувало румунсько-радянський кордон станом на 1 січня 1941 р. Його буковинська частина, як і ділянка в районі гирла Дунаю, загалом відповідала історичним реаліям та етнічному складу населення. Але десятки тисяч українців все ж таки залишалися у станови- щі національної меншини в Румунії. З приходом до влади народно-демократичного уряду, керівна роль у яко- му належала Комуністичній партії, відбулися суттєві зміни в румунсько- радянських відносинах. Україна не була їхнім суб’єктом. Офіційною док- триною в практиці міжнародних відносин і національному питанні Румунії стала теорія „пролетарського інтернаціоналізму”. У перші повоєнні роки були зроблені певні кроки на шляху перегляду концепції національно-територіальної належності північної частини Буко- вини і Бессарабії. У працях румунських істориків академіка М.  Роллера, К.  Кушнер-Михайлович, П.  Константинеску-Яшь, В.  Лівяну та інших за- значалося, що королівська Румунія, „користуючись тяжким становищем молодої радянської республіки”, „окупувала” Бессарабію і Північну Буко- вину; визнавалося, що „українські селяни Північної Буковини чинили опір румунським окупантам”. Етнополітика Румунської комуністичної партії була досить суперечли- вою. З одного боку, в другій половині 40-х і протягом 50-х років у Румунії чимало робилося для відродження національних меншин, розвитку їхньої мови і культури. Були відкриті українські школи практично в усіх селах і містах, де проживали українці. У Румунії діяли дві педагогічні школи, які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічному фа- культеті Бухарестського університету створюється українське відділення. Спостерігався підйом культурної діяльності, зародилася українська літе- 334 ратура, переважно серед молодої інтелігенції. Значну роль у цьому від- родженні відігравала українська інтелігенція старшого покоління. Певний внесок у цей процес зробила газета „Новий вік”, що почала виходити укра- їнською мовою двічі на місяць з травня 1949 р. У 40–50-ті роки в Румунії видаються українською мовою шкільні підручники, художня та суспільно- політична література. У місцевостях, де проживали українці, відкриті укра- їнські клуби і бібліотеки. При них працювали хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, які користувалися популярністю і серед румунсько- го населення. Почала розвиватися й українська художня література. Твори поетів О. Мельничук, І. Шмуляка, Г. Клемпуша, В. Боршая, Ю. Павлиша, прозаїків І.  Федька, С.  Яцентюка, К.  Регуша та інших відомі не тільки в Румунії, а й за її межами. З іншого боку, в цей же час сербська національна меншина Румунії піддається терору та репресіям. Але у міру формування „незалежної політичної лінії” стали перегляда- тися раніше сформульовані у партійних документах позиції з національного питання і міжнародних відносин. У травні 1966 р. Н. Чаушеску в доповіді, присвяченій 45-річчю створення Румунської комуністичної партії, піддав критиці визначення Румунії як багатонаціональної країни та висунув тезу про „унітарну національну державу” [9, с. 403]. Ці вказівки широко розпо- всюджені в історичній і суспільно-політичній літературі, виданій в Румунії по- чинаючи з середини 60-х років. Процес розробки нових поглядів на корінні питання національної історії та відносин Румунії з сусідніми країнами проходив досить інтенсивно і пере- важно завершився офіційним закріпленням „нової історичної концепції”, відо- браженої в ретроспективному огляді історії Румунії, долученому до Програми РКП. У цьому „ретроспективному огляді” отримали концентроване висвітлен- ня основні ідеї і тези теорії „континуїтету” румунської історії в Карпатсько- Дунайському басейні. Мета цієї „теорії” полягала в тому, щоб довести „істо- ричне” право Румунії на території Бессарабії і північної частини Буковини. Ця концепція стала серцевиною всієї ідеологічної політико-виховної роботи РКП. Для згуртування населення навколо румунського керівництва, під- тримки його „самостійного”, „незалежного” політичного курсу в ма- сово-політичній роботі поширилися деякі націоналістичні ідеї румун- ської історіографії, зокрема міжвоєнного періоду. Ідеологічна робота була спрямована на виховання населення в дусі „національного патріо- тизму” і, безумовно, сприяла формуванню у багатьох румун націоналіс- тичних почуттів. Однак націоналізм і шовінізм, цілеспрямована руму- нізація національних меншин, зокрема й українців, на які розраховував тоталітарний режим Чаушеску у своїй внутрішній і зовнішній політиці, 335 фактично, були однією з причин, які прискорили його падіння. Румун- ський літературний критик В.  Кристя писав наприкінці січня 1990 р. у журналі „Роминія літераре”: „У феномена Чаушеску був не лише один ко- ник – комунізм, але також й інший, не менш руйнівний за своїм впливом, – націоналізм, точніше ультранаціоналізм, шовінізм, ксенофобія, антисемі- тизм. Щоб маніпулювати нами, Чаушеску грав не на комуністичних переко- наннях, яких, відверто кажучи, і не було, а на націоналістичних забобонах: останні, на жаль, жили в серцях у багатьох” [10, с. 4]. Падіння тоталітарного режиму Чаушеску і прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошення незалежності України в 1991 р., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громад- ськими організаціями постала проблема розробки нової стратегії двосто- ронніх відносин. 8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини. З огляду на концепції євро- атлантичної інтеграції Румунії, Бухарест зацікавлений у налагодженні ук- раїнсько-румунських відносин. На думку міністра закордонних справ Ру- мунії Т. Мелешкану, „Україна є найбільш важливим сусідом Румунії з по- літичного, економічного погляду”. В інтерв’ю газеті „Роминул” Т. Мелеш- кану підкреслював, зокрема, що Україна „є найбільшою країною, з якою межує Румунія, дуже важливим ринком для нашої країни і, не останньою чергою, країною, де проживає румунська національна меншина, країною, до якої входять території, що були складовою румунської національної дер- жави”. Тому відносини з Україною мають для Румунії „пріоритетний ха- рактер”. Співпрацю Румунії з Україною в Чорноморському басейні, одній із зон російсько-української напруженості, румунські політики вважають важливим „козирем, який слід негайно використовувати”. Посткомуністичні трансформації румунського суспільства та румун- ської влади не привели до одужання від націоналістичної нетолерантнос- ті. Відносини з Румунією характеризуються певними труднощами. Це пов’язано з висуненням територіальних претензій до України радикальни- ми політичними силами сусідньої держави, які вбачають у цьому дієвий чинник боротьби за владу. Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди тенденційне використання Бухарестом деяких пи- тань історії, передусім – про національно-територіальну належність північ- ної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Аккер- манського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. 336 Послідовно здійснюючи політику „маленьких кроків” щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтегрувати ці те- риторії спочатку в економічному та культурному планах, а потім і політично. Така політика румунського уряду не задовольняє націонал-радикальні сили як у складі коаліції правлячої партії, так і опозиції. Останнім часом румунська преса висловлює тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не га- рантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотиву- ється це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, нібито, не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні1. Саме територіальні питання затримують розробку та підписання двостороннього політичного договору між Україною та Румунією. Уже протягом кількох років ведуться українсько-румунські переговори щодо підписання цього документа, однак і досі не досягнуто зближення позицій обох сторін. Румунія продовжує наполягати на внесенні до преамбули Договору положення про засудження по- літичних наслідків секретного протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на внесення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські спроби перегляду кордонів не мають жодної підтримки в Європі. На цьому тлі симптоматичними були марні спроби Руму- нії загальмувати входження України до Ради Європи. Питання територіальної належності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання „історичних” румунських земель в „унітарну румунську державу” зараз посідають чільне місце у виборчих платформах усіх політичних партій Румунії. Український чинник відіграє складну роль у стратегії Бухареста щодо Молдови. Негативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил та засобів масової інформації фальсифіку- вати політику України, що стосується румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії та їхні друковані органи ведуть відвер- ту антиукраїнську пропаганду. Насправді ж румунська національна меншина в Україні користується набагато більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надає можливості румунському населенню здобути середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження націо- нальних традицій тощо. 1 Звичайно, ця мотивація не витримує критики, оскільки Українська Радянська Соціалістична Республіка брала участь, разом із іншими радянськими державами, у підписанні мирного договору з Румунією у 1947 р., вона була та є членом ООН з часу заснування цієї міжнародної організації. 337 І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі та проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу конструктивного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне розташування обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у найважливіших стра- тегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських від- носин. Зацікавленість у прискореній інтеграції до європейських структур також стимулює Бухарест до прагматизму і більшої толерантності. Список використаних джерел 1. Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente. – Bucuresti, 1928. – P. 15. 2. Неспроможність буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифіка- цій історії Радянської Буковини. – К., 1987. – С. 84. 3. Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente. – P. 169. 4. Ботушанський В. М. Участь українців Буковини у творенні української державності // Народне віче Буковини. 1918–1993: документи і матеріали обласної наук.-практ. конф., присвяч. 75-річчю Буковинського народного віча., 3 лист. 1918 р. – Чернівці, 1994. – С. 59. 5. Красная Бессарабия. – 1936. – № 10. – С. 13. 6. Курило В. М. У боротьбі за визволення 1922–1940. – Львів, 1977. – С. 48–50. 7. Лебедев Н. И. Крах фашизма в Румынии. – М., 1976. – С. 208, 265. 8. Очерки политической истории Румынии (1859–1944). – Кишинев, 1985. – С. 384–386. 9. Чаушеску Н. Румыния по пути завершения социалистического строитель- ства. – Бухарест; Меридиане, 1969. – Т. 1. – С. 403. 10. За рубежом. – 1990. – № 14. – 30 март. – 5 апр. – С. 4. Mykola Primush (Donetsk, Ukraine) Ukraine in foreign-policy conceptions of Romania Foreign-policy strategy of the ruling elite of Romania has passed several stages in its development. At the beginning of ХХ century it was based on the idea to integrate all „Romanian Historical Provinces” with „Unitary National State”, where Ukrainian lands of North Bukovina and southern parts of Bessarabia were considered to be a part of „Great Romania”. Along with outbreak of the World War I it became obvious that Romania would not stand back from military events. On the one part, aggravated opposition 338 with Austria-Hungary, and on the other part, the intention of Romania to increase its vital habitat at the expense of Ukrainian, Hungarian and Serbian lands – set conditions for Romania to join the World War I at the side of the Entente, thus Romanian army was able to enter the territory of North Bukovina which at that time was a part of West Ukrainian People’s Republic. In the course of interwar period the administrative reform was carried out, targeted at the integration of occupied territories, the main goals of which were Romanization of Ukrainians and other national minority groups. Before the World War II. Bucharest thought it was necessary to broaden out the vital habitat up to Dnieper River, and after successful joint actions with fascist Germany against the Soviet Union, Roman Authorities wanted to broaden out the vital habitat up to Ural River. When Ukraine gained its independence in 1991, the conflicts with Romanian side have only got worse. Cultural, economic and political policy that was conducted by Bucharest concerning Bessarabia and North Bukovina only reinforces the tension in the given regions, and lately claims on territories concerning the Zmeiniy island from Romanian side are found among the list of complicated questions. Key words: foreign policy of Romania, national minority, North Bukovina, South Bessarabia, occupation. Mykola Prymuș (Doneţk, Ucraina) Ucraina în cenceptele politicii externe ale României În articol se face o analiză a aspectelor contradictorii ale politicii externe a României privind Ucraina, adică politica statului român cu privire la Nordul Bucovinei, Sudul Basarabiei şi insula şerpilor, prin prisma trecutului istoric. Autorul aduce exemple atât pozitive, cât şi negative ale deciziilor adoptate de statul român privind poporul ucrainean. În articol sunt identificate pricinele unei atitudini negative a mijloacelor de informare în masă din România privind statul ucrainean pe marginea oglindirii vieţii socio-culturale a comunităţii româneşti din Ucraina. Strategia politicii externe ale elitei politice din România în dezvoltarea sa a cunoscut mai multe etape. La începutul secolului al XX-lea, aceasta s-a bazat pe ideea de a uni toate „provinciile istorice româneşti” întrun „ stat-naţiune unitar”, în timp ce teritoriile ucrainene din Nordul Bucovinei şi Basarabiei au fost considerate părţi componente ale „României Mari”. 339 Odată cu izbucnirea Primului război Mondial, a devenit clar faptul că România se va implica în operaţiunile militare. Pe de o parte, instabilitatea din Imperiul Austro-Ungar, iar pe de altă parte dorinţa statului român de a lărgi suprafaţa hotarelor proprii prin ocuparea teritoriile etnice ucrainene, ungare şi sârbe a determinat implicarea României în Primul Război Mondial de partea Antantei, care ia permis armatei române să intre pe teritoriul Bucovinei de Nord, apoi să ocupe o parte din Republica Naţională Vest-Ucraineană (RNVU). În perioada interbelică, cu scopul de a integra teritoriile ocupate au fost efec- tuate un şir de reforme administrative în direcţia românizării ucrainenilor şi a altor minorităţi naţionale. După declarare independenţei a Ucrainei în 1991, relaţiile dintre aceste două ţări au devenit tot mai încordate. Politica culturală şi cea economică realizată de autorităţile de la Bucureşti cu privire la comunităţile româneşti din Nordul Bucovinei şi Basarabiei provoacă doar tensiuni în aceste regiuni. Mai mult decât atât, România are pretenţii teritoriale faţă de Ucraina, pretinde la insula Şerpilor. Cuvinte-cheie: politica externă a României, minorităţi naţionale, Nordul Bucovinei, Sudul Basarabiei, anexare. Олексій Колесников (Чернівці, Україна) Технології електоральної інженерії: досвід та особливості застосування в Україні ТА Молдові Здійснено порівняльний аналіз досвіду та особливостей застосування тех- нологій електоральної інженерії на парламентських виборах у двох сусід- ніх пострадянських країнах: Україні та Республіці Молдова. Досліджено виборчо-інженерні аспекти трансформації електоральної формули, зокрема таких її складових, як тип виборчої системи, характер виборчих округів, прохідні виборчі бар’єри та методи розподілу депутатських мандатів за ре- зультатами голосування. На основі проведеного аналізу автор виділяє низку спільних і відмінних рис у застосуванні технологій електоральної інженерії у двох досліджуваних країнах. 340 Ключові слова: вибори, виборча система, виборча (електоральна) ін- женерія, виборчі технології. Характерною рисою виборчих систем багатьох посткомуністичних країн є їх нестабільність, що проявляється в постійних змінах виборчого законо- давства. З одного боку, ця особливість є цілком природною й логічною з огля- ду на те, що перехідні країни перебувають у процесі пошуку оптимальних виборчих процедур, здатних забезпечувати формування владних інституцій на демократичних засадах та ефективне функціонування політичної системи. Проте, з іншого боку, практика чітко підтверджує, що постійні трансформа- ції виборчої системи часто переслідують зовсім інші цілі, пов’язані насам- перед із задоволенням інтересів правлячих еліт щодо збереження власного панівного становища в суспільстві та відтворення утвердженої моделі по- літичного режиму. Зокрема, на цю обставину вказує той факт, що зміни до законодавства про вибори часто вносяться незадовго до початку виборчого процесу (а інколи – й у його розпал), а тому неприховано ставлять у більш вигідне становище ті політичні сили, яким заздалегідь відомий характер за- планованих нововведень. До того ж, не варто забувати, що внесення змін до виборчих законів у стислі терміни суперечить міжнародним стандартам і ре- комендаціям Венеціанської комісії, згідно з якими законодавство не повинно змінюватися пізніше ніж за рік до дня голосування [5, с. 57]. Найбільш чітко ця особливість простежується на прикладі пострадянських країн, у більшості з яких демократичні перетворення в силу тих чи інших причин загальмувалися, хоча сформовані на початку трансформаційних процесів демократичні інститути (вибори, три гілки влади, багатопартій- ність тощо) продовжують функціонувати. Та, попри чималий досвід ви- користання подібних практик, накопичений в цих країнах з часу розпаду СРСР, він поки що не знайшов належного осмислення й оцінки на науково- му рівні. Більш того, засоби й методи модифікації виборчого законодавства з метою надання правлячим політичним силам додаткових конкурентних переваг у виборчому процесі сьогодні не отримали однозначного терміно- логічного позначення, хоча здебільшого щодо них використовується термін виборча (або електоральна) інженерія, який при цьому наповнюється різни- ми сенсами. Мета цієї розвідки – проаналізувати і порівняти досвід та особливості застосування технологій електоральної інженерії у двох сусідніх пострадян- ських країнах: Україні та Республіці Молдова. При цьому в полі уваги ав- тора перебувають лише системи парламентських виборів у цих державах, оскільки непрямий характер виборів президента Молдови унеможливлює їх 341 адекватне порівняння з аналогічними виборами в Україні в контексті пред- мета цього дослідження. Зазначимо також, що ці дві країни обрані як приклади невипадково. По- перше, системні трансформаційні процеси в Україні й Молдові розпочались одночасно та мали чимало спільних рис. По-друге, на пострадянському просторі, за винятком хіба що Грузії та держав Балтії, тільки ці країни про- довжують демонструвати певний демократичний поступ, який хоч і при- гальмовується різними чинниками, зокрема пов’язаними з недосконалістю виборчого законодавства. По-третє, за 20 років незалежності обидві країни накопичили чималий досвід експериментів із виборчою системою, значну частину з яких можна розглядати як прояв і водночас результат використан- ня технологій виборчої інженерії. Одним із перших, хто звернув увагу на технологічно-інженерний характер виборчих систем, був американський дослідник Дж. Сарторі. Зокрема, він виділяв окремий науковий напрям під назвою „конституційна інженерія”, який розглядає конституцію як структуру, що планується та створюється на основі стимулів. Відповідно, закріплені в конституції виборчі системи Дж. Сарторі розглядає як „маніпулятивний інструмент політики”, що впли- ває на поведінку виборців [19, с. 9]. Що стосується самого поняття виборча (електоральна) інженерія, то як вже зазначалося вище, воно сьогодні вживається в різних значеннях, а тому в контексті цієї розвідки потребує уточнення. Український дослідник Ю. Шведа вважає, що виборча інженерія – це наука про впровадження но- вих елементів у виборчу систему [Цит. за: 20], при цьому останню він роз- глядає у вузькому значені, як спосіб розподілу представницьких мандатів залежно від результатів голосування. Фактично, у такому розумінні зміст ви- борчої інженерії зводиться лише до модифікації електоральної формули. Змістовно ширше виборчу інженерію тлумачить польський науковець М. Кот, який її уявляє як намагання політичних партій, що мають владу, приймати рішення в законодавчих органах, використовувати можливості, пов’язані зі зміною правил, на підставі яких проводяться вибори [8, с. 115]. На нашу думку, таке визначення є доволі абстрактним, насамперед через розмиту конструкцію „використовувати можливості”, що жодним чином не розкриває змісту відповідних дій з боку суб’єктів політичного процесу. Дещо по-іншому електоральну інженерію трактує українська дослідниця М. Афанасьєва, на думку якої – це процес модифікації виборчого законодав- ства з метою досягнення заданого політико-правового результату [1, с. 69]. З такого погляду будь-які зміни виборчого законодавства можна трактува- ти як прояв виборчої інженерії, а тому не зрозуміло, чим виборча інжене- 342 рія відрізняється від звичайних реформ, спрямованих на реальне вдоскона- лення виборчої системи. Серед наявних дефініцій виборчої інженерії, що трапляються у вітчиз- няній науковій літературі, найбільш повно це поняття, на нашу думку, роз- криває визначення, запропоноване українським ученим В. Бебиком. Згідно з ним, електоральна інженерія – це процес пристосування виборчих проце- дур до реалізації інтересів правлячих політичних еліт щодо завоювання та збереження влади в державі, регіоні, місті, районі тощо. При цьому вибор- чий закон розглядається як легальний спосіб використання людьми при владі своїх переваг для впливу на процес формування складу представницьких органів влади [2, с. 68]. Окрім відсутності єдиного підходу до визначення поняття виборча ін- женерія, предметом наукової дискусії сьогодні також є характер впливу за- конодавства на поведінку суб’єктів виборчого процесу та наявність або від- сутність у ньому ознак прихованого управління (маніпулювання). Напри- клад, польський учений М. Каміньський пише, що виборчу інженерію час- то розуміють як спосіб маніпуляції змінними, які визначають принципи по- літичної гри, відповідно до інтересів конкретних гравців [4, с. 105–106]. Ще точнішими в міркуваннях із приводу присутності маніпулювання у виборчій інженерії є українські науковці В. Полторак та О. Петров, які вважають, що політика є видом соціальної діяльності, спрямованим на завоювання, утри- мання та використання влади, і неманіпулятивних методів та технологій у ній практично не буває. На їхню думку, можна абсолютно чесно організу- вати процес виборів, але попередньо, у процесі виборчої інженерії прийня- ти закони, спрямовані на зміну в чиїхось інтересах самої виборчої систе- ми [11, с. 79]. Протилежного погляду дотримується В. Коматовський, на думку якого, підстав використовувати термін маніпуляція щодо виборчої інженерії немає. Її він трактує як цілеспрямований процес формування і вдосконалення сис- теми народного представництва (системи організації виборів і пов’язаних із нею відносин) в публічних органах влади та місцевого самоврядування. Тому приховане управління може розглядатися лише як тактика проведення вибор- чої кампанії, але поза правовим полем, як практика електоральної інженерії в межах прикладної політології та соціальної психології [7]. На нашу думку, все-таки слід визнати наявність у технологіях виборчої інженерії маніпулятивної складової, що власне й відрізняє їх від інших засо- бів реформування виборчих систем, спрямованих насамперед на їх удоскона- лення. Адже, якщо законодавець, вносячи ті чи інші зміни до нормативно- правового регулювання виборчого процесу, обґрунтовує їх необхідністю 343 підвищення ефективності виборчих процедур, а насправді ці зміни покли- кані сприяти створенню для окремих політичних сил і/або кандидатів більш сприятливих умов для участі у виборчому процесі, очевидність маніпулю- вання поза всяким сумнівом. Що ж стосується конкретних технологічних засобів, які застосовують- ся у практиці виборчої інженерії, то найбільш поширеними з них є такі: 1) зміна електоральної формули на більш вигідну для певних політичних сил; 2) маніпулювання складом виборців з метою зменшення ваги тих чи інших електоральних груп (позбавлення виборчого права, встановлення до- даткових виборчих цензів тощо); 3) маніпулювання чисельністю виборців при складанні списків; 4) модифікація процедури висування кандидатів на виборні посади з метою обмеження або створення певних перешкод у ре- алізації пасивного виборчого права для потенційних конкурентів; 5) мані- пулювання межами виборчих округів; 6) зміна процедури формування ви- борчих комісій на таку, що вможливлює сформувати їх склад, лояльний до певних кандидатів чи партій; 7) зміна часу проведення виборів відповідно до інтересів тієї чи іншої політичної сили тощо. Як бачимо, спектр технологій електоральної інженерії досить широкий, тому проаналізувати всі з них у межах цієї розвідки не видається можли- вим. У зв’язку з цим, зосередимося лише на тих прийомах і засобах, що спрямовані на зміну ключового елемента виборчої системи – електоральної формули. При цьому останню розглядатимемо у широкому сенсі, як спо- сіб конвертації голосів виборців у представницькі мандати за результатами голосування. Відповідно, основні технології виборчої інженерії, що вико- ристовуються на цьому рівні, зазвичай пов’язані з модифікацією таких еле- ментів: 1) власне тип виборчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана тощо); 2) характер виборчих округів і виборчих списків; 3) прохідні виборчі бар’єри; 4) методи розподілу мандатів між партійними списками чи канди- датами. Отже, з’ясувавши зміст поняття виборча інженерія та особливості осно- вних технологій, що використовуються в електорально-інженерній діяль- ності, доцільно коротко простежити еволюцію виборчого законодавства України і Республіки Молдови для того, щоб зрозуміти динаміку розвитку нормативно-правого регулювання парламентських виборів у цих країнах. У цьому сенсі виборча система України характеризується вираженою нестабільністю, і ледь не кожна парламентська виборча кампанія відбува- лася за новими законодавчими правилами. Так, на момент проголошення незалежності в Україні діяв Закон УРСР „Про вибори народних депутатів 344 Української РСР” від 27.10.1989 р. № 8304-ХІ [16]. Згодом він був дещо мо- дернізований Законом України „Про вибори народних депутатів України” від 18.11.1993 р. № 3623-ХІІ [12], на основі якого пройшли парламентські вибори 1994 р. Уперше виборчу систему докорінно змінив Закон України „Про вибори народних депутатів України” від 24.09.1997 р. № 541/97-ВР [13], що врегульовував проведення парламентських виборів 1998 р. Про- те вже напередодні наступної кампанії він втратив чинність згідно з Зако- ном України „Про вибори народних депутатів України” від 18.10.2001 р. № 2766-ІІІ [14]. Своєю чергою, цей Закон втратив чинність з 1.10.2005 p., крім окремих статей, що були скасовані з дня проведення чергових виборів народних депутатів України 2006 р. (згідно з Законом України „Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004 p. № 1665-IV [15], а згодом – із викладеним у новій редакції Законом України „Про внесення змін до За- кону України „Про вибори народних депутатів України” від 7.07.2005 р. № 2777-IV [17]). Останній закон також зазнав суттєвих змін напередодні парламентської кампанії 2007 р., насамперед у частині регулювання про- цедури позачергових виборів [18]. Щодо законодавчої регламентації виборчого процесу Республіка Мол- дова має одну очевидну перевагу над Україною, пов’язану з тим, що їй вда- лося кодифікувати виборче законодавство, в той час як в Україні це питан- ня все ще залишається на рівні дискусій і законопроектів. Проте прийнятий у 1997 р. Кодекс про вибори (від 08.12.1997 р. № 81/667) [6] також зазнавав багатьох змін, хоча, на відміну від України, ці новації були більш прогно- зованими, оскільки в більшості випадків вносилися задовго до дня голосу- вання, тобто відповідно до міжнародних стандартів. На загал, за 20-річну історію незалежності України електоральна формула парламентських виборів змінювалася декілька разів. Так, перші вибори 1994 р. проходили на основі мажоритарної системи абсолютної більшості. При цьому напередодні кампанії обговорювалась можливість запровадження системи змішаної, проте тоді ця реформа не знайшла необхідної підтрим- ки у Верховній Раді України. Основною причиною її провалу стала від- сутність на той момент сильних і впливових політичних партій, здатних висунути повноцінні виборчі списки у загальнонаціональному виборчому окрузі та водночас забезпечити ефективне „зшивання” виборчої кампанії національного рівня з кампаніями кандидатів в одномандатних округах. І хоча з погляду подальшого поглиблення політичної структуризації україн- ського суспільства така реформа була б цілком логічною, депутати все-таки віддали перевагу задоволенню винятково власних політичних інтересів, що дає змогу розглядати це рішення як прояв електоральної інженерії. 345 Після тривалих дискусій перехід до змішаної виборчої системи все-таки відбувся вже напередодні наступних парламентських виборів 1998 р. Згід- но з новим законом половина парламенту обиралася на основі пропорційної системи за партійними списками, висунутими в загальнодержавному багато- мандатному окрузі, а інша половина – в одномандатних округах за мажори- тарною системою відносної більшості. При цьому в пропорційній частині виборів було встановлено загороджувальний пункт у 4 % голосів виборців. У цілому, перехід до змішаної системи напередодні виборів 1998 р. в Україні став своєрідним компромісом між парламентськими політичними силами, частина з яких вже встигла оформитися у вигляді політичних пар- тій із розгалуженою структурою, а інші – прагнули абстрагуватися від пар- тійної належності та були готові самостійно поборотися за депутатство в одномандатних виборчих округах. У зв’язку з цим важко сказати, чи при- сутня в цій реформі виборчо-інженерна складова, особливо з огляду на те, що мажоритарна модель, використана на попередніх парламентських вибо- рах 1994 р., себе повністю дискредитувала, перетворивши вибори на пер- манентний процес, внаслідок чого до кінця скликання парламент так ніко- ли й не засідав у повному складі. Аналогічна електоральна формула була використана і на виборах 2002 р. І хоча впродовж 2001 р. Верховна Рада України декілька разів приймала за- кони, що передбачали проведення виборів на основі пропорційної системи, всі вони, без винятку, були ветовані Президентом Л. Кучмою. Основним ар- гументом на користь такого рішення стала неготовність України до запро­ вадження цієї моделі. Проте, як показала практика попередніх парламентських виборів 1998 р., а згодом – і результати виборів 2002 р., бажання президен- та та тих політичних сил, які підтримували його, будь-що зберегти змішану систему мало цілком чіткий виборчо-інженерний розрахунок. Річ у тім, що 1998 р. електоральний результат пропрезидентських партій (НДП, ПЗУ, СДПУ(о), АПУ тощо) в багатомандатному виборчому окрузі не був пере- конливим, і створити впливові фракції їм вдалося лише завдяки депутатам- мажоритарникам, що були обрані як від цих політичних сил, так і від низки маловпливових партій і блоків, які здобули по декілька депутатських місць в одномандатних округах. Фактично, за відсутності механізмів відкликання, депутати-мажоритарники були значно менш залежні від партій, які їх висуну- ли, що надавало владі широкі можливості для впливу на них за допомогою фінансових та адміністративних важелів з метою привернення на власну сторону у післявиборчий період. Особливо чітко ця риса проявилася після парламентських виборів 2002 р., коли перше місце опозиційного виборчого блоку „Наша Україна” у багато- 346 мандатному окрузі зовсім не дало йому можливості перемогти у поствибор- чих парламентських баталіях, у той час як провладний блок „За єдину Укра- їну”, провівши у парламент велику кількість мажоритарників, одразу після виборів розгорнув активну діяльність (іноді із застосуванням неправових методів – підкупу, шантажу тощо) з рекрутування позафракційних депу- татів та депутатів з інших фракцій. Як наслідок, набравши всього 11,77 % голосів у багатомандатному окрузі, цьому блоку вдалося сформувати пар- ламентську більшість, в той час як „Наша Україна” опинилася в опозиції. Тому цілком впевнено можна стверджувати, що збереження змішаної ви- борчої системи у цьому випадку повністю зіграло на користь влади, оскіль- ки суттєво спотворювало підсумки голосування щодо політичних партій і блоків. Нарешті, третя зміна електоральної формули парламентських виборів в Україні відбулась 2004 р., коли новим законом було запроваджено „чисту” пропорційну модель із висуванням кандидатів у єдиному загальнодержав- ному багатомандатному окрузі та виборчим бар’єром у 3 % голосів вибор- ців. Саме на основі цієї моделі пройшли вибори народних депутатів України 2006 і 2007 рр. На перший погляд, ця реформа виглядала логічною і загалом відповідала вимогам часу, адже покликана була забезпечити чітке партійне структуру- вання парламенту відповідно до політичної структуризації українського суспільства. Проте нова виборча система, так само як і попередні моде- лі, містила низку суттєвих недоліків, аналіз яких перебуває за межами цієї статті. Порівняно з Україною, Республіка Молдова має значно менший досвід трансформації електоральної формули. Фактично, починаючи з перших парламентських виборів 1994 р., у цій країні утвердилася пропорційна мо- дель виборчої системи з висуванням кандидатів у єдиному загальнодержав- ному виборчому окрузі. При цьому, поруч з політичними партіями, правом участі у виборах володіють незалежні кандидати, що є доволі нетиповою практикою для систем пропорційного представництва. Трансформація електоральної формули парламентських виборів у Молдові насамперед пов’язана з постійними змінами прохідного виборчого бар’єра, який згідно з Кодексом про вибори називається представницьким цензом. На відміну від України, виборчий бар’єр тут змінювався значно частіше, при чому час від часу ще й застосовувався диференційований представницький ценз для політичних партій, виборчих блоків та незалежних кандидатів. Так, на парламентських виборах 1994 і 1998 рр. він становив 4 % для всіх учас- ників, а 2001 р. був піднятий до 6 %. На виборах 2005 р. уперше використо- 347 вувався диференційований бар’єр, який становив 6 % для партій, 9 % – для блоків із двох партій, 12 % – для блоків із трьох і більше партій та 3 % – для незалежних кандидатів. На чергових виборах Парламенту Республіки Мол- дова 5 квітня 2009 р. бар’єри для партій і незалежних кандидатів збереглися на попередньому рівні, а от створення виборчих блоків не було передбачене законодавством. Ситуація знову повторилася на позачергових виборах 29 липня 2009 р., щоправда для партій представницький ценз був знижений до 5 %. Нарешті, на останніх парламентських виборах 2010 р. було відновлено можливість утворення виборчих блоків, а також встановлено такі виборчі бар’єри: для партій – 4 %, для блоків із 2-х партій – 7 %, для блоків з трьох і більше партій – 9 %, для незалежних кандидатів – 2 % [10]. Загалом, аналіз практики встановлення виборчих бар’єрів на парла- ментських виборах у Молдові дає змогу зробити висновок, що в багатьох випадках зміна представницького цензу пов’язана із застосуванням техно- логій електоральної інженерії. Зокрема, якщо говорити про кампанії 1994 і 1998 рр., то встановлення однакового бар’єра для партій, блоків і незалежних кандидатів було вигідним насамперед тим політичним силам, які прагнули брати участь у виборах у складі виборчих об’єднань, що було цілком ло- гічним в умовах низького рівня інституціоналізації політичних партій на цьому етапі. Така теза цілком підтверджується результатами голосувань: з 4-х політичних сил, що пройшли до парламенту за результатами кожних із цих виборів, три 1994 р. і дві 1998 р. були саме виборчими блоками. Подальші трансформації представницького цензу в Республіці Молдова впродовж 2001–2009 рр. пов’язані насамперед із посиленням політичного впливу комуністів (ПКРМ) та їхнім прагненням зберегти за собою контр- оль за владними ресурсами в країні. Зокрема, підняття виборчого бар’єра до 6 % на виборах 2001 р. стало одним із важливих чинників не тільки зменшення кількості представлених у парламенті політичних сил до 3-х, але й переконливої перемоги ПКРМ, якій вдалося отримати 71 мандат зі 101 можливого. Що стосується практики диференціації виборчого бар’єра, то вона хоч і відповідає демократичним виборчим стандартам, проте встанов- лені на виборах 2005 р. представницькі цензи для блоків були надто висо- кими, а тому неприховано грали на користь політичних партій, насамперед ПКРМ. Як наслідок, на цих виборах комуністам знову вдалося перемогти, отримавши 56 депутатських мандатів. Подальша ж заборона на участь блоків у парламентських виборах закріпила за партіями роль основних суб’єктів формування депутатського корпусу Парламенту Республіки Молдови, що також можна розцінювати як результат застосування технологій електо- ральної інженерії. 348 Найбільш збалансовані виборчі бар’єри, на нашу думку, були встановлені на останніх парламентських виборах, що відбулися 28 листопада 2010 р., коли на законодавчому рівні знову було відновлено можливості для блокуван- ня. Та, попри це, жоден блок на цих виборах так і не був утворений, то ж важко сказати, наскільки такі представницькі цензи забезпечували рівні права для всіх суб’єктів виборчого процесу. Що стосується України, то в практиці встановлення виборчих бар’єрів насамперед привертають увагу два моменти. По-перше, це зниження бар’єра при переході до пропорційної системи до 3 %, що в умовах партій- ної розробленості Верховної Ради України ІV скликання стало результатом компромісу між більш і менш потужними парламентськими партіями. По- друге, використання однакового виборчого бар’єра для політичних партій і виборчих блоків, що очевидно ставило у більш вигідні умови саме між- партійні об’єднання. Тож недарма, починаючи з кампанії 2002 р., виборче блокування стало симптоматичною особливістю парламентських виборів в Україні. І якщо з 8 блоків, що брали участь у виборах 1998 р, лише один – Виборчий блок „За правду, за народ, за Україну!” (СПУ та СелПУ) – подо- лав 4 %-й бар’єр, то у 2002 р. блоків було значно більше, і до того ж вони почали набувати вираженого персоніфікованого характеру, тобто назива- тися іменем лідера, навколо іміджу якого будувалась уся виборча кампа- нія. Як наслідок до парламенту потрапив виборчий блок Віктора Ющенка „Наша Україна”, виборчий блок „За єдину Україну!”, Блок Юлії Тимошен- ко, і лише 0,8 % голосів для подолання виборчого бар’єра не вистачило Бло- ку Наталії Вітренко. У наступних парламентських виборах 2006 р. брало участь 17 блоків, з яких за результатами голосування 6 потрапило до пер- шої десятки і 2 (блок „Наша Україна” і Блок Юлії Тимошенко) пройшли до парламенту. З 20 учасників позачергових парламентських виборів 2007 р. 10 були блоками, причому 3 з них (Блок Юлії Тимошенко, НУ-НС і Блок Литвина) отримали парламентські мандати. Характерною рисою електоральних формул парламентських виборів в Україні та Молдові також є традиційне використання загальнодержавних виборчих округів та системи „жорстких” списків, за якої самі партії та бло- ки визначають послідовність кандидатів, що мають шанс бути обраними, у той час як виборці не мають можливості виставляти власні преференції. Така система має один важливий недолік, що полягає в деперсоніфікації електорального вибору та відсутності зв’язку між депутатами й виборцями. В умовах же вільного мандата, що існує в обох аналізованих країнах, цей недолік виливається у фактичну відсутність механізмів відповідальності народних обранців перед громадянами. 349 Попри те, що в обох країнах сьогодні ведуться жваві дискусії щодо до- цільності переходу до системи „м’яких” списків, національні законодавці поки що не поспішають із їх упровадженням. По-перше, використання такої системи несумісне з єдиним загальнодержавним виборчим округом та вимагає переходу до регіональних багатомандатних округів, що міс- тить у собі певні ризики, зокрема для Молдови – у зв’язку з проблемою Придністров’я, а для України – через існування суттєвих міжрегіональних відмінностей. По-друге, збереження „жорстких” списків вигідне самим по- літичним партіям, і насамперед їхньому керівництву, оскільки дає йому змогу визначально впливати на процес формування персонального складу депу- татського корпусу, хоч в умовах вільного мандата це і породжує проблему безвідповідальності депутатів перед самими партіями, які їх висунули, що неодноразово підтверджував український досвід зміни фракційної належ- ності народних обранців. Нарешті, ще одна особливість, на яку варто звернути увагу в контексті аналізу трансформацій електоральної формули парламентських виборів в Україні та Республіці Молдова, пов’язана з методами розподілу депутат- ських мандатів за результатами голосування в багатомандатних округах. В Україні в цьому сенсі традиційно використовується квота Хейра, що роз- раховується шляхом ділення загальної кількості голосів виборців, поданих за партії та блоки, які подолали виборчий бар’єр, на загальну кількість ман- датів, яку треба розподілити. Для додаткового поділу мандатів використову- ється правило найбільшого залишку. За висновками дослідників, поєднання квоти Хейра з правилом найбільшого залишку найбільшою мірою відповідає вимогам пропорційного представництва і рівності прав виборців [9, с. 23], тож у цьому аспекті виборчо-інженерна складова навряд чи присутня. Що стосується Молдови, то з 1994 р. до 2009 р. для розподілу манда- тів на парламентських виборах у цій країні застосовувався метод дільників д’Ондта, який полягає в послідовному діленні кількості голосів, отриманих кожною з партій і блоків, на числа 1, 2, 3, 4 тощо. Мандати розподіляються між партіями у порядку спадання часток, одержаних у результаті такого ділення. Як відомо, цей метод більш сприятливий для великих партій, тому його тривале використання на виборах у Молдові цілком можна пояснити праг- ненням впливових політичних сил, насамперед комуністів, забезпечити собі кращі умови для участі у виборчому процесі. Цю тезу підтверджує й електоральна статистика, адже, за підрахунками молдовських експертів, бе- ручи участь у парламентських виборах з 1998 р., ПКРМ тільки внаслідок розподілу майже постійно отримувала додатково не менше ніж 1/5 манда- 350 тів, а 2001 р. додатково здобула понад 40% депутатських місць. Ще рані- ше, на виборах 1994 р. Аграрно-демократична партія Молдови (АДПМ), набравши 43,2 % голосів виборців, отримала 56 зі 104 мандатів, причому 11 з яких їй вдалося здобути внаслідок додаткового розподілу 18 мандатів завдяки конкурентам, що не подолали виборчого бар’єра [3]. Після дострокових парламентських виборів 29 липня 2009 р. низка по- літичних партій Молдови поставила під сумнів доцільність використання методу д’Ондта для розподілу депутатських мандатів і, навіть, спробувала оскаржити його в судовому порядку. Такі події стали приводом для перегля- ду електоральної формули, внаслідок чого цей метод був замінений на кво- ту Хейра, що застосовувалася на останніх парламентських виборах 2010 р. Однак при цьому для додаткового розподілу мандатів був застосований метод найбільшого виборного числа, який, на відміну від правила найбіль- шого залишку, сприяє їх отриманню насамперед великими партіями, чим власне порушує пропорційність представництва та принцип рівності прав суб’єктів виборчого процесу. Тож можна сказати, що в цьому компоненті також присутні певні ознаки виборчої інженерії. Підсумовуючи, зазначимо, що сьогодні і Україна, і Республіка Молдова нагромадили чималий досвід експериментів із виборчою системою, час- тину з яких можна розглядати як прояв технологій електоральної інженерії, оскільки зміни, що вносилися до виборчого законодавства цих країн, часто були спрямовані не стільки на вдосконалення виборчих процедур, скільки на забезпечення додаткових конкурентних переваг для окремих суб’єктів виборчого процесу. При цьому у виборчо-інженерній практиці двох країн спостерігається більше відмінних рис, ніж спільних. Якщо український до- свід застосування таких технологій насамперед пов’язаний зі зміною типу виборчої системи, то в Республіці Молдові вони насамперед були спря- мовані на модифікацію інших складових електоральної формули, зокрема прохідного виборчого бар’єра та методів конвертації голосів виборців у де- путатські мандати. Враховуючи той факт, що ні в Україні, ні в Молдові на рівні політичних еліт сьогодні немає консенсусу щодо перспектив рефор- мування виборчих систем, уже в найближчому майбутньому слід очікувати подальшого активного використання технологій електоральної інженерії в обох країнах. 351 Список використаних джерел 1. Афанасьєва М. Призначення виборів Президента України – складова вибор- чої інженерії / М. Афанасьєва // Юридичний вісник. – 2011. – № 2. – С. 69–74. 2. Бебик В. М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, марке- тинг: [навч.-метод. посіб.] / В. М. Бебик. – К.: МАУП, 2001. – 216 с. 3. Боцан И. Формула Робина Гуда по распределению мандатов [Электронный ресурс] / И. Боцан. – Режим доступа : http://www.e-democracy.md/ru/ monitoring/politics/comments/robin-hood-formula/ 4. Каминьский М. Есть ли прок для партий от манипуляций избирательной системой. Положение о выборах и избирательная инженерия в Польше (1989–1993) / М. Каминьский // Социология: теория, методы, марке- тинг. – 2005. – № 1. – С. 105–135. 5. Кодекс належної практики у виборчих справах // Європейський демо- кратичний доробок у галузі виборчого права: матеріали Венеціанської Комісії, Парламентської Асамблеї, Комітету Міністрів, Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи: [пер. з англ.] / за ред. Ю. Ключковсько- го. – Вид. 2-ге, випр. і доповн. – К., 2009. – C. 50–81. 6. Кодекс о выборах Республики Молдова от 08.12.1997 № 81/667; последняя редакция от 01.04.2011 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http:// www.e-democracy.md/files/elections/electoral-code-01-04-2011-ru.pdf 7. Коматовский В. Н. Избирательная инженерия [Электронный ресурс] / В. Н. Коматовский. – Режим доступа : http://www.vladizbirkom.ru/index. php? option=com_content&task=view&id=746&Itemid=168 8. Кот М. Учаться ли политические партии? Оценка эффективности поли- тической игры польских партий в процессе принятия избирательного закона в 2001 году / М. Кот // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2005. – № 2. – С. 98–115. 9. Любарев А. Е. О критериях пропорциональности при распределении ман- датов между партийными списками / А. Е. Любарев, Н. Е. Шалаев // Кон- ституционное и муниципальное право, 2009. – № 23. – С. 23–27. 10. Парламентские выборы в Республике Молдова [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.e-democracy.md/ru/elections/parliamentary/ 11. Полторак В. Соціологічні піар-технології в політиці: засоби маніпуляції чи інструмент політичної дії / В. Полторак, О. Петров // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. – К.: Український центр політич- ного менеджменту, 2008. – Спецвипуск: Політичні технології. − С. 78–85. 12. Про вибори народних депутатів України: Закон України вiд 18.11.1993 № 3623-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3623-12 13. Про вибори народних депутатів України: Закон України вiд 24.09.1997 № 541/97-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=541%2F97-%E2%F0 14. Про вибори народних депутатів України: Закон України вiд 18.10.2001 № 2766-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2766-14 352 15. Про вибори народних депутатів України: Закон України вiд 25.03.2004 № 1665-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1665-15 16. Про вибори народних депутатів Української РСР: Закон УРСР від 27.10.1989 р. № 8304-ХІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=8304-11 17. Про внесення змін до Закону України „Про вибори народних депута- тів України”: Закон України вiд 07.07.2005 № 2777-IV [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=2777-15 18. Про внесення змін до Закону України „Про вибори народних депутатів України” та деяких інших законодавчих актів України (щодо порядку про- ведення позачергових виборів до Верховної Ради України та заміщення народних депутатів України, повноваження яких були достроково припи- нені) вiд 01.06.2007 № 1114-V [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1114-16 19. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія. Дослідження струк- тур, мотивів і результатів: [пер. з 2-го анг. вид.] / Дж. Сарторі. – К. : АртЕк, 2001. – 224 с. 20. Скрытые риски открытых списков [Электронный ресурс]. – Режим досту- па : http://4vlada.net/partii-lidery/skrytye-riski-otkrytykh-spiskov Oleksii Kolesnykov (Chernivtsi, Ukraine) Electoral Engineering: Experience and Features of Use in Ukraine and Moldova The article presents a comparative analysis of experience and features of use of electoral engineering technologies at parliamentary elections in two neighboring post-Soviet countries: Ukraine and Moldova. In particular, electoral engineering aspects of the transformation of electoral formula are studied, including such components as the type of voting system, а kind of electoral constituencies, the election threshold and methods of parliamentary seat’s distribution. From the above analysis the author defines some common and distinctive features in the application of electoral engineering technologies in two studied countries. In particular, among the similarities stand out the numerous changes in the election law which, however, in Moldova were more predictable, and the use of national constituencies in conjunction with the closed party lists, maintenance of which, according to the author, is firstly profitable for party leaders because it 353 allows them to make a decisive influence on the process of forming the personal composition of the assemblies. At the same time it’s stated that the election-engineering practice of two countries has got more distinctive features than common. If the Ukrainian experience in applying such technologies is primarily associated with the change of type of electoral system, in the Republic of Moldova they are primarily focused on modification of other components of the electoral formula, including the election threshold and methods of converting votes into parliamentary seats. In addition, based on the lack of consensus of political elites in Ukraine and Moldova on the prospects of reforming the electoral system, the author predicts that an active use of electoral engineering technologies must be expected in both countries in the nearest future. Key words: elections, electoral system, electoral engineering, electoral technologies. Oleksii Kolesnykov (Cernăuţi, Ucraina) Tehnicile ingineriei electorale: experienŢa și particuLarităŢile aplicării în alegerile parlamentare din Ucraina și Moldova În acest articol este efectuată o analiză comparativă a experienței și particularităților aplicării tehnicilor ingineriei electorale în alegerile parlamentare din Ucraina și Respublica Moldova. Totodată, este certetat aspectul electoral ingereric al transformărilor formulei electorale, inclusiv a unor componente structurale, cum ar fi: modelul de sistem electoral, caracterul circumscripțiilor electorale, pragul electoral, metodele repartizării mandatelor parlamentare în conformitate cu rezultatele scrutinului. În baza analizei efectuate, autorul definește un șir de trăsături ce țin de aplicarea tehnicilor ingineriei electorale în țările cercetate. Mai mult decât atât, printre trăsăturile comune sunt evidențiate multe modificări în legislația electorală, care în Republica Moldova sunt mult mai prognozate, precum și folosirea, în condițiile sistemului proporțional a unui sistem electoral cu circumscripții naționale și cu liste de partide blocate. Potrivit autorului, listele 354 blocate sunt în favoarea liderilor partidelor politice, pentru că acestea permit de a influența formarea organului legislativ. Mai mult decât atât, în articol se confirmă că în practica aplicării a pricipiilor tehniciilor electorale în aceste două țări, putem observa foarte multe momente diferite. Dacă experiența ucraineană în aplicarea acestor tehnici ține de schimbul modelului de sistem electoral, în Republica Moldova acestea au fost îndreptate spre modificarea altor componenete ale formulei electorale, inclusiv a barierelor electorale și a metodei de convertire a voturilor în madate parlamentare. În afară de aceasta, ținând cont de lipsa unui consens în comportamentul elitelor politice din Ucraina și Moldova privind reformarea sistemelor electorale, autorul prognozează că în viitorul apropiat vor fi folosite tehnici ale ingineriei electorale în ambele țări. Cuvinte-cheie: alegeri, sistem electoral, ingineria electorală, tahnici electorale. Віталіна БАХНЯНУ (Кишинів, Республіка Молдова) „Імпліцитні мовні конструкції” – потужна зброя арсеналу засобів переконання та мобілізації мас Акцентується увага на імпліцитних мовних конструкціях, які досліджу- ються як вагомі засоби переконання та мобілізації мас. Використання імплі- цитних мовних конструкцій у дискурсі певного політичного лідера забезпе- чує процес передавання основної ретельно кодованої інформації, яка прямо не випливає з об’єктивного підсумкового змісту виразно висловлюваного повідомлення. В офіційних промовах імпліцитні мовні конструкції часто використовуються з огляду на пристойність. Вони є більш доступними і менш болісними для сприйняття. Тому, цікавими аспектами статті є аналіз театралізації та двозначності, які перетворюють політичну мову у потуж- ну зброю для впливу та маніпулювання публікою (на прикладі Республіки Молодова). Ключові слова: імпліцитні мовні конструкції, політична комунікація, засоби мобілізації мас. 355 Прояв нової та динамічної галузі комунікативних наук, наукові дебати у контексті аналізу сучасних можливостей політичного дискурсу підвищи- ли зацікавленість у комплексному дослідженні змістового навантаження імпліцитних мовних конструкцій у політичній комунікації як відображення рівня введення у комунікаційну прагматику політичної свідомості та со- ціальної активності. Використання імпліцитних мовних конструкцій у дис- курсі певного політичного лідера забезпечує процес передавання основної ретельно кодованої інформації, яка прямо не випливає з об’єктивного під- сумкового змісту ясно та виразно висловлюваного повідомлення. У разі, коли публіка здатна розрізняти політичні цінності в „мовних” стилях та пу- блічних образах політиків, використання імпліцитних мовних конструкцій у політичному дискурсі набуло незаперечного значення. Таким чином, імп- ліцитні мовні конструкції у політичному дискурсі стають складовою полі- тичної мови політичного актора, завдяки яким він зможе створити власний політичний імідж. Згідно зі словником Петіт Роберт, імпліцитні мовні конструкції „є вір- туальною складовою речення, формально невисловленим фактом, про на- явність якого можна стверджувати, лише застосовуючи методи дедукції та індукції” [1, с. 103]. Отже, імпліцитні мовні конструкції становлять інформа- цію, яка словесно не виражена, однак вона існує у змістовому навантаженні переданого повідомлення та може бути розкодована адресатом. Багато пред- ставників різноманітних шкіл аналізу політичного дискурсу запропонували різні інтерпретації поняття „імпліцитних мовних конструкцій”. В інтерпре- тації Ума, імпліцитні мовні конструкції є власне „підтекстом”; французький дослідник П. Серіот розглядає це поняття як „термін-парасольку”; сучасна дослідниця С. Кербрат-Оресчоні вважає, що „ніхто і ніколи не розмовляє прямо та ясно”, а життя і так сумне, тож не варто одягатися стримано” [2, с. 40]. О. Дукрот констатує, що надзвичайно рідко можна почути повідо- млення, в яких достатньо зупинитися на висловленій інформації, щоб зро- зуміти її істинний зміст [3, с. 9]. Представники Російської школи аналізу політичного дискурсу надають категорії „імпліцитних мовних конструкцій” у політичній комунікації „стратегічного” значення, стверджуючи, що імплі- цитні мовні конструкції мають характер „комунікативних технологій”. Вважаємо цілком доцільним у дослідженні застосування сучасних імпліцитних мовних конструкцій посилатися на наукові результати Фран- цузької школи аналізу політичного дискурсу. Французький дослідник П. Серіот у монографії „Аналіз радянського політичного дискурсу”, яка є не тільки одним із найвдаліших прикладів декодування промов радянських лідерів, але й фундаментальним дослідженням політичного дискурсу, мета- 356 форично описує вживану офіційну радянську мову, як „карту, яка не від- повідає певним реальним територіям (брехню) або декілька різних карт однієї території (подвійну мову/двозначну)” [4, с. 85]. Здійснюючи ана- ліз офіційних промов М. Хрущова (ХХІІ Конгрес КПРС) та Л. Брежнєва (Резолюції ХХІІ Конгресу КПРС), автор стверджує, що „не варто плутати правила мови з правилами промов”. Ці метафоричні промови і до сьогодні залишаються прикладом декодування інформації, використовуючи логічну складову змістового навантаження імпліцитних мовних конструкцій у полі- тичному дискурсі. Найсимволічнішою метафорою, властивою „російській дискурсивній епосі”, стала „дерев’яна мова” російських політиків та ліде- рів, характеризована як певного роду „пародія наукового дискурсу”. Най- вдалішими прикладами у політичному дискурсі „російської дискурсивної епохи” можуть бути метафори у промовах Л. Брежнєва: „старший брат”, „братскіє народи”, „братскіє язикі”, „братскіє республіки”. Багато промов М. Хрущова також були багатими на імпліцитні мовні конструкції, що нео- дноразово призводило до сміху у залі під час конгресів КПРС. Найвдалі- шим прикладом може слугувати промова М. Хрущова у залі Кремля, коли під час його виступу промені сонця з вікна стали сильнішими, на що лідер зреагував так: „Бачите, як тільки почали обговорювати важку промисло- вість, сонце одразу почало гріти. Можна сказати, що це є символічним, на- віть природа вітає наші здобутки. Сонце освітлює шлях нашого тижневого плану”. Змістовне навантаження цієї промови є абсолютно протилежним прийнятим правилам політичного дискурсу, запропонованим у Енциклопе- дичному словнику російської мови, який подає набагато „жорсткіше” ви- значення політичного дискурсу. В офіційних промовах імпліцитні мовні конструкції часто використову- ються з огляду на пристойність, до того ж, вони є більш доступними і, мож- ливо, менш болючими для сприйняття тоді, коли викладені саме у таких формах. У цьому контексті можна навести приклад з політичного життя Рес- публіки Молдова. На запитання про характер відносин з екс-президентом Республіки Молдова Мірчею Снегуром, екс-радник президента Н. Андро- нік відповів: „Про Мірчу Снегура можу говорити тільки хороше або зовсім нічого”. Ця відповідь нагадує добре відому грецьку приказку: „De mortuis aut bene, aut nihil” (про мертвих або щось хороше, або нічого). Цю відпо- відь можна декодувати так: Мірча Снегур є „трупом” молдовської політи- ки. Цілком зрозуміло, що ця інтерпретація відповіді доцільна тільки при доброму розумінні її соціально-політичного контексту. Більше того, щоб адекватно декодувати це повідомлення, необхідно вивчити взаємозв’язок між протагоністами та їхнім образом у політичному спектрі. 357 Отже, поряд із експліцитною та імпліцитною метафорами, представ- ники політичного класу під час публічного дискурсу вдаються і до та- ких форм імпліцитних мовних конструкцій, як натяк, іронія, риторичне запитання, персоніфікація, заперечення. Так, в контексті подій 3 червня 2009 р., коли стартувала кампанія переобрання президента Республіки Молдова, С. Урекяну, лідер Альянсу „Наша Молдова”, заявив для пре- си: „Бідолашна фея… То прем’єр, то столичний мер, то президент, і зно- ву прем’єр… Підсумок сьогоднішнього дня: Воронін з’їв Лупу [румун- ською мовою лупу – це вовк] (Новини „PRO TV” від 3 червня 2009). Це один з найяскравіших прикладів іронічних коментарів стосовно прем’єр- міністра. Часто іронія може бути тотожна гарно „упакованим” висмію- ванням у формі похвали. Найпростіший прийом декодування другої час- тини повідомлення – доволі прямий і зрозумілий вислів: „Воронін з’їв Лупу” – дає змогу побачити як наслідки, так і причину: Лупу залишився без жодної державної посади та влади, бо так вирішив Воронін. У цьому вислові можна зафіксувати порушення логічного принципу комунікації Х. П. Грайса. Емпіричний аналіз імпліцитних мовних конструкцій у молдовському політичному дискурсі дає можливість констатувати, що у політичній кому- нікації на ці мовні конструкції впливають національні культурні традиції з відображення тематики весілля: староста, наречений, наречена, боярин- чашник („Дьяков – староста Лучинського”, „Лупу – чашник Вороніна”). Русизми та зменшувальні елементи є складовими політичного дискурсу лідера КПРМ В. Вороніна. В одному з інтерв’ю на молдовському телеба- ченні В. Воронін, посилаючись на столичного мера Д. Киртоаке, заявив: „Этот мальчик…как его зовут…”, натякнувши на молодість та брак досвіду міського голови (авторська програма „Rezonans” на TRM 1 від 04.03.2009). Отже, використання імпліцитних мовних конструкцій дає змогу задоволь- няти певні стратегічні наміри кодифікатора змісту повідомлення. Імпліцитні політичні мовні конструкції стали інтерактивним способом створення та сприйняття образу політичного лідера та впливу на його елек- торат. Постмодерністська теорія дискурсу (Ф. Леслі, Р. Говард) постулює загальний характер метафор у мовних структурах, а якісний аналіз політич- ного дискурсу є найякіснішим методом ідентифікації метафор. Згідно з по- стмодерністською теорією у політичному дискурсі зникають межі між зміс- том метафор та тексту. Таким чином, після закриття виборчих скриньок, лідер ЛДПМ В. Філат, якого запросили в студію громадського телебачен- ня „М-1”, заявив: „Демократія є дуже дорогим задоволенням…”. Двознач- не декодування повідомленої інформації позначається на наступному раці- 358 оналізмі: частина аудиторії залежно від своїх мовних та логічних здібнос- тей, сприймає демократію як справжню цінність, свободу слова, віроспові- дання та діяльності. У дослідженні політичного дискурсу здійснюємо також аналіз викорис- тання іронії у промовах політичних лідерів. Іронія як риторична форма ви- користовувалася ще у публічних промовах Сократа. Іронія „використову- ється тільки в акті комунікації: інформаційне повідомлення має передава- тися від комунікатора до реципієнта, а найважливішим є те, що повідомлен- ня має бути сприйнятим”. Нижче запропоновано декілька прикладів із політичного середовища Республіки Молдови: „Михайле! Не голосуй за комуністів! Зганьбили вони мене”. Той, хто звертається до лідера ЛП Михайла Гімпу, є ніхто інший, як комунікатор в особі В. І. Леніна, а точніше його бюст (Новини PRO TV від 30 трав- ня 2009 р.). Іронічність цього вислову має прагматичний характер. Більше того, персоніфікація полегшує декодування повідомленої комунікатором інформації: сучасні комуністи використовують тільки символи радянсько- го часу і відмовилися від доктрини комунізму, яку замінили на соціал- демократичну, часто – навіть ліберальну. Варто зауважити, що багато спеціалістів у цій галузі заперечує існуван- ня власне політичної мови, вважаючи, що політичне повідомлення містить жаргони та різні стилі мовлення, оскільки, по суті, кожен окремо взятий суб’єкт політичної комунікації використовує особливі і своєрідні способи висловлення реальності. Жаргони у політичному дискурсі є віртуальним джерелом мовних „землетрусів”, незавершених реплік між політичними елітами. Вони негативно впливають на образ автора та підкреслюють не- доліки свого іміджу. Можна запропонувати низку прикладів, що підтвер- джують цю тезу. У перші тижні свого президентства, вислів президента В. Вороніна: „Демократії чекали з протягнутими лапами перед міжнарод- ними організмами кредитування” стали сприймати симптоматично. У відповідь на вислів комуністичного лідера інший політичний лі- дер, приголомшений стилем висловлювання президента держави, заявив: „Мене здивувала не тільки проблематика, якою переймається сьогодні глава держави, але й використана термінологія Вороніна. Наприклад, він каже, що „демократії чекали з протягнутими лапами перед МВФ. Навіть у поганих снах не дозволив би собі сказати, що комуністи засунули свій ніс у російський чавун. Я вважаю, що такий жаргон не сумісний з іміджем президента держави…” (Н. Андронік, „Молдавские ведомости”, 14 берез. 2001 р.). Використання таких жаргонів, як ніс та російський чавун, є на- 359 тяком на порівняння, посилаючись на етнічний стереотип у ментальності молдовського народу. Як наслідок, існує достатньо аргументів для пояснення, чому серед якостей, якими має володіти політичний лідер, обов’язковими є мовні та ораторські здібності, що прямо демонструють рівень грамотності, освіче- ності та інтелігентності. Мовні „чесноти” екс-президента Петра Лучин- ського також були взяті до уваги. Більше того, врахований вплив власної філософської натури на його публічні промови. Переконливим у такому розумінні є такий приклад. На запитання, чи не набридла йому політика, П. Лучинські відповів: „Я не фаталіст, але був період у моєму житті, коли керувався розумними словами одного великого мудреця, який з келихом отрути в руці сказав: „Я знаю, що містить цей келих, однак я все одно пови- нен випити його до дна” [5, с. 20]. Іншим способом висловити імпліцитний зміст повідомлення є риторич- не запитання. Риторичне запитання є прийомом звернення до адресата з метою неотримання зворотної відповіді від аудиторії, оскільки аудиторія повинна відгадати відповідь. Інакше кажучи, зміст риторичного запитан- ня містить відповідь на нього. Через відкритий зміст риторичне запитання, пристрасно висловлюючи обурення, біль, страх, сумніви, здивування, на- багато швидше впливає на публіку. Риторичне запитання є однією із найбільш використовуваних технологій політичної комунікації з „гіперкодифікованим змістом, що викладає неочі- кувані та недедуктивні визначення суті повідомлення, приховані зовнішнім поглядам”. Поряд із глобальним визначенням (інформування, комунікація), риторичне запитання є носієм семантичних цінностей афективного характе- ру” [6, с. 53]. Ця форма мовлення застосовувалася ще в античному політич- ному дискурсі. Максимальну амплітуду риторичного запитання у політичній мові можна спостерігати й у промовах молдовських політиків, незважаючи на її форму: ораторську чи діалогічну. Зазвичай, метою задавання риторич- ного запитання є наміри вплинути на публіку, з метою апробації тезисів ко- мунікатора. До такої ж гіпногенної комунікаційної стратегеми вдався і лідер ХДНП Юріе Рошка, виступаючи 3 березня 2002 р. з офіційною промовою на Площі Великої Національної Ради, опублікованою в газеті „Flux”: „Хто забув, що комуністична влада ліквідувала незалежність влади Верховного Суду? Хто забув, що комуністична влада намагається ліквідувати місцеву владу? Хто забув, що у Республіці Молдова піддаються небаченому гніту іноземні інвестори?”. Спостерігаємо надзвичайний ріст рівня використан- ня слів-символів: свобода, незалежність, влада і, імпліцитно, виявлення їх маніпулятивного впливу. Ян наслідок, у випадку використання риторичного 360 запитання інформування публіки-адресата є тільки інструментом досягнен- ня цілей, а ціллю є дія, поведінка, позитивне ставлення потенційних вибор- ців до відповідного політичного суб’єкта. П. Фонтан’єр вважає, що риторичне запитання має найбільше значення у другому, запитальному, обороті сказаного речення, але „не з метою проде- монструвати сумніви або спровокувати відповідь, а навпаки, для того, щоб переконати, завадити співрозмовнику заперечувати чи навіть відповідати. Риторичне запитання має на меті висловити здивованість, обурення, страх, біль, всі душевні рани і застосовується, щоб обговорити, продемонструва- ти, довести, описати, обвинуватити, осудити, підбурити, спонукати, пере- конати тощо!” [7, с. 334]. Далі описуватимемо механізм дії риторичного запитання у політичному дискурсі на поведінку реципієнта. Насамперед варто зауважити, що риторич- не запитання у руках комунікатора є справжньою зброєю для реалізації за- вдання політичного дискурсу: сприйняття адресатом переданої інформації. Метою цієї форми політичного дискурсу є легітимація влади, що не відбува- ється без позитивної відповіді від адресата. У цьому контексті варто згадати думку І. Полхана, згідно з якою будь-яка мова, яка використовує риторичні форми, є закодованою та передбачає високий рівень інтелігентності реципі- єнта для розуміння справжнього змісту повідомлення [8]. Цей „мовний фено- мен” має особливий успіх у ситуаціях політичного розмаху. Таким чином, метою риторичного запитання є вплив на поведінку та по- гляди реципієнта: „Чому нас поділили на два табори? Чому існують поняття „ми” та „ви?” Чому б не сказати ми, Румуни? Яка причина нашого розподі- лу? Що є причиною чвар між нами?” [9, с. 3]. Використання риторичного запитування зумовлюється ще й потребою у вирішенні спірних проблем, викладених у політичній промові шляхом іні- ціювання автентичного взаємозалежного діалогу. Хай якою жвавою не була б дискусійна атмосфера, оратор Демосфен оскаржував усі репліки своїх опонентів та виводив на чисту воду всі їхні підступні злодіяння, твердо та впевнено займаючи позиції боротьби за правду. Задля реалізації своєї мети він завжди застосовував прийом риторичного запитання, що змушувало публіку перебувати у стані уявної незгоди з реальними або припущеними опонентами: „Чому я виголошую цю захисну промову? Що я мав тут на увазі?”. Вищенаведені промови античних ораторів мають політичний характер, ініціюють та мотивують формулювання риторичного запитання, результа- тивність яких є аргументом їхнього використання у політичних промовах. Під час здійснення цього аналізу політичного дискурсу виникає дилема щодо того, чи можна вважати риторичне запитування маскованим тверджен- 361 ням і чому воно не передається просто, як твердження. В подальшому запро- понуємо декілька пояснень цього факту. З огляду на те, що метою політично- го дискурсу є нав’язування адресату змісту повідомлення, для кодифікатора змісту інформації прийом риторичного запитання є зброєю, за допомогою якої він може досягти своєї мети. Задане риторичне запитання не потребує обов’язкової відповіді, адже часто його просто не існує. Правду кажучи, тіль- ки наявність у реципієнта екстралінгвістичних та енциклопедичних знань та здібностей дає йому змогу „знайти” відповіді на такі запитання. У цьому контексті доцільно зробити аналіз повідомлення одного із опо- зиційних депутатів у законодавчому форумі: „[…] Кудаи їде робоча сила Молдови, шановні депутати? Хто забез- печуватиме ВВП?” „[…] Нам пообіцяли демократію та процвітання!!! Де це? Нам ж було обіцяно. Де це? Для кого? У кого? У тих 2 % – вершина пі- раміди суспільства? Що народові робити? Шановні депутати? Шановний Президенте Петру Лучінскі? […]” [1]. Коли починають задавати запитання, які домінують у тексті, з перших абзаців промови стає абсолютно зрозумілим, що кодифікатор змісту інфор- мації намагається нав’язати реципієнтові декілька похідних, добре проду- маних інформацій та поглядів з метою вплинути на його поведінку. Цілком очевидно, що завдання цих риторичних запитань не зводиться тільки до ін- формування та донесення повідомлення. У процесі декодування інформації необхідно більше уваги приділяти намірам кодифікатора інформації. Для уточнення інтерпретації повідомлення комунікатором необхідно пояснюва- ти імпліцитний зміст використаних риторичних запитань. Високий рівень екстралінгвістичних знань полегшує процес дедукції імпліцитного змісту наведеного тексту: • робоча сила Молдови їде; • це призводить до зниження рівня ВВП; • пан президент Лучинські у своїй передвиборчій кампанії обіцяв стабільність та добробут, чого не виконано; • можливо, що тільки 2 % із піраміди влади живуть у добробуті. Таким чином, можемо зробити висновки, що риторичне запитання є лінгвістичною формою, що дає реципієнту змогу виразити своє незадово- лення та обурення. Апелюючи до цієї „гри слів”, автори промови збагнули ефективність впливу риторичного запитання на поведінку реципієнта. Французький ав- тор Ж. Кларет довів, що „форма для ідеї є тим самим, що і картина для кольорів” [10, C. 83]. 362 Варто зауважити, що використані риторичні запитання описують не- сприятливу ситуацію у Молдові. Однак цей опис не має інформативної мети, оскільки реципієнту – законодавчому форуму – дуже добре відома ця ситуація; тут, швидше за все, йдеться про конкретні результати, дії: спо- нукати парламент до рішучих дій. Незважаючи на те, що основним завданням риторичного запитання є ко- мунікація нової, корисної та дієвої інформації, то у політичному дискурсі вона аргументована тільки, якщо ґрунтується на фактах та ситуаціях, відо- мих адресату. Можна навести декілька найяскравіших прикладів: […] Чи хочуть громадяни Республіки Молдова загинути у Чечні? Розміщення риторичного запитання наприкінці тексту спричиняє подвій- ний ефект інтенсифікації та фокусування експліцитної інформації у контек- сті, який їй передує: якщо проголосуємо за Вороніна, матимемо можливість отримати російський паспорт та громадянство. І ще щось – імпліцитна мова ідеї: отримаємо все це, тобто чоловіки будуть змушені воювати у Чечні. Інакше кажучи, використовуючи риторичні запитання, кодифікатор за- вдає нищівного удару по комуністичній політиці Вороніна, ґрунтуючись лише на прагматичному ефекті імпліцитного змісту інформації. У цьому контексті варто процитувати російську дослідницю Л. Киселеву: „У мові іс- нують засоби призначені прагматичним ефектам” [11, C. 160]. У такому порядку думок можна констатувати наявність особливих на- мірів кодифікатора змісту певної політичної промови. Зазвичай кодифіка- тор намагається направити увагу реципієнта не на зміст переданого повідо- млення, тобто не на те, що хоче нав’язати кодифікатор, а на вказаний кому- нікатором прагматичний ефект, тобто чому і з якою метою інформує саме так і не інакше. Таким чином, першочерговим завданням та метою риторич- ного запитання є прагматичний результат. Цей аспект розгляду прийомів риторичного запитання може бути багато- обіцяючим у дослідженні прагматики структур, на прикладі вище проана- лізованих предметів, і полегшити адекватний аналіз їхніх комунікативних завдань. Ці завдання можуть отримувати назву „спеціальних” прагматичних функцій. З погляду на це, можемо підсумувати, що риторичним запитан- ням сміливо можна надати спеціальні прагматичні функції у політичному дискурсі. Дослідження прагматичних функцій риторичних запитань у по- літичному дискурсі підтверджує твердження, запропоноване ще на початку дослідження: якщо риторичні запитання можуть використовуватися з інши- ми цілями, тоді є абсолютно доцільним їх використання у політичному дис- курсі. 363 Отже, можна зробити висновки, що зміст запитання вдасться розкодува- ти, не тільки вивчивши зміст переданої інформації, а й, насамперед, враху- вавши екстралінгвістичні обставини, за яких здійснюється акт комунікації, або узагальнюючи, вивчаючи просторово-часові особливості та контекст передачі закодованого змісту повідомлення. Натяк є однією із основних застосовуваних риторичних форм комуні- кації з використанням імпліцитних мовних конструкцій. Натяк є зразком „національної” манери спілкування. Саме з огляду на такий прийом, кому- нікації є одним із найефективніших джерел створення імпліцитних мовних конструкцій. У цьому і полягає прагматичний характер натяку як стратегії спілкування. У комунікативних науках неодноразово наголошувалося на комуніка- тивному значенні синтагм із двозначним змістом, прихованим та експлі- цитним. Синтагми мають значний вплив на мовні конструкції та, доволі часто, саме від них і залежить перцепція та інтерпретація певного тексту. Імплікація передбачає додаткове значення змісту у межах одного пові- домлення. Загалом, імплікацію можна визначити як додаткове змістове на- вантаження, яке передає не тільки логічну інформацію, але й суб’єктивно- оцінювальну та афективну інформацію про суб’єкт [12, C. 174–175]. У науці комунікації існує гіпотеза, згідно з якою для найбільш дійової комунікації недостатньо тільки лінгвістичної складової. Н. Поліванов у праці „Королева О.” стверджує, що „всі ми розмовляємо натяками і, по- чинаючи з того часу, коли натяки сенсибілізують у слухачів ідею, яка нас цікавить, мета досягнута; інакше комунікаційний процес був би простим набором слів”. Тобто, той факт, що співрозмовники володіють однаковими знаннями, дає їм змогу – у процесі комунікації – викреслити все зайве, а надмірна, непотрібна інформація приховується. Це генерує модель „економії сло- весної інформації”, без якої комунікація була б надзвичайно тривалим процесом. Термін імплікація, запроваджений американцем П. Грайс, який вва- жає, що імплікації, призначені сприяти оптимізації нелітературних описів змістовного навантаження, не ідентифіковані у лінгвістичні та конвен- ційні структури, тобто є припущеним змістовим навантаженням. Згідно з П. Грайс, джерелами імпліцитності, чи семантичної дедукції, є чотири вза- ємозалежні явища: • семантична структура – вербальна дедукція; • складові довготривалої пам’яті (скарб загальних знань) – скарбна дедукція; 364 • фактори ситуаційного контексту комунікації – кон’юнктурна дедук- ція; • соціальні характеристики комунікатора та реципієнта інформації – прагматична дедукція. Як наслідок, основою дедукції імпліцитних мовних конструкцій є ціла низка явищ, а залежно від поставленої цілі комунікатора, переважає одне чи інше явище. Натяк відіграє важливу роль у створенні імпліцитних мовних конструк- цій завдяки власній структурі. У процесі його розроблення натяк визначає зв’язок між знаннями кодифікатора та декодувальника. Згідно з К. Філмо- ром, натяк (зміст слова) є концептуальною структурою, яка, з одного боку, є сукупністю знань комунікатора та слухача, а з іншого – схемою інтерпре- тації певного досвіду [13]. У випадку натяку, перш за все створюється активізація когнітивних структур мислення, оскільки перехід від одного змісту до іншого має когні- тивну основу. Натяк є результатом вироблення певного нового змісту у про- цесі комунікації. Натяк (з латин. allusio – жарт, гра) є риторичною формою, що склада- ється із одного слова, яке шляхом порівняння нагадує певний персонаж чи якусь подію з метою охарактеризувати певну ситуацію чи висловити аб- страктну ідею: фігура, яка виражає чи описує певну річ, що дає змогу зрозу- міти іншу річ. Інакше кажучи, натяк виникає як не виражене, повністю або частково не розкрите порівняння, як певного типу алегорія. Від сарказму до легкого каламбуру, від прямого до більш обхідного натяк, по суті, є ев- фемістичним висловленням, однією із найпродуктивніших форм мислення. Словники із риторики та стилістичної поетики відтворюють широку гаму категорій натяку, класифіковані, насамперед, на основі походження та зміс- ту: історичний, міфологічний, номінальний, вербальний, політичний, соці- альний тощо; потім на основі функціонального характеру: за обставинами, трансфером, формальний, символічний. У співвідношенні з іншими інтертекстуальними формами натяк залиша- ється неясним та розпливчастим поняттям, є дилемою, яка часто випливає із гіпотези. Важливу роль у створені та інтерпретації натяку відіграє кон- текст. Саме він сприяє новому змістовому навантаженню натяку. Таким чи- ном, виведений зміст натяку у співвідношенні із джерелом, з одного боку, та з індексами контексту – з іншого, підкорюються правилам підсумовуван- ня змістів, що генерує новий зміст. Використовуючи вислови-натяки, автор, як правило, кодифікує ін- формацію повідомлення згідно з власним світоглядом, залежно від своїх 365 історико-філологічних знань та емоційно-оцінювальних почуттів, об’єкта натякаючого порівняння. Декодування цього змісту залежить, насамперед, від спільного між співрозмовниками. Таким чином, натяк є, передусім, відо- браженням вражень, асоціацій та емоційно-оцінювального настрою співроз- мовників. Наявність натяків у промовах вказує на те, що автор намагається пе- редати прихований зміст у своєму повідомленні. Він „змушує” реципієнта здійснювати низку дій, необхідних для визначення прихованого змісту із отриманого повідомлення. Ця дія передбачає певну інтеракцію між сукуп- ністю знань кодифікатора та реципієнта, які вони використовують у процесі передавання та сприйняття повідомлення. Реципієнт повинен актуалізувати власні прагматичні припущення з метою ідентифікації імпліцитного зміс- ту повідомлення. Для ефективної комунікації необхідний цілий справжній спільний когнітивний скарб. У вітчизняному комунікативному просторі натяк є мовною формою, що використовується політичними лідерами за конкретних обставин, на- приклад у день парламентських виборів, коли будь-яка політична реклама заборонена. В подальшому констатуватимемо: для декодування натяків необхідно визначити пропорційне співвідношення між скарбом знань автора повідо- млення і адресата повідомлення, тобто низки необхідних прагматичних припущень задля оцінки змістового навантаження імпліцитних мовних конструкцій, оскільки ефективна комунікація вимагає спільного когнітив- ного скарбу. Таким чином, можна констатувати, що завдяки театралізації та дво- значності політична мова стає потужною зброєю для впливу та, приховано, маніпулювання публікою. Політична мова є сукупністю міфів та метафор, висловів з лінгвістичними формулами, що нав’язують електорату специ- фічний спосіб мислення і сприйняття політичного лідера та подій. Політична мова передбачає використання імпліцитних конструкцій у різноманітних сферах суспільного життя: економічній, політичній, соціаль- ній, культурній, медичній, аграрній тощо. Свобода руху у сфері відповідної проблематики забезпечує вільний шлях до аудиторії, більше того, надає по- літичному лідеру ще одну можливість піднятися „політичною драбиною” завдяки використовуваній політичній мові. Список використаних джерел 1. Petit R. Ediţie nouă. – Paris, 1985. 2. Kerbrat-Orecchioni C. L’implicite. – Paris: Armand Colin, 1986. 3. Ducrot O. Le dire et le dit. – Paris: Minuit, 1984. 366 4. Sériot P. Analyse du discours politique soviétique. – Paris, 1985. 5. 59 de răspunsuri la întrebările alegătorilor. – Chişinău: Universul, 1996. 6. Corniciuc S. Valori semantico-stilistice ale interogaţiei retorice. – Chişinău: Presa, 1999. 7. Fontanier P. Les figures du discours. – Paris: Flammarion, 1968. 8. Paulhan J. Traite des figures et La Rhetorique decriptee // Traite des tropes. – Paris, 1977. 9. Dorogan M. Curs de elocinţă. – Chişinău: Arc, 1995. 10. Claret J. Ideea şi forma. – Bucureşti: Editura Ştiinţifică şi Enciclopedică, 1982. 11. Кисилева Л. Вопросы теории первого воздействия. – Ленинград: ЛГУ, 1978. 12. Звегинцев В. Предложение и его отношение к языку и речи. – Москва: Изд- во МГУ, 1976. 13. Fillmore Ch. Types of lexicee information // Studies in syntax and sementics. – Holland, 1969. Vitalina Bahneanu (Chisinau, Moldova) IMPLICIT LANGUAGE STRUCTURES AS THE INSTRUMENTS OF CONVICTION and mobilization of masses This article focuses on building analytical default language, which are investigated as an important means of persuasion and mobilization of the masses. Language policy is a set of myths and metaphors of linguistic expressions, forms of influencing voters by building a certain way of thinking and perceptions of political leaders and events. Use linguistic structures implicit in the discourse of a political leader ensures the transfer of key data, carefully coded, should not be understood directly from the objective content of political statements. In official speeches default language constructions are often used because of decency. They are more affordable and less painful to the public. Therefore, the basic aspects of this article are to analyze the theatricality and ambiguity that makes the political language in an effective weapon to influence and manipulate the public. In addition to explicit and implicit metaphors, the political class in public discourse resort to such forms as the default language references, irony, rhetorical question, the personification of objections. An empirical analysis of linguistic structures implicit in the Moldovіan political discourse allows us to conclude that certain political communication on the linguistic constructs is influenced by national cultural traditions, especially those related to the reflection theme wedding: mayor, bride, groom, owner. Key words: implicit linguistic structures, political communication, a way of mobilizing the masses. 367 Vitalina Bahneanu (Chişinău, Moldova) Limbajul implicit – armă puternică din arsenalul mijloacelor persuasive și de mobilizare a maselor Acest articol analitic se concentrează asupra construcţiilor implicite de limbaj, care sunt investigate ca un mijloc important de persuasiune şi de mobilizare a maselor. Limbajul politic reprezintă un set de mituri şi metafore, de expresii lingvistice, forme de influenţare a electoratului prin construirea unui anumit mod de gândire şi de percepere a liderilor politici şi a evenimentelor. Utilizarea structurilor lingvistice implicite în discursul unui lider politic asigură transferul principalelor informaţii, codificate cu atenţie, care nu ar trebui să fie înţelese direct din conţinutul obiectiv al declaraţiilor politice. În discursurile oficiale construcţiile lingvistice implicite sunt adesea folosite din cauza decenţei. Ele sunt mai accesibile şi mai puţin dureroase pentru public. Prin urmare, aspectele de bază ale articolului de faţă constau în analiza teatralităţii şi ambiguităţii, care transformă limbajul politic într-o armă eficientă pentru a influenţa şi a manipula publicul. În plus, faţă de metafore explicite şi implicite, clasa politică în discursul public recurge la astfel de forme de limbaj implicit ca referinţe, ironie, întrebare retorică, personificarea obiecţiilor. O analiză empirică a structurilor lingvistice implicite în discursul politic din Moldova ne permite să concluzionăm că anume comunicare politică cu privire la aceste constructe lingvistice este influenţată de tradiţiile culturale naţionale, mai alese cele ce ţin de reflectarea tematicii nunţii: primar, mireasă, mirele, stăpân. Cuvinte-cheie: structuri lingvistice implicite, comunicare politică, modalitate de mobilizare a maselor. 368 Розділ 6 ДОСВІД ТА ПОТЕНЦІАЛ РОЗВИТКУ ТРАНСКОРДОННОЇ СПІВПРАЦІ В ЄВРОРЕГІОНах „ВЕРХНІЙ ПРУТ” ТА „НИЖНІЙ ДУНАЙ” 369 Віра Бурдяк (Чернівці, Україна) ТЕОРЕТИЧНИЙ ДИСКУРС У ДИХОТОМІЇ „ЄВРОРЕГІОНИ – ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ” Проаналізовано теоретичні та методологічні підходи до взаємозв’язку двох політологічних понять: „єврорегіони” та „державний суверенітет”. Автор відмічає, що єврорегіони створювались з метою зміцнювати взаємо- дію між своїми членами, звільняючись від впливу держави. Доволі широке коло цікавих наукових публікацій відносять цей факт до особливостей єв- рорегіонів: участь у транскордонних регіонах місцевих і регіональних орга- нів влади сприяє їх емансипації, але водночас вказує на домінування націо­ нальної держави. Не обмежуючись нормативним приписом необхідності подібної емансипації, можна вважати транскордонний регіоналізм наслід- ком ідеології прогресивного регіоналізму XIX ст., яка розглядала державу як поганого менеджера регіонального розвитку. Зазначено, що в сучасний період процеси на субдержавному рівні все більше привертають увагу до- слідників, внаслідок чого намітився перехід від класичних теорій інтегра- ції до інноваційних політико-соціологічних концепцій, однією з яких і став конструктивізм. Автор доводить, що співпраця в межах єврорегіонів дає позитивні наслідки в тому випадку, якщо в ній використовуються конструк- тивістські підходи і пропонує звернутися до теорії конструктивізму. Ключові слова: єврорегіони, державний суверенітет, теоретичний дискурс, Україна, Румунія, Молдова. Єврорегіони створювались для того, щоб зміцнювати взаємодію між своїми членами, звільняючись від впливу держави. Доволі широке коло ці- кавих наукових публікацій відносять цей факт до особливостей єврорегіо- нів: участь у транскордонних регіонах місцевих і регіональних органів вла- ди сприяє їх емансипації, але водночас вказує на домінування національної держави. Не обмежуючись нормативним приписом необхідності подібної емансипації, можна вважати транскордонний регіоналізм наслідком ідеоло- гії прогресивного регіоналізму XIX ст., яка розглядала державу як поганого менеджера регіонального розвитку. В цьому разі не йдеться про відмову від єврорегіонів, а про максималь- но можливу економічну і соціальну інтеграцію, яку І. Бусигіна визначає як ефект „зрощення”. Вчена пише про ефект „зрощення” регіонів, розміще- 370 них у сусідніх державах по різні боки кордону, як про „досить позитивне і важливе” явище, маючи при цьому на увазі виключно економічні аспекти „зрощення”, властиві ряду європейських регіонів, розміщених на німецько- польському кордоні [2, с. 102]. Обравши метою статті визначення максимально можливої інтеграції су- часних держав, проаналізуємо досвід досліджень, які проводить Рада Євро- пи (зокрема, її спеціалізований підрозділ – Комітет експертів по транскор- донній співпраці при Дирекції із зовнішнього середовища і місцевих влад (СЕ). В одному з них виділено шість можливих стадій відносин між при- кордонними спільнотами, які перебувають у державному управлінні різних юридичних систем: повна відсутність відносин, стадія обміну інформаці- єю, консультації, спільні дії (кооперація), гармонізація й інтеграція. При цьому зазначено, що стадія обміну інформацією і консультативна стадія вже досягнуті більшістю транскордонних регіонів. Деякі з них перейшли на стадію співпраці, адже у тих випадках, коли співтовариства по різні боки кордону стикаються з ідентичними проблемами, спільні рішення – єдиний ефективний спосіб їх вирішення. Втім, двох останніх з вказаних стадій, на думку Комітету експертів, не досягнув жодний європейський регіон. Зазвичай, причини вбачаються у не- достатній гармонізації політики на рівні Європейського Союзу та недостат- ньому взаємному розумінні між суб’єктами взаємодії в транскордонних об- ластях. Інтегровані програми регіонального розвитку неможливо створити до того часу, поки не буде досягнута повна інтеграція на рівні ЄС. Здебіль- шого вона можлива в окремих сферах, таких, наприклад, як ринок праці, транскордонний економічний розвиток, технологічні інновації тощо. Вод- ночас, чим більше подібних сфер отримують статус спільних, тим більшим стає ступінь автономії єврорегіону від держав. Співпраця в межах єврорегіонів дає позитивні наслідки в тому разі, якщо в ній використовуються конструктивістські підходи. Крім того, щоб глибше ввійти в проблематику – „єврорегіони і державний суверенітет”, та- кож варто зосередитися саме на теорії конструктивізму. Розвиток політич- ної науки в останньому десятилітті XX ст. в основному відбувався у напря- мі, який передбачали деякі вчені і практики ще в кінці 1960-х – на почат- ку 1970-х рр. Процеси на субдержавному рівні привертали все більше ува- ги дослідників, внаслідок чого намітився перехід від класичних теорій ін- теграції до інноваційних політико-соціологічних концепцій, однією з яких і став конструктивізм. Конструктивізм у міжнародних відносинах – категорія, яка, зазвичай, відноситься до соціології міжнародних відносин. У пропонованому до- 371 слідженні під конструктивізмом і конструктивістами розуміється лише та частина „критичної теорії міжнародних відносин”, яка називається кон- структивізмом у конкретному вузькому розумінні (основні представники – А. Вендет і Д. Раггі). Втім, незважаючи на це, існує цілий ряд теорій, які намагаються пояснити світову політику як соціально сконструйовану, до якої А. Вендет відносить постмодерністів, неомарксистів, представників феміністських теорій тощо. Конструктивізм виник унаслідок об’єднання міжнародно-політичної теорії і практики соціального конструювання ре- альності. Критикуючи онтологію „неоутилітаристських” теорій, неореаліз- му і неоліберального інституціоналізму стосовно міжнародних відносин, конструктивісти сформулювали дві основоположні ідеї [15, с. 71]: • в основу спілкування людей (маємо на увазі – міжнародну політику) покладено насамперед соціальні, а не матеріальні причини; • індивідуальність акторів (йдеться, зокрема, про держави) та їхні ін- тереси є наслідком передусім певних соціальних причин, а не ви- значаються їх статусом [3, с. 48]. Більше того, оскільки ідентичність для конструктивістів є емпіричним питанням, яке лише слід тео- ретизувати в історичному, культурному, політичному і соціальному контекстах, оскільки вона (ідентичність) може змінюватися, залеж- но від контексту [9, с. 175]. Конструктивізм, безумовно, актуалізує інтерес до національних держав як агентів міжнародної системи. Однак, об’єднуючи основну тезу конструк- тивізму – „практика – ідентичність – інтереси” – з конструктивістською логікою, за якою „територіальні одиниці на всіх рівнях є соціально скон- струйованими” [6, с. 54], можна далі розвинути розуміння транскордонного регіоналізму, як частини світової системи. М. Перкманн критично переглядає й інтерпретує ряд визначень, які за- стосовують до транскордонної співпраці і єврорегіонів різні автори, згідно з конструктивістськими підходами. Одним із таких є визначення транс­ кордонної співпраці П. Шмітта-Егнера, в якому він наголошує, що „тран- скордонна співпраця – це взаємодія між сусідніми регіонами для збережен- ня, управління і розвитку їх спільного життєвого простору, без залучення їх центральної влади”. На думку М. Перкманна, це визначення містить по- силання на існування a priori певного життєвого простору, тоді як практика свідчить, що в більшості випадків загальні цілі конструюються прикордон- ними спільнотами на тимчасовій (аd hос) основі [12, с. 9]. Номіналістські підходи до визначення єврорегіонів також зазнають критики. Можна, зокрема, навести визначення С. Райха: „Транскордонний регіон – це територіальна одиниця, яка має спільні історичні, соціально- 372 економічні і культурні особливості, так само, як, меншою мірою експери- ментально, власну регіональну ідентичність і автономні (політичні і соці- альні) інститути, а тому, відповідно, претендує на автономне визначення своїх потреб і інтересів, які здатна артикулювати і захищати”. Критика конструктивістів заснована на виявленні подібних підходів в ігноруванні емпіричного досвіду взаємодії при визначенні, наприклад, інтересів: „регі- ональність” транскордонного регіону не може розглядатись як заданість; її слід розуміти як результат процесу соціального конструювання” [8, c. 193]. Поняття „регіоналізм” ввів до наукової термінології Б. Хеттне і розвивав його понад десять років, а згодом, у створеній ним концепції, доповнив ще поняттями „новий регіоналізм” та „регіональність” [7, с. 27]. Саме так ви- глядає спроба визначення суті єврорегіонів з позицій конструктивізму. При такому підході питання про передумови існування транскордонних регіонів втрачає принциповість, адже культурна чи етнічна спільнота, її історичне коріння, функціональні зв’язки чи інші „причини” співпраці і взаємодії стають неважливими, а значення має лише процес конструювання. Звідси, перспективність співпраці в рамках того чи іншого регіону не залежить від часу і місця його створення, а лише від того, до конструювання якої євроре- гіональної „реальності” приведуть знання взаємодіючих індивідів і чи збі- гатимуться в учасників співпраці інтерпретації реальності. Тож конструк- тивістське бачення транскордонної співпраці взагалі, і єврорегіональної зокрема, вимагає введення інтелектуальної складової у процес розбудови регіонів [1, с. 32]. Подібною складовою стають „епістемологічні співтовариства”, які Д. Раг­ гі визначає як „транснаціональні мережі експертів”, переконання яких впливають на вирішення конкретних політичних проблем” транскордонної співпраці [13, c. 868]. Успіх єврорегіональної співпраці багато в чому за- лежить від діяльності таких співтовариств у кожному конкретному регіоні. Аналіз європейського регіоналізму з позицій конструктивізму, з одного боку, не дає можливості виявити вплив історичних і інших передумов утво- рення єврорегіонів на їх суть. Водночас, конструктивістський підхід стиму- лює продовження дискусії про різні характеристики єврорегіону, однією з яких, як було показано вище, є загроза ослаблення національної держави. Професор світової політики й економіки Університету Орхуса (Данія) Р. Се- ренсен, виступаючи з конструктивістських позицій, проводить аналіз кон- цепції суверенітету в його константності і трансформації [14, c. 596]. Вче- ний послідовно використовує поняття „правила суверенітету”, яке запропо- нували і розвинули С. Баркін і Б. Кронін [5, c. 109], та „гра суверенітету”, яке досліджував Р. Джексон [10, c. 91]. 373 З огляду на мету дослідження, розглянемо лише найбільш істотні обста- вини. По-перше, суверенітет можливий лише при наявності держави, адже інші спільноти не можуть бути суверенні (Г. Серенсен називає суверенітет „суверенною державністю”). По-друге, в „грі суверенітету”, основними гравцями якої є суверенні держави, існує два види правил – конститутивні (незмінні) і регулятивні. Якщо єврорегіони як „чинники” і як/ чи „актори” впливають на послаблення держави, то тим самим вони впливають і на змі- ну правил суверенітету. Питання полягає лише в тому – яких правил і якою мірою. На перший погляд, єврорегіони (як і будь-що інше) нездатні впли- нути на зміну конститутивного правила, яке виражається в конституційній незалежності держав. Регулятивне правило – зміни у відносинах суверенних держав: як вони взаємодіють між собою і чинять одна щодо іншої в різних умовах (зокрема, сюди належить питання війни і миру, а також визнання держав суверенними з боку інших суверенних держав). До регулятивних правил відноситься та- кож дипломатія. Є ще і третій, динамічний компонент – позитивна, субстан- ційна, емпірична державність, тобто реальні характеристики державності, які не впливають на її постійну конституційну суверенність. Цей компонент пов’язаний з регулятивними правилами суверенітету. Поєднання правил су- веренітету і субстанційної державності приводить до існування трьох ігор суверенітету: вестфальської, постколоніальної і постмодерністської. У постмодерністській – представленій Європейським Союзом – грі змінюється (порівняно з вестфальською і постколоніальною) емпірична державність, а також регулятивні правила (конститутивні правила зали- шаються незмінними). Перша зміна пов’язана з такими властивостями постмодерністських держав, як глобалізована економіка, багаторівнева структура управління і більш складна ідентичність управління (також ба- гаторівнева). Змінюються і регулятивні правила, пов’язані з невтручан- ням у справи держави. Наприклад, якщо звернутись до євроінтеграційних устремлінь України, то стає очевидним, що угода про зону вільної торгівлі нашої держави з Європейським Союзом може стати інструментом перетво- рень у ній. Адже неодноразово зазначалось, що економічна і торговельна співпраця між Україною та ЄС формуватиметься через „поглиблену” зону вільної торгівлі. Водночас, на відміну від класичної, поглиблена зона віль- ної торгівлі (ЗВТ) передбачає не лише скасування митних тарифів на тор- гівлю товарами, але й лібералізацію торгівлі послугами та адаптацію відпо- відного регуляторного законодавства України до законодавства Євросоюзу, до якого входять також угоди Світової організації торгівлі (СОТ) (гармо- нізація законодавства) [4, c. 275]. Подібні приклади можна навести також, 374 якщо розглянути взаємини Республіки Молдова з Європейським Союзом або Румунією, яка стала повноправним членом ЄС 1 січня 2007 р. Таким чином, на нашу думку, членство у ЗВТ і СОТ, зокрема, дає можливість од- ним державам втручатись у внутрішні справи інших держав, незважаючи на те, що при цьому порушується державний суверенітет. Питання полягає в тому, наскільки транскордонний регіоналізм і його основні інститути, європейські регіони здатні брати участь у грі суверені- тету. Оскільки дані спільноти пов’язані з європейською інтеграцією, вони є одним з компонентів (характеристик) контексту цієї гри, в якій беруть участь сучасні держави. Втім, питання полягає в тому, чи можуть вони вплинути на зміну правил суверенітету? Насамперед – це зміна регулятивних правил, пов’язаних із взаєминами між державами у сфері транскордонної співпраці. Існування єврорегіонів (і інститутів, що підтримують їх діяльність) змінює зразки поведінки дер- жав унаслідок укладання відповідних угод (наприклад, заснованих на Ма- дридській конвенції 1980 р.). Сюди ж можна віднести парадипломатичну діяльність регіонів, що входять до складу єврорегіонів, і їх вплив на зо- внішню політику держав. Цікавими є міркування у зв’язку з цим, які ви- словлює конструктивіст Г. Серенсен, про вплив регулятивних правил на мінливість конститутивних правил у межах Євросоюзу. Наскільки зміни істотних ознак державності здатні вплинути на зміни конститутивних пра- вил? Адже поняття суверенітету і держави нерозривно пов’язані між собою, а „єврорегіони як фактори” здатні зруйнувати державний кордон – ознаку суверенної держави. Внаслідок цього страждає логіка Г. Серенсена, який підкреслює, що „X розглядається як Y в контексті С”, де держава (X) роз- глядається як суверенна (Y) у контексті міждержавних відносин (С). При цьому держава (X) володіє трьома елементами – обмеженою територією, населенням і урядом [11, c. 459]. Якщо відсутній кордон, втрачається один з трьох елементів, а далі за ним і поняття держави в сучасному розумінні. Зрештою, відсутність причини (держави) означає неможливість існування наслідку суверенітету. Отже, на цьому прикладі видно, що використання конструктивістської логіки залишає без відповіді питання про природу і передумови співпраці в межах єврорегіонів, але окреслює проблему майбутнього єврорегіонів у зв’язку з їх можливим впливом на структуру міжнародних відносин. Євро- регіони здатні стати одним із факторів послаблення державного сувереніте- ту, щоправда, лише ті з них, які доведуть власну життєздатність, що, своєю чергою, залежить від учасників процесу співпраці і, значною мірою – від епістемологічних співтовариств. 375 Предмет конструктивізму – емпірична реальність. Класичні ж теорії єв- ропейської інтеграції (транзакціоналізм, функціоналізм, неофункціоналізм) здатні більше розкрити природу єврорегіонів – ідеологічну суть і зміст про- цесу їх створення. Список використаних джерел 1. Безопасность и международное сотрудничество в поясе новых гра- ниц России / под ред. Л. Б. Вардомского, С. В. Годунова. – М. – Волгоград: НОФМО, 2002. – 436 с. 2. Бусыгина И. Региональная политика: новые тенденции и вызовы / И. Бусыгина // Европейский Союз на пороге ХХI века: выбор стратегии развития / Ю. А. Борко, О. В. Буторина (ред.). – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 472 с. 3. Вендт А. Четыре социологии международной политики / А. Вендт // Международные отношения: социологические подходы / под ред. П. А. Цыганковой. – М.: Гардарики, 1998. – C. 48–90. 4. Гаряча Ю. П. Правові засади внутрішнього ринку Європейського Союзу / Ю. П. Гаряча // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 1 (10). – С. 275–279. 5. Barkin J., Cronin B. The stateand the nation: changing norms and the rules of sovereignty in international relations / J. Barkin, B. Cronin // International Organization. – Vol. 48. – № 1. – P. 107–130. 6. Christiansen T. Reconstructing European Space: From Territorial Politics to Multilevel Governance / T. Christiansen // K.-E. Jorgensen (Ed.) Reflective Approaches to European Governance. – New York, 1997. – Р. 50–70. 7. Hettne B. The new regionalism revisited // Theories of new regionalism: a Palgrave reader / F. Sőderbaum, T. Shaw (Eds.). – Houndmills, 2003. – Р. 22–42. 8. Hettne B., Inotai A. The new regionalism: implication for global development and international security / B. Hettne, A. Inotai. – Helsinki: UN university, 1994. – 234 р. 9. Hopf T. The Promise of Constructivism in International Relations Theory / T. Hopf // International Security. – 1995. – Vol. 23. – № 1. – Р. 168–183. 10. Jackson R. H. Quasi-states: sovereignty, international relations, and the Third World / R. H. Jackson. – Cambridge: Cambridge University Press, 1990. – 225 р. 11. James A. The Practice of Sovereign Statchood in Contemporary International Society / A. James // Political Studies. – 1999. – Vol. 47. – S. І. – P. 457–473. 12. Perkmann M. The rise of the Euroregion. A bird’s eye perspective on European cross-border co-operation / M. Perkmann [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.lancs.as.uk/fss/sociology/papers/perkmann-rise-of- euroregio.pdf 13. Ruggie J. G. What Macks this World Hang Together? Nco-Utilitarianism and the Social Constructivist Changes? / J. G. Ruggie // International organization. – 1998. – Vol. 52. – № 4. – P. 860–892. 14. Sarensen G. Sovercignty: Change and Continuity in a Fundamental Institution / G. Sarensen // Political Studies. – 1999. – Vol. 47. – S. І. – P. 590–604. 15. Wendt A. Constructing International Politics / A. Wendt // International Security. – 1995. – Vol. 20. – № 1. – P. 58–82. 376 Vira Burdiak (Chernivtsi, Ukraine) Theoretical Discourse in the Dichotomy „Euroregions – State Sovereignty” The article is dedicated to the analysis of theoretical and methodological approaches to the interrelation of two political notions „Euroregions” and „state sovereignty”. Author points out that Euroregions were created in order to reinforce interaction between their subjects thus weakening influence of the state. Significant number of interesting scientific publications classifies this as a peculiarity of Euroregions: participation of the local and regional authorities in the trans-boundary regions facilitates their emancipation, simultaneously proving the domination of national state. Not being limited by the normative regulations for the necessity of such emancipation, trans-boundary regionalism can be considered as a result of 19 century ideology of progressive regionalism, which viewed the state as a bad manager of regional development. It was emphasized that at present processes on the subnational level attract more attention from the researchers, which has caused the transition from the classical integration theories to the innovative political and sociological concepts, one of which is constructivism. Author argues that cooperation within Euroregions gives positive results when it uses constructivist approaches and constructivism theory. In the post-modernist game led by the European Union empiric sovereignty and regulative rules are changing (in comparison with Westphalian and post- colonial) whereas constitution rules remain unchanged. First change is connected with such qualities of post-modern states as globalised economy, multilevel management structure and more complicated management identity (also multilevel). Regulative rules, connected to the non-interference of the state, are also changing. Subject of constructivism is empiric reality. Classical theories of European integration (transactionalism, functionalism, neofunctionalism) are able to reveal better the nature of Euroregions – ideological essence and contents of the process of their creation. Key words: Euro-regions, state sovereignty, theoretical discourse, Ukraine, Romania and Moldova. 377 Vira Burdiak (Cernăuţi, Ucraina) Discursul teoretic în dihotomia „Euroregiune – Suveranitate de Stat” În articol sunt analizate abordările teoretice şi metodologice în raportul dintre cele două concepte politice: „euroregiune” şi „suveranitate de stat”. Autoarea subliniază faptul că euroregiunile au fost create pentru a consolida cooperarea dintre membrii săi, eliberându-se de sub influenţa statului. Într-o gamă destul de largă de publicaţii ştiinţifice interesante se constatează că acest fapt se referă la caracteristicile euroregiunilor: antrenarea în structurile transfrontaliere a autorităţilor locale şi regionale duce la emanciparea lor, însă totodată demonstează dominarea statului naţional. Fără a se limita doar la ordo­ nanţele normative în necesitatea unei astfel de emancipare, putem considera regionalismul transfrontalier drept rezultat al ideologiei regionalismului din secolul al XX-lea, care interpreta statul ca un manager prost în dezvoltarea regională. De remarcat, că actualmente procesele care au loc la nivelul substatal atrag tot mai mult atenţia cercetătorilor. Prin urmare, are lo o trecere de la teoriile clasice de integrare la conceptele politico-sociale inovatoare, unul dintre care a devenit constructivismul. Autoarea susţine că cooperarea în cadrul regiunilor europene este productivă în cazul, în care au fost folosite abordări constructiviste şi sugerează să ne întoarcem la aplicarea teoriei constructivismului în practică. În jocul postmodernist iniţiat de Uniunea Europeană, reglementarea politicilor şi statalitatea empirică este în modificare (în comparaţie cu cel Westphalian şi cu cel postcolonial), însă normele constitutive rămân neschimbate. Primele schimbări sunt legate de proprietăţile postmodernimului şi de economia globalizată, de structura diferenţiată a managementului şi de gestionarea identităţii complexe (la mai multe niveluri). Normele şi reglementările ce ţin de neutralitatea şi neamestecul în treburile statului naţional sunt şi ele în schimbare. Subiectul constructivismului ste o realitate empirică. Teoriile clasice ale integrării europene (transacţionalismul, funcţionalismul, neofuncţionalismul) pot dezvălui mai mult, decât doar natura regiunilor europene – esenţa ideologică şi contextul creării acestora. Cuvinte-cheie: Euroregiune, suveranitate de stat, discursul teoretic, Ucraina, România, Republica Moldova. 378 Константин-Васіле Цока (Oрадя, Румунія) Етапи розвитку функціонального транскордонного співробітництва – дослідження одного випадку: Орадя та Дебрецен – можлива модель для розвитку громад на румунсько- молдовсько-українському кордоні Досліджується актуальність та важливість транскордонного співробіт- ництва, поява нової моделі європейського транскордонного співробітництва у формі Європейського угрупування транскордонного співробітництва, яку автор вважає перспективним інструментом на європейському рівні, через призму різноманітних форм співробітництва. У цьому контексті наводить- ся приклад співробітництва єврометрополії „Ліль – Кортрік – Турнай”. Як дослідження окремого випадку, аналізується концепція Транскордонної Агломерації „Дебрецен – Орадя” на основі використання соціологічних до- слідженнь з метою відображення можливого співробітництва на рівні двох транскордонних громад, а також пропонуються можливі шляхи транскор- донного співробітництва на румунсько-молдовсько-українському кордоні. Ключові слова: транскордонна агломерація „Дебрецен – Орадя”, тран- скордонне співробітництво, Європейське угрупування транскордонного співробітництва, єврометрополія „Ліль – Кортрік – Турнай”, соціологічні дослідження, SWOT-аналіз. Завданнями цього дослідження є показати актуальність та важливість транскордонного співробітництва, появу нової моделі європейського тран- скордонного співробітництва у формі Європейського угрупування тран- скордонного співробітництва, що є перспективним інструментом на євро­ пейському рівні через призму різноманітних форм співробітництва. У цьому контексті можна навести, як вдалий приклад, практику співробітництва єв- рометрополії „Ліль – Кортрік – Турнай”. Як дослідження одного випадку, необхідно проаналізувати концепцію Транскордонної Агломерації „Дебре- цен – Орадя”, використовуючи різні соціологічні дослідження, з метою відо- браження можливого співробітництва на рівні двох транскордонних громад 379 та, не останньою чергою, запропонувати можливі шляхи транскордонного співробітництва на румунсько-молдовсько-українському кордоні. Як взірець успішної практики європейського транскордонного співро- бітництва ми запропонували модель єврометрополії „Ліль – Кортрік – Тур- най” – перша модель транскордонного співробітництва у формі Європей- ського угрупування транскордонного співробітництва (ЄУТС). Для того, щоб краще зрозуміти особливості розвитку Європейського угру- пування транскордонного співробітництва, розглянемо його спосіб функціо- нування, організаційну структуру, також деякі наявні статистичні дані. Еврометрополія „Ліль – Кортрік – Турнай” офіційно почала функціону- вати 28 січня 2008 р. у формі Європейського угрупування транскордонного співробітництва та стала першим угрупування такого типу на європейсько- му рівні. Цей успіх має свої коріння ще у 90-х рр. ХХ ст. та є результатом докладених зусиль П’єра Мопойя, адже саме у цьому періоді були ініційо- вані дії у царині транскордонного співробітництва. Варто коротко навести основні історичні дати i моменти процесу тран- скордонного співробітництва та заснування єврометрополії ЛКТ [10]: • Транскордонна конференція міжміських організацій 1991 р.; • Імплементація проекту „Interreg”; • Підписання франко-бельгійського договору у галузі транскордон- ного співробітництва на рівні місцевої влади; • Утворення робочої групи із 12 (6 французьких та 6 бельгійських) парламентарів у 2005–2006 рр.; • Пропозиція підписати договір про початок транскордонного співро- бітництва між 14 членами у червні 2006 р.; • Регламент ЄУТС – липень 2006 р.; • Спільна Декларація утворення єврометрополії ЛКТ (ЄУТС) від 19 березня 2006 р.; • Перше засідання Ради єврометрополії ЛКТ від 28 січня 2008 р. Протягом 15 років транскордонного співробітництва у цьому форматі можемо запропонувати вашій увазі декілька конкретних прикладів його ді- яльності у таких напрямах: • транспортна галузь, запровадження 13 транскордонних автобусних ліній; • планування міського будівництва; • економічна галузь, заснування центрів транскордонної економічної конкурентоспроможності; • галузь забезпечення людськими ресурсами; • галузь навколишнього середовища; • експлуатація каналу „Deule – Escaut”, транскордонного пішохідного мосту „Pont Rouge”, менеджмент каналу „Canal Roubaix”; 380 • галузь комунікацій: транскордонне телебачення; • культурно-виховна галузь: співпраця між Музеями сучасного мис- тецтва „Lille Metropolis” і „Grand Hornu” та туристично-культурне просування єврометрополії; • галузь охорони здоров’я; На рівні єврометрополії було розроблено 4 основні завдання [5, p. 71]: • транскордонна потужність; • консультування, політичні дебати та діалог; • управління та реалізація проектів; • якість життя громадян. Еврометрополія „Ліль – Кортрік – Турнай” є найбільшим конурбаційним європейським транскордонним утворенням, адже відповідно до статистич- них даних, територія охоплює 3 544 км², з 2 млн населення (574 мешканці / км²), що робить її сильним утворенням у центрі трикутника Брюссель – Па- риж – Лондон [5, p. 73]. Партнерами, які заснували єврометрополію ЛКТ, є 14 територіальних суб’єктів Франції та Бельгії. У структурі єврометрополії ЛКТ можна виділити такі організаційні рів- ні [5, p. 71]: • виконавчий комітет з менеджменту, утворений із президента та 3-х віце-президентів; • виконавча влада, утворена із 32 членів; • комітет, утворений із 84 членів; • транскордонне агентство, яке функціонує як адміністративний та технічний інструмент. Таблиця 1 Бюджет єврометрополії ЛКТ 2008 2010 989 900 євро 1 485 300 євро Бюджетні внески, % France 50 Belgium 50 LMCU: 25 Belgium FL: 21,43 Région: 10 Belgium W: 21,43 Départment: 10 State F: 5 State B: 7,140 Джерело: Складено за: METIS GmbH The European Grouping of Territorial Cooperation (EGTC): state of play and prospect. – Belgium, 2009, p. 71–72. 381 Принципи транскордонного урядування: • керівний орган; • бюджети; • політика білінгвізму; • оцінка ефективності діяльності та фінансової ситуації кожні 3 роки; • організація конференцій міських голів та ради транскордонного розвитку. Як перспективи ефективного та довготривалого розвитку на рівні єв- рометрополії ЛКТ були визначені 10 галузей діяльності, серед яких тран- спорт, туризм, культура, економіка та зв’язки, система цін, виховання та громадянство. Джерело: Складено за: http://www.espaces-transfrontaliers.org/en/conurbations/ terri_doc_ag_eurometropole_lille_en.html 382 З метою успішного здійснення транскордонного співробітництва необ- хідно пройти такі етапи [1, p. 53]: • здійснення SWOT-аналізу; • поява загального бачення; • вироблення завдань та пріоритетів; • розробка спільної стратегії транскордонного розвитку; • підготовка проектів; • імплементація проектів; • здійснення моніторингу та оцінювання результатів. Для визначення кроків, яких необхідно дотримуватися у перспективі сталого, довготривалого розвиваючого транскордонного співтовариства, дослідимо транскордонне співтовариство, яке почалося зі скромного проек- ту „Транскордонна агломерація „Дебрецен (Угорщина) – Орадя (Румунія)” під керівництвом професорів Іствана Сулі-Закари та Іоана Хорги. Цей проект був розроблений за результатами дослідження, проведе- ного за допомогою методу соціологічного анкетування, що передбача- ло одержання інформації стосовно: співтовариства на рівні двох громад; соціально-економічного розвитку; виявлення існуючих проблем; рівень до- віри до політичних інститутів та органів влади; вироблення рекомендацій щодо ефективного розвитку громад. Цільову групу, тобто респондентів, було поділено на три великі групи: студенти, яким надавалося 50 % анкет (їх частка становила 50 % респон- дентів, тому що саме на молодь, більшою мірою, впливатимуть наслідки майбутнього транскордонного співробітництва); люди старше за 25 років, яким надавалося 40 % анкет (умовно цей сегмент населення отримав назву „громадська думка”); інституції, представлені службовцями органів прав- ління Дебрецена та Ораді, на рівні яких практикується транскордонне спів- робітництво, отримали 10 % анкет [9, p. 73]. Якщо проаналізувати рівень транскордонного відвідування двох сусід- ніх міст (тобто, як часто одна сторона відвідує іншу), можна зауважити, що з боку Румунії кожна категорія населення продемонструвала певний відсо- ток: студенти – 44,8 %, „громадська думка” – 53,7 %, інституції – 49,1 % (вирахувано індекс того, як часто відвідували румуни місто Дебрецен: один, два або три рази). Щодо угорської сторони, то, дотримуючись тих же критеріїв, можна подати такі результати: студенти – 32,1 %, „громадська думка” – 40,9 %, а інституції – 44,5 %. Вираховування індексу частоти відвідування сусіднього міста має низку цілей, а саме: розвиток туризму, транзит, покупки, справи та бізнес, відві­ 383 дування родичів, а також культурні моменти – розваги, медичне обслугову- вання, участь та організація конкурсів, розробка проектів, здобуття освіти, організація та участь у конференціях та семінарах. Таблиця 2 Студенти > 25 років „громад- Інститути Мета Орадя / ська думка” Орадя / Дебрецен Орадя /Дебрецен Дебрецен Туризм, % 13,8–8,8 10,3–13,9 18–16,5 Транзиція, % 11,6–1,3 11,8–1,6 12,7–2,9 Покупки, % 13,6–15 24,6–24,6 18,3–23,3 Інше, % 47,8–64,2 38,4–52,5 32–51,5 На основі статистичних даних наведених у таблиці, на перших трьох позиціях розташовані основні цілі відвідування трьома категоріями насе- лення сусіднього міста. Для визначення пріоритетних моментів у ефективному розвитку сусід- ніх міст респондентам було запропоноване закрите запитання з декілько- ма варіантами відповідей, а також була надана можливість запропонувати власну додаткову відповідь з метою: а) відкриття нових пунктів переходу кордону – відкриття нових доріг до Дебрецена та Ораді; б) створення пунктів інформування (економічних, туристичних, адміні- стративних, єврорегіональних, транспортних тощо); в) запровадження щоденних подорожей Орадя – Дебрецен (автобуси та потяги); г) періодичні зустрічі між офіційними особами сусідніх міст; д) проведення курсів спеціалізації менеджерів, експертів в Ораді (для мешканців Дебрецена) та у Дебрецені (для мешканців із Ораді); е) розробка програм обміну досвідом (між професорами, студентами та учнями); є) розробка спільних проектів; ж) організація ярмарків та робочих місць; з) організація зустрічей між експертами різноманітних галузей діяль- ності. На запропоновані в анкетах запитання більше ніж 50 % респондентів відповіли, що для гармонійного розвитку двох сусідніх міст необхідне на- самперед: • створення пунктів інформування; 384 • розробка різних програм обміну досвідом; • розробка спільних проектів, за допомогою яких можна отримувати доступ до різноманітних місцевих, єврорегіональних, регіональних, національних та структурних загальноєвропейських фондів, що по- зитивно впливатиме на гармонійний розвиток агломерації громад Дебрецен – Орадя. Основне завдання центрального запитання соціологічного опитування було спрямоване на те, щоб дізнатися думку респондентів про проект під назвою „Збудуємо спільне майбутнє: агломерація громад Дебрецен – Ора- дя – 700,000 (2020)”. Це запитання мало три варіанти відповідей. На основі аналізу отриманих відповідей можемо зауважити, що три ка- тегорії респондентів позитивно сприймають проект транскордонного спів- товариства. Більше того, румунська сторона продемонструвала вищий рі- вень зацікавленості у цьому: студенти – 66 %; „громадська думка” – 64,5 %; інституції – 73,1 % позитивно відповіли на запитання про запропонова- ний проект), угорська сторона показала такі результати: студенти – 51,7 %; „громадська думка” – 63,1 %; інституції – 60,2 %. Здійснюючи SWOT-аналіз з метою дізнатися думку респондентів про шляхи та напрями консолідації транскордонного співробітництва на рівні міст Дебрецена та Ораді, ми зуміли виявити як внутрішні (сильні та слабкі місця), так і зовнішні (загрози, можливості) фактори розвитку цієї форми співробітництва. Унаслідок застосування методу SWOT-аналізу ми спромоглися виділи- ти 5 основних вимірів розвитку двох сусідніх міст, що є сильними сторона- ми їхнього функціонування і сприятимуть майбутньому розвитку цієї моде- лі транскордонного співробітництва: • культурний вимір: культурні місця та події, архітектура, церкви, за- гальна культура та релігія; • вимір виховання: академічний досвід, Університет м. Ораді та Уні- верситет м. Дебрецена; • вимір сусідства: географічне розташування, спільні кордони, регіо- нальні пункти, що відкривають перспективи розроблення спільних транскордонних проектів; • транспорт, транспортні транскордонні шляхи; • туризм, спільний розвиток цієї галузі; • модернізація міст, забезпечення високого рівня та якості життя на- селення. Вже завершені дослідження та SWOT-аналіз у комплексі уможливлю- ють перехід до наступного етапу роботи, а саме: до розгляду загального 385 сприйняття аспектів розвитку громад на рівні транскордонного співро- бітництва з метою вироблення завдань та пріоритетів майбутньої спів­ праці. Важливою складовою проведення транскордонного співробітництва є вироблення спільної Стратегії транскордонного співробітництва Дебре- цен – Орадя, – стратегії, яка б експлуатувала по максимуму сильні сторони транскордонного регіону та ліквідувала, або перетворила б на сильні, його слабкі сторони. Більше того, варто користуватися можливостями на загаль- ноєвропейському рівні через призму інструментів європейського фінансу- вання та, не останньою чергою, позбутися негативних факторів на шляху транскордонного розвитку. Для вироблення транскордонної стратегії Орадя – Дебрецен сусідні міста повинні братися до аналізу через призму територіально-адміністративних одиниць NUTS, оскільки відбувається перетинання деяких рівнів, необхід- но враховувати і складові розвитку на рівні NUTS: • місцевий рівень представлений двома муніципалітетами – Дебре- цен та Орадя – найважливіші міста, які виконують політичні, адмі- ністративні, економічні функції, і в яких сконцентрована більшість населення прикордонних регіонів; • повітовий рівень представлений функціонуванням двох повітів Бі- хор та Хажду Біхар, де Орадя та Дебрецен є економічно-політичними та адміністративно-територіальними центрами; • регіональний рівень представлений двома регіонами – Північно- західний регіон розвитку та регіон „Ejszak – Alfold”. • єврорегіональний рівень представлений єврорегіоном „Біхор – Хажду Біхар” [4, p. 153–184], Карпатський єврорегіон [8, p. 19–26] (відповідно до NUTS цей рівень співробітництва не є на рівні Руму- нії), єврорегіональне співробітництво, що приводить до позитивних результатів на таких рівнях, як громадський, інституціональний, економічний, соціально-культурний, послуги [2, p. 88]. • національний рівень представлений співробітництвом між Румуні- єю та Угорщиною. Поряд із рівнем єврорегіонального транскордонного співробітництва ми пропонуємо розвивати інший рівень, тобто, співробітництво на рівні осно- вних центрів повітів Біхор та Гайду-Бігар, Орадя та Біхор; Транскордонна агломерація „Дебрецен – Орадя” зі своїми особливостями, сьогодні, є но- вою концепцією і моделлю ефективного транскордонного співробітництва на рівні двох громад. Запропонована модель та концепція „Транскордонної агломерації” паралельно з розвитком європейської політичної думки щодо 386 розвитку транскордонного співробітництва може еволюціонувати у Євро- пейське угрупування транскордонного співробітництва. Впродовж реалізації проекту Агломерація поява ЄУТС відповідно до Ре- гламенту № 1082/2006 [3, p. 5] дає змогу переорієнтуватися, оскільки у ре- гламентах заснування цих угрупувань була зазначена одна важлива умова – щонайменше дві територіально-адміністративні одиниці, що здатні утво- рити цю інституціоналізовану одиницю транскордонного співробітництва, повинні бути членами Європейського Союзу. З огляду на те, що, починаючи з 2007 р., Румунія є членом ЄС, утворення ЄУТС „Орадя – Дебрецен” стає можливим. Згідно з регламентом організації та функціонування Угрупування може- мо виділити чотири основні моделі організації цього юридичного інстру- менту [6]: • Заснування Угрупування з метою введення в дію програми тери- торіального співробітництва. Наприклад, ЄУТС з правлінням ме- неджменту та/або як спільний технічний секретаріат у програмі „INTERREG IVA”. • Створення ЄУТС з метою впровадження проектів у галузі терито- ріального співробітництва у рамках структурних фондів („FEDR”, „FSE”, „Фонд згуртованості”). Приклад: могло б забезпечити пев- не транскордонне транспортне сполучення або надання медичних послуг у рамках програми співробітництва або у рамках двох про- грам національної конвергенції. • Європейське угрупування територіального співробітництва засно- ване з метою розробка та імплементації проектів, фінансованих Європейським Союзом за межами вищезгаданих; наприклад, Про- грама 7 для технологічного дослідження та розвитку або Програма для інновації та конкурентоспроможності можуть співфінансувати проекти співробітництва, представлені територіальними одиниця- ми двох країн ЄС. • Європейське угрупування територіального співробітництва засно- ване з метою виконання спільного завдання громад поза межами фондів ЄС. Заходи та проекти, які стосуються різних галузей діяльності, на тран- скордонному рівні переходять на наступну фазу розвитку, яка передбачає їх імплементацію, після чого відбувається моніторинг та оцінка проектів на основі аналізу отриманих результатів. Для дослідження українських регіонів необхідно проаналізувати Євро- пейське угрупування територіальної співпраці з обмеженою відповідаль- 387 ністю UTTS1 за участю нових країн-членів європейського Союзу (Угорщи- на, Словаччина та Румунія) та третьої сторони – України, де організаційна структура лише встановлюється, не унеможливлюючи приєднання інших держав, за ініціативою на місцевому рівні. Потреба у транскордонному співробітництві у формі ЄУТС враховує подібність економічних проблем, визначення спільних шляхів та пропози- ції спільних транскордонних проектів. Щодо історичного співробітництва, враховуючи участь української держави у різноманітних європейських формах транскордонного співтовариства, варто навести, як приклад, євро- регіон Карпати [7, p. 20], в якому кооперують 5 держав (Україна, Угорщина, Словаччина, Румунія, Польща). Основні завдання UTTS-угрупування полягають у підтримці економіч- ної та соціальної згуртованості; співробітництві на рівні транскордонних регіонів різних організацій; підвищенні рівня якості життя населення та, не останньою чергою, загальному розвитку регіонів [5, p. 77]. У висновках, посилаючись на першу успішну модель Європейського угрупування транскордонного співробітництва – єврометрополії „Ліль – Кортрік – Торнай”, ми зробили суттєві кроки у розвитку ефективного, функціонального та довготривалого співробітництва на рівні громад Де- брецена та Ораді. Кінцевою метою цього співтовариства було перетворен- ня досліджуваного ареалу у Європейське Угрупування Транскордонного Співтовариства. Ця модель може бути запозичена громадами на румунсько- українсько-молдовському кордоні, наприклад: Сігет (Румунія) / Солотвино (Україна) / Сучава (Румунія) / Чернівці (Україна) / Галац (Румунія) / Кабул (Республіка Молдова) / Рень (Республіка Молдова). Список використаних джерел 1. Boar Nicolae. Regiunea transfrontalieră româno – ucraineană a Maramureşului. – Cluj-Napoca: Presa Universitară Clujeană, 2005. 2. Czimre Klara. Cross-Border Co-operation – Theory and Practice, a Debrceni Egyetem Kossuth Egyetemi Kiadoja. – Debrecen, 2006. 3. European Union-Comittee of the Regions, The European Grouping Of Territorial Cooperation – EGCT. – Bruхеsselеs, 2007. 4. Ilieş Alexandru. România. Euroregiuni. – Oradea: Editura Universităţii din Oradea, 2004. 5. METIS GmbH. The European Grouping of Territorial Cooperation (EGTC): state of play and prospects. – Belgium, 2009. 6. Popoviciu Adrian-Claudiu, Ţoca Constantin-Vasile. Regional development and territorial cooperation in Central and Eastern Europe in the context of the CoR 1 Ung – Tisza – Túr – Sajó (Hernád – Bódva – Szinva) 388 White Paper on multilevel Governance: International Conference, 20–21 May 2010, Oradea. 7. Suli-Zakar Istvan. Karpatok Euroregio Interregionalis szovetseg tiz evet, a Debrceni Egyetem Kossuth Egyetemi Kiadoja. – Debrecen, 2008. 8. Suli-Zakar Istvan. Karpatok Euroregio. 15 ev a hatarokon ativelo kapcsolatok fejleszteseert, a Debrceni Egyetem Kossuth Egyetemi Kiadoja. – Debrecen, 2008. 9. Suli-Zakar Istvan. Neighbours and Partners: on the two sides og the border, a Debrceni Egyetem Kossuth Egyetemi Kiadoja. – Debrecen, 2008. 10. http://www.espacestransfrontaliers.org/en/conurbations/terri_doc_ag_ eurometropole_lille_en.html#2nat3cul. Constantin-Vasile TSoca (Oradea, Romania) Stages of functional cross-border cooperation – case study: Oradea and Debrecen – model for community development ON Romanian-Moldavian-Ukrainian border The cross-border cooperation represents a field of interest at European level and it gets a special attention from to border regions that have the possibility, due to the common situations, to develop threw common projects and cross-border projects. The actuality of cross-border cooperation, is closely connected to the apparition of a new European instrument of cross-border cooperation under the shape of the European Groups of Cross-border Cooperation, which represents an important instrument, one of perspective at European level, through the various forms of cooperation, having as an example of good practice the Euro metropolis „Lille – Kortrijk – Tournai”, trying to go through the stages that should be followed for the perspective of an efficient and sustained cross-border cooperation. As a case study we will review the concept of Cross-border Jam „Debrecen – Oradea”, and through the sociological research we can see a possible cooperation in the two cross-border communities and not least by providing possible solutions to the cross-border cooperation at the Romanian-Ukrainian – Moldavian border. In conclusion, being based on the first success pattern of the European Groups of Cross-border Cooperation, the „Lille – Kortrijk – Tournai” Euro metropolis, we went through the essential steps for developing an efficient, functional and durable cooperation, at the level of Debrecen and Oradea communities, as a final goal 389 of this cooperation being the transformation of the researched area by us into an European Group of Cross-border Cooperation. A similar pattern can be transposed also for the Romanian – Ukrainean – Moldavian border: ex: Sighet (Ro) /Slotvina (Uk), Suceava (RO)/Cernauti (UK), Galati (Ro)/Cahul (MD)/Reni (UK). Key words: transnational Congestion „Debrecen – Orade”, cross-border cooperation, European Group of Cross-border Cooperation, „Lille – Kortrijk – Tournai” Euro metropolis, sociological research, SWOT analysis. Constantin-Vasile Ţoca (Oradea, România) Etapele dezvoltării unei cooperări transfrontaliere funcţionale Studiu de caz. Comunităţile Oradea şi Debrecen, posibil model pentru comunităţi de la frontiera româno-moldoveană-ucrainiană Lucrarea îşi propune să scoată în prim plan importanţa şi actualitatea cooperărilor transfrontaliere, apariţia unui nou instrument european de cooperare transfrontalieră sub forma Grupărilor Europene de Cooperare Transfrontalieră, care reprezintă un instrument de perspectivă la nivelul european, prin prisma diverselor forme de cooperare, în acest sens luând ca şi exemplu de bună practică Eurometropola „Lille – Kortrijk – Tournai”, încercând să parcurgem etapele care ar trebui urmate pentru perspectiva unei cooperări transfrontaliere eficiente şi susţinute. Ca studiu de caz vom trece în revistă conceptul de Aglomeraţie Transfrontalieră „Debrecen – Oradea”, cu cercetarea sociologică aferentă realizată pentru a putea vizualiza o posibilă cooperare la nivelul celor două comunităţi transfrontaliere şi nu în ultimul rând oferind posibile soluţii de cooperare transfrontalieră la graniţa româno-moldoveano-ucrainiană. Pentru a lua ca şi model de bună practică privind cooperarea transfrontalieră europeană, am apelat la modelul de Eurometropolă „Lille – Kortrijk – Tournai”, care este primul model de cooperare transfrontalieră sub forma unei Grupări Europene de Cooperare Transfrontalieră (GECT). În acestă direcţie a modelului Eurometropolei „Lille – Kortrijk – Tournai”, vom identifica modalitatea de funcţionare a acesteia, structura organizatorică precum şi câteva date statistice relevante. Eurometropola Lille – Kortrijk – Tournai”, a intrat oficial în funcţionalitate în 28 ianuarie 2008, sub forma Grupării Europene de Cooperare Transfrontalieră GECT, fiind prima grupare de acest tip înfiinţată la nivel european, acest success având rădăcini în urmă cu 15 390 ani şi reprezintă eforturile susţinute ale lui Pierre Mauroy, perioadă în care au fost vizibile o serie de acţiuni privind cooperarea transfrontalieră. În concluzie bazându-ne pe primul model de succes al Grupărilor Europene de Cooperare Transfrontalieră, Eurometropla „Lille – Kortrijk – Tournai”, am parcurs paşii esenţiali pentru dezvoltarea unei cooperări eficiente, funcţionale şi de durată la nivelul comunităţilor Debrcen şi Oradea, ca scop final al acestei colaborări fiind transformarea arealului supus cercetării de către noi într-o Grupare Europeană de Cooperare Transfrontalieră. Un asemnea model poate fi transpus și pentru granița româno-ucrianiană-moldoveană: exemplu: Sighet (România) /Slotvina (Ucraina), Suceava (România)/Cernăuți (Ucraina), Galați (România)/Cahul (Republica Moldova)/Reni (Republica Moldova). Cuvinte-cheie: Aglomeraţia Tranfrontalieră „Debrecen – Oradea”, cooperare transfrontalieră, Grupările Europene de Cooperare Transfrontalieră, Euro- metropola „Lille – Kortrijk – Tournai”, cercetare sociologică, analiza SWOT. Сергій Гакман (Чернівці, Україна) Гуманітарні аспекти українсько- молдовсько-румунської транскордонної проектної діяльності Розглядається потенціал економічного співробітництва прикордонних адміністративно-територіальних одиниць України, Республіки Молдова та Румунії – членів єврорегіону „Верхній Прут”. Досліджуються особливості реалізації Програми сусідства Румунія – Україна PHARE CBC 2004–2006, а також Програми технічної допомоги TACIS CBC, їх основні здобутки, досвід та уроки. Не залишаються поза увагою і проектні програми інших донорів, які впливали на тристоронню співпрацю, насамперед – на регі- ональному та транскордонному рівнях. Особлива увага приділяється реа- лізації гуманітарних проектів. Розглядаються програмні положення Спіль- ної операційної програми „Румунія – Україна – Молдова 2007–2013”, перспективи, які відкриваються для прикордонних територій трьох країн у рамках співробітництва; окреслені фактори, які стримують активне за- лучення аплікантів з України до спільних проектів у рамках Програми. Автором сформовані пропозиції стосовно зростання рівня взаємодії ор- 391 ганів влади та неурядових організацій у транскордоному співробітництві адміністративно-територіальних одиниць України, Республіки Молдова та Румунії, врахування яких сприятиме гармонізації транскордонної проек- тної діяльності. Ключові слова: транскордонне співробітництво, проекти, єврорегі- он „Верхній Прут”, Програма сусідства „Румунія – Україна PHARE CBC 2004–2006”, Спільна операційна програма „Румунія – Україна – Молдова 2007–2013”. Інтеграція в цивілізоване європейське співтовариство зумовлює прове- дення активної політики добросусідства. Регіональне співробітництво, яке акцентує увагу на механізмах зміцнення добросусідських відносин, покли- кане заповнити ці відносини постійно зростаючим потенціалом взаємодії і взаємозалежності. В умовах прискорення економічних і соціальних пе- ретворень, націлених на якнайшвидше завершення перехідного періоду в Україні, Республіці Молдові та Румунії і подолання відставання стосовно європейського співтовариства транскордонне співробітництво стає корис- ним інструментом європейської інтеграції, економічного і соціального роз- витку і, водночас, складовою добросусідських відносин трьох країн. Проблема транскордонного співробітництва та регіональних аспектів міжнародних відносин відображена в працях українських авторів З. Брой- де, М. Лендьєл, Н. Ротар, І. Студеннікова, О. Дудченко, румунських дослід- ників Б. Ауреску, Є. Патраша, Ш. Пурича та молдовських науковців В. Бру- тера та В. Мошняги. Проте майже недослідженою залишилося транскор- донне проектне співробітництво регіональних державних установ, органів місцевого самоврядування та неурядових організацій по різні боки кордо- ну, особливо на гуманітарному рівні. Аналіз транскордонного співробітництва органів влади, територіальних громад та інших інститутів громадянського суспільства по різні боки кор- дону прикордонних регіонів на рівні проектної діяльності в гуманітарній сфері, вивчення факторів, що сприяють покращенню економічних та гу- манітарних взаємин, перетворенню прикордонного напруження в енергію співпраці і є метою нашого дослідження. Зазначимо, що після підписання у вересні 2000 р. Угоди про створення єврорегіону „Верхній Прут” [21] завершилося формування систем спільних із країнами Центрально-Східної Європи транскордонних структур уздовж західного кордону України, які складаються з єврорегіонів „Буг”, „Верхній Прут”, „Нижній Дунай”, а також Карпатського єврорегіону [2, c.115; 3]. 392 На початку створення єврорегіонів сторони намагалися покращити умо- ви для співпраці. За рішенням Ради єврорегіону „Верхній Прут” та за під- тримки регіональних органів місцевого самоврядування з 1 липня 2001 р. були відмінені місцеві збори і платежі при перетині державного кордону для жителів і юридичних осіб, зареєстрованих на території єврорегіону [15]. Розгорнувши діяльність, Рада Єврорегіону затвердила загальні пріори- тети і механізми їх реалізації, а також списки пріоритетних проектів[14]. З метою популяризації транскордонної економічної співпраці було ініційо- вано проведення Днів Єврорегіону у всіх адміністративно-територіальних одиницях його ареалу [16]. Згодом подібні заходи були організовані в м. Сучава (Румунія) та в м. Бельц (Республіка Молдова). При цьому, істотних змін в економічному співробітництві, які б збіль- шували надходження до державного і місцевого бюджетів, не відбулося. Система оподаткування товарів і послуг, складні системи митної процеду- ри, відсутність системи взаємовизнання сертифікатів, необхідність оформ- лення в різних структурах значної кількості інших дозвільних документів створили невигідний розвиток товарообміну і кооперації в рамках єврорегі- ону, так само як і залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Отже, з різних причин потенціал транскордонної співпраці України, Республіки Молдова та Румунії як по лінії співробітництва в рамках євро- регіонів, так і всередині інших інституціоналізованих структур не викорис- товувався на повну силу. У деяких колах наших країн панують перестороги, пов’язані із взаємним негативним іміджем у колективній свідомості як на регіональному, так і на центральному / національному рівнях. В усіх трьох країнах ще існують труднощі у розбудові громадянського суспільства, що заважає успіху зусиль дво- та багатосторонньої співпраці. Є також внутріш- ні проблеми по різні боки кордонів, що характеризуться незнанням органі- заторами заходів транскордонної співпраці (державні структури, неурядові організації тощо) іноземних мов, низькою можливістю менеджменту та слабким володінням стандартами та процедурами щодо розробки проектів відповідно до єдиних європейських вимог, негативними стереотипами та пересторогами [12, c. 19]. Проте, за останні 3–4 роки можна відзначити зростаючий темп тран- скордонної співпраці на рівні проектної діяльності і як наслідок – по- рівняно швидкий темп корегування та європеїзації менталітету акторів, які докладають зусиль до міжрегіонального співробітництва. У цьому процесі надзвичайно важливу роль у транскордонному співробітництві адміністративно-територіальних одиниць України, Республіки Молдова та 393 Румунії відіграли програми сусідства та прикордонного співробітництва в рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП) [13]. Впровадження програм розбудови відносин ЄС з країнами-сусідами (програми сусідства) передбачає два етапи. Перший етап мав тривати з 2004 до 2006 рр. (Програми сусідства ЄС PHARE СВС 2004–2006) і мав на меті здійснення прагматичного та динамічного пошуку можливостей удоскона- лення поточних процедур підвищення ефективності та гласності співпра- ці між прикордонними регіонами. На цьому етапі з 12 програм сусідства Україна брала участь у 4-х: серед яких – Програма сусідства „Румунія – Україна” (в Україні поширювалась на Закарпатську, Івано-Франківську, Одеську та Чернівецьку області). Вирішувались спільні для прикордонних регіонів завдання: стимулювання сталого економічного та соціального роз- витку в прикордонних регіонах, співпраця у розв’язанні спільних проблем, що існують у таких сферах, як охорона довкілля, охорона здоров’я, захист від організованої злочинності та боротьба з нею, забезпечення ефективного та надійного прикордонного контролю, підтримка заходів на рівні місцевих громад. У рамках Програми сусідства РHARE CBC Румунія – Україна було впроваджено 147 проектів 80-ма аплікантами за підтримки 95 партнерів з України, зокрема 38 – з Чернівецької, 33 – із Закарпатської, 13 – з Івано- Франківської та 11 – з Одеської областей [23]. Найбільша кількість проек- тів була реалізована у Сучавському повіті (50 грантів) [17]. На здійснення проектів програми PHARE CBC 2004–2006 було виділено понад 18,857 тис. євро, відповідно до грантової схеми, на реалізацію про- ектів програми PHARE CBC 2004 – 4,721 тис. євро (25 %), PHARE CBC 2005 – більше ніж 7,489 тис. євро (40 %), PHARE CBC 2006 – над 6,647 тис. євро (35 %) [23]. Найбільше виконаних проектів – 61 – у рамках програма PHARE CBC 2005. За галузевим напрямом було витрачено більше ніж 19,605 тис. євро, зо- крема 18,857 тис. євро розподілили бенефіціарії, а саме: на розширення та укріплення туристичного сектору – понад 4,728 тис. євро (24 %); на тран- скордонну економічну співпрацю – більше ніж 3,396 тис. євро (17 %); на розвиток транскордонного транспорту та інфраструктури кордону – майже 5,002 тис. євро (26 %); на покращання діяльності щодо менеджменту до- вкілля у прикордонних регіонах – понад 3,393 тис. євро (17 %); на заходи спільного фонду малих проектів пріоритету „Від людини до людини” – по- над 2,338 тис. євро (12 %); на заходи технічної підтримки стосовно рекла- ми та оцінки програми – більше ніж 448 тис. євро (4 %) [23]. Спільними зусиллями України та Румунії було проведено понад 1 200 спільних заходів 394 (семінарів, тренінгів, зустрічей), 550 робіт із документами (створення баз даних, довідників, виконання досліджень, наукових розвідок), створено 40 ресурсних центрів (регіональних економічних, екоцентрів, інфоцентрів), 14 транскордонних мереж, підписано 280 протоколів про співпрацю між укра- їнськими та румунськими організаціями, сформовано 46 інструментів та пунктів туристичного інформування, актуалізовано 63 туристичні маршру- ти, відремонтовано 35 км доріг, побудовано 12 інструментів із моніторингу довкілля (вежі для визначення параметрів довкілля, пересувні лабораторії), проведено понад 1 000 інформаційно-маркетингових заходів [17]. Говорячи про проекти гуманітарного напряму, багато з них реалізову- валися за безпосередньої участі партнерів із Чернівецької області. Зокре- ма, Чернівецький регіональний центр перепідготовки та підвищення квалі- фікації працівників органів державної влади, органів місцевого самовряду- вання, державних підприємств, установ та організацій став партнером 4-х транскордонних проектів у рамках цієї програми. Два проекти Центр реалізовував спільно з Сучавською філією Асоціа- ції реалізаторів та видавців патронату книги (Румунія). У 2007 р. – проект „Пропагування транскордонного співробітництва через книгу – кіно – ре- кламу” (2007 р.), в рамках якого проведено три круглі столи в Чернівцях і Сучаві, а також транскордонний фестиваль документального кіно „Шляха- ми легенди” (29–31 жовтня, м. Сучава, Румунія) [10, c. 29]. У 2008 році – проект із Сучавською філією Асоціації продавців та видавців, патронату книги (Румунія) – „Спільні рамки взаємин та інформування через телеба- чення „on line”, електронну книгу і прямі та віртуальні зустрічі”, в рамках якого організовано 4 міжнародні семінари: 2 в Чернівцях і 2 в Сучаві [4]. Два проекти Центр реалізовував спільно із Сучавською філією Асоціа- ції „Європейський центр ресурсів та консалтингу” (CERC). В рамках пер- шого проекту (2007 р.) „Транскордонний центр ресурсів” для працівників органів влади та лідерів громадських організацій по обидва боки кордо- ну було здійснено два інформаційні семінари в м. Сучаві (Румунія) та в м. Чернівцях (Україна), а також три навчальні семінари: „Менеджмент тран- скордонних проектів” (м. Сучава, Румунія), „Громадянське суспільство та європейське громадянство: міжкультурні та традиційні методи спілкуван- ня” (м. Дорогой Ботошанського повіту) і „Транскордонне співробітництво територіальних громад та властей в контексті європейської інтеграції” (м. Чернівці). В рамках другого спільного проекту – „Стандарти якості у менеджменті в транскордонному регіоні” (2008–2009 рр.) відбулося два ін- формаційні семінари й два навчальні: в м. Чернівцях (Україна) та м. Сучаві (Румунія) [9]. 395 Перейняло гуманітарну естафету у транскордонній співпраці Черні- вецьке обласне громадське об’єднання „Буковинські перспективи”, що за експертної підтримки Центру підвищення кваліфікації в рамках зазначеної Програми виконало два транскордонні проекти: спільний із Сучавською гу- манітарною фундацією „Клопот” – „Буковина: духовне багатство” (2009 р.) [20] та спільний із Сучавською філією Асоціації реалізаторів та видавців, патронату книги (Румунія) – „Транскордонний діловий центр – книга, кіно, реклама” (2008–2009 р.) [19]. Ці проекти були логічним продовженням ідеї вивчення культурних цінностей двох сусідніх народів, збереження спільної культурної спадщини, обміну досвідом у пропагуванні фольклору та на- родних звичаїв. Паралельно з програмами PHARE CBC, аплікантами яких, у контексті нашого дослідження, могли бути лише представники Румунії (фінансуван- ня розповсюджувалася також винятково на румунську сторону), розгорта- лася програма TACIS CBC. Програма TACIS була менш тривалою за часом та гнучкою в плані фінансування. Приміром, мінімальний розмір фінансу- вання проектів з боку європейського донора передбачав для 1 та 2 пріори- тетів (проблеми економічного розвитку та захисту довкілля) 500 тис. євро, для 3 пріоритету (гуманітарні проблеми) – 250 тис. Умовою отримання аплікантом коштів було співфінансування з його боку в сумі не менш ніж 10 % вартості проекту. Крім того, під час реалізації проекту аплікант отри- мував лише 90 % від суми європейської фінансової підтримки, а решту – лише після затвердження звіту (зокрема фінансового) проекту. До цього ще треба додати суму, необхідну для сплати НДС при кожній фінансовій опе- рації. З огляду на загальний відсоток від досить великого обсягу донорсько- го співфінансування, сума, яку повинні були мати реалізатори проектів, ста- вала непосильною для великої кількості потенційних аплікантів, особливо неурядових організацій. І все ж, серед проектів цієї програми слід відзначити проект „Популя- ризація спільної культурної спадщини в транскордонному регіоні Чернів- ці – Сучава” вартістю у 290 тис. євро. Він реалізовувався Чернівецькою міською радою, міською радою Кимпулунг Молдовенеск, муніципалітетом Сучави та іншими партнерами у період з липня 2008 р. по лютий 2010 р. У рамках проекту відбулась низка заходів за участю українських та румун- ських народних майстрів, представників туристичного бізнесу, засобів ма- сової інформації. Організовані численні культурологічні експедиції північ- ною та південною частинами Буковини, під час яких відвідано та відзнято 16 культурологічних програм: свято писанки, пленери художників Букови- ни, бали господарів, виставки народних майстрів, фестивалі фольклорного 396 мистецтва. Також команда проекту записала та транслювала низку передач для місцевого телебачення, в яких йшлося про збереження культурної спад- щини Буковини, неоціненний скарб народного мистецтва, залишений нам предками, необхідність його збереження. Зібраний матеріал ліг в основу відеофільму та книги під назвою „Буковина: спільна культурна спадщина”, а також відеофільму „Буковина без кордонів” [7]. Інший проект „Створення інтегрального туристичного продукту для розвитку культурного туризму на Буковині” із загальним бюджетом 701 651 євро реалізовувався з липня 2008 р. до липня 2010 р. Виконавцями проекту стали: Національний історико-архітектурний заповідник „Хотинська фор- теця”, Управління туризму Чернівецької обласної державної адміністрації, Торговельно-промислова палата Сучави та інші партнери. Проект був спря- мований, головним чином, на збереження культурної спадщини, розвиток інфраструктури і підвищення туристичної привабливості Хотинської фор- теці. Окрім проектів гуманітарного напряму, слід відзначити проект „Тран- скордонне співробітництво з інвестиційного розвитку сільських регіонів”, із загальним бюджетом: 738 574 євро, який виконувався у період з липня 2008 р. до грудня 2009 р. Буковинським центром реконструкції і розвитку (головний партнер), Чернівецькою обласною державною адміністрацією, Торговельно-промисловою палатою Сучави та іншими партнерами, також проект „Буковинський інноваційний центр”, із загальним бюджетом 820 840 євро, реалізований впродовж липня 2008 р. – липня 2010 р. Буковин- ською державною фінансовою академією, Чернівецькою обласною держав- ною адміністрацією, Університетом „Stefan cel Mare” (м. Сучава, Румунія) та іншими партнерами [22]. З 2007 р. був запроваджений новий бюджетний цикл ЄС. Стратегіч- ний документ ЄІСП 2007–2013 (загальний бюджет близько 1,1 млрд. євро) запропонував новий підхід до програми. Відповідно до цього до- кумента програми сусідства 2004–2006 рр. між Румунією та Україною і Румунією та Республікою Молдовою були перегруповані в нову про- граму – „Румунія – Україна – Республіка Молдова”. Крім того, фінан- сові інструменти PHARE і TACIS були трансформовані в єдиний Євро- пейський інструмент сусідства та партнерства – ЄІСП, що, безумовно, полегшить управління транскордонними проектами та сприятиме більш тісному залученню партнерів із різних країн. У рамках програми ЄІСП започаткована спільна операційна програма „Україна – Румунія – Респу- бліка Молдова (Joint Operational Programme Romania – Ukraine – Republic of Moldova) 2007–2013”. Фінансування операційної програми становить 397 126,72 млн євро і забезпечується не лише програмою ЄІСП, а й націо- нальними фондами. Україна є учасником ще трьох програм транскор- донного співробітництва в рамках ЄІСП: „Україна – Польща – Білорусь” (бюджет Програми – 186,201 млн євро), „Україна – Угорщина – Словач- чина – Румунія” (бюджет Програми – 68,638 млн євро), „Чорне море” (бюджет Програми – 17,306 млн євро) [13]. Особливістю цих програм є відсутність при їх впроваджені щорічних програм дій та уніфіковані процедури для всіх країн-учасниць (фінансуван- ня, звітність тощо). Країни-учасниці програм розробили спільні операційні програми на весь термін запровадження ЄІСП. До затвердження Програ- ми „Румунія – Україна – Молдова” співпраця трьох країн проходила в дво- сторонньому форматі: між прикордонними регіонами Румунії та України, а також Румунії та всієї території Республіки Молдова в рамках програм сусідства 2004–2006. Звичайно, в рамках цих програм діяли різні правила для країн-учасниць, так само як і різні доступні бюджети для заявників у рамках інструменту РНАRЕ для Румунії та ТАСІS для Республіки Молдови та України [6]. Територія Програми охоплює такі регіони: в Румунії – повіти Сучава, Ботошань, Яси, Васлуї, Галац і Тульча; в Україні – Одеську та Чернівець- ку області; в Республіці Молдові – усю територію. Крім того, до Програми долучено декілька прилеглих регіонів, що можуть позитивно впливати на співпрацю на прикордонній території та брати участь у виконанні проектів як партнери з можливістю отримання близько 20 % від загального бюджету проекту: в Румунії – повіт Браїла; в Україні – Вінницька, Івано-Франківська, Тернопільська (12 районів) та Хмельницька (10 районів) області [24]. Стратегія реалізації операційної програми ґрунтується на чотирьох фун- даментальних завданнях Стратегічного документа ЄІСП ПКС, серед яких сприяння економічному та соціальному розвитку регіонів по обидва боки спільного кордону; вирішення сумісних проблем; забезпечення ефективних і захищених кордонів; сприяння місцевим прикордонним заходам у форматі „від людини до людини”. Відповідно до різноманітності та складності діяльності, якої вимагає виконання кожного з пріоритетних завдань, була визначена основна типо- логія потенційних бенефіціарів (вигодонабувачів), що охоплює: державні органи влади, місцеві, регіональні та центральні адміністрації, університе- ти, громадські організації, торговельно-промислові палати тощо. Кінцевий термін подання заявок для 1–2 пріоритетів встановлений 28 жовтня 2009 р., для 3 пріоритету – 28 вересня 2009 р. Вчасно до конкурсу 398 потрапило 266 заявок, серед яких 134 апліканти були з Румунії, 87 – з Рес- публіки Молдова та 45 – з України. Майже два роки тривав процес оцінювання заявок (за деякими про- ектами до цього часу ще немає остаточного рішення). Після завершення цього процесу за 3-м пріоритетом „Сприяння заходам типу „від людини до людини” були відібрані 62 проекти, апліканти яких були: з Румунії – 48, з Республіки Молдови – 9, та з України – 5. Спільний моніторинговий комі- тет Програми вирішив додати до призначеного бюджету цього пріоритету близько 2,6 млн євро. Таким чином загальний бюджет пріоритету становить 7,6 млн євро [1, c. 7, 11]. При цьому існує низка проблемних аспектів, які не дають змоги повною мірою використовувати ті перспективи, що надає Програма. З-поміж них можна виділити: 1. Низький рівень інформованості потенційних бенефіціарів щодо но- вих транскордонних програм. Хоча розповсюдження інформації відбува- ється через різноманітні конференції, семінари та круглі столи, проте не- достатнім є рівень залучення ЗМІ до інформування громадськості стосовно перспектив участі в операційній програмі, що значно звужує коло експертів та організацій, які б могли виступити партнерами у запланованих транскор- донних проектах. 2. Обмеженість повноважень регіональних органів влади та органів міс- цевого самоврядування в сфері зовнішньоекономічної діяльності та тран- скордонного співробітництва. Вдосконалення законодавства в цій галузі запізнюється. 3. Майже повна відсутність координації проектних заявок, що подають- ся на розгляд із регіональними пріоритетами. Їх поєднання з закладени- ми бюджетами регіональних програм може суттєво збільшити позитивний вплив від їх реалізації та досягти додаткових результатів, які неможливі в умовах, що склалися. 4. Складність процедури отримання віз до країн ЄС, що гальмує роз- виток транскордонного співробітництва України з державами-сусідами, стримує активізацію ділових відносин у прикордонних територіях [6, c. 34] (на жаль, до цього часу не підписаний українсько-румунський договір про малий прикордонний рух). Паралельно реалізовуються також проекти за транснаціональною про- грамою співробітництва „Південно-Східна Європа”. 28 квітня 2011 року розпочався перший етап третього конкурсу заявок на участь у програмі. Нещодавно повноправним учасником реалізації Програми стала Україна у складі Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської та Одеської облас- 399 тей, бюджет конкурсного відбору заявок для України та Республіки Молдо- ви становить 1 млн євро (бюджет Європейського інструменту сусідства та партнерства) з обов’язковим 10 %-м співфінансуванням [18]. Проекти транскордонного впливу в трьох країнах також здійснюють- ся за мережевою Програмою Схід-Схід: партнерство без кордонів (Між- народний фонд „Відродження”, фонд „Сорос Молдова” та фонд „Сорос- Румунія”) У 2005–2007 рр. було підтримано 26 проектів на загальну суму 800 тис. доларів США в рамках тристоронніх конкурсів. З метою просуван- ня демократичних цінностей та зміцнення засад сталого розвитку регіону був започаткований спеціальний напрям „Україна – Румунія – Молдова” (в його рамках проекти фінансувалися і в 2008–2011 рр.). У реалізації проектів за цією програмою брали участь і чернівецькі ор- ганізації. За ініціативою Румунської національної ради з питань біженців у партнерстві з Чернівецьким обласним громадським об’єднанням „Буковин- ські перспективи” та неурядовою організацією „Salvaţi copiii” (Республіка Молдова) у 2008 р. здійснено проект „Регіональні тенденції і підходи до проблем міграції та притулку”, в рамках якого проведено три міжнародні семінари (в Яссах, Чернівцях та Кишиневі). Учасники проекту – експер- ти різних державних органів та представників громадського сектору трьох країн, причетних до вирішення проблем мігрантів та біженців, – вироби- ли відповідні механізми щодо захисту прав однієї з найбільш обездолених верств населення – вимушених мігрантів та біженців [3; 25]. Також за клопотанням Чернівецького обласного громадського об’єд- нання „Буковинські перспективи” та Чернівецького центру підвищення кваліфікації у 2008 р. втілено проект „Громадський моніторинг розпоряд- чої діяльності місцевого самоврядування України, Республіки Молдови та Румунії щодо їх адаптації до вимог ЄС”. Партнерами по проекту стали Міжнародна асоціація малого та середнього бізнесу „Small Euro Business” (м. Бельц, Республіка Молдова) та Національна асоціація лобіювання та переговорів” (м. Бухарест, Румунія). В ході трьох міжнародних семінарів (м. Чернівці, Україна; м. Бельц, Республіка Молдова та м. Сучава, Руму- нія) були вироблені пропозиції для органів влади та широкої громадськості стосовно посилення впливу інститутів громадянського суспільства на при- кордонні трьох країн [8]. Згідно з програмою у 2010 – на початку 2011 р. Благодійний фонд „Сус- пільні ресурси та ініціативи” (м. Чернівці, Україна) реалізував проект „Роз- ширення впливу неурядових організацій та засобів масової інформації на рівень прозорості влади в українсько-молдовсько-румунському транскор- донному регіоні”. Партнерами по проекту виступили Міжнародна асоціація малого та середнього бізнесу „Small Euro Business” (м. Бельц, Республіка 400 Молдова), Благодійна фундація „АНА” (м. Сучава, Румунія) та Чернівецьке обласне громадське об’єднання „Буковинські перспективи”. Під час реалі- зації проекту представники громадських організацій прикордонних регіонів трьох країн створили Транскордонну платформу неурядових організацій з міжрегіонального співробітництва, націлену на посилення впливу громад- ськості на процес підзвітності та прозорості влади, сприяння сталому роз- витку регіонів та громад [11]. Першим кроком щодо пожвавлення участі широкої громадськості у транскордонному співробітництві стало звернення членів Платформи з конкретними пропозиціями долучити представників НУО до робочих органів єврорегіону „Верхній Прут”. Унаслідок позитивної реакції органів влади вплив неурядових організацій буде значно посиленим. Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що єврорегіони на кордонах України вжили конкретних заходів стосовно утвердження принципів до- бросусідства та ефективного регіонального співробітництва в усій бага- томанітності форм їх прояву. Транскордонне співробітництво у гумані- тарній галузі завдяки програмам сусідства Європейського Союзу PHARE, TACIS та іншим, спрямованим на міжрегіональний діалог і демократиза- цію суспільства, набирає все більших обертів. Їх співпраці сприятиме у подальшому Спільна операційна програма „Румунія – Україна – Молдова 2007–2013”, яка створює реальну можливість практичної реалізації євроін- теграційних прагнень України. Ідеї регіонального співробітництва, пошук взаємовигідних рішень стають основою майбутніх відносин між країнами і позитивно впливають на внутрішні процеси в наших державах. Активна участь у проектах ЄС сприяє наближенню України загалом, та окремих її регіонів зокрема, до європейських стандартів і є ще одним інструментом налагодження співпраці та взаєморозуміння з сусідніми державами. Для подальшого розвитку транскордонного співробітництва та активіза- ції роботи в гуманітарній проектній діяльності, на наш погляд, необхідно: • залучити експертів із транскордонного співробітництва регіональ- ною та місцевою владою для організації науково-методичного су- проводу реалізації транскордонних програм; • організувати спеціальні навчальні програми та семінари для дер- жавних службовців, лідерів неурядових організацій та інших по- тенційних аплікантів з тематики транскордонного співробітництва, підготовки та менеджменту проектів; • сформувати систему заохочення громадських організацій, місцевих органів влади, закладів освіти і культури до участі в транскордон- них проектах; • заручитися підтримкою консульських установ сусідніх європей- ських країн у створенні особливого механізму для візової підтрим- ки учасників транскордонної діяльності; 401 • домогтися від керівництва адміністративно-територіальних оди- ниць-членів єврорегіонів сприяння участі неурядових організацій у транскордонній співпраці, забезпечивши їхнє належне представни- цтво в усіх робочих органах єврорегіонів. • Список використаних джерел 1. 2010: Щорічна брошура. Спільна операційна програма Румунія – Україна – Республіка Молдова. – С. 76–11. 2. Бройде З. Перспективи та особливості транскордонного співробітництва в єврорегіонах на заході України // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С. Максименка та І. Студеннікова. – Київ: Логос, 2000. – С. 115. 3. Гакман С., Плечко Д. Подолання проблем захисту біженців через міжна- родну співпрацю // Буковинський вісник державної служби та місцевого самоврядування. – 2008. – квіт. – черв. – № 2. – С. 17–20. 4. Дескелеску Б. Сучава – Чернівці: не лише партнерство а й дружба // Бу- ковинський вісник державної служби та місцевого самоврядування. – 2008. – січ. – берез. – № 1 – С. 42–43. 5. Гакман С. Транскордонне співробітництво в західних областях України в контексті розвитку єврорегіонів // Актуальні проблеми внутрішньої по- літики. – 2004. – № 3. – С. 193–199. 6. Дудченко О. Спільна операційна програма Румунія – Україна – Республі- ка Молдова Європейського інструменту сусідства та партнерства 2007– 2013 // Чорноморська безпека. – 2011. – № 1 (19). – С. 34. 7. Заходи проекту „Спільна культурна спадщина в рамках Петрівського ярмарку [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://chernivtsy.eu/ portal/?p=156 8. Матеріали семінарів в рамках проекту „Громадський моніторинг розпо- рядчої діяльності місцевого самоврядування України, Республіки Мол- дова та Румунії щодо їх адаптації до вимог ЄС” за фінансової підтримки дирекції програми Схід-Схід „Партнерство без кордонів” Міжнародного фонду „Відродження” – Чернівці: Букрек, 2008. – 60 с. 9. Мокану Р. Транскордонне співробітництво у контексті європейської інтег­ рації // Буковинський вісник державної служби та місцевого самовряду- вання. – 2007. – жовт. – груд. – № 4. – С. 38–39. 10. На шляху професіоналізації службовців місцевих органів влади. 15 років: Історія. Підсумки. Перспективи. – Чернівці, 2011. – С. 29. 11. Побережний М. Влада не чує голосу громади // Буковина. – 2011. – 28 січ. – № 8 (2039). 12. Попеску Д. Статус Румунії як члена Європейського Союзу перетворює транскордонне співробітництво з Україною в галузь стратегічного євро- пейського інтересу // Буковинський вісник державної служби та місцево- го самоврядування. – 2007. – лип. – верес. – № 3. – С. 19–21. 13. Прокопенко Л. Л. Розвиток регіонального співробітництва України в контексті європейської інтеграції: монограф. / Л. Л. Прокопенко, О. М. 402 Ру-дік, І. Д. Шумляєва; за заг. ред. Л. Л. Прокопенка. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. – 132 с. 14. Рішення Ради Єврорегіону „Верхній Прут” № 17/2001 від 04.03.2001 р. // ПАСРЄВП. 15. Рішення Ради Єврорегіону „Верхній Прут” № 20/2001 від 04.03.2001 р. // ПАСРЄВП. 16. Рішення Ради Єврорегіону „Верхній Прут” № 34/2001 від 10.08.2001 р. // ПАСРЄВП. 17. Ротар Н. Тенденції розвитку транскордонної співпраці України та Румунії в контексті євроінтеграційних процесів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.dc-summit.info/proekty/ukraina-rumunija-moldova/1330- tendencii-rozvitku-transkordonnoi-spivpraci-ukraini-ta-rumunii-1.html 18. Транскордонне співробітництво [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.oda.cv.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=11339&Item id=90 19. Транскордонний діловий центр – книга, кіно, реклама [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу : http://www.cppk.cv.ua/129.php?cid=253&page=1 20. Транскордонний проект „Буковина – духовне багатство” // Буковинський вісник державної служби та місцевого самоврядування. – 2009. – жовт. – груд. – № 4– С. 19. 21. Agrement regarding the setting up of „Upper Prut” Euroregion // Поточний архів Секретаріату Ради Єврорегіону „Верхній Прут” (далі – ПАРЄВП). 22. Neighbourhood Programme. Romania – Ukraine: Активні проекти [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу : http://susidstvo.od.ua/page.php?37/ 23. Programul de Vecinătate România – Ucraina 2004–2006 // Prezentarea Biuroului Regional pentru Cooperare Transfrontalieră Suceava. 24. Programul Operaţional Comun România – Ucraina – Moldova 2007–2013 // Prezentarea Biuroului Regional pentru Cooperare Transfrontalieră Suceava. 25. Tendinţele actuale în domeniul migraţiei şi azilului: o abordare regională. – Bucureşti: Ed. C. H. Beck, 2008. – 137 p. Serhii Hakman (Chernivtsi, Ukraine) Humanitarian Aspects of the Ukrainian-Romanian- Moldavian Cross-Border Project Activity The article analyses the potential of cooperation of border administrative units of Ukraine, the Republic of Moldova and Romania which are members of the Euro-region „Upper Prut”. The author demonstrates benefits of trans- border cooperation in the interests of European integration in general as well as economic development of some territories in particular including initially depressing ones in their potential due to border location. 403 The author gives the detailed description of the central authorities’ participation in the process of the euro-region formation as well as the main goals of euro-region and partnership mechanisms within its frameworks. Although the euro-region does not influence on the replenishment of accumulation of local and state budgets yet, some interesting perspectives have appeared after Romania’s entry to the European Union. Because of the opened access to the huge European market and to the EU advanced technology plus management traditions as well as due to the growing trust to the country from the other EU and NATO members, Romania obtained a possibility for dynamic socio-economic development through positive changes in its investment climate. At the regional level Romania will be using resources from EU Structural Funds in order to equalize existing misbalances in territories development. „Neophytes” of the European Union including Romania are interested in support of trans- border ties with their eastern neighbours in particular with the aim to maintain the economy of border administrative units. The article examines the peculiarities of realization of the Neighbourhood Programme Romania – Ukraine PHARE CBC 2004–2006, and also the Programme of technical assistance TACIS CBC, their main achievements, experience and lessons. Attention is also paid to the project programmes of other donors, which influenced the tripartite cooperation, first of all – on the regional, transboundary level. High emphasis is placed on the realization of the humanitarian projects. The article deals with the programme provisions of the Joint Operational Programme „Romania-Ukraine-Republic of Moldova 2007–2013”, prospects which open to the boundary territories of three countries in the frameworks of cooperation; factors, which stimulate active involvement of applicants from Ukraine to joint projects in the frameworks of the Programme, are outlined. The author formed the proposals concerning the increase of the level of interaction of the authority and non-governmental organizations in transboundary cooperation of administrative and territorial units of Ukraine, Romania and Republic of Moldova, consideration of which will assist in harmonization of transboundary project activity. Among them there are the proposals to include all the representatives of the institutes of civil society to the structure of all the Working Committees and the Secretariat of the Euroregion „Upper Prut”. Key words: cross-border cooperation, projects, ‘Upper Prut’ Euroregion, Neighbourhood Programme Romania – Ukraine PHARE CBC, Joint Operational Programme „Romania – Ukraine – Republic of Moldova 2007–2013”. 404 Serhii Hakman (Cernăuţi, Ucraina) Aspecte umanitare ale activităţii de proiect transfrontaliere ucraineano-româno-moldoveneşti În articol se face o analiză a potenţialului cooperării dintre unităţile teritorial- administrative din Ucraina, Republica Moldova şi România, care participă la cooperarea transfrontalieră, în primul rând în cadrul Euroregiunii „Prutul de Sus”. Autorul demonstreză oportunităţile cooperării transfrontaliere în contextul integrării europene în genere şi dezvoltarea economică a teritoriilor de frontieră a ţărilor respective, potenţial depresive din cauza aşezării lor limitrofe. Autorul descrie detaliat participarea administrţiilor publice la procesul de constituire a euroregiunilor, scopul şi sarcinile principale ale Euroregiunii „Prutul de Sus” şi mecanismele de interacţiune a structurilor euroregounii. În pofida faptului că Euroregiunea nu înfluenţează asupra completării bugetelor locale şi centrale, anumite perspective au apărut după aderarea României la Uniunea Europeană. Datorită accesului la piaţa imensă a UE, la tehnologiile şi tradiţiile de administrare europene, precum şi în rezultatul creşterii credibilităţii ţării ca membră a UE şi NATO, România a obţinut posibilitatea de a se dezvolta deosebit de dinamic în domeniul social-economic. Un rol deosebit în acest proces îl joacă schimbările pozitive în climatul atragerii investiţiilor. La nivel orizontal România a obţinut posibilitatea de a folosi resursele Fondurilor Structurale ale UE pentru depăşirea dezechilibrului în dezvoltarea teritoriilor. Ţările „neofite” ale UE, printre care se numără şi România, au obţinut posibilitatea de menţine nivelul economic al uniţăţilor teritorial-administrative de frontieră prin diferite programe de cooperare interegională şi transfrontalieră. În articol sunt examinate particularităţile realizării Programului de Vecinătate România – Ucraina PHARE CBC 2004–2006 şi а Programului de asistenţă tehnică TACIS CBC, rezultatele, experienţa şi lecţiile lor. Nu au rămas în afara atenţiei nici programele de proiecte ale altor finanţatori, care au influenţat asupra cooperării trilaterale, în primul rând la nivel regional şi transfrontalier. În articol sunt descrise scopurile Programului Operaţional Comun „Româ­ nia – Ucraina – Moldova 2007–2013”, perspectivele care se deschid pentru zonele de frontieră din cele trei ţări în cadrul acestei cooperări. Sunt enumeraţi factorii care împiedică atragerea activă a aplicanţilor din Ucraina la proiectele comune din cadrul Programului. Autorul face o serie de propuneri privind creşterea nivelului de interacţiune a administraţiilor publice şi a organizaţiilor nonguvernamentale în cooperarea 405 transfrontalieră a unităţilor teritorial-administrative ale Ucrainei, Republicii Moldova şi României, care fac parte din Euroregiunea „Prutul de Sus”, printre care se propune includerea reprezintanţilor organizaţiilor nonguvernamentale în componenţa tuturor Comisiilor de Lucru şi a Secretariatului Euroregiunii „Prutul de Sus”. Cuvinte-cheie: cooperare tranfrontalieră, proiecte, Euroregiunea „Prutul de Sus”, Programului de Vecinătate România – Ucraina PHARE CBC 2004–2006, Programului Operaţional Comun „România – Ucraina – Moldova 2007–2013”. Ігор Кожокару (Бельц, Республіка Молдова) Політика регіонального розвитку: ВИКЛИКИ для МолдовИ Політика регіонального розвитку корелюється з політикою розширення Європейського Союзу. Комплексний характер політики регіонального роз- витку підкреслюється і тим, як він об’єднує три основні цілі ЄС: економіч- ну та соціальну єдність, розширення принципу субсидіарності і тривалий розвиток. Регіоналізація з погляду вступу Республіки Молдова в Європейський Со­ юз являє собою правильний політичний суб’єкт, будучи однією з обов’язко­ вих передумов дискусій. Регіональна політика є процесом або сукупністю процесів, в яких території, провінції та місцеві громади визначаються у спів- відношенні до центральної державної влади. У контексті поточних змін на рівні регіоналізації в Республіці Молдова, все спрямоване на зміцнення інституційного потенціалу. Цей факт особли- во спрямований на заснування та функціонування агенцій регіонального розвитку, створених відповідно до Закону про регіональний розвиток. Ключові слова: регіональний розвиток, Молдова, регіоналізація, Євро- пейський Союз, транскордонна співпраця. Розкриваючи запропонований предмет цього дослідження, вважаю за потрібне одразу розмежувати деякі поняття, що можуть бути двозначно інтерпретовані без жодної користі для аналізу. Регіон, регіональне, регі- оналізація як окремі категорії не повинні впливати на одностайну думку, 406 висловлену з політико-адміністративного погляду територіального поді- лу Республіки Молдова, а навпаки – відображати ті комплексні процеси, що відбувають у республіці в різноманітних політичних, економічних та соціальних аспектах, а також багато зобов’язань уряду в євроінтеграцій- них процесах. Регіоналізація у розумінні політики приєднання до Євро- пейського Союзу (ЄС) є політично коректним суб’єктом, будучи однією із обов’язкових умов. Для країн-кандидатів на вступ до ЄС територіальна ре- організація на окремі регіони є одним із європейських стандартів, який тре- ба запровадити з метою отримання доступу до структурних фондів. Трети- на фондів ЄС передбачає реалізацію регіональної політики. Таким чином, ЄС підтримує регіони, що підпадають під певні статистичні стандарти [4]. Регіональна політика є процесом чи сукупністю процесів, у яких території, провінції та місцеві громади визначаються у співвідношенні з центральною владою [3]. У випадку успішного розвитку Республіки Молдова на шляху до євроінтеграції, спроба вступу до ЄС може бути успішною тільки завдяки існуванню економічно розвинутих регіонів. Сьогодні основною концепцією у теорії територіального розвитку є по- єднання економічного та соціального розвитку. Це відображається у змісті стратегій організації та управління територій, а точніше економічного і со- ціального розвитку на основі збалансованої просторової структури. Кроки, зроблені Республікою Молдова у цій галузі, можна охарактери- зувати за допомогою класичного вислову „крок вперед, два назад”. Напри- кінці 1998 р. був прийнятий новий спосіб адміністративно-територіального поділу республіки – 9 повітів, муніципалітет Кишинева, Територіальний Автономний Союз Гагаузії та території лівого берега Дністра. До цього року навіть не можна говорити про певний регіональний розвиток, адже райони, будучи адміністративно-територіальними одиницями не розглядалися як ре- гіони. Ці територіальні одиниці ніколи не сприймалися як регіони, скоріш за все як сконцентровані центри прийняття рішень старого політичного ре- жиму. З часу прийняття цього закону [2] (нині вже скасованого) можна спо- стерігати певний прогрес у діяльності органів місцевого самоврядування та регіонального управління, а також ріст чисельності населення та зменшення кількості колективів представлення регіонального рівня управління. У цьому контексті варто зауважити про інтереси нових регіональних структур до процесів регіоналізації на міждержавному рівні. Найбільш вда- лим прикладом може бути єврорегіон „Верхній Прут”, заснований 22 верес- ня 2000 р. у місті Ботошани (Румунія). Засновниками єврорегіону „Верхній Прут” були Чернівецька область (Україна), Ботошанський та Сучавський повіти (Румунія), Бельцський та Едінецький повіти (Республіка Молдова). 407 Починаючи з 15 жовтня 2003 р. до складу єврорегіону „Верхній Прут” вхо- дять Чернівецька та Івано-Франківська області (Україна), Ботошанський та Сучавський повіти (Румунія) та райони Фелешть, Едінец, Глодени, Окниця, Ришкани, Бричани (Республіка Молдова). З іншого боку, відносна короткотривалість існування системи повітів у Республіці Молдова, а точніше до реформи 2001 р., призвела до зникнен- ня якісно оконтурованих політико-адміністративних та соціально-еконо­ мічних регіонів. Це вплинуло на якісне функціонування і розвиток євроре- гіону „Верхній Прут”. Інші пропозиції щодо покращання функціонування регіональної влади та економіки були зроблені у 2007 р. У період між 2001–2005 рр. з’явилася потреба у вітчизняній політиці регіонального розвитку, оскільки позитивні економічні тенденції обмежуються лише кількома великими містами, у той час, коли невеликі міста та села є у дуже скрутній економічній ситуації. Намагаючись відповідати цим пріоритетам та продемонструвати „цілісний підхід, оснований на результатах попередньої діяльності інвесторів, а та- кож найвдалішої практики ЄС”, уряд запропонував Закон про регіональний розвиток у Республіці Молдова. Цей законопроект був прийнятий 28 грудня 2006 р. та опублікований в Офіційному моніторингу від 16 лютого 2007 р. Апробацію цього закону можна трактувати як публічне визнання того, що адміністративно-територіальна система, до якої повернулися у 2001 р., є великою стратегічною помилкою [6]. Сьогодні нормативно-правова база регіонального розвитку складається із низки нормативних актів та документів, а саме: • Закон про регіональний розвиток у Республіці Молдова (№ 438 від 28.12.2006 р.); • рішення Уряду щодо запровадження в дію Закону № 438-XVI від 28 грудня 2006 р. „Про регіональний розвиток у Республіці Молдова” (Рішення Уряду № 127 від 08.02.2008 р.); • регламент Національної ради Управління регіонального розвитку; • регламент Регіональної ради розвитку; • регламент агенцій регіонального розвитку; • регламент утворення та використання ресурсів Національного фон- ду регіонального розвитку. Відповідно до положень закону про регіональний розвиток, територія країни поділена на 6 регіонів – Північний регіон розвитку – 970 тис. на- селення (номенклатор територіальних одиниць європейської статистики – NUTS 2), Центральний регіон розвитку – 988 тис. населення (NUTS 2), Пів- денний регіон розвитку – 524 тис. населення (NUTS 3), Територіальне ав- 408 тономне утворення Гагаузія, Муніципалітет Кишинева та Придністров’я. З огляду на нові положення закону і сучасну ситуацію, рівень регіонального розвитку у Республіці Молдова є ще дуже слабким, однак це ефективний шлях вирішити проблеми, спричинені економічною транзицією впродовж останніх двох десятиліть. У контексті сучасних трансформацій на рівні регіоналізації у Республіці Молдова всі зусилля зорієнтовані на консолідацію інституціональних зді- бностей. Особлива увага приділяється заснуванню, підвищенню діяльності і функціонуванню агентств регіонального розвитку. Варто зауважити, що основним елементом процесу регіонального роз- витку є планування. Вперше для нашої країни три із шести регіонів роз- витку – Північний, Центральний та Південний – через їхні агентства до- лучилися до розробки документів роботи над стратегіями регіонального розвитку на 2008–2014 рр.: • Національна стратегія регіонального розвитку – прийнята у березні 2010 р.; • стратегії регіонального розвитку: Північний регіон розвитку, Пів- денний регіон розвитку, Центральний регіон розвитку – прийняті у березні 2010 р.; • Північний, Південний та Центральний регіональні операційні пла- ни – прийняті у червні 2010 р.; • Операційний підручник Національного фонду регіонального розви- тку – прийнятий у квітні 2010 р. У сукупності ці три робочі проекти стратегій мають багато спільного, а саме: все, що стосується структури, принципів, пріоритетів розвитку та стратегічні завдання. Наприклад, спільні стратегічні завдання, задля ре- алізації яких буде спрямований регіональний розвиток трьох основних регіонів розвитку впродовж наступних 6 років, полягають у підвищенні конкурентоспроможності та розвитку екологічно чистої продукції; розви- тку альтернативних джерел енергопостачання; розвитку туризму; систем та каналів зрошування земель; залізничного зв’язку з ЄС; допомозі у переква- ліфікації та підвищенні конкурентоспроможності робочої сили; розширен- ні лісових фондів та покращанні менеджменту громадських послуг тощо. В основному вони можуть бути класифіковані на декілька груп за пріори- тетами діяльності: Пріоритет 1. Реабілітація фізичної інфраструктури. Пріоритет 2. Підтримка розвитку приватного сектору, а особливо у сіль- ській місцевості. Пріоритет 3. Покращення факторів навколишнього середовища та ту- ристичної діяльності. 409 Незважаючи на полеміку щодо цієї справи формулювання цих спільних завдань зумовлено проблемами розвитку сучасних регіонів. Однак за зміс- том стратегії розвитку регіонів суттєво відрізняються [1]. Як наслідок, у період між 10 травня та 10 червня 2010 р. було представлено понад 135 про- ектів регіонального розвитку, втілення яких потребувало близько 1 808 359 лей від Національного фонду регіонального розвитку. Таким чином, ці стратегії інкорпорують потреби регіонального розви- тку та доцільність залучення національних, особливо європейських, фондів та програм фінансування. Урядові заходи стосовно регіонального розвитку у період квітень – чер- вень 2010 р. полягають у: • 22 квітня, Світовий Банк відзначив Республіку Молдову у зв’язку із її вступом у першу десятку країн світу, які досягли найкращих результатів у галузі економічних реформ („Doіng Business 2010”); • Європейський Банк Реконструкції та Розвитку (ЄБРР) розробив нову стратегію щодо Республіки Молдова та готовий підтримувати її у просуванні реформ; • ЄС делегував 9 експертів як економічних радників у різні мініс- терства уряду Республіки Молдова для надання консультацій щодо імплементації економічних реформ та європейської інтеграції; • Комісія ЄС заявила, що Республіка Молдова отримуватиме близько 550 млн євро у період між 2011–2013 рр. як допомогу державному бюджету у галузі економічного розвитку та боротьби із бідністю; • 15 червня Комісія ЄС та Уряд Республіки Молдова почали перего- вори щодо запровадження безвізового режиму для громадян Респу- бліки Молдова. Транскордонне співробітництво – політика ЄС та спосіб розв’язання проблем прикордонних регіонів країн-партнерів – також можна розгля- дати, як один із аспектів регіонального розвитку. Таким чином, галузями технічної допомоги ЄС для Республіки Молдови є: проведення політики економічного розвитку та досягнення якісного територіального балансу; запровадження регіональної політики з метою консолідації та полегшення транскордонного, транснаціонального та міжрегіонального співробітни- цтва; формування принципів партнерства у втіленні регіональної політики та моделей урядування на всіх рівнях; розробка та реалізація регіональних стратегій розвитку; підтримка співробітництва між Республікою Молдова та Європейським Союзом; підвищення інституціональної спроможності регіональних і місцевих органів влади та агентств регіонального розвитку; 410 підготовка законопроектів у рамках програм європейського співробітни- цтва; ініціювання пілотних проектів розвитку між регіонами Республіки Молдови та Європейського Союзу; участь Республіки Молдова у програмі Європейського Союзу у галузі регіональної політики та місцевого управлін- ня; проведення зустрічей на всіх рівнях; обговорення та пошук шляхів ви- рішення спільних проблем у реалізації регіональної політики. За таких об- ставин, можна зауважити, що напрями транскордонного співробітництва у сусідніх європейських країнах мають подвійний характер: по-перше, можна спостерігати підвищення рівня обміну досвідом між країнами-членами Єв- ропейського Союзу та їхніми сусідами в економічній, культурній та інших сферах суспільно-політичного життя, по-друге, вимагається s-тригональна інтеграція сусідів Європейського Союзу [5, p. 11]. Стислий аналіз проблем, з якими стикаються регіони України, Румунії та Республіки Молдова, дає нам змогу стверджувати, що ці проблеми не є діаметрально протилежними, а навпаки, тангентні. Тенденції проблем при- зводять до регіонального стратегічного відхилення не тільки на рівні дер- жав, а й транскордонних регіонів. Саме тому позитивно сприйнятими є на- міри отримання юридичного статусу єврорегіону „Верхній Прут” з метою вироблення спільних проектів. Також єврорегіон має на меті розробку та реалізацію проектів розвитку транскордонних транспортних шляхів у рам- ках єврорегіону, вироблення стратегій управління кризовими ситуаціями та регулювання річок Прут, Сучава та Сірет, а також один довгостроковий проект розвитку туризму на території єврорегіону. Врешті-решт, ці завдан- ня підтверджують спільний інтерес щодо вирішення проблем. Проаналізувавши незначні кроки, зроблені Республікою Молдовою у цьому напрямі, варто зауважити, що визначення регіонів, а потім розробка завдання регіонального розвитку, потребує виконання багатьох комплек- сних досліджень щодо існуючих підходів регіонального і транскордонного співробітництва. У цьому ж контексті хочу звернутися як до регіональних університетських кіл, осіб, що впливають на прийняття адміністративних рішень, так і до третього сектору – громадських організацій та інститутів громадянського суспільства – з метою об’єднатися у процесі просування ідей створення академічних центрів, регіональних студій та транскордонно- го співробітництва, що, на мою думку, суттєво впливатиме на сприйняття та можливості вирішення багатьох проблем на регіональному рівні. 411 Список використаних джерел 1. Importanța strategiei de dezvoltare regională. Dezvoltare regională // Buletin informativ electronic elaborat de Agenţia de Dezvoltare Regională Nord. – 3 Iunie 2010. – Nr. 1. 2. Рrivind organizarea administrativ-teritorială a Republicii Moldova: Lege Nr. 191-XIV din 12.11.98 // Monitorul Oficial al Republicii Moldova. – Nr. 116. 3. Munteanu I. Republica Moldova: între democraţie regională şi demagogie [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.viitorul.org/public/362/ro/ regionalism%20moldovenesc.doc 4. Osoianu I. Federalizare sau regionalizare? Experienţa europeană, perspectivele Republicii Moldova [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. ipp.md/download.php?file=cHVibGljL2JpYmxpb3RlY2EvNjMvcm8vRmVkZXJh bCBSZWdpb25hbCBPc29pYW51LmRvYw%3D%3D 5. Participarea societăţii civile în programarea şi monitorizarea Instrumentului de Vecinătate şi Parteneriat (ENPI) / Centrul „Contact”. – Ch.: Foxtrot SRL, 2010. – p. 11. 6. Prohnitchi V. Regionalizarea 2007: ispăşirea păcatelor? [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу : http://www.expert-grup.org/?go=news&n=38&nt= =4. – 22.02.2007 Igor Cojocaru (Balti, Moldova) Policy of regional development: cHaLLEnGEs for Moldova The regional development policy is correlated to the European Union extension policy. The complex feature of the regional development policy is pointed out also by its way of incorporating three EU priorities: economic and social cohesion, lasting development and the principle of subsidiary extending. The references on the regional development policy should be based on emphasized dynamism of the community policies and by the unprecedented challenge and joining of large group of candidate countries. Regionalization regarding the joining of Republic of Moldova to The EU represents a fair (right) political subject, being one of prerequisites of the discussion! Regional politics present overall process were are given definitions to the territories, provinces and local communities in relation with the central powers of the state. Within the context of the today’s changes at the regionalization level in the Republic of Moldova, the works are concentrating on institutional capacities 412 strengthening. This is especially orientated on foundation and facilitation of the Regional development agencies functionality created within the regional development law. Thereby the country’s territory is divided in six regions – The North De­ velopment Region, the Central Development region, the Southern Development Region, the Autonomous Union of Gagauzia, the Chisinau city and Transnistria. Given the small steps she made the Republic of Moldova in this respect first of all define the regions and then determining the regional development objectives, requiring some studies in complex regional approach and transboundary coope­ ration. Key words: regional development, Moldova, regionalization, European Union, cross-border cooperation. Igor Cojocaru (Bălţi, Moldova) Politici de dezvoltare regională: provocări pentru Republica Moldova În acest studiu, autorul arată că în contextul transformărilor actuale la nivel de regionalizare în Republica Moldova, lucrurile sunt orientate spre consolidarea capacităţilor instituţionale. Acest fapt, în special, este orientat spre întemeierea şi facilitarea bunei funcţionalităţi a Agenţiilor de Dezvoltare Regională. Sub aspect regional poate fi prezentat şi cooperarea transfrontalieră desemnată de UE ca un mijloc de apropiere şi rezolvare a problemelor cu care se confruntă regiunile statelor partenere. Astfel, domeniile de asistenţă tehnică definitivate din partea UE pentru Repubica Moldova sunt: elaborarea politicilor ce contribuie la creşterea economică şi realizarea unui mai bun echilibru teritorial; crearea şi im- plementare a politicilor regionale în scopul consolidării şi amplificării cooperării transfrontaliere, transnaţionale şi interregionale; formele guvernării cu multe niveluri şi principiului parteneriatului în politicile regionale. O succintă analiză a problemelor cu care se confruntă regiunile din Ucraina, România şi Republica Moldova ne arată că acestea nu sunt diametral opuse, toc- mai invers, tangenţele fixate ne influenţează spre o abordare strategică regională nu doar la nivel de state dar transfrontalieră. În acest context de exemplu este salutabilă intenţia de a obţine personalitate juridică Euroregiunea „Prutul de Sus” pentru a promova proiecte comune. 413 Totodată, luând în consideraţie paşii mărunţi pe care ia făcut Republica Mol- dova în acest sens, mai întâi de toate, definirea regiunilor şi apoi determinarea obiectivelor de dezvoltare regională, impune necesitatea efectuării unor studii în complex a abordării regionale şi cooperării transfrontaliere. În aceeaşi ordine de idei tind să îndemn atât mediile universitare regionale precum şi sectorul aso- ciativ şi factorii administrativi de decizie, de a promova ideea constituirii unor centre academice de studii regionale şi cooperare transfrontalieră, care la opinia autorului ar contribui considerabil la perceperea şi posibilitatea realizării unor probleme de factură regională. Cuvinte-cheie: dezvoltare regională, Moldova, regionalizare, Uniunea Europeană, colaborare transfrontalieră. Зіновій Бройде (Чернівці, Україна) РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКО- МОЛДОВСЬКОЇ ТРАНСКОРДОННОЇ СПІВПРАЦІ У СИНЕРГЕТИЧНОМУ КОНТЕКСТІ ДУНАЙСЬКОЇ ТА БАЛТІЙСЬКОЇ СТРАТЕГІЙ, СХІДНОГО ПАРТНЕРСТВА ТА СПІВПРАЦІ ЄС З РОСІЄЮ Пріоритет внутрішнього і зовнішнього міжрегіонального співробітни- цтва, визначений Радою регіонів України, доповнює асоціювання, ЗВТ і візовий діалог с ЄС транскордонним співробітництвом (ТКС) у прикордон- ній, міжобщинній, міжтериторіальній і міжмуніципальній формах, набли- жаючи українські регіони до Стратегій розвитку ЄС Дунайського (EUSDR) і Балтійського (EUSBSR) басейнів. Входження України в EUSDR одночасно витоками Тиси, Пруту, Сірету і східної частини дельти Дунаю створює „пі- лотні” умови для подальшого поширення макрорегіональних стратегій ЄС на транскордонні басейни Дністра, Дніпра, Дону і Чорного моря. Ідентичність пріоритетів зазначених інструментів ЄС, ООН і чинних програм інструменту сусідства, зокрема „Румунія – Україна – Молдова”, на 2007–2013 роки дозволила ініціювати транскордонні пілотні проекти „по- двійного” призначення, що закладають основу нових механізмів співпраці та співфінансування на 2014–2020 роки в основних пріоритетних сферах 414 EUSDR і Східного партнерства (транзит, техногенно-екологічна безпека, енергетика, кращі доступні технології, управління водними та лісовими ре- сурсами, туризм). Ключові слова: міжрегіональна співпраця, Україна у макрорегіональ- них стратегіях ЄС, синергія внутрішніх і зовнішніх інструментів ЄС, Ду- найська стратегія, Східне партнерство, Карпатсько-Альпійський вимір, витоково-дельтова модель розповсюдження на схід, транскордонні проек- ти „подвійного призначення”. Рішенням Ради регіонів від 24.01.2011, затвердженим Президентом України 07.02.2011, визначено пріоритети регіонального розвитку, включа- ючи розбудову внутрішнього і зовнішнього міжрегіонального співробітни- цтва. Для євроінтеграційних прагнень України, а також Республіки Молдо- ви (РМ), співробітництво з ЄС у сфері регіонального розвитку є не менш важливим, ніж асоціювання, залучення до зони вільної торгівлі і безвізовий режим, Це, зокрема, зумовлено зосередженням більшої частини бюдже- ту ЄС на вирівнюванні розвитку і стандартів життя різних регіонів країн Спільноти для запобігання суттєвим небезпекам, до яких можуть призвести існуючі диспропорції. Транскордонне співробітництво (у формах прикордонної, міжобщинної, міжтериторіальної і міжмуніципальної співпраці) належить до ключових елементів регіонального розвитку [1–3]. Це було відображено у Концепції державної регіональної політики, яка визначала розвиток транскордон- ного співробітництва як дієвий засіб зміцнення міждержавних відносин і вирішення регіональних проблем у контексті налагодження міжнародного співробітництва в сфері регіональної політики і наближення національного законодавства з цих питань до норм і стандартів ЄС. За результатами обго- ворення цього підходу в рамках офіційних візитів Прем’єр-міністра Украї- ни до РМ у жовтні 2001 р. і Румунії у січні 2002 р. на єврорегіон „Верхній Прут” було покладено „експериментальне опрацювання механізмів тран- скордонного співробітництва як елементів процесу європейської інтеграції і розбудови регіональної політики”. Водночас за ініціативою Чернівецької області 11.03.2002 Рада „Україна – ЄС” включила міжрегіональне співро- бітництво до основних пріоритетів співпраці з ЄС. Сьогоднішня політика ЄС щодо „Європи Регіонів” перебуває у перехід- ному стані. В умовах глобальної кризи проявилися серйозні проблеми реа- лізації Лісабонської стратегії щодо когезії (вирівнювання) за схемою забез- печення ресурсами: ЄС → країни-члени → регіони — від бюрократичних до розкрадання. Особливо це стосується тих частин ЄС, де, на відміну від 415 порівняно усталених відносин „старих” членів спільноти, накладаються амбіції „нових” членів, країн-кандидатів, сусідів за Східним партнерством і Середземноморським Союзом та Росії. Тому вже на рівні Стратегії Східної програми Інструменту сусідства і партнерства на 2007–2013 рр. сформулювалась така принципова думка: „З огляду на попередню реалізацію стратегії у 2000–2006 рр., слід вважати найбільш успішними ті проекти, що з самого початку були спрямовані на ста- лу політичну підтримку високого рівня, що забезпечується в рамках регіональ- них інституцій. Для порівняння, проекти, реалізовані за принципом „знизу- догори”, тобто, як результат потреб, здебільшого, окремих країн-партнерів, ніж у рамках ретельно зумовленої багаторівневої політичної основи, мали тенденцію залишатись ізольованими, навіть у разі успіху, та, як наслідок, не сприяли досягненню одночасного дійсно регіонального результату. Нещодав- ні оцінки показали, що недостатня взаємодія партнерів по регіональних про- грамах у ряді галузей також зменшувала ефективність впливу на регіональ- ному рівні. Наприклад, сфера довкілля потерпає від недостатньої співпраці і підтримки з боку урядів, які все переклали на природоохоронні міністерства, а також від недостатності політичних важелів з боку ЄС. Подальша допомога в цій сфері має бути спрямована на підвищення зна- чущості проблем довкілля в плані їх адресності. Тому наступна стратегія ENPI повинна реалізовуватись шляхом підтримки, наскільки це можливо, тих ініціатив, що міцно ґрунтуються на наявній політичній згоді країн, які беруть участь, щодо співпраці на регіональній основі, або ініціатив, що сприяють підвищенню рівня політичної узгодженості в цільових галузях. Означений підхід посилюватиме спільність, оскільки він сприяє зрос- танню заінтересованості країн, що співпрацюють, у більш широких ініціа- тивах. Такий вибір між допомогою на регіональному і національному рівні має враховувати додаткові вимоги регіонального співробітництва. Ці міркування також важливі для залучення коштів міжнародних фі- нансових організацій (МФО). МФО загалом вважають за краще діяти на двосторонній, ніж на багатосторонній основі, оскільки так ясніша іден- тифікація відповідальності. Тільки надійна політична основа, як у випад- ку TRACECA, може забезпечити достатню довіру для отримання коштів МФО на регіональному рівні. Іншим важливим аспектом, який необхідно брати до уваги у майбутньо- му регіональному співробітництві держав, є шлях реалізації регіональної стратегії. Зважаючи на велику кількість учасників та широке географічне охоплення, ефективне узгодження різних стадій проектного циклу розгля- дається як складна, але ключова проблема. 416 Вихідна „дифузійна” природа Регіональної стратегії потребує дієвих і ефективних координаційних механізмів для забезпечення відповідного рів- ня інформованості та залучення рівних учасників. Саме цей підхід застосовано у нинішній політиці ЄС стосовно макро- регіональних проектів. Він має замінити дотації для покращення статусу окремих депресивних регіонів (зокрема тих, що прилягають до кордонів України і з румунського боку входять до Єврорегіону „Верхній Прут”) з потужних Структурних фондів (наприклад, Румунії на ці цілі виділено до 2013 року 19,7 млрд. євро). Втілення нового підходу здійснюється шляхом визначення спільних ма- крорегіональних пріоритетів розвитку історично-, просторово- і геоеконо- мічно пов’язаних країн і територій. В основу нової регіональної політики ЄС входять напрацьовані під егідою Ради Європи (2002 р.) керівні прин- ципи сталого просторового розвитку та Лінцька декларація щодо „Європи Регіонів”. А прообразом є успішний досвід розв’язання проблеми Рейну в другій половині ХХ ст. [4]. За цими принципами ЄС втілюються нові макрорегіональні Дунайська (EUSDR) і Балтійська (EUSBSR) стратегії, що об’єднують його „старих” і „нових” членів, кандидатів і партнерів (сусідів). Ці Стратегії ґрунтуються на багатовікових спільних басейнових інтересах країн і з різних аспектів розглянуті у спеціальному виданні [5], з погляду інтересів України та її сусідів. Водночас, ЄС підтримує Альпійську і Карпатську конвенції, спря- мовані на розв’язання проблем транснаціональних гірських макрорегіонів. Але вже сьогодні співпраця цих трансрегіональних систем виходить далеко за межі суто природоохоронного напряму, все більше зосереджуючись на спільних проблемах забезпечення сталого соціально-економічного і про- сторового розвитку трансрегіональних територій [6]. Україна отримала офіційне запрошення залучитись до Дунайської стратегії, „в якій має відігравати важливу роль”, у спільній робочій про- грамі з імплементації Меморандуму про взаєморозуміння між Мінрегі- онбудом і Єврокомісією, підписаного 22.07.2009. Одними з перших укра- їнських ініціатив щодо системної співпраці за Східним партнерством і Дунайською стратегією стали пропозиції Державного НТЦ „Екоресурс”, розміщені на сайтах Єврокомісії [5, с. 17–25; 7]. Фактично українські ін- тереси були вперше напівофіційно проголошені лише на ІІІ Конференції з розробки EUSDR у Відні – Братиславі в квітні 2010 року у вигляді трьох презентацій бачення ролі українських регіонів у втіленні ключових на- прямів Стратегії та подальшому розповсюдженні її напрацювань на про- блемні басейнові транскордонні макрорегіони Дністра, Дніпра, Дону і Чорного моря. 417 Завдяки подальшій послідовній роботі з Генеральним директоратом Єврокомісії (DG-Regio), Кабінетом Міністрів, Мінрегіонбудом як Націо- нальним координатором EUSDR (НК) і МЗС України ЄС отримав офіцій- ний Позиційний документ і Громадське бачення участі України у розробці та подальшій реалізації Стратегії [5]. Ними, окрім українського сектору дельти Дунаю в Одеській області, визначено роль понад 75% української частини Дунайського басейну в зоні Карпатської конвенції (Чернівецька, Івано-Франківська і Закарпатська області), де по найдовших дунайських притоках: Пруту, Тисі та Сірету – формуються основні джерела води, а та- кож техногенно-екологічних небезпек Нижнього Дунаю. Таким чином, увагу країн EUSDR було привернуто до стратегічно важ- ливого партнерства Карпатської та Альпійської конвенцій по більшості спільних пріоритетів Стратегії [6]. Також ЄС зафіксовано унікальну роль України для поширення напрацювань Дунайської стратегії на проблемні макрорегіональні басейни Дністра, Дніпра, Дону і Чорного моря. Головним здобутком стало відображення в Декларації Бухарестського Саміту 14 країн цього макрорегіону від 08.11.2010 можливості співфінансу- вання спільних проектів коштами структурних фондів, що діють для членів ЄС, і програм Інструменту сусідства для України і Молдови. Зокрема, за українською ініціативою до Декларації внесено: „з метою більш ефектив- ного використання наявних інструментів і фондів ЄС, а з погляду існуючих ресурсів і фінансових інструментів” та, виходячи з „важливості посилення співпраці між усіма країнами-членами ЄС у Дунайському регіоні та залу- ченими країнами – не членами ЄС, для покращення сталих транспортних і енергетичних зв’язків, охорони довкілля, захисту водних ресурсів і управ- ління ризиками, посилення соціоекономічного і людського розвитку та по- кращення інституційної спроможності регіону,… забезпечити узгоджену допомогу запровадженню проектів” та спільно заявлено про „посилення співробітництва з країнами – не членами ЄС”, разом з „кращим прилашту- ванням структурних і когезійних фондів, що є доступними в дунайському регіоні, також з фондами прикордонного співробітництва Європейського інструменту сусідства і партнерства, доступних для програм розвитку в третіх країнах”. Остаточне ухвалення EUSDR подано у Висновках ради ЄС від 13.04.2011, згідно з яким Рада Європейського Союзу: • визнає, що залучення і участь третіх країн має ключове значення для реалізації бажаних завдань Стратегії; • запрошує Національні контактні органи та координаторів пріоритет- них сфер до тісної співпраці з Комісією з обов’язковим залученням третіх країн, що беруть участь, та запрошує Комісію забезпечити країни-члени, регіони та треті країни, що беруть участь у Страте- гії, постійною підтримкою та настановами щодо кращої практики 418 прикордонної, транснаціональної та міжрегіональної координації та впровадження; • запрошує залучені країни-члени та Комісію з’ясувати можливі зв’язки та синергію між двома наявними макрорегіональними стратегіями, а саме Стратегіями ЄС для Балтійського і Дунайського регіонів, і за- кликає Єврокомісію забезпечити на цій основі узгоджений розвиток обох макрорегіонів, включаючи інфраструктурні зв’язки між ними”. Стратегічні напрями і пріоритети EUSDR збігаються із завданнями про- грам сусідства „Румунія – Україна – Молдова” та „Угорщина – Словаччи- на – Румунія – Україна”, а також – з ключовими завданнями Єврорегіону „Верхній Прут”, транскордонного співробітництва [8] та Східного партнер- ства ЄС [7]. Тому з огляду на відставання України у роботі над Планом дій EUSDR і керуючись напрацюваннями та положеннями Рішення Ради регі- онів від 24.01.2011, необхідна національна координація, яка забезпечить: • на основі зазначених можливостей співпраці за EUSDR як інстру- ментом регіональної політики ЄС розробку дій та заходів щодо усунення бар’єрів для співпраці України з європейськими організа- ціями, фондами та інституціями, що опікуються політикою і фінан- совою підтримкою регіонального розвитку; та імплементацію Укра- їною європейського досвіду управління регіональним розвитком з максимальним використанням можливостей співфінансування спільних проектів у 2011–2013 рр., згідно з наведеними положення- ми Бухарестської декларації від 08.11.2010 та завдяки формуванню ЄС нових механізмів на період 2014–2020 років; • використання 4-х областей України, що входять до сфери дії EUSDR, для відпрацювання пілотних моделей євроінтеграційного розвитку регіонів; • імплементацію загальних підходів та проектних рішень EUSDR щодо стратегій сталого соціально-економічного і просторового роз- витку територій, що входять до сфери дії EUSDR, та використання інтересу ЄС та Ради Європи стосовно подальшого розповсюдження цих напрацювань для макрорегіональних басейнів Дністра, Дніпра, Дону і Чорного моря; • можливість відповідно орієнтувати діяльність єврорегіонів „Кар- патський”, „Верхній Прут”, „Нижній Дунай” та їх послідовну трансформацію у Європейські об’єднання територіальної співпраці відповідно до Мадридської конвенції, а також цілеспрямоване за- стосування коштів Спільних операційних програм ЄС „Румунія – Україна – Молдова”, „Угорщина – Словаччина – Румунія – Україна” і „Чорне море” з використанням можливостей двосторонніх угод Мінрегіонбуджитла з координаторами пріоритетів та іншими кра- їнами ЄС, залученими до EUSDR. 419 Схема координації участі України у реалізації Стратегії ЄС для Дунайського регіону Пріоритети, Країни- Можливі проекти Роль Мінрегіону як Стратегічний Профільні ЦОВВ та субпріори- коорди- України/ за участі ЦОВВ з регіональ- напрям регіони України тети натори України ного розвитку 1 2 3 4 5 6 І. Поєднання Пріоритет 1. Покращання мобільності та сполучень між різними видами транспорту Дунайського ре- Субпріоритет Австрія, Національний про- Мінінфраструктури: Зміна схем планування гіону (зокрема, 1.1. Румунія ект „Дунайський Державна служба територій в Україні покращуючи По внутрішніх коридор” – розви- морського та річкового та за двосторонніми мобільність, водних спо- ток транспортного транспорту, Державне угодами або проектами сприяючи ста- лученнях сполучення та агентство з інвестицій в сфері просторового лій енергетиці судноплавства та управління націо- комплексного пла- та стимулюю- в Дунайському нальними проектами; нування, розвитку при- чи культуру і регіоні” Одеська область кордонних територій і туризм) 420 містобудування Субпріоритет Словаччи- ТЕО відновлення Мінінфраструктури: 1.2 на, Сербія транс’європейсько- Укрзалізниця, Залізниці, го транзиту через Державна авіаційна автошляхи і територію України служба, Державна авіасполучен- між основними автотранспортна ня (зафіксо- вузлами Пан- служба, Державна ваний інтерес європейської тран- автодорожна служба, —„— України) спортної мережі Національне агентство (TEN-T) в зонах з підготовки EUSDR i EUSBSR Євро – 2012; Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька та Одеська області 1 2 3 4 5 6 Пріоритет 2. Угорщина, Пілотні проекти Міненерговуглепром, Стратегічне плану- Розвиток ста- Чехія транскордонних Мінрегіонбуджитло, вання і експертиза лої енергетики енергоостровів з Держагентство з схем розвитку, систем транзиту енергоно- енергоефективності та енергозабезпечення, сіїв, прикордонних енергозбереження, розвиток комунальної енергомереж і Держагентство з ін- енергетики та запро- енергозбереження вестицій та управ-ління вадження енергозбе- національними про- рігаючих технологій у ектами; Закарпатська, будівництві та муніци- Івано-Франків-ська, пальній сфері Чернівецька і Одеська області Пріоритет Болгарія, Пілотний про- Мінкультури, Запровадження системи 3. Сприяння Румунія ект зі створення Мінінфраструктури; розвитку місцевого 421 розвитку транскордонної Закарпатська, Івано- самоврядування культури еко-культурно- Франківська, Черні- та туризму, туристичної мережі вецька і Одеська області контактам між людьми ІІ. Захист дов- Пріоритет 4. Угорщина, Пілотний транскор- Мінекоресурсів, Забезпечення рекон- кілля Дунайсь- Відновлення Словач- донний проект реа- Мінрегіонбуджитло, струкції водоканалі- кого регіону та забезпечен- чина лізації ефективної Держагентство вод- заційних систем, місць (зокрема ня якості вод системи поводжен- них ресурсів, Держ- видалення відходів у відновлен-ня ня з промисловими агентство з екоінвес- басейнах річок, вдоско- якості води, і сільськогосподар- тицій, Держагентс-тво налення і гармонізація управління ськими відходами з інвестицій та управ- нормативно-правових екоризиками, на основі їх мінімі- ління національними актів щодо будівництва збереження біо- зації, сортування і проектами; і експертизи проектів різноманіття) залучення кращих Закарпатська, Івано- 1 2 3 4 5 6 доступних техно- Франківська, Залучення водокана- логій (ВАТ), Чернівецька і Одеська лізаційних підпри- Національний про- області ємств до Дунайської ект „Чисте місто” асоціації Пріоритет 5. Угорщина, Великомасштаб- Мінекоресурсів, Відображення Управління Румунія ний проект з вод- Держагентство водних у схемах планування екологічними ного менеджменту ресурсів, МНС, територій в Україні ризиками і протидії ризикам Гідрометслужба, та за двосторонніми надзвичайних Держінспекція угодами або проектами ситуацій СОП техногенної в сфері просторового „Румунія – Украї- безпеки, МОЗ, комплексного на – Молдова” Державна санітарно- планування, розвитку епідеміологічна прикордонних служба; Закарпатська, територій і місто- 422 Івано-Франківська, будування на основі Чернівецька і Одеська ГІС-технологій області Пріоритет 6. Німеччина Пілотний про- Мінекоресурсів, Просторове плануван- Збереження (Баварія), ект „Формування Державна служба гео- ня територій із застосу- біорізно- Хорватія транскордонного логії та надр, Державне ванням ГІС технологій маніття, лісо-деревооброб- агентство водних ре- ландшафтів, ного кластеру на сурсів, Державне агент- якості повітря базі співробітниц- ство екоінвестицій, і ґрунтів тва Карпатської та Мінагрополітики, Альпійської кон- Державне агентство венцій у Дунай- земельних ресурсів, ському басейні” Державне агентство лісових ресурсів, 1 2 3 4 5 6 Держагентство рибгосподарства; Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька та Одеська області ІІІ. Розбудова Пріоритет 7. Словаччи- Міністерство освіти і Застосування ГІС- перспектив Розвиток сус- на, науки, молоді та спорту платформ як єдиної Дунайського ре- пільства знань Сербія України, основи формування гіону (розвиток (досліджен- Державне агентство систем розподілення дослідницьких ня, освіта та з науки, інновацій та баз даних інформації, можливостей, інформаційні і Мінекономрозвитку освіта і інфор- комунікаційні Держслужба маційні техно- технології ) техрегулювання, 423 логії, підтримка Державне агентство з конкуренції інвестицій та управ- підприємств та ління національними інвестування у проектами; практичний до- Закарпатська, свід людей ) Івано-Франківська, Чернівецька та Одеська області Пріоритет 8. Німеччина Створення Підпри- Мінекономрозвитку, Запровадження На- Підтримка (Баден- ємницького фо- Держслужба техре- ціональної стратегії конкурен- Вєртен- руму єврорегіону гулювання; Державне транскордонної класте- тоздатності бург), „Верхній Прут” агентство з інвести-цій ризації підприємств Хорватія як еле-мента фор- та управління націо- мування Бізнес- форуму Східного нальними проектами партнерства 1 2 3 4 5 6 Пріоритет 9. Австрія, Міністерство освіти і Система підвищення Інвестування в Молдова науки, молоді та спорту, кваліфікації та перепід- освіту та пере- Державне агентство готовки кадрів підготовку з науки, інновацій та інформації; Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька та Одеська області IV. Посилення Пріоритет 10. Австрія Закарпатська, Реорганізація системи Дунайського Збільшення (Відень), Івано-Франківська, місцевого самовряду- регіону інституційних Словенія Чернівецька та Одеська вання (підвищення можливостей області інституційних та співпраці 424 можливостей Пріоритет 11. Німеччи- Великомасштаб- Міністерство фінансів Стикування розбудови та покращення Співпраця з на, ний проект з Державна митна прикордонної інфра- співпраці щодо покращання Болгарія розбудови інфра- служба, структури зі схемами організованої безпеки та структури кордону Державна прикордонна планування територій в злочинності) щодо органі- СОП „Румунія – служба Україні та просторовим зованої зло- Україна – Мол- комплексним плануван- чинності дова” ням розвитку при- кордонних територій і містобудування Конкретизуючи ці напрацювання, розглянемо можливість їх застосу- вання на прикладі першого пріоритету пілотного єврорегіону „Верхній Прут” [9], що збігається з пріоритетом № 1–2 EUSDR, новою транспорт- ною платформою Східного партнерства ЄС, пріоритетом № 11 EUSBSR, статтею 8 Карпатської конвенції тощо. Найщільніша в Україні мережа при- кордонних автодоріг і залізниць розташована у прикарпатській частині басейнів Дунаю і Дністра між кордонами з Румунією і Польщею. Упро- довж тривалого часу розвиток прикордонних регіонів України, включаю- чи транспортні системи, тісно пов’язаний з межуючими територіями ни- нішніх країн ЄС. Обминаючи Карпати зі сходу, тут проходять найкоротші сполучення між Пан’європейськими транспортними (TEN-T) коридорами в зоні Балтійської стратегії ЄС та тими, що перетинають країни Дунайського регіону і Південно-Східної Європи. Проблеми, що виникли на балтійсько- середземноморських сполученнях (ІХ TEN-T коридор) після розпаду СРСР (зокрема через конфлікт у Придністров’ї), східні країни ЄС збираються ви- рішити шляхом будівництва магістралі S19, яка двічі перетинатиме Карпа- ти, всупереч вимогам Карпатської конвенції. Тому для сталого розвитку прикордонних територій ЄС у Румунії та межуючих з ними регіонів України і РМ необхідна цілісна стратегія роз- витку транскордонних сполучень і прикордонної інфраструктури, що від- повідатиме Шенгенським реаліям. Її відсутність вже призвела до значного зменшення транзиту по традиційних найкоротших рівнинних сполученнях між країнами ЄС через територію України. Водночас погіршились перспек- тиви сталого інноваційно-інвестиційного соціально-економічного розвит­ ку ключових транспортно-залежних секторів і супутніх видів діяльності у прикордонних регіонах – від традиційних зв’язків населення, агропромис- лової, лісо-деревообробної та торгової галузей до сучасної транспортної логістики, туристично-рекреаційного бізнесу, транскордонної кластериза- ції, утилізації вторинної сировини тощо. Попередні напрацювання [10], висвітлені за зверненнями Ради Євроре- гіону в рамках офіційних візитів вищого рівня у 2001–2007 роках, Міністер- ства транспорту Румунії від 27.05.2008 в протоколах зустрічей керівників і уповноважених представників прикордонних регіонів України та Румунії від 28.01.2004 і 15.02.2007, рішеннях ряду міжнародних форумів і доручен- ні, наданому В. Ф. Януковичем за результатами його поїздки на Буковину 19.12.2006 з питань транскордонної співпраці та транзиту, стали основою наведеного спільного звернення керівників 3-х областей України до керів- ництва країни. За дорученнями Президента та Уряду, після погодження всі- ма заінтересованими центральними і регіональними органами виконавчої 425 влади, відповідна проектна пропозиція попередньо погоджена з польською стороною та направлена до Бухареста для узгодженого подання проекту. За вищезазначеними спільними пріоритетами EUSDR, Єврорегіону „Верхній Прут” та програми ЄС „Румунія – Україна – Молдова” Єврокомі- сією вже ухвалено великомасштабні проекти з протиповеневих дій і управ- ління водними ресурсами та розбудови інфраструктури кордону. До наступ- ного конкурсу зазначеної програми, окрім проекту з техніко-економічного обґрунтування відновлення транзитного потенціалу, готуються також про- ектні заявки з інтегрованого поводження з промисловими і муніципальни- ми відходами [11], викладені як українська пропозиція на сайті EUSDR, зі створення лісо-деревообробного кластеру, з огляду на сучасну роль карпат- ських і альпійських лісів, та інші. 426 427 428 Список використаних джерел 1. Куйбіда В. Транскордонне співробітництво та розвиток транскордонних кластерів / В. Куйбіда, А. Ткачук, В. Толкованов та ін. – К.: Крамар, 2009. – 242 с. 2. Бройде З. Экоеврорегион – новый механизм субрегионального сотрудни- чества, обеспечения устойчивого развития и техногенно-экологической безопасности / З. Бройде // Транскордонне співробітництво у поліетніч- них регіонах Східної та Південно-Східної Європи – Чернівці: Буковинський політологічний центр, Фонд Ф. Еберта, 1999. – С. 97–105. 3. Бройде З. Перспективи та особливості транскордонного співробітництва в єврорегіонах на заході України. На шляху до Європи. Український досвід Єврорегіонів // Проект Київського центру Інституту Схід-Захід / З. Брой- де. – К.: Логос, 2000. – С. 115–132. 4. Кромер Р. Рейн используют бережно / Р. Кромер // Экология и жизнь. – 2001. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ecolife. ru/jornal/ereg/2001-2-3.shtml 5. Громадське бачення участі України в Європейській стратегії розви- тку Дунайського регіону // Екологія, право, людина. – 2010. – № 8 (48) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://epl.org.ua/uploads/media/ EPL__8_48_2010.pdf 6. Transregional Trade-Technology Transfer – Challenge of Third Millennium: мaterials of III CEI – Bukovina Workshop, 7–8 November, 2008 in City of Chernivtsi and border check-point „Porubne-Siret” – Centre „EcoResource”. – 2008. – 40 p. 7. Бройде З. Обмін кращими технологіями і транскордонна кластериза- ція – нові інтеграційні можливості „Східного партнерства” ЄС / З. Бройде // Вісник УСПП. – берез. – 2010. – № 1 (19). – С. 31–32 [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу : http://www.uspp.org.ua/magazine 8. „Strategia Dunăreană” – un important instrument de exindere a colaborării dintre Ucraina şi ţările din spaţul comunitar // Libertatea Cuvântului. – Nr 7 (414). – 18 februarie 2011. 9. Бройде. З. Проблемы устойчивого пространственного развития тран- спортных систем в зоне новых границ ЕС и НАТО /З. Бройде // Проблемы экологической безопасности транспортных коридоров в Черноморском регионе: сб. научн. статей научно-практ. конф. в Одессе, 27–28 март., 2003. – Одесса: ОЦНТЭИ, 2003. – С. 10–15. 10. Бройде З. Транс’європейський транзит чи буковинський тупик? / З. Брой- де // Буковинський вісник державної служби та місцевого самоврядуван- ня. – 2009. – № 1. – С. 37–40. 11. 11. Promotion „Best Available Technologies” (BAT) implementation for Waste Minimisation and Resource Conservation (British Council in Ukraine project SEPSII № 12-06). – Chernovtsy: ANT, 2007. – 36 p. 429 Zinoviy Broyde (Chernivtsi, Ukraine) Development of Ukrainian-Romanian-Moldavian Transfrontier Cooperation in Synergic Context of THE EU Danube and Baltic Strategies, Eastern Partnership and collaboration with Russia The priority of interior and outside Interregional Collaboration has been established by the Ukrainian Council of Regions. It should complete the Association, Free Economic Zone and dialog of visas with EU by the Transfrontier Co-operation (TFC) in cross-border, inter-community, inter-territorial and inter- municipality forms, which make Ukrainian Regions more close to EU Strategies for regional development in the Danube (EUSDR) и Baltic Sea (EUSBSR) basins. Ukrainian simultaneous entering EUSDR both by the upper parts of Tisa, Prut & Siret basins and by the eastern sector of the Danube Delta, creates „pilot” conditions for further EU macroregional Strategies expansion into transfrontier basins of Dnestr, Dnepr, Don and Black Sea. Alpine-Carpathian „axis” of EU Macroregional Policy embraces Ukrainian- Romanian-Moldavian Euroregion „Upper Prut”, which is appointed for „experimental elaboration of transfrontier co-operation mechanisms as the elements of the process of European integration and development of the regional policy”. In the Declaration of the 14 EUSDR countries Summit in Bucharest of 08.11.2010 and the Conclusions of the EU Council on EUSDR of 13.04.2011 was foreseen the Synergy of the interior Regional and outside Neighbourhood EU Policies, as well as of Macroregional Strategies and Eastern Partnership, which are „docked” in the area of the Carpathian Convention. The identify of the priorities of mentioned EU and UN instruments, including actual ENPI Programs, in particular „RO – UA – MD” 2007–2013 had allowed to initiate pilot transfrontier projects of „twofold purpose”, which make a basis for new mechanisms of collaboration and co-financing through 2014–2020 in the main Priority Areas of EUSDR and Eastern Partnership (Transit, Technogenic- Environmental Safety, Energetic, Best Available Technique, Water and Forestry Resource Management, Tourism etc.). Key words: interregional co-operation, Ukraine in EU Macroregional Strate- gies, Synergy of the EU interior and outer instruments, Danube Strategy, Eastern Partnership, Carpathian-Alpine dimension, river head-delta model for propaga- tion to East, transfrontier twofold purpose” projects. 430 Zinovii Broide (Cernăuţi, Ucraina) Dezvoltarea cooperării transfrontaliere ucraineano-româno-moldoveneşti în contextul sinergic al strategiei Dunărene şi Baltice, a Parteneriatului Estic şi colaborării UE cu Rusia Prioritatea cooperării interregionale interne şi externe, stabilită de Consiliul Regiunilor Ucrainei, este completată de asociere, zona comerţului liber şi dialogul cu UE privind vizele şi, de asemenea, de cooperarea transfrontalieră într-o formă intercomunitară, interteritorială şi intermunicipală, ceea ce apropie regiunile ucrainene de Strategiile de dezvoltare ale UE în bazinele Dunării (EUSDR) şi Mării Baltice (EUSBSR). Aderarea Ucrainei la EUSDR cu izvoarele Tisei, Prutului, Siretului şi părţii de est a deltei Dunării, creează condiţii „pilot” pentru răspândirea de mai departe a strategiilor macroregionale ale UE asupra bazinelor transfrontaliere ale Nistrului, Niprului, Donului şi Mării Negre. „Axa” Alpino-Carpatică a politicii macroregionale a UE cuprinde Euroregiunea ucraineano-româno-modovenească „Prutul de Sus”, care şia asumat „elaborarea experimentală a mecanismelor cooperării transfrontaliere, ca a elementelor procesului de integrare europeană şi implementării politicii regionale”. Declaraţia celor 14 state EUSDR de la Summitul din Bucureşti şi Concluzia Consiliului UE din 13.04.2011 presupun sinergia politicii regionale interne şi externe a vecinătăţii UE, strategiilor macroregionale şi Parteneriatului Estic, „suprapuse” în regiunea Convenţiei Carpatice. Asemănarea priorităţilor instrumentelor menţionate ale UE, ONU şi programelor existente ale Instrumentului de Vecinătate, în special – „RO-UA- MD 2007-2013” a permis iniţierea proiectelor pilot transfrontaliere cu „dublă” destinaţie, punând bazele noilor mecanisme de colaborare şi cofinanţare pentru anii 2014–2020, pe priorităţilecheie ale EUSDR şi Parteneriatului Estic (tranzit, securitatea tehnogenică şi ecologică, energetică, cele mai bune tehnologii disponibile, managementul resurselor de apă şi pădurilor, turismul). Cuvinte-cheie: cooperarea interregională; Ucraina în cadrul strategiilor marcoregionale ale UE; sinergia instrumentelor interne şi externe ale UE; Strategia pentru Regiunea Dunăreană; Parteneriatul de Est; dimensiunea Carpato-Alpină; modelul izvoaredeltă al extinderii spre est; proiectele transfrontaliere cu „dublă destinaţie”. 431 Ярослав Кирпушко, Альона Димчук (Чернівці, Україна) Партнерство в туризмі: транскордонний аспект Розглянуто особливості транскордонного співробітництва України та Європейського Союзу в сфері туризму. Зроблено ґрунтовне дослідження праць науковців із цієї проблематики. Увагу закцентовано на західних регі- онах України, зокрема Чернівецькій області. Висловлено переконання, що сьогодні найбільш ефективною формою транскордонного співробітництва в Україні є програми ЄС, які уможливлю- ють залучення значних фінансових ресурсів сторін та міжнародних органі- зацій у розвиток туристичної галузі прикордонних територій. Ефективність партнерства в туризмі, яке є результатом транскордонного співробітництва, обґрунтовано на основі аналізу реальних прикладів та з власного досвіду авторів. Ключові слова: глобалізація, регіоналізація, партнерство, транскор- донне співробітництво, єврорегіон, програми ЄC, Інструмент європей- ського сусідства і партнерства. Серед сучасних тенденцій розвитку світового господарства загалом, і туристичної індустрії як його складової зокрема, особливої уваги заслу- говують два процеси: глобалізації та регіоналізації. Глобалізація є новим етапом розвитку світу, який характеризується різким прискоренням темпів інтернаціоналізації усіх сфер суспільного життя [1, 327]. За цих умов зна- чна увага має приділятися пошуку резервів підвищення ефективності ді- яльності окремих суб’єктів, регіонів і держави загалом, а також розробці комплексу заходів щодо їх активного використання. Велике значення в цьому напрямі має активна політика держави щодо підтримки туристичної сфери, її розбудови і розвитку шляхом налагоджен- ня партнерських відносин з приватним сектором економіки, метою яких є розвиток туристичної інфраструктури, створення умов для підвищення привабливості регіонів для іноземних і внутрішніх туристів, підвищення якості туристичних послуг, забезпечення їх комплексного характеру. Проблемами дослідження прикордонних територій, міжтериторіально- го і транскордонного співробітництва в Україні почали займатися напри- кінці 80-х років співробітники Відділення Інституту світової економіки 432 і міжнародних відносин НАН України (м. Ужгород), а на початку 90-х – співробітники Інституту регіональних досліджень НАН України (м. Львів), Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАНУ (м.  Одеса), професорсько-викладацький склад Львівського, Ужгородсько- го, Волинського, Донецького, Чернівецького національних університетів та інші. З середини 90-х років учені виявляють значну зацікавленість до проблематики транскордонного співробітництва [1, с. 8]. Наукові дослі- дження цих проблем здійснюють багато вітчизняних науковців: О. Амоша, П. Бєлєнький, В. Будкін, Б. Буркінський, О. Вишняков, М. Долішній, Є. Кіш, М. Козоріз, М. Лендьєл, Н. Луцишин, П. Луцишин, В. Ляшенко, Ю. Ма- когон, М. Мальський, A. Мельник, В. Мікловда, Н. Мікула, A. Moкій, В. Пила, С. Писаренко, І. Смаль, І. Студенніков, Г. Щерба та вчені інших країн: П. Еберхардт, Р. Федан, Т. Коморніцкі, T. Лієвські, З. Макєла, M. Ростішев- скі, А. Стасяк, З. Зьоло (Польща), Б. Борісов, М. Ілієва (Болгарія), С. Рома- нов, В. Білчак, Л. Вардомський, Й. Звєрєв (Росія), П. Кузьмішин, Ю. Тей (Словаччина), Д. Віллерс (Німеччина), Р. Ратті, Г.-М. Чуді (Швейцарія) та інші. Варто окремо згадати буковинських дослідників транскордонного співробітництва на українсько-румунсько-молдовському кордоні, зокрема З. Бройде, С. Гакмана, В. Євдокименка, А. Круглашова, С. Курєнного, Я. Курка, І. Школу (Україна), Е. Глачук, А. Бурчу, Г. Преліпчан, К. Касов- скі (Румунія). Вони зробили великий теоретичний і практичний внесок для розвитку транскордонного співробітництва в області. Результати роботи цих науковців становлять великий інтерес та базу для проведення подальших теоретичних і, особливо, практичних досліджень. Вважаємо за необхідне скористатися теоретичним доробком цих учених для дослідження саме туристичної сфери, адже вона є одним із основних пріоритетів розвитку транскордонного співробітництва. Метою статті є дослідження туристичної сфери Чернівецької області в розрізі транскордонного співробітництва, зокрема з’ясування ролі партнер- ства в туризмі як результату транскордонного співробітництва; формулю- вання рекомендацій щодо покращання цього співробітництва. Сьогодні існує підвищена потреба у формуванні й налагодженні парт- нерства як на державному рівні – між приватним, державним і громадським секторами, так і на міжнародному – єврорегіонального співробітництва. Перша зумовлена необхідністю здійснення їх узгодженої взаємної роботи, що спрямована на створення туристичного продукту, конкурентоспромож- ного на світовому ринку та здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення, забезпечити на цій основі комплексний розвиток тери- 433 торій, їх соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рів- новаги та історико-культурної спадщини. Друга потреба вникла у зв’язку з масштабним розширенням ЄС на схід і формуванням нового кордону між ЄС та Україною. У цьому контексті змінюється і формат співпраці як держав, так і прикордонних регіонів. Зміна характеру економічних і полі- тичних відносин внаслідок якісних і кількісних змін в структурі ЄС має безпосередній вплив на формування нової системи відносин між регіона- ми, зокрема прикордонними регіонами України та регіонами країн – нових членів ЄС. Тому роль і значення прикордонних територій і регіонів набу- ває ключового значення [2, с. 41]. Насамперед, важливим є транскордонне співробітництво як один із інструментів ефективного єврорегіонального співробітництва. Особливої уваги заслуговує активізація транскордонного співробітни- цтва західних прикордонних регіонів України із східними прикордонними регіонами ЄС держав Центральної Європи. Саме тут важливим напрямом розвитку транскордонного співробітництва є сфера туризму, розвиток якої пов’язаний із добре збереженим природним середовищем та культурною спадщиною, що особливо характерно для Карпатського регіону. Крім того, розвитку транскордонного співробітництва сприяли ще й закріплення по- зицій національних суб’єктів туристичної діяльності на внутрішньому рин- ку та бажання виходу на закордонні, що вимагало від них пошуку нових інноваційних форм організації та співпраці, які б забезпечували конкурен- тоспроможність вітчизняних туристичних послуг. Тому логічно, що однією із таких форм стало транскордонне співробітництво. Зокрема, підтвердженням цього є експертне дослідження Г. Щерби щодо аналізу розвитку видів співпраці в Карпатському єврорегіоні, до яко- го входить і Чернівецька область (рис. 1). За дослідженнями вченого, найбільш розвинутою сферою єврорегіо- нальної співпраці є туризм. Г. Щерба пояснює це географічним розташу- ванням та кліматичними особливостями Карпатського єврорегіону. Регіон приваблює до себе туристів кожної пори року на відпочинок у горах та за- прошує іноземців на екскурсії історичними пам’ятками [2, с. 47]. Єврорегіони є основною організаційною формою транскордонного співробітництва. Але, на жаль, практика їх функціонування поки що не по- казує очікуваної ефективності, зокрема у справі щодо ліквідації бар’єрів для вільного руху людей і послуг, що є необхідним для розвитку туризму в транскордонних регіонах. 434 5 Економічна 64,6% Транспортна 60,6% Культурна 66,0% Науково-освітня 58,6% Екологічна 46,0% Соціальна 48,0% Науково-технічна 52,0% Туризм та рекреація 74,6% Розбудова інфраструктури 54,0% Охорона здоров'я 40,6% Промисловість 50,6% Сільськогосподарська 43,4% 0,0% 10,0% 20,0% 30,0% 40,0% 50,0% 60,0% 70,0% 80,0% Рис. 1. Розвиток видів співпраці у Карпатському єврорегіоні. Рис. 1. Розвиток видівреспонденти (з цього питання співпраці умогли Карпатському єврорегіоні вибрати декілька (з цього пи- варіантів відповідей) тання респонденти могли вибрати декілька варіантів відповідей) На нашу думку, сьогодні найбільш ефективною формою На нашу думку, сьогодні найбільш ефективною формою транскордон- транскордонного співробітництва в Україні є програми – документи, які ного співробітництва в Україні є програми – документи, які дають змогу уможливлюють виокремити виокремити конкретні заходи,конкретні визначити заходи, визначити їх виконавців їх виконавців та джерела фінансу-та вання у відповідні джерела терміни фінансування для реалізації у відповідні стратегічних терміни завдань стратегічних для реалізації туристичної галузі [4, с. 7]. Через програми ЄC INTEREG, PHARE СВС, TACIS СВС, завдань PHARE туристичної CREDO, MEDA, галузі [4, с. 7]. CARDS, ЧерезJOP LACE, програми (в рамкахЄCENPI) INTEREG, PHARE здійснюється фінансова СВС, TACIS підтримка проектів СВС, PHARE міжрегіонального CREDO, MEDA, CARDS, і транскордонного LACE, JOP (в співро- рамках ENPI) здійснюється фінансова підтримка проектів міжрегіонального які бітництва. Крім цього, така підтримка надається ще й через такі фонди, Євразія, Сороса, Чарльза Стюарта Мотта, Рокфелерів, Конрада Аденауера транскордонного та багато інших. співробітництва. Крім цього, Це дає змогу залучати така значні підтримка фінансові надається ресурси ще йі сторін міжнародних через організацій такі фонди, у розвиток як Євразія, Сороса, туристичної галузіМотта, Чарльза Стюарта прикордонних те- Рокфелерів, риторій. Конрада Аденауера та багато інших. Це дає змогу залучати значні фінансові Зокрема, хочемо відмітити, що з 2007 року вся допомога прикордонним ресурси областямсторін та міжнародних надається в рамках новогоорганізацій у розвиток фінансового туристичної інструменту галузі для країн, що охоплюються Європейською прикордонних територій. програмою сусідства (ЄПС), а серед них і Україна, – Інструменту європейського сусідства і партнерства (ІЄСП/ENPI), який Зокрема, об’єднує хочемо не лишевідмітити, що з 2007 національні, але року вся допомога прикордонним й міжнаціональні, регіональні, тематичнінадається областям і, звичайно, транскордонні в рамках програми. інструменту нового фінансового ІЄСП є наслідком рефор- для країн, що мування інструментів підтримки Європейської комісії – програм MEDA, охоплюються Європейською програмою сусідства (ЄПС), а серед них і 435сусідства і партнерства (ІЄСП/ENPI), Україна, – Інструменту європейського TACIS, а також багатьох інших, що діяли раніше. Новий інструмент пе- редбачає більш гнучкий механізм, через який ЄПС може бути ефективніше впроваджена [7, с. 14]. У рамках цього інструменту Україна залучена до чотирьох програм транскордонного співробітництва – трьох програм сусідства для сухопут- них кордонів: Польща – Україна – Білорусь з фінансуванням 186,201 млн євро; Угорщина – Словаччина – Румунія – Україна (68,638 млн євро); Руму- нія – Україна – Молдова (126,718 млн євро) і до багатосторонньої Програми Чорного моря (17,306 млн євро) (табл. 1) [8]. Таблиця 1 Програми транскордонного співробітництва Україна – Європейський Союз Індикативні асигнування на програму, Програми млн. євро транскордонного співробітництва та їхні Загалом учасники 2007–2010 рр. 2010–2013 рр. 2007–2013 рр. Програми сухопутного кордону Польща – Україна – 97,107 89,094 186,201 Білорусь Угорщина – Словаччина – 35,796 32,842 68,638 Румунія – Україна Румунія – Україна – 66,086 60,632 126,718 Республіка Молдова Програми морських басейнів Чорне море 9,025 8,281 17,306 Варто зазначити, що в усіх програмах ЄС одним із напрямків співпраці був і залишається розвиток туризму в прикордонних областях. Зокрема, осно- вними завданнями є створення сприятливих умов для розвитку туристич- ного підприємництва, ефективне використання туристично-рекреаційного потенціалу територій у контексті концепції збалансованого розвитку; під- вищення соціально-економічного ефекту від галузі для регіону. Ці завдання реалізуються саме в проектах розвитку туристичної інфраструктури в при- кордонних районах України та її сусідів. Приміром, у рамках програми Tacis CBC 2005 було профінансовано такі проекти, що передбачають сприяння розвитку туристичного сектору: 436 „Створення транскордонної мережі розвитку та просування туристичних та інвестиційних можливостей Івано-Франківської області України та повіту Марамуреш Румунії”, „ВелоКраїна” (Івано-Франківська область); „Популя- ризація спільної культурної спадщини в транскордонному регіоні Чернівці – Сучава”, „Розробка інтегрального туристичного продукту для розвитку культурного туризму на Буковині” (Чернівецька область); „Посилення ін- теграції прикордонних регіонів у сфері розвитку сільського та зеленого ту- ризму” (Одеська область). У рамках цих проектів на розвиток туристичної галузі України тільки за період з 2007 по 2010 рр. було виділено майже 3 млн євро [5]. Метою цих проектів є створення умов та основи для розвитку транскор- донного туризму в прикордонних регіонах; започаткування ініціатив спів- робітництва з європейськими агенціями та обмін досвідом через розвиток інституцій та інституціональних рамок для транскордонного туризму; під- вищення якості та кількості послуг у регіонах, які можуть приймати між- народних та місцевих відвідувачів; спільне створення системи просування туризму; вивчення можливостей спрощення системи проходження кордону для пішоходів та велосипедистів; залучення українських та іноземних ту- ристів до екологічно чистого, доступного та активного відпочинку у Кар- патському регіоні впродовж незимового сезону; просування фольклорних традицій етнічних громад, ремісницької та культурної спадщини прикор- донних районів; збереження спадщини предків; розвиток і зміцнення інф- раструктури, зокрема у сфері зеленого туризму, та створення нової; покра- щання технічного устаткування; розробка ефективних шляхів управління туристичним сектором; створення мережі туристичних центрів в україн- ських та румунських прикордонних регіонах. Варто зазначити, що прикордонні регіони Європи вже давно налагодили взаємні контакти між державними регіональними органами влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, суб’єктами гос- подарювання. Розвиток транскордонного співробітництва при збереженні специфіки, самобутності та індивідуальності кожної зі сторін значною мі- рою уможливлює успішне вирішення локальних проблем з максимальним використанням національного потенціалу, а також поступове згладжу­вання рецидивів периферійності у соціально-економічному розвитку окремих територіально-адміністративних одиниць на благо їх населення та держав загалом. Сьогодні у транскордонних регіонах виникає безліч спільних про- блем в екологічній, транспортній, економічній, культурно-освітній, соці- альній та інших сферах, для вирішення яких необхідно об’єднувати зусил- ля. Основною є потреба навчитися працювати у системі, співпрацювати. 437 Головними партнерами в рамках транскордонного співробітництва у га- лузі туризму повинні бути: місцева громада і бізнесові структури, органи місцевої влади і недержавні організації. Проте в ситуації бездіяльності або неефективної діяльності органів влади ініціативу на себе беруть недержав- ні (громадські) організації та бізнесові структури. Вдалим прикладом такої ініціативи щодо співпраці та налагодження контактів у транскордонному ре- гіоні можна вважати Чернівецьку область, а саме співпрацю Буковинського центру реконструкції і розвитку (БЦРР), Хотинської районної громадської організації „Центр Євроінтеграції” (громадські недержавні організації), Хо- тинської міської ради, відділу туризму Чернівецької державної адміністра- ції, Державного історико-архітектурного заповідника „Хотинська Фортеця” і Торгово-промислової палати Сучавського повіту (Румунія). Таке партнер- ство стало можливим у рамках Програми TACIS CBC „Україна – Румунія” при реалізації проекту транскордонного співробітництва „Розробка інте- грального туристичного продукту для розвитку культурного туризму на Бу- ковині”. Така кооперація є новітньою, унікальною та, що головне, плідною формою партнерства в туристичній сфері. Ініціював цю діяльність БЦРР – член Асоціації агентств регіонального розвитку України, – працівники яко- го ще задовго до реалізації проекту зрозуміли, що сталий розвиток туризму в регіонах України та висока конкурентоспроможність національних турис- тичних послуг значною мірою досягається через організацію партнерства та співробітництва провідних учасників туристичної діяльності. Успішне впровадження цього проекту підтверджує ефективність такої поглибленої співпраці між суб’єктами туристичного рику, урядовими та міжнародними організаціями. Про це свідчить проведення численних прес-конференцій за участю представників, зокрема й іноземних, влади, громади, працівників туристичних об’єктів і туристичної індустрії, підприємців; статті в місце- вих і регіональних газетах, телевізійні програми. У рамках проекту вже створено історичний стрілецький тир та картинна галерея в ДІАЗ „Хотинська фортеця”, проведено тренінг для керівництва і працівників історико-архітектурних об’єктів Чернівецької області, органі- зовано навчання для місцевих бізнесменів. Крім того, партнерство проекту не обмежується лише кордонами Укра- їни. Працівники проекту зуміли організувати міжнародне партнерство за участю партнера з Румунії – Торгово-промислової палати Сучавського по- віту. Спільними зусиллями було проведено чимало зустрічей, конференцій, тренінгів з питань вивчення та використання румунської практики застосу- вання європейського досвіду партнерства в туризмі, ведення бізнесу. Тому, інтерес української сторони полягає в дослідженні унікального досвіду 438 партнера з Сучави щодо провадження управлінської та маркетингової ді- яльності, консалтингу, вивчення законодавчої бази, проведення тренінгів, спрямованих на підтримку туристичної індустрії. Наслідком такої тран- скордонної співпраці є Комплексне дослідження туристичного потенціалу історико-архітектурних об’єктів Буковини і стан їх фактичного використан- ня. Вважаємо за доцільне створення на цій основі інтегрального туристич- ного продукту, який би сприяв позиціонуванню регіону на туристичному ринку як України, так і Європи. Підтвердженням того, що такий турпродукт матиме попит і буде конкурентоспроможним, є збільшення туристичного потоку вже протягом періоду реалізації проекту. До того ж, розширюється і географія туристів, наприклад, відвідати Хотинську фортецю щомісяця приїжджає група французьких туристів, значно збільшилася кількість ру- мунських туристів. Це все стало можливим саме завдяки співпраці та на- лагодженню міжнародних контактів у рамках проекту. Висновок. Отже, можна зробити висновок, що розвиток транскордонно- го співробітництва в туристичній сфері сприятиме як розширенню ринку туристичних послуг, так і розвитку регіональної економіки та підприєм- ництва, що збільшить економічну та соціальну вигоду для країн-учасниць. Партнерство, зокрема міжнародне, що створюється в рамках транскордон- ної співпраці за участю приватного, державного і громадського секторів, є основою для позиціонування залучених регіонів як туристично привабли- вих територій, дає можливість створити нові турпродукти та вийти з ними на сучасні ринки. Реалізація спільних проектів з удосконалення туристич- ної сфери окремих регіонів за участю міжнародних організацій сприятиме підвищенню конкурентоспроможності України на світовому ринку турис- тичних послуг. Список використаних джерел 1. Смаль І. Особливості і проблеми розвитку міжнародного туризму у кон- тексті глобалізаційних процесів / І. Смаль // Вісник Львів. університету, Серія міжнародні відносини. – 2008 – вип. 24. – С. 327–335. 2. Щерба Г. І. Роль єврорегіонів і транскордонного співробітництва у функці- онуванні соціального простору в Європі / Г. І. Щерба // Науковий журнал „Український соціум”. – 2008 – № 3. – С. 41–53. 3. Мікула Н. Міжтериторіальне та транскордонне співробітництво: моногр. / Н. Мікула – Л.: ІРД HAH України, 2004. – 395 с. 4. M. Біль Транскордонне співробітництво регіонів України в галузі туризму: сучасний стан та основні напрями розвитку / M. Біль //Науковий вісник. – 2008. – Bип. 2 „Демократичне врядування”. 5. http://www.susidstvo.od.ua 439 6. http://ro-ua-md.net 7. Бурада В. Європейський інструмент сусідства і партнерства / В. Бурада, Я. Кирпушко, Ю. Андрієш. – Чернівці: Букрек, 2010. – 44 с. : іл. 8. Транскордонне співробітництво // Газета „Україна – Євросоюз у деталях. – 2010. – № 3 (6). Yaroslav Kyrpushko, Aliona Dymchuk (Chernivtsi, Ukraine) Partnerships in Tourism: cross-border aspect There is an increased need for the formation and building partnerships at national level – between the private, public and community sectors, and inter- national – euroregional cooperation. One effective tool is the latest cross-border cooperation (CBC). Special attention is stirring CBC western border regions of Ukraine, where tourism is an important area for development. Euroregions are the main organizational form of the CBC. However, the practice of their operation does not show the expected effectiveness, particu- larly in the case concerning the removal of barriers to free movement of people and services that are necessary for tourism development in cross-border regions. A more effective form of CBC in Ukraine is the EU’s programs, where one of the areas of cooperation has been and remains the development of tourism. CBC’s major partners in tourism should be: local community and businesses, local authorities and NGOs. But in a situation of inaction or ineffective govern- ment the initiative is taken by the civic organizations and businesses. A good example of such initiative of the cooperation and contacts establishment in cross- border region could be Chernivtsi region. The partnership, including international, created under the CBC is the basis for positioning the regions involved as attractive tourist areas, makes it possible to create new tourist products and gets them into new markets. Implementation of joint projects to improve the tourist sector of some regions with the participa- tion of international organizations will increase Ukraine’s competitiveness on the world tourism market. Key words: globalization, regionalization, partnership, cross-border coop- eration, Euroregion, EU programs, the European Neighbourhood and Partner- ship Instrument. 440 Iaroslav Kyrpuşko, Aliona Dymciuk (Cernăuţi, Ucraina) Parteneriat în turism: aspect transfrontalier Actualmente, există o necesitate sporită în stabilirea şi reglamentarea parteneriatului atât la nivel de stat – între sectoarele private, de stat şi obşteşti, cât şi la nivel internaţional – colaborarea euroregională. Unul dintre instrumentele efective ale colaborării euroregionale o reprezintă colaborarea transfrontalieră (CTF). O atenţie deosebită merită activizarea CTF în regiunile limitrofe ale Ucrainei de vest, unde turismul este un domeniu de dezvoltare important. Euroregiunile sunt principala formă organizaţională a CTF. O formă mult mai efectivă a CTF în Ucraina sunt programele UE, care printre altele, promovează şi dezvoltarea turismului. Principalii parteneri ai CTF în domeniul turismului sunt: autorităţile locale şi mediul privat, sau autorităţile locale şi sectorul nonguvernamental. Însă, în situaţia când organele de stat nu au destule calităţi pentru a fi în stare să se implice, iniţiativa este preluată de ONG-uri şi mediul privat. Un model efectiv al unei asemene implicări (a colaborării şi stabilirii de parteneriate în zona transfronalieră) o demonstrează regiunea Cernăuţi. Parteneriatul, în special – cel extern, care este stabilit în cadrul CTF reprezintă baza pentru poziionarea regiunilor implicate ca a unor teritorii atractive din punct de vedere turistic, ceea ce oferă posibilitatea de a crea produse turistice noi şi de a le poziţiona pe pieţele noi. Realizarea proiectelor comune de modernizare a domeniului turistic a unor regiuni aparte, cu implicarea instituţiilor internaţionale va spori creşterea competivităii Ucrainei pe piaţa mondială a serviciilor turistice. Cuvinte-cheie: globalizare, regionalizare, parteneriat, colaborare trans- frontalieră, euroregiune, programele UE, Instrumentul European de Vecinătate şi Parteneriat (ENPI). 441 Відомості про авторів Бахняну Віталіна доктор філологічних наук, викладач Молдов- ського державного університету. Сфера науко- вих інтересів: мовний дискурс, засоби переко- нання та масової мобілізації. E-mail:

Брі Мірча доктор наук, викладач факультету історії, гео- графії та міжнародних відносин університету Орадя, співробітник Інституту єврорегіональ- них досліджень, завідувач кафедри міжнародних відносин та європейських досліджень. Дипло- мований в галузі історії, географії, соціології, має докторський ступінь з історії. Сфера на- укових інтересів: соціальна історія, історична демографія, історія міжнародних відносин, со- ціологія релігії, культурологічна антропологія, єврорегіоналізм та питання кордонів. Автор 5 монографічних робіт та понад 30 статей і дослі- джень у цій сфері. E-mail:

Боднараш здобувач кафедри політології та державного Георгій Вікторович управління Чернівецького національного уні- верситету імені Юрія Федьковича. Сфера нау- кових інтересів: партійні системи європейських країн, трансформаційні процеси. E-mail:

Бройде кандидат технічних наук, директор Державного Зіновій Самуїлович науково-технічного центру «Екоресурс», рад- ник голови Чернівецької облдержадміністра- ції. Сфера наукових інтересів: транскордонна співпраця, єврорегіони. E-mail:

Бурдяк Віра Іванівна доктор політичних наук, професор кафедри по- літології та державного управління, завідувач відділу Південно-Східної Європи НДІ євро- пейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Автор понад ста на- укових публікацій. Сфера наукових інтересів: 442 соціально-політичні, правові та духовні пробле- ми суспільного розвитку, зокрема специфіка по- літичних трансформаційних змін, становлення політичних еліт, проблеми розвитку турецької етнічної спільноти Болгарії та зв’язок країни з глобальними міжнародними організаціями. E-mail:

Василова кандидат історичних наук, директор Центру єв- Валентина Анатоліївна ропейських студій НДІ європейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького на- ціонального університету імені Юрія Федько- вича. Сфера наукових інтересів: особливості та специфіка українсько-румунських відносин, міжнародні відносини. E-mail:

Войтович доктор наук з державного управління, профе- Радмила Василівна сор кафедри філософії і методології державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Сфера наукових інтересів: державне управління, гло- балізаційні процеси. E-mail:

Гакман кандидат історичних наук, заступник ди- Сергій Михайлович ректора-начальник науково-дослідного відділу Чернівецького регіонального центру перепід- готовки та підвищення кваліфікації працівни- ків державних органів, органів місцевого само- врядування, державних підприємств, установ та організацій; доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького націо- нального університету імені Юрія Федькови- ча. Член Робочої комісії єврорегіону „Верхній Прут” з питань науки, освіти, культури, охоро- ни здоров’я, молоді і спорту. Координатор Чер- нівецького об’єднання неурядових організацій єврорегіону „Верхній Прут”. Сфера наукових інтересів: міжнародні відносини ХХ століття, етнонаціональна політика, міграційні процеси, проблеми притулку та біженців, транскордонне співробітництво, конфліктологія. E-mail:

443 Герман аспірант кафедри політології та державного Марін Георгійович управління Чернівецького національного уні- верситету імені Юрія Федьковича. Сфера науко- вих інтересів: соціальний капітал, українсько- румунські відносини. E-mail:

Горбан Анна магістр з політичних наук, лектор кафедри по- літології Молдовського державного університе- ту. Сфера наукових інтересів: політична участь, протестний потенціал, політичні партії. E-mail:

Димчук аспірантка Київського національного торго­ Альона Василівна вельно-економічного університету, асистент ка- федри економіки підприємства Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ. Сфера наукових інтересів: ринок туристичних послуг України, транскордонне співробітни- цтво, розробка та аналіз інвестиційних проек- тів, водопостачання та водовідведення, раціо- нальне природокористування. E-mail:

Ефрос Васіле доктор географічних наук, професор, заступник декана факультету історії та географії Сучав- ського університету „Штефан чел Маре” (Ру- мунія). Сфера наукових інтересів: туристичний розвиток, туристична інтеграція. E-mail:

Зан кандидат історичних наук, доцент кафедри по- Михайло Петрович літології факультету суспільних наук Ужго- родського національного університету. Сфера наукових інтересів: етнічні процеси на Закар- патті, мультикультуралізм та етнополітика кра- їн Центрально-Східної Європи. E-mail:

Зелінська Ольга магістр політології, співробітник Інституту Євро-Атлантичного співробітництва. Сфера на- укових інтересів: проблеми європейської та єв- роатлантичної інтеграції. E-mail:

444 Iваницька доктор наук з державного управління, доцент, Ольга Михайлiвна завідувач кафедри управління навчальним за- кладом, менеджменту та економіки освіти Ін- ституту лідерства та соціальних наук Київсько- го університету імені Бориса Грінченка. Сфера наукових інтересів: державне управління, дер- жавне регулювання фінансової інфраструктури. E-mail:

Кирпушко кандидат географічних наук, доцент кафедри Ярослав Васильович географії та менеджменту туризму Чернівець- кого національного університету імені Юрія Федьковича, директор Буковинського центру реконструкції і розвитку, завідувач відділу транскордонного співробітництва НДІ євро- пейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького національного університету іме- ні Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: раціональне природокористування, розвиток АПК, фінансові ринки, туризм, транскордонне співробітництво. E-mail:

Кожокару Ігор доктор політології, старший викладач кафедри соціально-гуманітарних наук Державного уні- верситету „А. Руссо” (Бєльц, Республіка Мол- дова). Сфера наукових інтересів: політична ре- гіоналістика, регіональний розвиток. E-mail:

Колесников кандидат політичних наук, асистент кафедри Олексій Володимирович політології та державного управління, науко- вий співробітник НДІ європейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федь- ковича. Сфера наукових інтересів: проблеми сучасних електоральних процесів, використан- ня політичних і виборчих технологій. E-mail:

Краснейчук кандидат наук з державного управління, голо- Алла Олексіївна вний спеціаліст відділу місцевого самовряду- вання і регіонального розвитку Інституту проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії дер- жавного управління при Президентові України. Сфера наукових інтересів: державне управлін- ня, європейська інтеграція. E-mail:

445 Круглашов доктор політичних наук, професор, завідувач Анатолій Миколайович кафедри політології та державного управлін- ня, директор НДІ Європейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького націо- нального університету імені Юрія Федьковича (Україна), професор академічного Департамен- ту політичних наук Європейського гуманітар- ного університету (Вільнюс, Литва). Сфера на- укових інтересів: історія та теорія політичної науки, процеси європейської інтеграції, полі- тична історія Європи, посткомуністична транс- формація, політичний регіоналізм та етнополі- тика. E-mail:

,

Макар Юрій Іванович доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федь- ковича. E-mail:

Молочко кандидат політичних наук, доцент кафедри по- Павло Олександрович літології та державного управління Чернівець- кого національного університету імені Юрія Федьковича, заступник завідувача відділу по- страдянських країн НДІ Європейської інтегра- ції та регіональних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федь- ковича. Сфера наукових інтересів: теорія полі- тичної науки та теорія політичних інститутів, методологія дослідження політичних партій, особливості становлення та функціонування партійних систем в умовах політичних транс- формацій. E-mail:

Монолатій доктор політичних наук, доцент, професор ка- Іван Сергійович федри політології Прикарпатського національ- ного університету імені Василя Стефаника. Сфера наукових інтересів: буковинознавство, Австро-Угорщина, політична участь. E-mail:

Нечаєва-Юрійчук кандидат історичних наук, асистент кафедри іс- Наталія Вікторівна торії нового та новітнього часу факультету іс- торії, політології та міжнародних відносин Чер- нівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: 446 політична історія Європи ХХ ст., „заморожені конфлікти” на пострадянському просторі, місце та роль Росії в сучасному світі. E-mail:

Остапець кандидат політичних наук, доцент кафедри полі- Юрій Олександрович тології, декан факультету суспільних наук Ужго- родського національного університету. Сфера наукових інтересів: політичні партії і партійні системи, електоральні процеси в Україні та Ро- сійській Федерації. E-mail:

Перу-Балан Аурелія кандидат політичних наук, викладач Молдов- ського державного університету. Сфера науко- вих інтересів: мовний дискурс, політична рито- рика, становлення парламентаризму. E-mail:

Примуш доктор політичних наук, професор, завідувач Микола Васильович кафедри політології Донецького національ- ного університету. Сфера наукових інтересів: політичні партії та партійні системи. E-mail:

Пуріч Штефан доктор історичних наук, професор, декан фа- культету історії та географії Сучавського уні- верситету „Штефан чел Маре” (Румунія). Сфера наукових інтересів: історіографія, буко- винознавство. E-mail:

Путіне Наталія магістр політичних наук, докторант кафедри політології Молдовського державного уні- верситету. Сфера наукових інтересів: держав- не управління, територіальний менеджмент. E-mail:

Ротар доктор політичних наук, професор кафедри по- Наталія Юріївна літології та державного управління Чернівець- кого національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: сучас- ний політичний процес в Україні, проблеми трансформації політичної культури українсько- го суспільства, політична участь громадян у по- літичних процесах періоду посткомуністичних трансформацій. E-mail:

Сабол-Мареч доктор історичних наук, викладач Сучавського Харієта університету „Штефан чел Маре” (Румунія). Сфера наукових інтересів: історіографія, буко- винознавство. E-mail:

447 Стрельчук кандидат історичних наук, доцент кафедри полі- Наталія Василівна тології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федь- ковича. Сфера наукових інтересів: соціально- політичні процеси у країнах Південно-Східної Європи, етнічна ідентичність у пограниччі, про- блеми європейської та євроатлантичної інтегра- ції. E-mail:

Ткачов магістр політичних наук, лектор академічного Костянтин Євгенович Департаменту політичних наук, куратор про- грами бакалавра політичних наук «Політологія та європейські дослідження» Європейського гуманітарного університету (Вільнюс, Литва). Сфера наукових інтересів: зовнішня політика ЄС, міжнародні відносини, етнополітичні кон- флікти в Європі. E-mail:

Токар кандидат історичних наук, доцент кафедри по- Маріан Юрійович літології Ужгородського національного універ- ситету. Сфера наукових інтересів: політико- партійне життя західноукраїнських земель у ХХ – на початку ХХІ ст., характер владних від- носин в умовах різних політичних режимів, по- літична регіоналістика. Е-mail:

Хорга Іоан голова „Jean Monnet” на кафедрі єврорегіональ- них досліджень і директор Інституту єврорегіо- нальних досліджень „Орадя – Дебрецен”. Член наукового комітету європейської магістерської програми „Будуємо Європу” в університеті Сієна та „Specialistes en problemes politiques, juridiques de l’Europe Centrale” в університеті Рейму. Секретар Асоціації університетів Кар- патського регіону. Редактор „Eurolime”. Сфера наукових інтересів: проблеми кордонів, транс­ кордонного співробітництва, регіонального роз- витку, роль медіа та релігії у формуванні євро- пейської свідомості. E-mail:

Цока викладач факультету історії, географії та між- Константін-Васілє народних відносин університету Орадя, співро- бітник Інституту єврорегіональних досліджень. Сфера наукових інтересів: транскордонне спів- робітництво, єврорегіоналізм. E-mail:

448 Чебан Катерина магістр з політичних наук, лектор кафедри по- літології Молдовського державного університе- ту. Сфера наукових інтересів: партійні системи, політичні партії. E-mail:

Юрійчук кандидат історичних наук, доцент кафедри по- Євгенія Петрівна літології та державного управління Чернівець- кого національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: право- ві проблеми становлення радянської влади в Україні, питання української державності в ХХ столітті, сучасні політичні процеси в країнах СНД, питання реалізації прав людини та про- блеми легітимності політичної влади. E-mail:

449 Information about the Authors Bahneanu Vitalina PhD, lecturer of Moldova State University. Field of research interests: language discourse, means of persuasion and mass mobilization. E-mail:

Bodnarash George postgraduate student of the Department of Political Science and Public Administration, Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. Field of research interests: party systems of European countries, the processes of transformation. E-mail:

Brie Mircea PhD, lecturer, head of the Department of International Relations and European Studies, Faculty of History, Geography and International Relations, University of Oradea. Field of research interests: social history, historical demography, the history of international relations, sociology of religion, cultural anthropology, Euro-regionalism and border problems. Author of 5 works and over 30 articles and research in this area. E-mail:

Broyde Zinoviy PhD, director of the State Science and Technology Center „Ekoresurse”, advisor of the Head of Cherniv­ tsi Regional State Administration. Field of research interests: cross-border cooperation, euroregions. E-mail:

Burdiak Vira Dr. Sc., professor of the Department of Political Science and Public Administration, Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. Field of research interests: social andpolitical, legal and spiritual problems of social development, including specific political transformations, the formation of political elites, the problems of ethnic Turkish community in Bulgaria and the country’s relationship with global organizations. E-mail:

Ceban Ecaterina MA (political science), lecturer of the Department of Political Science, Moldova State University. Field of research interests: party systems, political parties. E-mail:

450 Cojocaru Igor PhD, senior lecturer of the Department of Social and Humanities Sciences, Alecu Russo State University of Balti. Field of research interests: regionalistics political, regional development. E-mail:

Dymchuk Aliona postgraduate student of the Kyiv National University of Trade and Economics. Field of research interests: market of tourist services in Ukraine, cross-border cooperation, development and analysis of investment projects, water supply and sanitation, nature ma- nagement. E-mail:

Efros Vasile PhD, professor, Deputy Dean of the Faculty of History and Geography, Stefan cel Mare University of Suceava. Field of research interests: tourism development, tourism integration. E-mail:

Gorban Anna MA (political science), lecturer of the Department of Political Science, Moldova State University. Field of research interests: political participation, protest potential, political parties. E-mail:

Hakman Serhii PhD, Deputy Director – Head of Research Depart- ment of Chernivtsi Regional Center for retraining and additional training to state authorities, local governments, state enterprises, institutions and or- ganizations; Assistant Professor of the Department of Political Science and Public Administration, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University. Field of research interests: international relations of the XX century, ethnic policy, migration processes, problems of refugees, cross-border co-operation. E-mail:

Herman Marin postgraduate student of the Department of Political Science and Public Administration, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University. Field of research interests: social capital, the Ukrainian-Romanian relations. E-mail:

Horga Ioan PhD, professor, Chair „Jean Monnet” at the Depart- ment of Euroregional Research, Director of the In­ stitute of Euroregional Studies (Oradea – Debrecen). 451 Secretary of the Association of the Universities of Car­ pa­thian region. Editor „Eurolime”. Field of research in­terests: issues of borders, cross-border cooperation, regional development, the role of media and religion in the formation of European consciousness. E-mail:

Ivanytska Оlga Dr. Sc. Head of the Department of School educa­ tional Management and Economics, Institute for Leadership and Social Sciences, Borys Grinchenko Kiev University. Field of research interests: pub- lic administration, government regulation of the fi- nancial infrastructure. E-mail:

Kolesnykov Oleksii PhD, lecturer of the Department of Political Science and Public Administration, Yuriy Fedkovych Cher- nivtsi National University. Field of research interests: problems of modern electoral processes, the use of political and electoral technologies. E-mail:

Krasneychuk Alla PhD, chief Specialist of the Department of Local Government and Regional Development, Institute of Public Administration and Local Self-Government, National Academy of Public Administration under the Office of the President of Ukraine. Field of re- search interests: public administration, European integration. E-mail:

Kruglashov Dr. Sc., professor, head of the Department of Anatoliy Political Science and Public Administration, director of the Research Institute of European Integration and Regional Studies, Yurii Fedkovych Chernivtsi Natio­ nal University; professor and educational supervisor of European Studies MA programme in European Humanities University. Field of research interests: history and theory of political science, the processes of European integration, the political history of Europe, postcommunist transformation, political re­ gionalism and ethnic policy. E-mail:

;

452 Kyrpushko Yaroslav PhD, Assistant Professor of the Department of Geo- graphy and Tourism Management, Yurii Fedkovych Chernivtsi National University, head of Bukovinian Center for Reconstruction and Development. Field of research interests: rational nature management, the development of agriculture, financial markets, tourism, cross-border cooperation. E-mail:

Makar Yurii Dr. Sc.? professor, head of the Department of In- ternational Relations,Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. E-mail:

Molochko Pavlo PhD, Assistant Professor of the Department of Poli- tical Science and Public Administration, Yurii Fed- kovych Chernivtsi National University. Field of research interests: theory of political science and theory of political institutions, methodology of research of political parties, formation and functioning of party systems in political transformation. E-mail:

Monolatii Ivan Dr. Sc., Professor of the Department of Political Science, Vasyl Stefanyk Precarpathian National University. Field of research interests: Bukovynа, Austria-Hungary, political participation. E-mail:

Nechayeva- PhD, lecturer of the Department of Modern and Yuriychuk Nataliya Contemporary History, Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. Field of research interests: political history of Europe XX century, „frozen conflicts” in the post-Soviet space and Russia’s role in the modern world. E-mail:

Ostapets Iurii PhD, Professor of the Department of Political Scien- ce, Dean of the Faculty of Social Sciences, Uzhgorod National University. Field of research interests: political parties and party systems, electoral process in Ukraine and Russian Federation. E-mail:

Peru-Balan Aurelia PhD, lecturer of Moldova State University. Field of research interests: anguage discourse, political rhetoric, the formation of parliamentary. E-mail:

453 Primush Mykola Dr. Sc. professor, head of the Department of Political Science, Donetsk National University. Field of research interests: political parties and party systems. E-mail:

Purici Stefan PhD, professor, Dean of the Faculty of History and Geography, Stefan cel Mare University of Suceava. Field of research interests: historiography, Bukovyna. E-mail:

Putina Natalia MA (political science), postgraduate student of the Department of Political Science, Moldova Sta­ te University. Field of research interests: public ad­ ministration, territorial management. E-mail:

Rotar Natalia Dr. Sc., professor of the Department of Political Science and Public Administration, Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. Field of research interests: modern political process in Ukraine, the problem of transforming the political culture of the Ukrainian society, the political participation of citizens in political processes of post-communist transformation period. E-mail:

Sabol-Mareci PhD, lecturer of the Faculty of History and Harieta Geography, Stefan cel Mare University of Suceava. Field of research interests: historiography, Bukovyna. E-mail:

Strelchuk Nataliya PhD, Assistant Professor of the Department of Political Science and Public Administration, Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. Field of research interests: socio-political processes in South- Eastern Europe, ethnic identity in the borderland, the problems of European and Euro-Atlantic integration. E-mail:

Tkachyov MA, lecturer of Academic Department of Political Constantine Science, Curator of the Bachelor Program of Political Science „Political Science and European Studies”, European Humanities University. Field of research interests: EU foreign policy, international relations, ethnic conflicts in Europe. E-mail:

454 Tokar Marian PhD, Assistant Professor of the Department of Po­ litical Science, Uzhgorod National University. Field of research interests: political-party life in West Ukraine in the XX – early XXI century, the nature of power relations in different political regimes, political regionalistics. Е-mail:

TSoca lecturer of the Department of International Relations Constantin-Vasile and European Studies, Faculty of History, Geography and International Relations, University of Oradea. Field of research interests: cross-border cooperation, the Euro-regionalism. E-mail:

Vasylova Valentyna PhD, head Center for European Studies Yurii Fedkovych Chernivtsi National University. Field of research interests: characteristics and peculiarities of the Ukrainian-Romanian relations, international relations. E-mail:

Voitovich Radmila Dr. Sc. professor of the Department of Philosophy and Methodology of Public Administration, National Academy of Public Administration of Ukraine. Field of research interests: public administration, globalization processes. E-mail:

Yuriychuk PhD, Assistant Professor of the Department of Po­ Yevheniya litical Science and Public Administration, Yuriy Fed­kovych Chernivtsi National University. Field of research interests: legal problems of formation of Soviet power in Ukraine, the issue of Ukrainian statehood in the XX century, modern political processes in the CIS countries, the issue of human rights and problems of legitimacy of political power. E-mail:

Zan Mykhailo PhD, Assistant Professor of the Department of Po­ litical Science, Uzhgorod National University. Field of research interests: ethnic processes in Trans­ carpathia, multiculturalism and ethnic policy in Central and Eastern Europe. E-mail:

Zelinska Olga MA, Institute for Euro-Atlantic Cooperation. Field of research interests: problems of European and Euro- Atlantic integration. E-mail:

455 DESPRE AUTORI Bahneanu Vitalina Doctor în filologie, conferenţiar universitar la Universitatea de Stat din Moldova. Sfera intereselor ştiinţifice: discursul lingvistic, mijloacele persuasive şi de mobilizare a maselor. E-mail:

Bodnaraş George Doctorand la Catedra de Politologie şi Administra­ re Publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: sistemele de partide europene, procesele de trans­ formare ale societăţilor în tranziţie. E-mail:

Brie Mircea Doctor în istorie, lector la facultatea de Istorie, Geografie şi Relaţii Internaţionale din cadrul Universităţii din Oradea, colaborator al Institutului de Studii Euroregionale, şef al Catedrei de Studii Europene şi Relaţii Internaţionale din cadrul Uni­ versităţii din Oradea. Sfera intereselor ştiinţifice: istoria socială, demografia socială, istoria relaţiilor internaţionale, sociologia religiei, antropologia culturologiei, euroregionalismul şi problemele frontierelor. Autor al 5 lucrări monografice şi peste 30 de articole şi cercetări în acest domeniu. E-mail:

Broide Zinovii Doctor în ştiinţe tehnice, director al Centrului Teh- nico-Ştiinţific de Stat „Ekoresurs”, consilier al şefului Administraţiei Regionale de Stat Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: cooperarea transfrontalieră, euroregiuni. E-mail:

Burdiak Vira Doctor în ştiinţe politice, profesor la Catedra de Politologie şi Administrare Publică, şef al Departamentului în Problemele Cercetării Europei de Sud-Est al Institutului de Cercetări ale Integrării Europene şi Regionale de pe lângă Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera in­ tereselor ştiinţifice: problemele social-politice, spirituale şi de drept în dezvoltarea socială, transformările politice din societăţile de tranziţie, 456 elite politice, dezvoltarea grupului etnic turc din Bulgaria şi locul ţării în organizaţiile internaţionale. Autoare a peste 100 de publicaţii ştiinţifice. E-mail:

Ceban Ecaterina Master în ştiinţe politice, lector la Catedra de Politologie din cadrul Universităţii de Stat din Moldova. Sfera intereselor ştiinţifice: sistemele de partide, partidele politice. E-mail:

Cojocaru Igor Doctor în politologie, lector superior la Catedra de Ştiinţe Socio-Umanitare din cadrul Universită­ ţii „А. Russo” din Bălţi (Republica Moldova). Sfera intereselor ştiinţifice: regionalismul politic, dezvoltarea regională. E-mail:

Dymciuk Aliona Doctorandă la Universitatea Comercial-Economică din Kiev, asistentă la Catedra de Economia An­ treprenoriatului din cadrul Institutului Comercial- Economic din Cernăuţi al Universităţii Comercial- Economice din Kiev. Sfera intereselor ştiinţifice: piaţa serviciilor turistice din Ucraina, cooperarea transfrontalieră, elaborarea şi cercetarea proiectelor de investiţie, sistemele de aprovizionare cu apă, utilizarea raţională a resurselor naturale. E-mail:

Efros Vasile Doctor în ştiinţe geografice, profesor universitar, adjunctul decanului Facultăţii de Istorie şi Geografice din cadrul Universităţii „Ştefan cel Mare” din Su­ ceava (România). Sfera intereselor ştiinţifice: dez­ voltarea turistică, integrarea turistică E-mail:

Gherman Marin Doctorand la Catedra de Politologie şi Administrare Publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: capitalul social, relaţiile ucraineano-române. E-mail:

Gorban Anna Master în ştiinţe politice, lector la Catedra de Po- litologie din cadrul Universităţii de Stat din Moldova. Sfera intereselor ştiinţifice: participarea politică, po­ tenţialul protestatar, partidele politice. E-mail:

457 Hakman Serhii Doctor în istorie, conferenţiar universitar la Catedra de Politologie şi Administrare Publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cer- năuţi. Director Adjunct-Şef Secţie Cercetare Şti­ inţifică al Centrului Regional Cernăuţi de Re- ciclare şi Perfecţionare a Calificării Funcţionarilor Organelor de Stat, de Autoadministrare Locală, a Întrepriderilor, Instituţiilor şi Organizaţiilor de Stat Membru al consiliului de coordanare al Platformei transfrontaliere a organizaţiilor neguvernamentale pentru cooperare interegională. Sfera intereselor ştiinţifice: relaţiile internaţionale din secolul al XX-lea, politica etno-naţională, procesele de emigraţie, problemele politice ale refugiaţilor, co- operarea transfrontalieră, conflictologia. E-mail:

Horga Ioan Şef al „Jean Monnet” la Catedra de Cercetări Euroregionale şi director al Institutului de Cercetări Euroregionale din Oradea – Debrecen. Membru în Comitetul Ştiinţific al Programului European de Master „Construim Europa” din Universitatea din Siena şi „Specialistes en problemes politiques, ju­ ridiques de l’Europe Centrale” din Universitatea din Reim. Secretar al Asociaţiei Universităţilor din regiunea Carpaţilor. Redactor la „Eurolime”. Sfera intereselor ştiinţifice: problemele frontierelor, cooperarea transfrontalieră, dezvoltarea regională, importanţa mass-media şi a religiei în formarea conştiinţei europene. E-mail:

Ivanyţika Olga Doctor în ştiinţele administrării publice, conferenţiar universitar, şef al Catedrei de Conducere a Instituţiilor de Învăţământ, Management şi Economia Educaţiei din cadrul Institutului pentru Leadership şi Ştiinţe Sociale de pe lângă Universitatea „Boris Gryncenko” din Kiev. Sfera intereselor ştiinţifice: administrarea publică, reglementarea de stat a infrastructurii financiare. E-mail:

Iuriiciuk Evghenia Doctor în istorie, conferenţiar universitar la Catedra de Politologie şi Administrare Publică din cadrul 458 Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: aspectele juridice ale constituirii puterii sovietice în Ucraina, statalitatea Ucrainei în secolul al XX-lea, procesele politice moderne din statele membre ale CSI, res­ pectarea dreptului omului şi problemele legitimării puterii politice. E-mail:

Kolesnykov Oleksii Doctor în ştiinţe politice, asistent la Catedra de Politologie şi Administrare Publică, colaborator ştiinţific la Institutul de Cercetări ale Integrării Europene şi Regionale de pe lângă Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: problemele proceselor elec- torale moderne, aplicarea tehnicilor politice şi electorale de manipulare a maselor. E-mail:

Кrasneiciuk Alla Doctor în ştiinţele administrării publice, specialist principal la Departamentul în Problemele Auto- administrării Publice Locale şi Dezvoltării Regio- nale al Institutului în Problemele Administrării Publice şi Autoadministrării Locale din cadrul Academiei Naţionale de Administrare Publică de pe lângă Administraţia Preşedintelui Ucrainei. Sfe­ ra intereselor ştiinţifice: administrarea publică, integrarea europeană. E-mail:

Kruglaşov Anatolii Doctor în ştiinţe politice, profesor universitar, şef al Catedrei de Politologie şi Administrare Publică, director al Institutului de Cercetări ale Integrării Europene şi Regionale de pe lângă Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi (Ucraina), profesor la Departamentul Academic pentru Ştiinţe Politice din cadrul Universităţii Umanitare Europene (Vilnius, Lituania). Sfera intereselor ştiinţifice: istoria şi teoria ştiinţei politice, procesele de integrare europeană, istoria politică a Europei, transformările postcomuniste, etnopolitica şi regionalismul politic. E-mail:

;

459 Kyrpuşko Iaroslav Doctor în ştiinţe geografice, conferenţiar universitar la Catedra de Geografie şi Management în Turism din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi, director al Centrului Bucovinean de Reconstrucţii şi Dezvoltare, şef al Departamentului în problemele cooperării transfrontaliere din cadrul Institutului de Cercetări ale Integrării Europene şi Regionale de pe lângă Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: utilizarea raţională a resurselor naturale, pieţele financiare, turismul, cooperarea transfrontalieră. E-mail:

Makar Iurii Doctor în istorie, profesor universitar, şef al Catedrei de Relaţii Internaţionale din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci”. E-mail:

Мolociko Pavlo Doctor în ştiinţe politice, conferenţiar universitar la Catedra de Politologie şi Administrare Publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi, adjunct al şefului Departamentului pentru Cercetarea Ţărilor Postsovietice din cadrul Institutului de Cercetări ale Integrării Europene şi Regionale de pe lângă Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: teoria ştiinţei politice şi teoria instituţiilor politice, metodologia cercetării partidelor politice, particularităţile constituirii şi funcţionării sistemelor de partide în condiţiile transformărilor politice. E-mail:

Мonolatii Ivan Doctor în ştiinţe politice, conferenţiar universitar, profesor la Catedra de Politologie din cadrul Universităţii Naţionale „Vasyli Stefanyk” din Subcarpatia. Sfera intereselor ştiinţifice: cercetarea Bucovinei şi Austro-Ungariei, participarea politică. E-mail:

Neceaeva- Doctor în istorie, asistent la Catedra de Istorie Nouă Iuriiciuk Natalia şi Contemporană din cadrul Facultăţii de Istorie, Politologie şi Relaţii Internaţionale, Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: istoria politică a Europei din secolul al XX-lea, „conflictele îngheţate” din spaţiul postsovietic, rolul şi influenţa Rusiei în sistemul politic mondial. E-mail:

460 Оstapeţi Iurii Doctor în ştiinţe politice, conferenţiar universitar la Catedra de Politologie, decan al Facultăţii de Ştiinţe Sociale în cadrul Universităţii Naţionale din Ujgorod. Sfera intereselor ştiinţifice: partidele po­ litice şi sistemele de partide, procesele electorale din Ucraina şi Federaţia Rusă. E-mail:

Peru-Balan Aurelia Doctor în ştiinţe politice, lector la Universitatea de Stat din Moldova. Sfera intereselor ştiinţifice: discursul lingvistic, ritorica politică, constituirea in­ stitutului parlamentarismului. E-mail:

Prymuş Mykola Doctor în ştiinţe politice, profesor universitar, şef al Catedrei de Politologie din cadrul Universităţii Naţionale din Doneţk. Sfera intereselor ştiinţifice: partide politice şi sisteme de partide. E-mail:

Purici Ştefan Doctor în istorie, profesor universitar, decan la Facultatea de istorie şi geografie din cadrul Uni- versităţii „Ştefan cel Mare” din Suceava (România). Sfera intereselor ştiinţifice: istoriografia, cercetarea Bucovinei. E-mail:

Putină Natalia Master în ştiinţe politice, doctorandă la Catedra de Politologie din cadrul Universităţii de Stat din Moldova. Sfera intereselor ştiinţifice: administrarea publică, managementul teritorial. E-mail:

Rotar Natalia Doctor în ştiinţe politice, profesor la Catedra de Politologie şi Administrare Publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cer- năuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: procesele politice moderne din Ucraina, problemele transformării culturii politice din Ucraina, participarea politică a cetăţenilor în procesele politice din perioada trans­ formărilor postcomuniste. E-mail:

Sabol-Mareci Doctor în istorie, lector la Universitatea „Ştefan cel Harieta Mare” din Suceava (România). Sfera intereselor ştiinţifice: istoriografia, cercetarea Bucovinei. E-mail:

461 Strelciuk Natalia Doctor în istorie, conferenţiar universitar la Catedra de Politologie şi Administrare Publică din cadrul Universităţii Naţionale „Iurii Fedkovyci” din Cer- năuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: procesele socio- politice din ţările din Europa Centrală şi de Est, identitatea etnică în zonele limitrofe, problemele integrării europene şi euroatlantice. E-mail:

Тkaciov Konstantin Master în ştiinţe politice, lector la Departamentul Academic pentru Studii Politologice, curator al programului pentru licenţă în ştiinţe politice „Polito- logie şi Studii Europene” din cadrul Universităţii Umanitare Europene (Vilnius, Lituania). Sfera inte- reselor ştiinţifice: politica externă a Uniunii Europene, relaţii internaţionale, conflictele etnopolitice din Eu­ ropa. E-mail:

Ţoca Lector la Facultatea de Istorie, Geografie şi Relaţii Constantin-Vasile Internaţionale din cadrul Universităţii din Oradea, membru al Institutului de Cercetări Euroregionale. Sfera intereselor ştiinţifice: cooperarea transfron- talieră, euroregionalismul. E-mail:

Tocar Marian Doctor în istorie, conferenţiar universitar la Catedra de Politologie din cadrul Universităţii Naţionale din Ujgorod. Sfera intereselor ştiinţifice: viaţa politico- partinică a ţinuturilor vest-ucrainene în secolul al XX-lea – începutul secolului al XXI-lea, caracterul relaţiilor de putere în condiţiile diferitor regimuri politice, regionalismul politic. Е-mail:

Vasylova Valentyna Doctor în istorie, Director al Centrului de Studii Europene din cadrul Institutul de Cercetări ale Integrării Europene şi Regionale de pe lângă Universitatea Naţională „Iurii Fedkovyci” din Cernăuţi. Sfera intereselor ştiinţifice: particularităţile şi specificul relaţiilor ucraineano-române, relaţii internaţionale. E-mail:

462 Voitovyci Radmyla Doctor în ştiinţele administrării publice, profesor la Catedra de Filozofie şi Metodologia Administrării Publice din cadrul Academiei Naţionale de Admi­ nistrare Publică de pe lângă Administraţia Pre- şedintelui Ucrainei. Sfera intereselor ştiinţifice: ad­ ministrarea publică, procesele de globalizare. E-mail:

Zan Mihai Doctor în istorie, conferenţiar universitar la Catedra de Politologie din cadrul Facultăţii de Ştiinţe Sociale, Universitatea Naţională din Ujgorod. Sfera intereselor ştiinţifice: procesele etnice din Transcarpatia, multiculturalismul şi etnopolitica ţărilor din Europa Centrală şi de Est. E-mail:

Zelinska Olga Master în politologie, colaborator al Institutului de Cooperare Euroatlantică. Sfera intereselor ştiinţifice: problemele integrării europene şi euroatlantice. E-mail:

Наукове видання Україна – Румунія – Молдова: ІСТОРИЧНІ, ПОЛІТИЧНІ ТА КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМИН У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРОЦЕСІВ Збірник наукових праць Том IV Науковий редактор А. М. Круглашов Заступник наукового редактора В. І. Бурдяк Літературний редактор Л. М. Бойчук Технічний редактор П. О. Молочко Верстка І. В. Стусика Перекладач Г. В. Боднараш Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 26,97. Тираж 500 прим. Зам. № 704. Видавничий дім „Букрек” вул. Радищева, 10, м. Чернівці, 58000 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ЧЦ № 1 від 10.07.2000. 464