Верменич Я. В. ПІВДЕННА УКРАЇНА НА ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ПОГРАНИЧЧІ / Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України, Відділ історичної регіоналістики. – К.: Інститут історії України, 2015. – 482 с.

Передмова 1 ÍÀÖ²ÎÍÀËÜÍÀ ÀÊÀÄÅÌ²ß ÍÀÓÊ ÓÊÐÀ¯ÍÈ ²ÍÑÒÈÒÓÒ ²ÑÒÎв¯ ÓÊÐÀ¯ÍÈ Â²ÄÄ²Ë ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÐÅòÎÍÀ˲ÑÒÈÊÈ 2 Зміст Ðîçä³ë 1. Òåîð³ÿ é ³ñòîð³ÿ ïîãðàíè÷ ÿê íîâà ì³æäèñöèïë³íàðíà ãàëóçü ñîö³îãóìàí³òàðíèõ äîñë³äæåíü Ðîçä³ë 2. ϳâäåííà Óêðà¿íà ÿê îá’ºêò ³ñòîð³îãðàô³÷íîãî îñìèñëåííÿ é ïîë³òè÷íèõ ìàí³ïóëÿö³é Ðîçä³ë 3. ²ñòîð³ÿ îñâîºííÿ ðåã³îíó ϳâí³÷íîãî Ïðè÷îðíîìîð’ÿ (V²² ñò. äî í.å. – ÕV²²² ñò.) Ðîçä³ë 4. Òðàíñôîðìàö³éíà äèíàì³êà ϳâäåííî¿ Óêðà¿íè (ê³íåöü ÕV²²² – ïî÷àòîê ÕÕ² ñò.) Ðîçä³ë 5. ϳâäåííà Óêðà¿íà ÿê ïîëå áîðîòüáè ñèìâîë³÷íèõ óí³âåðñóì³â ЗМІСТ Передмова 5 Передмова (Валерій Смолій) .................................................................... 7 Вступ (Ярослава Верменич) ...................................................................... 15 Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь соціогуманітарних досліджень (Ярослава Верменич) ................................................................................... 33 Теоретичні параметри дослідження феномена пограниччя: світовий досвід................................................................................................. 38 Концепт пограниччя у вітчизняних наукових дискурсах..................... 63 Феноменологія й етика дослідження погранич: пошук нової наукової мови .......................................................................... 80 Методологія й методики дослідження векторів тяжіння та взаємодій на південному порубіжжі ..................................................... 90 Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення й політичних маніпуляцій (Олексій Ясь).................... 111 «Новоросійський» дискурс: становлення та шляхи переформатування ........................................................................................ 114 Українські проекції назви регіону та їх представлення у соціогуманітаристиці ХХ ст..................................................................... 141 Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VІІ ст. до н.е. – ХVІІІ ст.) (Ярослава Верменич) ............................. 163 Параметри розселення й вектори колонізаційних потоків................ 166 Море і степ у долі Північного Причорномор’я..................................... 182 Українське козацтво на європейському Великому кордоні............... 211 Російська експансія на Південь ................................................................. 229 6 Зміст Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVІІІ – початок ХХІ ст.) (Ярослава Верменич) ................ 259 Парадокси вітчизняних модернізаційних процесів ............................. 264 Політична культура: фактори впливу....................................................... 281 Національне питання й національна політика: крах суспільних очікувань............................................................................ 314 Гіперурбанізація: глухі кути за блискучим фасадом............................. 347 Автономія Криму: імітаційність як джерело ризиків і втрат ............. 370 Незалежність: випробування ринком і демократією........................... 382 Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів (Ярослава Верменич) ......................................................... 427 Ментальність, ідентичність, регіональні суспільні настрої................ 431 Дифузний стан образів, символів, культурних кодів............................ 451 Післямова (Ярослава Верменич)............................................................ 471 Передмова Передмова 7 В ітчизняна історична регіоналістика переживає нині своєрід- ний бум локальних досліджень. У руслі антропологічного повороту, що розпочався наприкінці минулого століття, від- бувається істотне переосмислення відносин по лінії «Я» та «Інший», дедалі більшу увагу привертає складна мозаїка українських регіонів, на зміну громіздким «синтезам» приходить конкретика, орієнтована на практичне знання. Симптоматичним став, зокрема, предметний інтерес до створення соціокультурних портретів окремих територій. Щоправда, сьогодні його стимулюють не так когнітивні новації, як сумні реалії життя: розколотість вітчизняного соціуму сягнула межі, коли підігріті зовнішньою агресією утопічні марення понад півтора року підтримують стан збройного конфлікту на Сході України. Сталося те, що важко було передбачити: різноспрямовані геопо- літичні атрибуції наклалися на такий рівень дезорієнтованості й дезадаптації значних мас людей, який створив вибухонебезпечну суміш тривалої дії. Остаточно загасити конфлікт не в змозі ані українська влада, ані скоординовані мирні й дипломатичні зусилля провідних гравців на світовій арені. Досліджувати логіку політичних комбінацій і хитросплетінь початку ХХІ століття історикам доведеться довго, і відрадно конс- татувати, що ця складна робота почалася у розпал протистояння, по гарячих слідах. Особливо варто звернути увагу на те, що дискусії не припиняються під тиском політичних реалій, як це часто трап- лялося раніше, а матеріалізуються і у фундаментальних виданнях, і у науково-популярних брошурах, репрезентуються в електронному вигляді. Головна увага привернута, зрозуміло, до Донбасу – лише в Інституті історії України НАН України за останній рік надруковано понад 20 книг і брошур про історію регіону, його поселенську, демографічну структуру, про витоки проблем, які спричинили збройний конфлікт. Відрадно зазначити, що досягнутий в останні роки доволі високий рівень концептуалізації історичної регіона- лістики дає змогу вийти за межі «проблемного» регіону у більш широкий простір дослідження міжцивілізаційних, політичних, етно- національних відносин. 8 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Представлений проект є, по суті, першою спробою вписати історію Донецького краю у більш об’ємну цілісність історичного ареалу, яка піддається осмисленню у широкому контексті взаємодії цивілізацій, держав, етносів, культур. Йдеться про концептуалізацію Південної України як регіону, настільки ж цікавого з точки зору його історичної долі, наскільки й міфологізованого внаслідок амбіва- лентності в рефлексіях і репрезентаціях. Регіону, практично не осмисленого у його «кордонному» вимірі, не дослідженого у контексті становлення територіальної ідентичності з усіма її парадоксами, не розглянутого з точки зору моделювання образів території й мен- тально-картографічного осмислення. Зате явно переобтяженого ремінісценціями на теми витоків «малоросійства», концепту «Ново- росії», специфіки одеського світосприймання, а також намаганнями «втиснути» у національну парадигму події і процеси, які відбувалися значно раніше, ніж ця парадигма стала домінуючою у вітчизняному історіописанні. Репрезентована праця започатковує процес соціокультурного виміру регіонів України – і як історично сформованих, реально існуючих соціумів, і як образних конструкцій. Південній Україні честь відкрити цю серію випала по праву – адже саме з Півдня почалася політична, соціальна, дипломатична історія майбутньої країни, а утверджувана тут на базі рухливості населення міська традиція на кілька століть випереджала процес містоутворення в інших регіонах і сусідніх країнах. Сформований на перехресті кількох цивілізацій, у полі непростих взаємин різних етносів, дер- жав, культур, цей регіон упродовж багатьох століть демонстрував чудеса витривалості та життєлюбства його мешканців, які не корилися сліпо примхам долі, а боролися за гідне місце власного регіонального хронотопу у часі і просторі. Той тип соціонормативної й політичної культури, який сформувався на цій основі, позначений виразними ознаками демократизму у найрізноманітніших його проявах. Але й сепаратистські настрої тут виявлялися виразніше, ніж у сусідніх регіонах, і саме вони у кінцевому рахунку призвели до того трагічного стану, в якому Україна перебуває сьогодні. Кілька особливостей роблять південний регіон до певної міри унікальним. Це, по-перше, тривалість міської традиції. По-друге, це своєрідний стан культурного пограниччя між групами цивілізацій, де пролягли кілька природних і антропогенних кордонів: біологіч- ний – між степом і лісом, географічний – між басейнами Чорного й Балтійського морів, соціально-економічний – між кочівництвом та осілим землеробством, етноконфесійний – між слов’янами-христи- янами та мусульманами, культурний – між цивілізаціями Заходу та Передмова 9 Сходу. По-третє, сформований на цій основі сплав чи симбіоз різних етносів, конфесій, діалектів. По-четверте, це виразна сегменто- ваність території, на якій співіснують кілька відмінних соціоеко- номічних укладів та життєвих світів. І нарешті, по-п’яте, це простір яскравих образних інтерпретацій, «юморин», специфічної молодіж- ної субкультури. Близькість моря і належність значної частини території регіону до рекреаційної зони зумовлює його сприйняття як «землі надій». Але цей образ миттєво зруйнували реалії збройної конфронтації, які, хоч безпосередньо зачепили не більше 1/6 тери- торії регіону, негативно позначилися і на якості життя, і на іміджі цього краю. Вітчизняна історична регіоналістика має у своєму арсеналі достатньо інструментів для аналізу як спільних рис, так і спе- цифічних особливостей українських регіонів – не в останню чергу завдяки вдалому поєднанню в ній геоекономічних, геополітичних, геокультурних підходів, а також макро-, мезо- і мікрорівнів регіо- нальної аналітики. Здійснений упродовж останніх років відхід регіонознавства від лінійної у своїй основі подієвості й викладу матеріалу «по періодах» дав змогу істотно урізноманітнити орієн- таційні модулі, проклав шлях до нового бачення історизму, незмірно розширив діапазон оціночних критеріїв. Докорінно переглянуто традиційні схеми центр-периферійних відносин – з одночасним уведенням концепту порубіжності як оптимального пояснювального модусу. Утвердження нового, значно гнучкішого від попередніх, погляду на регіоналізм відкрило шлях до осмислення багатоас- пектності його проявів у реальному житті – від практичного обстоювання самодостатності регіонального розвитку до проявів тероризму, що розривають тканину цивілізованого співіснування різних спільнот всередині соціумів. Нове концептуальне обґрунту- вання дістала проблема кордонів. Особливість даного проекту, яка має забезпечити йому сталий читацький інтерес, полягає насамперед у простеженні динамічних, нелінійних, багатофакторних процесів регіонального розвитку у величезному (два з половиною тисячоліття) часовому діапазоні, у контексті різноспрямованих впливів кількох цивілізацій і культур – кочової азійської, специфічної середземноморської, слов’яно-пра- вославної, мусульманської, євроатлантичної. Елементами неорди- нарності позначений і авторський дискурсивний підхід: у фокусі дослідницької уваги тут не стільки історичні події й факти, скільки рефлексії й інтерпретації включно з міфами, фантомами, маніпу- лятивними технологіями. За такого підходу минуле постає як склад- ний процес формування конкуруючих ідентичностей, а в самому 10 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі процесі історіописання відшукуються теоретичні опори у вигляді оновлених ключових понять. Адже одна річ – осмислення терито- ріальності у певних, доволі вузьких хронологічних рамках, і зовсім інша – простеження її еволюції у «просторі – часі» тривалістю у кілька тисячоліть. Упевнені, що лише на цьому останньому шляху можливо уяснити прихований смисл подій і порівняно недавньої, і віддаленої від нас у часі історії. Як доводять філософи, «смисл нау- кових понять змінюється не стільки зі зміною парадигм, скільки з розвитком і зміною синтагм – способів наукової конструкції та реконструкції абстрактних об’єктів. Узагальнення, які на перших порах виглядають як пошуки і знаходження нових способів роз- в’язання задач, врешті виявляються узагальненнями фундамен- тальних понять теорії і наповнюють останні новим теоретичним 1 смислом» . Високий ступінь новизни даному проекту забезпечує уведення конкретного історико-культурного дослідження окремого регіону у контекст порубіжності як загальноприйнятної у світовій науці матриці осмислення перехідних станів і стикових погранич. Запропонованому понад 100 років тому постулату Ф.Дж. Тернера про значення фронтиру в американській історії судилося стати універсальною концептуальною основою дослідження погранич і «пористості» імперських кордонів, і саме американські історики свого часу звернули увагу на те, що американський Дикий Захід є відповідником «українського Дикого поля». Більше того, М. фон Гаген вважав, що українська історіографія має шанс стати «модним полем дослідження» лише за умови оволодіння методикою вивчення фронтирів з притаманною їм мінливістю кордонів і взаємопро- 2 никністю культур . Розглянувши простір Південної України як частину Великого кордону взаємодії між західною та східною циві- лізаціями, авторка пропонованої праці не обмежилася вже устале- ними апробаціями теорії фронтирів на українському матеріалі. Вона пішла значно далі, звернувши увагу на її вразливість у світлі сучасних реалій і запропонувала більш точну назву «історична лімологія» на означення наукового напряму, сфокусованого на до- слідженні проблематики погранич. —————— 1 . . // .– ., 2012. – . 27. 2 Hagen von M. Does Ukraine have a history? // Slavic Review 54. – 1995. – № 3. – P. 669-670. Передмова 11 За тих екстремальних умов, яких набула сьогодні проблема регіональної ідентичності, довелося придивитися іншим, прискіп- ливим поглядом на ті її складові, які визначають діапазон її впливу на національно-громадянську ідентичність. Розширення когнітив- них можливостей виявляється у більш чіткому окресленні меж регіонів, їхніх кордонів, співвідношення їхніх параметрів і відпо- відних суспільних настроїв з іншими регіонами. Нової якості набула емоційна складова регіональної ідентичності, тобто засоби спри- йняття людьми регіону як власного життєвого простору і як частини територіальної цілісності країни. Неможливо переоцінити і нові інструментальні можливості, які відкриває регіональна аналітика щодо мобілізації сил і ресурсів для ефективної відсічі агресору та деструктивним силам всередині країни. Регіональній науці в її історичному вимірі сьогодні підвладні і осмислення методологічних та етичних викликів, пов’язаних із перетворенням регіонів на суб’єкти політики, і реконструкція й аналіз просторових мереж минулих епох, і порівняльні дослідження циклів господарського й соціокультурного освоєння територій, на базі яких сформувалися сучасні регіони, і дослідження міграційної рухливості населення й напрямів колонізаційних потоків, і про- стеження впливу локалітетів на процеси самоствердження й само- організації регіональних спільнот. Істотного прогресу досягнуто в осмисленні специфічності регіональних образних уявлень, місця й ролі символів, ритуалів, поведінкових і культурних стереотипів. І – що особливо важливо в українських умовах – регіоналістика впритул зайнялася предметним аналізом ментальностей, ідентичностей, інформаційних технологій, конфліктних полів. Вітчизняна історич- на регіоналістика вже міцно закріпила за собою статус субдисцип- ліни, сконцентрованої на аналізі різних форм регіоналізму й регіо- налізації не лише в історичній ретроспективі, але і в контексті сучасної соціотрансформаційної динаміки. І хоч «дійти до глибин» поки що вдалося лише на прикладі Криму й Донбасу, маємо надію на те, що в такий спосіб невдовзі буде розглянута через «збільшуване скло» уся палітра українських регіонів. Є всі підстави сподіватися, що соціокультурні портрети регіонів відображатимуть не лише економічні, політичні, мовні, конфесійні реалії, але й суспільні настрої, очікування, морально-духовні уподобання. І що «поза кад- ром» не опиняться, як це часто бувало донедавна, диспропорції в регіональному розвитку, прояви непрофесіоналізму на різних щаб- лях влади, «прірва нерозуміння» в оцінках конфліктних ситуацій тощо. 12 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Гадаю, що шукати надійний методологічний ключ при цьому довго не доведеться – адже в активі вітчизняної регіоналістики концепт порубіжності й лімінальності з опорою на контексту- альність та стандарти раціональності вже успішно продемонстрував здатність відігравати роль пояснювальної парадигми. В основі новітніх моделей історичного дослідження, які часто називають неокласичними, лежать принципи універсалізму, сполучного з сві- тоглядним плюралізмом. Усвідомлення історичного часу як бага- томірної, багато в чому відносної константи дає можливість зро- зуміти, чому навіть в межах одного регіону співіснують відмінні «життєві світи», діаметрально протилежні суспільні настрої, різні оціночні критерії. Перенесення фокусу дослідницької уваги від часових ритмів до просторових взаємин і від пріоритетів подієвості до осмислення у порівняльному контексті територій і погранич актуалізувало нау- ковий пошук у руслі «перехресних» історій, освоєння концептів рубіжності й граничності. Хоч постмодерністські теорії «смерті географії» чи «стиснення часу-простору» на перший погляд уяв- ляються екзотичними, їхні акценти на «розкріпаченні територі- альності» заслуговують, на наш погляд, на увагу науковців. Втрата цілим рядом територіальних спільнот (як, приміром, регіоном Південної України) власної традиційної ідентичності спонукує до осмислення меж внутрішньої диференціації окремих її елементів. Необхідний пошук нових, базованих на компромісах, форм взаємодії держави з громадянським суспільством, і роль незалежної полі- тичної експертизи у цьому процесі має бути вирішальною. Хотілося б, щоб пропонована книга не лише стимулювала інтерес до минувшини багатоскладового, з різнобарвними суспіль- ними настроями регіону, але й змусила замислитися над тим, чому тенденція диверсифікації як антипод глобалізаційним процесам набрала там таких потворних форм. Надзвичайно важливо, щоб у розпочатих в країні процесах децентралізації голос істориків звучав вагомо й авторитетно. Здається, що автор монографії про Південну Україну істотно наблизилася до використання здобутків регіона- лістики у практично-політичній площині. Надалі важливим уявляється і наступний крок – уважне про- стеження особливостей сучасного регіоналізму з його незапереч- ними можливостями і тими ризиками, які він здатен породжувати. Регіоналізм ХХІ століття створює надійну базу для розширення простору децентралізації як популярного напряму політики і ство- рює надійні передумови самоорганізації соціумів на мезорівні, Передмова 13 максимально наближеному до потреб людини. Але водночас він доволі часто стимулює відцентрові процеси, аж до проявів сепара- тизму з переростанням останніх у тероризм. З регіоналізмом, який справедливо вважається одним з ос- новних напрямів політичної модернізації, пов’язується сьогодні безліч ризиків і загроз. На прикладі непростих українсько-росій- ських відносин світ мав можливість ще раз переконатися, наскільки політизованими й ідеологізованими є дискурси, базовані на оцінках місця й ролі регіоналізму. І у теорії, і у практичній політиці рух у напрямі від централізму до децентралізації стає провідною тен- денцією, а це вимагає докорінного оновлення всієї системи регіо- нальної аналітики. Від теоретичної регіоналістики суспільство вправі очікувати набуття статусу системно-динамічного інтердис- циплінарного знання, здатного впливати на перебіг і якість полі- тичних процесів. Для вітчизняних соціогуманітаріїв сьогодні не існує більш ак- туального завдання, ніж аналіз закладених у регіоналізмі балансу і дисбалансу загроз. Утворення відповідно до Указу Президента України (квітень 2015 р.) Ради регіонального розвитку відкриває обнадійливі перспективи для вироблення узгодженої позиції щодо соціально-економічного та гуманітарного розвитку регіонів, ство- рення механізмів подолання диспропорцій у розвитку територій. Але, як наголошують фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, розкриття потенціалу областей у сфері інновацій є довготривалим і складним процесом, який потребує ґрунтовного наукового забезпечення. Йдеться насамперед про необхідність фор- мування в Україні надійної та адекватної системи моніторингу соціальної напруженості з метою визначення порогів стабільності соціальної системи регіонів та підстав для оперативного державного реагування. «Комплексне дослідження територіальних аспектів соці- альної напруженості має забезпечити реальне визначення сильних і слабких сторін функціонування регіональних соціально-економіч- них систем, ідентифікувати сприятливі й загрозливі тенденції їх 3 розвитку та запропонувати способи поліпшення ситуації» . Представлені в межах вітчизняної історичної регіоналістики теоретико-методологічні підходи відкривають шлях до ґрунтовного осмислення місця й ролі регіоналізму в житті українського соціуму і —————— 3 : / . . . . , . . , . . , . . . – ., 2015. – . 341-348, 408-409. 14 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі відповідної прогнозної аналітики. Очевидно, що таке переосмис- лення потребуватиме свіжого погляду на співвідношення глобаль- ного і локального, національного і регіонального – з раціональним сполученням макро-, мезо- і мікропідходів у соціальному аналізі. Пропонована праця, безумовно, створює для такого аналізу надій- ний фундамент. Академік НАН України В. Смолій Встóп Вступ 15 З бройний конфлікт на південному Сході України, який переріс у «гібридну війну», поставив перед вітчизняними соціогумані- таріями завдання, неспівставні за своєю складністю зі звич- ними пояснювальними схемами. І якщо поступальний рух у напрямі концептуалізації історичної регіоналістики більш-менш задовільно забезпечує теоретико-методологічне осмислення нових реалій, то внаслідок очевидного звуження емпіричної бази регіональної аналі- тики відставання у створенні соціальних портретів регіонів стає дедалі більш відчутним. У першу чергу це стосується регіону, який перетворився на вогнище тривалого збройного протистояння. Оскільки російська анексія Криму стала фактом, а частина тери- торії Донбасу непідконтрольна нинішній українській владі, тут неможлива нормальна соціальна діагностика самопочуття насе- лення, не кажучи вже про соціологічні та інші дослідження пара- метрів економічної, політичної, культурної взаємодії суспільних страт та політичних сил. Однак це ніякою мірою не означає, що оцінки викликів і ризиків, які провокуються локальною нестабіль- ністю, можна робити навмання, за суб’єктивними відчуттями до- слідників. Навпаки, складність ситуації і гострота протистоянь диктують необхідність наукового прогнозування, опертого на ре- зультати уважного аналізу не лише виниклих нещодавно, але й глибоко закорінених у пластах історії проблем. Величезною мірою до таких підходів спонукує той факт, що Росії конче потрібний на- земний коридор до Криму, і навряд чи вона зупиниться у пошуках прийнятних для себе сценаріїв його забезпечення. В усякому разі, фахівці американської аналітичної кампанії Strafor кілька таких 1 сценаріїв вже опублікували у вигляді карт . Здавалося б, дивовижне сполучення багатств теплого моря і родючих чорноземів, величезних покладів вугілля, залізних і мар- ганцевих руд, густа мережа міст і комунікацій з розвинутою ін- фраструктурою вже самі по собі були здатні забезпечити регіону —————— 1 .: . – 2015. – 12 . 16 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі стале процвітання на довгі роки. Але саме йому судилося підтвер- дити очевидну істину – багатством треба вміло розпоряджатися, а для цього потрібні певний рівень суспільної консолідації, партнер- ські відносини держави й суспільства, підтримання на належному рівні моральності й настанов на демократію. На жаль, саме південний, найбагатший в країні регіон під виразним зовнішнім тиском продемонстрував такий діапазон олігархізації, корумпова- ності, соціального цинізму, який не лише поставив під сумнів здатність мешканців до раціонального цілепокладання, але й ство- рив реальну загрозу національній безпеці. Не варто, зрозуміло, вдаватися до надмірних узагальнень: в регіоні є потужний потенціал здорових сил, чесних трудівників, справжніх патріотів. Але загаль- ний фон життя, позначений ознаками ціннісного розколу, деінте- лектуалізації, схильності до збройного розв’язання конфліктів, викликає обґрунтовані тривоги. Можна скільки завгодно прокли- нати російську агресію, але ж кожному зрозуміло, що «гібридна війна» не мала б шансів на такий тривалий перебіг без реальної підтримки значної частини місцевого населення. Те, що однією з «гарячих точок» на планеті стала Україна, займає чи не перше місце в ряду світових несподіванок – адже упродовж двох десятиліть їй вдавалося щасливо уникати гостроконфліктних ситуацій. Далося взнаки складне переплетення протилежних гео- політичних інтересів держав-метрополій та непрофесіоналізму «постмайданної» київської влади, накладене на несумісність інте- ресів регіональних еліт і цінностей, обстоюваних місцевими локаль- ними спільнотами, насамперед тими, що опинилися у стані деза- даптації та втрати життєвих перспектив. Глибина і тривалість збройного конфлікту на Сході України потребує, однак, наукових пояснень, здатних вийти поза межі цих очевидних реальностей. Лише регіональній аналітиці під силу з’ясувати, що у цьому «непримиренному зіткненні» зумовлене сучасними політичними реаліями, а що закорінене в історичних пластах різної тривалості, у ментальності й ідентифікаційних практиках. Але її здатність впливати на політичні реалії залежатиме від того, наскільки їй вдасться перейти на новий рівень узагальнень на міждисцип- лінарній основі і виробити емпіричну базу, адекватну викликам ХХІ століття. За умов, що склалися, констатує В. Смолій, місця й ролі віт- чизняних регіонів в історії виявилися перенесеними у царину гострих дипломатичних дебатів, політичних демаршів, військового протистояння, незгасаючої суспільної уваги. Причому відповіді на свої очікування суспільство намагається знайти не лише в реаліях Вступ 17 сьогодення, але й у подіях, віддалених на століття й тисячоліття. Адже, якщо говорити про південний регіон, то він упродовж усієї своєї історії виступав своєрідним соціальним та культурним под- разником у взаємодії цивілізацій, етносів, культур, в процесі якої формувалися фундаментальні особливості української цивілізацій- 2 ної та культурної аури . Південь України – це, по суті, перша контактна зона, ареал зустрічі Середземноморської й кочових цивілізацій, регіон розпо- чатих задовго до настання нашої ери колонізаційних процесів. По- друге, це територія формування українського козацтва – порубіжної військової спільноти, яка гідно відповіла на виклик кочового Степу і розчистила простір для нових суспільних відносин на цій території. По-третє, це арена активного «перемішування» різних етнічних спільнот, а отже, і конкуренції різних типів націоналізмів. Контакти й конфлікти на цій території створювали строкату суміш запозичень і взаємного нерозуміння, що само по собі не може не становити об’єкт підвищеного наукового інтересу. Очевидною істиною є те, що складне переплетення різних цивілізаційних впливів у сполученні з історично сформованим етно- культурним, мовним, конфесійним розмаїттям упродовж багатьох століть сформувало на півдні України нестійкий у своїх свідомісних пріоритетах соціум, який важко ідентифікувати за тими традицій- ними ознаками, які довго домінували у вітчизняній регіональній аналітиці. Так сталося, що регіон, який внаслідок вражаючих темпів суспільних трансформацій мав підставу хизуватися доволі високим ступенем модернізаційної проективності, втративши після розпаду СРСР значну частину економічного потенціалу, поринув у трясо- вину «взаємонерозуміння», зведення політичних рахунків, етнічної конфліктності. Своєрідною «турбулентною геополітичною зоною» (термін В. Кравченка) від 2004 р. стали дві області – Донецька й Луганська. Саме тут прояви войовничої непримиренності до інак- шості призвели спочатку до спонтанних спалахів тероризму, а згодом і до зведення сепаратизму у ранг цінності, за яку, мовляв, варто проливати кров, руйнувати структуру життєзабезпечення, прирікати мирних мешканців на нелюдські умови існування. Зрештою ціннісний розкол, ускладнений прямим втручанням у конфлікт Російської Федерації, став у цих областях виразною домі- нантою суспільної свідомості. І ані за «ліво-правою» шкалою, ані за —————— 2 . ( ) // . . – ., 2014. – . 8-9. 18 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі прихильністю до тієї чи іншої зовнішньополітичної орієнтації дістати для нього наукове пояснення поки що не вдається. З часом, сподіваємося, історія «згадає поіменно» й покарає усіх винуватців збройного протистояння. Сьогодні для соціогуманіта- ристики важливішим є не пошук винних, а чесна відповідь на питання: як таке взагалі могло статися? І тут важливо бачити насамперед не особисті провини, а системні протиріччя, породжені як об’єктивним ходом історичного розвитку, так і суб’єктивними прорахунками владних структур на різних рівнях. Отже, шукати слід першопричини «драми нерозуміння», що переросла у кривавий конфлікт. Історик, озброєний інструментарієм синергетичної епі- стемології, мусить уважно вивчати не лише об’єктивні факти, але й химерні уявлення, надії, розчарування, несправджені ілюзії – все те, що нині вкладається у формули нерівноважної психосоціальної динаміки. І бачити насамперед ті першопричини «смути», які існу- вали об’єктивно, але далеко не завжди бралися до уваги у соці- альному аналізі. Сказаним зумовлена актуальність і наукова новизна проекту, започаткованого у відділі історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України. Йдеться про дослідження регіональної гете- рогенності на матеріалі окремих регіонів, у контексті просторового виклику, перед яким опинилася практично уся вітчизняна соціо- гуманітаристика. На фоні того досить високого рівня, якого досягла упродовж останніх років теоретизація й концептуалізація історичної регіоналістики як субдисципліни в системі історичних наук, дедалі більш відчутною є практична відсутність соціокультурних портретів окремих регіонів як цілісностей, що претендують у тій чи іншій формі на самодостатність і самоорганізацію. Загалом варто конс- татувати явище відставання у конкретних дослідженнях локальних історичних об’єктів мезорівня, проміжного між національним і місцевим. Сформована в радянські часи логіка дослідження взає- модії глобального і локального або фокусувалася на пошуку загаль- носвітових «закономірностей розвитку», або розсипалася на міріади частковостей. Традиційне радянське бачення регіону Південної України пере- важно як ареалу «нового освоєння» не пішло на користь його дослідженню як історично сформованої цілісності із власним етно- генетичним кодом, особливостями соціальної стратифікації, соціо- нормативної й політичної культури. І справа не лише у тому, що, попри значний масив праць з історії регіону, його евристичну якість істотно знижує виразний росієцентризм у підходах. Гальмувалися наукові пошуки й своєрідною «оптикою» з домінуванням описовості, Вступ 19 і майже цілковитою відсутністю навіть спроб вписати історію регіону у загальносвітовий процес взаємодії цивілізацій, держав, етносів, культур. Доволі точно визначений Л.Зашкільняком подвійний прес – компартійної ідеології та соціально-економічного детермінізму, по- 3 єднаний із синдромами провінціалізму та міфотворчості , призвів до практичного ігнорування у вітчизняному наративі історії полі- етнічних і полікультурних спільнот, що населяли територію України від VII ст. до н.е. до кінця І тисячоліття н.е. «За кадром» по суті лишалася понад двохтисячолітня історія активних міграційних переміщень, зникнення з історичної арени одних етносів і форму- вання нових, «зустрічі» різних культур і поведінкових стереотипів. Не досліджувалися ані феномени підвищеної рухливості, ані про- цеси формування особливого рубіжного («фронтирного») типу свідо- мості. Не доводиться вже говорити про те, що увагу дослідників до останнього часу не привертали особливості соціальної й етнонаціо- нальної селекції радянського часу, практика примусових пере- селень, масових депортацій і репатріацій. Зрештою навіть специ- фічні прояви відцентрових настроїв і сепаратизму, які в південній Україні були гострішими, ніж в інших регіонах, задовільних пояс- нень не знаходили – насамперед внаслідок застарілості терміно- логічного інструментарію і практичної відсутності в Україні теорії та історії понять. Настав час для переходу на нову наукову мову, максимально позбавлену лінійності у підходах, телеологічності, спрощених пояс- нень. У ній мають бути враховані новітні тенденції у світовому історіописанні – з орієнтацією на універсалізм підходів, акцентом на «пов’язаних історіях» і міждержавних, міжетнічних взаєминах, при- скіпливою увагою до «пограничних» станів. Гадаємо, що успішність такого пошуку здатне забезпечити уведення студій з історії Південної України у загальносвітовий міждисциплінарний контекст досліджень погранич. Пограничні до- слідження сьогодні вже вийшли далеко поза межі звичної модерної логіки національної і країнознавчої онтології – вони осмислюються і на макро-, і на мезо-, і на мікрорівнях, у діахронному й синхронному зрізах, у теоретичному і прикладному аспектах. Пограниччя роз- глядається і як локус існування людини у певних, обмежених близькістю кордону територіальних рамках, і як вмістилище своє- рідної «пограничної свідомості», невичерпне джерело творення сим- —————— 3 . . // .: , , .– . 15. – ., 2009. – . 13-29. 20 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі волів, метафоричних конструкцій, зрештою, і прямого маніпулю- вання свідомістю. У баченні М. Тлостанової, «пограниччя – вічне мерехтіння включення й виключення, замішаних на незнищенній суперечливості й понятійній неготовності». Плюральність, що ле- жить в основі пограничної свідомості, генерує нові суб’єктності, іншу чуттєвість, інші мережі взаємодії. «Практикувати критичне пограничне мислення – значить виходити за межі категорій, нав’я- 4 заних західною епістемологією» . З урахуванням нового погляду на культуру пограничної взає- модії сутнісні характеристики регіонів мають вибудовуватися на основі системного підходу з обов’язковим врахуванням фактора «path dependence» – залежності від пройденого упродовж віків шляху. А це означає, що в полі зору дослідника незмінно мають перебувати процеси «притягання – відштовхування», явища асиметрії, відмінні ціннісні пріоритети. Не претендуючи на освоєння усього комплексу інноваційних підходів, автори даного проекту прагнули принаймні дистанціюватися від старих схем «пошуку ворога» і перекладання вад і провин місцевих еліт на обставини зовнішнього тиску, іно- земних втручань тощо. Об’єктом дослідження, отже, зовсім не випадково обрано Пів- денну Україну – регіон, що має найглибші корені в історичних пластах і, тим не менш, досліджений значно меншою мірою порівняно з центральним і західним. Зафіксована Я. Грицаком ще наприкінці ХХ ст. вада української історіографії – відсутність у ній праць, де б висвітлювалися «тривалі тенденції суспільно-політич- ного розвитку різних українських регіонів у контексті загальної 5 проблеми – визначення головних економічних зон Європи» , і до сьогодні не подолана. Очевидними є і вади домінуючих вітчизняних наративів – за оцінкою С. Плохія, з подачі М. Грушевського мен- шини у них присутні здебільшого у ролі Іншого, а не як частка «колективного «ми», історію України як багатоетнічної країни та культурного кордону ще не написано. Поки що «історія «рухливого кордону» України – місце взаємодії держав, осілих поселенців і 6 кочовиків – так і не знайшла свого Ф.Дж. Тернера чи Г.Ю. Болтона» . —————— 4 . . /vs ( ) , , // . – 2012. – . V . – . 63-80. 5 . : – . – 2- . – ., 2000. – . 24. 6 . . є ? // . – 2013. – № 3. – . 4-12. Вступ 21 Щоб бодай наблизитися до виконання цих непростих завдань, потрібно спочатку осмислити вектори розвитку кожного з україн- ських регіонів. На наш вибір регіону, крім зазначених вад історіо- писання, помітний вплив справив і політичний чинник, адже «неспокійний» Донбас – його невід’ємна частина. А також етнокуль- турна своєрідність, з домінуванням не стільки сплаву, скільки симбіозу різних цивілізаційних, культурних у своїй основі впливів. І виникла на цій основі особлива прихильність до візуалізації власного «життєвого світу», до символів, ритуалів, культурних кодів. Те, що амбівалентність суспільних настроїв тут виявляється рель- єфніше, ніж деінде в Україні, створює додаткові стимули до по- глибленого дослідження регіону як цілісності з усіма притаманними їй суперечностями. Застосування до дослідження цього регіону інтердисциплінарної матриці соціокультурного аналізу здатне забезпечити істотне про- сування у напрямі дослідження територіальності як такої і регіо- налізму як методологічного підходу, зокрема, дати відповідь на порушене В. Кравченком питання щодо сумісності/несумісності проблем регіоналізму із завданнями національного і державного будівництва. Заодно, очевидно, вдасться якщо не усунути, то бодай частково прояснити зареєстрований цим дослідником і донині існу- ючий термінологічний різнобій у назвах регіону (Південна Україна, Степова Україна, Північно-Східна Україна, Новоросія, Північне 7 Причорномор’я тощо) . На наш погляд, однак, тут потрібні не так уніфікація, як пояснювальні схеми, чому у тому чи іншому випадку обирається той чи інший термінологічний нюанс. На думку луганського соціолога І.Кононова, етнотериторіальна спільнота, що склалася на Південному Сході України в процесі історичного розвитку, «заслуговує на увагу у світовому масштабі» насамперед як унікальний досвід самовизначення особистостей 8 змішаного етнічного походження . У контексті фактичної деетнізації і примусово насаджуваного атеїзму формувалася специфічна ідентичність з російсько-культурним забарвленням. В. Котигоренко вважає її не лише деетнізованою, але (в деяких проявах) «децивілі- зованою». Фактор граничності, який особливо давався взнаки на Сході й Півдні України, все ж допоміг зберігати відносну плюра- лістичність етнонаціональної структури – з притаманним їй син- —————— 7 . , , . . – ., 2011. – . 432-434. 8 . . . ( ). – , 2000. – . 130. 22 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі кретизмом, тобто включенням у певне цивілізаційне поле невлас- 9 тивих йому чужорідних елементів . Метою пропонованого проекту є відтворення усієї складності взаємозв’язку етнічного, політичного, соціального складників у формуванні етногенетичного коду Південної України і простеження особливостей поселенської структури, соціальної й етнічної страти- фікації, специфіки соціонормативної й політичної культури регіону у діапазоні двох з половиною тисячоліть. Інноваційність у підходах тут вбачається у тому, що територія розглядається і як реально існуюча даність, і як своєрідний когнітивний конструкт. Переосмис- лення ролі простору у його співвідношенні з часом полягає насам- перед у розгляді його як мінливої й рухливої субстанції, сформованої у вигляді «бриколажу» географічних образів, локальних міфів, національних звичаїв, власного й запозиченого соціального досвіду. Особлива увага при цьому звертається на притаманний цьому регіону високий, зі значними патерналістськими очікуваннями, різ- новид соціокультурної ідентифікації. Пошуки особливої «кримської», «одеської», «донбаської» ідентичності стали можливими саме на цьому ґрунті. Історію південного регіону України автор намагається предста- вити крізь призму європейського досвіду – адже понад два тися- чоліття його колонізаційного освоєння були якнайтісніше пов’язані з впливами Середземномор’я. Традиції децентралізованої демокра- тії, започатковані в античні часи, доволі виразно проглядалися в суспільному устрої Запорожжя, в територіальній організації спіль- нот європейських мігрантів у ХVІІІ–ХІХ ст. Якщо розглядати Україну не з етнічного, а з територіального погляду, її зв’язок з країнами Середземномор’я сягає VІІ ст. до н.е. і відчувається донині. Адже, як переконливо довели санкт-петербурзькі науковці А. Гердт та Г. Лебе- дєв, «народи приходять і йдуть у небуття, змінюються мови й раси, господарські форми, суспільні відносини, зникають археологічні культури й пам’ятки, а історико-культурні зони лишаються, збе- рігаючи стійкі характеристики регіонів (розміри, кордони, іноді навіть імена), створюючи досить стабільну картину світового, пла- 10 нетарного історико-культурного простору» . Дивовижна подібність культур середньовічної Тавриди та італійського Півдня дала В. Воз- грину підставу для висновку про особливу кримсько-сицілійську модель культури, яка створювала живильне середовище для роз- —————— 9 : . – ., 2011. – . 62. 10 . - / . . . , . . .– ., 1999. – . 9. Вступ 23 витку індивідуальностей ренесансного типу. Будучи здавна крос- культурними територіями, населеними напрочуд динамічними аборигенами і мігрантами, Сицилія і Крим витворили власний тип культурної ідентичності і тому стали єдиними регіонами, «де, точно кажучи, не треба було відроджувати всю античну культуру. Багато в чому досить було її підтримувати. Традиція діяла спонтанно і 11 безперервно» . Проект, яким передбачається підготовка також аналітичної записки, розглядається нами як значною мірою інноваційний. Адже йдеться по суті про першу спробу окреслення змістовного напов- нення категорії «Південна Україна» як реального стратегічного, географічного й культурного простору, з одного боку, і як уявленого (в дусі андерсонівської постановки питання про нації) конструкту з власною культурною пам’яттю, відповідними тривогами й фобіями, з другого. Передбачається насамперед знайти відповіді на питання, чому саме у цьому регіоні, який у радянських пояснювальних схемах поставав як бастіон інтернаціоналізму, так гостро виявилася поля- ризація суспільних настроїв по лінії українське/антиукраїнське. Чому сепаратистські тенденції на його значній частині напрочуд легко трансформувалися у класичний тероризм? І головне – як мінімізувати напругу пристрастей і зрештою відшукати бодай можливості припинення насильства? Пошук відповідей на ці запитання передбачає реалізацію таких завдань: – простеження специфіки процесу націєтворення на сході євро- пейського континенту з акцентом на впливі рубіжності на соціо- культурну динаміку; – з’ясування етимології поняття «Південна Україна» (семантична еволюція, «терміни-двійники») та відповідної феноменології у різних наукових дискурсах; – прослідковування еволюції розвитку на цій території етнічних спільнот, починаючи з VІІ ст. до н.е., з акцентом на феномені порубіжності; – аналіз місця й ролі населення регіону у процесах колоніза- ційного освоєння території, відсічі кочовикам, облаштуванні «запо- розьких вольностей»; – розгляд специфічності урбанізаційних та модернізаційних про- цесів в регіоні; —————— 11 . – // . – 1998. – № 7. – . 167-177. 24 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі – осмислення на прикладі регіону умов для формування на регіональному рівні субнаціональних ідентичностей; – аналіз витоків джерел підвищеної конфліктності; – з’ясування особливостей світосприймання (гетеростереотипів і автостереотипів) в регіоні на прикладі найбільших міст; – репрезентація службового призначення й інструментальних функцій ідеологем «Новороссия», «югороссы», «русский мир» в анти- українських політичних маневрах російських владних структур; – з’ясування місця й ролі «гібридної війни» у стратегічних планах РФ щодо України. На шляху виконання цих завдань можливі певні ускладнення, особливо якщо дотримуватися усталених вже у соціогуманітарних дослідженнях критеріїв ретроспективної регіоналізації. Розмитість історичних кордонів українських земель, різнорівневість останніх, взаємонакладання їх частин один на одний змушують дослідника постійно робити вибір між цивілізаційно-політичними, політико- адміністративними, культурно-етнічними та іншими критеріями членування територій на різних етапах їхнього розвитку. Якщо говорити конкретно про південний регіон, то доводиться брати до уваги в соціальному аналізі різні форми природокористування, специфіку поселенської мережі, особливості індустріального роз- витку, парадокси місцевих варіантів модернізаційних та урбаніза- ційних процесів, не кажучи вже про специфічність соціонорма- тивної культури та поведінкові стереотипи окремих спільнот. Спроби створити «обтічний» узагальнений соціокультурний проект регіону неминуче хибуватимуть на спрощення. Продуктивніше, на наш погляд, виробляти відмінні системи оціночних критеріїв для Донбасу, Криму, Придніпров’я, Приазов’я, Буджака тощо. Зрозу- міло, однак, що це потребуватиме часу і скоординованих на міждисциплінарній основі дослідницьких зусиль. Звідси й особливе надзавдання пропонованого проекту – простеження специфічності регіональної культурної пам’яті, «розламів» і розбіжностей на свідо- місному рівні – насамперед з метою з’ясування витоків міжнаціо- нальної ворожнечі, етнорегіоналізму, схильності до насильства. У розгляді історії України в такому регіональному зрізі вбачаємо один із способів подолання обмежень національного гранд-нара- тиву, запропонованого Г. Касьяновим та О. Толочком, зокрема, за допомогою інтегрування у вітчизняну історію досить проблемних фрагментів історії зниклих народів (скіфів, сарматів), грецьких колоній, римських провінцій, історії Кримського ханства. Важливо за всім цим побачити історію різної тривалості, «представити історію України не лише як історію конкуренції і змагань різних Вступ 25 станів, верств, конфесій, етносів, культур, націй, держав тощо, а і як простір взаємодії, взаємопроникнення, взаємозбагачення цивілі- зацій, культур, народів». У такий спосіб долатиметься синдром меншовартості, виниклий на основі уявлення про «периферійність» української історії. А сама ця «периферійність» перетвориться на 12 потужний пізнавальний стимул . Південна Україна, на наш погляд, більш придатна на роль своєрідного еталона в регіональній аналітиці порівняно з іншими регіональними соціумами – внаслідок можливості аналізу еволюції цивілізаційного розвитку у майже тритисячолітньому діапазоні з власними «відкатами», розривами соціальної тканини, суперечли- вими ідентифікаційними практиками. Тут доволі виразно про- слідковується складна логіка імперських впливів, сполучення про- цесів прискореної модернізації й соціальної деструкції, протисто- яння різних варіантів регіональної й національної ідентичності, протилежних за своїм спрямуванням ціннісних систем. На питання про те, чому важливо досвід окремих регіональних спільнот вписувати у загальноєвропейський контекст, шукає від- повідь німецький теоретик історії Йорн Рюзен. Процес політичного й економічного об’єднання Європи, вважає він, «потребує культурного супроводу й інтервенції». Люди повинні знати, як у різні часи встановлювалася й ущільнювалася переплетеність стосунків між різними країнами й культурами. «Європа – це комунікаційний взає- мозв’язок народів, націй, держав, регіонів та інших форм людського 13 співжиття» . На матеріалі південного регіону виразно простежуються явища т.зв. екзогенної лояльності – тяжіння різних регіональних сегментів до закордонних політичних центрів, чим зумовлена не лише роз- губленість у культурно-людських уподобаннях, але й наявність у межах регіону кількох культурних зон і політичних страт з гостро відмінними зовнішньополітичними орієнтаціями та внутрішньопо- літичними настановами. Надзвичайно висока концентрація націо- нального багатства в руках олігархічних груп з різними, навіть протилежними, інтересами й устремліннями створює украй напру- жену ситуацію з домінуванням несправджених очікувань значної частини громадян. Одночасне притягування до двох цивілізаційних «магнітів» створює ефект спустошення, духовного вакууму. —————— 12 . ., . . : // .– 2012. – № 6. – . 21. 13 . .– , 2010. – . 146-150. 26 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Нові проблеми, створені тривалим збройним протистоянням на Донбасі (надмірне прискорення рухливості населення за умов не- досконалості переселенської політики держави, руйнування інфра- структури нормального життєзабезпечення, неадекватне реагуван- ня влади на протестні настрої шахтарів тощо) створюють додаткову проблему ризиків, що постають на ґрунті соціального відчуження і дезадаптації значної частини населення. Перспективи врегулю- вання збройного конфлікту і досягнення «позитивного миру» поки що вимальовуються надто невиразно. Простеження витоків і глибинних причин збройних конфліктів вивело соціогуманітаристику на інтенсивне осмислення місця й ролі історичної локалістики у її співвідношенні з ідеями глобальності й процесами глобалізації. Той факт, що в системі радянської (та й пострадянської) суспільної науки локальні історичні об’єкти мезо- рівня, проміжного між національним і місцевим, надто рідко ста- вали предметом спеціальних досліджень, зумовив чимало лакун в системі історичного пізнання. Оптика дослідження територіаль- ності незмінно характеризувалася «зміщенням масштабів». Що ж до регіонального виміру, то він або взагалі не проглядався, або вкла- дався у формулу «ціле – частина» і подавався у формі ілюстрацій. І той і інший підходи лишали небагато можливостей саме для виявлення регіональної специфічності і закладених у ній ризиків і проблем. Понад 20 років тому вітчизняні соціологи Є. Головаха та Н. Паніна запропонували своєрідний психопатологічний ключ, за- стосувавши формулу «соціального божевілля» до соціумів, які тяжі- ють до хибного політичного вибору. Ознаки розпаду й деградації вони побачили у месіаністських мареннях, за яких навіть маніа- кальні ідеї здатні діставати певну масову підтримку і втілюватися у соціальній практиці. Головним для соціальної аналітики вони вва- жали пошук тієї грані, за якою ситуаційна масова дезорієнтація переходить у стійкий симптомокомплекс – свідчення появи психо- патологічного синдрому. При цьому для них було очевидним, що за бездумною ненавистю на класовому чи національному ґрунті стоїть тривала традиція становлення людських спільнот за принципом «ми – вони», де несприйняття «чужих» доводиться до абсурду і перетворюється на соціальну патологію. Альтернатива пропону- валася на шляхах створення передумов для долання масового стереотипу неуспішності, правового нігілізму й екстремізму, про- паганди толерантності як єдиної можливості уникнення соціального 14 вибуху . —————— 14 . ., . . . , . – ., 1994. Вступ 27 На жаль, ті, кому були адресовані ці застереження, прислухатися до них всерйоз були не схильні. Та і в Європі, зачарованій об’єд- навчими перспективами, ще довго побутували трактування суспіль- ної ворожнечі як явища, близького до норми, зрозуміло, з поправ- кою на загальне негативне ставлення до інакшості. Простежуючи процес формування політичного простору Європи, німецький історик Міхаель Яйсманн задавався питанням: «чому т.зв. «інакшості» обов’язково притаманна принципова, властива винятково даному суспільству, ворожість?» Причину цього він бачив у специфічному самосприйнятті цивілізаційної вищості, обумов- леному уявною належністю до «обраного народу». Саме в рамках такого світовідчуття виникали пласти лояльностей та ідентич- ностей, які в своїй сукупності утворювали «ансамбль націоналізму». Вчений переконаний: досліджувати треба колективні політичні сприйняття, включно з проявами «старого» і «нового» націоналізму, якщо такий з’явиться. Для України у статті, написаній 2006 р., він приберіг прикінцеве попередження: якщо у неї є вибір, вона не повинна створювати для себе, за прикладом інших націй, образ ворога «для стимулювання власного національного почуття». Значно продуктивніше позиціонувати себе поза ворожістю – як «країну перехрещення та взаємовпливу культур, котра прагне створити себе 15 без ненависті до іншого» . З такими застереженнями вітчизняні науковці зустрічалися досить часто, але не всі вони були почуті. Не випадково саме тепер, за явно несприятливих умов «гібридної війни», наукова спільнота України має відшукувати алгоритми політичних та інших іденти- фікацій, які відбивали б орієнтацію на взаєморозуміння й міжет- нічну толерантність. Звідси потреба у нових методологічних на- становах з обов’язковим оновленням оціночного інструментарію. Реалізація даного проекту підпорядкована саме такій меті. З врахуванням багатосторонності, багаторівневості та полісе- мантичності сучасного наукового пізнання філософія науки про- понує його класифікацію за ознаками масштабності, предметної спрямованості, реконструктивності, інструментальності, метатео- ретичності, метааксіологічності, контекстуальності. За умови вели- комасштабного бачення конкретна наукова дисципліна постає у вигляді конгломерату як мирно співіснуючих, так і конкуруючих одна з одною дослідницьких програм (шкіл, напрямків, концепцій, підходів, проблемних полів) і відповідних систем знання. Реальна —————— 15 . : // Є . – 2006. – № 4. – . 12-21. 28 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі потреба в теоріях з’являється тільки на просунутих етапах пізнання, коли вже накопичено достатню кількість достовірної інформації про об’єкт дослідження в рамках «чорнової», «нетеоретичної» роботи. Лише на цій основі стає можливим своєрідне концептуальне «огра- нювання» об’єкта, що відокремлює істотне від несуттєвого, універ- сальне від одиничного, об’єктивне від суб’єктивного. Набуття пев- ним напрямом досліджень статусу наукової дисципліни відбува- ється лише тоді, коли він дістає змогу аналізувати свій предмет за 16 допомогою точно визначених реконструкцій . Дана праця являє собою вже не першу нашу спробу осмислити проблему порубіжного соціуму в історико-географічному, феномено- логічному, екзистенційному вимірах. Перша – теоретико-методо- логічна – його частина виконана в рамках забезпеченого Прези- дентським грантом проекту 2011 р. «Стратегічні проблеми кордонів і погранич: соціогуманітарний аналіз». Як нам уявляється, нею зроблено вирішальний крок у напрямі концептуалізації історичної лімології як підсистеми історичної регіоналістики, що еволюціонує від дослідження специфіки окремих регіонів до з’ясування законо- мірностей соціальної та міжкультурної взаємодії в зонах порубіжжя. Тепер уявляється важливим зробити наступний крок до створення на українському матеріалі об’єктивної картини формування при- граничних ареалів, простеження відповідних історіографічних реф- лексій у межах ХІХ – початку ХХІ ст., і, зрештою, осмислення наслідків «порубіжних» культурних взаємовпливів і політичних про- тистоянь. Не менш важливим завданням проекту є уведення проблеми погранич у більш широкий контекст ставлення до інакшості, який перебуває у фокусі уваги сучасної соціогуманітаристики. Насам- перед уявляється важливим проаналізувати соціальний вектор бачення Іншого, зумовлений або різницею у рівнях розвитку, або відставанням процесів соціальної стратифікації у однієї із спільнот, або прямим тиском сильнішої спільноти. Групи, які відчувають себе ущемленими, легко трансформують протестні настрої у вияви відкритої ворожості. З іншого боку, не виключається застосування сили. Тому одне з найперших завдань дослідника полягає у тому, щоб з’ясувати першовитоки конфлікту інтересів і не збиватися на позицію адвоката чи судді. Оскільки тема проекту орієнтована на висвітлення найбільш актуальних проблем, які мають не тільки теоретико-методологічне, —————— 16 є . : // . – 2008. – № 2. – . 15-50. Вступ 29 але й практичне значення, пропонується виділення кількох рівнів дослідження проблеми: теоретико-методологічного, регіонально- історичного, культурологічного та рефлексивного. Теоретико-методологічний рівень передбачає дослідження фе- номена кордонів і погранич як наукової проблеми. Пріоритетна увага зосереджується на аналізі простору прикордоння як ареалу підвищеної рухливості населення та формування «менталітету екс- тенсивності», динаміки транскордонних зв’язків. Регіон Південної України постає при цьому як дослідне поле, на якому проходять перевірку практикою гіпотези передзаданості культурних кодів і поведінкових стереотипів обставинами життя на цивілізаційних перехрестях, підвищеної рухливості населення у зонах погранич, гібридності в ідентифікаційних практиках. У цьому ключі підля- гають простеженню ментальні особливості периферій і напівпери- ферій, дифузність і мінливість суспільних настроїв, зумовлені протилежно спрямованими геополітичними впливами. Паралельно аналізуються можливості перехресного запліднення історичної регіоналістики й історичної лімології здобутками суміжних галузей наукового знання – історичної й гуманітарної географії, культу- рології, ландшафтознавства, урбаністики, теорії управління, полі- тичного менеджменту. Регіонально-історичний рівень передбачає простеження в гене- тико-еволюційній площині становлення специфічного «рубіжного соціуму» на теренах Північного Причорномор’я та Південного По- дніпров’я, у стиковій зоні західних і східних геополітичних впливів. Аналіз відцентрових та доцентрових тенденцій здійснюється на матеріалі інтенсивних колонізаційних та міграційних процесів, дослідження феномена козацтва, інспірованих метрополіями модер- нізаційних змін. Зони обабіч кордонів розглядаються як простір змінних цінностей, які виробляються в атмосфері розмаїтих та різнобічних впливів. Стикаючись із проявами «інакшості», соціуми реагують на них або агресією, або запозиченнями. І в тому і в іншому випадку у пограничних ареалах виникають нові, «гібридні» різновиди, які зрештою створюють яскраву палітру полікуль- турності. Культурологічний рівень передбачає аналіз феномена прикор- донної культури, ментальності, ідентичностей; відображення регіо- нальної специфіки в народній свідомості та традиціях, значення релігійного чинника у формуванні регіональних особливостей та образів погранич. Колективний портрет людини пограниччя най- точніше передається за допомогою варіацій у діапазоні від homo novus до homo militans. На цивілізаційних стиках, під впливом 30 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі потужних міграційних процесів, здатних видозмінювати культурне й етнічне середовище, формується специфічний хронотоп соціуму, налаштованого водночас і на війну, і на культурні контакти з сусідами. Ефект сакралізації війни виявлявся не лише у культі сильної людини та в оспівуванні військової доблесті, але й у моральному виправданні жорстокості. Але не меншою мірою на свідомість людини прикордоння впливали обставини культурного взаємопроникнення, і це зумовлювало мінливість і непередбачу- ваність поведінкових стереотипів. Саме тому дослідження гра- ничних чи перехідних «культурно-історичних типів» (термін М. Данилевського) уже більш як століття привертає увагу не лише істориків, але й соціологів та фахівців з історії культури. У баченні авторитетного фахівця з порівняльного вивчення цивілізацій Йохана Арнасона, існує достатньо підстав для інтеграції євро- пейського досвіду як специфічної «мультицивілізаційної послідов- ності, в якій спадщина різних стадій визначала поступальний розвиток на більш пізніх етапах». Показовим прикладом він вважає саме середземноморську констеляцію, яка упродовж усієї своєї 17 історії була ареною міжцивілізаційних взаємодій . Рефлексивний рівень дослідження також виводить у сферу ментальностей та ідентичностей, але вже на рівні історії ідей та інтелектуальної історії. Не йдеться про всеохопну історіографію проблеми, а лише про відображення в суспільній думці процесу нагромадження знань про пограниччя й осмислення феномена порубіжності як такого. Окремі історіографічні екскурси уявляються потрібними тією мірою, наскільки вони здатні відобразити між- поколінський рух думки та її вплив на формування масової сві- домості, а також проілюструвати як легітимізаційні, так і делегі- тимізаційні функції історіографічних побудов. У фокусі уваги тут, природно, перебувають історія «уявлення» погранич та їхньої репрезентації у публічному просторі, і, відповідно, процес форму- вання місцевих, гібридних у своїй основі, ідентичностей та сим- волічних ментальних конструктів включно з укоріненими в сус- пільній свідомості міфами. Гіпотезою даного дослідження є принцип розгляду порубіжності у контексті регіональності, що означає перенесення центру ваги з проблем периферійності (і центр-периферійних відносин) до проб- лем прикордонного (транскордонного) регіоналізму. У традиціях метрополій був розгляд усіх «проблем окраїн» крізь призму впливу —————— 17 Arnason J. Civilizational patterns and civilizing processes // International Sociology. – 2001. – Vol. 16. – № 3. – P. 390-397. Вступ 31 центру. Відхід від цієї традиції (не повністю подоланої і в істо- ріографії незалежних держав) означає зміщення фокусу аналізу убік ширшого врахування геополітичних впливів, специфічно «кордон- них ситуацій», проблем, мотивацій. Йдеться насамперед про само- достатність і специфічність регіональних проблем у тих ареалах, де вплив метропольних центрів з тих чи інших причин виявлявся обмеженим порівняно із впливом «близьких» кордонів. Зауважимо, що «трикутник» реальних загроз для нашої країни, як їх бачать автори монографії «Донбас і Крим: ціна повернення», знаходиться саме на території Південної України. Кожна з трьох його «вершин» на кінець 2015 р. – анексований Крим, окуповані райони Донецької й Луганської областей, а також розташоване поблизу українських кордонів утримуване під російським контролем Придністров’я – 18 відіграє свою специфічну роль в антиукраїнській політиці Кремля . Наведені міркування, сподіваємося, дадуть змогу пояснити, чому у праці про окремий український регіон доволі багато місця від- ведено концепту пограниччя. Як нам уявляється, саме він дає методологічний ключ до розуміння складності й неоднозначності процесів, що відбуваються на стиках різних культур, норм моралі, поведінкових стереотипів обабіч державних чи адміністративних кордонів. Життям перевірено, що ключ цей універсальний – у різних країнах, на різних континентах відбуваються схожі процеси «притя- гання – відштовхування» саме в приграничних ареалах. Україна – не виняток, ціннісна розколотість тут виникла переважно внаслідок тривалого перебування різних частин країни в різних цивілізацій- них системах, і поблизу кордонів вона давалася взнаки інтен- сивніше, ніж деінде. Недивно, що історія Південної України вся зіткана з суперечностей – і виниклих історично, і створених не- вправними діями суб’єктів політики. Отже, головна методологічна настанова даної праці – уведення і реальної, і символічної історії південноукраїнського регіону у кон- текст підвищеної ризикогенності на порубіжжях. Тільки так можна пояснити, чому щедро обдарований природою й ресурсами регіон, у модернізацію якого держави-метрополії вклали чимало зусиль і коштів, виявився вогнищем незрівнянної ні з чим за масштабами конфліктності, перспективи врегулювання якої все ще лишаються невизначеними. Такий обраний авторами ретроспективний ракурс дослідження продиктував підвищений інтерес до різного роду реф- лексій, різноспрямованих дискурсів, сучасних політичних реалій. —————— 18 : . – . 64. 32 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Зрозуміло, що написана у такому ключі праця не може пре- тендувати на більш-менш докладний виклад подій, що відбувалися на території Південної України у хронологічному діапазоні понад двох з половиною тисячоліть. Прагнемо до іншого: до аналізу значення територіального фактора в житті соціумів, що змінювали один одного під впливом економічних, соціоетнічних, комуніка- ційних, екологічних та інших чинників. Уникнути фрагментарності на цьому шляху навряд чи вдасться, та це не так вже й важливо. Важливіше побачити й відчути, які рефлексії викликали на різних етапах явища регіональної гетерогенності, з’ясувати межі й мож- ливості адаптації соціумів до реалій просторового морфогенезу, окреслити основні канали трансляції соціальної інформації (а вод- ночас і канали маніпулювання суспільною свідомістю). Автор намагався представити історію Південної України не стільки як перелік подій і набір фактів, скільки як своєрідний дис- курс, серію інтерпретативних тем, питань, проблем, які хвилюють політикум і наукову спільноту. Як нам уявляється, саме неконвен- ційна (дискурсивна) історія з широким виходом на сучасність створює оптимальні можливості для долання вад, породжених як перевантаженістю історичних наративів фактами, так і перена- сиченістю історіографічних оглядів іменами й назвами праць. А вод- ночас і для поглибленого аналізу впливу політичних та ідеологічних чинників на історіографічний процес. Простеження взаємозв’язку горизонтів очікувань на елітному й масовому рівнях та історичних реалій дає змогу показати, чому такою строкатою виявилася палітра суспільних настроїв на півдні України і з якими труднощами владі й соціуму, ймовірно, доведеться зіткнутися на шляхах вироблення загальноприйнятної моделі національно-громадянської ідентич- ності. Вважаю своїм обов’язком висловити щиру подяку колегам, творче спілкування з якими збагатило авторське бачення багатьох складних проблем. Особлива подяка доктору історичних наук Олексію Ясю, який погодився взяти участь у підготовці другого розділу монографії «Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення й політичних маніпуляцій» та об’єктивно висвітлив проблему політичного і ідеологічного підтексту ідеологеми «Ново- росія». Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 33 Ðîçä³ë 1 ÒÅÎÐ²ß É ²ÑÒÎÐ²ß ÏÎÃÐÀÍÈ× ßÊ ÍÎÂÀ ̲ÆÄÈÑÖÈÏ˲ÍÀÐÍÀ ÃÀËÓÇÜ ÑÎÖ²ÎÃÓÌÀͲÒÀÐÍÈÕ ÄÎÑ˲ÄÆÅÍÜ 34 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі видкоплинні й слабо передбачувані процеси, які відбува- Ш ються на пограниччях цивілізацій і культур, диктують необхідність переосмислення феномена просторовості, який стає за сучасних умов не просто фоном, але значущим фак- тором суспільного розвитку. Домінанта часу у зв’язці «час – простір» виразно поступається місцем пріоритету простору – з усією сис- темою його обмежувачів та ліній демаркацій. Нова «просторова наука», яка набуває на наших очах виразних обрисів, уже має свій «кордонний» вимір. А в системі географічних і соціальних дисциплін власну нішу відшукує лімологія – наука про кордони й пограниччя. При цьому парадигма пограниччя освоює уже не лише територіальний, але й ментальний простір. Вона стала продуктивним пояснювальним концептом для маркувань по лінії «свій – чужий», «інший – інакший», «лояльний – нелояльний» тощо. Поза дослідженням погранич як зон зіткнення двох периферій оба- біч кордону уже не можна собі уявити предметний аналіз проблем транскультурності, гібридності поведінкових стереотипів і знакових систем, взаємонакладання ідентичностей. Маємо підстави говорити, отже, про формування у світовій соціогуманітаристиці зовсім нового дослідницького напряму, орієн- тованого на простеження і в сьогоденні, і в історичній ретроспективі соціальних, політичних, комунікаційних функцій кордонів і погра- нич. Пограниччя як перехідні й стикові зони набули у цьому кон- тексті нового смислу – діючого суб’єкта як у системі центр-пери- ферійних відносин, так і у просторі мережевих транснаціональних структур глобалізованого світу. Значне розширення діапазону до- слідження регіональності досягається завдяки уведенню практики формування локальних хронотопів у струнку рефлексивну систему, здатну впливати на перебіг процесів інтеграції й диференціації, а отже, і на визначення стратегічних цілей і політичних завдань суб’єктів політики. Багатоманітність погранич, що визначається зазвичай склад- ною структурою підпорядкування і взаємовпливів, ускладнює про- стеження логіки формування обмежених кордонами просторів, як тих, що існують реально, так і створюваних людською уявою. Однак, Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 35 як зазначає В. Кравченко, «результати «культурного», «лінгвістич- ного» та «просторового» поворотів в гуманітаристиці послужили стимулом для розвитку транснаціональних, прикордонних і регіо- нальних студій і надалі інтенсифікують відповідний науковий 1 пошук» . За останні два десятиріччя дослідження погранич концеп- туалізувалося у популярну наукову парадигму, яка у нашому баченні здатна функціонувати під іменем історичної лімології. Кордону при цьому відведена роль ключової метафори, через призму якої сприймаються час і простір. Виникнувши у «стикових полях» культурно-соціологічних, постструктуралістських, неофрейдист- ських, неомарксистських підходів, новий науковий напрям активно освоює сфери антропології, соціології, філософії, культурної геогра- фії, історії. Без врахування його впливу сьогодні вже неможливо собі уявити не тільки теорії символізації й ідентифікації, але й практику облаштування кордонів. Поки асиметричні відносини на погранич- чях осмислювалися як джерело ризиків, здебільшого ймовірних і умоглядних, реальні кордони почали посилено укріплюватися, бо транскордонність, яка уявлялася благом, перетворилася на джерело реальних небезпек. На думку білоруського дослідника погранич Н. Беспамятних, кордон «у будь-якому своєму конкретному прояві, чи то буде стіна як найбільш наочний вираз кордону соціального простору, чи то не- видиме для ока спостерігача, «непрокреслене» павутиння кордонів між етносами, соціальними, гендерними та іншими групами й різного роду субкультурами, створюється самими людьми як рубіж між Я і Ти, моїм і чужим, нашим і не-нашим. Однак кордон набуває характеру конструкта і в іншому аспекті: як феномен свідомості… Очевидно, що поняття кордону не може зводитися до його геогра- фічного чи політологічного значення як територіально-державної порубіжної лінії, воно вийшло за межі вузькопрофільного застосу- вання й потребує розгляду як певної універсалії». За таких умов і поняття пограниччя неминуче набуває теоретичної багатозначності 2 й таксономічної багаторівневості . Феноменологія й етика пограниччя – порівняно нове предметне поле у соціогуманітаристиці, а для вітчизняної науки – майже неосвоєний науковий простір. Донедавна вважалося, що це винят- кова прерогатива географії; в системі філософських та історичних наук онтологія граничності практично не розроблялася. —————— 1 . , , . – . 15. 2 . . : , , . – , 2012. – . 5-6, 9. 36 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі На нову ситуацію, що стала наслідком утворення Європейського Союзу держав, звертав увагу Жорж Ніва. Як французькому грома- дянину і швейцарському професору йому була надзвичайно близь- кою ідея підвищення вимог до реформування в державах, що прагнули членства в ЄС. Беручи участь у міжнародному семінарі ім. І. Лисяка-Рудницького, він наголошував на тому, що внутрішній кордон «між правою та лівою легенями Європи» (формула Йоана Павла ІІ) – є гострою проблемою і першим предметом тривоги для європейців, бо цей кордон створює нові поділи, повторюючи той римський limes, який зрештою став кордоном між Римом та Візан- тією. «Україна знаходиться на цьому кордоні, він проходить через 3 Україну, і це робить українську проблему, здається, особливою» . Окрім політичних причин, на формування нової ситуації нав- коло проблеми кордонів справили потужний вплив і пізнавальні новації: у контексті кардинальних геополітичних змін і «просторо- вого повороту» у когнітивістиці доволі невиразна «погранична» гіпотеза перетворилася на продуктивну інтеграційну парадигму, відтіснивши на маргінес модні свого часу транзитологічні концепції. Нині дослідження рубіжності органічно вписується у проблемні поля таких нових напрямів соціогуманітарних досліджень, як історична компаративістика, постколоніальні студії, історична регіоналістика, дихотомії центральності й периферійності тощо. Проблема кордонів і погранич постає при цьому як просторово-політична, національно- регіональна, семантична, термінологічна, екзистенційна. У цьому зв’язку корекції зазнає традиційна, усталена і у англомовних, і у україномовних конфігураціях, категорія фронтиру. Новітні дослідження істориків та культурологів дають підставу говорити про трансформацію культури пограниччя під впливом процесів глобалізації. Якщо до Другої світової війни поняття по- граниччя однозначно вписувалося у європоцентричний контекст з виразним вододілом на Перший (цивілізація) і Третій (варварство) світи, то нині воно міцно зайняло нішу культурного транзиту і розглядається здебільшого у ключі культурного плюралізму. У кон- тексті постколоніальних досліджень (Е. Саїд, Х. Бгабга, Г. Співак та ін.) позитивного значення набуло поняття культурної гібрид- ності, а пограниччя осмислюється як територія діалогу й спів- робітництва носіїв різних культурних традицій. Водночас робиться акцент і на нових ризиках, пов’язаних з феноменом трансгра- ничності. —————— 3 Є // . – 1999. – № 5-6. – . 202. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 37 Проблема кордонів і погранич, яку непомірно актуалізували політичні трансформації останніх трьох десятиліть, стала, отже, одним з найбільш «затребуваних» предметних полів сучасної ког- нітивістики, зламавши традиційну ієрархію наукових напрямів і субдисциплін і увівши в компаративні дослідження нову домінанту: простір обабіч реальних і уявних кордонів – державних, адміністра- тивних, етнічних, символічних і усяких інших. Величезний обсяг літератури на теми контактних і конфліктних зон й виплеканих способом життя на «межі» ідентичностей та поведінкових стерео- типів, яка побачила світ у різних країнах, на різних континентах на рубежі тисячоліть, уже навряд чи піддається системному аналізу. Однак загальні методологічні принципи дослідження погранич вимальовуються доволі чітко. У їх основі – соціокультурні параметри і їхній вплив на формування особливих «гібридних» ідентичностей, новий погляд на центри й периферії національних держав та їх об’єднань, нове бачення історизму й культурної пам’яті тощо. Навіть безвідносно до суб’єктивних бажань того чи іншого дослідника нова парадигма тягне за собою переосмислення основоположного кон- цепту регіоналізму і регіональної ідентичності, принаймні у тій його частині, яка перетворює регіон на засіб боротьби за владу й ресурси. Звідси – підвищена увага соціогуманітаріїв до проблем концептуа- лізації й інституалізації регіону – з акцентом на адміністративному чи символічному оформленні його території, простеженні процесу формування на різних етапах його кордонів та демаркаційних ліній всередині соціумів, пошуку для нього адекватних назв і вибудови на цій основі відповідних параметрів. Для України, територіальна цілісність якої формувалася упро- довж століть переважно зусиллями держав-метрополій з різноспря- мованими інтересами, проблема погранич є своєрідною домінантою смислоутворення. Від того, наскільки точно в історичному аналізі враховуватиметься калейдоскоп векторів її розвитку разом з вито- ками демаркаційних ліній політичного, культурного, релігійного та іншого походження, залежить у кінцевому рахунку якість соціальної діагностики. У контексті того рівня, якого сягнула у наш час міфологізація символічного регіонального простору з майже непере- хідними бар’єрами по лінії «ми – вони», значення останньої не- можливо переоцінити. 38 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ТЕОРЕТИЧНІ ПАРАМЕТРИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНА ПОГРАНИЧЧЯ: СВІТОВИЙ ДОСВІД Новітні тенденції в системі соціального знання базуються на ідеях контекстуальності, які виходять із визначення вирішального впливу культурно-історичного середовища на розвиток соціумів. Соціогуманітаристика поволі відмовляється від пошуку універ- сальних моделей репрезентації, віддаючи перевагу у компара- тивному аналізі дослідженню рухливих контекстів людського буття у більш чи менш замкнутих ареалах. У різних наукових школах іде посилений пошук наукової мови, здатної відтворити в історичній ретроспективі локально-просторову самобутність обмеженої кордо- нами території і водночас запропонувати моделі зіставлення різних культурно-історичних типів та критерії мінімізації конфліктності, що може виникати на цій основі. Загальною тенденцією при цьому виступають, з одного боку, тотальна «антропологізація» мислення, за якою у фокусі наукового пошуку опиняється людина, а з другого – універсальний погляд на культуру, що є основою духовності кон- кретних суб’єктів історії. Природно, що пошуки у руслі «антропологізації» та «культури- зації» наукового знання відчутно зміщують фокус соціогуманітарних досліджень убік від своєрідного «націєцентризму» і навіть змен- шують інтерес до центрів як таких. Натомість зростає дослідницька увага до глобальної (транснаціональної) історії, культурного тран- сферу (travelling concepts), відгалуженнями яких виступають візу- альна, гендерна, екологічна історія, а також історія катастроф (disaster studies). Нові підходи потіснили і певною мірою навіть девальвували модну в кінці ХХ ст. транзитологічну парадигму, базовану на традиційних схемах центр-периферійних відносин. Порівняння, зв’язки, взаємообміни, перехресні культурні впливи постають у ролі домінуючих об’єктів у предметному полі як гло- бальної, так і регіональної історії. Компаративи витісняють органі- зовані за національною ознакою наративи, а місце метафоричних стратегій в інноваційній культурі наукового мислення впевнено займають базовані на наукових критеріях інтегральні парадигми. Відмова від ідеї центральності й нормативності західної інтелек- туальної традиції супроводиться визнанням рівноцінності усіх істо- ричних культур. Сучасна постмодерністська історіографія постійно Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 39 демонструє вихід поза межі національних кордонів і тенденцію до розгляду Заходу всього лиш як одного з численних культурних та 4 інтелектуальних світів . Коли феномен пограниччя досліджується, так би мовити, «зсередини», людиною, яка сама перебуває у цьому просторі, остан- ня порівняно легко звільняється з лабет традиційного західного мислення. Книга латиноамериканського дослідника В. Міньоли має назву «Локальні історії/Глобальний дизайн: колоніальність, підпо- рядковані знання й мислення пограниччя» (2000), і вже цією назвою автор доволі чітко визначив свою позицію. Для читачів на пост- радянському просторі Міньола пояснив, що як окциденталізм, так і орієнталізм базуються на логіці колоніальності, альтернативу їм обом він вбачає у «пограничній епістемології», в основі якої має лежати постокциденталізм. Йдеться про спеціальну увагу до тем, які фіксують кордони імперських відмінностей, і це дасть змогу відійти як від побутуючих в універсальній історії версій висхідного руху від «первісного стану» до сучасності, так і від представлення останньої як всесвітньої боротьби пролетаріату. Мислення зсередини кордонів (thinking from the borders), на його думку, здатне створити таку модель, в якій безліч світів могли б мирно співіснувати. Увагу дослідників, доводить Міньола, мають привертати не стільки самі постколоніальні ситуації, скільки відповідні дискурси як форми прояву підпорядкованої раціональності. Йдеться про вихід за межі бінарних протиставлень і про розуміння плинності й мобільності у відносинах центрів і периферій. Такі концепти, як Перший і Третій світи, Захід і Схід, окраїна й периферія тощо, є геокультурними категоріями. Постколоніальне теоретизування дає змогу перевизначити їхню ієрархію й зрештою перемістити зусилля гуманітаріїв у транснаціональну площину, виносячи їх поза межі 5 сфери модерну й рамок національних і постімперських держав . Потужні силові поля, що формуються на прикордонних «пере- хрестях» цивілізаційних, геополітичних, культурних та інших впли- вів, в усьому світі привертають підвищену дослідницьку увагу. Американський історик А. Мегілл розрізняє чотири різновиди до- сліджень кордонів, які частково накладаються один на одний. Перший – науково-історична література, зосереджена переважно на —————— 4 .: . . V – . . . « » // . – 2011. – . 37. – . 45-65. 5 . , « » // . – 2004. – № 1-2. – . 157-197. 40 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі дослідженні кордонів до Нового часу. Другий – критична й реф- лексивна література щодо формування кордонів у недавньому минулому. Третій різновид – дескриптивна література про загальні проблеми, пов’язані з кордонами, але без конкретних рекомендацій. І нарешті, четвертий – це формально-юридична, прагматично орі- єнтована література, зосереджена на тому, «як саме» варто ви- 6 значати відповідні проблеми та їх вирішувати . Ступінь новизни у дослідженнях погранич на перший погляд уявляється не таким вже й високим. Класичній теорії фронтиру, сформульованій Фредеріком Джексоном Тернером у доповіді на засіданні Американської історичної асоціації в Чикаго у липні 1893 р., судилася незвична доля – понад століття вона виконує роль методологічного ключа для вивчення історичних особливостей колонізаційних процесів у «перехідних» і «стикових» зонах. На американському континенті особливу популярність їй забезпечило активне ідеологічне навантаження – за Тернером, саме існування резерву вільних земель зумовило просування американської циві- лізації на Захід і стало тим внутрішнім чинником, який стимулював розвиток духу індивідуалізму і сформував американський характер. Поняття прикордонності застосовувалося Тернером на озна- чення області, що постійно пересувалася у західному напрямку – тієї, що розділяла освоєні райони США і землі, вже зайняті пере- селенцями, але ще не підвладні американській юрисдикції. За спостереженнями Тернера, переселенці з Європи у цій зоні підда- валися сильному впливу норм і звичаїв, встановлених аборигенами- індіанцями. «Дикість захоплює колоніста… Він вже по-індіанськи обробляє землю, освоює залякуючі войовничі вигуки і не гірше за індіанців знімає скальпи з ворогів». «Варваризуюча дія» пограниччя була вимушеною: людина мала прийняти нові умови чи загинути. Але саме на цій основі нового для колишнього європейця досвіду виростала сила США. Могутність Сполучених Штатів Тернер виводив із того факту, що свідомість громадян тут сформувалася на досвіді освоєння вели- чезної території, а американським інститутам доводилося адапту- ватися до змін, викликаних зростаючим населенням, освоєнням дикої природи, відсутністю комунікацій і «перетворенням у кожній області, де відбувався цей процес, примітивних економічних і політичних умов у складне міське життя». «На фронтирі розвиток американського соціуму щоразу починався заново». Хоч це просу- —————— 6 . . // . – 2010. – . 30. – . 45-46. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 41 вання, доводив Тернер, уже наштовхнулося на закритий кордон, «американська енергія завжди буде вимагати широкого поля для 7 свого застосування» . Чому ідеї Тернера судилося довге життя, пояснила Н. Яковенко. «Популярні в Сполучених Штатах «фронтир-студії» тернерових по- слідовників переросли після Другої світової війни у міжнародний напрям компаративного вивчення «погранич» (borderlands) – зон, де в прикордонному взаємообміні» стикаються та взаємно пристосо- вуються різні культури… Це дало поштовх до виокремлення в студіях над імперіями практично самостійного напряму, що спе- ціалізується на дослідженні «внутрішніх кордонів» їхнього простору – стосунків центру з прикордонними зонами, взаємин влади з елітами й народами околиць, механізмів інтеграції околиць до структур 8 імперії тощо» . Пальму першості у концептуалізації «історії погранич» віддають, як правило, учню Тернера Г.-Ю. Болтону, праця якого «Іспанські пограничні області» побачила світ у 1921 р. Досліджуючи залишки іспанської колоніальної спадщини на території американського кон- тиненту, автор доводив, що специфічний життєвий уклад, мате- ріальна і духовна культура американського Південного Заходу дають підстави говорити про специфічну ідентичність з переваж- ним іспанським впливом. Відлуння іспанського колоніального мину- лого дослідник побачив не лише в житлових і господарських будівлях і художніх образах, але й у соціальних традиціях, зокрема, 9 щодо прав жінок . Цим самим закладалися підвалини теорій «розділеної спадщини історії західної півкулі», які зацікавили також соціологів, культурологів, психологів, зрештою ставши фундамен- том «культуралістського повороту» в гуманітарних науках і муль- тикультуралізму як напряму політики. Нові підходи здобули особ- ливу популярність серед істориків, політологів і культурологів Мексики, об’єднаних у «міждисциплінарну групу» Ч. Лумиса. Дослідження у США «іспанських погранич» вже пройшли стадію концептуалізації і дістали статус наукової дисципліни, яка вивча- ється в університетах. Нині робляться спроби поширити ці підходи на вивчення американо-канадського пограниччя. У збірнику «Нові концепції історії пограничних регіонів» американські науковці пока- —————— 7 Turner F. Significance of the frontier in the american history / The Turner Thesis. – Lexington, 1972. – . 3-28. 8 . . – ., 2007. – . 168. 9 Bolton H. The spanish borderlands: A chronicle old Florida and the Southwest. – New Haven, 1921. 42 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі зали, які можливості відкриваються на цьому шляху для дослід- ження в руслі мультидисциплінарності також Південної Африки, 10 Індії, Ірландії та інших регіонів світу . Вітчизняний дослідник Великого кордону В.Брехуненко виділяє в американській історіографії чотири основні «кордонні» мегакон- цепції: «рухливого кордону між цивілізаціями» (школа Ф. Тернера); американського Великого Кордону як частини Великого Кордону європейської цивілізації (школа В. Вебба); історія Великого Кордону як складової частини минулого держави, яка його згодом поглинула (школа Г.-Ю. Болтона); історія Великого Кордону як самодостатньої структури (новітня концепція Д. Вебера). Він же констатує, що починаючи з 50-х рр. ХХ ст. «кордонний дискурс» стає однією з найпопулярніших моделей для вивчення етноконтактних зон, циві- лізаційних перехресть та суспільств, розташованих у зоні впливу останніх. «Опція Великого Кордону вже довгий час використову- ється для пояснення історії Австрії, південної Африки, Китаю, 11 Латинської Америки, Канади» . З-поміж інших погранич американські історики активно дослід- жують і ті, що утворилися на теренах Російської імперії. Чи не першим запропонував застосовувати поняття фронтиру до всієї Великої євразійської рівнини учень А. Тойнбі, представник чиказь- кої школи Г. Макніл. Прикметно, що на першій конференції, спе- ціально присвяченій аналізу функцій фронтирів (Вісконсінський університет, 1954), була заслухана доповідь Роберта Рейнолдса «Середземноморський фронтир. 1000–1400». До поняття середзем- номорського фронтиру доповідач увів Причорномор’я. Саме тут, а також у Судані, він радив відшукувати коріння работоргівлі. Середземноморський фронтир у хронологічних межах 1250–1350 р. досліджував також професор Техаського університету Арчибальд Льюїс. У його баченні у зазначених хронологічних рамках відбу- валося закриття середземноморського фронтиру – насамперед вна- слідок зовнішньополітичної експансії хрестоносців та монгольської навали на Русь, а також різкого похолодання, яке настало в Європі близько 1300 року. Компаративним дослідженням російських погранич на мате- ріалі пізніших часів присвячена монографія американського істо- рика Брайана Дж. Боука «Імперське пограниччя: козацькі спільноти —————— 10 New views of borderland history / Ed. by R.H. Jackson. – Albuquerque, 1998. 11 . Є є // - Є ( - V .). – . 6. – ., 2006. – . 454-455. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 43 й імперське будівництво в епоху Петра Великого». Крім теорій фрон- тиру, він активно використовує також концепцію «серединної землі», наголошуючи, зокрема, на крос-культурних контактах донців з 12 ісламським світом . Зазначені компаративістські підходи дедалі ширше використо- вуються й істориками Європи. У тисячолітньому часовому діапазоні (700–1700 рр.) проблема фронтирів у євразійському контексті обговорювалася на конференції в Ессекському університеті (Колчес- тер, 1995), а ще через три роки середньовічним фронтирам була присвячена конференція у Кембріджі. По матеріалах цих двох конференцій легко простежити, як під окремі case-study підводилася теоретична база із застосуванням понять асиміляції, акультурації, релігійного месіанізму тощо. При цьому у поле зору європейської наукової спільноти дедалі частіше потрапляли сюжети, дотичні до української історії («Генуезці на пограниччі Європи: Кафа в ХIV–XV століттях», «Візантійський фронтир на Нижньому Дунаї наприкінці 13 Х – у ХІ столітті») . Як бачимо, послідовники Тернера у різних країнах надали тернеровій теорії нового звучання, представивши фронтири як зони активної взаємодії різних культур. У такому розширеному контексті Border studies вийшли далеко за рамки започаткованого Тернером дослідження асиметричних відносин між американцями англо- саксонського й мексиканського («латинос») походження. Нова «нау- кова індустрія» дослідження погранич базується не лише на виході у незрівнянно ширші дослідницькі простори (практично на всіх континентах), а й у новій методології осмислення пограничності – не стільки як стану, скільки як процесу. Місце національних онтологій належності «своєму» займають метаметафори й поняття, базовані на визнанні плинних культурних форм, що виникають у процесах транзиту і крос-культурних взаємодій. У найбільш радикальних варіантах дослідження впливу граничності на геополітичні, соціо- культурні, етнічні та інші процеси супроводяться зміщенням ак- центів всередину пограничної свідомості з притаманними їй кри- тичними проявами й амбівалентністю. Як символічно-просторовий образ пограниччя постає найчастіше у проміжному контексті «дете- риторіалізації» й «культурної дислокації», у просторі між укорі- неністю й знекоріненням. Ідея «хаосу-світу» народилася на цьому —————— 12 Boeck Brian J. Imperial boundaries: Cossack communities and empire-building in the age of Peter the Great. – Cambridge, 2009. 13 .: . // . – 2006. – . 10 – . 10. 44 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ґрунті як царина несподіваного, як принцип відмови від лінійності й казуальності. Серед найбільш очевидних несподіванок, які супроводять ут- вердження нових підходів до дослідження погранич (і – ширше – пограничних станів) – поширення на аналіз територіальності мод- них мережевих моделей науки, які пропонують у межах постне- класичних підходів (кібернетичного, системного, синергетичного та інших) погляд на суспільство не як на ієрархічну систему, а як на рухливу, гнучку структуру потоків інформації й комунікацій. Мережеві моделі мають власні макро-, мезо- й мікрорівні; два останні повністю вкладаються у бачення регіональної науки як мережі інтелектуальних зв’язків, сфокусованих на дослідженні міс- цевих традицій, культурних цінностей (і антицінностей включно з передсудами). Синтез (чи симбіоз) соціологічного, антропологічного та мікроісторичного підходів забезпечує не лише належний рівень синхронізації історичних подій в on-line-режимі, але й відповідний ступінь пояснення «відкатів», розривів, мутацій в історичному про- цесі, а також когнітивних «поворотів» в системі пізнання. Пара- лельно відбувається оновлення термінологічного інструментарію за рахунок свіжого погляду на «культуру конфлікту», співвідношення проблем самовизначення, суверенітету, сепаратизму тощо. З цього погляду заслуговує на істотне переосмислення проблема місця й ролі територіальності у сучасній системі світоустрою. Домінуючі донедавна в соціальному аналізі оптимістичні уявлення про зменшення ролі бар’єрних функцій кордонів на користь кон- тактних не витримують перевірку практикою. Радше мова має йти, зокрема, і у контексті українсько-російських відносин, про вироб- лення конкретною країною системи власних «культурних інтегра- торів», здатних протистояти проявам агресії, сепаратизму, теро- ризму тощо. Звідси підвищений інтерес до нової «філософії кордону» – з переглядом самих основ концепції центр-периферійних відносин, дискусіями на теми «десуверенізації» чи «постсуверенізації», під- кресленою увагою до проблем соціокультурної гравітації. Повсюдно приходить усвідомлення того, що не так важливо облаштувати кордон за сучасними стандартами, як виробити оптимальні підходи до методологічного обґрунтування проблеми кордонності й нової онтології соціальності. Остання у баченні філософів має бути «не 14 стільки картиною, скільки компасом» . Постмодерна ситуація, в якій перебуває сучасний світ, менш за все нагадує владну, вибудувану за звичними канонами центр- —————— 14 . . – // . – 2014. – № 2. – . 7. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 45 периферійності, вертикаль. Радше вона асоціюється з гетерогенною, за мережевим принципом сконструйованою, горизонталлю, здат- ною модифікуватися в найрізноманітніших конфігураціях. Як «нова соціальна морфологія» (М. Кастельс) децентралізована мережева структура являє собою «гранично допустимий мінімум впорядко- ваності чи організованості – далі починається або хаос, або владна нормалізація творчої стихії буття». Глобалізація привела в рух, зблизила відмінності, а отже, і їхні кордони, зробила ситуацію пограниччя по суті детериторіалізованою, універсальною. «Іншу культуру ми можемо зустріти сьогодні у будь-якому місці. Погра- ниччя – різновид реальності між. Ця реальність є унікальним майданчиком для зустрічі з Іншим в усій його/її унікальності й неповторності. Пограниччя відкрите для пошуку нових шляхів і 15 форм комунікативного взаєморозуміння» . Сьогодні можемо впевнено констатувати: сучасна соціогумані- таристика доволі швидко пройшла дистанцію від спорадичних Border studies до концептуалізації міждисциплінарного наукового напряму, який розглядає граничність як у контексті крос- культурних контактів (і пов’язаних з ними ризиків), так і в системі постійних «переходів» з переключенням понятійних кодів і уріз- номанітненням дискурсивних практик. Сама теорія культури зазнає при цьому потужного впливу логіки «переходу з мови однієї культури на іншу». Для локальної історії на цьому шляху відкриваються справді неозорі можливості досліджень різних варіантів гібридності, маргінальності, транскультурності, «відкладеної суб’єктності». Роз- колотий простір пограниччя продукує як нові форми обміну до- свідом і змагальності, так і нові ризики, утопічні моделі, не- справджені очікування. А водночас – на когнітивному рівні – і нові методологічні проблеми, пов’язані з визначенням концептуального статусу кожного конкретного пограниччя. За В. Кравченком, концепція пограниччя з його культурною гетерогенністю дозволяє уникнути втискування України в бінарну систему культурно-політичних координат «Схід–Захід», натомість «дозволяє розрізняти на її території окремі ареали “західності”, модерності, що лише частково накладаються на “східні”… Border studies сьогодні – це справжня наукова індустрія, це інституа- лізоване поле – якщо хочете, інтелектуальний фронтир, де вини- —————— 15 . . // . – 2012. – . V . – . 81-96. 46 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі кають гібридні, інтердисциплінарні концепції та напрями дослід- 16 ницької та викладацької роботи» . Пов’язані з проблемою погранич оціночні категорії (прийнято розмежовувати цивілізаційні, державно-політичні, національні, ет- нічні, інформаційні, ментальні, «уявлені» та інші пограниччя) далеко не завжди витримують перевірку минулим і теперішнім досвідом; репрезентації й інтерпретації тут значною мірою залежать від позиції того чи іншого дослідника. Свідомо чи несвідомо він обирає для себе роль арбітра і навіть судді, не часто замислюючись над тим контекстом, в якому формуються підспудні «сили хаосу». Коли той або інший регіон постає у вигляді своєрідної лабораторії, в якій уявлення дослідника проходять тест на верифікацію, завжди існує небезпека перенесення суб’єктивних уявлень на структуру й дина- міку суспільних відносин, які є об’єктом аналізу. Більш-менш на- дійні орієнтири тут може створити лише вдумливий аналіз терито- ріальних мережевих зв’язків, створюваних складною дихотомією диференціації/інтеграції на різних історичних етапах, у різних культурних контекстах. У рамках такого аналізу пограниччя уже не постає як типова периферія, радше це зона впливу кількох центрів. Але якщо це так, то у відповідному соціогуманітарному аналізі вже неможливо обходитися без визначення чітких ліній демаркації, уважного дослідження «роздвоєної свідомості», зон впливу проти- лежно спрямованих ідентичностей тощо. При цьому доводиться рахуватися з тим, що означене тяжіння мешканців пограниччя до кількох цивілізаційних магнітів здатне провокувати ефект розгуб- леності, «ціннісного спустошення». Якщо переважають мережі не- високої щільності, складності виникають не лише з формуванням прийнятних для більшості членів соціуму ціннісних систем, але й з виробленням спільних геополітичних орієнтирів і узгоджених стра- тегій політичних дій. Мережеві шкали дослідження мають, однак, принаймні одну незаперечну перевагу – вони стимулюють відхід від монопольного суб’єктно-об’єктного типу пізнання, руйнуючи водночас міфи мо- дернізації, базовані на ідеях безальтернативного прогресу. У рамках мережевого територіального аналізу легше пояснити явища «роз- ламів», суспільних «відкатів», повернення до архаїки. Це було, зокрема, наочно продемонстровано плідною роботою наукового регіонального семінару, який функціонував упродовж 2004–2006 рр., об’єднавши зусилля вчених Білорусі, України, Молдови, Литви —————— 16 « »: 'є // . – . 18. – 2011. – . 56-57. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 47 навколо проекту «Східно-Центральне Пограниччя у контексті нової гуманістики». Європейський гуманітарний університет у Вільнюсі за сприяння корпорації Карнегі (Нью-Йорк) вдало спрямував зу- силля істориків, соціологів, філософів, культурологів у русло до- сліджень як соціально-економічної динаміки на пограниччях, так і 17 окремих пограничних ареалів . Східноєвропейське пограниччя по- стало у вигляді своєрідної субцивілізації, цілісної топіки, для якої притаманна наявність кількох різноспрямованих ціннісно-норма- тивних систем. На макрорівні витлумачене у такий спосіб пограниччя постає як простір зіткнень і боротьби імперських структур, потужних цер- ковних інститутів, консолідованих національних рухів, дискурсив- них стратегій. А на мікро- і мезорівнях – це простір усвідомлення індивідами власної етнічності й ідентичності й відповідного вибору, завжди непростого, іноді нестерпно болючого. І що особливо важ- ливо – національні рухи, які зазвичай розглядаються в історіографії ізольовано, у рамках таких проектів органічно вписуються у кон- 18 текст пов’язаних із кордоном самоідентифікацій . Паралельно відбувалося істотне переосмислення концепцій фронтиру, насамперед у напрямі їх застосовності до аналізу соціо- культурних процесів у східноєвропейському регіоні. Фронтирний дискурс набув чималої популярності на пострадянському просторі; у його застосуванні до місцевих реалій вбачався один із шляхів подолання методологічної кризи в історичній науці. Реінтерпретація парадигми колонізації, поєднана з історичним компаративізмом в аналізі «нової європейської периферії», мала слугувати новому ос- мисленню не лише проблем граничності, центр-периферійних відносин, але й концепцій інакшості, гібридності, цивілізованості. В Росії до переосмислення категорії фронтиру особливо часто вдавалися сибірознавці. Вони ж невдовзі дійшли висновку, що саме поняття фронтир недосить концептуалізоване: у більшості праць воно як щось самоочевидне взагалі не визначається або визна- чається не зовсім понятійно; наявні «типології» фронтиру виконані з перевищенням ступеня метафоричності. Бідність внутрішньо- —————— 17 , , : : - / . . , . , . .– , 2005; ., . . – , 2008; . / : - .– , 2010; ., ., . : - .– , 2011. 18 .: ., ., . : - . – . 96-98. 48 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі наукової полеміки по теоретичних аспектах концепції, доводили фахівці, стає на заваді розумінню фронтиру як внутрішньо цілісного соціального процесу, зафіксованого в історичній подієвості й детер- мінованого особливостями простору розгортання соціальної дії. Ними ж було запропоноване бачення фронтиру не як територіаль- ного, а як ментального феномена – процесу й результату соціального 19 конструювання реальності . Новизну переосмислення теоріям погранич забезпечили поряд з іншим також культурологічні тенденції, пов’язані з просторовим поворотом (spatial turn) в соціогуманітарних науках. Ідея менталь- ного картографування, запропонована в річищі когнітивної геогра- фії, спрямувала дослідницький пошук в русло простеження впливу пограничних станів на процеси формування ідентичностей, гіб- ридності, символічних кодів. З’ясувалося, що ментальні кордони («кордони в голові») формують дискурси політичної легітимації навіть більшою мірою, ніж реальні кордони. Поряд із терміном «фронтир» концепт пограниччя теж спочатку утвердився як метафора. Оскільки вона виявилася евристичною для передачі динаміки «взаємопритягання – взаємовідштовхування» у проблемних зонах і «дрейфуючих ідентичностей», місце в системі понять їй було забезпечене. Нині пограничність прийнято розгля- дати не стільки як прояв підвищеної ризикогенності в окремих «контактних зонах», скільки як транзитний стан, через який про- йшли майже всі народи на різних стадіях свого існування. При цьому, як правило, реєструється спричинена наявністю кордону мобільність, інтерактивність мешканців, поєднана з імпульсив- ністю, нестійким психічним станом, підвищеним рівнем тривож- ності, дифузністю свідомості. У сучасній географії кордони інколи порівнюються з біологіч- ними мембранами, що регулюють обмін речовин всередині орга- нізму. К. Раффестін поширює цей висновок на обмін між територією – етнічною і державною – та сусідніми соціумами. Справді, кордони, хоч як надійно вони охороняються, ніколи не були непроникними; часто вони самі виступають в ролі контактних зон. Для культурних обмінів ця обставина мала подеколи вирішальне значення, бо на порубіжжі формувався новий тип особи і багато в чому відмінний тип суспільних відносин. Для історика простір порубіжжя завжди цікавий подвійно, бо саме тут, за Р. Козеллеком, дістають прояв тертя й напруги, а в різних часових пластах, в яких живуть сусідні —————— 19 : - V – / . . . . .– , 2004. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 49 соціуми, дрімають лінії розламу, здатні у певний час пробуджу- 20 ватися до життя . Легко погодитися з думкою російського дослідника І. Іонова: вся тематика локальної історії, хоч як при цьому наголошується на взаємопроникненні культур чи «дружбі народів», обертається нав- коло соціокультурних явищ і уявлень про пограничність, про Своє і Чуже. «Кордони стають гнійною раною, місцем поділу не там, де хоче історик, а там, де раніше пройшли конфлікти, і землі імперій (колишніх і нинішніх) порізані такими поділяючими кордонами уздовж і впоперек». Здатність локальної історії здобувати новий евристичний потенціал пов’язана з можливостями її «вбудовування» у мережеву структуру глобальної історії. А інструментом такого вбудовування слугують «перехресні» історії, які творці цього терміна позначають як простір між емпірією й рефлексивністю. Мета «перехресних історій» розуміється як робота на кордонах між на- ціями, цивілізаціями, регіонами, а також на кордонах між універ- саліями, за допомогою яких ці соціальні співтовариства осмис- люються. Концептуалізація нового наукового напряму – справа завжди непроста. У випадку історичної лімології вона складна подвійно: адже йдеться про осмислення просторово-часових відносин у ве- личезному хронологічному діапазоні, на мінливих міждержавних стиках, у перманентно конфліктних середовищах. Як справедливо зауважує російський теоретик лімології В. Колосов, «значення кор- дону в житті людей неможливо зрозуміти без аналізу його ролі в суспільній свідомості, самоідентифікації людини з територіями різ- 21 ного рангу (країною, регіоном, місцевістю)» . Простеження ситуацій лояльності/нелояльності передбачає вихід у сферу політології, крос- культурної взаємодії – у сферу культурології, міжетнічної взаємодії – у сферу етнології і т.д. Історична лімологія не може обійтися без аналізу формування й розвитку центр-периферійних відносин, виникнення й еволюції територіальних ідентичностей, організації транскордонних просторових систем тощо. Зрештою, вона не може не занурюватися і у сферу імажинальної географії, так чи інакше пов’язану із кордоном. Переосмислення проблеми кордонів і погранич в сучасному світі відбувається у контексті зростання ролі соціального простору у —————— 20 . . . – ., 2006. – . 22. 21 .: . : // . – 2003. – № 3. – . 44-49. : http://www.intertrends.ru/three/ 004.htm. 50 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі науковому пізнанні. Т.зв. «просторовий поворот» у соціогуманіта- ристиці супроводиться своєрідним ренесансом зіммелівської соціо- логії простору, а відтак і актуалізацією значення географічних категорій і відповідних метафор. На зміну модним теоріям «дете- риторіалізації», пов’язаним із віртуалізацією соціальної взаємодії, приходять концепції креативного капіталу, великою мірою залежні від вибору оптимального місця проживання. У цій «географії креа- тивності» знаходиться місце і для аналізу кордонів та погранич, які досліджуються як з погляду комплексності інтеграційних зв’язків та відкритості до нових ідей, так і з точки зору ризиків, спричинених 22 контрабандою, нелегальною міграцією тощо . На цьому ґрунті на Заході успішно розвивається школа «кри- тичної геополітики», яка розробляє концепції нових вимірів безпеки з орієнтацією не стільки на територіально-географічне, скільки на інтерсуб’єктивне бачення простору. Особлива увага при цьому звертається на зміну рівнів просторової організації сучасного світу та характеру ієрархічності світ-системних зв’язків, появу нових різновидів регіонів (мета-, мезо-, трансрегіони). А основою струк- турування такого простору виступають диференціації – аналіз відмінностей, сформованих в процесі історичного розвитку різними культурними практиками. Такий, геокультурний у своїй основі, підхід спонукає до істотного переосмислення співвідношення понять у зв’язці «простір – час». Простір усвідомлюється не тільки як синонім території, але й як вміщена у певні рамки соціальна реальність, «ансамбль невидимих 23 зв’язків» (П. Бурдьє) . Поняття економічного, політичного, культур- ного, інформаційного простору, як правило, не є чітко локалізо- ваними, але вони конструюються з урахуванням як природно зумовлених, так і створених діяльністю людини обмежувачів. Міждержавні відносини обтяжені величезним спадком минулих конфліктів, війн, національних образ. Бар’єри на шляху взаєморо- зуміння можуть створювати недорозвинутість свідомості, провоку- вати традиціоналізм мислення, етноцентристські настанови, обер- татися відлунням колишніх воєнних, етнічних, релігійних проти- стоянь. У такому разі відмінності здатні створювати конфліктні поля взаємодії і навіть призводити до кривавих сутичок. Кожна країна, яка дбає про своє майбутнє, повинна уважно відстежувати стан латентної конфліктності у приграничних ареалах і розглядати —————— 22 The Spatial Turn: Interdisciplinary perspectives / d. by B. Warf, S. Areas. – London– N.Y., 2009. 23 . . – ., 1993. – . 299. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 51 проблему ймовірних ризиків у контексті загальних проблем націо- нальної безпеки. У цьому ж контексті мають досліджуватися не лише ризики, але й переваги, створювані прикордонністю, насамперед проблеми крос-культурної взаємодії. Вона може бути більш чи менш інтен- сивною залежно від того, наскільки програми прикордонного й транскордонного співробітництва враховують історичний досвід, мінімізуючи можливі «поля напруги» і роблячи наголос на пере- вірених історією моделях співробітництва й утверджуваних на його основі етичних принципах толерантності й взаєморозуміння. Сучасна лімологія тяжіє до перетворення на нову субдисципліну, що пройшла початковий етап концептуалізації на базі політичної географії, а нині розвивається на стику географії, історії, політології, соціології, культурології, етнопсихології, аксіології. В її основі – бачення кордону не стільки як розмежувальної лінії, скільки у вигляді соціального й політичного конструкта, який детермінує навколишній простір, перетворюючи його на зону комунікацій і взаємовпливів. У новітньому філософському баченні кордон – це межа «зітк- нення свого й чужого, звичного й незвичайного, впорядкованого й хаотичного… Підтримання кордонів – важливий напрям функціо- нування будь-якої соціальної системи, яка прагне до виділення із зовнішнього середовища й відтворення внутрішньої ідентичності». Підтримуючи діалогічну гру свого і чужого, кордон реалізує про- дуктивну тенденцію усвідомлення власної самобутності; він виконує захисні функції і відіграє роль обмежувального символа. Водночас звертається увага на те, що непроникність кордонів у сучасному світі легко долається на рівні корупційних взаємодій. «Результатом цього взаємозв’язку виявляється звуження радіусу довіри, примно- ження образів ворога й ірраціоналізація сприйняття інших систем – переконання, що здатне підірвати не лише діалог з чужими, але й 24 символічні підвалини відносин між своїми» . В історичному вимірі кордон виступає не лише як географічна, геополітична чи адміністративна, але й як психологічна межа. «Навіть якщо офіційні обриси кордонів не змінюються, можуть змінюватися погляди на те, що ці кордони собою являють, чи є вони механізмом співробітництва, кооперації, чи бар’єром, що захищає —————— 24 . : - // ( ). – 2010. – № 3. – . 75-77. 52 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 25 від зовнішніх впливів» . Травмуючим чинником можуть бути й спогади про минулі функції кордону і пов’язані з ними неспра- ведливості й образи; не випадково прилеглі до кордонів регіони відзначаються, як правило, підвищеною соціальною напругою. Польський антрополог М. Герцфельд увів для позначення цього символічного простору поняття «локальна теодицея» – місце, ніби спеціально призначене для з’ясування несправедливостей світу, що нас оточує, і відшкодування тягаря відповідальностей і провин. Саме в пунктах перетину товарів, ідей, людей і символів форму- ються, за Герцфельдом, «неспівмірні, гетерогенічні категорії, від- мінні від тих, що застосовуються у звичних класифікаційних системах». З цього погляду пограниччя є «матеріалізованим пунктом 26 зламу таксономії» . Через владу і окреслюваний нею простір визначають кордон правники й політологи. У теорії держави кордон – це не лише лінія на географічній карті, рубіж певного географічного простору, але край простору влади – території, стратифікованої за допомогою владних технологій. Це також зона зіткнення, перетину, взаємо- 27 накладення різних структур і просторів влади . В сучасній гео- політиці грань проводиться ще чіткіше: «лінія, що розділяє сфери дії суверенітетів, в межах яких відбувається вирівнювання статусу 28 територій» . Теоретики політичного менеджменту, навпаки, тяжі- ють до метафоризації, характеризуючи кордон як «зовнішню 29 «обшивку» держав, сферу їхніх контактів і тертів . У міжнародному праві кордон виступає водночас як бар’єр і як зона контакту. За допомогою візових та митних бар’єрів держави захищають власні економічні інтереси й національну безпеку, і тоді на перший план виступає бар’єрна функція кордону. Але кордони мають бути достатньою мірою проникними для людей, товарів, інформації, фінансових потоків; у цьому разі виявляється задіяною насамперед їхня контактна функція. Зростання її ролі потягнуло за собою появу окремого наукового напряму, зайнятого вивченням —————— 25 . « »: // . – 2003. – № 3. – . 70. 26 Herzfeld M. Antropologia. Praktykowanie teori w kulturze i społeczeństwie. – Kraków, 2004. – S. 193-216. 27 . . : // . – 2002. – № 2. – . 5. 28 . . – ., 2007. – . 48. 29 . – // . – 2003. – № 9. – . 34. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 53 транскордонності – міграцій, прикордонних контактів, єврорегіонів тощо. Пріоритетними напрямами лімологічних досліджень вважа- ються також проблеми прикордонної безпеки, впливу геополітичної ситуації на характер реалізації й захисту національних інтересів у прикордонному просторі, а також міграційного чинника на ситу- ацію на прикордонні. Прикладні відгалуження лімології зайняті переважно проблемами, пов’язаними з охороною кордону. Одним з них є прикордонознавство, яке ставить собі за мету наукове за- безпечення прикордонної політики. У руслі цих нових підходів істотно переосмислено проблеми рубіжності. У такому баченні (а саме воно відповідає новітнім, антропоцентристським у своїй основі тенденціям розвитку світової науки) ареал пограниччя постає у вигляді на стільки реального, скільки «уявленого», значною мірою символічного соціокультурного простору, який об’єктивно стає полігоном згладжування сформо- ваних історично міждержавних, міжетнічних, міжкультурних від- мінностей і пошуку форм діалогічної взаємодії. За сприятливих умов у таких ареалах формується особлива локальна ідентичність, за несприятливих виникає конфлікт нерозуміння. І в тому і в іншому випадку дослідження погранич кидає виклик усталеній системі бачення центр-периферійних відносин як домінантних в системі соціального аналізу. Хоч яким потужним є центр, сама наявність кордону і його вплив на процеси переміщення людей, ідей, товарних потоків змушує відмовлятися від спрощеного погляду на проблеми домінування й управління. Поняттям «серединність» (middle ground), уведеним в обіг 30 Р. Уайтом у 1991 р. , доволі вдало схоплена сама суть порубіжжя – середньої позиції між крайнощами – з усіма проблемами, що виникають у сфері контакту. Хоч які б контактні зони, на яких материках досліджувалися, проблеми скрізь схожі, але їхня емо- ційна насиченість, зрозуміло, різна. Серединна культура, яка фор- мується у зонах пограниччя, внаслідок переплетення різних впли- вів, як правило, протистоїть консерватизмові й архаїці. Можлива, щоправда, й тривала консервація перехідного «рубіжного стану». Коли проблема «переходу» виявляється важкорозв’язною, певні риси перехідності можуть стати онтологічними характеристиками тієї чи іншої спільноти порубіжжя – аж до утворення специфічної «рубіжної —————— 30 White R. The Middle ground: indians, empires, and republics in the Green Lakes Region. – Cambridge, 1991. : . // Ab Imperio. – 2010. – № 3. – . 27-77. 54 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі цивілізації». Як показав Ф. Бродель, таким цивілізаціям притаманна, 31 як правило, велика часова протяжність (la longue durе́e) . Обнадіює те, що в межах нових наукових напрямів – лімології й кордонознавства – вже почався активний пошук специфічних до- слідницьких методів, здатних забезпечити наближення до розу- міння соціокультурного феномена пограниччя. Йдеться насамперед про можливості використання методів герменевтики, в основі яких лежить з’ясування сенсу дій суб’єкта у специфічних умовах полі- факторності та поліетнічності, обставин формування концептів «свого» й «чужого» на пограниччях. Триває пошук типологій по- граниччя з розрізненням «перехідних», «стикових», «фронтирних» погранич. Напрацьовується інструментарій визначення культурної дистанції між представниками різних соціокультурних спільнот на порубіжжях. Робляться перші кроки для з’ясування соціодинаміки пограниччя як специфічного архетипу культури, для класифікації різновидів регіональних ідентичностей. Ідентифікація людини з певним середовищем існування і, зреш- тою, визначення нею власної регіональної належності починається з усвідомлення того чи іншого хронотопу як цінності. Між людиною і середовищем її проживання існує складна система зв’язків, і вони є тим міцнішими і стабільнішими, чим вищим є рівень регіональної свідомості. Розуміння того, що пограниччя – це водночас і зона притягання, і ареал взаємовідштовхування, диктує необхідність поєднання історико-генетичних, функціональних, психологічних підходів до його характеристик. Система тут утворюється не переважанням одного з полюсів, а специфічною атмосферою прикордонності, яка формується обома полюсами. При цьому найчастіше утворюється якісно нестійкий континуум, який сприймається як перехідний. Багатобарвність домінує над єдністю й одноманітністю. Гетеро- генність здатна зумовлювати розбалансованість системи, «розриви» соціокультурної тканини, зіткнення різних традицій, незгоди на елітному рівні, гібридну або негативну ідентичність. Враховуючи складний комплекс різноспрямованих геополітич- них, культурних, релігійних та інших впливів, можемо констату- вати: в ареалах прикордоння майже завжди існує живильний грунт для консолідації навколо цілей, які даний соціум вважає значимими для себе. Але не меншою мірою і для групоцентризму, корпора- тивізму, радикальних націоналістичних настроїв. Тут гостріше, ніж —————— 31 . , , V–XV . 3- . – . 3. – ., 1992. – . 10-11, 640-641. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 55 деінде, може проявлятися підміна патріотизму національною не- терпимістю: з категорії «своїх» часто виключаються не тільки носії протилежних ідеологічних поглядів, але й ті, для кого етнічна ідентичність не є головною в системі пріоритетів. На цій основі виразною свідомісною домінантою нерідко стає побутовий куль- турно-психологічний нарцисизм, аж до проявів шовінізму. Особ- лива небезпека створюється при цьому тим, що «чужими» у першу чергу оголошуються новоприбульці – мігранти, «гастарбайтери» і т.ін., а апелює цей різновид націоналізму до найменш розвинутих прошарків суспільства. Особливістю транскордонних соціумів є домінування у громадян відчуття недостатньої захищеності від «примх долі». Багато хто обирає в такій ситуації стратегію виживання зі зниженою атри- буцією відповідальності. Дезадаптація значних груп населення здатна сприяти активізації тих, хто намагається використати цю ситуацію у своїх особистих, фактично асоціальних, цілях. Йдеться насамперед про криміналітет, наркоділків, торговців «живим това- ром», активність яких у пограничних ареалах зазвичай вища, ніж на решті території. Якщо на це накладаються кризові явища, пов’язані із викликами глобалізації, неефективністю дій влади тощо, зростає ризик руйнування зв’язків як по вертикалі (людина – суспільство – влада), так і по горизонталі (у міжгрупових та міжособистісних відносинах). За таких умов частішають прояви побутової, зокрема молодіжної, злочинності, девіантної поведінки, ксенофобії. Польський соціолог Ядвіга Станішкіс акцентує увагу на зміс- товому наповненні «соціології пограничних ситуацій» – пограничних не лише в геополітичному контексті, але також і в мисленні – приміром, між комунізмом і демократичним капіталізмом, між неотрадиціоналізацією й сучасністю. У її баченні «погранична ситуація» супроводиться мультиплікацією периферійності – співіс- нують безліч традицій, кожна з яких являє собою особливу цінність із власною «генеративною граматикою». Коли вони поєднуються, пограниччя постає у вигляді пістрявої мозаїки. Ціною такої «спів- дружності відмінностей» стають викривлення й половинчатість, притаманні культурній та ідентифікаційній імітації. Гірше, коли взаємонакладання відмінностей супроводиться від- сутністю здатності до мисленневої самоідентифікації: тоді може з’являтися ефект розмитості відчуття власних кордонів, які тільки й здатні забезпечувати цілісність самосвідомості. Доволі часто кордон осмислюється як форма селекції, яка поділяє запозичення на ті, які мають шанс прижитися, й такі, які будуть відкинуті або маргіна- лізовані. Утім, безліч «граматик», які взаємонакладаються, процеси 56 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі такої селекції багатократно ускладнюють. Тут завжди зберігається нечіткість кордонів, варіабельність пропорцій, нетривкість підва- лин. Звідси й гібридний характер усякої культури пограниччя. Діапазон коливань – від агресивного прагнення до яких завгодно кордонів (етнічних, релігійних) – до фаталізму «локальності», який маскує «оборонний» опортунізм. Як на іншу рису культурної й інституційної імітаційності по- граниччя Я. Станішкіс вказує на її піддатливість неотрадиціо- налізації. Звертання до зразків поведінки й інституційних рішень з минулого компенсує неспроможність справитися з актуальними викликами. Тому важливим є усвідомлення статусу пограниччя як особливої мисленневої ситуації. «Пограничний устрій» має бути створений спочатку в уяві. Усвідомлений як трамплін до сучасності, неотрадиціоналізм дасть змогу зрештою перемогти застарілу 32 традицію . Утім, взаємодія кордонів і погранич не завжди буває такою простою, як це уявляється на перший погляд. Польський дослідник Г. Бабінськи довів, що інколи вони перебувають у складних від- носинах подібності і опозиції. Подібність зумовлена тим, що погра- ниччя виникають довкола кордону. Але у тих випадках, коли культурні чи етнічні контакти зони вже існують як неформальні, поява реального кордону може означати кінець чиєїсь юрисдикції чи власності. На відміну від кордону, який прокладається штучно, 33 пограниччя може виникати як природний процес . Чітке визначення пограниччя як наукової категорії дещо ус- кладнене обмеженістю «фронтирного» підходу, який все ще лиша- ється ключовим у пояснювальних схемах граничності. У свій час ідея Тернера чимало прислужилася революціонізуванню історіогра- фічних схем: на стику «цивілізації» з «варварством» легко відшу- кувалася опора для обґрунтування гегемоністських ідей. Штучність цієї конструкції була усвідомлена доволі швидко, і не випадково тернерівські ідеї викликали шквал дискусій, які і донині не вщу- хають. За відсутності кращих пояснювальних схем вони й досі присутні у наукових дискурсах, хоч і відтіснені на другий план підходами, запропонованими в рамках «перехресних» історій. Оскільки поняття «кордон» у науковому дискурсі виступає як полісемантичне, важливо насамперед простежити, який зміст —————— 32 . : ? // . – 2005. – № 3-4. – . 66-80. 33 Babińsky G. Pogranicze polsko-ukraińskie: etniczność, zróznicowanie religijne, tozsamość. – Kraków, 1997. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 57 вкладається у цей термін у різних галузях наукового знання. Функція кордону визначається основним принципом культурної антропології – від політики залежить, чи перетвориться кордон на ареал взаємодії, чи на виразну демаркаційну лінію. Теоретична лімологія простежує кілька парадигм дослідження кордонів – з кінця ХІХ ст. і до наших днів. В межах історико- географічного підходу, який домінував у першій половині ХХ ст., були обґрунтовані наукові уявлення про еволюцію кордонів і при- кордонних територій, з’явилися концепції кордонів і фронтирів. 50– 60-і рр. ХХ ст. стали часом домінування функціональних підходів – з дослідженням взаємовпливу кордонів і елементів природного й соціального ландшафтів, транскордонних потоків людей, товарів, інформації. 70-і роки принесли з собою бурхливий розвиток політо- логічних підходів, зосереджених на аналізі місця й ролі кордонів у міжнародних конфліктах. Надалі під сильним впливом постмодернізму кордони почали активно досліджуватися крізь призму концепцій світових систем та ідентичностей. Прикордоння у рамках світ-системного аналізу розглядається як новий політичний і культурний феномен, який набуває особливого значення в умовах руйнування Вестфальської системи міжнародних відносин і зміни функцій національної дер- жави під впливом процесів глобалізації. Традиційна для світ- системного аналізу тріада «центр – напівпериферія – периферія» доповнюється виділенням макрорегіонального й регіонального рів- нів з власними культурними кордонами. Що ж до міждержавних кордонів, то вони часто постають у вигляді «шрамів історії» (О. Маркар), приречених на розмивання. Запропоновані А. Паасі, Д. Ньюменом, П. Тейлором та іншими дослідниками моделі взаємозв’язків між кордонами та ієрархією територіальних ідентичностей відкрили шлях до дослідження кордонів як соціальних конструктів і відповідних символів. Постмо- дерністські підходи дали змогу «засипати прірву» у дослідженнях зовнішньої і внутрішньої політики, увести проблему у контекст кордонів як глобальних сутностей. З’явився погляд на кордон як двоєдиний чинник об’єднання всередині і відмежування зовні, дістало ґрунтовну розробку поняття культурного кордону, далеко не завжди співмірного з формальними кордонами. Розпочалися ґрун- товні дослідження кордонів з погляду безпеки, зокрема мілітари- зованих зон. З’являється особливий науковий напрям, сконцент- рований на дослідженні проникності тих чи інших кордонів і їхній диференціації за цією ознакою. Зрештою, дедалі більший розвиток дістають уявлення про кордони як соціальні конструкти, сформо- 58 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі вані відповідними дискурсами. Особливої актуальності набувають екополітичні підходи, що вивчають проблеми транскордонних за- бруднень. У предметному полі лімології сформувалася окрема між- дисциплінарна галузь, що досліджує транскордонні еколого-полі- тичні проблеми. У межах лімології застосовується цілий ряд класифікацій кор- донів за різними критеріями. Відповідно до запропонованого О.Дж. Мартінесом функціонального підходу кордони поділяють на відчужувальні (alienated), співіснуючі (co-existent), взаємозалежні 34 (interdependent) та інтегровані (integrated) . В основу типології тут покладено ступінь інтегрованості – від запровадження прикордон- ного регіону до утворення повністю інтегрованих територій. Історичний критерій передбачає поділ кордонів на антецедентні, субсеквентні та реліктові. Перші прокладаються по ще не заселених територіях, другі – по вже освоєних, треті є стертими, але за- кріпленими у ландшафтних відмінностях. Географічний підхід передбачає поділ на природні й штучні кордони, функціональний – на такі, що відчужують, з’єднують або інтегрують. Кордони можуть бути прозорими, напівпрозорими чи закритими. Усі ці класифікації виходять, однак, із домінування географічних чи етнічних чин- ників. Але ж при всій повазі до теоретичної лімології вона не в змозі охопити проблему кордонів у всій її цілісності й розмаїтті. Бо у найширшому, філософському сенсі кордон – це будь-яка межа, реальна чи віртуальна. Продуктивним в якості такої широкої пояснювальної парадигми виявився концепт лімінальності (від limen – поріг), зручний для характеристики нерівноважних станів систем, що знаходяться «на порозі» непередбачуваних змін. Лімінальність у її просторовому вимірі – це і є перебування у просторі «між» певними полюсами тяжіння з притаманними йому ознаками незавершеності, пере- хідності, невизначеності. У цей контекст легко вписуються проб- леми, що виникають на порубіжжях, насамперед пов’язані з нарос- танням явищ маргінальності, неконтрольованості міграційних потоків, девальвації концепцій мультикультуралізму тощо. Терито- ріальність як така набуває нових смислів, а рубіжність стає пояс- нювальним концептом у тих далеко не поодиноких випадках, коли кордони й межі виявляються розмитими. Фахівці-політологи відводять інтегративній концепції ліміналь- ності роль нової парадигми політичного пізнання, коли теорія —————— 34 Martinez O.J. Border people. Life and society in the U.S.-Mexico Borderlands. – Tuscon, 1994. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 59 виникає не просто у міждисциплінарному просторі, а на кордоні політичної теорії, у дискурсивній практиці протиставлень. Потребу в новій категорії вони пояснюють появою перехідних станів, породжуваних новою соціальною реальністю – явищами культурної гібридності, активізацією міграцій, розмаїттям пограничних станів. Констатується своєрідна експансія лімінальності – у такому аспекті досліджуються вже не окремі, відносно обмежені зони, а «цілі простори життя сучасної людини, зануреної в ситуацію нерозріз- нення віртуального й реального, свободи й залежності, прав і без- прав’я, вигадок і дійсності, влади й безвладдя, порядку й хаосу, 35 цінностей і нігілізму» . Створювані в ході історичного розвитку обабіч кордонів пере- хідні зони є, як правило, джерелом самовідтворюваної амбівалент- ності, яка може довго не проявляти себе у полі конфліктності, але може й миттєво активізуватися під впливом зовнішніх втручань чи інших чинників. Певні складності утворюють змішаний склад на- селення, схильність до різних типів господарювання, торгово- посередницьких традицій, відмінність ціннісних орієнтацій. Будь- який політичний тиск за цих умов здатен запустити механізм протистоянь. А той факт, що значна частина населення у зонах погранич має або «гібридну», або налаштовану на суперництво ідентичність, доволі часто утворює вибухонебезпечну суміш ціннос- тей і поведінкових стереотипів. Особливо складна ситуація виникає там, де кордони між певними ареалами або проводилися довільно, або вже були об’єктами конфліктів. Тому кожна держава, яка дбає про власний суверенітет, має не лише постійно опікуватися станом кордонів, але й виробляти довгострокову кордонну стратегію. Кордони мають вивчатися за безліччю параметрів та ідентифікаторів, таких як вік, обставини виникнення, еволюція конфігурацій, режим «проникності», наяв- ність чи відсутність конфліктних ситуацій в минулому. До уваги доведеться брати і ті класифікаційні критерії, які уведені щодо кордонів в системі політичної та історичної географії. За причинами кордоноутворення рубежі поділяють на природні й проведені довільно (геометричні), виділяються також етномовні, релігійні, еко- номічні, культурно-історичні кордони. За легітимаційними озна- ками вони поділяються на договірні, арбітражні, плебісцитарні, історичні («реліктові»), післявоєнні, постколоніальні, постадмініст- —————— 35 . . « »: // . – 2012. – № 5. – . 159-169. 60 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ративні. За функціями найчастіше розрізняються бар’єрні, фільт- руючі, контактні кордони. Кордони виступають як новий об’єкт досліджень і в політичній географії, і в теорії міжнародних відносин, і, природно, в регіо- налістиці. Кордони розмежовують нині не лише держави, але й ідентичності – територіальні й символічні, створюючи багато- вимірні простори (multidimensional spaces). Принциповою особли- вістю «кордонних» досліджень є їхня міждисциплінарність. Базою для зближення підходів філософів і соціологів, істориків і політо- логів, етнологів і культурологів, фахівців із соціальної психології та міжнародного права є загальна антропологізація наукового знання з акцентом на соціальному самопочутті людини. При цьому реєст- рується помітне зрушення від соціально-структурних до соціокуль- турних параметрів у дослідженнях «кордонних» взаємодій. О. Фісун наголошує на «трьох джерелах і трьох складових» формування парадигми сучасних лімологічних досліджень. По суті вона постає як результат взаємонакладання і взаємопереплетень трьох блоків сучасних теорій – state-building (Ч. Тіллі, С. Роккан, Р. Коллінз, І. Валлерстайн), nation-building (Е. Геллнер, Б. Андерсон, Е. Гобсбаум) та space-building (Е. Саїд, Л. Вулф, М. Тодорова). У рам- ках першого блоку було досліджено значення геопросторової (геоекономічної і геополітичної) організації для створення системи кодів, у межах другого – простежено механізми культурно-сим- волічного конструювання ідентичностей на порубіжжях. У рамках третього блоку увага зосереджується на ментальній картографії і вивченні процесів формування й еволюції географічних образів регіонів та конфігурації їхніх кордонів. У такому баченні «територія сучасної держави як соціокультурний конструкт відтворюється саме 36 через національний дискурс кордону» . У міждисциплінарну предметну галузь із власними категоріями й методами перетворився на рубежі тисячоліть і той напрям геополітики, який іменують критичним. Геополітичне бачення світу формується в рамках украй політизованого й ідеологізованого дискурсу, який пропонує формалізований набір поглядів на націо- нальну ідентичність, інтереси й політичні пріоритети. На цьому шляху вдалося подолати притаманну позитивізмові майже непе- рехідну грань між внутрішньою й зовнішньою політикою, а відтак і —————— 36 . є - є // - : . – , 2003. – . 4-6. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 61 відстань між геополітикою й політичною географією. І хоч інно- ваційні підходи критичної геополітики були сприйняті спочатку насторожено, невдовзі з’ясувалося, що саме вони прокладають шлях для сучасних порівняльних досліджень «образів територій», які значною мірою залежать від соціальної стратифікації й регіональ- них особливостей. Нові підходи до проблеми кордонів істотно змінили ракурси досліджень у сфері глобальної, регіональної, локальної історії, особ- ливо останньої. Як відповідь на виклики глобалізації з’явилися «перехресні», «пов’язані», «інтегровані» історії, в яких увага фоку- сується саме на кордонах і пограниччях. Мова йде насамперед про зміну кута зору – змінюється, за І. Іоновим, позиція спостерігача, вона стає децентралізованою і не чітко фіксованою. Кордони дістають вигляд рани, яка ще не зажила, і пролягають не там, де хоче історик, а в зонах конфліктів. Предметне поле «перехресних» історій їх засновники, представ- ники школи «Анналів» М. Вебер та Б. Циммерман позначили як простір між емпірією та рефлективністю – дослідника цікавлять і реальні кордони між націями, регіонами, цивілізаціями, і уявні кордони між універсаліями, за допомогою яких ці суспільства осмислюються. Завдяки такому підходу вдається не лише зміщувати в просторі позицію спостерігача, але й докладно досліджувати сферу «між» (О. Ахієзер), зокрема, у тій її площині, яка стосується відносин між традиціоналізмом і модернізацією. Природу нового пізнавального простору, який на цій основі виникає, І.Іонов визначає як діалогічний історизм. Сутність його у новому баченні проекції відносин країни і світу, країни й регіонів, глобального й локального, а водночас і у виході поза межі націо- 37 нальних кордонів, у царину реальних суспільних зв’язків . Евристична цінність підходів, запропонованих у рамках «пере- хресних історій», цим, зрозуміло, не обмежується. Відкриваються нові можливості збагачення джерельної бази і джерелознавства «пов’язаних історій» шляхом створення електронних баз даних, узгоджених дослідницьких проектів. Ще більший інноваційний ресурс пов’язаний із «науково-гуманітарними» підходами – крос- культурною аналітикою поширення релігійних вірувань, ідей, тех- нологій, дослідженням міграцій, шляхів розповсюдження інфекцій- них захворювань тощо. —————— 37 . . // . – 2011. – № 5. – . 149-152. 62 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Певні, вже усталені, класифікації існують і щодо погранич. Тут за основу класифікації найчастіше беруться або природно-геогра- фічні, або економічні чинники. «Первинними» вважаються ті, які визначаються природними факторами, компактністю розселення і розміщенням транскордонних вузлів, забезпеченістю сировиною. «Вторинними» – ті, які є результатом діяльності людей на певній території – розміщення виробничих об’єктів, галузева структура господарства, усе те, від чого залежить у кінцевому рахунку рівень життя й ментальність населення. Надзвичайно важливо врахову- вати в регіональній аналітиці структуру масової свідомості й іден- тифікаційні матриці (останні в ареалах погранич доволі часто є конкуруючими і навіть неспівмірними). За таких умов вступає в дію синдром «віртуальних» кордонів – тих, які дана спільнота вима- льовує у масовій свідомості, вважаючи їх оптимальними для себе. Реальні «межі на землі» заміщуються брендами, у конструюванні яких провідна роль належить ЗМІ. Рефлексивний вимір політики демонструє явну тенденцію до розширення меж свого впливу і навіть виступає «привілейованою системою координат», в якій визначаються контури сучасних політичних просторів. Сьогоднішні причини турбулентності у міжнародних відносинах дедалі частіше пов’язуються з інтеграційними процесами на європейському кон- тиненті – наближення Європейського Союзу до проблемних зон погранич, на думку російських політологів, «певною мірою само по собі інспірувало кризові явища в державах Магрібу й в Україні». На рахунок надмірної уваги ЄС до проблемних регіонів науковці РФ схильні відносити загрози безпеці, такі як загострення внутрі- соціальних суперечностей, нестійкість державних інститутів, екст- 38 ремізм і тероризм . Хоча активність на цих напрямах самої Російської Федерації створює значно більше загроз. Зазвичай на ситуацію у таких регіонах впливає чинник, який Р. Брубейкер позначає формулою «зовнішня національно споріднена держава» (external national homeland). Точніше, на наш погляд, говорити тут не про чинник національної спорідненості, а про відлуння амбіцій колишніх метрополій. Динамічні політичні на- станови «споріднених держав» продукуються, за Брубейкером, не- співпадінням культурних і політичних кордонів і базуються на аксіомі колективної національної державності; остання виходить за межі кордонів і громадянства, будучи підкріпленою ідеєю відпо- відальності не лише за власних громадян, але й за етнічних родичів —————— 38 . ., . . : // . – 2014. – № 2. – . 8-15. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 63 в інших державах. Міра цієї відповідальності і ступінь підтримки «іноплеменників» може бути предметом дискусій. Але в принципі позиція «зовнішньої національної спорідненої держави» становить один з елементів «тріадичного зв’язку», в якому перебувають поля диференційованих і конкуруючих позицій з взаємним моніторин- гом: «актори кожного поля уважно й безперервно відстежують відносини й акції двох інших полів». У баченні Брубейкера ці останні поля створюють націоналізуюча держава й націоналізована мен- шина. Однак конфігурація взаємного стеження (з відповідними викривленнями позицій сторін) на порубіжжях може бути й більш складною – показовим тут є випадок Придністров’я. Тому «соціологія й історія повинні визнати… вирішальне ймовірнісне значення ви- падковості, притаманної соціальним і політичним діям, не забу- ваючи при цьому про потужну структурність відповідних полів, де 39 розвивається дія чи боротьба» . Джерелом підвищеної ризикогенності за сучасних умов є, говорячи мовою соціології, «емісія гігантської енергії соціального розпаду» – неминучий продукт соціальної динаміки, що супроводить активні трансформаційні процеси. Поява «непотрібних соціальних осередків» і «зайвих людей» – лише один з багатьох проявів цієї закономірності. А «тіньова економіка» і «дозволи на правопору- шення» – його віддзеркалення. Таке «атомізоване середовище» є ресурсом для формування ризикогенних солідарностей тіньових, кримінальних структур. КОНЦЕПТ ПОГРАНИЧЧЯ У ВІТЧИЗНЯНИХ НАУКОВИХ ДИСКУРСАХ У 2011 р. редакція часопису «Україна модерна» поставила своїм завданням з’ясування, переважно в українському контексті, на- скільки відповідають духові часу класичні концепції фронтиру і новітні концепти пограниччя. Задум поміж іншим полягав і у тому, щоб виявити взаємозв’язок між міфологією фронтиру і його кон- структивним потенціалом у творенні ідентичностей. Питання про —————— 39 . , // - .– 3- . – . 1. – ., 2010. – . 149-173. 64 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі евристичну цінність концепції порубіжжя і її придатність для ана- лізу українських реалій не могло не опинитися у фокусі дискусії. У «Форумі» «України модерної» взяли участь відомі вчені – А. Каппелер, В. Кравченко, Л. Вулф, С. Плохій, К. Браун, Б. Куцмані, С. Леп’явко. Щодо евристичної цінності концепції фронтиру думки виявилися різними – від цілковитого відкидання «провіденційного, тріумфалістського й імперіалістичного наповнення тернерової тео- рії» (Л. Вулф) до обережного визнання продуктивності тернерових спроб поєднати в своїй концепції економічні, ментально-історичні та політичні аспекти (Б. Куцмані). Стосовно перенесення теорії фронтиру на український ґрунт погляди дискутантів теж різнилися. К. Браун однозначно визнає теорію фронтиру «недоречною для української історії», Б. Кравченко вважає, що кожен історик сам має вирішувати проблему її придатності для власних досліджень. Значно оптимістичнішими виявилися оцінки новітніх теорій по- гранич. Приміром, у баченні С. Леп’явка «концепція «прикордоння» є більш гнучкою, ніж теорія «фронтиру», і тому… цілком придатна для 40 вжитку» . Як і вся світова наука, вітчизняна у баченні погранич еволю- ціонує від традиційних моделей просторово-часового сприйняття до новітніх геокультурних підходів, від фізичних кордонів – до куль- турних, від бар’єрів – до просторів взаємодії. При цьому доводиться постійно мати на увазі, що процеси формування політичної нації та національно-державної ідентичності у нас виявилися неймовірно ускладненими асиметрією у розвитку регіонів і амбівалентністю ціннісних, у тому числі зовнішньополітичних орієнтацій. Наслідком стали, окрім загострення соціальної відчуженості, втрата терито- ріальної цілісності внаслідок анексії Криму і тривалий збройний конфлікт у східних районах країни, ускладнений втручанням Російської Федерації. Однак попри ці виклики проблеми кордонів і погранич займають непропорційно мало уваги у вітчизняних нау- кових дискурсах. І якщо реалії практичної кордонної політики (демаркації, облаштування кордонів, митниць і т.п.) ще потрап- ляють час від часу у поле зору науковців, то теоретичні аспекти рубіжності практично не розробляються. Проблема зміни функцій державних кордонів (від бар’єрності до проникності) привертає увагу дослідників хіба що у контексті формування транскордонних зон та єврорегіонів. Доволі рідко аналізуються ризики, зумовлені недостатньою урегульованістю проблем морського кордону чи, —————— 40 « »: ’є // . – 2011. – . 18. – . 70. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 65 приміром, конфліктогенним потенціалом сусіднього Придністров’я. Не набагато кращою є ситуація з дослідженням етнічних (як реальних, так і «віртуальних») та культурних кордонів, що вини- кають здебільшого на ґрунті поділу на «своїх» і «чужих». Обнадіює, однак, підвищення інтересу соціогуманітаристики до теорії та історії понять. За точним спостереженням І. Колесник, «історична наука у сучасній Україні перебуває в складній герме- невтичній ситуації (підбору, експлікації, “прояснення” нових ідей- понять, слів-понять, норм-понять та категорій)… Ключова тенден- ція полягає в постійному антагонізмі між конвенційною усталеністю та революційними змінами в мові. В епоху глобальних криз від- бувається радикальне оновлення мови науки, справжня “революція понять”. Нові знання продукують нові ідеї-концепти, реактуалізують відомі поняття або ресемантизують старі, наповнюючи їх новими 41 смислами» . Одночасний процес реактуалізації й ресемантизації переживає одне з базових понять вітчизняної історіографії – ідея-концепт фронтиру. Починаючи з середини 60-х рр. минулого століття, коли І. Лисяк-Рудницький екстраполював на дослідження української території тернерову ідею фронтиру, концепт пограниччя став мод- ним (і доволі продуктивним) трендом вітчизняного історіописання. Як показав В. Кравченко, уведення Лисяком-Рудницьким до укра- їнського національного наративу історії завоювання й освоєння Російською імперією регіону Північного Надчорномор’я, як і взагалі його звернення до регіональних аспектів українського історичного розвитку, «безперечно, сприяло становленню територіальної кон- цепції історії України». Віртуальний простір української історії тепер не лише охоплював історичні регіони етнічної України, але й виходив за її межі. «Територіальний підхід до української історії сприяв формуванню уявлення про Україну як поліетнічний простір, де розвивалися та взаємодіяли культури різних народів, зокрема 42 росіян, поляків, євреїв, кримських татар» . З огляду на перебування різних частин України на різних цивілізаційних орбітах, у складі різних держав її «ойкумена» почала осмислюватися як суцільний «простір погранич» і водночас як методологічна основа дослідження процесу формування україн- ського територіального масиву. «Ті, хто пробують окреслити Украї- ну, то йдучи за традицією Старокиївської держави, то – козацької, чи то, навіть, на підставі традицій недавніх літ: республіки, геть- —————— 41 . : . – ., 2013. – . 5. 42 . , , . – . 398-399. 66 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі манщини або радянщини, не беруть під увагу динамічного харак- теру української сучасності», – застерігав Юрій Липа. Український світ у його баченні сягає не Київської Русі, він закорінений у значно глибших історичних пластах, зокрема в державі Мітрідата VI Євпа- тора – «цісаря Понту» і його промовистого символа. У фокусі «Всеукраїнської трилогії» Ю. Липи – північно-східна частина Чор- номорського басейну, історію якої він уважно розглядав від еллі- ністських до радянських часів. Це насамперед Чорноморське узбе- режжя з Кримом, який «тримає вузол усіх найважливіших морських шляхів», та Одесою, а також Азовський промисловий чотирикутник, що сполучає поклади заліза у Кривому Розі та Керчі, поклади вугілля у Донбасі, залізоробні й машинобудівні центри у Запоріжжі, 43 Дніпропетровську, Луганську тощо . Історія Південної України у Ю. Липи міцно вбудована у європейський контекст. А його власні політичні плани були тісно пов’язані з омріяною «Чорноморською доктриною» – союзом чорноморських держав. На важливості дослідження українського територіального ма- сиву наголошував Олександр Оглоблин у виголошеній на науковій конференції в Нью-Йорку доповіді «Проблема схеми історії України ХІХ–ХХ століття» (грудень 1970 р.). Південна Україна виступає у його баченні як одна з п’яти історико-географічних територій (поряд із Правобережною, Лівобережною, Слобідською та Західною Украї- ною), кожна з яких мала свою історичну долю, і без розуміння їхньої специфіки неможливо осягнути основоположний для розвитку цієї частини Східної Європи процес перетворення конгломерату тери- торій у «єдину національно-територіальну цілісність». А отже, з методологічного погляду, територіальна проблема є однією з най- 44 важливіших проблем новітньої української історіографії» . Інтерес до феномена пограниччя вилився у значну актуалізацію «кордонної» проблематики після розпаду СРСР і сумних пророцтв С. Гантінгтона щодо ймовірного розпаду України. Оскільки пара- лельно активізувалися відповідні пошуки у сусідніх державах, особливо у Польщі й Білорусі, вітчизняні історіографічні моделі зайняли помітне місце у процесі концептуалізації теорії й історії погранич як загальновизнаного у світовій науці самостійного нау- кового напряму. Пограниччя розглядаються при цьому як простір взаємодії культур, етносів, держав, традицій, взаємонакладання —————— 43 . 2- . – . 2. – ., 2007. – . 168-171. 44 . 19–20 ( 1917 ) // . .– - – – , 1995. – . 47-48. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 67 норм і цінностей – з акцентом на дослідженні впливу соціальних структур на географічний простір. Нині вже можна говорити про вітчизняну історичну лімологію як предметне поле, на якому відбувається первинна концептуалізація нового осмислення цивілізаційних аспектів, проблем інакшості, ментальностей, ідентичностей, ціннісних пріоритетів. У цьому про- цесі виразно вимальовуються два напрями: 1) аналітичні розробки, пов’язані з реальним географічним простором і способами його освоєння людиною на різних історичних етапах і 2) дослідження впливу соціальних і культурних кордонів на символічні уявлення й суспільні настрої. Мешканці пограниччя постають при цьому як гетерогенні й поліморфні спільноти, що сформувалися на базі симбіозу/синтезу світоглядних матриць та поведінкових стерео- типів населення, якому судилося жити обабіч кордону. Здебільшого поліетнічні й поліконфесійні, ці спільноти схильні до дистанцію- вання від власних політичних центрів і засвоєння «чужих» куль- турних цінностей. Основи «кордонного бачення» української історії на початку ХХ ст. заклав фундатор вітчизняної географії С. Рудницький. Констатуючи феномен межовості України на рубежі західноєвро- пейського, орієнтального мусульманського та кочового азійського світів, він звертав увагу на зіткненні рас, культурних кіл, народів, характеризуючи Україну як «країну границь». Щоправда, наявні політичні й адміністративні кордони початку ХХ ст. Рудницький вважав штучними, не відповідними ані природно-географічним, ані антропологічним межам, а тому йому доводилося займатися тим, що сьогодні іменується ментальним картографуванням. Виходив він при цьому з двох критеріїв – напрямів колонізаційних потоків та етномовного. На півдні України він виокремлював «довгу смугу Чорноморської низовини», «українську частину Бессарабії», «область Донецького кряжа», «Північний Крим». Увівши у науковий обіг поняття «природничо-географічний підхід», Рудницький на перше місце серед ознак самостійності народу ставив територію. Водночас вчений впевнено прокладав шлях до дослідження кордонів і по- гранич у рамках «етнографічного простору», простежуючи поміж іншим і притаманне українській культурі тяжіння до «інших полів 45 впливу» . Модель «територіального бачення» історії України запропонував відомий сходознавець О. Пріцак. Виступаючи на Першому конгресі —————— 45 . // . – . 2. – , 1914. 68 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі україністів, він зауважив: «Україна являється цікавою для світового історика територією, яка була перехрестям багатьох культур і релігій, продуктом як циклічного, так і лінеарного думання… Дослідження та аналіз взаємного проникнення отих вищих і нижчих цивілізацій – це завдання майбутнього. Але вже тепер можна бути 46 певним, що такі дослідження дадуть дуже цікаві результати» . Справді, Україна – велике перехрестя, і тому вона – ідеальний об’єкт для досліджень, які упродовж тривалого часу прийнято було характеризувати як «фронтир-студії». «Україна означає Прикор- доння» – так починає свою «Малу історію України» А. Каппелер. Розташування на кордоні зі Степом, по лінії поділу між осілими і кочовими цивілізаціями, стало базовим елементом української історії – і внаслідок необхідності постійно відбивати навали кочових народів, і через виконання функцій посередництва між слов’яно- християнським та тюрко-татарським ісламським світами. Ще один природний кордон України утворювали Карпати – «Україна була прикордонням східних слов’ян щодо західних слов’ян і угорців, прикордонням православ’я стосовно римо-католицького світу. Україна так часто ставала ареною війн, ініційованих сусідами, що останні здебільшого розглядали її «не як самостійну, рівну їм країну, 47 а як прикордоння, окраїну їхньої власної держави» . Проблема північного кордону регіону виникла задовго до того, як цю територію освоїло запорозьке козацтво. Саме через майбутню територію України вже за часів середньовіччя проходила ділянка Великого кордону, яка стала на століття вододілом між христи- янською та ісламською цивілізаціями. Спустошена набігами кочів- ників, територія між Дніпром і Доном виявилася вже у ХІV ст. практично непідвладною будь-якому державному організмові, ді- ставши назву «Дикого поля», а дещо пізніше – «Польної України». Хоч претендентів на цю малозаселену територію завжди було чимало – від Великого князівства Литовського до Кримського ханства, від Московського царства до Османської імперії. Не варто ставитися до концепту Дикого поля як до метафори – це справді була пустеля, безлюдний простір. У західноєвропейському атласі Г. де Ліля територія між Сіверським Дінцем і Доном позна- чена як «Дикі поля або Campagnes Desertes, де немає ніякого житла чи навіть рослин». На карті османського історика Мегмеда Різи —————— 46 . . ? // . – 2015. – № 1. – . 209. 47 . . – ., 2007. – . 17-18. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 69 (середина ХVІІІ ст.) цю територію названо «çöllük», тобто посушлива 48 пустеля або безлюдний простір . Основу образно-міфологічної складової Дикого поля становив козацький міф, витворений в руслі історичної географії під вираз- ним впливом вітчизняної «характерології», попередниці соціальної психології. Базова основа козацького міфу закладалася працями військових канцеляристів, іменованих літописами, а його образну канву створювали кілька поколінь істориків-романтиків і літера- торів-публіцистів. Одним з перших, хто підводив під нього «кор- донну» основу, виявився Микола Гоголь. Він був упевнений, що бодай одна природна перепона у вигляді гір чи моря, а не степу з усіх боків, допомогла б українцям утримати своє політичне буття, створити власну державу. Але «беззахисна, відкрита земля» прире- чена була стати «землею страху» й пристановищем «найвідчай- душніших людей пограничних націй». «І от склався народ, за вірою і місцем помешкання належний до Європи, але, між тим, за способом життя, звичаями, одежею цілком азійський народ, в якому так дивно зіткнулися дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, про- стодушність і хитрість, сильна діяльність і якнайбільші лінощі й знемога, прагнення до розвитку й вдосконалення – і між тим бажання здаватися таким, що нехтує усяким вдосконаленням». Однак саме це «пістряве зборище», «дивне співтовариство» зуміло накинути свій характер і колорит на всю Україну і здійснило чудо: створило народ, який «становить одне з надзвичайних явищ євро- 49 пейської історії» . У цьому невеликому нарисі, який, за задумом Гоголя, мав стати вступом до замисленої ним «Історії Малоросії», накреслені головні концептуальні віхи майбутнього «українського проекту» – Україна як кордонна цивілізація, Україна між Європою й Сходом, українська ментальність як «єдність протилежностей» і, зрештою, Україна як чудо, як одне з найприкметніших явищ європейської історії. Цікаво, що Гоголю вдалося одним-двома штрихами окреслити унікальність українського «чуда»: пограничний соціум, який був поліетнічним і поліконфесійним, не мав жодного укріплення чи замку. «Невмолимі мешканці порогів» запозичили від своїх ворогів «образ війни» і сіяли страх навколо себе. Але те, що зовні нагадувало «зграю розбійників», —————— 48 .. Є V– V . // . – 2014. – № 5. – . 44. 49 . . // 6 .– . 6. – ., 1950. – . 28-32. 70 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі виявилося оплотом релігійної чистоти, не обтяженої, однак, обітни- цями й постами. У своєрідній браваді козаків і зневазі до життя як такого видатний майстер слова побачив відбиток «пограниччя землі» і водночас міцну опору для майбутнього осілого життя. А ще – дух братства й лицарства, який являв дивну протилежність тодіш- нім роз’єднанням. Нарис Гоголя може бути яскравим зразком того, як майстерно скомпонований міф здатен створювати «уявлені спільноти». Досить наситити міф реалістичними деталями й привабливими образами, щоб згодом він виявив здатність стати моделлю й фундаментом націє- й державотворення. В часи Гоголя ще ніхто не сприймав Південну Росію як Україну і впритул не бачив у реаліях ХV століття обриси народу, що вже дістав «один спільний характер і націо- нальність». Гоголь їх побачив, і ці обриси здалися йому більш азіатськими, ніж європейськими. Але варто прочитати інший нарис Гоголя, присвячений українській пісні, щоб переконатися: відбиток «широкої волі козацького життя» він бачить не стільки в суворих «бівачних» буднях, скільки в «жіночому світі, ніжному, сумному, оповитому любов’ю». Гоголівська «беззахисна», «безприютна» Мало- росія саме в своїй журливій пісні («крику серця») демонструє здат- ність протистояти «натиску насильства і неподоланних вічних перешкод». І той, хто хоче відчути дух і стихію української вдачі, саме з української пісні зрозуміє, наскільки життя цього народу було 50 «діяльним, розмаїтим, своєвільним, сповненим всього поетичного» . Тривала відсутність власної державності зумовила, отже, осци- лятивні коливання у розвитку українського етносу, амплітуда яких була дуже високою – від надмірної активності до такої ж надмірної пасивності. При цьому периферійні субкультури важко адаптува- лися до чужоземних соціально-політичних і культурних систем – настільки, що їхня тенденція контркультуризації в очах чужоземних правлячих династій почала сприйматися в категоріях злочину. Власне, вона й була для них джерелом гострої конфліктності, аж до збройних протистоянь. На цьому тлі регіоналізм міцно пов’язувався зі зміною геополітичних пріоритетів – у напрямі з Заходу на Схід. Надалі назви українських регіонів урізноманітнювалися і набу- вали політичного й ідеологічного забарвлення (Південна Україна присутня в літературі і як Степова, і як Донецькі степи, Новоросія, Донецький кам’яновугільний басейн тощо). Назву «Південно-Східна » запропонував краєзнавець Петро Лаврів, праця якого міс- тила ряд цінних відомостей з історії краю та його промислового —————— 50 . . // . – . 67-74. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 71 51 освоєння . Щодо назви «Новоросія», то про поширення її в різні часи не лише на Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії, але й на Бессарабську, Ставропольську губернії, Кубанську область та область Війська Донського мова йтиме далі. М. Грушевський віддав перевагу назві «Полуднева Україна»; уводячи в обіг це поняття, він мав на увазі широку прибережну смугу, що включала Степову Україну, Чорноморсько-Азовське уз- бережжя, а також Крим. Утім, і для нього Полуднева Україна як цілісність багато в чому лишалася «неясною». Новомодний бренд «Новоросія» він органічно не сприймав, поняття «Україна» й «Ново- росія» Грушевський вважав «диспаритетними, не пов’язаними орга- нічно». Його надзвичайно цікавило, якими шляхами ішла колоні- зація цих земель – із Заходу і Сходу, як взаємодіяли тут елементи середньоземноморської та передньоазійської цивілізацій, як ішов процес освоєння цих земель слов’янською (українською) людністю. Світова наука, вважав Грушевський, дуже зацікавлена у вивченні Південної України як арени зустрічей і боротьби світових культур, території, звідки починався і наступ на Європу готів, гунів, аварів, болгар, мадяр. Степ, доводив Грушевський, «не був лише ворогом Руси-України, він дав чимало позитивного в загальну скарбницю України як передатчик культурних впливів Кавказу та Сходу». Зустріч на цій території кількох цивілізацій – грецької, скіфської, римської, а пізніше готської і хозарської М. Грушевський вважав «незмірно цікавою» – не тільки місцеве населення, але й переселенці з антської півночі мали нагоду «черпати обома руками з джерел східних і західних, ловити рефлекси старого і нового, принципи нового права, нової етики, нової цивілізації, що напливала в різних формах і варіантах». Сформований на цій основі культурний син- кретизм стимулював не лише бурхливе міське життя і великий торговельний рух, але й соціальну диференціацію і спеціалізацію 52 праці . При цьому завдання істориків Грушевський вбачав у з’ясу- ванні «постійності, стихійної непереможності й органічності» руху слов’янської людності на південь, а також перешкод, що виникали на цьому шляху. «Полудневу українську експансію» він вважав чин- 53 ником, який справив величезний вплив на всю історію України» . —————— 51 . - . – ., 1992; ., 1996. 52 . . 6 ., 9 . – . 1. – ., 1993. – . 93-94. 53 . // . – 1991–1992. – № 3-4; 1-4. – . 69. 72 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Нині, через майже століття, «модні» теорії дослідження простору (реального, ментального чи уявно-символічного) теж фокусуються навколо концептів кордону. Становлення теоретичної лімології та її історичного відгалуження відбувається в руслі концептуалізації взаємопроникнення культур на порубіжжях і транскордонності, розглядається крізь призму формування ідентичностей у процесі конфліктної чи конструктивної взаємодії. Наголос при цьому ро- биться не на полюсах, а на різних відтінках інакшості. А порубіжжя постають здебільшого у вигляді «уявлених» топосів, етнокультурних матриць, які виступають або у ролі охоронців спадщини і водночас сполучних культурних ланок, або у вигляді чітких розмежувальних ліній, базованих на «шрамах історії». Значного переосмислення набувають при цьому традиційні віт- чизняні підходи, ґрунтовані на використанні універсальних штам- пів «Сходу» і «Заходу» (причому Україна опинялася у межовому просторі («між Сходом і Заходом»). Але якщо поняття «Заходу» приблизно відповідало географічному баченню реального сусідства, то поняття «Схід» у вітчизняній «географії уявлень» виявилося ви- разно деформованим. Під це останнє поняття підводилася і екс- пансія євразійських кочових орд, і мусульманська культура Осман- ської імперії та Кримського ханату (географічно це був Південь, а не Схід), і – особливо часто – все те, що було пов’язане з російським впливом (який ішов із півночі, а не зі сходу). «Виходить, – зауважує з цього приводу І. Шевченко, – що, говорячи про вплив Візантії на Україну, ми повинні говорити не про вплив Сходу, а частини середземноморської цивілізації». Про «справжній» Схід, доводив він, варто говорити щодо пізніших часів, коли степ уже став погра- ничною зоною, маючи на увазі турецькі елементи в народних зви- чаях, інституційну структуру Запорозької Січі, Кримське ханство з його українським населенням. Але й «справжній» Схід щодо України був переважно Півднем. А тому історики повинні значно більше уваги приділяти обійденій їхньою увагою осі Північ – Південь. 54 А поняття «Захід» розуміти широко – як світ у цілому . Щодо візантійської спадщини, то її вплив на історію українських спільнот може, за І. Шевченком, у вирі стрімких перемін відступити на задній план, але її наслідки не вивітряться за одну ніч. Загалом слід постійно мати на увазі, що територія майбутньої України упродовж віків перебувала на перехресті різноспрямованих впливів, стихійно намагаючись синтезувати греко-візантійську, європей- —————— 54 . // . – 1997. – № 1-2. – . 88-98. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 73 сько-латинську, тюрко-мусульманську, російсько-православну тра- диції. Як зауважує Н. Яковенко, «в Україні limes проходить не лише по території, а й по головах», і тому Україна є тереном, «на якому однаково присутні Схід і Захід». При цьому приватне, західне, завжди присутнє на рівні еліт, а східне, колективне, здатне при- 55 зводити до катастроф – на рівні низів . «Окреслене розмаїття пере- плетень західної («європейської») та східної («азійської») цивілізацій наповнювало стару українську культуру таким строкатим багато- голоссям, що в ньому… подеколи навряд чи можливо відокремити 56 «власне» від набутого» . На наш погляд, однак, у дослідженні українських погранич не так важливо розрізняти власне й набуте, як простежувати витоки культурного синтезу, з одного боку, і культурного регіоналізму й сепаратизму, з другого. З цього погляду продуктивними уявляються міркування В. Горського, який зазначав, що у зв’язці «Схід – Захід» обидва ці поняття слід вживати не в географічному, а в культу- рологічному, типологічному сенсі. Захід у такому баченні уособлює такий тип культурного розвитку, який втілює специфіку мента- літету техногенної цивілізації – з культурною матрицею, орієнто- ваною на швидкі зміни й домінування наукової раціональності. У межах такого типу культури рушієм змін виступає автономний індивід, який керується етикою відповідальності. Водночас термін «Схід» позначає культуру традиційних суспільств із переважанням «етики переконань», що спирається на відданість певній ідеології, 57 віруванню, філософській чи естетичній системі . Проблему України як пограниччя уважно простежує канадський (донедавна український) історик С. Єкельчик. Природний кордон між лісом і степом доповнював культурний кордон між католицтвом, православ’ям й ісламом, а протягом останніх двохсот років – ще й політичний кордон між самодержавною Російською імперією й більш ліберальними європейськими країнами, між комуністичним і капіталістичним таборами, між СРСР та його східноєвропейськими сателітами. Зрештою, сьогодні Україна – це країна, розташована між Росією та Європейським Союзом. «Історики й політики не перестають битися над питанням, які саме події можна вважати —————— 55 Є // . – 1999. – № 5-6. – . 207. 56 . . – . 2- . – ., 2005. – . 26. 57 . . // : . – ., 1996. – . 209. 74 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі частиною української історії». Водночас іноземним журналістам і місцевим політикам важко збагнути витоки багатоманіття історич- 58 них ідентичностей України . Наблизитися до їх розуміння допо- магає з’ясування реальної ролі в її історії кордонів – географічних і політичних меж, які упродовж останніх трьох століть встановлю- валися у далеких імперських столицях і в кінцевому підсумку стали основою інтелектуального проекту, наявність якого уможливила утворення незалежної української держави. Н. Яковенко фіксує цікаву закономірність, притаманну порубіж- жям: станові відмінності тьмяніли на фоні фахової солідарності 59 «збройного люду» . Це сприяло витворенню своєрідної соціальної мікроструктури, з розмежуванням переважно за етнічним та кон- фесійним принципами. У цьому контексті доволі легко прояснити специфічність Націо- нальної революції середини ХVІІ ст., місце і роль якої в історії нашої держави навряд чи піддається однозначним оцінкам. З одного боку – виразна, підкріплена реальними перемогами, маніфестація україн- ської державної ідеї, проголошення радикальної «кордонної стра- тегії», доволі вдалі, ґрунтовані на місцевій традиції, форми терито- ріальної організації й фіскальної політики. З другого – «жорстока затятість селянського бунту» (Н. Яковенко), розгул войовничої юдофобії, невправні дії у сфері дипломатії, особливо на «російському напрямку». Наслідком Руїни стала жорстка залежність Гетьман- щини від російської влади, розчленування по Дніпру, знелюднення величезних просторів, що були осердям формування української нації. Російський аналітик О. Неклесса вважає Росію, на цивілізаційній орбіті якої опинилося українське суспільство, рухливим простором, що тяжів до торгово-мілітарної корпоративності. Зовнішньою озна- кою російського буття була, за його оцінкою, одночасно відцентрова (географічно й демографічно) й доцентрова (адміністративна й ідеологічна) фронтирність. Фронтирність, помережена лініями ста- рих і нових транскордонних торгових шляхів, інтерцивілізаційних трактів, мисленневих устремлінь, відволікала індивіда й суспільство від повсякденності і планомірного освоєння території, занурювала їх в атмосферу то військових звитяг, то примарних очікувань. Взявши на себе роль охоронця християнської ойкумени, оголосивши себе ортодоксальним Третім Римом, Росія, однак, створила незавершену, —————— 58 . . . – ., 2010. – . 18-19. 59 . . – . 259. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 75 недосконалу державну оболонку і не могла ефективно управляти різномовним населенням, що перебувало у різних цивілізаційних станах. Звідси – освоювані, але не втримані плацдарми, потворні диспропорції, помилки, провали. Звідси й апофатичне самовідчуття з явищами екстремальності, недбальства, буйності поряд з подвиж- ництвом, утопізм, есхатологічні очікування. Екстремальність у російському варіанті мала й потужну мобі- лізаційну складову, продукуючи фрагменти транскордонної, універ- сальної експансії. «Перемішувалися народи, з’єднувалися, заселя- лися окраїни, у-країни, межі і православні козачі запорозькі й кубанські землі, донські й терські станиці». Ця «потокова соціаль- ність», роз’єднана величезними просторами, створила симбіоз роз- бійної вольниці і мало чим обмеженої сваволі місцевих адмініст- рацій. Саморозвиток суспільства за таких умов значною мірою стримувався екстенсивним характером соціальних комунікацій, що позначалося на створенні повноцінного міського середовища, по- роджувало й закріплювало розмиті культурні орієнтири. Обручі, що слугували запобіжниками для відцентрової енергетики територіаль- ного гіганта, зрештою, вже не могли запобігти конфронтаційності й 60 конфліктам . У контексті «переокреслення пострадянського простору» і новіт- нього вітчизняного «кордонотворення» розглядає проблему погра- нич Т. Журженко, харків’янка, яка нині живе у Відні. В англомовній праці «Від прикордонних земель до земель із кордонами. Геопо- літика ідентичності у пострадянській Україні» вона розглядає новітні українські кордони як з погляду політичних акторів, так і з точки зору звичайних громадян, що живуть у зоні кордону. На її переконання, національні кордони збудовані не лише з прикор- донних стовпів та загроз – вони потребують словесної, наративної переконливості. З цього погляду українсько-російський кордон не тільки інфраструктурно недорозвинений, але й наративно недо- окреслений – йому явно бракує символічної ваги. У зонах погра- ниччя люди «здебільшого не вважають сусідів по другий бік за культурно «інших». А отже, й українська ідентичність тут плинна й ситуаційна; вона легко поєднується з російською, «слов’янською», пострадянською». А європейський дискурс інтеграції співіснує з 61 дискурсом східнослов’янської єдності . —————— 60 . . . // . – 2012. – № 5. – . 32-40. 61 Zhurzhenko T. Borderlands into bordered lands. Geopolitics of identity in post-soviet Ukraine. – Stuttgart, 2010. – P. 159-162. 76 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Україна може бути, отже, класичним прикладом країни «на межі», посеред розмаїття інших світів. Ідеться, за визначенням С. Вовканича, «про життя-буття «посередині»: між релігійним пра- вослав’ям і католицизмом; між європейською та азіатською куль- турою, нинішньою консенсусно-громадською та керованою демо- кратією, інноваційним високотехнологічним і мобілізаційно-сиро- винним розвитком економіки, зрештою – між СНД, Митним союзом і ЄС, НАТО». Життя «на межі», на думку вченого, зумовлює тран- зитність, медіаторство (посередництво) не лише у світському, але й у церковному житті. Транзитність у такому контексті – не тільки і не стільки транспортно-просторова, прикордонна чи транснаціо- нальна геополітична реальність, скільки соціально-психологічна, духовно-інтелектуальна, ментальна, ідеологічно-світоглядна харак- теристика життєдіяльності народу «на стику» різних навколишніх культур, релігій, менталітетів, інформаційних просторів, що не 62 завжди є доброзичливими . Міркування відомого регіонознавця допомагають зрозуміти, чому Україна у сучасному світовому контексті постає як держава, чиї потенційні можливості опинилися у стані кричущої невідпо- відності із притаманним їй типом антропосоцієтальної системи. Лише за перше десятиріччя її незалежного існування у мирний час ВВП зменшився майже втричі, і з цієї трясовини країна і досі не може вибратися. Втративши стратегічну (т.зв. «сценарну») культуру часу, притаманну державному управлінню в СРСР, її еліта вияви- лася неспроможною виробити власну стратегію, задовольняючись дотриманням циклічної тактики з украй низьким часовим гори- зонтом. Наслідком зрощення великого бізнесу з владою і високого рівня корупції стало закріплення в суспільній свідомості психології утриманства, тісно пов’язаної з культивуванням примітивної спо- 63 живацької моделі . Нині, щоб уявити собі межі політичного простору України в історичній ретроспективі, доводиться вдаватися до певної модер- нізації, навіть провіденціалізації історичного процесу, представ- ляючи як певну цілісність те, що не було нею упродовж віків. Витоки розмежування двох частин України зазвичай пов’язують з польсько- московським суперництвом і Переяславськими угодами. Соціологи вважають, що джерела регіональної диференціації глибші. За О. Вишняком, практично лінія розмежування двох політичних типів —————— 62 . … // . – 2013. – 11 . 63 - : : - ( . . . . ). – ., 2009. – . 347-348. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 77 регіонів сягає часів Інгварсонів та Гедимінасів і йде уздовж кордонів Русі (Київська, Чернігівська, Галицько-Волинська землі) та Степу за датської династії Інгварсонів Х–ХІІІ століть або кордонів Великого князівства Литовського та Кримського ханства ХІV–ХV століть. Це приблизна межа між автохтонними українськими землями, освоє- ними предками українців понад тисячоліття тому, і землями нового 64 освоєння, де українці живуть упродовж останніх трьох століть . У різних частинах України сформувалися багато в чому відмінні ментальні структури, ціннісні пріоритети, особливості політичної культури. Не менше важило те, що українські частини спочатку трьох, а потім двох імперій жили в різному просторі і в різному часі; більше того, вони часто потрапляли в ситуацію об’єктів, за які велася збройна боротьба. Життя на «межі», у зоні постійних конфліктів, формувало стереотипи постійної боєготовності, з одного боку, і виживання в екстремальних умовах, з іншого. Звідси велика роль воєнізованих формувань, схильність до анархії; звідси ж і велика рухливість населення, яка зробила міграції й колонізаційні пере- міщення важливою ознакою способу життя. Наслідком стала гли- боко закорінена регіональна поляризація. Система територіальної організації в Україні являє собою доволі аморфну цілісність, на стан якої виразно впливають консервативні рудименти далекого минулого, відлуння колишньої розчленова- ності, «революційних» експериментів радянської доби, наслідки про- тистояння регіональних еліт. Події «помаранчевої революції» і дру- гого Майдану вже вкотре підтвердили, що регіональна поляризація в Україні є довгостроковим чинником і що протистояння умовного Сходу й умовного Заходу країни – реальність, з якою владні струк- тури повинні рахуватися постійно. Регіональні еліти віддають пере- вагу різним стандартам націєбудівництва, доволі часто демонст- рують відмінні зовнішні орієнтації. Регіональна біполярність вияв- ляється і в різних оцінках минулого, у виборі полі- чи моноетнічної моделі національних відносин. Найгірше те, що ця біполярність відіграє роль розмінної монети у політичних іграх і від того має тенденцію до посилення. Складна взаємодія різних регіоноутворюючих чинників – геопо- літичних, етноісторичних, мовно-культурних, релігійних, з одного боку, і господарсько-економічних, політичних, демографічних, еко- логічних, з другого – зумовила специфічний, обтяжений «оборонно- захисними» тенденціями, тип внутрірегіональних і порівняну слаб- —————— 64 . – ., 2010. – . 197. 78 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі кість «горизонтальних» міжрегіональних зв’язків. Внаслідок без- державності і розчленованості України вертикаль «центр–регіон» визначала характер цих останніх значно більшою мірою, ніж при- родний міжрегіональний обмін ресурсами і культурними надбан- нями. Передумовою політичної поразки Польщі стало, з-поміж інших факторів, нерозуміння її правлячими верствами особливого пору- біжного стану родючих земель в українських степах. Давня боротьба між осілим людом і кочовиками, посилювана затятим проти- стоянням християнства й ісламу, увінчалася утворенням нового стану – козацтва, в якому «порубіжне», за визначенням О. Суб- тельного, українське суспільство дістало новий провід замість втра- ченого внаслідок полонізації місцевої знаті. Лише «на порубіжжі цивілізаційного світу», в умовах постійної небезпеки, міг народитися цей стан – оборонців кордонів від татарських нападів. Але атмо- сфера порубіжжя позначалася на всіх станах тогочасного укра- їнського суспільства. Магнатські володіння вражали неймовірними розмірами, перевищуючи за територією деякі князівства тогочасної Західної Європи. Утримуючи власне велике військо, магнати вва- жали себе безкарними, глузуючи з наказів короля. Міста, навпаки, часто не відповідали міському статусу, хоч кількість їх невпинно зростала. Це були радше невеликі прикордонні фортеці, що нале- жали тим же магнатам. Попри це, люди порубіжжя «виростали із свідомістю вільних, нікому й нічим не зобов’язаних людей». Упевненість населення порубіжжя у тому, що йому по праву нале- жить статус «вільного люду», підтримувала постійну готовність до 65 повстання . Оскільки парадигма пограниччя освоює нині не так терито- ріальний, як ментальний простір, особливого значення набуває правильна розстановка акцентів у визначенні інакшості, ворожості, лояльності тощо. Найменш продуктивними у цьому сенсі можуть бути пошуки універсальних моделей репрезентації у межах лока- лізованих кордонами територій. Сьогодні у найбільш «просунутих» предметних полях соціогуманітаристики домінують підходи, базо- вані на порівняннях, аналізі взаємообмінів, перехресних впливів різних культур. Інтегральні парадигми, що на такому ґрунті вибу- довуються, трактують проблему «свій – чужий» спочатку крізь призму інакшості, а вже потім, за наявності реальної чи уявної потреби, у контексті ворожості. —————— 65 . . . – ., 1991. – . 98-116. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 79 Зрозуміло, що застосування в конкретному соціальному аналізі цих та інших новітніх теоретико-методологічних підходів може бути плідним лише у тому разі, якщо проблема погранич буде введена у більш широкий контекст ставлення до інакшості й самоусвідом- лення на цій основі. Територія здатна відігравати не лише роль національного інтегратора; такою ж мірою їй притаманна нега- тивно-обмежувальна функція відділення «своїх» від «чужих». У цьому розумінні кордон є не лише лінія політичного чи адміністративного розмежування, але й виразний символ-код. Будь-яке переміщення кордону (і навіть непряма його загроза) можуть сприйматися як регрес чи деградація, ознака втрати суверенітету, спричиняти пси- хологічні травми. Сама по собі процедура з’ясування меж «буферних», прикор- донних регіонів теж не є простою. Адже в різні історичні періоди кордони були рухливими, залежали від політичної кон’юнктури. Просторові ознаки територій майже неминуче тією чи іншою мірою проектуються на сусідні. Хоч спокуса чіткої «демаркації» історичних кордонів завжди існує, варто погодитися з думкою російського дослідника В. Пестерєва: від спроб визначення чітких територі- альних меж дослідження, здійснюваного в широких часових рамках, доцільно утримуватися. Констатація наявності об’єктивно «нечіт- ких», «розмитих» кордонів як даності якраз і дає змогу виявити дисипацію (розсіяння) системних ознак на прикордонній периферії досліджуваного територіального сегмента, що, в свою чергу, допо- 66 може чіткіше виявити його місце у макрорегіональній системі . Територія на пограниччях – цінність особлива, але значною мірою контроверсійна у свідомісному вимірі. Багатовікове спільне проживання поруч або на одній території різних етносів, пред- ставників різних конфесій, носіїв різної ментальності у даному разі не об’єднуючий, а радше конфронтаційний фактор. Як правило, у кожної із сторін, чиї інтереси входять у конфлікт – своя правда, і кожна з таких «правд» має домінантні точки опори в історії. Якщо ж узяти до уваги й суб’єктивні чинники – насамперед відмінні способи репрезентації минувшини, а також особливості політичної куль- тури, пограниччя постають зонами підвищеної ризикогенності, ареною постійних випробувань лояльності і почуттів солідарності. Способи самоствердження, які формують колективну ідентичність, тут піддаються постійній «перевірці на міцність» і доволі часто її не —————— 66 . « » « » - // .– . 2. – ., 2008. – . 103-104. 80 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі витримують. Зате простір для звинувачувальної риторики на пору- біжжях майже безмежний. Теорії нерівномірності регіонального розвитку здатні багато що прояснити у специфіці модернізаційних процесів на території Пів- денної України. За Г. Касьяновим, це спричинило, поміж іншим, ефект «територіальної неспівмірності» у внутрішньому розвитку українського націоналізму в Галичині та на Наддніпрянській Україні. «Історичний час плинув неоднаково в різних історичних просторах, відрізнялися політичний та інтелектуальний клімат, тому український націоналізм у цих регіонах настільки відрізнявся, що можна стверджувати про наявність двох українських націо- 67 налізмів» . Оскільки можливості розвитку націоналізму в еволюцій- ному руслі у підросійській Україні були заблоковані, тут більш відчутно давалися взнаки ознаки національного радикалізму. ФЕНОМЕНОЛОГІЯ Й ЕТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ ПОГРАНИЧ: ПОШУК НОВОЇ НАУКОВОЇ МОВИ Наприкінці ХХ ст. Кліффорд Гіртц констатував: у найближчому майбутньому розвитку політичної теорії може стати на заваді її власна мова, яка віддає перевагу узагальненням перед конкретною аналітикою. «Жанри описання чи судження, які є у нашому роз- порядженні, не надто придатні для багатогранного, заплутаного, невпорядкованого й мінливого світу, у якому ми живемо». Відштовхуючись від цієї констатації, Егберт Ян наголошував на нагальній необхідності навчитися «диференційовано аналізувати й узагальнено синтезувати», виходячи за рамки «єдиної і в принципі 68 безкінечної потреби у диференціюванні» . Ішлося, зокрема, про пошук відповідей на питання: чи сумісний етнонаціоналізм з демократією? Як узгодити визнання права на національне воле- виявлення з проблемою територіальної цілісності держав? Чому у 80–90-х рр. ХХ ст. завершилися невдачею спроби реформ, метою яких оголошувалася справжня федералізація? Зміцнюватиметься чи, навпаки, слабшатиме зв’язок національності з територією і які шанси на успіх у сучасному світі мають сецесіоністські рухи? —————— 67 . . – ., 1999. – . 311. 68 - . – . 1. – . 17-89, 369- 411. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 81 Нині, у контексті «гібридної війни» на Сході України, пошук нової наукової мови переростає рамки практичного завдання і стає потребою чіткої концептуалізації субдисциплін, наукових напрямів, передачі смислових відтінків термінів і понять. Відповідь на за- питання: «якими мають бути обриси й межі сучасної регіональної історії?», сьогодні доводиться відшукувати з урахуванням безлічі негативних процесів і явищ: світової «неотурбулентності», неба- ченого потягу до розширення ареалів насильства, активізації сепа- ратистських проявів, переростання сепаратизму у тероризм. Попри часте вживання поняття «регіональна історія» має доволі розмиті обриси, химерно поєднуючи зовсім різнопланові сутності, як, приміром, історичне знання про реально існуючі й «уявлені» регіони чи доробок істориків, що працюють «поза центром». Предметне поле регіональної історії можна розширювати за рахунок історії кордонів, порубіжних територій, історичних рефлексій довкола регіональних сюжетів, процесів формування регіональної свідомості й відповідної ідентичності, дослідження «образів» окремих територій. У кінцевому рахунку під поняття «регіональна історія» можна підвести усе те, чим займається історична регіоналістика, здійснюючи до того ж екскурси в суміжні галузі соціогуманітарного знання – соціальну психологію, культурологію, конфліктологію тощо. Але навряд чи в такий спосіб вдасться знайти такий відповідник німецькому Zeitraum, який вивів би проблему співвідношення регіонального простору й історичного часу поза звичні рамки метафоричного моделювання. Новий погляд на феноменологію й етику погранич потребує чіткого означення не лише дисциплінарних полів, але й нової системи понять, що передають відтінки взаємодій і «взаємовід- штовхувань»; поки що можна констатувати лише початок фор- мування відповідного тезаурусу. Єдине, що виразно проглядається: вертикальну модель знання замінює горизонтальна – з особливим інтересом до проблеми «пов’язань і взаємозв’язків (interconnec- tedness)», а також мереж, поза якими не може існувати жоден організм. Новий тезаурус вибудовується навколо пласких аль- тернатив (flat alternatives) і реляційних підходів (relational appro- aches), а в ролі основних понять фігурують горизонтальні взаємини, асоціації, цілості (assemblages), симбіотичні зібрання (symbiotyczny zbiorowоśći), сплетіння (entanglement). Утім, якщо пильно придивля- тися до нових підходів (один з них пропонує Кваме Ентоні Аппіа у 69 книзі про космополітизм ) легко помітити, що йдеться по суті про —————— 69 Appiach K.A. Cosmopolitanism: Ethics in a world of strangers. – New York, 2006. 82 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі етичні принципи толерантності й доброзичливості у спілкуванні з Іншим. Про «емфатичну цивілізацію» в епоху глобальних криз пишуть як про своєрідний ідеал у спілкуванні представників різних рас і націй; з’явився й термін homo empaticus на означення зрілої й 70 толерантної людини . Прослідковування етимології термінів і понять – завдання, яке послідовно розв’язується на шляхах концептуалізації історичної регіоналістики, урбаністики, історичної лімології та інших відга- лужень історичного знання. Щоправда, поліфонічність і об’ємність предметних полів далеко не завжди дають змогу визначити межі допустимої транссловації понять, що для вітчизняної соціогума- нітаристики поки що лишається складним завданням. Доволі часто вона заміщується метафоричним моделюванням – найпошире- нішим прийомом, який легко стирає грань між історією як наукою і штучними іміджевими конструкціями; останні у кращому випадку виборюють своє право на існування в системі колективної пам’яті. У гіршому – вони просто задаються новітніми міфотворцями з метою впливу на політичні настрої у потрібному їм руслі. Від ступеня майстерності того чи іншого історика чи публіциста зале- жить, чи здобуде такий конструкт право на існування, чи зали- шиться у межах інтелектуальної гри. Якщо говорити у цьому контексті про зміст категорії «Південна Україна», то не так вже й складно відмежувати від окреслених територіально географічної цілісності чи економічного регіону той «уявлений конструкт», який став дієвим чинником впливу на сус- пільну свідомість. І хоч «винайдення традиції» (термін Е. Гобсбаума) тут виявилося переобтяженим амбівалентністю ціннісних орієнта- цій та нашаруванням різних маніпулятивних технологій, право- мірно говорити про Південну Україну як про відкриту семіотичну систему зі своїми критеріями символізації й культурними кодами. Місцеву субкультуру з явними ознаками глибокої поляризованості суспільних настроїв легко зрозуміти через цінності, ідеали, знакові системи, які застосовують представники певних суспільних груп чи політичних сил для «огранювання» власного орієнтаційного прос- тору. Кожна з цих знакових систем забезпечує для групи кому- нікативну, компенсаторну та інші функції, які формують своєрідну ауру «контркультури» щодо домінуючих у даному регіоні культурних настанов. —————— 70 . є ? // .– . 16-17. – ., 2012. – . 116-131. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 83 Варто мати на увазі, що навіть у міжнародному (англомовному) слововжитку глосарій кордонів і погранич не відзначається чіт- кістю. Набір термінів, застосовуваних у рамках Border (Boundary) Studies доволі широкий (border, borderland, border zone, boundary, frontier), але практика їх застосування неусталена – інколи вони використовуються як синоніми, частіше робляться спроби (не дуже вдалі) їх розмежування. У баченні Х. Доннана та Т. Вілсона термін border має використовуватися на означення: 1) юридичної лінії проходження кордону; 2) агентів та інститутів держави, які демар- кують кордон і підтримують його режим; 3) «зон домовленостей», якими регулюються відносини на порубіжжях. Утім, для останнього випадку значення поняття «фронтир» уявляється їм більш при- датним. Чіткіше формулює відмінності австралійський географ В. Прескотт. У його трактуванні boundary – це розмежувальна лінія між країнами та їхніми територіальними утвореннями, а frontier – зона, що відрізняє заселену територію від ненаселеної, або полі- тичний простір, на який впливають суміжні країни. Поняття border та boundary він вживає як синонімічні – на означення територій, що складаються з двох периферійних зон суміжних країн. Вже згадуваний американський історик А. Мегілл вважає, що розмаїття політичних режимів змушує дослідників урізноманіт- нювати термінологію кордонів і говорити не просто про кордон, а про кордон-border, кордон-boundary і кордон-frontier. При цьому border застосовується ним як загальний термін, що стосується усіх маркерів просторового поділу території між політичною державою й тим, що перебуває поза її межами. Що ж до bоundary і frontier, то він пропонує розглядати ці терміни у квазі-діалектичній опозиції один до одного. Boundary у його баченні – точно визначена лінія, що відрізняє одну частину території від іншої. Кордон-frontier більш «зональний», ніж «лінійний». За наявності кордону-фронтиру доволі часто неможливо точно встановити, де саме проходить державний кордон. Спроби окреслення типології кордонів у Мегілла базуються на класифікаціях Чарльза Майера, ґрунтованих на функціональному призначенні міждержавних рубежів. Кордони держав, що проти- стоять одна одній як ворожі, позначаються терміном «anti-adver- sarial» (спрямований проти суперників). Для інших типів кордонів застосовуються поняття «прото-територіальний» (proto-territorial), «захисний» (anti-incursive), «фіскальний» (tributary). Природно, що 71 такі типології є умовними, що визнає і сам Мегілл . —————— 71 . . – . 43-49. 84 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Зрозуміло, що коли доходить справа до практичного розмежу- вання цих понять, без термінологічної плутанини обійтися важко. У російськомовних та україномовних дискурсах ця небезпека особ- ливо відчутна. Поняття «пограничний простір», «прикордонна зона», «прикордонна територія» поза закладеним у них офіційно-правовим змістом репрезентовані далеко не повною мірою. Поняття «лімологія» в принципі є україномовним еквівалентом терміна Border (Boundary) Studies; і тут і там кордони – головний предмет дослідження. Російські та білоруські науковці, які вже істотно просунулися на шляху концептуалізації кордонознавства як субдисципліни, все ж намагаються відшукати між ними певну різницю, наголошуючи на міждисциплінарності досліджень, здійс- нюваних у його рамках. Головний редактор білоруського профільного журналу «Пере- крестки» І. Бобков звертає увагу на поняття, які, згідно давній традиції європейського мислення, прагнуть до універсальної, тобто незалежної ні від яких локальних контекстів, змістовності. Терміни «пограниччя», «етика», «транскультурність» у сполученні з поняттям «білоруський досвід», на його переконання, утворюють динамічну цілісність, яка внаслідок зіткнення у просторі мови різних смислів не завжди піддається раціональним поясненням. Ані універса- лізація унікального, ані, навпаки, унікалізація універсального тут не можуть бути панацеєю. «Пограниччя лежить по обидві сторони від кордону, і його топонімічний статус парадоксальний: пограниччя набуває певної цілісності через факт власної розділеності, тобто через динамічну подію розмежування, зустрічі й переходу Свого й Чужого, чи Єдиного й Іншого. Саме ця динамічна подія відповідає тому, що в європейському мисленні називається сутністю, центром, принципом, першопричиною, Богом… Але пограниччя, побачене із центру, не існує ні як онтологічна, ні як топологічна цілісність, або, якщо переформулювати цю думку з перспективи онтології центру, пограниччя існує лише як механічне поєднання двох периферій, розділених кордоном. Щоб справді побачити пограниччя, ми по- 72 винні уявити собі якусь іншу онтологію, знайти іншу метафору» . Якщо розглядати кордон як розрив тотожності, місце зустрічі й переходу свого в чуже, міркує далі Бобков, у пограниччі не варто бачити звичайну периферію: динаміка простору тут ґрунтується не на одержанні імпульсів від центру, а на зіткненні сутностей, їхньому розмежуванні й поєднанні. І саме у присутності кордону виразно дає —————— 72 . : // . – 2005. – № 3-4. – . 128. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 85 про себе знати агресивність. Саме тому «культурне пограниччя (чи культура пограниччя) – це не тільки геокультурний (топологічний), але й екзистенційний феномен». А процес індивідуальної самоіден- тифікації з усім культурним простором – не стільки подія приєд- нання до іншої ідентичності, скільки процес балансування між у поліцентричному просторі культурної багатоманітності. У вітчизняному слововжитку справа вибудови кордонного тезау- русу значною мірою ускладнена наявністю паралельних термінів кордон, границя, фронтир, межа. Найуживаніше поняття «кордон» побутує і у широкому сенсі («межа», «перехід»), і у більш вузькому, територіальному значенні («границя»). З визначенням пограниччя справа ще складніша. На перший погляд, відповідь самоочевидна: це територія, набли- жена до кордону і залежна від тих комунікативних потоків, які він забезпечує. Але така загальна відповідь не дає уявлення ані про відстані, ані про ступінь залежності, ані про механізми впливу «кордонності». Фахівці фіксують увагу на полісемантичності поняття «пограниччя» і навіть доводять, що «докладна і точна дефініція 73 «пограниччя» неможлива» . Можна погодитися і з тими дослід- никами, які вважають: як просторово-соціальний і просторово- культурний феномен пограниччя має більш-менш визначені обриси лише в залежності від тієї чи іншої його інтерпретації. В. Кравченко, приміром, звертає увагу на те, що в російській (відповідно й українській) мові поняття «фронтир» набуває не стільки географічного чи культурного, скільки певного мілітарного змісту. Розрізняє він також поняття «порубіжжя» й «пограниччя» – перше в його баченні ближче до поняття контактної зони, тоді як друге більше відноситься до території, що визначена політичним кордоном, а також до чітко окреслених культурних, релігійних чи 74 мовних областей . От тільки з чіткими визначеннями при до- слідженні порубіжних територій доводиться мати справу нечасто. Наскільки продуктивною є концепція фронтирів для подальших наукових пошуків в українській історіографії – проблема, на яку важко дати однозначну відповідь. З одного боку, сила традиції відчутно впливає на історіографічний процес. З другого – вже явно відчувається необхідність істотного переосмислення запропоно- ваних у свій час Ф. Тернером підходів. Модуль зіткнення цивілізації з варварством явно не витримує випробування часом, і, зрештою, у —————— 73 . . // . – , 2008. 74 . / : . – . 25. 86 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі теоріях фронтирів лишається лише акцент на рухливості населення й колонізаційних переміщеннях. Очевидно, що новий погляд на феномен номадизму здатен остаточно зруйнувати підвалини, на яких теорії фронтиру вибудовувалися упродовж століття. Чи не час замінити їх більш конструктивними у межах нової субдисципліни – історичної лімології? Використовувати й надалі для аналізу непростих українських реалій концепт фронтиру чи відмовитися від нього – справа осо- бистих уподобань кожного дослідника. Як вдала метафора він, безумовно, має право на існування. А в понятійному ряду, при- наймні в ролі оціночного критерію, більш органічним для аналізу контактних/конфліктних зон є, на наш погляд, концепт рубіжності й погранич. Під виразним впливом постмодернізму проблема пошуку нової наукової мови по суті перетворилася на проблему конструювання нових значень, способів і типів комунікації. Продуктивні інтер- претаційні парадигми сьогодні вибудовуються в руслі «мережевих підходів» на стиках різних наукових дисциплін і різних дискурсів, у контексті переосмислення основоположних проблем гібридності, рубіжності, лімінальності, демаркаційних ліній. Відштовхуючись від визнання «зовнішніх» і «втутрішніх» контекстів історичної дійсності, соціогуманітарії вибудовують культурно-орієнтовану картину мину- лого й теперішнього на фундаменті нових когнітивних практик і «конструктивних альтернатив». Загалом можна констатувати, що проблеми із семантикою понять, використовуваних у дослідженнях погранич, виявилися доволі складними – насамперед через розмаїття відповідних тер- мінів у різних мовах. В англійській мові їх три – border(land), frontier, boundary, у французькій також три – frontiе́re, confins, limite. У російській мові дослідник має можливість обирати між поняттями «граница», «край», «окраина», «рубеж», український вибір ще ширший (границя, грань, межа, кордон, рубіж). І все ж без бодай приблизного визначення пограниччя немож- ливо окреслити предметне поле відповідних просторових дослід- жень. На наш погляд, пограниччя є просторово обмежена територія (регіон) і відповідно організований соціум, чия залежність від кордону зазвичай є більшою, ніж залежність від центру. Залежно від того, які функції (бар’єрні, фільтруючі, консолідуючі) виконує у кожному конкретному випадку кордон, розрізняють типи погранич: стикове (з переважанням бар’єрної функції), перехідне (з пере- важанням функцій культурної взаємодії), фронтирне (регіон осво- єння). За ступенем культурної дистанції між соціокультурними Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 87 спільнотами, що межують і взаємодіють, пограниччя можуть бути культурно-варіативними чи культурно протиставленими. За домі- нуючими культурами всередині погранич розрізняють бікультурні та полікультурні типи, симетрично-культурні та асиметрично- культурні пограниччя. Для історичної лімології, яка нині проходить процес власної концептуалізації, такі підходи виявляються вельми перспектив- ними. Адже всі ті негативні явища, які стимулюють їхнє утверд- ження (економічна криза, міграції, дедалі потужніші стихійні лиха, почастішання масових убивств та тероризму) концентруються здебільшого у «кордонному» просторі. Для їх пояснення єдино придатним виявляється компліментарний підхід – із поєднанням гуманітарного, соціального та природничого знання. За Е. Доман- ською, «ключовими дослідницькими проблемами для постгумані- таристики є межі видової ідентичності, взаємини між тим, що людське і не-людське (зв’язок людини з середовищем, технологією, тваринами та речами), а також питання біовлади, біополітики та біотехнологій. Ідеться, звісно, не про виключення людини з досліджень, а про критичний підхід до її сприйняття як пана чи центру всесвіту». Гуманітаристика, про яку йдеться, може бути охарактеризована як екологічна, багатовидова та неантропоцент- рична – хоч у даному разі вихід поза межі антропоцентризму не означає відмови від антропоморфізму, «бо ми здатні пізнати світ лише з людської перспективи». Інша річ, що далеко не всі підходи й тенденції, які, найімо- вірніше, свідчать про когнітивний «поворот» до речей/матеріаль- ності та до дієздатності, легко узгоджуються один з одним; частіше парадигми й теорії суперечать одна одній. Необхідної метамови для концептуалізації постгуманітаристики ще немає. Отже, якщо гово- рити про етичне спрямування сучасної історичної лімології, то варто обирати з-поміж традиційних і нетрадиційних підходів саме ті, які вписуються у позитивно зорієнтовану гуманітаристику – ту, яка вибудовує почуття безпеки й базується на етиці солідарності. Шукаючи відповідь на питання, поставлене у свій час Бруно Латуром – «чи (і як) ми можемо жити разом?», можна, зрозуміло, вправно оперувати поняттями «чужий», «дистанція», «конфлікт» і т.п. Але значно продуктивніше наповнити зрозумілими смислами по- няття «сусід», «спільнота», «співтовариство», «транскордонна взає- модія» тощо. Терміни пограниччя і прикордоння часто вживаються як сино- німи. Смислове наповнення цих понять, однак, відмінне. Прикор- доння – поняття політико-географічне; здебільшого ним позначають 88 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі вузьку (від 5 до 100 км) смугу обабіч кордону. Пограниччя – не стільки географічне, скільки історико-культурне поняття. Ним по- значаються регіони різних розмірів, які є внаслідок свого близького до кордону розташування ареалами перетину різних політичних, культурних, релігійних та інших впливів і міжетнічних контактів. Тією чи іншою мірою кожен такий регіон продукує і артикулює власну ідентичність, відмінну від тих обох, які мимоволі «схре- щуються». Географи-міжнародники увели в обіг поняття «бар’єрність» і «контактність» як критерії оцінювання рівня прикордонної безпеки. Першим терміном позначається здатність кордону бути ефектив- ним рубежем проти нелегальних і небажаних транскордонних потоків, другим – спроможність забезпечити проникність для пото- ків бажаних. У зв’язку з цим постійно зазнають уточнень поняття «пограниччя», «погранична територія», «трансгранична територія», «транскордонні географічні структури», «регіональні пограничні підсистеми» тощо. Термін «пограниччя» (порубіжжя, borderland) за- звичай застосовується на означення прилеглої до кордону (з одного або з обох боків) зони, виділення якої здійснюється на основі сукупності специфічних ознак, важливих для досягнення певної мети. Погранична територія – ареал, в якому здійснюється реальна або потенційна взаємодія (взаємовплив) сусідніх держав. Транс- гранична територія – відносно цілісна природно-антропогенна система, що складається як мінімум із двох взаємопов’язаних приграничних територій і є сферою геополітичних інтересів сусідніх країн. Сподіваємося, що нам вдалося бодай наблизитися до роз- межування цих понять у колективній монографії «Схід і Південь України: час, простір, соціум» (2014). Націоналізм у ній розгля- дається не стільки як різновид політичної ідеології, скільки як світоглядний принцип, специфічний стан свідомості певних сус- пільних страт і політичних сил. Особливу увагу приділено аналізу своєрідного «гегемоністського» націоналізму, що ідеологічно й полі- тично обслуговує російську агресію на Південному Сході України. Польський історик В. Вжосек розглядає поняття «кордон» і «граничність» як мисленневі категорії, що допомагають з’ясувати сутність ідеї скінченності й/або перервності. Ідея граничності у його баченні (перекладачі на українську мову не зовсім точно, на наш погляд, передають її поняттям «межовість») має сильні просторові асоціації, які виразно домінують над темпоральними. При цьому він відштовхується від думки Г. Зіммеля: «Соціологічний факт – це те, що люди відмежовуються від сусідів. А чи будуть вони вважати кор- доном (межею) гору, ріку або ущелину, чи проведуть її в чистому Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 89 полі, то вже є конкретне «просторове наповнення». Простір сам по собі нічого не означає. Це люди надають йому сенс і відповідно в ньому діють». У різних дискурсах, за Вжосеком, використовуються або дефі- ніції, або метафори границі. В історіографії поняття кордону (межі) виступає одночасно у своїй метафоричній загадковості та багато- манітності. Суперечки, конфлікти, угоди та війни ведуться довкола кордонів. «Кордон» в історичній репрезентації є те, що під ним історично розуміють, а отже, ним може бути обшир територій, населення яких становлять люди, підпорядковані певному керма- ничеві, обсяг воєнного контролю над територіями, обшир держави та обов’язкового права, обсяг прав династії. Кордони делімітовані й охороняються або ні, визначені прикордонними заставами або митницями. Багато що залежить і від того, міркує Вжосек, хто виступає суб’єктом визначення чи «уявлення» кордонів. Від політичних кор- донів, які проводяться волею держав, монархів тощо, відрізняються ті, які визначаються культурними практиками: господарчими, торгівельними, релігійними. Так з’являються границі дифузії, поши- рення та наслідування – межі протестантизму, бароко, Реформації і т.п. Завжди треба враховувати полісемантичність поняття «кор- дон» – це може бути і межа, окраїна, і сполучна ланка між куль- турами, і бар’єр, і «простір між». Концепція гетеротопії у Мішеля Фуко випливає з положення про змінність простору та його внут- рішніх меж, які визначаються делімітуючими соціальними практи- 75 ками, соціальними знаннями та ментальністю . Як бачимо, питання про те, чому проблеми формування тери- торіальних ідентичностей виявляються «легкозаймистими», над- звичайно складне; шукати простих і однозначних відповідей тут, очевидно, не варто. Однак уведення його у контекст «взаємодії на пограниччях» у широкому хронологічному діапазоні все ж обіцяє певне наближення до розгадки «секретів несумісностей». В усякому разі очевидно, що закладені в далекому минулому стереотипи світосприймання й реагування на «виклики долі» здатні відлуню- вати в сьогоднішній день і несподівано проявлятися у поведінкових реакціях і електоральних уподобаннях. До сказаного варто додати, що сучасні конфлікти цінностей майже не підвладні традиційним методам врегулювання і швидко розростаються до рівня міжцивілізаційних протистоянь. Доктрини —————— 75 . – – . . . – ., 2012. – . 221-230. 90 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі й інструменти миротворчої діяльності девальвовані. Політологи дедалі частіше визнають: у конфліктах нового покоління мобілізація ресурсів відбувається на ментальному, ціннісному рівні, тому вони здатні об’єднувати величезні маси людей. «Для провідних світових держав, що прагнуть глобального лідерства, сьогодні вигідніше зробити конфлікт керованим і потім використати його у своїх цілях, 76 ніж сприяти його мирному розв’язанню» . Проблема інваріантності в осмисленні суспільних процесів ус- кладнена тим, що ми майже ніколи не маємо справу з осмисленим вибором певною порубіжною спільнотою того чи іншого сценарію власного розвитку. Незалежно від того, усвідомлюють це її політичні еліти чи ні, результат тут детермінований як попереднім розвитком, так і геополітичними інтересами «центрів впливу». МЕТОДОЛОГІЯ Й МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕКТОРІВ ТЯЖІННЯ ТА ВЗАЄМОДІЙ НА ПІВДЕННОМУ ПОРУБІЖЖІ За умов активізації тероризму і збройних протистоянь не лише методологія, але й методика дослідження регіональності значно ускладнюються. Про регіональну ідентичність говорити вже не доводиться, бо конкурують настільки різні настрої й поведінкові настанови, що звести їх до спільного знаменника практично неможливо. Вироблення принципів, норм, правил, що організують за таких умов пізнавальну діяльність, ускладнюється хаосом у підходах, зіткненням різних точок зору й оціночних критеріїв. Понятійний каркас наукового аналізу піддається постійним випро- буванням внаслідок тиску політики; предметне поле соціогума- нітарних досліджень заповнене евфемізмами й симулякрами. Надзвичайно загострилася і актуалізувалася проблема кордонів. Якщо «Україна – це Європа», то де пролягає сьогодні її східний кор- 77 дон? – на цю тему розмірковують, до речі, і західні інтелектуали . Від невизначеності й багатоманітності підходів особливо потер- пає освітня сфера. Підміни аналітичного дослідження смаковими —————— 76 . . // ( ). – 2013. – № 10. – . 132. 77 ., .: Є / . . . . – ., 2014. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 91 імітаціями стали буденною практикою. Дисбаланси у сфері вищої освіти, спричинені воєнними діями на Донбасі, розхитують і ті пізнавальні моделі, які утвердилися в дидактичному і виховному процесі. Констатація того, що Надчорномор’я перебувало на межі трьох цивілізацій, сама по собі дає небагато. Продуктивніше на конкретному фактичному матеріалі показати, як змінювався геном місцевої людності під впливом інших «полів тяжіння», причому з обов’язковим врахуванням історичної динаміки, соціоструктури впливів і запозичень, потужності консолідуючих і роз’єднуючих чинників. Очевидно, саме такий підхід дасть змогу прояснити напрям культурно-комунікаційних процесів і вплив змінних центрів тяжіння, відчути ритми повсякденного життя, побачити за роз- маїттям культурних практик певні риси подібності, навіть схожості. Щоб дістати достовірне знання про будь-який об’єкт дослід- ження у соціогуманітаристиці, необхідно насамперед з’ясувати результати взаємодії ієрархічних рівнів у даному соціумі у різних часових і просторових параметрах. В ідеалі такий аналіз забезпечує розроблювана на рівні ООН, Всесвітнього банку, міжнародних інститутів методологія дослідження тенденцій минулого й поточного розвитку з виходом на прогнозні моделі. Але навіть безпрецедентні за масштабами проекти дослідження цінностей та ідентичностей, такі, приміром, як реалізований упродовж 1981–2005 рр. на мате- ріалі 43 країн проект Всесвітнього дослідження цінностей (World Values Survay), не в змозі представити у порівняльному вигляді загальну картину соціальних взаємодій у «проблемних» соціумах. Відмова наукової системології від ідеї прогресу і перехід її на позиції підтримки розкутої поліваріантності у методологічних підходах засвідчили поглиблений інтерес соціогуманітаріїв до «нелінійних залежностей» і «зворотних зв’язків», базованих на пріоритетах культури. Те, що пізнавальні моделі у процесі «оновлення» історії стають дедалі більш поліцентричними і рухливими, а методологічні підходи – гнучкими й варіативними, насамперед означає розширення про- стору міждисциплінарності – кожний черговий «поворот» віщує зміни не так у власній предметній сфері, як у суміжних субдис- циплінах. Нові тенденції у дослідженні локальності базуються, з одного боку, на постулатах історичної антропології, а з другого – на прямому вторгненні у сферу соціології. У цьому руслі вимальо- вується нова теоретична модель людини («нового гуманоїда»), в якій людська природа виступає як транзитний, ефемерний, нестійкий феномен, а дії індивіда величезною мірою детермінуються ірраціо- нальними явищами й відкритими можливостями. Еволюція інди- 92 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі віда при цьому розглядається і як об’єктивний природно-історичний процес, і як соціокультурна спіраль, причому саме ця роздвоєна (за принципом спадковості й змінюваності) спіраль виступає як основа всього світопорядку: від мікро- до макросвіту, від природного до 78 створеного людиною, як джерело всіх малих і великих змін . Застосування цієї категорії до тих різновидів порубіжних со- ціумів, які в різні часи існували на теренах Південної України, уявляється продуктивним, хоч і складним для реалізації. Складність зумовлюється багатьма чинниками – від хронологічного діапазону неймовірної тривалості до безлічі політичних та ідеологічних спе- куляцій навколо нейтральних, здавалося б, понять гібридності, «співвітчизників», гуманітарної місії тощо. Виконання даного про- екту потребує, на наш погляд, більш-менш чіткого окреслення принаймні трьох методологічних питань. Йдеться про періодизацію, географічні й ментальні межі регіону та про механізми протидії ідеологічній експансії, що її офіційна політична думка Росії обрала за інструмент руйнування України як суб’єкта політичних відносин. Чітка періодизація у становленні територіально-ієрархічної структури Південної України уявляється необхідною з огляду на алгоритми перервності у її розвитку і на виразну сегментованість території, виниклу в процесі поєднання різних цивілізаційних впливів. Вона вимальовується доволі чітко і свідчить про істотні осцилятивні коливання в житті гетерогенних соціумів. Перший період – колонізаційного освоєння території – тривав від VІІ ст. до н.е. до ХІІІ ст. і характеризувався співіснуванням європейських (переважно генуезько-візантійських) колоністів з автохтонним – скіфо-сарматським і слов’янським населенням. У межах цього періоду легко простежуються суперечливий вплив моря і степу на життєвий світ різноетнічної людності, неоднозначні наслідки «зуст- річі» осілої і кочової соціонормативних культур, формування різних центрів тяжіння, вплив еллінських традицій на життєвий уклад місцевих племен. Фахівці поділяють його початковий етап на дві частини – грецьку (від другої половини VІІ ст. до н.е. до середини І ст. 79 до н.е.) і римську (І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) . Другий період – з домінуванням кримськотатарського й турець- кого чинника – тривав з 1223 по 1783 рік, вмістивши в себе драматичні колізії взаємовідносин українського козацтва і створеної —————— 78 ., .: . . // . – 2009. – № 3. – . 19-30; . . // . – . 32-52. 79 . ., . ., є . . - ’ . – ., 1998. – . 26-27. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 93 ним державності зі «східним світом». Притаманні цьому періоду прояви войовничої агресивності загалом вписувалися у систему норм Середньовіччя і раннього нового часу. І все ж перетворення раніше щільно заселених територій на Дике поле – феномен у європейській історії унікальний, що потребує особливої «дослідниць- кої оптики». Тут, зокрема, уявляється важливим показати, як прагнення до змін, накладаючись на архаїку суспільних відносин, втрачають креативність і не гасять, а загострюють соціальні суперечності. Третій період – час прискореної експансії імперії Романових на південь після успішних російсько-турецьких війн ХVІІІ ст. включно із виведенням на російську орбіту Криму. Розхитування макро- системи континентальних імперій на окраїнах Європи відбувалося у цей час під впливом зростаючого економічного і воєнного потен- ціалу Російської імперії та її цілеспрямованих зусиль у напрямі символічного й топонімічного освоєння простору новоприєднаних територій. Імперський проект консолідації «російської національної території» передбачав асиміляцію українців, які розглядалися як частина російської нації. Передбачалося їх цілковите розчинення у поліетнічному середовищі, створюваному міграційною політикою влади, яка базувалася на «запрошенні» до освоювання величезних просторів Півдня різних етносів і конфесій. Формула «русифікації», найчастіше застосовувана у вітчизняному регіональному аналізі, навряд чи передає всю складність процесів, які підлягають по- глибленому дослідженню. Йдеться насамперед про принципову здатність чи нездатність імперії забезпечити лояльність гетеро- генного у соціокультурному і етноконфесійному відношенні сус- пільства, а отже, і про ресурси її сталого розвитку. У полі зору дослідників тут незмінно перебуватиме асиметричність імперських адміністративно-політичних і правових структур, – з акцентом на постійних переформатуваннях простору, законодавчих норм, ком- петенцій інститутів влади тощо. А відтак і реакція місцевих еліт на імперську політику, що в сумі привело до краху самодержавства у 1917 році. Основне смислове навантаження четвертого періоду (1917– 1991) становлять парадокси радянської урбанізації й модернізації. Довільно створені і неодноразово перекроювані регіони, попри щедре роздавання Кремлем популістських обіцянок, лишалися «утриманцями» центру і не відчували реальних перспектив забез- печення власної самодостатності. А заохочення соціальної селекції, доповнене розгулом державного терору, блокувало модернізаційні починання, зводячи їх роль до мобілізаційних важелів. Але в 94 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі регіонах, які розглядалися як стратегічний ресурс (а такими вва- жалися Донбас і Придніпровський ареал), правляча партія була змушена вдаватися до методів матеріального стимулювання, які створювали у населення ілюзію власної вищості й винятковості. Посилено насаджувана владою ідеологія «обложеної фортеці» супро- водилася, особливо у передвоєнний період, запровадженням все- осяжної соціальної селекції, тотального поліцейського контролю, заохоченням системи доносів. Завдяки витонченим маніпуляціям суспільною свідомістю радянській владі вдавалося одночасно вихо- вувати у громадян патріотизм, здатність до самопожертви і насад- жувати підозрілість, «пошук ворогів», стимулювати примирливе ставлення до репресій. Зрештою у соціумі сформувалися всі ознаки екстернальної психології – із постійним відчуттям меншовартості, неможливості щось змінити, конформізмом як системою мислення й політичної поведінки, поширенням настроїв соціальної апатії. І, нарешті, останній, п’ятий період в історії регіону, що фак- тично збігається з роками української незалежності, позначений гострими суперечностями суспільного розвитку, виниклими як на ґрунті поглиблення соціального відчуження більшості громадян від влади, так і в контексті гострої боротьби кланів за ресурси і центри впливу на прийняття рішень. Неймовірні масштаби корупції, вибіркове правосуддя, рудименти тоталітарної психології як на владному, так і на масовому рівнях створили дилему «взаємо- нерозуміння», справитися з якою виявилося не під силу жодному з режимів, що змінювали один одного на політичній арені. У пів- денному регіоні, де амбівалентність суспільних настроїв склалася історично і мала виразну тенденцію до поглиблення, вибухоне- безпечні ситуації виникали час від часу, починаючи з перших років незалежності. У протиборство олігархічних кланів виявилися втяг- нутими ділки тіньової економіки й відверто кримінальні елементи, що зрештою вилилося у збройне протистояння, масштаби і три- валість якого не мають прецедентів ані у попередній історії регіону, ані у конфліктних ситуаціях на всьому пострадянському просторі. До порівняння українських подій з протестними спалахами «арабської весни» вдаються часто, але далеко не завжди такі порівняння відбивають сутність протистоянь. Вкласти їх смисл у поняття «фітна» («смута», «заколот») і справді спокусливо, тим більше, що в обох випадках маємо справу з таким прагненням до спрощень, 80 коли емоції поборюють розум . Схожість простежується і у від- —————— 80 .: . ., . . // . – 2014. – № 2. – . 21-33. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 95 сутності позитивних програм і впізнаванних лідерів, і у подібності мережево-інформаційних технологій. Але принципова відмінність – у майже повній відсутності в подіях на Сході України релігійної складової. Та й проблема «постнаціонального бачення» для України є складнішою, ніж для більшості країн Близького Сходу – дається взнаки фактор «серединної Європи», коли все, що відбувається в Україні, реально загрожує усій системі європейської безпеки. У цьому зв’язку не можна, зокрема, обійти увагою проблему застосовності антиколоніальних підходів до дослідження посткому- ністичних реалій, у тому числі й українських. На наш погляд, якщо і можна говорити про колоніальну залежність України в СРСР, то лише в умовно-метафоричному сенсі. В Радянському Союзі Україна була одним з основних промислових регіонів і дослідним полем для 81 реалізації сміливих модернізаційних проектів . Тому, як наголо- шують Дорота Колодзейчик та Кристина Шандру, варто уникати прямих зіставлень і запозичень і зберігати здоровий скептицизм, коли йдеться про застосування елементів постколоніального дис- курсу до реалій радянської і пострадянської доби. Раціональніше, зазначали вони, уважно вивчати регіональні особливості, а не виборювати для регіону якийсь специфічний постколоніальний 82 статус . Із задекларованих новітніх підходів однозначно випливає ви- сновок про необхідність критичного переосмислення когнітивного потенціалу модних донедавна неоліберальних схем, базованих на апологетизації західного досвіду і відповідних цінностей. Цілковита девальвація теоретичної моделі «трьох світів» ставить у зовсім новий контекст проблему центр-периферійних відносин і тісно пов’язану із нею проблематику кордонів і порубіжності. З’являються підстави говорити – у метафоричному, зрозуміло, сенсі – про особливі «пограничні цивілізації». У дослідженні кордонів і погранич головним методологічним орієнтиром є те нове розуміння рубіжності, яке утвердилося у світовій науці упродовж останнього двадцятиріччя. Рубежі на міс- цевості, на картах і, зрештою, у головах людей – це достатньою мірою інформативні домінанти наукового пошуку, що зрештою —————— 81 .: . . : . – ., 2005. – . 290-293. 82 Kolodziejczyk D., Sandru C. Introduction: In colonialism, communism and east-central Europe – some reflections // Journal of Postcolonial Writing. – 2012. – Vol. 48. – № 2. – . 113- 116. 96 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі виходить у сфери влади, власності, функціонування громадянського суспільства. Що ж до основоположного для компаративного дослідження погранич поняття «кордон», то, як уже зазначалося вище, його розуміння давно вийшло поза межі географічного чи політичного застосування. Самоочевидність змістовного наповнення поняття «кордон» ілюзорна й оманлива. Кордон може бути лінією реального територіального розмежування, але частіше це лише умоглядна конструкція, засіб відмежування «свого» від «чужого». Це може бути як стіна (рів), так і віртуальний простір «між» чимось і чимось. Відмежувати поняття від метафори у даному випадку непросто, адже маємо справу одночасно і з конкретним соціокультурним топосом, і з віртуальним культурним локусом. Самим фактом свого існування кордон провокує конфлікти, але він же, виконуючи поряд з бар’єрною також контактну функцію, створює феномен порубіжжя як необхідної (контактної) зони. Незалежно від того, розглядається дослідження пограниччя як самостійний інтердисциплінарний науковий напрям (субдисципліна), чи воно виступає як предметна сфера якоїсь конкретної галузі знання (історії, соціології, культурної антропології, соціальної географії тощо), маємо справу з епістемо- логічним парадоксом, який змушує відмовлятися від традиційних методів соціального аналізу. Ступивши на такий шлях, доведеться очевидно, істотно пере- осмислити усі традиційні моделі як міжнародних і міжетнічних, так і центр-периферійних відносин – з притаманним останнім поглядом на периферію як втілення невиразності і вторинності. Центри й периферії в історії доволі часто мінялися місцями, і тому запро- ваджені російськими науковцями конструкції «периферійність цент- рів» і «центральність периферій» уже нікого не повинні дивувати. Зрештою і модус «напівпериферії», уведений у науковий обіг І. Валлерстайном, досить легко знаходить своє місце у конкретно- історичному аналізі. На наш погляд, він цілком придатний для 83 дослідження специфіки Донбасу . Продуктивною у методологічному відношенні для аналізу спе- цифічності південного регіону може бути запропонована одеським дослідником В. Дергачовим теорія рубіжної комунікативності. Її смислове навантаження полягає у окресленні «географічного ро- зуму» для прояснення співвідношення глобальних/регіональних/ локальних проблем і підходів у багатомірному комунікативному —————— 83 .: . : . – ., 2015. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 97 просторі – насамперед через вивчення тих «крайових» і «граничних» процесів у природі і суспільстві, які вирізняються високою енер- гетикою. При цьому він виходить із гегелівського розуміння меж (границь) як таких, що пронизують усе суспільне буття. Накла- даючись одна на одну, межові субстанції утворюють маргінальні зони, які внаслідок властивої їм енергетики інтенсивної взаємодії 84 здатні формувати світ антиподів . У баченні В. Дергачова концепція «двох Україн», тобто двох векторів – європейського і проросійського – її зовнішньої політики є спрощеною і тому помилковою. Ситуація, констатував він у 2006 р., виявилася значно складнішою. З поля зору випав ще один вектор – середземноморський, або південний – а це Чорне море, морський флот. Україна – це «південна підчеревина», і сенс «помаранчевої революції» полягав у тому, щоб зробити її регіональною державою на противагу Росії. Але цей шанс Україна втратила. Безпрецедентний обсяг падіння ВВП в Україні висуває на перші ролі в регіоні, принаймні в очах ЄС, Румунію. «А це, по суті, хрест на претензіях України, у тому числі й Одеської групи портів, яка була найбільшим портовим комплексом Східної Європи». Цю ситуацію аналітик вважав небезпечною і попереджав, зокрема, Росію, що «для збере- ження миру в регіоні… потрібна цілісна Україна, інакше все 85 закінчиться плачевно і для сусідніх країн» . Оскільки запобігти розвитку подій за таким невтішним сцена- рієм не вдалося, надзвичайно важливо бодай сьогодні переглянути в ключі нового бачення рубіжності всі звичні моделі центру-пери- ферії, включення-виключення, лімінальності, структур іншування та репрезентування відмінностей. Власне, на це і спрямовані новітні модифікації теорії регіоналізму, які роблять акцент як на небез- пеках, створюваних наявними економічними, культурними, лінгвіс- тичними відмінностями, так і на обґрунтуванні переваг, створю- ваних цим самим розмаїттям. Цікаві міркування щодо ризиків межовості і пристосування до явищ розколу знаходимо у працях тернопільських науковців М. та Л. Алексієвців та М. Юрія. Межові цивілізації, до числа яких нале- жить Україна, розглядаються ними як самостійний стійкий істо- ричний тип з незавершеністю синтезу як його постійною рисою. «Ці цивілізації характеризуються зіткненням якісно різних полюсів цивілізаційного розвитку, тим самим вони є фактором історичної —————— 84 . . . – ., 2000. 85 . ’ – ’ – // : file:// localnost/C: Documents. 98 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі турбулентності, цивілізаційними вирами, що викликають постійне обурення, причому в найрізноманітних сферах, починаючи від економіки і закінчуючи психологією». Аналіз такого розколотого суспільства, доводять вони, вимагає іншого специфічного рівня абстракції – з врахуванням як своєрідної цивілізаційної самотності, так і «невротизації» соціального типу, а також примхливого поєд- нання протилежних елементів лібералізму та традиціоналізму. Україна є проміжною цивілізацією, через душу і тіло якої розкол пройшов разом з державністю та прийняттям християнства. Утворився своєрідний гібрид, особливість якого полягає, однак, у тому, що розколоті частини суспільства прагнуть не довести розкол до логічно можливої крайньої форми, зберегти інтеграцію сус- пільства (хоча така штучно збережувана єдність має ознаки пато- логічного характеру і несе небезпеку постійної дезорганізації). Нездатність до синтезу якоюсь мірою компенсується симбіозом. Але розкол за таких умов набуває особливо важкого, затяжного плину, стає «хронічною хворобою» суспільства. Цивілізаційна межовість означає «розхитаність» поведінкового стереотипу, нерідко породжує синдром «блудного сина», неукорі- неність, своєрідну ностальгію за чужими культурними образами, схильність до наслідування. Національна свідомість нерідко впадає у гріх історичного волюнтаризму. «Специфіка розколу не в самому факті політичного конфлікту, а в тому, що в Україні ця боротьба приховує за собою боротьбу навколо існування державності, бо- ротьбу державності та додержавної стихії… Розкол постійно від- новлюється, якщо розколотою виявляється особистість… Гібридний ідеал дає можливість сакральній владі змінювати інтерпретацію 86 добра і зла та у певних межах маніпулювати масовою поведінкою» . У світлі зазначених підходів уявляється важливим пролити світло як на формування реальних географічних меж Південної України, так і на становлення відповідного понятійного концепту. Необхідність пильної уваги до територіального глосарію поясню- ється тим, що поняття «Південна Україна» стосовно досліджуваного регіону усталилося порівняно недавно, лише з утвердженням УСРР як хоч і не самостійного, але все-таки суб’єкта політичних відносин. До цього регіон або іменувався переважно за географічними оз- наками (Північне Причорномор’я), або розглядався у політичному сенсі як частина Росії (Южная Россия, Новороссия), хоч реально став нею лише в кінці ХVІІІ ст. До формування концепту «Новороссия» —————— 86 є ., є ., . // – –Є .– . 14. – , 2014. – . 249-264. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 99 російські самодержці та їхні ідеологи докладали безліч зусиль, спрямованих, зокрема, на те, щоб стерти з колективної пам’яті кількасотлітню історію його належності до українського політичного простору. Територія «Війська Запорозького низового» – січового козацтва – була чи не головним бастіоном формування держав- ницьких устремлінь і вільнолюбних прагнень українського народу, і саме це перетворило проект «Новоросія» в його імперському обрам- ленні у сплановану ідеологічну диверсію, вписану пізніше у пара- дигму «русского мира». Отже, доведеться уважно розмежовувати «географію» і «політику». Очевидно, для цього потрібен бодай не- великий екскурс у проблему співвідношення понять «Україна» і «Південна Україна» з розведенням географічно-орієнтувальних та етнічно й політично обумовлених смислів обох понять. Як показав П.Толочко, протягом ХІІІ–ХVІ ст. терміни «Україна», «оукраїна», навіть якщо вони написані з великої літери, фіксують порубіжність, перебування під політичним протекторатом (чи пов- ністю в адміністративно-політичному підпорядкуванні) Польщі, Литви, Росії, Туреччини. Вони не були власними географічними назвами, і не випадково майже завжди мали при собі пояснювальні слова («Литовская Украина», «Смоленская Украина», «Малорос- 87 сийская Украина», «Государевы Украинские городы» тощо) . На європейських картах ХV ст. територія України фігурувала як Rubea Russia, Podolia, Tartaria тощо. Вже ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі Степом око- лиці «українами», а їхніх мешканців «українниками» чи «людьми окраїнними». В різні часи поняття «Україна» не тільки розши- рювалося, але й обростало специфічними «пульсуючими» значен- нями. Але до 1580 р. в офіційному дискурсі Речі Посполитої і на перших польських картах (як, приміром, на карті В. Городецького 1558 р.) назви «Україна» намагалися уникати, замінюючи її ней- тральними «пограничними місцевостями» (finitimarumque locorum). Лише в універсалі Стефана Баторія 1580 р. слово «Україна» вжите стосовно всіх руських воєводств – не лише Київського, Брац- лавського й Волинського, але й давніх польських – Подільського й 88 Руського . Утім, на той час і пізніше, аж до ХVІІ ст., як показав О. Моця, застосування в літописах і актових документах термінів «Україна», —————— 87 . « » - // . – 1994. – № 3. – . 5-6. 88 . versus ( V – V .) // . – . 1. – . – ., 2009. – . 83-86. 100 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі «Оукраїна», «Країна» мало географічно-орієнтувальний характер. Потреба в узагальненому найменуванні цієї території виникла у ХVІ – на початку ХVІІ ст. під впливом появи феномена козацтва. На карті Великого князівства Литовського, виданій в Амстердамі 1613 року (автор – Т. Маковський), воно чітко прив’язане до Дніпра і виступає як аналог понять «Волинь» та «Низ» («Volynia Vlterior, quae tum Ukraina tum Nis»). Справжню революцію у кодифікації України як держави пов’язують з працями французького інженера Г.Л. де Боплана. Його «Опис України» лише за життя автора витримав чотири видання і пізніше був перекладений усіма європейськими мовами, а три карти, складені на основі власних топографічних вимірів, остаточно утвердили бачення України як політоніма. У контексті Національної революції середини ХVІІ ст. самоназви «Малоросія» і «Україна», які застосовувалися паралельно, часто об’єднувалися спільним знаменником «Вітчизна»: «мила Вітчизна наша» (Б. Хмельницький), «Україна Вітчизна наша милая» (І. Брюхо- вецький), «своя Вітчизна Україна» (Я. Лизогуб), «Вітчизна наша Малоросійська» (І. Скоропадський), «Мала Росія – Вітчизна наша» (П. Орлик) і т.п. Показово, що на європейських картах ХVІІ ст., починаючи від карти французького географа Н. Сансона 1641 р., Україна фігурує під назвою «Земля козаків» («Ukraina o Paese de Cosacchi»). Під такою назвою Україна присутня на картах, які перевидавалися у Римі у 1678 та 1688 рр. На карті англійця Р. Мордена Україна на обох берегах Дніпра названа серед «штатів» («держав») «Великої Польщі», а нижче на карті зображені «Запорозькі землі» («The Zaporovia lands»). Традиція саме так представляти українські землі на європейських картах (приміром, на карті М. Севтері (Аугсбург, 1773) збереглася і у ХVІІІ ст., попри всі територіальні перетворення, здійснювані у 89 регіоні російською владою . Утім, навіть після того, як назва «Україна» вже була зафіксована на багатьох картах, вона не стала офіційною назвою новоствореної козацької держави. Тиск потужної військової традиції зумовив дещо несподівану для держави назву «Військо Запорозьке». Потрібен був час, щоб одна з цих назв набула конкретного географічного змісту. «Ставши територіальним осередком гетьманської держави, Україна —————— 89 .. // . – 2015. – № 3. – . 74. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 101 не передала їй своєї назви. Як і раніше, в усіх сферах життя широко 90 вживалася давня етнічна й політична назва «Русь – Мала Русь» . В офіційному слововжитку Російської імперії назва Україна була присутня лише у найменуванні Слобожанщини. Цей недогляд царського уряду, для якого поняття Україна було цілковито непри- йнятне, очевидно, пояснювався тим, що Слобідська Україна спри- ймалася як «окраїна». До речі, саме так (у формі «Okraina») цей регіон був позначений на карті Московії І. Масси 1633 р. і на глобусі Корнеліуса 1660–1670 рр. На глобусі 1697 р. позначені і Окраїна, і Україна (Ukraina seu regio Cosacorum). Що ж до терміну «Південна Україна», то, констатуючи наявність у джерелах і літературі, починаючи з козацьких літописів, п’яти- шести різних найменувань для неї, В. Кравченко задається питан- ням: чого тут більше – історії чи політики? Мабуть, таки політики, оскільки російські автори традиційно віддавали перевагу концептам «Новоросії» чи «південного регіону Російської імперії», а українські робили наголос саме на належності регіону Україні. Утім, не меншою мірою термінологічний вибір історика сьогодні залежить і від когнітивних методологічних новацій, зокрема тих, які пропо- нують гуманітарна (культурна) географія та інтелектуальне (мен- тальне) картографування. І «уявлюваний» простір регіонів, і особ- ливо засвоєння концепції культурного пограниччя в рамках сим- волічної географії – все це, у баченні В.Кравченка, може слугувати доказом того, що «територіальний підхід до вивчення історії України імперської доби вже домінує над національним, хоча й поступається 91 йому рівнем концептуалізації» . Надзвичайно важливим у цьому контексті уявляється визна- чення географічних і ментальних меж регіону, який має умовну назву «Південна Україна». Про умовність доводиться говорити тому, що соціологи, історики, географи, культурологи досі сперечаються щодо змістовного наповнення цього поняття, зокрема, щодо пів- нічних рубежів цього регіону. Чи є, приміром, увесь Донбас час- тиною Південної України? Чи можна розглядати цей регіон як своєрідну локальну субцивілізацію? Зрештою, яке майбутнє для нього вимальовується у зв’язку з тим, що доля анексованого Криму поки що виразно не проглядається, а на карті Донбасу, ймовірно, з’являться демаркаційні лінії, які змусять по-новому осмислити проблему центрів регіону. —————— 90 .« »–« »–« ». ’ Є V– . – ., 2012. – . 16. 91 . , , . – . 434-435. 102 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Г. Турченко звертає увагу на те, що Південь як більш-менш однорідна цілісність лишався таким лише до останньої чверті ХІХ ст. Пізніше під впливом бурхливого економічного розвитку він перетворився на достатньо сегментовану територію, на якій почали виокремлюватися нові історико-географічні ареали. Про чисель- ність цих ареалів і їхню конфігурацію в літературі немає єдиної точки зору. Питання про національно-територіальний характер Степового Півдня, вважає дослідниця, лишається маловивченим. Західна Україна, Слобожанщина та Лівобережна Україна описані 92 значно краще . Специфічність українських кордонів полягає у тому, що окрес- люваний ними простір був уявленим до появи бодай адміністра- тивних меж. За В. Кравченком, кордони цієї уявної України ніколи не були сталими, а в зонах пограниччя формувалися гібридні, змішані ідентичності. Контактні культурні зони часто окреслю- валися за допомогою символів, і тоді історичні наративи «могли відігравати, залежно від кон’юнктури, дієву роль, проводячи сим- волічні межі національних проекцій ідентичности, демаркуючи або делімітуючи їхній історичний простір, а чи навпаки – розмиваючи вже наявні кордони нації. При цьому «м’які» та «жорсткі» кордони 93 могли не збігатися між собою або мінятися місцями» . А отже, справжню їх роль можна дослідити лише у широкому контексті конкуруючих дискурсів. Навіть для засновника вітчизняної історичної географії В. Ку- бійовича північні межі Південної України також уявлялися неви- разними – вони то пересувалися у Степ, то заходили у зону лісостепу. Зрештою він, як і його колеги Я. Пастернак, Н. Полонська- Василенко, О. Оглоблин та ін., дійшли згоди у питанні про те, чи варто включати до складу Південної України Донбас і Дніпровський промисловий район, відповівши на це запитання позитивно. У їхньому спільному баченні Південна Україна постала як най- 94 більший (250000 кв. км) історико-географічний край України . При цьому Кубійович допускав застосування до Південної України також 95 назви «Степова Україна» . —————— 92 . (1914–1922 .). – , 2005. – . 10-13. 93 . , , . – . 13. 94 ., .: // . - . – . 6. – , 1996. – . 2051-2071. 95 . . – ., 1994. – . 123. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 103 На теренах УРСР дискусії про північний кордон регіону акти- візувалися у зв’язку з розбіжностями у централістських підходах Кремля і прагненням частини республіканських еліт відстояти право на визначення параметрів регіоналізації. Центр наполягав на виділенні Донбасу і Придніпровського ареалу в окремий регіон за принципом економічної спеціалізації, український уряд мотивував свою відмову небажанням поглиблювати контрасти між індустрі- альним Сходом і аграрним Правобережжям. Зрештою Південний регіон лишився неподільним, хоч з часом для практичних цілей і було запроваджено його неофіційний поділ на три частини: хлібо- робський Степ, Донецький та Дніпровський промисловий райони. У світлі переосмислення місця й ролі імперських догм С. Куль- чицький задається питанням: яке національне обличчя мав радян- ський комунізм? Його недаремно тривожить перенесення акцентів в інтерпретаціях «світоглядного світу» із суспільно-економічної в на- ціональну сферу. Мовляв, російський (руський) комунізм був при- щеплений українцям тільки окупаційною силою. Але ж, визнаючи те, що в 1917–1919 рр. російські червоні війська тричі заходили в Україну, треба бачити й інше: близько половини армії УНР під командуванням С. Петлюри перебігла до червоних. Завдяки кампа- нії коренізації, яка тривала понад десять років, радянська політична система перестала бути окупаційною. Коли називаємо Україну колонією, не усвідомлюємо того, що таке поняття може фігурувати тільки в парі з протилежним – метрополією. А яка з Росії метрополія, коли вона перебувала у такому самому рабстві, як усі інші рес- 96 публіки ? Здається, значній частині українських істориків не вдалося уникнути синдрому, який болгарський соціолог О. Кьоссев вклав у поняття «самоколонізовані культури». Добровільно імпортуючи чужі цінності й цивілізаційні моделі, адепти «самоколонізації», на думку Кьоссева, калічать самі себе, визнаючи власну неповноцінність. Коли національна свідомість починається з травми, національна історія дістає можливість ототожнювати себе з найрізноманітні- шими явищами. В обігу з’являються дві симетричні і водночас однаково конфліктні доктрини – вестернізація й шовінізм. Оскільки конститутивні травми швидко не заживають, історичний ритм таких самоколонізованих культур приречений на вічне повер- 97 нення . —————— 96 . // . – 2014. – 7-8 . 97 . // . – 2005. – № 3-4. – . 118-126. 104 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Насправді політичний вектор відносин між політичними цент- рами та українськими територіями, що входили до складу різних держав, далеко не завжди піддається однозначним тлумаченням, і складність цих відносин особливо виразно виявляється саме на пограниччях. Єдине, що можна констатувати з певністю – ком- проміси у цій сфері були радше винятком, ніж правилом, і тому рівень протиборства був надзвичайно високим. Ступінь лояльності до влади, яка сприймалася як «чужа», вираховувався здебільшого за формулою «зрадництва». Лише зовнішня загроза (а в українському випадку вона була присутня в особі південної турецько-татарської експансії упродовж кількох століть) здатна була виступати в ролі об’єднувального чинника. Але й у цих обставинах гроші й очі- кування військової здобичі важили, як правило, більше, ніж полі- тичні стосунки. Етичний вектор взаємодії на приграничних територіях значною мірою визначався міфологізованими уявленнями про «спільну спадщину» або про одвічну ворожнечу. Кордон виступає тут як соціальний конструкт, що складається із певного набору символів і образів, які формують масові уявлення й поведінкові стереотипи. В українській свідомості татари сприймалися як «чужі», «басурмани», і хоч час від часу козаки вступали з ними у союзи, негативні конотації трималися міцно. «Ляхи», як, до речі, і шведи, у цьому контексті теж аж до кінця ХVІІІ ст. сприймалися як вороги. Що ж до росіян, то тут найчастіше діяв стереотип спільності походження, «єдинокров- ності», єдності православної віри. Поразка Мазепи значною мірою була спричинена непідтримкою його сепаратистських устремлінь у козацькому середовищі і в містах. Стереотипи сприйняття сусідів в українській суспільній свідо- мості різко змінилися в останні роки, насамперед під впливом російської анексії Криму та «гібридної війни» на Донбасі. Гостра конкуренція двох типів світобачення – україноцентристського й росієцентристського, своєю чергою, стала додатковим чинником конфронтації. Величезні ідеологічні зусилля в напрямі пропаганди ідеологеми «русского мира», підкріплені солідними фінансовими вливаннями, не тільки забезпечили істотну перевагу РФ в ідеологіч- ній війні проти України, але й дістали певну підтримку маргі- налізованої частини населення в зоні українсько-російського пору- біжжя. Міф, який у сучасному світі вкладається у формулу «русского мира» – один з найбільш глибоко закорінених у російській суспільній свідомості. На момент свого утвердження у другій половині ХVІІІ ст. він був радше геополітичним, ніж підпорядкованим завданням Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 105 культурної гомогенізції нації-держави. Фактично це був політичний проект «великої російської нації», активно підтримуваний, до речі, українською інтелектуальною елітою. Концепція єдиного «руського» або «православноруського» народу сформувалася у боротьбі проти ідеї полонізму і була озвучена у Києві 1767 р. у «Синопсисі», автором якого вважають архімандрита Києво-Печерської Лаври Інокентія Гізеля. Будучи єдиною навчальною книгою з історії, «Синопсис» аж до середини ХІХ ст. активно перевидавався (до 30 видань) і пере- писувався, ставши зрештою фундаментом російського історичного наративу. Популярність зображення києво-руської культурної спад- щини як спільного надбання росіян, українців і білорусів ґрун- тувалася на протиставленні російської «ідеальної Вітчизни» ана- логічним польським проектам. Своєрідний панславізм у такому вигляді легко вписувався у ту систему панідеологізмів, яка ви- будовувалася у світі на рубежі ХVІІІ і ХІХ ст. (панісламізм, пан- тюркізм, панмонголізм тощо), і здатен був виконувати певні полі- тичні й ідеологічні функції ще до сформування російської нації як такої. Регіональний патріотизм малоросів до середини ХІХ ст. орга- нічно вписувався у цю доктрину – «літературні досліди «мало- російського наріччя» у Петербурзі й Москві викликали хіба що 98 «поблажливу цікавість» . У своїй асиміляційній стратегії царизм незмінно вагався між французьким варіантом тотальної асиміляції та стратегією «гібридної асиміляції» в дусі англійської політики в Шотландії. Нечисленний і політично аморфний український націо- нальний рух аж до кінця ХІХ ст. його не лякав. Українці стали «відступниками» лише тоді, коли виявили хоч і мінімальні, але авто- номістські за спрямуванням прагнення, і стали взірцем «окремої національної індивідуальності». На такому підґрунті, власне, й виникає «невротичний соціальний тип, який або безоглядно пори- ває з національною традицією, або намагається сховатися в неї від «протягів» епохи, періодично впадаючи у непомірне самоприни- 99 ження або настільки ж непомірне самовозвеличення» . Як констатує російський культуролог А. Каравашкін, у концепті «русского мира» еклектично з’єдналося усе, що належало колись великій імперії. «Двоглавий орел і червона зірка, клобук архієрея і —————— 98 . – « » « » є // – .– . 4. – , 2001. – . 191-204. 99 є ., є ., . . – . 262. 106 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі будьонівка, кольчуга часів Дмитра Донського і ракети «Сатана» – все пішло в хід, все згодилося архітекторам нового «Русского мира». «Самосвідомість відступила під натиском мазохістського інстинкту, мозок помер, і його функцію почав виконувати якійсь пучок нер- 100 вових закінчень» . Утім, саме доведені до абсурду спрощення імпонують нерозвинутій масовій свідомості. Якщо говорити про методики соціального й когнітивного аналізу феномена пограниччя в його українському варіанті, то їх належить напрацьовувати з врахуванням тих нових реалій, які створені «гібридною війною» на сході країни. Йдеться насамперед про нові підходи до аналізу мотивацій конструювання кордонів як на міс- цевості, так і в головах людей. А також про з’ясування того, яку саме ідентичність провокує збройне зіткнення у зоні конфлікту. Традиційні методики, застосовувані в соціальному аналізі до переходу конфлікту у стадію неоголошеної війни, також базувалися на осмисленні впливу кордону на формування ідентичностей. Відповідно й соціологічні дослідження у період, що передував кон- флікту на Донбасі, підпорядковувалися завданню з’ясування того, чи формує ситуація пограниччя особливу ідентичність («жителів пограниччя»). Пошлемося на результати анкетування, проведеного з 21 вересня по 31 жовтня 2009 р. у 6 прикордонних районах Луганської області. Особлива увага зверталася на те, як витри- муються норми добросусідства, комунікабельності, наскільки кор- дон формував потребу у подвійній ідентичності. Результати опи- тування для багатьох виявилися несподіваними: 52% респондентів заявили, що мешканець пограниччя нічим не відрізняється від інших. Решта поділилася на тих, хто доводив, що населення прикордонних населених пунктів має бути більш законослухняним, пильним, дисциплінованим, компетентним порівняно з іншими, і тих, хто звертав увагу на поширення напівлегальних і нелегальних практик (уміння обходити закони, схильність до занять контра- бандою). Зверталася увага на те, що мешканцям Сходу України не притаманне розвинуте «відчуття кордону» – в усякому разі у 2009 р. кордон тут не сприймався як межа, що відділяє від «чужих». Відтак і власний образ «жителів пограниччя» не був тоді належним чином 101 відрефлексований . —————— 100 . : , // . – 2015. – 3 . 101 . . « »: // . . . . – 2010. – № 889. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 107 Погляд на людину пограниччя не лише як на соціокультурний, а й соціально-антропологічний феномен, запропонований мексикан- ським науковцем О. Мартінесом, вивів науковців Південної України на спеціальний аналіз «феномена маргінальної людини». Маргі- нальність розглядається при цьому як ситуація дезадаптації, не- пристосованості індивіда, який живе у полі дії двох культур. Передбачалася навіть можливість культурного шоку у разі різких змін соціокультурної ситуації – таких, які створилися внаслідок появи нових кордонів на пострадянському просторі. Розрив соці- альних взаємодій, що складалися десятиріччями, руйнування еко- номічних і культурних зв’язків спричинили ефект культурної андрогінізації, коли в одному суб’єкті сполучаються елементи різних культур. Модель культурної андрогінізації у баченні фахівців є 102 проміжною між маргіналізацією та інтеграцією . Зрозуміло, що йшлося про певні ідеальні типи, а після втручання РФ у конфлікт на Сході України життя скоригувало їх у напрямі посилення саме маргіналізаційних тенденцій. Надзвичайно важлива й цікава проблема – як і в якій мірі реальні кордони співвідносяться із уявленнями мешканців щодо того, де реально проходить межа між «своєю» й «чужою» територією – на пострадянському просторі лише починає розроблятися. Робиться це, зокрема, і на матеріалах російсько-українського порубіжжя. На якості таких досліджень, на жаль, виразно позначається «бар’єрна» функція сучасного кордону: емпіричні дослідження проводяться по один його бік (із застереженнями щодо «певних обмежень», які існують на проведення таких досліджень з іншого боку), далеко не повністю освоюється пласт літератури, створений «по інший бік 103 кордону» . Однак навіть якщо реєструються самоочевидні факти, простеження того, наскільки зберігають функцію «розділення» давно зниклі колишні адміністративні кордони, становить чималий інте- рес. Заслуговує на увагу й гіпотеза щодо існування інерційних, передаваних з покоління в покоління чинників, що впливають на культурний ландшафт і регіональну самоідентифікацію людей, які живуть сьогодні у різних країнах. —————— 102 . . : , , // . . . . « . ». – 2007. – . 20. – № 1. – . 169-174. 103 ., .: . . - . . – ., 2010. – . 5-6. 108 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Аналітика, що стосується погранич, має своїми вихідними по- стулатами переважно категорії геополітики (політичні впливи, безпека, конфлікти тощо) або геоекономіки (системи економічної залежності, торгівля, інвестиції тощо). Останнім часом відбувся своєрідний поворот убік термінів геокультури (культурні впливи, обміни, престиж, відмінності і т.п.). Він уявляється надзвичайно продуктивним, особливо з урахуванням моделей геополітичної ди- наміки, запропонованої Р. Коллінзом. Уведене ним поняття окра- їнності пропонує ключ до розуміння залежності між розмірами території, протяжністю кордонів і суспільними настроями на по- граниччях. Надмірне розширення держави уводить у дію, за Кол- лінзом, «принцип надрозширення» – відчуження на окраїнах здатне дестабілізувати ситуацію і навіть призвести до втрати окраїнних територій чи розпаду держави. Отже, внутрішня стабільність пери- ферій залежить, з одного боку, від престижу влади центру, а з іншого – від геокультурних орієнтацій погранич і місцевих іден- 104 тичностей . «Російська агресія виявила неефективність і кволість, притаманну Європейській політиці сусідства (ЄПС), яка виявилася неспроможною попередити та пом'якшити ризики для Європи як на середземноморському, так і на східноєвропейському напрямках. Події в Україні підтвердили, що замість передбачуваного Політикою сусідства утворення навколо ЄС “кола друзів” на кордонах Євро- 105 союзу постало, “швидше”, вогняне коло збройних конфліктів» . Для аналізу взаємодій у зонах погранич особливо продуктивним виявився синергетичний підхід. Нелінійність і нерівноважність таких взаємодій тут випливає з факту наявності внутрішніх супе- речностей і потужних зовнішніх впливів. Самоорганізація системи порушується, внаслідок чого вона, як правило, переходить у фазу флуктуації (балансування на грані розпаду внутрішніх зв’язків). Ймовірним стає біфуркаційний вибух, після якого розвиток набуває важко передбачуваної непевності. По суті з таким вибухом маємо справу на Донбасі. Перспективним для аналізу локальних ідентичностей Південної України уявляється біогеодетерміністський метод, який розглядає національний простір як етносоціоприродне утворення, як систему, окремі елементи якої взаємодіють із середовищем і створюють під їх —————— 104 .: . . , : - // .– 2011. – № 4. – . 107-121. 105 : . – . 46-47. Розділ 1. Теорія й історія погранич як нова міждисциплінарна галузь 109 впливом власну культуру життєзабезпечення. Біогеодетермініст- ський метод і заснований на ньому геокультурний підхід дають змогу розкрити самобутність регіональних різновидів культури крізь призму їх зв’язків із простором, його кліматичними та гід- рологічними особливостями. Позаяк історична регіоналістика базується переважно на ретро- спективному баченні соціальних процесів, корисним для неї є метод елевації, згідно якого «еволюційно ранні процеси розглядаються з врахуванням еволюційно пізніх, минуле крізь призму майбут- 106 нього» . В рамках соціологічного методу здійснюється аналіз гру- пової поведінки, зумовленої специфікою проживання у замкнених ареалах. Структурно-функціональний метод відкрив широкий про- стір для дослідження структури і управлінських функцій еліт. У проекті загалом витримується запропонована В. Євтухом градація критеріїв, які впливають на динаміку етнополітичних про- цесів. Йдеться про етнічний склад населення, поселенську струк- туру, роль і місце міграцій, вплив компонентів соціально-полі- тичного буття на громадсько-політичні орієнтації. Фактор погра- ниччя сьогодні, коли Україна межує з сімома країнами, впливає на ідентифікаційні практики значно більшою мірою, ніж у минулому. Особливістю пограничних ареалів є формування мініринків праці, які функціонують за своїми, відмінними від загальноукраїнських, 107 правилами . Оскільки політичне розмежування в південноукраїнському регіо- ні досягло стадії критичного розколу, надзвичайно важливо, щоб створений Російською Федерацією інформаційний пресинг міні- мальною мірою позначався бодай на якості наукових репрезентацій. З огляду на це автори стримано ставляться до зливи інформації, яка переповнює Інтернет та соціальні мережі, віддаючи перевагу дру- кованим джерелам. Для нашого дослідження особливо важливим уявляється кон- струювання хронотопу прикордонного соціуму і з’ясування особли- востей місцевої ідентичності, що рівною мірою залежать від ланд- шафту, історичних традицій, умов взаємодії, створюваних кордо- ном. Про ландшафт у даному разі йдеться не як про природний феномен, а як про окультурений людиною простір, який спри- ймається нею як «мала батьківщина», «рідний край». У даному разі, —————— 106 . . : , .– ., 2001. – . 16-17. 107 : . – . 244-254. 110 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі за А. Швецовою, «мова повинна йти не про абстрактну територію, а про особливий історичний ландшафт, специфічний топос, котрий для людини стає місцем її існування, тобто її життєвим світом… Топос перетворюється на хронотоп. І саме цей культурний хронотоп, що поєднує географічний ландшафт з історичною пам’яттю, утво- рює основу для реконструкції одного з елементів національного 108 характеру» . З погляду методології уявляється надзвичайно важливим, щоб реальні географічні конструкти, які створювали на кожному істо- ричному етапі топос існування людини і обумовлювали модуси її взаємодії з сусідами і зовнішнім світом, були по можливості чітко відмежовані від політичних проектів, підпорядкованих завданням ідеологічної (і ширше – гібридної) війни. Які сили і за допомогою яких інструментів впливу насамперед прислужилися тому, що українсько-російські відносини, які в радянські часи представ- лялися взірцево дружніми, перетворилися на незгасаюче вогнище конфліктності? Щоб бодай наблизитися до пошуку відповідей на це питання, уявляється необхідним звернутися до семантичного на- повнення термінів «Новоросійський край», «Новоросія», які, почи- наючи від середини ХVІІІ ст., виконують виразну антиукраїнську функцію. —————— 108 . // . – 2000. – № 7-8. – . 128. Розділ 2 Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 111 ПІВДЕННА УКРАЇНА ЯК ОБ’ЄКТ ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ОСМИСЛЕННЯ Й ПОЛІТИЧНИХ МАНІПУЛЯЦІЙ 112 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі В ід доби Великих географічних відкриттів XV–XVII ст. сформу- валася й усталилася традиція переносу, пристосування та модифікації старих-давніх топонімів на новітніх теренах. У широкому сенсі такі практики відображали почасти інерцію мис- лення, почасти особливості людської думки, котра прагнула озна- чити, опанувати й узвичаїти нові обшири, послуговуючись старими стереотипами. Саме так постало чимало відомих, зокрема славно- звісних назв, як-от Нова Англія (нині шість північно-східних штатів США – Массачусетс, Коннектикут, Род-Айленд, Мен, Вермонт і Нью- Гемпшир), Нова Гранада (нині територія латиноамериканських країн Венесуели, Колумбії, Панами й Еквадору), Новий Амстердам (сучасний Нью-Йорк), Новий Південний Уельс (нині один із штатів Австралії) та низка інших. Утім, подібні назви-топоніми не тільки являли собою звичну данину інерційності людського мислення, а й пропонували соціо- культурне маркування нових, нещодавно набутих/колонізованих земель, себто прагнули включити/вмонтувати новітні фрагменти мозаїки буття до відомої чи узвичаєної палітри світу. З соціокуль- турним масштабуванням таких територій і були пов’язані ті первісні культурницькі смисли, які привнесли з собою колонізаційні, вій- ськові, політичні, господарські, місіонерські та соціальні практики тогочасних європейських держав. Доволі часто «новизна» у топонімах з’являлася під впливом звичайної людської ностальгії – вимушені обставинами переселенці прагнули зберегти на новому місці бодай спогад чи символ свого попереднього буття. Але не поодинокими були й випадки, коли «оновлена» топоніміка нав’язувалася «згори» з політичною метою – стерти з суспільної свідомості й колективної пам’яті вклад, внесений в освоєння конкретної території попередниками, закріпити уяв- лення про власну «першопрохідницьку місію». «Нейтральна» на пер- ший погляд назва ставала у таких ситуаціях політичним проектом й ідеологічним брендом і могла довго, упродовж століть, використо- вуватися як інструмент експансії. Найпоказовіший приклад такої інструменталізації – імперський проект «Новороссия», від часу свого виникнення в другій половині Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 113 ХVІІІ ст. підпорядкований завданню довести, ніби колишні запо- розькі землі, густо политі кров’ю за століття перед тим, не мають ніякого відношення до України. Мовляв, Росія освоїла «пустку» і цілком природно дала їй своє ім’я. Міф, покликаний до життя сановниками Катерини ІІ, виявився настільки живучим, що і сьо- годні, за відсутності кращих «аргументів», він перебуває на озб- роєнні як «натхненників і організаторів» російської агресії проти суверенної України, так і їхньої «п’ятої колони» в Криму й на Донбасі. Про те, як визрівав і втілювався в життя концепт «Новороссии», докладно мова йтиме далі. Тут уявляється необхідним бодай схе- матично простежити вплив міфологізованих уявлень про терито- ріальну належність на процес історичного пізнання й історіогра- фічну ситуацію. Адже давно доведено, що історичне знання має конвенційний характер; воно не стільки відтворюється, скільки створюється і репрезентується в процесі політичних і наукових дис- курсів. Навряд чи можна зрозуміти підступну сутність ідеї «русского мира» у відриві від тих ідеологічних зусиль, які упродовж двох з половиною століть докладалися до обґрунтування ідеї «російського суперетносу». А їхній фундамент створювався, поміж іншим, і на- кладанням на південноукраїнський регіон бренду «Новороссии». Важливо звернути при цьому увагу на одну обставину, яка нечасто потрапляє у поле зору істориків: прямий генетичний зв’язок між ідеями Нової Сербії та їх практичним втіленням, з одного боку, і політичним проектом «Новоросія», з другого. Російські імператриці, починаючи з Єлизавети Петрівни, спочатку покладалися в освоєнні новонабутих в результаті війни з Туреччиною 1735–1739 рр. тери- торій на іноземних військових поселенців, насамперед сербів- граничарів. Експеримент з утворенням Нової Сербії й Слов’яносербії виявився, проте, невдалим. І все ж є всі підстави вважати саме адміністративно-територіальну одиницю Нова Сербія предтечею Новоросії. В усякому разі в історично-географічному довіднику, укладеному офіційним російським історіографом Г.-Ф. Міллером на початку 1770-х рр., Новоросійська губернія однозначно пов’язу- валася з утворенням Нової Сербії 1754 р., зокрема означувалася як 1 «называемая наперед сего Новой Сербией» . —————— 1 .- . . – ., 1773. – . 213. 114 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі «НОВОРОСІЙСЬКИЙ» ДИСКУРС: СТАНОВЛЕННЯ ТА ШЛЯХИ ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ Офіційно «новоросійський» проект стартував 22 березня 1764 р., коли була заслухана й схвалена спільна доповідь «О именовании Новосербского селения Новороссийской Губернией; о поселении в оной полков, двух Гусарских и Пикинерного» сенатора, дійсного таємного радника Микити Паніна та генерала Петра Паніна. Проте, очевидно, що плани й попередні міркування про реформування адміністративного устрою цих порубіжних територій визріли раніше. Обидва доповідачі виходили з того, що фінансові видатки на новосербський проект стали важким тягарем для імперської скарб- ниці, а відтак запропонували створити нову адміністративно- територіальну одиницю, котра б ліпше відповідала тодішнім вій- ськово-політичним реаліям і була більш самодостатньою у госпо- дарських і торгівельних справах. На перший погляд, доповідь братів Паніних була логічним ви- слідом ревізії сербських військових поселень, яка виявила численні зловживання місцевої адміністрації, передусім їхнього очільника, сумнозвісного авантюриста, генерал-майора Івана Хорвата. Остан- ній майже десятиліття з неабияким успіхом жахав урядові кола примарними турецькими, татарськими, ногайськими і навіть гай- дамацькими нападами й загрозами, вимагаючи і повсякчас отри- муючи від Санкт-Петербурга додаткові фінансові й матеріальні 2 ресурси . Відтак військово-колонізаційний проект із сербськими та балканськими переселенцями зазнав цілковитого фіаско, реальні масштаби якого російський уряд усвідомив й оцінив лише на початку 1760-х рр. Недаремно Н. Полонська-Василенко влучно 3 охрестила цей урядовий проект «екзотичною авантюрою» . Та найголовніше те, що доповідь братів Паніних повністю впи- сувалася в урядовий внутрішньополітичний курс 1760-х рр., ске- рований на впорядкування й уніфікацію адміністртивного устрою на південних кордонах імперії Романових. Ці заходи були прелюдією —————— 2 . . – ( XVIII .) // . – 2012. – № 2. – . 35-37. 3 - . (1764–74) // .– , 1956. – . 6. – . 200. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 115 і навіть складовою великих експансіоністських планів у Причор- номор’ї. «Реформа Нової Сербії та Слов’яносербії була викликана не лише наслідком ревізії, вона стояла в тісному зв’язку з загальною політикою Катерини ІІ щодо України (тут і далі курсив наш, якщо не зазначено інакше. – Авт.): з реформою Слобідської України та лік- відацією гетьманства, які сталися в тому ж 1764 році», – під- 4 креслювала Н. Полонська-Василенко . Брати Паніни подали кілька можливих назв для проектованої адміністративно-територіальної одиниці, котрі, безперечно, мали імпонувати російській імператриці: «Все оное селение (Новосербія. – Авт.) не соизволите ль, Всемилостивейшая Государыня, по пред- ставлению в плане, указать переименовать Российской Губернией, а как она не токмо свое переименование, но и во всем настоящее учреждение получить тщательнейшим Вашего Императорского Величества попечением о истинной пользе всей Империи, то и 5 называть ее Екатерининской Губернией» . Цей пасаж, витриманий у дусі чинного придворного етикету, сполучався з мотивами відвертої зневаги та презирства до місцевих мешканців («тамошнего легкомысленного народа»), передусім до військових колоністів (сербів та інших вихідців із Балкан), які несли службу на імперському пограниччі. Резолюція Катерини ІІ на цю пропозицію була загалом схваль- ною, що засвідчила поява у 1764 р. адміністративно-територіальної одиниці, відомої у науковій літературі як перша Новоросійська губернія. Зрозуміло, що у цій появі були і певний присмак випадковості, і данина вже усталеній традиції прив’язки до місцевості нових назв- топонімів. Але найбільш очевидні й прозорливі сучасники, як-от архієпископ Гавриїл (Розанов), виразно бачили у появі нової назви губернії політичний підтекст. Про порівняння її походження із «сонцем, яке з’явилося на горизонті Російської держави» докладно йтиметься у наступному розділі. Загалом же реальні обставини і передумови творення Новоро- сійської губернії демонструють не легендарну й епічну палітру, сконструйовану та представлену у текстах авторів ХVІІІ–ХІХ ст., а рутинно-адміністративну повсякденність, в якій прагматична до- —————— 4 - . XVIII [ - ; 1944 .?] // ( – ). – . 3806, . 2, . 1, . 10 . 5 ( – ). – ., 1830. – . 16. – № 12099. – . 658. 116 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі цільність у підтриманні зовнішньополітичної експансії сполучалася з казенним духом імперського управління, фінансові розрахунки і проекти межування земель – з інтригами придворної камарильї, зловживаннями місцевої адміністрації та ревізіоністськими заба- ганками чергового російського самодержця. Так чи інакше, 1764 рік став сакральною датою «народження» Новоросії, котра фігурувала у російських довідниках й енцикло- педіях ХІХ ст. як висхідна/межова дата для представлення історії 6 Новоросійського краю . «Так в первый раз официально явилось название Новороссийского края», – констатував місцевий історик і 7 етнограф Аполлон Скальковський . За іронічним висловом Чарльза Кінга, назва «Новоросія» відоб- ражала «прямодушний оптимізм» російських урядових кіл та їхні 8 експансіоністські устремління . Власне, це рішення імператриці Катерини ІІ фактично започаткувало «новоросійський» дискурс як такий, хоч первісно останній мав украй обмежені терени циркуляції. Основним розпорядчим документом, який регламентував й упо- рядковував управлінські практики місцевої адміністрації, був «Высо- чайше конфирмованный план о раздаче в Новороссийской Губер- 9 нии казенных земель к их заселению» . Н. Полонська-Василенко розглядала цей план як «одну з найцікавіших пам’яток тої доби; він мав значення не лише інструкції для заселення країни, а також протягом довшого часу був тим правом, яким керувалися адмініст- 10 ратори при розв’язуванні складних земельних справ» . Протягом 1764 р. новоспечена губернія згадується ще декілька разів у розпорядчих і законодавчих актах, які поступово визначають її просторові обриси й спрямованість адміністративних практик – «Об Украинской линии Славяно-Сербии; о состоящем за той линией поселении и о подчинении оного к Новороссийской Губернии под 11 единое право» , «О назывании Славяно-Сербии Провинцией Екате- рининской; о подчинении оной Новороссийской Губернии и о при- 12 нятии желающих там селиться Малороссиян» , «Высочайше —————— 6 ., : . - : 5 .– ., 1867. – . 3. – . 535-536. 7 . 1731–1823: 2 .– , 1836. – . 1. – . 63 ( .*). 8 . . – ., 2011. – . 200. 9 . – . 16. – № 12099. – . 663-667. 10 - . XVIII . – . 10 . 11 . – . 16. – № 12180. – . 795-799. 12 . – № 12211. – . 842-843. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 117 утвержденном прошении Малороссийских сотенных Старшин мес- течек Кременчуга и Власовки. О присоединении их местечек с жителями, землями и угодьями к ведомству Новороссийской 13 Губернии» . Втім, ця адміністративно-територіальна одиниця відзначалася й помітною специфікою, оскільки посідала особливе місце на півден- них окраїнах імперії Романових. «Новоросійська губернія значно відрізнялася від російських губерній своїм ладом. Зважаючи на її положення на границі Запоріжжя, на постійні непорозуміння з запорожцями, а також на не дуже численне населення, тут було утворено своєрідну організацію напіввійськового характеру», – під- 14 креслювала Н. Полонська-Василенко . Отож звичні адміністративні проблеми на теренах першої Ново- російської губернії щонайтісніше сполучалися з колонізаційними та військово-політичними потребами, котрі наклали виразний відби- ток на її соціокультурні обриси. Протягом 1765–1774 рр. тема адміністрування й розширення чи коригування просторових меж Новоросійської губернії була доміну- ючою у розпорядчих актах, про що красномовно свідчать їхні назви: «О возвращении в ведомство Малороссии местечек, вошедших по 15 новообразованию в состав Новороссийской Губернии» , «Об учреж- дении, для вновь присоединенных к Новороссийской Губернии Провинций, четырех Канцелярий, и построении моста у Кременчуга 16 чрез реку Днепр» , «О состоянии Бахмутского уезда и Бахмутской крепости Коменданту с гарнизоном [и причислении] в ведомство 17 Новороссийской Губернии» , «О состоянии Бахмутской Городовой Канцелярии и Магистрата под ведомством и диспозицией Главного Новороссийской Губернии командира, и о запрещении Главному Магистрату входить в распоряжение сей Губернией и брать к себе 18 на апелляцию дела» . Недаремно проблеми адміністрування, межу- вання земель й організації господарського побуту складають голов- ний зміст наказів Малоросійській колегії від дворян Новоросійської 19 губернії 1767 р. —————— 13 . – № 12236. – . 894-895. 14 - . XVIII . – . 97. 15 . – . 17. – № 12339. – . 71-72. 16 . – № 12367. – . 102-103. 17 . – № 12376. – . 116. 18 . – . 19. – № 13854. – . 560-561. 19 // - .– ., 1894. – . 93. – . 19-79. 118 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі З-поміж низки доволі рутинних поточних актів зі схожими, іноді стереотипними офіціозними мовними протоколами суттєво виріз- няється маніфест від 3 серпня 1775 р. імператриці Катерини ІІ «Об уничтожении Запорожской Сечи, и о причислении оной к 20 Новороссийской Губернии» . Крім гнівного засудження запорожців та повідомлення про руйнацію Січі «с истреблением на будущее время и самого названия Запорожских козаков, не меньше как за оскорбление Нашего Императорского Величества чрез поступки и дерзновение», маніфест зафіксував конфлікт між запорожцями й імперською владою за території, котрі підпорядковувалися Новоро- сійській губернії. За урядовою версією, запорожці стали «гораздо далеко прости- рать свою дерзость, присваивая и требуя наконец себе как будто достояния их собственности, не только всех тех земель, которые Нами чрез последнюю войну (1768–1774 рр. – Авт.) от Порты Оттоманской приобретены, но даже и занятых селениями Новороссийской Губернии, предъявляя, будто им и те и другие издревле принадлежали, когда напротив всему свету известно, что первые из сих земель никогда во владении Речи Посполитой Польской не находились, следовательно же от оной никому и даны быть не могли; а последние хотя и составляют часть Малороссии, но тем не меньше особенною принадлежностью казаков Запо- рожских никогда не были, да и быть не могли, потому что они в самом бытии своем не имели никакого законного начала, сле- довательно, же и собственности никакой в землях, а были единст- венно терпимы в тех местах, где они засели, в замену прежней там военной стражи; чего ради те Новороссийской Губернии земли как пустые, а в прочем не только к житию человеческому, но и к ограждению границ от неприятельских набегов удобные, были заселены людьми к земскому хозяйству и к военной службе равно устроенными. Вследствие такого себе присвоения Новороссийской Губернии земель, дерзнули они не только препятствовать указан- ному от Нас обмежеванию оных, воспрещая посланным для оного Офицерам явной смертью, но заводить и строить на них само- властно собственные свои зимовники, а сверх того уводить еще из тамошних жителей и из поселенных полков Гусарского и Пики- нерного мужеска и женска пола людей…». Ця доволі довга цитата з монаршого маніфесту містить не тільки низку патетичних і майже символічних зворотів, а й кілька важ- ливих конотацій. Передусім, впадає в око прагнення імперської —————— 20 . – . 20. – № 14354. – . 190-193. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 119 влади відкинути навіть гіпотетичну можливість якихось прав запо- рожців-січовиків на землі Новоросійської губернії. Не випадково останні згадуються як «військова сторожа», котру вимушено «тер- піли» на цих територіях, оскільки вона з’явилася там самочинно. Більше того, маніфест чи не вперше продукував і стверджував офіційний сенс самого означення «новоросійський» як нещодавно здобутої, завойованої й опанованої імперською зброєю землі. Відтак приєднання зруйнованої Січі до Новоросійської губернії пропису- валося у монаршому повелінні як символічний акт: «сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империей Нашей и пред самым вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя каза- ков от оной заимствованное». Наведена заувага місить ще один прихований смисл цього імпе- раторського акту, який не обмежувався декларацією про матері- ально-фізичну руйнацію Січі, позаяк продукував і духовно-куль- турний сенс – знищення самого «імені козаків», себто запорожців- 21 січовиків . Зауважимо, що своєрідне «історіографічне» обґрунтування для цього монаршого маніфесту зробив офіційний історіограф Г.-Ф. Міл- лер на сторінках «Краткой выписки о малороссийском народе и запорожцах», в якій розглянув історію межових суперечок та конф- ліктів Війська Запорозького з місцевими адміністраціями військо- вих поселень і губерній. Відтак низка тез і думок Г.-Ф. Міллера була 22 використана у вищезгаданому маніфесті . Загалом маніфест ім- ператриці Катерини ІІ фактично анонсував впровадження нового соціокультурного смислу, котрий мало набути означення «новоро- сійський» як вихідна основа відповідного державного і, заразом, суспільно-політичного дискурсу після переможної війни 1768– 1774 рр. Втім, подальші урядові акти були присвячені здебільшого звич- ним проблемам адміністрування й уточнення територіальних меж Новоросійської губернії – «Об отдаче в ведомство Новороссийской 23 Губернии Миргородского полка местечек Поток и Омельник» , «О поселении крестьян на землях Азовской и Новороссийской 24 губерний» , «Акт разграничения между Новороссийской Губернией —————— 21 - . 3 1775 // - . – ., 1927. – . 12. – . 165-203. 22 . . - . , // . – 2011. – № 6. – . 61-62. 23 . – . 20. – № 14380. – . 221-223. 24 . – . 21. – № 15177. – . 186-187. 120 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі и Польской Украйной, заключенный Полномочными Российскими и 25 Польскими Комиссарами» та ін. Прикметною рисою останнього акту – польсько-російського договору про розмежування кордону – є згадка про те, що пере- мовини між уповноваженими комісарами велися і завершилися укладанням угоди 5/16 січня 1781 р. в «новороссийском Миргороде». Ця принагідна констатація, котра повторюється в угоді декілька разів, на перший погляд, виглядає як підкреслене акцентування на тодішньому соціокультурному й адміністративному становищі цієї території. Проте це означення не варто абсолютизувати, позаяк, імовірно, йшлося про банальне розрізнення Миргорода на Пол- тавщині та Миргорода (пізніше Новомиргорода) на новоросійських обширах (сучасна Кіровоградщина). Тим більше, що обидва населені пункти вже однозначно розрізнялися у вищезгаданому історико- 26 географічному довіднику Г.-Ф. Міллера . Зрештою, 30 березня 1783 р. підписується акт про фактичну ліквідацію першої Новоросійської губернії – «О составлении Ека- теринославского Наместничества из Губерний Азовской и Новорос- 27 сийской» . Очільником цього нового адміністративно-територіаль- ного утворення став сумнозвісний фаворит тодішньої російської імператриці, князь Григорій Потьомкін, в ордерах якого Новоросія згадувалася здебільшого як адміністративно-територіальна оди- 28 ниця . Отож протягом другої половини 1760-х – на початку 1780-х рр. означення «новоросійський» здобуває певну популярність. Більше того, здавалося, що ось-ось виокремиться первинний культур- ницький смисл, який пов’язувався із цим топонімом – «нова земля», здобута російською потугою. Та «новоросійський» дискурс усе ж таки не був окреслений і остаточно закріплений, себто виглядав як пропозиція, «відкладена у шухляду» до ліпших часів, точніше до слушного чи сприятливого перебігу подій. Масштабні соціокуль- турні зрушення, передусім ліквідація Запорозької Січі та Крим- ського ханства, монотонна й повсякденна рутинна канва адміні- стративно-управлінських заходів на південному прикордонні по- всякчас відтісняли на задній план культурні й суспільні устремління —————— 25 . – № 15106. – . 1-18. 26 .- . – . 176-177. 27 . – . 21. – № 15696. – . 889. 28 - [1781–1785] // . – , 1879. – . 11. – . 324-377. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 121 та їх ідеологічне освячення. Відтак перед імперською владою по- стійно поставали різноманітні зовнішньополітичні виклики і за- грози, котрі сполучалися з багатоманітними внутрішньополітич- ними проблемами, амбіціями, планами й намірами російської аристократії стосовно заселення та колонізації цих земель. Варто взяти до уваги й тодішні раціонально-просвітницькі уявлення про роль і значення народонаселення, зокрема зростання «кількості вірнопідданих» для опанування нового простору, що розглядалося як важлива складова успіху тієї чи іншої держави 29 ранньомодерної доби . Ці уявлення тією чи іншою мірою поділяло чимало тодішніх урядовців і сановників; до того ж вони сполучалися з великими експансіоністськими задумами, відомими як т. зв. «грецький» або східний проект імператриці Катерини ІІ. У світлі цих потуг «новоросійський» дискурс доволі органічно вписувався у систему як тогочасних уявлень, так і внутрішньополітичних мета- морфоз і зовнішньополітичних амбіцій російської імператриці та її придворної камарильї. До старої-нової назви повернулися вже за доби російського імператора Павла І, котрий виступив як ревізіоніст щодо діянь і спадку Катерини ІІ. Передусім варто відзначити його монарший указ «О новом разделении Государства на Губернии», в якому колишнє Катеринославське намісництво вдруге «охрестили» Ново- 30 31 російською губернією . Згодом затвердили й штат цієї губернії , яку у науковій літературі, як правило, називають другою Новоро- сійською губернією. У цьому зв’язку питання адміністрування й управління пів- денними територіями зі строкатим і різнорідним етнічним насе- ленням одразу висунулися на перший план. Відтак майже всі законодавчі й розпорядчі акти, присвячені другій Новоросійській губернії, були зорієнтовані на впорядкування управлінських прак- тик й окреслення адміністративно-територіальних меж – «Об определении Градоначальников в пограничных городах Новорос- сийской Губернии: в Дубоссарах, Бориславле и Одессе, под именем 32 градских Комиссаров» , «О назначении границ Губерниям: Ново- российской, Киевской, Минской, Волынской, Подольской и Мало- 33 российской, и о разделении их на уезды» , «О именовании —————— 29 - . 3 1775. – . 189-191. 30 . – . 24. – № 17634. – . 229. 31 . – № 17702. – . 269. 32 . – № 18029. – . 644-645. 33 . – № 18117. – . 706-709. 122 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 34 Губернского города Новороссийской губернии Новороссийском» . Протягом 1796–1797 рр. другу Новоросійську губернію розділили на 12 повітів, а її адміністративним центром стало місто Новоросійськ (колишній Катеринослав, сучасний Дніпропетровськ). Ці адміністративні перетворення нового імператора своєрідно прокоментував А. Скальковський: «Этим распоряжением отделено от Новой России все то, что разновременно, Потемкиным и Зубо- вым, было присоединено к ней от Польских воеводств, Малороссии и земли Донского войска. Таким образом, в первый раз составилась область, которую по справедливости можно было назвать Ново- 35 российским краем, т. е. новою частью России» . Втім, у появі другої Новоросійської губернії з показово-взірцевим перейменуванням Катеринослава у Новоросійськ не варто дошу- куватися якогось глибокого політичного чи культурницького сенсу, котрий добачав, точніше прагнув віднайти А. Скальковський. Натомість рушійними мотивами у поверненні до назви «Новоросія» і похідних означень було зведення порахунків зі спадщиною Кате- рини ІІ, котрі впроваджував її син і наступник – імператор Павло І на 36 ниві адміністративно-територіального управління . Ці адміністративні нововведення були скороминущими, позаяк їх скасував у жовтні 1802 р. імператор Олександр І, який розділив другу Новоросійську губернію на три територіальні одиниці – Ми- колаївську (від 1803 р. із переносом губернського правління з м. Миколаїв до м. Херсон ця адміністративно-територіальна оди- ниця стала іменуватися Херсонською губернією), Катеринославську 37 й Таврійську губернії . На думку того ж А. Скальковського, котрий дотримувався офі- ційної, проурядової візії, поділ другої Новоросійської губернії був зумовлений тим, що остання «по чрезмерному своему пространству, обширности берегов и умножающемуся народонаселению, при- 38 знана к управлению одним лицом совершенно неудобною» . Проте й цю трансформацію варто розглядати як у контексті тодішніх адміністративно-управлінських практик на обширах імперії Рома- нових, скерованих на чергову уніфікацію, так і у світлі загального —————— 34 . – № 18288. – . 852. 35 . , 1783–1823. – , 1837. – . 56. 36 . . , , , 1754–1801. – . .– ., 1990. – . 244. 37 . – . 27. – № 20449. – . 288-291. 38 . . – . 2. – . 42. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 123 спрямування внутрішньої політики, котра була зорієнтована на активізацію місцевого торгівельного життя й господарства. На початку ХІХ ст. у законодавчих і розпорядчих актах з’яв- ляється та поширюється назва «Новоросійський край». Однак, це означення не мало ані виразного територіального, ані точного смислового окреслення. Зазвичай йшлося про метафоричну назву земель трьох вищезгаданих губерній, які розглядалися як терен для переселенців-колоністів, колишніх «служилих людей», відставних військових і чиновників і т.п. Про це однозначно свідчать назви розпорядчих актів – «Об отведении в Новороссийском крае земель чиновникам и рядовым уничтоженного Одесского Греческого 39 дивизиона, желающим селиться на оных с их семействами» , «О правилах заселения розданных владельцам в Новороссийском 40 крае земель, между рек Днестра и Буга» , «О распределении земель 41 Новороссийского края» , «О способах для водворения в Новорос- сийском крае колонистов, кои не в состоянии будут основать 42 собственно хозяйство» та ін. Ця тенденція зберігалася протягом усього царювання Олек- сандра І. Недаремно в одному з розпорядчих актів відзначалося, що «Новороссийский край, не достигнув еще совершенного своего 43 образования, заслуживает особенного покровительства» . Ішлося, 44 зокрема, про пільги для казенних селян і козаків-переселенців , 45 тимчасове обмеження роздачі порожніх земель , продовження пільг 46 для єврейських поселенців , організацію землемірних робіт для 47 розмежування ділянок колоністів , передачу на відкуп прав на про- 48 49 даж вина , виділення земель для молокан і духоборців , надання 50 пільг новоросійським містам та ін. А також про певну інфор- маційну місію: за влучним висловом А.Скальковського, «в это время Новая Россия была краем вовсе еще неизвестным для остальной части Империи; даже в столице многие (также как и в наше время) —————— 39 .– . 27. – № 20919. – . 873-874. 40 .– . 28. – № 21581. – . 765-766. 41 .– . 29. – № 22090. – . 163-167. 42 .– . 31. – № 24745. – . 823-824. 43 .– . 32. – № 25149. – . 364. 44 . – № 25150. – . 364. 45 . – . 34. – № 26733. – . 106. 46 . – № 27147. – . 878. 47 . – . 35. – № 27401. – . 332-334. 48 . – № 27473. – . 445-447. 49 . – . 37. – № 28254. – . 181-183. 50 . – . 39. – № 29938. – . 347-353. 124 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі считали ее едва ли не смежной с Китаем, а Одессу и Очаков 51 полагали в Крыму» . Загалом «особенное покровительство» зводилося до низки спроб збалансувати адміністративно-управлінські, земельні й господар- ські практики. Тим паче, що цей регіон для всієї імперії залишався метафоричною назвою віддаленої та «невпорядкованої» південної околиці зі вкрай строкатим й етнічно змішаним місцевим насе- ленням, яке до того ж мало свій уклад провінційного буття з виразним космополітичним присмаком у приморських містах. Не випадково назва «Новоросійський край» або «новоросійські губернії» у перші десятиліття ХІХ ст. вживалася навіть у листуванні вищих 52 сановників з помітним метафоричним підтекстом . Певною мірою до поширення назви «Новоросійський край» спричинився імператорський указ від 11 травня 1822 р., який повелів головнокомандуючому Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній іменуватися Новоросійським генерал-губерна- 53 тором . У цьому зв’язку А. Скальковський навіть відзначив, що «царствование Императора Александра было эпохой образования 54 (курсив А. Скальковського. – Авт.) Новороссийского края» . Таку заувагу місцевого історіографа варто тлумачити у світлі адміністративних практик і трансформацій. Адже від 1822 р. до 1874 р. існувало Новоросійське і Бессарабське генерал-губер- наторство з адміністративним центром у Одесі, котрому підпоряд- ковувалися три вищеназвані губернії. Це генерал-губернаторство мало забезпечити всебічну інтеграцію південних земель до госпо- дарського й культурного простору імперії Романових. Згодом, після російсько-турецької війни 1877–1878 рр., було створене Одеське 55 тимчасове генерал-губернаторство . Одеський історик М. Слабченко так трактував умотивованість окреслених адміністративно-територіальних трансформацій: «Через одну й ту-ж адміністраційну еволюцію порядків перейшли всі частини української землі. Спочатку скасовувався старий поділ, появлялися губернії, вони замінялись намісництвами, намісництва перетворювались в губернії, котрі, в свою чергу, об’єднувалися в —————— 51 . . – . 2. – . 2. 52 . . – , 1898. – . 1. – . 39. 53 . – . 38. – № 29031. – . 191-192. 54 . . – . 94. 55 . .– , 1894. – . 59. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 125 генерал-губернаторства по економічних районах. Районування, 56 однак, не давалося відразу» . Наведена теза М. Слабченка, хоч і виглядає дещо однобічною й схематичною, була зорієнтована на те, щоб вписати зазначені адміністративні метаморфози у річище модернізаційних потуг, які протягом ХІХ ст. із різною інтенсивністю впроваджувалися на теренах імперії Романових. Так чи інакше, назва «Новоросійський край» поступово утверд- жується й побутує в урядовому і місцевому діловодстві перших десятиліть ХІХ ст. Однак, на культурних обширах трьох вище- названих губерній (іноді до них додавали Бессарабську область/ губернію), які зазвичай зараховувалися до Новоросійського краю, досить складно віднайти й виокремити суттєві зрушення у цир- куляції однойменної назви-топоніма. Скажімо, гортаючи річні підшивки «Одесского вестника» кінця 1820-х рр., котрий розглядався як один з найвідоміших місцевих 57 часописів , лише зрідка натрапляємо на окремі згадки про Ново- 58 росію (Нову Росію) та її буття посеред величезної маси торгівельних і господарських об’яв, офіційної хроніки, біжучої інформації сто- совно російсько-турецької війни 1828–1829 рр. та актуальних між- народних подій із очевидним космополітичним рефреном. Зауважимо, що «Одесский вестник» спершу був білінгвістичною газетою, себто протягом 1827–1830 рр. видавався французькою й російською мовами, а від 1830 р. фактично поділився на дві час- тини. Причому тогочасна редакція пояснювала цей білінгвізм тим, що значна частина мешканців Одеси не володіла російською 59 мовою . Та й перші щорічні випуски місцевого календаря 1821– 60 61 1822 рр. та пізніші – 1832 та 1834 , які від 1835 р. виходили під маркою «Новороссийского календаря», також були двомовними. —————— 56 .Є. - - .–[ ], 1925. – . 1. – . 3. 57 . . « » (1827– 1927). – ., 1928. – . 4-5. 58 1828 // . – 1829. – 20 . 59 . . « ». – . 5. 60 . . . // : . ./ . . . .– , 1894. – . 191; .- . . - / . « . . 32». – , 1914. – . 1-2. 61 . . « » // . .. .– , 1999. – . 9. – . 195. 126 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Тут ще раз варто наголосити на тому значному імпульсі у поширенні термінів «Новоросія» та «Новоросійський край», якого надала праця місцевого історика й археографа Аполлона Скальков- ського – «Хронологическое обозрение Новороссийского края 1731– 1823» (Одесса, 1836–1838. – Ч. 1-2), коли була передруковувана на сторінках місцевої преси, зокрема у вищезгаданому «Одесском вестнике». Та й інші праці А.Скальковського тією чи іншою мірою розробляли, впроваджували та популяризували різноманітні сюже- 62 ти на теми «новоросійської» минувшини . За оцінкою Н. Полонської-Василенко, «в течение 45 лет Скаль- ковский оставался почти единственным автором, неустанно работавшим над историей края и печатавшим статьи по истории Южной Украины, как “Новороссии” по терминологии того времени. Влияние его было столь велико, что почти все произведения как научного, так и художественного характера, связанные с историей Южной Украины и Запорожья, носили более или менее явные следы 63 его влияния» . С. Боровий в одній із розвідок саркастично зауважив, що Скаль- ковський «был едва ли не единственным историком, вся дея- тельность которого целиком была посвящена одной лишь теме – 64 “Новороссии”» . Відтак його ще за життя іменували «Геродотом 65 Новоросійського краю» . У метафоричному сенсі А. Скальковський являв собою звичний типаж провінційного чиновника-історика, котрий посів становище —————— 62 , : . . ; . . 1749. - . – , 1841; . . – ., 1847; . . .– , 1848; . . – , 1848; . - (1715–1874). – ., 1849; . - . – , 1850. – . 1: , - , ; , 1853. – . 2: ; . .– ., 1851; . 1867 .– ., 1868 . 63 - . XVIII . (1734–1775 .). – // .– . 3806, . 1, . 3, . 2. 64 . . . . // .– , 1960. – . 1. – . 175. 65 . . : .– , 1998. – . 4, 23. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 127 напівофіційного історіографа Новоросії («почтенного историка Ново- 66 российского края») , про що красномовно свідчить присвята його роботи Новоросійському та Бессарабському генерал-губернатору, графу Михайлу Воронцову. Зазначимо, що вже у вступі до згаданого двотомника А. Скаль- ковський задекларував свої дослідницькі устремління щодо місцевої минувшини у вигляді плану історичних студій, узгодженого з графом М. Воронцовим. Але початкова ініціатива зі створення цієї праці начебто постала знизу, зокрема була викладена у доповідній записці майбутнього автора до вищевказаного генерал-губер- 67 натора . Наміри підготувати місцеву і, водночас, офіційну «історію Ново- росії» мав ще славнозвісний герцог А.-Е. де Рішельє, котрий замовив її своєму земляку, французькому маркізу Габріелю де Кастельно 68 (Marquis Gabriel de Castelnau, 1757–1826) . Його праця – «Essai sur l’histoire ancienne et moderne de la Nouvelle Russie…» («Досвід давньої та сучасної історії Новоросії…», 3 томи), котра була видана 1820 р. (перевидана 1827 р.) у Парижі, подавала виклад історії краю від античних («скіфських») часів до початку ХІХ ст. Однак, саме «історії Новоросії» (у межах другої половини XVIII – початку ХІХ ст.), попри масштабність праці (понад тисяча сторінок) було відведено досить скромне місце – адже студія Г. де Кастельно фактично охоплювала понад двохтисячолітню минувшину майже всього Північного Причорномор’я, зокрема України, Молдови, Дону, Кубані, Кавказу та ін. Причому французький історик-емігрант, хоч і однозначно вирізняв українців-малоросів від великоросіян і навіть висловлював щире захоплення козацькою звитягою й мужністю, представляв історію України, зокрема ліквідацію Січі, здебільшого з проурядових позицій. Під «історією Новоросії», на думку автора 69 цього тритомника, переховувалася історія 80-ти народів . Водно- час, власне «новоросійська» минувшина другої половини XVIII – початку ХІХ ст., за висловом Д. Багалія, подавалася Г. де Кастельно —————— 66 . - .– , 1885. – . 64. 67 . . . – . 30. 68 Є. V– V . : - .– , 2013. – . 470 ( . 1). 69 Є. V– V . - .– – , 2012. – . 502-511. 128 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі у панегіричному дусі з наголосом на виключній ролі його високого 70 покровителя – герцога А.-Е. де Рішельє . На відміну від свого французького попередника, А. Скальков- ський окреслював межі Новоросійського краю у відповідності до адміністративних кордонів Херсонської, Катеринославської та сте- пової частини Таврійської губерній. Причому верхня хронологічна межа його роботи визначалася за допомогою доволі своєрідного установчого запиту – «объяснить ход происшествий со дня, когда безвестная и безлюдная доселе Степь Новороссийская выступила 71 на Европейское историческое поприще» . Ймовірно, що вилучення Скальковським з «новоросійської» ми- нувшини південної частини Криму пов’язане з багатою політичною й етнічною історією півострова доби античності та середньовіччя, котру було складно втиснути у прокрустове ложе таких вихідних концептів, як-от опанування дикого Степу російською зброєю і плугом із подальшим «тріумфальним творенням Нової Росії». Загалом у його баченні місцева історія мала бути локалізована здебільшого імперською чи російською добою, щоб у жодному разі не перетворитися в історію всіх або більшості народів, які мешкали в Північному Причорномор’ї у різні історичні епохи, подібно до вищеназваного тритомника Г. де Кастельно. Вочевидь, такий підхід був однозначною відповіддю на базову настанову – місцева історія мала розпочатися з російських військово-політичних і колоніза- ційних потуг. Оскільки праця Г. де Кастельно залишалася маловідомою на теренах імперії Романових, Скальковський як історик Новоросії практично не мав попередників. Відтак він опинився у досить пікантному становищі. «Історія Новоросії» поставала перед ним майже як своєрідна tabula rasa, що висувало на перший план набуття матеріалів і документів із «перших рук», себто ставило архівні й археографічні практики на провідне місце. Отож пошуки відповідей на запит, сформульований істориком разом із графом М. Воронцовим, несподівано перемістилися з офіційної ниви розпо- рядчих і законодавчих документів Російської імперії до царини архівної та джерелознавчої евристики. Власне, джерела та їхні свідчення справляють настільки потуж- ний вплив на «новоросійську» оповідь А. Скальковського, що у —————— 70 . . ( )/ « ». – ., 1889. – . 3. 71 . // . – . 1. – . . Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 129 передмові автор підкреслює: «Здесь не помещено ни одно проис- шествие, ни одно имя, ни одна цифра, которых бы нельзя было подтвердить документом, извлеченным из местных Архивов 72 (курсив А. Скальковського. – Авт.)» . Утім, історик мусив співвідносити, «узгоджувати», «розміщувати» та репрезентувати відомості, здобуті під час розробки «сирого», необробленого фактографічного матеріалу, віднайденого у процесі архівної і джерелознавчої евристики, з настановами, сформульо- ваними місцевим керівництвом щодо представлення й висвітлення минувшини Новоросійського краю. Так чи інакше, але верхня межа «історії Новоросії», котра, за логікою цих настанов, мала розпо- чатися від військово-колонізаційних проектів, відомих як Нова Сербія та Слов’яносербія у середині XVIII ст., фактично була «відсунута» під впливом документальних свідчень у викладі А. Скальковського до перших десятиліть того ж сторіччя, хоч і у вигляді дуже стислого вступу чи передісторії до першої частини. Дослідницькі мотиви А. Скальковського в жодному разі не варто ідеалізувати, позаяк його висвітлення та представлення «історії Новоросії» безперечно нав’язувало суспільній свідомості військово- політичний і колонізаційний смисли, що відображали офіційні настанови місцевої адміністрації. Не випадково історик-чиновник підкреслює, що Новоросійський край лише 1751 р. здобув право на 73 «историческое свое существование» . Проте у журнальній публікації 1838 р. він знову «відсуває» початок «исторической жизни» Новоросійського краю на кілька десятиліть – до «основания Укра- 74 инской линии в 1731 году» . Зрештою, авторські конотації доволі добре простежуються у вступних заувагах до першого тому. «Теперь в след за оружием, за знаменами Русскими, пойдет плуг, земледелец и ремесленник – и селения заведутся рядом с крепостями, как бы под кровом оте- чественных пушек. От того История всех, с течением времени со- оружаемых Линий и крепостей, история поселений: 1. Военных, 2. Иностранных (колоний) и 3. Русских, т. е. переселения крестьян, мещан, шляхты, бродяг; история убежища (droit d’asile), дарован- ного всем чужеземцам, бесприютным и малоземельным, – все это есть вместе Летопись о ходе народонаселения и градонаселения в —————— 72 . – . X. 73 . . – . 1. – . 1-7. 74 . // - . – 1838. – . 18. – . 2: . – . 487. 130 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Степи, – есть История Новороссийского края (курсив А. Скальков- ського. – Авт.). Из-за Днепра вышли впервые Русские и иност- ранные воины и земледельцы в степь Новороссийскую, основали там жилища и, следуя общему закону распространения и умно- жения своего могущества, пошли далее и далее на Юг и не остановились, пока черные Орлы Русские не распахнули своих крыльев на берегах Черного и Азовского морей, пока от Дуная до Кременчуга вся степь не соделалась великой и цветущей Областью 75 Русскою», – підкреслює А. Скальковський . В іншому місці він характеризує «весь край Новороссийский», як «назначенный пере- 76 довой стражей Империи» . Минуле Новоросійського краю А. Скальковський репрезентує у вигляді шести т. зв. «історичних епох»: 1) «От перехода в степь сербов до учреждения 1-й Новороссийской губернии» (1751–1764); 2) «От учреждения 1-й Новороссийской губернии до генерал- губернаторства князя Потемкина-Таврического (1764–1775)»; 3) «От генерал-губернаторства князя Потемкина-Таврического до кон- чины императрицы Екатерины ІІ и учреждения 2-й Новороссийской губернии (1775–1796)»; 4) «От кончины императрицы Екатерины ІІ и учреждения 2-й Новороссийской губернии до основания градона- чальств» (1796–1803); 5) «От учреждения градоначальств до за- ключения Букарестского трактата» (1803–1812); 6) «От заключения Букарестского трактата до генерал-губернаторства графа Ворон- 77 цова (1812–1823)» . Така конструкція фактично калькувала основні віхи зовнішньої та внутрішньої політики російського уряду щодо південних окраїн імперії Романових, себто відповідала вищезгаданому плану істо- ричних студій, складеному у річищі вимог адміністрації, передусім графа М. Воронцова. У широкому розумінні двотомник А. Скальков- ського представляв не стільки політичну, соціальну та етнічну «минувшину Новоросії», скільки напівофіційну історію адміністру- вання й управління однієї з віддалених південних околиць Росій- ської імперії на загальному тлі військових подій і зовнішньопо- літичних потуг другої половини XVIII – перших десятиліть ХІХ ст. З означеної перспективи авторський виклад являв собою по- слідовний, здебільшого сухуватий і нудний огляд документів у —————— 75 . . – . 1. – . 7. 76 . – . 151. 77 . . – . 1. – . 7-252; . 2. – . 1-316. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 131 вигляді багатьох парафраз та прихованих цитат із безліччю ста- тистичних відомостей і таблиць, надмірні подробиці яких повсякчас заступали загальну палітру Новоросії як місцевої історії південного імперського порубіжжя. Водночас А. Скальковський настільки під- носив документальну й фактологічну спрямованість свого двотом- ника, що розглядав першу частину «Хронологического обозрения…» як «архив Новороссийской истории», себто як своєрідну збірку «подлинных документов о том: как в степи постепенно основывалась и устраивалась прекрасная область, составляющая теперь две Ново- российские губернии: Екатеринославскую и Херсонскую, как при- обретались ее завоевания: Крым и Очаковская область, и сведения об этом предмете доведены до того дня, когда новосозданный на берегу Черного моря город (Одеса. – Авт.), начал обращать вни- 78 мание России и Европы» . Відзначимо, що тільки на початку та наприкінці окремих роз- ділів «Хронологическое обозрение…» трохи оживлювалося за раху- нок вступних панегіричних нотаток у дусі імперської апологетики, як-от згадки про «великих, мудрих і просвічених» самодержців, які «уславили» російську історію, зокрема підкорили й освоїли дикий і пустинний Степ. За слушним спостереженням С. Борового, на роль єдиного рушія історії, за візією А. Скальковського, висувалося 79 «высшее начальство, поставленное “мудрыми монархами”» . Отож текст Скальковського являв собою укладену за хроноло- гічним принципом (автор означував свою працю як «летописание» краю) компіляцію із документів та статистичних відомостей, яка освячувалася та легітимізувалася проімперськими мотивами й офі- ційними розумуваннями. Приміром, варто згадати авторську тезу, котра повторювала російські урядові декларації кінця XVIII ст. про виключне право імперії Романових на володіння південним Степом, або Диким Полем: «Россия следственно, коей еще при Царе Алексее Михай- ловиче предалась Украина и ее колонии, считала себя de jure et facto (за законом і фактично. – Авт.) естественным владыкой и Степи 80 Заднепровской» . Ця настанова послідовно проводиться у тексті —————— 78 . . – . 2. – . . 79 . . . . .– . 179. 80 . . – . 1. – . 14. 132 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі двотомника Скальковського, зокрема, у низці панегіричних пояс- нень, коментарів і відступів. Вочевидь, подібні зауваги доволі виразно окреслюють провідні авторські інтенції. За великим рахунком, А. Скальковський повер- нувся до старої пропозиції останніх десятиліть XVIII ст. у ре- презентації назви «Новоросія» як простору, здобутого російською зброєю та освяченого імперською славою. Проте до першої частини цієї формули долучилася ще друга – терени, опановані російською колонізацією, котра у його викладі подавалася з перспективи «благоустройства Новороссии», зокрема з пафосним акцентуванням на незвичайному «рвении, с каким переселяются в Новороссийский 81 край люди всех наций и званий» . Схоже, що така конотація А. Скальковського була найактуальнішою у світлі господарських і суспільних практик на зламі 1820-х – 1830-х рр. Та, попри доволі помітний резонанс і популярність праць А. Скальковського, термін «Новоросія» й далі продукував суперечливі смисли, оскільки залишався досить складним та збірним офіційним догматом і, водночас, вживався як метафорична й розмита назва, котра циркулювала у культурному просторі на означення відда- лених південних околиць імперії Романових. Від другої третини ХІХ ст. у циркуляції назв «Новоросія» та «Новоросійський край» поступово простежується їх ретроспективне поширення на інші історичні епохи включно до доби класичної 82 давнини . Власне, опанування культурної спадщини античності та наступних епох і включення їх до імперського культурного простору у вигляді т. зв. «передісторії Новоросії» стало одним із основних завдань Одеського товариства історії і старожитностей, заснованого у березні 1839 р. З одного боку, такі метаморфози суспільної думки і свідомості відображали узвичаєння тодішнього державно-політичного й адмі- ністративно-територіального статусу південних регіонів Російської імперії. Проте, з іншого боку, вони демонстрували спроби при- своєння/включення/пристосування давньої історії Північного При- чорномор’я до конструювання й представлення «новоросійського» —————— 81 . – . 2. – . 119. 82 . , // . – 1853. – № 193. – . 194. – . 771-772; № 194. – . 775-776; . , . – , 1856; , , , - // . – , 1867. – . 6. – . 445-473. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 133 дискурсу. У широкому сенсі попередні історичні епохи розглядалися як свого роду предтеча чи передісторія Новоросійського краю, себто як т.зв. «доісторична частина», точніше, «попередній додаток» до «славетного російського минулого» XVIII – початку ХІХ ст. Від середини ХІХ ст. минувшину південних окраїн прагнуть вмонтувати й у загальноросійську історію, себто представити як неодмінну частину буття т.зв. «русского мира». Тож у місцевих календарях й інших виданнях з’являються своєрідні «хронології історії Новоросійського краю», котрі розпочинаються від доби дав- ньої Русі. Приміром, у календарі 1847 р. ця «новоросійська» хро- нологія бере початок від великого київського князя Володимира, зокрема від символічного 988 р. – «Св. Крещения в завоеванном им древнем городе Херсонесе, развалины коего находятся близ нынеш- него Севастополя». Крім того, зазначена хронологія містила ще низку прикметних дат, як-от 1016 р. – «Мстислав Владимирович Удалый, Князь Тмутараканский, помогает Византийцам уничтожить последние остатки Козарской (Хозарської – Авт.) державы на Таврическом полуострове»; 1068 р. – «сделана надпись на известном Тмута- раканском камне, содержащая измерение пролива между Таманью и Керчью, произведенное по повелению Князя Глеба Святославича»; 1159 р. – «Георгий Нестерович, воевода Ростислава-Михаила Князя Киевского, разбивает Берладников, опустошавших Олеши, древний торговый город при устье Днепра»; 1559 р. – «первый поход войск Московских под начальством Князя Адашева, по Днепру, от Кре- менчуга до Очакова и оттуда до Перекопа»; 1696 р. – «Взята у Турков 83 Петром І крепость Азов» . Зазначимо, що у цій хронології згадувалися й інші дати: похід великого литовського князя Ольгерда 1363 р., перше посольство кримського хана 1473 р. до Москви та поселення князя Дмитра Вишневецького з козаками на острові Хортиця 1566 р. Але загальна спрямованість «новоросійської» хронології очевидна, позаяк вона синхронізувала події місцевої та загальноросійської минувшини, себто включала минуле південних земель імперії до історії «русского мира». Тим паче, що левова частка цієї хронології обіймала історичні події другої половини XVIII – початку ХІХ ст. Паралельно із термінами-назвами «Новоросія» та «Новоросій- ський край» циркулювали й інші означення, як-от Південна Росія —————— 83 - // 1847 .– , 1846. – . 50. 134 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі (рос. Южная Россия) і Південна Русь (рос. Южная Русь), котрі набули навіть ширшого вжитку, порівняно з першими, хоч і не мали виразної просторової локалізації. Зазвичай вони покривали більшу територію, аніж землі трьох губерній (Катеринославська, Таврійська 84 та Херсонська) , але їх вживання, як правило, не мало чіткої адресної спрямованості. Тому доволі часто похідні назви «південно- руський» і «новоросійський» застосовувалися майже як рівнозначні. Більше того, іноді з Південною Росією ототожнювали саме Ново- 85 російський край, принаймні у вузькому розумінні . Тим паче, що суспільні практики першої половини ХІХ ст. на його обширах відображали неабияке мультиетнічне та полікультурне розмаїття, що призводило до своєрідних світоглядних й інтелектуальних метаморфоз. Скажімо, у подорожніх записках російського публіциста, архео- лога й етнографа А. Терещенка споглядаємо досить цікаві розуму- вання та рефлексії, які демонструють панівні стереотипи великоро- сійської свідомості у контексті буття тодішньої Новоросії. Зокрема, відвідування приморського центру Новоросійського краю спричи- нило такий авторський коментар: «Одесса и ее жители производят столько разнообразных впечатлений, что затрудняешься, с чего начать. С города ли? Это какой-то особенный образ построек: смесь Азиатского, Готического, древне-Германского с башнями рыцарс- ких веков, Итальянского с широкими фантастическими в три света окнами; одним словом, если указывать на всю эту пестроту, то она затемнит прелесть города. Даже Православные храмы порабощены причудливо-игривому воображению. Проходя по улицам, глаза разбегаются по зданиям, от простых, вроде мазанок, крытых чере- пицею; слух всюду поражается говором иностранным. Если бы волы чумаков, идущих обозами по широким и прекрасным мостовым, – чумаков с загоревшими лицами и длинными висячими усами, подобно древним Скифам, не напоминали нам, что Одесса город Русский: то можно бы утверждать, что этот теплый уголок 86 России есть уголок чужеземцев» . Процитоване розумування А. Терещенка мимоволі виказує про- мовисті та парадоксальні риси тодішньої імперської свідомості —————— 84 . . . // . – 1853. – . 78. – . 3. – . 4 ( . 4). 85 . . - .– , 1881. – . V. 86 . . . // . – 1853. – . 78. – . 3. – . 55-56. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 135 освічених верств суспільства, позаяк наявність в Одесі валок чумаків-українців розглядалася автором як ознака російської при- належності цього міста. Більшою мірою наближені до реальності враження А. Терещенка від інших новоросійських губерній, зокрема Катеринославщини. «При посещении моем в первый раз Новороссии, я думал встретить здесь одних Русских и вместо их встретил Малороссиян, которые образовали так сказать Ново-Малороссию», – з неприхованим подивом констатує автор подорожніх записок, який прагнув спо- лучити представлення певного компендіуму загальних відомостей із досвідом мандрівника, опертим на особисті враження та спосте- 87 реження . Отож А. Терещенко замість сконструйованої й омріяної в уяві «Нової Росії» віднайшов іншу соціо- та етнокультурну реаль- ність, яку навіть назвав «Новою Малоросією»! З такої перспективи одеські пасажі А. Терещенка видаються дещо дивними, оскільки у подорожніх нотатках про Катеринослав він підкреслює, що «господствующий народ составляют Мало- россияне… Обряды и образ жизни чисто Малороссийские и самые 88 песни те же заунывно-плачевные» . Причому цікаві не стільки констатація самого факту домінування української людності на теренах т. зв. «Новоросії», добре відомого і загальновизнаного у російській та українській історіографії, скільки реакції і метамор- фози тодішньої свідомості на його «відкриття» чи осягнення, що чудово ілюструють тексти А. Терещенка. Втім, у середині ХІХ ст. поступово намічається поворот до культурницького наповнення цієї назви-топоніма, котрій прагнуть надати великоросійського забарвлення. Такі трансформації розгор- таються вже у першій половині століття, але набувають особливої динаміки у пореформену добу, себто протягом 1860-х – 1870-х рр., коли імперія Романових була змушена тією чи іншою мірою від- повідати на виклики тогочасної модернізації. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі – «офіційній столиці Новоросійського краю» – засновується Новоросійський уні- 89 верситет , хоч подібні проекти побутували ще у 1840-х рр. За —————— 87 . . I. .– .4 ( . 4). 88 . – . 11-12. 89 . . , , : .– , 2007. – . 25. 136 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі спогадами сучасників, відкриття нового імператорського універ- 90 ситету відбувалося «офіційним порядком», себто у казенному дусі . Крім того, постала ціла низка періодичних видань, зорієнто- ваних на представлення поліетнічної й мультикультурної окраїни як частини загальнокультурного простору Російської імперії – «Ново- российский телеграф» (1869–1903), «Новороссийские ведомости» 91 (1869–1872), «Новороссийский листок объявлений» (1881–1883) , «Записки Новороссийского университета» (1867–1919) та ін. У рекламному оголошенні про передплату «Новороссийского телеграфа» це видання позиціонувалося як репрезентант виключно російських, точніше великоросійських інтересів. «Наша восемнад- цатилетняя редакторская деятельность позволяет нам, не прибегая к обычным рекламам и обещаниям, заявить, что ежегодно улучшая нашу газету и постепенно увеличивая ее формат, мы достигли того, что “Новороссийский Телеграф” пользуется лестным вниманием большинства русского населения края… Направление «Новор[ос- сийского] Телеграфа» резко отличается от направления других местных газет, и потому нам незачем определять его при объяв- лениях о подписке. Скажем только, что мы держим знамя русской газеты, обязанной защищать в крае русские (виділення редакції «Новороссийского телеграфа». – Авт.) интересы, которые у нас попираются инородными племенами», – зазначалося в анонсі про 92 редакційні наміри та політику цього періодичного видання . На шовіністичні устремління «Новороссийского телеграфа» вказують і 93 сучасні дослідники . Такі проурядові культурні й освітні практики мали спричи- нитися до формування більш-менш однотипних образів південних і південно-східних земель як невід’ємної частини імперії Романових, попри суттєві етнокультурні відмінності цього регіону та його давню історію, котрі дедалі більше давалися взнаки протягом останньої третини ХІХ ст. Варто наголосити, що побутували й інші назви, пов’язані з терміном «Новоросія». У 1857 р. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було перейменоване у Новоросійське козацьке військо, котре —————— 90 . . // .– , 1999. – . 11. 91 1703–1900 . ( ). – ., 1915. – . 246-247, 398. 92 1893 . – , 1892. – . 22. 93 . Є // є . – ., 2009. – . 91. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 137 94 проіснувало до кінця 1860-х рр. Проте ця назва відображала радше його місцеву приналежність, аніж мала якийсь особливий соціо- культурний сенс. Утім, пореформені 1860–1870-ті роки нав’язували суспільній думці й низку ремінісценцій і конотацій щодо експансіоністських потуг імперії Романових протягом XVIII ст., зокрема ретроспекції щодо відомого «грецького проекту» Катерини ІІ. Адже війни росіян із турками постійно продукували ряд аналогій із її планами щодо створення на «оттоманських уламках» греко-православної імперії зі столицею у Константинополі. З такої перспективи «новоросійська колонізація», передусім діяльність князя Г. Потьомкіна, репрезенту- валася деякими авторами як важлива і навіть головна складова «грецького проекту». На думку П. Щебальського, «занятие Крыма и сооружение флота на Чёрном море то же суть звенья той цепи идей, которая назы- вается Греческими проектами: а если таковы были действительно виды тогдашней русской политики, то Новороссийский край должен был составлять как бы грудь того исполина, который охватывал Черное море с двух сторон, и крымское ханство весьма естест- венно должно было представляться “бородавкой на носу” (по выражению ІІотемкина), которую снять было неизбежной необхо- 95 димостью» . Такі погляди значною мірою поділялися багатьма тодішніми російськими діячами, котрі мріяли про реванш після болючої поразки у Кримській війні 1853–1856 рр., який досить часто ретроспективно пов’язували з експансіоністськими проектами XVIII ст. Отож Новоросія мала стати неодмінною складовою сумнозвісної візії про т.зв. руський світ, зокрема посісти місце одного з наріжних елементів, пов’язаних із конструюванням великоруської ідентич- ності. Проте спроби надати нового імпульсу і створити солідне культурне підґрунтя «новоросійському» дискурсу зрештою привели не тільки до його суттєвого розширення, а й до часткового пере- форматування, позаяк останній мусив включати/засвоювати/ трансформувати інші етнокультурні елементи. Тому навіть на —————— 94 . : // . – 1861. – . 2, № 4. – . 343-370; . . ( ) . 1828–1869: .– , 1997. 95 . . ё / . « , - . . 1». – ., 1868. – . 13. 138 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі сторінках видань із виразною проурядовою орієнтацією Новоросій- ський край дедалі частіше поставав як історичний регіон/область із давньою історією. Скажімо, у багатотомній і розкішно виданій «Живописной России» за редакцією віце-голови імператорського Російського географічного товариства П. Семенова «історія Ново- 96 росії» викладалася від античних часів до Кримської війни . Більше того, у межах «новоросійського» дискурсу з’являється 97 98 низка праць істориків (Д. Багалій, Д. Яворницький , В. Ястребов та ін.), які тією чи іншою мірою прагнуть пристосувати його для представлення малоросійської/української історії. Водночас публі- 99 100 куються роботи, присвячені єврейським , болгарським , грець- 101 102 ким , німецьким , шведським (переселення 1781–1782 рр. з о-ва 103 Даго у Балтійському морі) та іншим сюжетам «історії Новоросії», передусім порушуються проблеми її заселення та колонізації, котрі помітно диференціюють й урізноманітнюють «новоросійський» дис- курс. Останній волею-неволею набуває розмаїтих культурних і поліетнічних прикмет. З-поміж цих текстів чільне місце посідала відома студія Д. Ба- 104 галія, присвячена колонізації Новоросійського краю . На думку Н. Полонської-Василенко, зазначена робота «сыграла видную роль в расширении интереса к истории Южной Украины, но главный —————— 96 . , , , .– .– ., 1898. – . 5: , . 2. 97 . . .– , 1889. 98 . . , / « - - ». – , 1894. 99 . . . .– , 1901. 100 . . : // ё . – 1908. – . 41. – . 1-238. 101 . // . – 1884. – № 4. – . 673-684; . XVIII . – ., 1909. – . 205-220. 102 . . - .– ., 1869. – . 1. 103 . XVIII . – . 221-226. 104 . . . Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 139 центр внимания автора лежал в позднейшей эпохе – времени после 105 ликвидации Сечи» . Показово, що вступні нотатки до цієї студії Д. Багалія доволі добре репрезентують його дослідницькі інтенції, хоч вони і сфор- мульовані у досить обережному, компромісному дусі з огляду на вимоги й стандарти імперського культурного поля. Відтак автор представляв ці завдання у такому вигляді: «постараемся проследить в общих чертах распространение русского государства и движение народонаселения к югу, к заветному побережью Черного и Азовского морей; попытаемся определить виды и формы, размеры и быстроту колонизации, роль в ней государства и народа, русского племени и иноземцев; вместе с тем сделаем краткий очерк зачатков местной культуры, развивавшейся параллельно с колонизацией края и находившейся в прямой, непосредственной связи с этой последней, 106 можно сказать, всецело определявшеюся ею» . Утім, незважаючи на компромісні настанови, проголошені у попередніх заувагах, Д.Багалій використовував «новоросійський» дискурс для представлення, власне, української історії. Тому роль перших поселенців Новоросійського краю у його праці однозначно 107 відведена запорозьким козакам . Д. Багалій виявився одним із перших дослідників, який вказав на домінування українського населення на обширах Новоросії, хоч і у доволі обережному і поміркованому вигляді. «Судя по тому, что в настоящее время малоруссы составляют преобладающую группу населения, можно предполагать, что и в прежнее время они представляли из себя наиболее численную народность; и такое предположение оправдывается всеми известными нам историчес- 108 кими данными», – підкреслював він . Звісно, праця Д. Багалія не була позбавлена низки комплімен- тарних зворотів на адресу князя Г. Потьомкіна та інших російських урядовців. Але історик не забував згадувати й про численні провали імперської політики на теренах колонізації й адміністрування Новоросійського краю, тобто прагнув показати доволі складні, розмаїті та суперечливі процеси, переважно в об’єктивістському дусі. Більше того, Д. Багалій відзначив істотні відмінності між —————— 105 - . . – . 5. 106 . . . – . 5. 107 . – . 20-27. 108 . – . 59. 140 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі українською та російською колонізацією південно-східних степів, зокрема вказував на різні соціальні підоснови, станові й госпо- 109 дарські особливості та ін. Схожі конотації споглядаємо і у передмові до збірки етногра- фічних матеріалів херсонського етнографа й археолога В. Ястребова. Зокрема, її укладач зазначав: «Район, в котором собраны предла- гаемые материалы – два северные уезда Херсонской губернии – представляет самостоятельный научный интерес, обуславлива- емый особенностями исторических судеб его. Оба эти уезда с давних времен составляли часть Вольностей Запорожского Войска, оба вошли потом в состав Новой Сербии, послужив опорным пунктом для колонизации новороссийских степей – как народной, 110 так и правительственной» . І хоч автор далі пише про формування особливого «новоросійського» типу народності, останню він розгля- дав як вислід розмаїтих етнічних і мовних впливів, передусім українських/малоросійських. Таке розширення і свого роду переформатування «новоросій- ського» дискурсу не лишилося поза увагою імперської цензури. Скажімо, вищевказані «Материалы по этнографии Новороссийского края», укладені В. Ястребовим, які передбачалося спершу опуб- лікувати на сторінках «Киевской старины», спричинили низку за- стережень Санкт-Петербурзького цензурного комітету, позаяк були 111 ілюстровані піснями на «малороссийском наречии» . Як бачимо, деякі напрями трансформації «новоросійського» дис- курсу обіцяли/анонсували у найближчому часі зародження й формування нових дискурсивних практик. Недаремно молодий сходознавець і публіцист А. Кримський (на той час відомий адепт М. Драгоманова!) у рецензії на «Материалы по этнографии Новорос- сийского края…», котрі були видрукувані в Одесі, відзначав, що «уезды Елисаветградский и Александрийский – это область, вполне заслуживающая особых исследований. В этнографическом отноше- нии оба уезда – типичные представители т. н. Новороссийского 112 края» . —————— 109 . – . 62-76. 110 . . // .– . 1. 111 : (1847–1914). . – ., 2013. – . 266-267. 112 . . .: . . - , - .– , 1894 // . – 1896. – № 2/3. – . 280. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 141 Це стисле і, можливо, навіть мимовільне означення «т[ак] н[азываемого] Новороссийского края», вжите А. Кримським у від- носно ліберальному, але все ж таки підцензурному російському журналі, промовисто ілюструє настрої й думки українських інте- лектуалів останніх десятиліть ХІХ ст. Та й сам М. Драгоманов вважав свідченням «розвитку» українських земель «між сусідніми царствами і начальствами» факт появи Новоросії – колишніх Вольностей війська Запорозького, які «начальство ділило на губернії (курсив М. Драгоманова. – Авт.), як знало само, прилучувало наші громади до чужих, населяло між нашими громадами чужих, зганяло 113 наші і т. д.» . Таким чином, альтернативні термінологічні пропозиції стосовно конструкта «Новоросія» та його похідних означень намітилися чи викристалізувалися десь на зламі ХІХ–ХХ ст., за умов, коли ук- раїнське історіописання формувалося у межах відмінних куль- турних просторів імперій Романових і Габсбургів. Відтак поступова сепарація від інституціональних впливів, інтелектуальних настанов і культурних орієнтирів імперського простору відбувалася в укра- їнській історіографії протягом тривалого часу, іноді у доволі супе- речливому і складному вигляді. УКРАЇНСЬКІ ПРОЕКЦІЇ НАЗВИ РЕГІОНУ ТА ЇХ ПРЕДСТАВЛЕННЯ У СОЦІОГУМАНІТАРИСТИЦІ ХХ ст. Перші реальні спроби демонтажу конструкта «Новоросія» й роз- риву з «новоросійським» дискурсом зробив М. Грушевський, який запропонував уживати в українському історіописанні термін 114 «Полуднева Україна». Дефініції «Полуднева» (Південна) та «Східно- 115 Полуднева» (Східно-Південна) Україна циркулюють уже на сторінках його монументальної й багатотомної «Історії України- Руси». Приміром, один із розділів сьомого тому має назву «Східно- Полуднева Україна в XV–XVI вв.». Такі означення-назви ширяться і в —————— 113 . « є » [ « » 1878 .] // . . . – ., 1991. – . 280. 114 . - : 11 ., 12 . – ., 1992–1997. – . 3. – . 151, 153, 351; . 4. – . 76; . 5. – . 365; . 7. – . 563; . 9, . 2. – . 975, 1158. 115 . - . – ., 1991. – . 1. – . 20. 142 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 116 інших працях М. Грушевського, а також у текстах його учнів і 117 дослідників , які співпрацювали з найвидатнішим українським істориком. Зазвичай ці означення ще не мали виразної й однозначної просторової локалізації й уживалися, як правило, у досить широких регіональних або компаративних контекстах. Та вже сам факт їхньої появи на імперському культурному полі свідчив про визрівання, формування та висунення інших етнокультурних й історичних уявлень щодо теренів побутування українського народу/нації. Масштабні, навіть руйнівні соціо- та етнокультурні зрушення початку ХХ ст. (світова війна та революція) спричинилися до того, що низка авторів (Д. Багалій, Д. Яворницький та ін.), які раніше тою чи іншою мірою позиціонували себе у межах «новоросійського» дискурсу або прагнули вписатися до нього з різних мотивів, зокрема для представлення малоросійської/української минувшини у коор- динатах імперської науки, докорінно змінюють спрямованість дослідницьких практик. Наприклад, вищезгадана студія 1889 р. «Колонизация Ново- российского края…» Д. Багалія вже 1920 р. була перевидана у переробленому вигляді українською мовою з новою назвою – «Заселення Південної України (Запорожжя й Новоросійського краю) і перші початки його культурного розвитку». Кардинально трансформувався й загальний рефрен тексту Д. Багалія, який розпочинався зі знакової конотації: «Ми будемо оповідати про південну Україну, котра заселена була запорож- ськими козаками і називалася Запорожжям, а потім Новоросією або Новоросійськими степами і захоплювала сучасні Катерино- 118 славську, Херсонську і почасти Таврицьку губ.» . У такому світлі заселення та колонізація Новоросії репрезенту- валися як один з періодів історії України, хоч автор студії не дуже обтяжував себе переробкою попередніх текстів, а низку історіо- графічних зауваг і коментарів, які у російськомовній версії 1889 р. були вступними нотатками, переніс до прикінцевих приміток по- части в урізаному, почасти у трохи зміненому вигляді. —————— 116 . є // , . . (1894–1904). – , 1906. – . 298. 117 . : // є . – ., 1909. – . 3. – . 51. 118 . . ( ) .– , 1920. – . 3. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 143 Подібні метаморфози споглядаємо і у працях Д. Яворницького, котрий, на відміну від Д. Багалія, означував цей регіон як Степову Україну, у межах якої новоросійська колонізація подавалася на тлі скасування вольностей запорозького козацтва та пізнішого закріпа- 119 чення місцевих мешканців . 120 Назву «Степова Україна» вживав і М. Слабченко , хоч у його текстах трапляються й інші термінологічні означення. Під цією ж 121 назвою була видана велика збірка дидактичних матеріалів одесь- ких педагогів і науковців 1930 р., яка також була спрямована на демонтаж «новоросійського» дискурсу. Наприклад, у розвідці одного з авторів і, заразом, колишнього репрезентанта «новоросійського» дискурсу, одеського історика Єв- гена Загоровського підкреслювалося: «… р. 1764, уряджається Новоросійська губернія; одне з головних завдань її – широка урядова колонізація Степової України. Поставлене Новоросійській губернії колонізаційне завдання неминуче мало призвести до конфлікту з тими корінними мешканцями й власниками Степової України, за яких себе вважали по праву запоріжці, що й собі розгорнули в цей час інтенсивну хліборобську колонізацію своїх “Вольностей”… Ця боротьба, щораз більше розпалюючись, дійшла свого апогея під час русько-турецької війни 1768–1774 рр., яка відкрила широкі пер- спективи перед російським торговельним капіталом – заволодіти берегами Озівського й Чорного морів, вони бо потрібні були для посідання багатих степів Надчорномор’я, а також для використання чорноземлі цих степів з метою організації хлібного експорту через знову здобуте побережжя. Конфлікт поміж старою, народньою, і новою, урядовою формами колонізації Степової України закінчився катастрофою 1775 року – зруйнуванням Запорізької «Січі» та інкорпоруванням її «Вольностей» у склад областей, безпосередньо 122 підлеглих російській адміністрації» . Зрештою, ті чи інші новації щодо означення терену колишньої Новоросії, але у світлі представлення й конструювання історії Украї- ни, побутують у текстах цілої низки українських істориків і вчених- —————— 119 .. . – , 1929. – . - . 120 .Є. - - . – . 1. – . 5, 9, 200, 243; . 2. – . 25, 126, 129, 178. 121 : - .– – , 1930. 122 Є. // .– . 62. 144 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 123 гуманітаріїв 1920-х рр., зокрема В. Біднова , В. Дубровського, 124 125 А. Кримського , І. Крип’якевича, Н. Полонської-Василенко , О. Ог- лоблина, С. Рудницького, А. Синявського, М. Слабченка, Д. Явор- ницького та ін. Окрім означення «Полуднева Україна» ширяться й інші назви – Степова, Чорноморська, Причорноморська Україна й ін. Очевидно, однак, що найбільшу роль у тодішніх культурницьких й інтелектуальних потугах щодо витіснення/заміни «новоросій- ського» дискурсу південноукраїнським/полудневоукраїнським відіг- рав М. Грушевський. За його ініціативою серед ряду порайонних комісій зі студіювання різних регіонів України при ВУАН у середині 1920-х років була створена Комісія історії Полудневої (Степової) України. У її роботі брала участь низка співробітників Науково- дослідної кафедри історії України М. Грушевського, зокрема Т. Гав- 126 риленко, Д. Кравцов, М. Ткаченко та В. Юркевич . У другій половині 1920-х рр. готувалася до друку ціла серія порайонних або територіальних збірників, яка мала спричинитися до ініціювання й упорядкування регіональних студій з історії України. За свідченням М. Грушевського, на 1927 р. (згодом 1928 р.) планувалася підготовка збірника наукових праць «Полуднева 127 Україна» . Але цей процес з огляду на фінансові й організаційні проблеми 128 суттєво затягнувся та ще ускладнювався змаганнями між про- відними українськими вченими, насамперед М. Грушевським й —————— 123 . // , . . .– , 1925. – . 1. – . 291-356. 124 . – / . . – ., 1930. 125 - . є // . є - . – ., 1929. – . 83-102; . . 1787 // - . – ., 1929. – . 24. – . 303-366. 126 . - . . - (1924–1930 .). – ., 1999. – . 353-355. 127 . . . « » // . – 1991/1992. – № 3/4–1/4. – . 69; . ., . . ’ « - » // : . – ., 1993. – . 5, . 2. – . 280. 128 . . // . – 1991/1992. – № 3/4–1/4. – . 56. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 145 129 М. Слабченком . Останній за підтримки Д. Багалія й М. Яворського наприкінці 1929 р. очолив Комісію історії Полудневої (Степової) 130 України . Тому збірник передали до видавництва 1930 р., а, мож- ливо, навіть ще пізніше, себто тоді, коли це видання практично вже не могло вцілити у горнилі сталінських чисток і репресій. Фактично підготовлений збірник був знищений під тиском ра- дянської цензури 1931 р. чи 1932 р. У цьому збірнику мали бути надруковані статті Б. Варнеке, О. Варнеке, Т. Гавриленка, В. Ге- риновича, Є. Загоровського, К. Копержинського, І. Крип’якевича, Д. Кравцова, М. Макаренка, В. Пархоменка, Ф. Петруня, О. Рябініна- Скляревського, П. Тутковського та ін., які охоплювали практично всі 131 періоди з історії Південної України . У своїй передмові до цього збірника Грушевський намагався представити Полудневу/Південну Україну як терен змагання і взаємодії різних світових культур протягом відмінних історичних епох, зокрема сформулював вихідні настанови щодо регіональної концептуалізації національної історії України. «Першими підста- вами» («двома великими творчими силами») розвою народу вчений 132 уважав народність та територію . В «Історії української літератури» М. Грушевський метафорично означував територію як «історичний верстат», який доля призначила «східно-полудневій, українській 133 галузі» . Отож збірник «Полуднева Україна» був складовою частиною широкої програми регіональних студій, яку започаткував історик після повернення до Радянської України. Ця програма мала на- скрізний рефрен – осягнути українське минуле як територіальну історію народу/нації в її районному/регіональному розмаїтті. Зазначимо, що вчений надавав особливого значення колоні- заційним процесам, які докладно висвітлені на сторінках його «Історії України-Руси». Більше того, за його візією колонізація не тільки задавала той чи інший темп історичної еволюції народу, а й значною мірою впливала на його етнічну формацію. «Отсі зміни, сі —————— 129 . .Є. (1882– 1952). – , 2004. – . 180-181. 130 . (1882– 1952). – , 2004. – . 15-16. 131 . , , (1920–1941) // : . . . . 70- : 2 .– – , 2004. – . 2. – . 574-575. 132 . // - . – . 1. – C. 8. 133 . : 6 ., 9 . – ., 1993. – . 1. – . 86. 146 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі колонізаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етніку, полишили глубокі сліди в фізіономії української народності», – підкреслював М. Грушевський. У «сих флюктуаціях 134 згинула страшенна маса народнього капіталу» . Зрештою, у рецепції М. Грушевського колонізація – це не тільки опанування, заселення й упорядкування того чи іншого простору, а соціальний, культурний, політичний та господарський терен істо- ричного побутування українського народу, який виявляє його твор- чий потенціал і життєву силу. Тому в авторських коментарях про колонізаційні здобутки українських переселенців неодноразово про- ступають нотки гордості за своїх пращурів. Такою, скажімо, виглядає заувага М. Грушевського про колоніза- цію пограничних земель Російської держави у XVII cт., коли «голий ограбований український демос упередив державну велико-руську народність, в часи найбільших лихоліть своїх опанувавши простори московської України – перехопив у великоруської народности сі території, географічними і політичними обставинами властиво їй 135 призначені до скольонізовання» . З цієї перспективи автор «Історії України-Руси» прагнув з’ясу- вати, як ті чи інші флуктуації й метаморфози історичного процесу діють на певному регіональному полі за відповідного географічного та природного середовища, політичних і соціокультурних передумов тощо. Власне, йшлося про творення низки регіональних образів минувшини, котрі планувалося синтезувати в єдиній конструкції національної історії України. «Донедавна, та, можна сказати, що й нині ще «Новоросія» і «Україна» мислились і мисляться як поняття окремі, диспаратні (від лат. disparatus, себто несумісні. – Авт.), не зв’язані органічно. Процес освоєння Полудневої України слов’янською, в нинішнім вигляді українською людністю, що тягнувся протягом тисячоліть – понині ще не закінчився. Завдання істориків, з одного боку, ви- яснити постійність, стихійну непереможність і органічність сього процесу, з другого – з’ясувати ті перешкоди, що лежали на сім шляху і часами спиняли, руйнували і завертали назад сей колонізаційний похід і не давали можливості закріпитися на Побережу і на коло- нізаційних шляхах до нього. Важливо вивчити зовнішню історію сеї української експансії на Полуднє, висвітлити впливи сього коло- нізаційного походу на місцеві відносини в Степу і на Побережу, і навпаки – вияснити, які наслідки ся полуднева українська експансія —————— 134 . . – C. 14-15. 135 . - . – ., 1995. – . 8, . 2. – . 58. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 147 і зміни в ній – припливи на полуднє української людности і відпливи назад до лісостепу і лісової зони, вносила до українського життя в його колонізації запіллю, в лісостепі і в лісовій зоні», – підкреслював 136 історик . Але М. Грушевський не обмежувався заувагами щодо місця і ролі української людності у колонізації, переселенні та господарському і культурному опануванні Північного Причорномор’я. Заразом він запропонував власне тлумачення й оцінку «новоросійського» дис- курсу, котрий однозначно пов’язав із русифікацією, яку послідовно і невпинно проводив імперський уряд як на південноукраїнських землях, так і в інших регіональних обширах. Передусім М. Грушевський акцентував увагу на своєрідному привласненні російською історіографією вікових колонізаційних потуг багатьох поколінь українців. Більше того, він обстоював думку про русифікаторську спрямованість адміністративних, управлін- ських, культурницьких і соціальних практик імперського уряду й місцевих чиновників на просторі т.зв. «Новоросії». «Незважаючи на те, що колонізаційна маса і Новоросії, і Криму, і Донецького басейну, і Кавказького побережжя при всіх змінах зовнішніх режимів і форм зіставалась переважно українською, все таки штучно утворена заходами російського уряду культурна і національна мозаїка настільки затемнила сей основний колоніза- ційний і організований процес, що в уявленні всяких дальших і навіть близших обсерваторів “Новоросії”, як я зауважив вище, стала якоюсь цілком відмінною і новою формацією, майже нічим не зв’язаною з українським історичним процесом і створеною ви- ключно «мановением» російських самодержців та їх помічників. Міста сеї Новоросії – керівні позиції до котрих віками добивалась українська людність, діставали чужоплеменний склад і тим часом як урядові заборони позбавляли українську людність можливостей розвивати свою національну культуру, організовувати школу, пресу, літературу, театр, мистецтво – вся ся новоросійська мозаїка покривалась однобарвною русифікацією», – стверджував 137 М. Грушевський . Такий підхід був зорієнтований на впровадження і поширення української традиції представлення національної історії у районно- територіальному дусі й одночасне витіснення та деконструкцію імперського дискурсу у репрезентації минувшини як південного, так й інших регіонів України. —————— 136 . . – . 58-59. 137 . – . 67. 148 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Протягом 1920-х рр. намічаються та формуються, отже, концеп- туальні віхи і термінологічні означення з перспективи представ- лення української історії, котрі б мали однозначно витіснити імперський конструкт «Новоросія». Та розгром української науки, зокрема ліквідація ВУАН на початку 1930-х рр., знищення цілої низки українських інтелектуалів і громадсько-культурних діячів не дозволили закріпитися українській традиції історіописання щодо репрезентації історії Південної/Степової України. Здавалося б, що післяреволюційне повсякдення й офіційні прак- тики, котрі запанували у радянському культурному просторі від початку 1930-х рр., безперечно витравлять і спровадять у минув- шину «новоросійський» дискурс. Але радянська дійсність 1930-х рр. внесла суттєві корективи до дискурсивних практик. Натомість розпочалася поступова канонізація російського народу як «єдиного носія прогресу» й «головного творця» Радянського Союзу. Ця тенденція в ідеологічних та культурних практиках намі- тилася ще у другій половині 1930-х років, але набула повної сили і відповідного символічного підтексту вже від 1945 р. Тож ідея про «першість великого російського народу» поміж інших «рівних» на- родів у «братній радянській родині» доволі швидко транслювалася у царині ідеології та партійних оргвисновків, із яких перетікала до культурного і суспільного простору. Отож суттєво підносилася історична роль Російської держави, котра відтоді здебільшого репрезентувалася як «прогресивне» яви- ще, а у певному розумінні – як предтеча нової імперії – Радянського Союзу. За великим рахунком, ця метаморфоза суттєво відсувала на другий план класовий дискурс, який раніше був пануючим у радянській історіографії. Натомість до радянського історіописання імплементувалися старі імперські традиції, перероблені під новітні ідеологічні та культурні потреби, які посіли провідне становище у тодішніх історичних писаннях. Саме ці ідеологічні віяння та передумови забезпечили своєрідну консервацію, себто збереження «новоросійського» дискурсу, хоч і на периферії радянської соціогуманітаристики. Не випадково у пер- шому виданні «Большой советской энциклопедии» Новоросія озна- чувалася як «часть южной России у Черного и Азовского морей, охватывавшая в начале 20 в. Бессарабскую, Херсонскую, Таври- ческую (кроме Крыма), Екатеринославскую, Ставропольскую гу- 138 бернии и Донскую область» . Як бачимо, у першій радянській універсальній енциклопедії назва «Новоросія» не тільки репрезен- —————— 138 .– ., 1939. – . 48. – . 250. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 149 тувалася у дусі російського великодержавництва, а й територіально обіймала терен значної частини Північного Причорномор’я. Більше того, просторова локалізація Новоросії, котра за царських часів здебільшого обмежувалася трьома т. зв. «новоросійськими» губер- 139 140 ніями (іноді до неї ще відносили/включали Бессарабію ), де- факто суттєво розширилася. Втім, попри руйнівні й трагічні метаморфози, проблематика, пов’язана з представленням минувшини Південної України, пов- ністю не зникає з української радянської соціогуманітаристики, хоч і відтісняється на її маргінеси. Передусім, варто згадати про дослідницькі практики Н. Полонської-Василенко, котра не тільки опублікувала ряд розвідок з історії Південної України у московських 141 періодичних виданнях , а й 18 жовтня 1940 р. успішно захистила докторську дисертацію «Очерки по истории заселения Южной Украины» на Вченій раді Інституту історії АН СРСР у Москві. В українській радянській історіографії ця тема у 1930-х рр. уважалася абсолютно безперспективною. Відтак у машинописі своєї роботи авторка навіть емоційно наголосила, що «крупнейшие исто- рики Украины советовали мне, когда я начинала работу в Ак[адемии] Н[аук] УССР, переменить мою тему, которую я поста- вила себе – изучение Южной Украины – и перейти на изучение 142 истории Украины» . За великим рахунком, дисертаційна студія та інші роботи Н. Полонської-Василенко зберігали український дискурс у пред- ставленні історії Південної України другої половини XVIII ст., хоч і містили виразні, а подекуди загострені класові конотації, що знач- ною мірою диктувалося кон’юнктурними політичними обставинами й ідеологічними віяннями. Та, попри означені мотиви, авторці все ж таки закидали недостатню увагу до питань «історії господарства» й 143 «класової боротьби» . —————— 139 ., : .– ., 1904. – . 14. – . 138. 140 . – . - . °. – ., 1897. – . 6. – . 3505-3506; . . . . .– ., 1897. – . 21, . 41. – . 290. 141 - .. // . – 1942. – . 13. – . 130-174; . XVIII . // - . – 1941. – № 5. – . 30-46. 142 - . . – . 44. 143 . . : . . - // - . – 1940. – № 12. – . 136. 150 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі На думку О. Оглоблина – одного з офіційних опонентів (інші – В. Пічета та О. Савич) по дисертації Н. Полонської-Василенко, її праці «представляют собою очень ценный вклад в историю Запо- 144 рожья и Южной Украины» . В іншому місці О. Оглоблин зазначав, що «процесс заселения края, организация управления и т. п. ста- новятся для нас совершенно ясными, благодаря огромной, кропот- 145 ливой, почти филигранной работе Н.Д. Полонской-Василенко» . Проте Н. Полонська-Василенко не була єдиною з-поміж істориків кінця 1930-х – початку 1940-х рр., які прагнули тою чи іншою мірою втримати представлення південноукраїнського дискурсу на теренах радянського історіописання. Передусім, варто згадати одеського історика єврейського походження Саула Борового. Власне, останній являв собою своєрідний тип ученого-ерудита, «бродського аристократа» (за матір’ю, що походила з касти євреїв м. Броди) з надзвичайно високою дослідницькою культурою, ви- разними культурологічними, архівознавчими та бібліологічними інтенціями, вихідця з південної імперської околиці з її своєрідною мультикультурною атмосферою, котрий не дуже «вписувався» у канони жорсткого інтелектуального унормування, які формував ра- дянський режим. Приміром, ще у своїй ранній і, заразом, оригінальній та дуже цінній монографії про єврейську колонізацію С. Боровий украй негативно оцінював адміністративні практики російського царату, зокрема «колонізаційну ідеологію» й потуги «поліційних реформа- торів» на південних околицях імперії Романових (за виразом автора, «так называемой Новороссии»), які категорично означував як Сте- 146 пову Україну . Схожі оціночні конотації С. Боровий зберіг і у пізніших роз- відках, зокрема у ювілейній статті до 150-річчя заснування Одеси. Звичайно, ця публікація 1944 р. містила й традиційні «обрядові» пасажі, властиві радянському історіописанню, як-от «провідна роль партії», «боротьба пролетаріату», «класові протиріччя» і т. п. Та, незважаючи на ці «ритуальні» складові, автор однозначно розглядав виникнення Одеси як вислід «украинско-русской народной колони- 147 зации» . Заразом С. Боровий відзначавав, що, хоч пізніше Одеса й —————— 144 . . - « XVIII .» // .– . 3561, . 1, . 200 , . 31-32. 145 .– . 37. 146 . . . - . . . . .– ., 1928. – . 3-4. 147 . – . 41. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 151 стала адміністративним центром «так называемого Новороссий- ского края», але залишалася багатокультурним містом. Більше того, він наголосив, що «уже население Хаджибея, который по недора- зумению называют турецкой деревней, состояло главным образом 148 из украинцев» . Варто підкреслити, що такі оцінки й коментарі вимагали від автора неабиякої особистої мужності – адже вони викристалізу- валися у буремному та знаковому 1944 році, коли вже значною мірою визрів і формувався офіційний дискурс російського народу – «народу-вождя» й майбутнього «народу-переможця». Цей контраст породив складні життєві й творчі колізії на тернистому шляху С. Борового. Представлення південноукраїнської проблематики збереглося й на теренах української еміграції 1930-х – 1940-х рр., хоч і набуло низки досить специфічних обрисів у вигляді українсько-чорно- морського дискурсу. Такі дискурсивні практики постали під впли- вом воєнних і повоєнних настроїв, які рясно адсорбували, сполучали й транслювали геополітичні конструкти та націоналістичні устрем- ління на ниві регіональної концептуалізації. Їх найяскравішим вислідом стала чорноморська візія українського громадсько-полі- 149 тичного діяча, письменника й публіциста Юрія Липи . Власне, потужний духовний і культурний вплив чорноморської доктрини Ю. Липи спричинився до виникнення кількох невеликих еміграцій- них науково-дослідних інституцій. На цьому підґрунті постають самобутні еміграційні наукові і, заразом, громадські осередки – Український чорноморський інсти- тут (1940–1948) і Український океанічний інститут (1942–1948) у Варшаві та Західній Німеччині, котрі видавали «Чорноморський збірник» й «Океанічний збірник». «Приклади таких установ були в інших народів: поляки мали «Балтійський інститут» у Гдині, болгари «Чорноморський інститут» у Bapні, в Монако віддавна діяв «Океано- 150 графічний інститут», – згадував Л. Биковський . В одному з перших видань Українського чорноморського інсти- туту 1940 р. відзначалося: «Інститут має завданням всестороннє вивчення простору Чорного Моря. Поняття й межі цього простору —————— 148 . . ( 150- ) // .– 1944. – № 5/6. – . 41-48. 149 . / . .2– , 1940. – 2- .– , 1942. 150 . // . – 1957. – № 10. – . 1126. 152 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі не є ще докладно усталені. Синтетичних матеріялів друкованих про це існує дуже мало… Одним із перших завдань Інституту в цій площині є допомогти членам укр[аїнського] суспільства зорієнту- ватися в дотеперішньому духовному чорноморському капіталі – засобі відомостей та ідей, що їх зібрали вже попередні дослідники 151 чорноморських справ» . З такої перспективи наукові студії мали окреслити поле концептуалізації для геополітичних стратегій май- бутніх українських політиків. Загалом вказані інституції були невеликими гуртками україн- ських інтелектуалів та громадсько-культурних діячів, які прагнули сполучити академічні практики з практично-політичними чи ути- літарними цілями, як-от реакція на поширення «великодержав- ницького світогляду». Втім, після трагічної загибелі Ю. Липи (на той час інструктора старшинської школи УПА), який був захоплений і страчений енкаведистами на Яворівщині у серпні 1944 р., наукові та культурно-просвітницькі практики стають домінуючими в діяль- ності обох інституцій. Зрештою, незважаючи на вкрай обмежені матеріальні ресурси й організаційні можливості, протягом 1940-х рр. під маркою обох інституцій було випущено понад 60 циклостилевих видань із чор- номорської та південноукраїнської проблематики. Зауважимо, що у цих виданнях друкували свої розвідки і матеріали ціла низка знаних українських учених часів Другої світової війни та доби Ді-Пі (ско- рочення від англ. Displaced Persons – переміщені особи, доби 1945– 1951/52 рр.), зокрема Михайло та Марко Антоновичі, Л. Биков- 152 153 154 ський , В. Дубровський , архієпископ Іларіон (І. Огієнко) , А. Ко- 155 156 157 цевалов, М. Міллер , О. Оглоблин , Н. Полонська-Василенко , 158 В. Садовський, І. Шовгенів та ряд ін. —————— 151 . : / - . . 2 – , 1940. – . 5-8. . : : / . .- . , . . є .– – - , 1997. – . 88. 152 . .– , 1946. 153 . є .– , 1946. 154 , є . XIII–XIV . – , 1942. 155 . ’ . . . – . ., 1946. 156 . (1687–1709) // . – 1947. – № 11. – . 27-30. 157 - . XVIII c . // - . – 1944. – № 5. – C. 1-27. 158 . . .– , 1941. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 153 Наприкінці 1940-х рр., із масованим трансатлантичним пере- селенням українських вигнанців до Північної та Південної Америки, Австралії, котре призвело до згортання таборів Ді-Пі й переїзду багатьох учених за океан, діяльність обох інституцій припинилася. Їхніми своєрідними спадкоємцями-наступниками стали Чорномор- ська комісія Української вільної академії наук (УВАН) у Нью-Йорку (США) та Інститут дослідів причорноморських народів в Україн- ському вільному університеті (УВУ) у Мюнхені (ФРН), створені 159 1953 р. Однак, наукові практики і цієї комісії УВАН, і зазначеного Інституту в УВУ були досить спорадичними й локальними з огляду як на брак фахівців та їхню просторову розпорошеність, так і у зв’язку із загальними умовами буття зарубіжної української науки, пов’язаними зі зміною поколінь, впливами іншомовного соціокуль- турного середовища на дослідницьку проблематику, входженням молодшої генерації вчених до західного академічного світу тощо. Так чи інакше, але чорноморський дискурс так і не став одноцільною формацією ані в українській суспільно-політичній думці, ані в еміграційному історіописанні 1940-х рр. У широкому розумінні цей дискурс відображав державницькі/неоромантичні устремління, які корелювалися геополітичними ракурсами, навія- ними військово-політичними реаліями Другої світової катастрофи 1939–1945 рр. Але завдяки його розгортанню збереглося й побачило світ чимало наукових, науково-популярних і публіцистичних текс- тів, присвячених Південній/Степовій/Причорноморській Україні, котрі, ймовірно, були б втрачені за інших інституціональних перед- умов і культурних настроїв. Термінологічні новації його фундаторів (Ю. Липи, І. Шовгеніва, Л. Биковського та ін.), як-от «чорноморська Україна», «понтознавст- во» і т. п., так і не здобули широкої популярності й не усталилися в українському історіописанні. Проте чорноморський/понтознавчий дискурс сприяв підтримці й популяризації означень «Південна/ Степова Україна» та їх циркуляції в еміграційній/діаспорній соціо- гуманітаристиці у середині ХХ ст. Отож представлення південноукраїнського дискурсу від 1950-х рр. на теренах діаспори фактично перебрали на себе поодинокі нау- ковці, з-поміж яких чільне місце посідала Н. Полонська-Василенко. —————— 159 . // . – 1957. – № 11. – . 1264; . . - // . – 1966. – № 4. – . 449. 154 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 160 Власне, завдяки її працям , зокрема славнозвісній двотомній моно- графії «Заселення Південної України в середині XVIII ст.», англо- 161 мовна версія якої побачила світ 1955 р. в «Анналах» УВАН у США , відбулося поширення й утвердження у науковому обігу назви «Південна Україна» і відповідних похідних означень. Одна з розвідок Н.Полонської-Василенко розпочиналася з уста- новчої тези про причини прогалин у царині південноукраїнської минувшини: «Взагалі історія Південної України XVIIІ ст. малодо- сліджена. В загальних курсах історії України їй присвячено дуже мало місця, а якщо й присвячено, то іншим питанням. Причин до цього чимало: перш за все істориків українських довгий час відштовхувала штучна назва – Новоросія, за якою проходила для більшости з них непоміченою важлива й цікава зо всіх поглядів історія України, українського народу, що був рідним і близьким запорізькому козацтву і який так само, як і запорожці, тікав на землі, примусово відібрані російським урядом у запорожців, тікав тому, що, як колись запорожці, не міг і не хотів коритися крі- 162 пацькому ярму» . В іншій праці – систематичному двотомному курсі з історії України – авторка стверджувала, що «штучна назва «Новоросія» поширилася на всю Південну Україну, і цю аберацію – ніби країна “Запорізьких Вольностей” є Росією, а не Україною – твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики – до середини 163 XX століття» . Зрештою, значна частина наукових практик Н. Полонської- Василенко, як радянської, так й еміграційної доби, була скерована саме на руйнацію «новоросійської» аберації й поширення та попу- ляризацію південноукраїнського дискурсу. Тим паче, що серед українських науковців-емігрантів лише окремі вчені (В. Дубров- —————— 160 - . 1768 . // .– - , 1952. – . 1. – . 85-108; . // ( - ). – 1955. – № 7/8. – . 7-10; . - (1764–74). – . 198-218; . XVIII . .– , 1965. – . 1; , 1967. – . 2; . // .– , 1965. – . 7. – . 189-216 . 161 - . XVIII . – 2- .– , 1960; The settlement of the Southern Ukraine (1750–1775) // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in U. S. – New York, 1955. – Vol. 4/5, №. 4/5. – P. 1-350, I-XX. 162 - . . – . 198. 163 - . : 2 . – 3-є . – ., 1995. – . 2. – . 276. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 155 ський, А. Коцевалов, М. Міллер та ін.) часом порушували проблеми й сюжети з обсягу минувшини Південної України, але з перспективи власних фахових зацікавлень (археологія, антична історія, сходо- знавство та ін.). Недаремно сучасні українські історики слушно розглядають Н. Полонську-Василенко «як знакового дослідника Пів- 164 денної України XVIII ст.» в українській історіографії ХХ ст. Концепт «Південної України» циркулював і у пізніших працях діаспорних учених. Передусім, поважне місце Південна (Степова) Україна посідала у загальній регіональній структурі української історії, сконструйованій у текстах відомого діаспорного вченого 165 І. Лисяка-Рудницького, зокрема у його відомій розвідці 1963 р. Але відірваність від регіональних теренів й архівно-джерельної бази в УРСР та дедалі більша переорієнтація на концептуальні стандарти й інституціональні вимоги західної соціогуманітаристики спричини- лися до того, що історія Південної України порушувалася лише в окремих студіях діаспорних учених та істориків українського по- ходження. На відміну від пізнавальних ситуацій, які розгорталися в емі- граційній, згодом діаспорній науці, науковий процес на теренах радянського історіописання спричинився до вироблення інших векторів представлення й концептуалізації української минувшини. Наріжна проблема, навколо якої оберталися дослідницькі практики всіх істориків на обширах УРСР, полягала у реакції на канон радянського «великого тексту» та його нормативні настанови. Варто наголосити, що повоєнний радянський ґранд-наратив значною мірою спирався й у багатьох площинах наслідував по- передню – централістичну концептуалізацію російської історії з її легітимацією імперських устремлінь та територіальних завоювань, у т. ч. відомої тези про «збирання» Москвою руських земель. Відтак канонічні заборони й обмеження щодо представлення української минувшини були досить широкими, порівняно з іншими республі- канськими, а де-факто адаптованими й перефарбованими за «ри- туальними» й ідеологічними вимогами національними історіями, котрі не «зазіхали» на стару імперську спадщину. Таке інтелектуальне й культурне підґрунтя, яке, з одного боку, було просякнуте обрядовими ідеологічними настановами у дусі офіційного марксизму-ленінізму, а з іншого – відтворювало, хоч і у —————— 164 .. . . - – . - . – ., 2008. – . 12. 165 - . // : 2 . – ., 1994. – . 1. – . 153-155. 156 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі модифікованому та перелицьованому вигляді, старі великодержав- ницькі й імперські взірці, створювало загалом непогані умови для відновлення позицій «новоросійського» дискурсу. Офіційно назва «Новоросія» вважалася архаїчною, себто такою, 166 що вийшла з ужитку . Проте на сторінках другого видання «Большой советской энциклопедии» походження зазначеної назви однозначно пов’язувалось з включенням цих земель до складу Росії 167 та їх подальшим заселенням царським урядом . Така амбівалент- ність, щонайменше, продукувала двозначність у циркуляції як назви «Новоросія», так і терміна «Південна Україна» та відповідних похідних означень, особливо на обширах республіканського чи українського радянського наративу. Скажімо, у першому томі «Истории Украинской ССР» (К., 1956) автори навіть за відносно ліберальних часів хрущовської відлиги воліли здебільшого обминати питання адміністративних й управ- лінських практик на теренах т. зв. «Новоросії» XVIII cт. і практично не вживали цю назву. Натомість вони прагнули репрезентувати історичні події у дусі «освобождения Черноморского Побережья» та 168 «заселения Южной Украины», котрі здійснила Російська держава, або в крайньому разі акцентували увагу на загостренні «класової боротьби». Схожі, а подекуди майже ідентичні пасажі та розу- мування віднаходимо й у першому томі «Історії Української РСР» (К., 1967), в якому, щоправда, побутують окремі згадки про колоніальну 169 політику царизму у зв’язку з ліквідацією Запорозької Січі . Зазначимо, що у «Радянській енциклопедії історії України», хоч і подано невелике гасло «Новоросія», але у ньому фактично кальку- валося означення «Советской исторической энциклопедии». Відтак вказана словникова стаття зводилася до констатації того, що цей термін «виник у зв’язку з створенням 1764 р. Новоросійської 170 губернії» і після 1917 р. вийшов із ужитку . Зазвичай про якесь співвідношення, субординацію чи конфронтацію з назвою «Південна Україна», котра часто-густо вживалася поруч, практично не йшлося. Такий стан речей спричинився до доволі химерного співісну- вання модифікованого чи підфарбованого «новоросійського» дис- курсу з представленням історії Південної України як складової частини минувшини Української РСР. Отож одночасно просте- —————— 166 . – ., 1967. – . 10. – . 289. 167 . – 2- . – ., 1955. – . 30. – . 97. 168 : 2 . – ., 1956. – . 1. – . 411-415. 169 : 2 . – ., 1967. – . 1. – . 337-341. 170 : 4 . – ., 1971. – . 3. – C. 251. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 157 жується своєрідний «паралельний» обіг термінів «Південна Україна» й «Новоросія» у студіях радянських учених, який істотно усклад- нював загальну палітру радянського історіописання. Наприклад, цей «паралельний» обіг споглядаємо у працях росій- 171 ської дослідниці О. Дружиніної , яка спеціалізувалася на історії другої половини XVIII – першої третини ХІХ ст. Щоправда, вона вживала і більш компромісні означення, як-от Північне Причор- номор’я, хоч у даному разі йшлося про іншу локалізацію предметної області студії, а саме про зовнішню політику та міжнародні вза- 172 ємини, пов’язані з відповідним регіоном . Зауважимо, що причини такої «паралельної» циркуляції назв О. Дружиніна пояснювала так: «Все эти районы, ранее отторгнутые от страны и находившиеся в составе Оттоманской империи, соста- вили в 1796 г. вместе с землями бывшей Запорожской Сечи и другими более старыми районами Новороссийскую губернию... В 1802 г. эта обширная административная единица была раз- делена на три губернии – Екатеринославскую, Херсонскую и Таври- ческую, сохранявшие, однако, значительную экономическую общ- ность. С этим связано длительное существование объединяющего термина “Новороссия”, дожившего до Октябрьской революции и 173 замененного затем названием “Южная Украина”» . Отже, йшлося про звичайну «заміну»/«зміну» однієї офіційної настанови іншою, прийнятою за радянських часів, але в жодному разі не про якесь вирізнення регіону, котрий належить до іншої республіканської історії, хоч і «братнього» народу. В іншій роботі, однак, О. Дружиніна помітно змістила акценти свого пояснення: «Обратимся к Южной Украине. Позднее заселение этого края выходцами из внутренних, более старых губерний Российской империи вызвало к жизни название “Новая Росси ”, или “Новороссия”, которое закрепилось за изучаемой территорией 174 вплоть до Великой Октябрьской социалистической революции» . Відтак авторка практично повторила стару версію російського істо- —————— 171 . . : // . – 1976. – № 2. – . 69-76; . - XVIII . // XVII–XVIII .– ., 1966. – C. 220-258; . // . – ., 1975. – . 96–103; . 1800–1825 .– ., 1970. 172 . . 1775–1800 . – ., 1959. 173 . . 1800–1825 . – . 3-4. 174 . . . – . 72. 158 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ріописання ХІХ ст., зорієнтовану на піднесення колонізаційної ролі Російської імперії, а українські сюжети залишила на периферії свого викладу. Інші російські історики, наприклад, В. Кабузан, намагалися уни- кати такого «паралелізму» і повсюдно вживали назву «Новоросія» як частини Росії, хоч і визнавали вагому роль української людності у 175 заселенні та колонізації цього регіону . Далеко не завжди прибічники південноукраїнського дискурсу були в змозі критично оцінити упередженість таких підходів. Передусім, ще раз варто наголосити на послідовності позиції С. Борового, який не тільки відроджував циркуляцію терміна «Пів- 176 денна/Степова Україна», що відзначають сучасні дослідники, але й прагнув пов’язати з останнім самостійний соціокультурний смисл. Скажімо, у спільній розвідці з О. Коцієвським він висунув власну концептуалізацію історії цього регіону з перспективи його аграрного опанування, котре поділяв на чотири періоди: перший період (від кінця XVI ст. до 30-х рр. XVIІІ ст.) – початкове переселення селян із Правобережної України ; другий період (30–90-ті рр. XVIІІ ст.) – стихійна народна колонізація; третій період (1790–1861 рр.) – заселення «державними селянами»; четвертий (1861 р. – 90-ті рр. 177 ХІХ ст.) – завершення «аграрної колонізації» . У такому представленні «історія Новоросії» фактично поставала як одна з низки інших епох з обсягу минувшини Південної/Степової України, соціо- й етнокультурна конфігурація якої розпочала фор- муватися задовго до російських урядових колонізаційних потуг. Зрештою, у своїх текстах С. Боровий обстоював думку про Південну/Степову Україну XVIII–ХІХ ст. як терен формування особ- ливого укладу економіки та людини зі своєрідною свідомістю (домінування вільної найманої праці, аграрні практики, наближені до «фермерського типу» і т. п.). Заразом він розглядав Південну Україну як самобутню регіональну зону, не тільки вільну від крі- пацтва, а й у певному розумінні як простір зі свободою думки, до якої —————— 175 . . XVIII – XIX (1719– 1858 .). – ., 1976; . ( ) XVIII – I . (1719–1857 .) // . 1964 . – ё , 1966. – . 313-324. 176 єє ., . :є .– – , 2010. – . 119-120. 177 . ., . . // . – ., 1979. – . 63-71. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 159 спричинилися передумови й специфіка буття космополітичної та 178 полікультурної імперської окраїни . Такі підходи С. Борового почасти перегукувалися, почасти ко- релювали з дослідницькими практиками радянських істориків 1960–1970-х рр., які опрацьовували проблему багатоукладності й мозаїчності соціально-економічного розвитку різних регіонів імперії Романових, висліди з яких транслювалися до культурної й полі- тичної царини. Згадаємо, приміром, відомий «ланцюг» російського історика К. Тарновського, який у доволі парадоксальний спосіб (акцентуючи увагу на строкатості та поліукладності економічного розвитку Російської імперії) обґрунтовував «закономірність» рево- люції 1917 р. Загалом С. Боровий впритул наблизився до межі, за якою поставала авторська концептуалізація минувшини Південної Украї- ни. Втім, питання про те, чи перетнув її цей дуже цікавий і самобутній історик-ерудит, залишається нез’ясованим і до сьогодні. Наприкінці життя С. Боровий підготував узагальнюючу роботу 179 «Степові регіони України», але вона досі не опублікована . Вочевидь, під впливом С. Борового перебував й ряд одеських 180 181 дослідників (О. Коцієвський , О. Полоса та ін.), котрі наслідували його термінологічні означення, зокрема вживали назву «Південна/ Степова Україна». Крім того, були й інші українські науковці, які доволі критично і негативно сприймали «новоросійський» дискурс у представленні історії цього регіону. Отож палітра дискурсів на теренах радянського історіописання у жодному разі не зводилася до банального чорно-білого поділу, а була достатньо різнобарвною та суперечливою. До того ж вона затем- нювалася як «обрядовими» офіційними тезами й цитатами «кла- сиків», так і непростими взаєминами між республіканським і союз- —————— 178 ., : . . XIX . // . – ., 1971. – . 19. – . 33-41; . // - . – ., 1982. – .16. – . 63-68 . 179 єє ., . . – . 111-112. 180 . . XVIII – . . – ., 1964. – 22 .; . ( ) // . – ., 1971. – . 19. – . 24-32. 181 .. (1920–1922 .) // . – ., 1971. – . 19. – . 90-96. 160 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ним наративами, котрі творили своєрідні, часом химерні сценарії у розгортанні тих чи інших пізнавальних ситуацій. Утвердження терміна «Південна Україна» остаточно відбулося в українській історіографії 1990-х–2000-х років. У цей час форму- ються дослідницькі осередки з вивчення минувшини цього регіону, зокрема Науково-дослідна лабораторія історії Південної України Запорізького державного університету (А. Бойко та ін.). Видаються спеціалізовані періодичні збірники – «Південна Україна XVIII–XIX ст. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України За- порізького державного університету», «Часопис Запорізького науко- вого товариства ім. Я. Новицького «Південна Україна» (1996– 2003 рр.), «Чорноморська минувшина» (від 2006 р.) та «Чорномор- ський літопис» (від 2010 р.) та ін. Водночас з’являється низка новітніх студій із історії Південної 182 183 184 України, зокрема праці А. Бойка , П. Лавріва , І. Лимана , 185 186 187 В. Пірка , Г. Турченко , Ф. Турченка, Г. Швидько та ін. Ширяться уявлення про досить складну чотирьохчленну регіо- нальну структуру історії Південної України – Запорожжя, Таврія, Приазов’я та Бессарабія. Постають й інші термінологічні пропозиції, зокрема означення «Південно-Східна Україна» львівського крає- знавця П. Лавріва, котре почасти нагадує/наслідує термін «Східно- Полуднева Україна» у роботах М. Грушевського. Проте, незважаючи на суттєві трансформації термінології в академічній сфері, у культурному просторі Південної України ще донедавна зберігалася циркуляція анахронічної назви «Новоросія». Це пояснюється як значним впливом російських медійних потоків та низки спеціалізованих культурних заходів (популяризація видатних діячів Новоросії, як-то М. Воронцов, Г. Потьомкін та ін., створення —————— 182 . . XVIII : . – ., 2000. 183 .. - .– , 1992; . .– ., 1994; . « » , // .– 1992. – № 1. – . 83-90. 184 .. (1775–1861 .). .– , 2005. 185 . . // . – , 1996. – . 7. – . 431-436; . є XVI–XVIII . – , 2004. 186 . . .– , 2005. 187 . . 20- // XVIII– .: - . – 2001. – № 6. – . 274-275. Розділ 2. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення 161 відповідних «місць пам’яті», приміром, пам’ятники князю Г. Потьом- кіну відновлені чи встановлені у Миколаєві, Херсоні, Одесі, Сім- ферополі протягом 2000-х рр. і т. п.), так і потугами російських учених проурядової орієнтації поширити новітні версії імперської історії Росії й актуалізувати/реконцептуалізувати конструкти «рус- ского мира» й т. зв. «Новоросії» як його складової частини. Варто взяти до уваги й те, що, попри масштабні соціокультурні катаклізми ХХ ст., циркуляція «новоросійського» дискурсу в тому чи іншому вигляді практично ніколи не припинялася на обширах імперського, пізніше радянського історіописання. Трансформува- лася лише змістовна частина та коригувалися смисли «новоро- сійського» дискурсу – «земля, здобута російською славою та зброєю» (кінець XVIII – початок ХІХ ст.), «простір, колонізований російським урядом і народом» (від другої третини ХІХ ст.), «неодмінна складова» політичного та культурного простору імперії Романових (від 1860-х рр.), «застаріла, але дуже зручна збірна й офіційна назва Півдня Російської імперії» (радянська історіографія від середини ХХ ст.), «місця пам’яті імперської слави» (від 1990-х рр.). Новий- старий смисл до цього дискурсу додав сумнозвісний експансіо- ністський проект «Новоросія», котрий «освятив» криваві воєнні та політичні події 2014–2015 рр. Відтак його вже влучно нарекли «ювілеєм на крові» до 250-річниці заснування першої Новоросійської 188 губернії . Південноукраїнський/степовий/чорноморський дискурс (точні- ше слід казати про низку дискурс-формацій південноукраїнського спрямування) постав у межах імперського культурного поля, зо- крема як своєрідна сепарація від «новоросійського» представлення минувшини. Цей дискурс ніколи не посідав панівного становища навіть у найсприятливіші періоди інтелектуальної історії України (1920-ті рр., кінець 1990-х – початок 2000-х рр.), а повсякчас зазнавав руйнівних метаморфоз, що обривали спадкоємність до- слідницьких і культурних практик. Його циркуляція протягом усього ХХ ст. значною мірою забезпечувалася подвижницькою та навіть жертовною працею багатьох українських інтелектуалів і громад- сько-культурних діячів як в Україні, так і поза її межами. З перспективи сьогодення підтримання, поглиблення й поши- рення південноукраїнського та інших національно-регіональних дискурсів пов’язане не тільки з академічною проблематикою, перед- —————— 188 ., . « ». 1764–2014. . – , 2014; . « » - . – ., 2015. 162 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі усім із творенням новітніх концептуалізацій і конструкцій нашої історії з урахуванням всього розмаїття мультикультурного та про- сторово-крайового минулого, а й з критичними і, водночас, сис- темними складовими державного буття сучасної України. Тому одним із завдань проекту є відтворення на оновленій науковій базі ретроспективного, територіального у своїй основі, бачення історії регіону Південної України у дусі згаданих вище настанов М. Грушевського – як терена змагання і взаємодії різних культур протягом відмінних, у тому числі й віддалених від нас у часі, історичних епох. Сподіваємося, що вихід у сферу міждисциплі- нарності з акцентом на лімінальності й пограничних станах допо- може бодай наблизитися до його розв’язання. Розділ 3 Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 163 ІСТОРІЯ ОСВОЄННЯ РЕГІОНУ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я (VІІ ст. до н.е. – ХVІІІ ст.) 164 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі П івденна Україна – унікальний, якщо виходити з вітчизняних критеріїв, регіон, найглибше закорінений у західноєвропей- ський простір і водночас найбільш постраждалий від на- тиску азійської стихії. Неймовірна суміш різних етнічних спільнот, які його в різні часи освоювали, важко піддається осмисленню й типологізації в рамках традиційної наукової систематики. З висоти сьогоднішніх наукових знань очевидно, що географічні, просторові виміри в житті людини останніх століть до н.е. значили набагато більше, ніж алгоритм етнічного походження. Вона осво- ювала ближній і далекий життєвий простір, керуючись уявленнями про вигоду, зручність, сприятливі кліматичні умови. А проте тери- торіальні переміщення створювали фон для формування ідентич- ностей у контексті взаємообмінів і крос-культурних контактів. Ці контакти становлять особливий науковий інтерес, якщо простежу- вати схожість і відмінність західноєвропейського та східноєвропей- ського цивілізаційних типів з перспективи великої тривалості. Понад п’ять століть Північне Причорномор’я розвивалося під впли- вом культури Еллади, понад три століття перебувало на орбіті рим- ського світу, тисячоліття – візантійського, близько 300 років в залежності від Османської імперії, 200 років у складі Російської імперії та СРСР. Проблема якості вітчизняного історичного мислення – це на- самперед проблема усвідомлення складності суспільного розвитку, зумовленої різними темпоритмами життя етнічних спільнот і націй, неспівпадінням у багатьох випадках календарного й історичного часу, «відкатами» назад, спричиненими несприятливими життє- вими обставинами. Регіон Південної України – особливо вдячний об’єкт для такого аналізу. Притягальність берегової смуги морів, сприятливий клімат, розташування на вже освоєних торгових шля- хах зробили його ареалом ранньої колонізації з боку західних торгівельних факторій, що значно прискорило процеси взаємо- обміну культурними здобутками і співпраці на взаємовигідній основі з місцевим населенням, надзвичайно строкатим в етнічному від- ношенні. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 165 Відомий львівський історик-медієвіст Л. Войтович провів справ- ді титанічну роботу, проаналізувавши участь близько 30 племен, народів, етнічних груп у процесі етногенезу кримськотатарського народу. Йому вдалося розвінчати безліч стереотипів, пов’язаних із сприйняттям цього народу як продукту монгольського завоювання і простежити роль різних – іраномовних, грецькомовних, романо- мовних, тюркомовних, германомовних, слов’яномовних, монголо- мовних та інших – груп у цьому процесі. Одні з них приходили на півострів з азійських просторів, інші – з Європи, морем або сухо- долом. Неймовірний конгломерат гостро відмінних культур, кожна з яких залишила в Криму свій слід, досліджений Л. Войтовичем у хронологічних межах трьох тисячоліть – від ХV ст. до н.е. до ХV ст. н.е. Проте сам автор вважає, що його висновки носять попередній характер, а усе дослідження – лише розгорнутий вступ до комплекс- ного міждисциплінарного вивчення етногенезу кримськотатар- 1 ського та інших народів Криму . Л. Якубова справедливо критикує усталені історіографічні сте- реотипи, один з яких спрямований на доведення «українськості» регіону впродовж століть, а інший – на обґрунтування виняткової ролі росіян в історії Південної України. Не ставлячи під сумнів принциповий висновок про роль українців в освоєнні південних територій, вона наголошує на тому, що «важливо не стільки з’ясу- вати обставини колонізації краю та участь окремих етнічних груп у його господарському освоєнні, скільки принципи, форми й суть процесів етнокультурної взаємодії, стратегій етнокультурного вижи- вання та суперечності, які вони генерували». Адже за умов, коли історія Південної України свідомо перекручується і «вигадується» для підведення псевдонаукового підґрунтя під експансіоністські плани РФ, «публікації, в яких українські історики намагаються донести правду про найбільш проблемні й дискусійні сторінки історії Південної України і надалі посідатимуть поважну частку 2 історіографії – цього конче потребує українське суспільство» . —————— 1 . : . – , 2009. – . 197. 2 . : , , . – ., 2014. – . 7; : , , .– 2- . – . 1. – ., 2014. – . 286. 166 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ПАРАМЕТРИ РОЗСЕЛЕННЯ Й ВЕКТОРИ КОЛОНІЗАЦІЙНИХ ПОТОКІВ Обмаль автентичних історичних джерел про історію освоєння території Північного Причорномор’я якоюсь мірою компенсується величезною кількістю міфів, які знайшли відображення і у грецькій драматургії античного часу. Починаючи від міфів про Геракла, який, мовляв, під час однієї із своїх численних подорожей Причор- номор’ям залишив відбиток своєї ступні на узбережжі р.Тірас, і кінчаючи міфами про Ахілла та Іфігенію – практично уся грецька міфологія пронизана відчуттям значущості в житті греків ново- освоюваних територій на берегах Понту Евксінського та Меотіди. Шукаючи на берегах морів та у гирлах річок зручні місця для власних торгових факторій і міст, греки усвідомлювали неминучість контактів з місцевими племенами і боялися їхньої войовничості. Але економічні інтереси перемагали страх. Тому колонізаційна хвиля, що починаючи з VІІ ст. до н.е. охопила практично все Серед- земномор’я, швидко поширилася і на причорноморський ареал. А саме Чорне море, яке на початку греки називали Негостинним (Pontos Axeinos), після успішної колонізації ними було переіменоване на Гостинне (Pontos Euxeinos). Існують доволі невиразні відомості про те, що грецькі пірати добиралися до Тавриди ще у ІІ тисячолітті до н.е. Але заселення цієї території почалося набагато раніше. Археологи фіксують присут- ність у Криму первісних людей-неандертальців у мустьєрську епоху (150-35 тис. років тому). Останки неандертальців були виявлені ще у 20-х рр. ХХ ст. у гроті Киїк-Коба, у Старосіллі. Неандертальці вже користувалися кременевими знаряддями, вміли добувати вогонь. До цього часу відноситься становлення зачатків родоплемінної орга- нізації й релігійних вірувань. Періоди льодовикових похолодань змушували первісних людей мігрувати, розселяючись, зокрема, у Північно-Західному Причорномор’ї і в Приазов’ї. На епоху пізнього палеоліту припадає завершення процесу антропогенезу і виник- нення людини сучасного типу – кроманьйонця. Кроманьйонці займалися охотою й рибальством, але вже навчи- лися одомашнювати тварин. Вони ж лишили по собі перші зразки мистецтва – гравіровані орнаменти. Поховання у кримських пе- черах (Фатима-Коба, Мурзак-Коба) відносять до часів мезоліту (VІІІ– V тисячоліття до н.е.). Часи неоліту (V – початок ІV тисячоліття Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 167 до н.е.) ознаменувалися помітними досягненнями в обробці каменю, появою гостроконечного керамічного посуду, зародженням земле- робства. Під час археологічних робіт на Хортиці нещодавно виявлено кам’яний комплекс кінця ІV – початку ІІІ тисячоліття до н.е., який слугував для проведення ритуалів, пов’язаних з астрономічними явищами. У центрі кам’яної закладки, орієнтованої по сторонах світу, поховання вождя або жреця. Точно по сторонах світу від комплексу відходять рови. Ймовірно, він використовувався також для жертвоприношень. Фахівці проводять паралелі між ним і куль- товими комплексами в інших частинах світу, зокрема, із Стоун- 3 хенджем . С. Мостяєв вважає період «неолітичної революції» початковою точкою українського цивілізаційного процесу. «Неолітизація» тери- торії України (термін Л. Залізняка та Ю. Панченка) відбувалася під впливом аналогічного процесу у Центральній Європі наприкінці VІІ– VІ ст. до н.е., коли і розпочалась протоцивілізаційна ера. Частково неолітизація поширювалася з Балкано-Дунайського регіону. З ним за походженням була пов’язана трипільська протоцивілізація (V– ІІІ тис. до н.е.), яка, однак, на локальну цивілізацію так і не перетворилася. Пізні стадії протоцивілізаційної ери на теренах України Мостяєв поділяє на два періоди та п’ять геополітичних епох – кіммерійську, скіфсько-античну, елліністично-сарматську, готську та гунську. «У ці епохи на південь від Прип’яті у лісовій і частково лісостеповій зонах існувала як самостійна цивілізація праслов’ян, а Степ, який є західною частиною Великого євразійського степу – гігантського природного комунікаційного коридору між сходом та заходом Євразії, був об’єктом міграції кочовиків зі східних регіонів… Це зумовило дуалізм геополітичного і цивілізаційного процесів на теренах України». Цей дуалізм характеризувався взаємодією й кон- куренцією територій, що з часом привело до формування феномена Великого кордону – кордону спочатку між осілими та кочовими народами, а потім між різними цивілізаціями – європейською хрис- 4 тиянською та арабо-мусульманською . Неолітична доба позначена переходом ряду кочових племен до осілого способу життя. Початки техніки обробки металу прийнято пов’язувати з кіммерійцями, які населяли південний степ від ХV ст. —————— 3 . // . – 2015. – 10- 11 . 4 є . : // . – 2012. – № 16. – . 4-5. 168 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі до н.е. Багато хто схильний відносити до кіммерійської доби і початки міської традиції. Існує досить обґрунтована гіпотеза про те, що на території Миколаєва знайдене описане Гомером місто кім- мерійців, приблизно на 500 років старше від Ольвії. Якщо це так, то історію «протоміст» (не просто городищ, а укріплених поселень з валами, ровами, перекидними мостами) слід починати як мінімум від ХІІ–ХІ століть до н.е. Про те, що городище «Дикий сад» було протомістом, імовірно, першою торгівельною факторією малоазій- ських греків, свідчать виявлені тут археологами залишки трьох хра- мів, а також система фортифікації рубежу ІІ–І тисячоліть до н.е., вперше досліджена в регіоні степового Причорномор’я. Опосеред- ковано про поселення з розвинутими торговельними зв’язками свід- чить і знайдений раніше керамічний диск із символами лінійного письма крито-мікенської епохи. Це єдине степове городище епохи середньої бронзи, розкопане в Україні, проіснувало 200–300 років – 5 аж до переходу до епохи заліза – до ІХ ст. до н.е. Кіммерійців у причорноморських степах змінили скіфи – ці іранські племена населяли територію Надчорномор’я і Криму у VІІ– ІІІ ст. до н.е. Першою їхньою столицею вважають виникле в кінці V ст. до н.е. Кам’яне городище на лівому березі Дніпра. Доволі докладні відомості (аж до описання воєнних перемог) маємо в писемних джерелах, насамперед у Геродота. Відтіснені сарматами в Крим, скіфи перенесли туди й свою столицю (Неаполь Скіфський). Надалі вони, ймовірно розчинилися серед сарматських племен. Походження таврів, яких вважають корінним населенням Кри- му, достеменно не з’ясоване. За деякими даними, цей етнос сфор- мували рештки кіммерійців, які відступили в Крим з Північного Причорномор’я; дехто вважає їх кавказьким племенем. Страбон, Діодор Сіцілійський, Тацит називали таврів «варварами і вбивцями», які займалися піратством. Відомо, однак, що таври освоїли ткацтво, примітивне гончарне виробництво. Фахівці-археологи, які досліджують історію північнопричорно- морських античних держав впродовж двох століть, виділяють два періоди первісної колонізації цієї території. Перший, який нази- вають грецьким, тривав близько 500 років (VІІ – середина І ст. до н.е.) і плавно перетік у римський (від середини І ст. до н.е. – до 70-х рр. ІV ст. н.е.). Ці два періоди в історії античних міст мають виразні, як містобудівні, так і функціональні відмінності. —————— 5 : . – . ., 2002. – . 16-17; . – 2004. – 4 ; 2008. – 26 . Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 169 У межах першого періоду прийнято виділяти кілька етапів. Початковий етап, який називають архаїчним, тривав від кінця VІІ і охоплював практично все VІ ст. до н.е. Переселенцями на цьому етапі були переважно вихідці з малоазійського міста Мілета, які намагалися зберігати на новоосвоюваних територіях іонійські тра- диції у способах господарювання, суспільному устрої, релігійних ритуалах. У 647–645 рр. до н.е. виникла перша грецька колонія на о. Березань. Близько 575 р. до н.е. на кримському березі Керченської протоки було засноване греками місто Пантікапей – згодом він став столицею Боспорського царства. Уточненою датою заснування Хер- сонеса на Гераклейському півострові вважають 528–527 рр. до н.е. VІ ст. до н.е. – час виникнення більшості грецьких колоній у Північному Причорномор’ї. На правому березі Дністровського ли- ману було засновано Тіру, на березі Бузького лиману – Ольвію, на західному узбережжі Криму – Керкінітиду. Назви новим поселенням (апойкіям) давали жерці святилищ, розташованих неподалік від Мілета. Здебільшого вони утворювалися за найменуваннями місце- вих річок і проток (Борисфен, Тіра, Пантікапей). Інколи в процесі найменувань враховувалася близькість до зручних гаваней з яки- мись специфічними прикметами (Колос-Лімен – «чудова гавань», Керкінітида (місто біля крабової затоки), Мірмекій (місто поблизу 6 рифів, що виступають у море). Ольвію нарекли «щасливим містом» . З часом ці та інші грецькі колонії перетворилися на самостійні рабовласницькі поліси. Фахівці у галузі циклічної динаміки пов’язують з грецькою коло- нізацією осьового часу (К. Ясперс) потужний імпульс до освоєння просторів, які уявлялися грекам необжитими. Переселення стиму- лювалися війнами, політичними протистояннями, перенаселенням окремих полісів, але найбільшою мірою – пошуком ринків збуту і джерел сировини. Після того, як грецькі колонії з’явилися на пів- денних морських рубежах Європи і у північній Африці, колоніза- ційна хвиля перекинулася у Причорномор’я. Спочатку греки зосе- редилися у цьому регіоні на пошуку земель, придатних для земле- робства. Тому їхня колонізація була не локалізованою у єдиний потік, а «віяльною». Постійні торгівельні зв’язки стимулювали поділ праці, сприяли зміцненню масового середнього прошарку, зменшу- вали кількість бідняків. Греки, римляни, візантійці, італійці привно- сили у причорноморський регіон традиції власної соціонормативної —————— 6 . . V– . . . // . – 2014. – № 4. – . 18. 170 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі культури, включно з релігійними віруваннями й відповідними риту- алами, принципами освітньої системи, містобудівної практики. Натомість і самі збагачувалися за рахунок освоєння параметрів виживання у складних кліматичних умовах та в ситуації постійних воєнних зіткнень. Що означав початок грецької колонізації для вітчизняної міської традиції? Насамперед прилучення патріархальних соціумів до цін- ностей потужнішої на той час середземноморської цивілізації. У Північному Причорномор’ї було започатковано тривалу в часі традицію існування міст-полісів із специфічною системою управ- ління, які служили своєрідним мостом між античним світом Егей- ського й Середземного морів і місцевими культурами таврів, скіфів, сарматів. Нововиниклі міста являли собою переважно аристокра- тичні або демократичні республіки з Народними зборами як най- вищою ланкою законодавчої влади. Роль виконавчої влади відігра- вали, як правило, колегії архонтів, які займалися фінансами, кар- буванням власної монети, судовими справами, дипломатичними зносинами, обороною міст тощо. Другий етап історії античних міст фахівці називають класичним і датують приблизно до 30-х рр. ІV ст. до н.е. Це час активізації ремесел, торгівлі зерном, формування внутрішньопонтійського рин- ку. Розквіт Боспорського царства у цей час позначений оптиміза- цією полісної структури з Народними зборами вільних громадян, утворенням амфіктіоній (союзів сусідніх областей), появою на ак- рополі Пантікапея найбільшого у Північному Причорномор’ї храму, прискореною забудовою Фанагорії, Мірмекія, Тірітаки, Гермонасси. Упродовж кількох століть храм Аполлона на горі Мітрідат являв собою архітектурну домінанту Пантікапея, на яку орієнтувалися усі мореплавці, наближаючись до Боспору. У місті карбувалася власна монета (драхми, триоболи, тетраоболи). Будучи язичниками, елліни шанували багатьох богів. У Панті- капеї й Ольвії виразно конкурували культи Аполлона Лікаря та Аполлона Дельфінія. Поблизу руїн святилища Аполлона Дельфінія в Ольвії археологи розкопали своєрідний «кам’яний архів» з більш як 7 чотирма десятками написів . Третій етап у межах грецького періоду – елліністичний – охоплює час від останньої третини ІV ст. до н.е. до середини І ст. до н.е. Специфіка цього часу значною мірою визначалася виникненням змішаної східної греко-варварської культурної традиції, що стала наслідком походів Александра Македонського на Схід. Але на роз- —————— 7 . . : .– , 1985. – . 85-86. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 171 витку античних держав у цей час позначився й цілий ряд нега- тивних факторів (херсонесько-скіфські війни, посухи й неврожаї внаслідок кліматичних змін тощо). Від середини І ст. до н.е. античні держави регіону стали зоною зіткнення інтересів Понтійського царства та Риму; тривала війна між ними зрештою скінчилася перемогою Риму. ІІІ ст. до н.е. стало часом підвищеної рухливості мешканців Криму, пов’язаної насамперед із занепадом причорноморської Скіфії. Спочатку нові скіфські племена, що прибували з півночі, зруйнували майже всі грецькі форпости, надалі самі скіфи під тиском сарматів мусили відступати у гірську місцевість, асимі- люючи таврів. Греки зберегли домінуючий вплив лише на Кер- ченському півострові. Утворене ними Боспорське царство було державою абсолютно нового для античного суспільства типу. Його часто називають «протоелліністичною державою», яка сполучала в собі елліністські та «варварські» (негрецькі, за античною терміно- логією) елементи. А першою негрецькою державою в Криму стало т.зв. пізньоскіфське царство, історія якого, попри його майже чоти- ривікове існування, лишається майже не дослідженою. Скіфи вели успішні війни за володіння Херсонеса, що змусило його правителів звернутися по допомогу до царя Понтійської дер- жави Мітрідата VІ Євпатора. За його допомогою, а також завдяки союзу із сарматським племенем роксоланів, правителям Херсонеса вдалося не тільки відвернути скіфську загрозу від міста, але й ущент розгромити скіфів. У І ст. до н.е. скіфське державне об’єднання в Криму припинило своє існування. Але Херсонес змушений був визнати зверхність понтійського царя і увійшов до його держави, зберігши внутрішнє самоврядування. Після поразок Мітрідата у війнах з Римом він потрапив в орбіту політики Римської імперії і невдовзі перейшов під безпосередній контроль римської адмі- ністрації. Говорячи про європейські впливи на життєвий світ мешканців Північного Причорномор’я, не можна обійти увагою другу після греко-римської колонізаційну хвилю, на цей раз від балтійського узбережжя. Те, що про неї в літературі згадують лише побіжно, пояснюється обмаллю достовірних джерел. Тим часом потужне ранньодержавне об’єднання германських племен на чолі з готами лишалося в Криму аж до ХVІІІ ст. А початок міграції готів у цей регіон фахівці відносять до першої половини ІІІ ст. За Л. Войтови- чем, до середини ІІІ ст. готи стали гегемонами на західному березі Меотіди, в Криму та на лівобережжі Дніпра. Потужне землеробство, високий рівень ремісничого виробництва, а головне – початки 172 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі писемності на основі грецького й латинського алфавітів дають підставу говорити про вплив культури готів на місцеві ірано- сарматські та дако-фракійські племена, а також на праслов’ян. Ядро «варварської імперії» імовірно знаходилося в районі дніпровських порогів; за версією Б. Рибакова, саме там розташовувався їхній центр – Данпарстад. На думку багатьох дослідників, готи були стрижнем поліетнічного союзу племен, який на певному етапі роз- витку отримав назву «Держава Германаріха». Германські народи, захоплені готською міграцією (геруди, ге- піди, бургунди), допомогли готам утворити величезну «варварську поліетнічну імперію», історію якої не так вже й важко відтворити за описом Йордана та матеріалами поліетнічної черняхівської археоло- гічної культури. Виразний вплив готських елементів на сармато- гетській основі простежується, зокрема, у кам’яному будівництві в районі Тіри та Ольвії. Після того, як готи в процесі руху на південь розділилися на вестготів та остроготів, останні локалізувалися у Приазов’ї і в Криму. Значна частина їх під натиском гунів невдовзі перемістилася за Дунай і на Таманський півострів. У VІ ст. вони повернулися на Боспор, утворивши також країну Дорі (Дорос) з 8 центром у Мангупі . З появою за півострові готів пов’язують кінець пізньоскіфського царства. У кінці ІІІ ст. у Північному Причорномор’ї з’явилися іран- ські племена аланів. Саме на базі готів та аланів тут, на думку ряду 9 науковців, почав формуватися новий етнос . Загалом же, як вважає О.Головко, «під час складних міграційних і демографічних процесів ІV–V ст. Північне Причорномор’я стало своєрідним котлом, в якому перемішувалися відмінні за етнічним походженням, типом госпо- дарства й культурою народи з різних регіонів Євразії, у тому числі слов’яни-анти». Географічний фактор у цей час серйозно впливав на характер і темпи розвитку державно-політичних утворень. Зокрема, фактор контролю над річковими шляхами давав можливість схід- нослов’янським дружинам відносно швидко діставатися до меж більш передових цивілізацій – Візантійської імперії, Кавказу, Близь- 10 кого й Середнього Сходу . —————— 8 . // . . , . – ., 2010. – . 154-183. 9 : . – ., 2014. – . 88-90, 95-99. 10 . . ’ ’ - ( – .) // . – 2014. – № 1. – . 21-39. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 173 Причини підвищеної рухливості європейських племен, вкладені у формулу Великого переселення народів, досі належним чином не прояснені. Вважають, що масові переселення почали гуни, які під натиском Китайської імперії почали рухатися з глибин Центральної Азії близько 58 р. до н.е. Продовжуючи рух на захід, гуни близько 70-х рр. ІV ст. н.е. на території сучасної України зіткнулися з германськими остроготами і витіснили їх на територію Римської імперії. В результаті Великого переселення народів кардинально змінилося обличчя Європи, а вектор домінуючої в ній конфронтації по лінії «Північ–Південь» змінився протистоянням Західної та Схід- ної Європи. У міграційних хвилях VІІ–ІХ ст. виразно проглядається роль слов’ян і арабів. На руїнах імперії гунів у басейні Дунаю виникло державне утворення нових прибульців з азійських степів – аварів. Створений на землях колишньої римської провінції Паннонії у Придунав’ї могутній аварський каганат неодноразово спустошував середню Європу, аж поки не зазнав нищівної поразки у VІІІ ст. від короля франків Карла Великого. Кочові племена гунів, які мігрували з Північного Китаю, у 451 р. під проводом Атілли дійшли до Каталонських полів у Шампані, а коли зазнали там поразки, оселилися частково на Дунаї, частково у Приазов’ї. З постійними навалами азійських кочовиків С. Мостяєв пов’язує повільність та циклічність процесів протоцивілізаційного синтезу на території сучасної України. Племінні союзи та ранньо- державні утворення не встигали перерости у розвинені держави, занепадаючи під ударами хвиль мігрантів з Азії. Провідними полі- тичними формами були кочова імперія (скіфська, гунська) або військова демократія (готська). Соціальні відносини у прото- та ранньодержавних утвореннях І тис. до н.е. – V ст. н.е. мали патріархальний характер, зберігалася виразна родоплемінна струк- тура. У той час, коли у західній Європі почали формуватися вог- нища нової субконтинентальної цивілізації, на теренах України цей процес розпочався лише у VІІІ ст. Період великого переселення народів тут затягнувся на понад півтисячоліття – від середини ІІІ до 11 VІІІ століття . У VІІ ст. у приазовських степах утвердилися булгари, які звільнилися з-під влади тюркського каганату і утворили само- стійне об’єднання племен – Велику Булгарію. Неподалік, у прикас- пійських степах, починаючи з VІІ ст. утворився Хозарський каганат, який відтіснив булгар частково до Дунаю, частково у Середнє Поволжя та Прикам’я. —————— 11 є . : .– . 5-6. 174 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі У добу розквіту в ІХ–Х ст. Хозарський каганат, ця, як вважа- ється, перша державна формація на Сході України, об’єднав під своїм впливом величезну територію від гирла Дніпра до Аральського моря. Втягнута у конфлікт із християнською Візантією й мусуль- манським халіфатом Хозарія у VІІІ ст. прийняла юдаїзм як державну релігію. На думку ряду фахівців, прийняття Хозарією юдаїзму являло собою акт політичного самовизначення, демонстрацію неза- лежності і від християнства, і від ісламу. Юдаїзм надав каганату статус третьої імперії, поставивши її у рівноправні відносини як з 12 Візантійською імперією, так і з Арабським халіфатом . Кочове населення каганату швидко перетворювалося в осіле, розселяючись на величезних просторах від Уралу до Дунаю. На всій цій території часом мирно, часом у ситуаціях гострої конфліктності юдаїзм співіснував з християнством і з ісламом. Данину хозарам платили племена Русі – поляни й сіверяни. В українській історіографії почався процес активного переос- мислення місця й ролі Хозарського каганату в історії Східної Європи. У баченні авторів «Історії українського козацтва» Хозар- ський каганат унеможливлював просування у Причорномор’я кочів- ницьких орд зі Сходу, що стало фактором встановлення відносної політичної стабільності в регіоні. С.Мостяєв саме з кінцем хозар- ської геополітичної епохи (630–882 рр.) пов’язує початок процесу формування східнослов’янського вогнища європейської цивілізації – східноєвропейського раннього середньовіччя. Проте загалом на розвитку слов’янських племен експансія хозар відбилася негативно, змушуючи їх емігрувати спочатку на північ, а дещо пізніше – у 13 зворотному напрямі . Чимало цікавих гіпотез, пов’язаних з історією Хозарського каганату, потребують перевірки фактами, зокрема, гіпотеза російських істориків про існування у VІІІ–ІХ ст. Руського каганату між Доном і Дніпром і про пов’язаність з ним салтівсько- 14 маяцької археологічної культури . Щоправда, роботу у цьому на- прямі істотно гальмує відсутність писемних джерел. У кінці ІХ ст. у контрольованих каганатом причорноморських степах з’явилися печеніги; їхні напади значно ослабили хозарське державне об’єднання. Проте остаточний його занепад пов’язаний із зміцнілою Руссю. Київські князі здійснили ряд успішних походів на хозарські міста Ітиль, Семендер, приєднавши фортецю Саркел на —————— 12 . . .– , 1962. – . 266. 13 . 2- . – . 1. – ., 2006. – . 22. 14 .: . // - . – 2000. – № 4. – . 74-79. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 175 Дону до своїх володінь. На дальній периферії Саркела виникло Тмутараканське князівство Русі, яке відіграло помітну роль у процесі її християнізації. Як вважає О. Головко, в ХІ ст. значна частина колишніх хозарських володінь перейшла під контроль чернігівсько- тмутараканського державно-політичного формування. Своєрідним «уламком» Хозарського каганату є караїми, які збереглися в Криму до нашого часу. Караїмство як єресь щодо ортодоксального юдаїзму виникло у Месопотамії у 762–767 рр. Його вирізняло несприйняття Талмуду і дотримання виключно Старого Завіту Біблії. Після занепаду Хозар- ської держави в кінці Х ст. тюркські та частково іранські за етносом і мовою (з давньоєврейськими ритуалами богослужіння) караїми осе- лилися переважно у степах Приазов’я, а також у столиці кримських ханів Солхаті. Після того як литовський князь Вітовт після перемоги над кримськими татарами у 1362 р. оселив кілька родин караїмів у Троках, Луцьку, Галичі, вони розселилися у литовських містах, на Волині й Поділлі. Проте у вирі Хмельниччини, нещадної до євреїв, більшість караїмів, що жили поза межами Криму, загинула. Непроясненою лишається проблема етногенезу гагаузів, що належать до середземноморської гілки європейської раси. Їх вва- жають то отуреченими християнами чи християнізованими тюр- ками, то болгарами, які сприйняли тюркську мову. У Туреччині популярною є сельджуцька теорія, згідно з якою гагаузи вважаються нащадками малоазійських тюрків, які у ХІІІ ст. переселилися до Добруджі і разом із караїмами й половцями українських степів заснували на Балканах т.зв. Огузьку державу. Більшість європей- ських дослідників схиляються до визнання імовірними предками гагаузів тюркомовних протоболгар, які у 670-их рр. прийшли на Балкани з берегів Волги. У ХІІІ ст. їхні нащадки прийняли хрис- тиянство. Надалі під натиском османської експансії гагаузи були змушені постійно мігрувати, у тому числі і в напрямі Дністровсько- 15 Прутського межиріччя й Буджацького степу . У заселенні причорноморських степів, починаючи з середини ХІІ ст., брали активну участь т.зв. берладники. Берладь локалізу- ється фахівцями у межиріччі Середнього й Нижнього Дністра, Пруту, Нижнього Дунаю. Здебільшого ці місця розглядаються як своєрідна слов’янська «вольниця», куди стікалися втікачі з північних ареалів. —————— 15 . . – ., 2004. – . 73-74. 176 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Щодо можливості існування державності у слов’ян-антів трива- ють дискусії, але О. Головко на підставі згадки готського історика Йордана про антського царя Божа дійшов висновку про те, що в антському племінному союзі уже зароджувалася князівсько- дружинна система і що на території Причорномор’я існувала протодержава антів на зразок «варварських королівств» Західної Європи V–VІІІ ст. Пізніше під тиском кочовиків, насамперед аварів, анти змушені були переселитися на північ Східної Європи або на Балкани. Але у VІІІ – на початку ІХ ст. слов’янські дружини за- свідчили свою присутність у Причорномор’ї походами на південь узбережжя Кримського півострова (із захопленням значної території від Сурожа до Корчева (Керчі), а також на малоазійське місто Візантійської імперії – Амастриду. Після організованого правителем Руської землі Аскольдом походу на Константинополь (860 р.) візан- тійський патріарх Фотій, який був свідком облоги міста, пов’язував з цією подією своєрідну легітимізацію Русі, її «дипломатичне визнан- ня». Невідомий доти народ «здобув ім’я, незначний – та став слав- ним, зневажений і бідний – та дійшов високого становища». Не випадково саме з цього походу починається датована частина 16 «Повісті временних літ» . У баченні Ю. Павленка, Київська Русь «водночас була і субна- ціональною структурою Візантійсько-Східнохристиянського світу, і макроетнічною східнослов’янською спільнотою», ставши основою 17 подальшого розвитку слов’янської православної цивілізації» . С. Мостяєв вбачає у ній провідний цивілізаційний центр у Східній Європі та Чорноморському регіоні і водночас третє у Європі значне вогнище цивілізаційного синтезу нарівні з Візантійською та Фран- кською імперіями. Однак порубіжне положення Русі зумовило те, що, порівняно з Франкською державою, процеси християнізації східних слов’ян і утвердження феодалізму тут почалися зі значним запізненням. Як країні порубіжжя, Київській Русі були притаманні більш архаїчні суспільні відносини, на які нашаровувалися орієн- 18 тальні впливи . Чітко фіксується слов’янська присутність у західній частині Північного Причорномор’я – насамперед в особі уличів і тиверців. —————— 16 . . ' ’ // . – 2012. – № 4. – . 5-6. 17 . . // .– 2001. – № 2. – . 224. 18 є . : .– . 6. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 177 Однак на їхній долі негативно позначилася поява у причорно- морських степах кочівників-печенігів. У степовому Криму, крім печенігів, у ХІ ст. з’явилися також половці. Останні домінували у цій частині півострова до першої чверті ХІІ ст. «Половецький слід» залишився у кримськотатарській мові, що належить до кипчацько- половецької підгрупи тюркських мов. Як констатують В. Войналович та Н. Кочан, «взаємовідносини половецького кочівницького угруповання і Русі характеризувалися не лише активною наступальною політикою половців та їхніми постійними грабіжницькими нападами на південноруське прикор- доння, але й участю у війнах, які вели давньоруські князі як з сусідами, так і між собою. Зниженню конфліктності між русичами та половцями певною мірою сприяла їх обопільна зацікавленість у «прохідності» степових шляхів для торгових караванів, безпеку яких нерідко доводилось гарантувати спільними зусиллями. Завдяки цьому Половецький степ не лише слугував бар’єром, що відгород- жував Київську Русь від Причорномор’я та Закавказзя, але й сам ставав ареною жвавих міжнародних торгових зв’язків». Утім, збе- рігши в основному свою етнічну основу у давньоруські часи, половці не залишили власного сліду на сучасній етнографічній карті 19 України . Початок проникнення давньоруських дружин у Східний Крим та Приазов’я відноситься до рубежа VІІІ–ІХ ст. Воєнні походи (найус- пішнішим серед них був переможний похід Володимира 989 р.) переростали у торговельні контакти й соціокультурні впливи. З Херсонеса (Корсуня) на Русь поширилося християнство. Східна частина Криму входила у Х–ХІІ ст. до складу Тмутараканського князівства, яке було частиною Київської Русі. До нього в кінці Х ст., ймовірно, було приєднано і Боспор, який дістав російську назву Корчів. Невдовзі ця територія знову потрапила під владу Візантії, але вплив останньої був по суті номінальним. У 1169 р. вона поступилася своїми правами генуезцям. 1204 рік – рік захоплення центральних областей Візантії хрестоносцями – став часом оста- точної втрати нею Таврики. Надалі Херсон і його клімати визнали над собою владу наступниці Візантії – Трапезундської імперії, хоча ця залежність була доволі умовною і обмежувалася сплатою 20 данини . —————— 19 ., . : . – ., 2014. – . 13. 20 . . .– ., 2007. – . 186-187. 178 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Князівство Феодоро з центром у Мангупі, яке у ХІV ст. займало значну територію південно-західної Таврики з прилеглим узбереж- жям, управлялося візантійською династією із вірменського роду 21 Гаврасів-Таронітів . У центрі Криму упродовж ХІІІ ст. існувало князівство із центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно алан- ським (осетинським) та караїмським населенням. Від 1223 р. починається успішне проникнення у Крим татар. Невдовзі увесь півострів, за винятком італійських колоній, які збе- рігали самоуправління, увійшов до складу ординських володінь і став частиною одного з улусів Орди. Назва К’ирим, яка у цей час вперше з’являється, спочатку була надана місту Солхату (Сурхай, нині Старий Крим), а у ХV ст. поширилася на весь півострів. Що ж до материкового Причорномор’я, то воно, хоч і не було так густо заселене, як Крим, все ж, попри постійні переміщення й набіги кочовиків, аж до ХVІ ст. ще не було «Диким полем». В. Гулевич перелічив десятки поселень і городищ на його теренах, тут був навіть свій монетний двір. До складу Кримського ханства входило північне Приазов’я, власне Кримський півострів без князівства Феодоро та генуезьких володінь на південному узбережжі. Загалом же, як вважають фахівці, «історична географія Криму, як і його місце 22 в адміністративному устрої Золотої Орди, вивчені недостатньо» . Упродовж своєї майже тритисячолітньої історії стан і статус регіону зазнавав, отже, значних змін, що, природно, зумовлювало істотні відмінності у поселенській практиці, побуті, соціонорма- тивній та політичній культурі. Сформувавшись як ареал середзем- номорскої колонізації, він надовго потрапив у сферу впливу різно- манітних кочових племен, які доволі часто були носіями раціо- нальності в організації власного війська й побуту, але виступали в ролі деструктивної сили у ставленні до міської культури Античності й раннього середньовіччя. Завоювання, здійснені Монгольською імперією в Центрально- Східній Європі у 20–40-х рр. ХІІІ ст., за висновком Б. Черкаса, «нічим не нагадували колишнє переселення народів по Євразійському степу. Тут ми маємо справу з чітко спланованими зовнішньопо- літичними і військовими акціями. Агресія здійснювалася за наперед розробленим планом урядовими військами. Вперше в історично відомому нам проміжку часу кочовики за короткий час захоплюють і —————— 21 . . .– ., 1973. – . 63, 79-82. 22 . . ' (1442–1466 .) // . – 2014. – № 6. – . 22- 24. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 179 руйнують десятки укріплених міст і фортець. При цьому завойов- ники не кидають понищені території напризволяще, а закладають на них управлінську основу нової влади». Монгольський державно-бюрократичний апарат на завойова- них землях був представлений намісниками хана – баскаками та чиновниками, що виконували переважно економічні функції – митниками, вартівниками, отаманами тощо. Територію першого улусу Ногая фахівці розташовують у Придністров’ї та Причор- номор’ї, на р. Південний Буг, другого – у дельті Дунаю. Тут ство- рюється фактично другий центр монгольської влади після Поволжя, зі столицею в м. Ісакчі. У середині ХІV ст. улус фактично відділився від Золотої Орди. Але після поразки на Синіх Водах і повстання у Білгороді-Дністровському для монголів настала смуга невдач, і татарське населення улусу в ХV ст. вже позиціонувалося сучасни- ками як Білгородська чи Буджацька орда. Окремим туменом ли- шався Кримський улус; третій улус, очолюваний Мамаєм («Мамаєва Орда»), був у кінці ХІV ст. знищений військом Тамерлана. Існують дві концепції походження причорноморських ногайців. «Автохтонна» відштовхується від висновків М. Карамзіна, «прикас- пійська» обґрунтовується більшістю сучасних російських дослід- ників. На користь останньої свідчить спорідненість внутрішнього устрою ногайців із кипчацькими родоплемінними союзами домон- гольського часу. Ногайська Орда відокремилася від Золотої Орди у 1391 р., зберігши ознаки притаманного їй адміністративно-тери- торіального поділу (улуси, військово-адміністративний поділ на праве й ліве крило, тощо). Здобуття російським царем Іваном ІV Казані та Астрахані порушило усталений ритм кочування ногайців; у другій половині ХVІ ст. вони почали освоювати причорноморські степи і перейшли на службу до кримського хана. Мала ногайська орда, яка переселилася у Причорномор’я з Прикаспію, невдовзі розпалася. У 20-х рр. ХVІІ ст. ногайці заснували окремі племінні утворення – орди – Білгородську, Єдисанську, Єдичкульську, Джам- буйлуцьку, які перебували у васальній залежності від Кримського 23 ханату . Можна погоджуватися чи ні з висновком Б. Черкаса про Золо- тоординську добу, яка нарівні з Литовською, Польською, Козацькою —————— 23 . V– V . // - Є .– . 4. – ., 2004. – . 279-306. 180 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 24 є складовою частиною історії України . Але очевидно, що з екс- пансією Золотої Орди на Русь пов’язана кардинальна зміна роз- становки геополітичних сил на величезних просторах Євразії, При- чорномор’я, Близького Сходу. «Яскраво виражене у попередній період торговельно-економічне й політико-ідеологічне тяжіння на Південь, що було обумовлене, по-перше, зручними шляхами спо- лучення і, по-друге, спільними з Візантією цивілізаційними факто- рами, необхідністю їх захисту, послаблюється. Позбавлені власної державності, парцелізовані, економічно виснажені українські землі виявилися практично ізольованими від своїх колишніх побратимів по Київській Русі і – під зростаючою загрозою винародовлення з Півдня й Сходу – перетворилися на об’єкт постійних зазіхань з боку західних сусідів. Блокування природних дніпровських комунікацій доповнювалося руйнуванням міст і тяжкими втратами продуктив- ного населення». Відсутність власної державності на віки пере- 25 творила українські землі на об’єкт геополітичної гри . Фактично уже в Х–ХІІІ ст. територія Середнього й Південного Придніпров’я стала пограниччям Європи, на якому перехрещу- валися візантійські й західноєвропейські впливи. Візантійський вектор виявився сильнішим, що засвідчило прийняття Руссю хрис- тиянства за візантійським зразком. Периферійність регіону Північ- ного Причорномор’я та нижнього Подніпров’я щодо європейських центрів була, якщо використовувати градації С. Роккана, водночас горизонтальною (що найкраще передається у термінах віддале- ності), і вертикальною (вираженою у категоріях залежності). Попри те, що на цій периферії постійно виникали міста й фортеці, регіон був майже постійним вогнищем збройних конфліктів. Навряд чи продуктивно зводити останні до виявів протистояння «кочових» і осілих «племен» – адже при всій своїй відразі до життя «за кам’яними мурами» кочовики в умовах суворого клімату і розгалужених тор- говельних контактів не могли обходитися зовсім без міст. Аж до середини ХІІІ ст. за Причорномор’я як периферію Великого шовкового шляху велася запекла боротьба між італійськими коло- ніями, половцями, мешканцями Судака. В міру того, як середземно- морська ділянка Великого шовкового шляху внаслідок війни 1256– 1270 рр. стала занепадати, саме Причорномор’я почало відігравати —————— 24 . : , - , , ( – V .). – ., 2014. – . 88, 240, 257-258, 332. 25 . . // - . – 2002. – № 6. – . 7, 27. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 181 провідну роль у міжнародній торгівлі. З цим пов’язана і поява стаціонарних поселень ординців на дніпровських переправах, в районі Сіверського Дінця, у Криму. «Фактично, вперше в історії Джучидам вдалося принести міську цивілізацію саме у відкритий 26 Степ» . По території України пролягло чимало кордонів, констатує О. Галенко. Усі вони варті уваги. Однак для першої спроби тери- торіальної моделі варто узяти за схему кордони між цивілізаціями – великими самодостатніми спільнотами, здатними до самовідтво- рення. Принциповою підставою для цього має бути той факт, що цивілізаціям притаманне різне уявлення про час, та й сам час може мати різний темп та конфігурацію. Історично першу цивілізацію кочових скотарів, що панувала у степовій зоні Північного Причорномор’я, О. Галенко називає степо- вою. Панування кочовиків у степах трималося на їхній воєнній силі – кінних лучниках, спираючись при цьому і на специфічні форми суспільної організації. Однак у силу нестабільності своєї економіки кочовики перебували в залежності від стосунків з своїми осілими сусідами. «Грецькі колоністи принесли з Середземномор’я власну цивілізацію з усіма її атрибутами – містами, писемністю, релі- гійними віруваннями – і перетворили Чорноморське узбережжя на ареал середземноморської землеробсько-торговельної цивілізації». Ці дві цивілізації співіснували з слов’янською землеробською циві- лізацією, що сформувалася переважно в лісовій зоні. «Південь, з його двома цивілізаціями, постає у такому підході повноцінною складо- 27 вою української історії» . Такий, природничо-географічний у своїй основі, підхід, де соціум та його культура визначаються як похідні від дії певної сукупності географічних чинників, вітчизняні науковці запозичують від наста- нов основоположника української географії С. Рудницького. Фіксу- ючи обмаль природних сухопутних кордонів як захисних бастіонів і незмінне історичне тяжіння українського народу до чорноморського узбережжя, Рудницький саме у Чорному морі бачив ту «добру природну границю», яка багато в чому визначала його історичну долю. На його переконання, саме в регіоні чорноморського узбе- режжя варто шукати «головну політично-географічну підпору» на- ціональних інтересів і захисту водночас і від польської, і від московської політичних небезпек. Звідси його ідея Балто-Чорно- морського союзу, звідси й прозорливий висновок вченого: «Доля —————— 26 . . – . 325. 27 : , , . – . 1. – . 69-73. 182 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі й недоля багатьох, коли не всіх європейських великих держав теперішності «залежить від того, як складеться політична доля 28 України» . МОРЕ І СТЕП У ДОЛІ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я Регіон Північного Причорномор’я доволі часто представляють як ареал «зустрічі» культур (цивілізацій), що почалася в межах «осьового часу» (К.Ясперс), датованого періодом з 800 до 200 рр. до н.е. Саме на цей інтервал припадає початок грецької колонізації північного узбережжя Чорного моря. Сьогодні вона розглядається у контексті масштабної географічної експансії, яка багато в чому змінила обличчя тогочасної Європи, перетворивши переважно адаптатив- ний тип її розвитку на трансформаційний. Соціально-політичне і культурне піднесення Середземномор’я стимулювалося притоком ресурсів з колоній. Ознаки фрактальності як просторово-часового явища вбачаються у тому, що Греція по суті стала моделлю для усієї Західної Європи. «Феномен греко-європейської «самоподібності» уні- кальний… Осьовий час на тривалий період надав історії людства 29 європоцентричного характеру» . Поняття культури й цивілізації інколи ототожнюють, хоч ко- ректність такого підходу меншою мірою сумнівна. Точніше говорити про «зустріч» цивілізацій – як певних еталонів і типів культури. При цьому це була не просто зустріч, а вибір шляху і характеру взаємодії. Застосовуючи підходи К. Шмітта, можна твердити, що відбувався своєрідний вибір між таласократією (з осмисленням моря як засобу існування, рухливості, підприємливості) й телурократією (орієнта- цією на осілість, сухопутні контакти) тощо. В принципі в межах «осьового часу» доступними були обидві перспективи, але для міс- цевих жителів перша все ж була привабливішою. Обираючи цін- ності потужнішої на той час середземноморської цивілізації, вони започаткували тривалу в часі традицію існування міст-полісів із —————— 28 . . – , 1923. – . 50-51, 72. 29 . . // .– 2010. – № 5. – . 146-156. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 183 специфічною системою управління, які служили своєрідним мостом між степовим та землеробсько-торговельним життєвими світами. Про роль моря в житті Надчорномор’я пишуть менше, ніж про роль степу, хоч на всіх етапах його історії ця роль була значною, іноді й визначальною. Досить чітко охарактеризував її Юрій Липа: від часу появи торговельних ринків на чорноморському узбережжі «українська територія з її системою річкових шляхів стає ланкою у тодішній системі морських шляхів, одним із осередків еллінського багатства й елліністичної культури. Морська культура робиться назавжди частиною світогляду українців, і це назавжди відрізняє її психологію в торгівлі від типово континентальної психології сусі- дів… Від еллінської доби морська торговельна культура є невід- 30 дільна від української території» . У фундамент оригінального по- гляду Ю. Липи на чорноморський простір (з вибудовою осі Південь – Північ як основоположної в українській історії) була закладена апологія Боспорського царства («Чорноморського Карфагену») як сили, що упродовж 800 років творила своєрідний північнопон- тійський культурний рух, підтримувала, у тому числі й у боротьбі з Римом, порядок і спокій на Чорному морі. «Рука Тавриди обійняла всі найважливіші торговельні й політичні дороги Понту: на Чорному морі запанував Pax Bosphoricum. Герб його – крилатий грифон з повним колосом під копитами і з списом у дзьобі – стає символом 31 єдності, гербом Чорного моря» . Морем сюди прибували перші колоністи з середземноморських міст; як вважають, перша така колонія на о. Березань мала назву Борисфеніда. На цьому острові було знайдено першу писемну пам’ятку на території України – приватний лист на свинцевому згортку датується приблизно 500 р. до н.е. Морем проходила основна частина величезної торгової артерії, що з’єднувала Європу з Азією – т.зв. Великий шовковий шлях, а сухопутною його опорою був Крим і пониззя Дніпра. Сусідство з морем приносило поселенцям великі прибутки, але водночас було джерелом багатьох трагедій – рівень Чорного моря постійно коливався, і багато нововиниклих міст були повністю або частково ним поглинуті. Утім, саме грецькі міста-колонії завдяки розвинутому морському сполученню вивели Крим і Надчорномор’я на античну орбіту, сприяли засвоєнню міс- цевим населенням передових на той час господарських технологій і культурних зразків. Показово, що фіксований багатьма мандрів- никами розквіт міст Південного Криму ХІ–ХІІ ст. (Гарзуні, Шалусти, —————— 30 . . – . 1. – . 90. 31 . – . 99. 184 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Бартабіти) пов’язувався саме з їх приморським розташуванням та 32 суднобудуванням . Наявність у мешканців Боспорського царства власного флоту ще у ІІІ ст. н.е. спричиняла й трагедії – у 255–275 рр. його відібрали готи і здійснювали на захоплених суднах грабіж- 33 ницькі походи . Найбільш дослідженим в археологічному відношенні є місто- поліс Ольвія, розкопки якого ведуться з 1911 р. Його розквіт припадає на початок V–ІІІ ст. до н.е., коли ольвійське поселення набуло рис, притаманних центрам державних полісних утворень. Вони складалися з власне міста і його сільської округи – хори. Містобудівними домінантами були два теменоси та агора. Під замощеними вулицями прокладалися водостічні канави. Цікаво, що залишки водогону елліністичного типу знайдено і на далекій пери- 34 ферії Ольвії – на території сучасного Миколаєва . В Ольвії відкрито залишки гімнасія ІV–ІІІ ст. до н.е. з 18-колонним залом, лазнею, складною системою водопостачання й опалювання. Цікавою планувальною структурою відзначався Пантікапей – згодом (приблизно від 480 р. до н.е.) – столиця Боспорського цар- ства. На високій горі було зведено акрополь, а місто розмістилося на схилах. У гавань могли одночасно заходити 40 кораблів. Археоло- гічні дослідження Пантікапея дали унікальні знахідки, такі, як, приміром, саркофаг, прикрашений гіпсовими фігурами ніобідів. У середині V ст. до н.е. на Акрополі в Пантікапеї було збудовано храм Аполлона – найбільший у Причорномор’ї. Невдовзі поряд з ним з’явився новий архітектурний ансамбль, до якого входили царський палац та невеликий храм Афродіти й Діоніса. Місто мало водо- постачальну й каналізаційну мережі. Від нападів варварів його разом з прилеглими територіями захищала Тірітакська оборонна система, яка складалася з насипного валу (25 км завдовжки) і глибокого рову. Близько двох тисяч років проіснував Херсонес Таврійський, заснований греками на Гераклейському півострові (нині територія м. Севастополь). Донедавна точною датою заснування цієї єдиної у Північному Причорномор’ї дорійської колонії вважався 422/421 р. до н.е., але нині доведено, що грецьке поселення на цьому місці —————— 32 . . . – . 83. 33 : . – . 98. 34 . –V , // : .– . 1. – , 1998. – . 27-28. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 185 35 існувало до цього вже понад 100 років – з 528–527 р. до н.е. Спочатку місто займало невелику територію, обнесену наприкінці V – у першій половині ІV ст. до н.е. оборонною стіною. У цей час херсонесити проникають до Північно-Західного Криму, вже част- ково освоєного греками-іонійцями. На рубежі ІV–ІІІ ст. до н.е. Херсонес із невеликого автономного полісу перетворився на центр великого територіально-державного об’єднання, яке володіло земля- ми на Гераклейському півострові і на північному заході Криму. Тут карбувалася власна монета; від тих часів збереглися руїни оборон- них стін, залишки театру, який вміщував до 3 тис. чоловік, частини колон, архітравів, скульптур, барельєфи, теракотові статуетки. Починаючи з ІІІ ст. до н.е. Херсонесу довелося вести тривалі війни зі скіфами, які створили на території Криму ранньодержавне утворення з центром у Неаполі Скіфському. У І ст. до н.е. на місцях херсонеських поселень виникають скіфські фортеці. Грецький гео- граф Страбон згадує про наявність у Херсонесі укріплень, які збудував скіфський правитель Скілур та його сини «і які були для них опорним пунктом у військових діях проти мітрідатових воє- 36 начальників» . Скіфська експансія підривала могутність Херсонеса, і хоча у кінці І ст. до н.е. херсонесці здобули над скіфами вирішальну перемогу, вони змушені були, зберігши внутрішнє самоврядування, увійти до складу Понтійського царства. У червні 2013 р. «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора» включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Херсо- неське городище є єдиним у Північному Причорномор’ї цілісно збереженим зразком античного міста, що існувало з VІ ст. до н.е. до ХІV ст. Це єдина пам’ятка в Європі, яка завдяки збереженому плануванню вулиць, залишкам господарських та культурних спо- руд, фрагментам ділянок сільськогосподарських околиць дає уяв- лення про систему організації господарської діяльності та розподілу території між громадянами античного міста. На думку авторів змістовної монографії про античні держави Північного Причорномор’я С. Крижицького, В. Зубаря, А. Русяєвої, культурний рівень населення північнопричорноморських міст мало чим поступався рівню греків Середземномор’я. Принаймні можли- вості для отримання освіти тут були такі ж, як у Греції. В Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Фанагорії, Горгіппії, Танаїсі діяли гімнасії, де —————— 35 є . . – // . – 2009. – № 2. – . 5. 36 . . . - . 2- .– . 1. – ., 1996. – . 81. 186 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі займалися не тільки фізичними вправами, але й освітою молоді. Про рівень письменності дають уявлення приватні листи, вирізьблені на свинцевих пластинах. У Причорномор’я було перенесено найкращі 37 здобутки грецької цивілізації в усіх сферах господарства і культури . Свідченням цього можуть бути ті шедеври елліно-скіфського мистецтва, які знайдені у некрополях Боспору і степових курганах скіфських номадів. Пектораль із скіфського кургану Товста Могила, чортомлицька амфора, чаші з Куль-оби та Гайманової могили, найімовірніше, були виготовлені у майстернях античних міст Причорномор’я. Безумовний історичний інтерес становлять монети Північного Причорномор’я. За художніми якостями серед них виділяються мідні аси з Ольвії (V ст. до н.е.) із зображенням голови богині землеробства Деметри з лицьового боку і орла – зі зворотнього, а також пантікапейські тетрадрахми ІV–ІІІ ст. до н.е. з профільним 38 зображенням Аполлона і коня на звороті . Щодо свого державного устрою античні міста Північного При- чорномор’я були демократичними рабовласницькими республіками (з тенденцією до перетворення в олігархічні режими). У виборах адміністративних органів не брали участі жінки, іноземці, раби. Кожен поліс з поселеннями, що тяжіли до нього, являв собою самостійну політичну структуру. Громадяни бачили в ній свою віт- чизну, яку належало захищати і дбати про її добробут. Ідея полісної єдності яскраво відбилася у тексті громадянської присяги жителів Херсонеса і прилеглих міст, який дійшов до нас: «Я буду однодумним щодо спасіння і свободи держави… не віддам нічого нікому, ні елліну, ні варвару, але буду оберігати все це для херсонеського народу. Я не буду скидати демократичний устрій і не дозволю цього тим, хто зраджує і звалює… Я буду служити народові і радити йому 39 найкраще і найсправедливіше для держави та громадян…» Певні відмінності мав державний устрій Боспорського царства, яке фахівці характеризують як територіальну монархію з унікаль- ним поєднанням влади архонта для еллінів і царя для місцевого населення, як династичну автократію з паралельним існуванням інституту співправління. Надалі Боспорська держава, яка об’єднала найзначніші міста регіону (Пантікапей, Німфей, Феодосію, Фана- —————— 37 . ., . ., є . . - ’ . – . 36, 265. 38 . 6 ./ . . . – . 1. – ., 1956. – . 360. 39 – . 1. – ., 2001. – . 432. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 187 горію, Гермонассу) еволюціонувала убік створення своєрідної обо- ронної федерації і спадкової одноосібної влади, яка вважається близькою до есимнетії – тиранії. Міста Боспору, насамперед Пантікапей і Феодосія, зберігали полісні традиції і тоді, коли ослаблені боротьбою зі скіфами й сар- матами представники правлячої династії Спартокідів – Перисади – почали схилятися до переходу під владу Понтійського царства. Виступ скіфів під керівництвом Савмака і вбивство Перисада V упродовж тривалого часу у радянській історіографії подавали як перше повстання рабів у Східному Криму. Насправді це був вияв гострої династичної боротьби навколо переходу Боспору під владу понтійського царя Мітрідата VІ Євпатора, який завдяки своїм здіб- ностям воєначальника і політичного діяча залишив помітний слід в історії Криму. Сказане дає уявлення про багату й різноманітну спадщину античних міст-держав. І. Лисяк-Рудницький, безумовно, мав рацію, коли писав, що завдяки грецьким колоніям, а також пізнішому поширенню протекторату Риму над Боспорським царством, май- бутні українські території стали, «принаймні маргінально», части- 40 ною стародавньої грецької та елліністичної романської цивілізації . Виконуючи функцію господарсько-торговельного посередника між античною цивілізацією і варварським світом, міста-колонії сприяли засвоєнню останнім передових на той час господарських технологій та навичок і багато в чому визначили економічну спеціалізацію 41 регіону на тривалу історичну перспективу . Варто зазначити, що антична міська спадщина дійшла до нашого часу у невеликій частині. Деякі міста Криму, про які є згадки у античних авторів, частково або повністю опинилися під водами Чорного моря. За 35 км на південь від Керчі розкопані рештки напівскіфського міста Кітея, яке існувало з VІ ст. до н.е. по VІ ст. н.е. Про нього згадували Псевдо-Скілак, Пліній Старший, Стефан Візан- тійський. Досліджені руїни храму, некрополя, знайдено рештки подвійної оборонної стіни. Але, як вважають археологи, ледь не половина міста нині під водою. Про те, що можливості відкриття залишків античних і ран- ньосередньовічних міст на території України далеко не вичерпані, —————— 40 - . // . – . 1. – ., 1994. – . 42. 41 .: є ., ., ., є ., . . . , , . – ., 2000. – . 29-30. 188 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі свідчать недавні знахідки одеських археологів. Доведене існування під історичним центром Одеси великого і багатого некрополя, виявлено потужний (до 1,5 м) культурний шар VІ–V ст. до н.е. на місці сучасного Приморського бульвару; поселення, яке тут існу- вало, атрибутоване вченими як залишки Гавані асіаків. Очевидно, що основна частина території значного за розмірами античного 42 міста, що існувало на місці Одеси, була поглинута морем . У цей же час в районі Лузанівки існувало давньогрецьке поселення, яке дістало у наш час умовну назву Гавань істріан. Тут знайдена унікальна за своїми художніми якостями теракотова фігурка (гли- бокий барельєф) Кори-Персефони, яка вважалася дочкою богині родючості Деметри і культ якої був поширений в усьому античному 43 світі . Говорячи про роль моря в житті південного ареалу Русі, не- можливо обійти увагою візантійський вплив, грунтований значною мірою на вільному використанні морських шляхів. Н. Яковенко звертає увагу на те, що аванпости античної цивілізації не лише об’єктивно сприяли прискоренню політичного й економічного роз- витку тубільного населення – скіфів і сарматів, але й започаткували «напрям цивілізаційних орієнтацій, який через кілька століть під- штовхне молоду варварську Русь до візантійської культурної ор- 44 біти» . Теологічні ідеї християнства, яке поширювалося у Херсонесі й Боспорському царстві уже в ІV ст. (під документами І Вселенського собору 325 р. стоїть підпис боспорського єпископа, а в деяких списках – і херсонеського), проникали на Русь не лише безпо- середньо з Нового Риму, але й з Херсонеса (Корсуня давньоруських літописів). Поширена раніше в літературі версія щодо закінчення античної історії Херсонеса внаслідок навали гунів у V ст. новітніми до- слідженнями спростована. Розгромивши аланський союз племен, гуни рушили на захід, до кордонів Римської імперії, а Херсонес серйозно не постраждав. Надалі він розвивався як опорний пункт Візантії під назвою Херсон. У період правління візантійського імператора Зінона (474–491 рр.) були відновлені зруйновані земле- трусом оборонні стіни, почалося карбування місцевої монети. —————— 42 . . ( - - ) // - .– . 14. – , 2003. – . 44-54. 43 ., . ? – ., 2008. – . 104-123. 44 . V .– ., 1997. – . 21. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 189 Широка християнізація населення Херсонеса почалася в роки правління візантійського імператора Юстиніана І (525–567 рр.). Саме до цього часу відноситься перепланування міських кварталів у зв’язку зі спорудженням ряду християнських храмів, канонізація херсонеських мучеників, поява надгробків із зображенням хрестів, випуск першої монети з християнським знаком. Визначний візан- тійський богослов Кирило (Костянтин), якого разом з його братом Мефодієм вважають творцем слов’янської абетки і першої слов’ян- ської літературної мови, саме тут, у Херсонесі, у 860 р. знайшов Євангеліє та Псалтир, писані «роуськими письменами», й людину, 45 яка розмовляла цією мовою . Херсонес був сполучною ланкою між візантійською цивілізацією і язичницькою Руссю, місцем, де хрес- тився київський князь Володимир і звідки християнство пошири- лося на східний слов’янський світ. Римляни створили ланцюг укріплень вздовж Південного берега Криму – від Херсонеса до Пантікапея. Своєрідним символом «рим- ського порядку» стала фортеця Харакс – добре облаштований і укріплений воєнно-стратегічний центр з водогоном від гори Ай- Петрі. У Хараксі вироблялася обпалена цегла, яка стала новим, еталонним на той час будівельним матеріалом. Пантікапейські майстри освоїли виробництво запозиченого з Риму мозаїчного скла. Утім, хоч Тіра, Ольвія та Херсонес входили у ІІ–ІІІ ст. до складу римської провінції Нижня Мезія, Риму так і не вдалося створити у Північному Причорномор’ї лімес звичайного типу. На заваді цьому стали кочівники, які контролювали степові райони. Не здолавши укріплення Херсонеса, гуни, однак, зайняли увесь навколишній простір аж до Боспору. Постійна військова небезпека змушувала міські общини створювати особливі воєнізовані братства (сина- дельфії чи синоди) – сакрально-політичні корпорації, розбиті за римським зразком на загони. В інших провінціях Риму таких братств не було. Виникнення на півострові типу промислового міста із специфічною формою самоорганізації дає підставу дослідникам писати про особливу урбаністичну форму в Криму і навіть про зміщення у східні римські провінції економічного центру тяжіння 46 величезної імперії . Варто мати на увазі, що Візантія – назва значно пізніша і є витвором західноєвропейських гуманістів ХVІ ст., а самі візантійці —————— 45 « » .: . // ' . – 2002. – № 4. – . 112-113; . . – . 104-106. 46 . . . – ., 1992. – . 98. 190 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі іменували свою країну Другим Римом, а себе – ромеями. Умовний поділ на «Перший» та «Другий» Рим відбувся під тиском тих, кого римляни вважали варварами, і проіснував понад 1000 років – до 1453 р. Фахівці розглядають візантінізм як доволі складне син- кретичне явище, базоване на поєднанні християнізованого східного еллінізму з різноплановими східними впливами, зокрема іудейським та іранським. Чіткий ієрархічний поділ на страти й чини (візан- тійська «табель про ранги» налічувала 72 посади) дивовижним чином сполучався з міжетнічною толерантністю, а жорстка система рабовласництва – з підкресленою «незалежністю» церкви. Часто говорять про поєднання гуманістичного смислу візантінізму з під- ступною суттю візантійщини як системи норм і звичаїв, і Русь сповна відчула на собі і гуманістичний, і антилюдяний візантій- ський вплив. При цьому слов’янам, яких візантійці беззастережно відносили до числа варварів, довелося навчитися майстерно долати морські відстані і вести морські бої, щоб зрештою дістати з Візантії християнство за східним зразком. У 1016 р. візантійський флот разом із руським військом завдав нищівного удару хозарам. Результатом успішного походу став розгром Хозарського каганату, зміцнення влади Візантії в Криму і закріплення русів на Таманському півострові. Однак вторгнення половців у Крим в другій половині ХІ ст. відрізало Тмутаракань від руських земель. У стані політичної ізоляції вона швидко занепала. В міру того, як на фоні занепаду трансконтинентальної торгівлі зменшувалася роль Сараю – економічного центру Золотої Орди, зростала роль у торгівлі чорноморських портів, насамперед гену- езько-венеціанських колоній. Італія справедливо вважається одним з головних осередків міської культури – численні міста, більшість яких збереглася ще від римської епохи, уже наприкінці ХІ ст. позбулися влади феодалів і невдовзі виявилися втягнутими в сис- тему корпоративних товарно-грошових відносин. Створені містами самостійні республіки мали право карбування власної монети. Звільняючись від влади місцевого єпископату, вони утворювали міські комуни – з колегіями консулів, що відали збиранням податків, судовою справою, організацією воєнного ополчення тощо. Міська економіка, діставши потужний поштовх до свого розвитку, підпо- рядковувала собі мережу дрібних міст і сільську округу. Участь Генуї у хрестових походах (1099–1270) забезпечила їй звільнення від усіх податків у «святих землях». Відтіснивши арабів і візантійців, іта- лійські купці зосередили у своїх руках посередницьку торгівлю між Сходом і Західною Європою. Крим виявився своєрідним «перева- лочним пунктом» на торговому шляху, і італійські міста-колонії Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 191 дістали потужний стимул для свого розвитку. За Ф. Енгельсом, італійці у ХV ст. стали першою в історії нацією капіталістів; еле- менти цих капіталістичних відносин вони переносили і на свої заморські території. Р. Бартлетт пов’язує експорт на Східну Європу західноєвропей- ських моделей міста з торговою експансією, яка почалася ще в ХІ столітті і у наступні два століття спричинила вибух Старого світу. Західноєвропейська морська торгівля уже в ХІV ст. перетворилася у широку сферу ділової активності італійських, ганзейських купців; саме їхнім витвором стали колоніальні міста. «Навколо Чорного моря, на окраїнах татаро-монгольського світу, генуезці заснували торгівельні форпости і колонії як перевалочні пункти на торгових шляхах, що вели в Китай. Повсюди на цих берегах можна було 47 зустріти вихідців із Генуї та її внутрішніх районів» . Кафа (нинішня Феодосія), заснована на місці глухого греко- аланського селища, була найбільшою серед чорноморських колоній Генуї. Генуезці дістали її від нікейського імператора Михайла VІІІ Палеолога як нагороду за допомогу у відновленні Візантійської імперії і близько 1281 р. посадили там свого консула. Невдовзі Кафа, яка дістала право виключної торгівлі на Чорному морі, набула слави «ще одної Генуї» – це був найбільший у Північному Причорномор’ї ринок шовку, спецій і рабів, вузол перетину торгових шляхів із найвіддаленіших районів Старого Світу. Нотаріальні записи 1289– 1290 рр., що збереглися, дають непогане уявлення про тогочасне місто. Воно поділялося на квартали (contrade), мало францісканську церкву, лікарню св. Іоанна, велику будівлю консульської адмініст- рації. Після руйнівної облоги Кафи татаро-монголами у 1307– 1308 рр. генуезці залишили її, але невдовзі, сплативши викуп, повернулися і відбудували й укріпили місто. Відповідно до плану 1316 р. здійснювалися великі будівельні й оборонні роботи, і до 1352 р. Кафа вже була оточена могутніми фортечними стінами і мала цитадель із годинниковою баштою. У місті діяли 27 латин- ських церков, 13 грецьких і одна вірменська, а також численні мечеті й синагоги. Воно стало центром єпархії, яка проіснувала до 48 1475 р. Кафа, яку називали «Таврійським Константинополем», висту- пала посередником у торгівлі країн Заходу із Поволжям, Середньою Азією, Індією, Московією. Уже тоді Крим вважався однією з житниць —————— 47 . . , , 950–1350 . – ., 2007. – . 202, 206. 48 . – . 207-208. 192 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Європи. Тоді ж Кафа стала і центром работоргівлі. Серед ремесел, якими славилося місто, найбільший розвиток дістали пов’язані із суднобудуванням – тут виготовляли здебільшого невеликі весельні галери. З кінця ХІV ст. місто чеканило власну монету. Показово, що на лицьовому боці срібного аспра було вміщено герб Генуї, а на 49 зворотньому – татарську тамгу . Апарат влади в місті створювався генуезцями. Щорічно з Генуї призначали консула; при ньому перебувала рада провізорів, яка відала благоустроєм і поліцією. Функції загального контролю вико- нувала рада старійшин у складі 8 чоловік; фінансами управляли два масарії з своїм штатом, судовою справою опікувалися 16 синдиків. Адміністративним центром міста була цитадель, перетворена гену- езцями на неприступну фортецю. У місті був водогін, по якому вода подавалася з водозбірників, що знаходилися на узвишшях. Латин- ський єпископ Кафи у 1438–1439 рр. добився унії вірменської і римо-католицької церков. Щодо мешканців причорноморського степу, то вони теж вияви- лися непоганими суднобудівниками й мореплавцями. Запорозькі чайки, які виготовлялися з видовбаних колод, мали до 60 м у довжину, до 12 м у ширину, до 8 м у висоту і оснащувалися 10-15 веслами. За свідченням Г.Л. де Боплана, за два тижні до морського походу запорожці спускали на воду флот з 80–100 човнів, кожен з 4 чи 6 невеликими гарматами (фальконетами). Далеко не завжди краще оснащений турецький флот міг протистояти натиску рухли- вих козацьких суден, які на початку ХVІІ ст. легко проходили до берегів Малої Азії й Константинополя. Хоча у абордажних боях козаки, як правило, втрачали від половини до двох третин учасників походу. Вражаючий перелік морських походів козацтва наводить Т. Чух- ліб. У 1610 р. вони нападають на турецькі володіння поблизу Варни, у 1614 р. здійснюють морський похід через Чорне море до турецьких володінь і штурмують Синоп, у 1616 нападають на Кафу, Трапезунд, Самсун, околиці Констанци, у 1621 р. знову здійснюють похід до Синопа, у 1624 атакують османські поселення на Босфорі та околиці Стамбула, у 1625 нападають на Трапезунд і фортецю Кара-Харман. У цьому останньому поході брали участь близько 350 козацьких —————— 49 . : // . – 2008. – № 1. – . 26. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 193 «чайок». Зрештою Туреччина мусила укладати з козацтвом договори 50 щодо судноплавства, переважно дозвільного змісту . Сталося так, що наступ умовного «моря» на територію Північного Причорномор’я зіткнувся з не менш потужним наступом зі сходу кочових племен. У баченні Є. Маланюка «фатальний коридор» степової смуги творив «постійний топографічний «протяг», який 51 втягував у себе періодичні азійські хмари та бурі . Маємо підстави, отже, говорити про активний міграційний «рух назустріч» двох потоків – східного номадизму й південно-західної колонізації. «Зустріч степу і моря», «обмін культурних впливів Сходу і Заходу на сухопутній степовій дорозі» (формули М. Грушевського) вияви- лися на початковому етапі плідними для обох сторін, бо кочівники не знали мореплавства, а колонізатори з теплого Середземномор’я могли навчатися у номадів пристосуванню до умов суворих зим на північному узбережжі Чорного моря. Надалі взаємодія греків-коло- ністів та місцевих хліборобсько-скотарських лісостепових племен з прибульцями зі Сходу уже не уявлялася ідилією: просуваючись на південь, вони зустрічалися здебільшого з агресивно настроєними кочовими племенами. І хоч ступінь цієї агресивності був різним, загалом про мир у новоосвоюваному регіоні доводилося лише мрі- яти. Хоча навіть за таких екстремальних умов інтенсивний обмін культурними здобутками відбувався постійно. Археологами доведе- ний, приміром, факт функціонування у Пантікапеї й Ольвії майс- терень виробів із золота у новому, поліхромному стилі, головними споживачами яких виступала верхівка степових племен. Говорити про ефективність цивілізаційних контактів у Північ- ному Причорномор’ї в межах перехідного періоду від «до н.е.» до середини ІІ тисячоліття «н.е.» можна лише з тією поправкою до осмислення феномена номадизму, яка відбувається на наших очах (частково і з нашою участю). Прикметно, що цей процес почався – під виразним впливом постколоніалізму – майже одночасно і на європейському, і на американському, і на азійському континентах. Спільними зусиллями істориків, філософів, географів переконливо доведено, що стійка культурна ідіома, яка ототожнює номадизм виключно з архаїкою, варварством, примітивізмом смаків і устрем- лінь, являє собою ідеологічний конструкт, призначенням якого було обґрунтування «цивілізаційної місії» колоніалізму. Нині світ кочів- ництва прийнято розглядати під іншим кутом зору, з акцентом на —————— 50 . – ( V– V .). – ., 2014. – . 62-63. 51 Є. .– , 1962. – . 482. 194 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі специфічності особливих скотарських цивілізацій – зі своїм відносно автономним, багато у чому специфічним способом ведення гос- подарства, з власними соціокультурними цінностями і звичаями. Номади створили особливі, засновані на близькості до природи, засоби соціальної адаптації, свої моделі контактів із сусідами, спе- цифічні зразки поведінкових реакцій і моральних норм. Кочівниць- кий спосіб життя був немислимий без розвинутої інтуїції, аске- тичного самообмеження у потребах, фізичної витривалості, особли- вого самовладання. Новітній соціальний портрет феномена нома- дизму, який будується на відмові від застарілих, європоцент- ристських парадигм зіткнення цивілізацій з варварством, є значною мірою психологічним, базованим на уважному дослідженні місцевих культурно-історичних традицій. Після захоплення Константинополя турками у 1453 р. морський шлях з Генуї виявився заблокованим, але генуезький банк св. Георгія мав у Кафі настільки широку сферу впливу, що взяв на себе управління усіма чорноморськими колоніями. Утім, утруднення у торгівлі загострили соціальні суперечності в місті до такої міри, що у 1454 р. городяни вийшли на вулиці з вигуками: «Хай живе народ, смерть нобілям». Коли ж у 1475 р. Кафу обложила турецька армія, городяни, переважно греко-вірмени, змусили латинян здати місто 52 без бою. Ера генуезців в Криму добігла кінця . Турки перейменували Кафу в Кефу й зробили її центром санджаку, до складу якого входили Кефинський, Мангупський, Судакський та Єникальський (Керченський) кадилики. Більшість італійців виїхала. Але ті, хто лишився, і їхні нащадки свято берегли традиції. Рід «дженовез- кипчак» навіть в радянські часи міг простежити свою генеалогію 53 упродовж 700 років . Найбільшою венеціанською колонією в Криму була Сугдея (Судак), яка у другій половині ХІІІ ст. дістала назву Солдайя. У 1287 р. туди було призначено венеціанського консула «всієї Хозарії»; це квітуче місто, що налічувало понад 15 тис. жителів, вважалося і військовим форпостом венеціанців з тисячним гарнізоном. Солдайя і Боспор у ранньому середньовіччі із звичайних єпархій перетво- рилися на митрополії, безпосередньо підпорядковані патріарху. У 1299 р. Генуя й Венеція уклали між собою «вічний мир», але це не припинило суперництва між ними. У 1313 р. у Генуї було створено спеціальну установу «Officium Gazariae», яка займалася кримськими —————— 52 . . . – . 119-124. 53 . // . .– . 1. – ., 1990. – . 184-186. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 195 справами. 1318 р. генуезька колонія під назвою Боспро або Понді- копера виникла на території Боспору (Керчі). У той же час генуезці утвердилися у Херсонесі. Свою залежність від кримських татар Солдайя була змушена визнати після кількох руйнівних набігів кочівників (1223, 1238, 1242, 1249 рр.). У 1233 р. у місті з’явився намісник хана. Але масової міграції з італійських колоній не спостерігалося; на той час Крим перебував в центрі торгових шляхів, і аж до підкорення Криму турками у 1475 р. генуезці й венеціанці співіснували з татарами – хоч мирним це співіснування було далеко не скрізь і не завжди. Зруйнована у 1327 р. татарами венеціанська Солдайя за домов- леністю із Золотою Ордою у 1365 р. перейшла до генуезців. Невдовзі, скориставшись ослабленням Орди, генуезці закріпили за собою все узбережжя Криму від Чембало (Балаклави) до Кафи. Під контроль Генуї за угодою 1381 р. потрапила й Готія. На генуезькій карті Криму позначені поселення Форі (Форос), Кікінео (Кікінеїз), Лупіко (Алупка), Мусакорі (Місхор), Джаліта (Ялта), Горзовіум (Гурзуф), Луста (Алушта), Пертеніте (Партеніт) та ін. Консулів у Джаліту, 54 Лусту, Горзовіум, Пертеніте призначав представник Генуї у Кафі . Осілі кримчани італо-грецького походження у ХІІ–ХІV ст. становили 55 2/3 населення Східного Криму . Тому, хоч завойовниками в Криму у цей час виступали кримські татари, зазнавали асиміляції саме вони, а не підкорені ними народи. За оцінкою О. Галенка, завдяки зв’язку з метрополією та цілим Середземномор’ям генуезька колоніальна імперія у Чорномор’ї ви- ступала не чим іншим, як партнером європейського середземномор- ського ринку, фактично складовою європейської економіки. «У по- дальшому попит західноєвропейських країн на продовольство зі Сходу Європи послужить стимулом для колонізації степів Північного 56 Причорномор’я і справить потужний вплив на історію України» . Після поразки, завданої татарському війську на р. Сині Води (1362) великим князем литовським Ольгердом, підвладна кочовикам територія значно звузилася – до прибережної зони в пониззі Дністра та Південного Бугу та до порогів на Дніпрі. Наступник Ольгерда Вітовт, скориставшись поразками правителя Західного улусу орди Тохтамиша у його боротьбі проти середньоазійського володаря Тимура (Тамерлана), уклав з ним своєрідний кондомініум, за яким —————— 54 . . – . 22-23. 55 . . . – . 127. 56 : . – . 108. 196 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі українські землі між Дністром і Дніпром включно з Дашевим та Соколецькою тьмою переходили під владу ВКЛ. Будуючи у Дністровсько-Дніпровському межиріччі замки й переправи, митниці, Вітовт надав виразних міських рис Хаджибею, Дашеву, спорудив Чорний город (поблизу нинішнього Білгород- Дністровського). Степ виявився порізаним караванними шляхами; той, що пролягав через Поділля у Крим через переправу на Пів- денному Бузі, дістав назву «Вітовтів Брід». За свідченням автора трактату «Про норови татар, литовців і московитян» Михалона Литвина (1550), «Вітовтова баня» (башта) – склепінчата будова з суцільного каменю – виконувала роль митниці на нижньому Дніпрі 57 поблизу Таванської переправи . Степовий Крим, який у ХІV ст. ще перебував під владою Золотої Орди, у 40-х рр. ХV ст. звільнився від цієї залежності і потрапив під юрисдикцію місцевої династії кримських ханів. У баченні В. Гуле- вича, цьому сприяв інспірований правлячою верхівкою Литви пере- ворот у Криму, що стимулював Гаджи Гірея, який оволодів Кримом у березні–квітні 1442 р., відкрито, зі зброєю, виступити проти воло- даря Золотої Орди Саїда Агмета ІІ. ВКЛ було зацікавлене у союзі з кримським ханом – насамперед через те, що у литовському володінні перебував Качибіїв – важливий порт на узбережжі Чорного моря. Незалежність Криму від Золотої Орди була підтверджена карбуван- ням Гаджи Гіреєм монети, на якій фігурувала не ординська тамга, а його власна. Утім, про хиткість його становища свідчить той факт, що його монетний двір розташовувався не в містах Криму, а в кочовому «Орду-Базарі». З утворенням Кримського ханства у 1443 р. фахівці пов’язують поглиблення порубіжної ролі українства у європейській цивілізації. У другій половині ХV ст. на теренах України з’явився новий гео- політичний актор – українське козацтво. Ментально козаки увібрали у себе чимало параметрів, що ріднили їх із кочовиками, насамперед рухливість та елементи військової стратегії. Отже, цивілізаційний процес у регіоні зазнав нової орієнталізації. Проте, за С.Мостяєвим, «козаки, без сумніву, були типовою фронтирною європейською 58 спільнотою» . ХV століття в історії України пов’язується із кінцем середньо- віччя і початком ранньомодерної доби. Проте Золота орда, хоч і розкололася спочатку на три, а потім на дві частини, все ще —————— 57 : . – . 65-67. 58 є . : .– . 7. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 197 контролювала значну територію між Лівобережжям Дніпра та Пра- вобережжям Дону. Постійна небезпека татарських нападів змушу- вала і польського короля роздавати у Дністровсько-Дніпровському межиріччі землі за оборону від степовиків. Позиції Гаджи Гірея в Криму були, однак, хиткими; послаблював їх, зокрема, конфлікт між Генуезькою республікою й Трапезунд- ською імперією, що розгорівся 1446 р. На боці Трапезунда виступило князівство Феодоро. Підвищений інтерес до Північного Причорно- мор’я після взяття Константинополя виявили й турки. Улітку 1453 р. в акваторії Чорного моря з’явився великий (56 кораблів) турецький флот, який після рейду по причорноморських містах став на рейді Боспоро (Керчі). У договорі турків з кримським ханом ішлося про взаємодію у боротьбі проти Кафи та інших генуезьких міст; утім, справа обмежилася лише збільшенням регулярних ви- плат Кафи на користь хана. Водночас мешканці Кафи мусили визнати суверенітет турецького правителя і змиритися на певний час із перебуванням у місті з 1454 р. турецького посла. Їхнє звертання до європейських правителів і Папи Римського по допо- могу відчутного ефекту не дало. У 1462 р. Кафу, фактично відрізану від зовнішнього світу, погодився прийняти у підданство польський король Казимир, але по суті це був лише формальний акт. Втручання у конфлікт папи Пія ІІ теж ситуацію не поліпшило – його спроби заручитися у боротьбі проти турків підтримкою східних правителів зазнали невдачі після захоплення турками Трапезунд- 59 ської імперії у 1461 р. Татарам-кочівникам все ж потрібні були укріплені фортеці, значення яких особливо зростало після встановлення турецького протекторату над Кримським ханством. В останній чверті ХV ст. хан Менглі Гірей побудував на вузькому кримському перешийку («в Орському проході») укріплення Ферахкерман. Фортифікаційні спо- руди будувалися італійськими архітекторами; до будівництва, яке тривало кілька років, було залучено 5 тисяч робітників. Фортеці зводилися і у гирлі та на берегах Дніпра. На острові біля правого берега Дніпра, формально на території Великого князівства Литовського, у 1492 р. за сприяння турецького султана Мехмета ІІ почалося будівництво замку-фортеці Тягиня. Фортеця мала стратегічне значення, оскільки і султан, і Великий князь Московський виношували у цей час ідею захоплення Києва. Великий князь литовський Олександр пропонував хану передати —————— 59 . . ' . – . 4-8. 198 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі замок Тягиню литовській адміністрації із зобов’язанням відшкоду- вати всі витрачені на будівництво кошти. Хан відмовив, після чого замок наприкінці 1492 чи у 1493 р. був зруйнований збройним загоном черкаського та канівського старости Б. Глинського. Після зруйнування Тягині Менглі Гірей активно розбудовував іншу фортецю – Очаків у гирлі Дніпра (османська назва Озу, та- тарська Джан-Керман). Хоча литовські правителі вважали цю тери- торію своєю з часів завоювань Вітовта, в добре укріпленому тата- рами Очакові перебували турецький гарнізон і турецька адмініст- рація. Офіційно Очаків з 1510 р. був уділом сина Менглі Гірея Мехмед Гірея, який першим дістав офіційний титул калги-султана. В ході адміністративно-територіальної реформи Сулеймана І у 1542 р. Очаків став центром окремого адміністративного округу – 60 санджаку . З початку ХVІ ст. Очаків відігравав роль важливого збірного пункту для татарських загонів, які слугували засобом тиску у непростих відносинах між Кримським ханством і Польщею. Ці відносини значною мірою залежали від регулярності одержання ханами від польської сторони грошових «упоминок» – плат за не- напад і спрямування татарських наїздів на Москву. Коли з якихось причин «упоминки» затримувалися, навколо Очакова концентру- валися значні татарські сили. Приміром, у 1606 р. польський геть- ман Станіслав Залкєвський попереджав шляхту, що татарські 61 загони під Очаковим готові до походу проти Польщі . Доволі часто Очаків виступав у ролі розмінної монети у боротьбі претендентів на ханський трон. Менглі-Гірей мав амбітні плани і щодо освоєння усієї нижньої течії Дніпра. У 1504 р. він писав своєму союзнику, московському князю Івану Васильовичу: «Да еще сам на Днепре на Таване хочю доспети один город велик, а городище есть». Городище Тавань (Доган) знаходилося по обидва боки Дніпра (за 40 км від нинішнього Херсона); тут діяла одна з п’яти найбільших на нижньому Дніпрі переправ. Султан Баязид направив сюди 1000 чоловік військових, які контролювали перевіз і працювали на будівництві. Замок Іслам- кермен вперше згадується 1506 р.; присутній він і на польській карті —————— 60 . - V – . .– , 2009. – . 58. 61 . . ’ - - . . ( V– V .) // . – 2009. – № 4. – . 48. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 199 Б. Ваповського 1526 р. Напроти нього на правому березі Дніпра у 62 1510 р. був зведений ще один «город» – Кизикермен . Обриси Криму присутні на багатьох стародавніх картах, почи- наючи з морських навігаційних карт ХІІІ–ХІV ст. На перших дру- кованих, т.зв. птолемеївських картах він зображений здебільшого як «Таврика Херсонська». Починаючи з 1482 р. у виданнях «Географії» Птолемея з’являються й новіші, т.зв. сучасні карти. На карті М. Вальдзеемюллера 1513 р. Крим позначено таким чином: «Таврика Херсонеська, нині Мала Тартарія (Татарія)». Надалі назва «Мала Татарія» присутня на багатьох європейських картах поряд із назвою 63 «Газарія» . На початок ХVІ ст. територія Кримського ханства охоплювала вже не тільки степовий і передгірний Крим, але й великі степові простори між низів’ями Дніпра і Дону, а також степ між Доном і Кубанню. Але відмовитися від кочового способу життя було важко навіть перекопським татарам, що мешкали в межах півострова, не кажучи вже про орду ногайців, яка кочувала у східному Приазов’ї. Оскільки примітивне скотарство татар не було в змозі їх про- годувати, вони приблизно двічі на рік влаштовували набіги на сусідів, забираючи з собою невільників. Здобичництво не розв’я- зувало проблему постачання, але зумовлювало ще глибший застій в економіці. Проблема татарських набігів на українські землі посідає цент- ральне місце в історії степового пограниччя ХV–ХVІІ ст. Татарські рацції зумовлювали тривалу необжитість Степу, спричиняли значні переміщення населення і, отже, прямо впливали на економічну й демографічну ситуацію в регіоні. Як реакцію на них прийнято розглядати постання козацтва в якості специфічної суспільної верстви. Зрештою, проблема мотивації набігів є найважливішою для розуміння сутності Кримського ханату як державного утво- рення, що є частиною України. Очевидно, що при розгляді цієї проблеми важко уникати її політизації й ідеологізації, на що доречно звертав увагу О. Галенко («здається, українознавці комфортно по- чували себе у ролі суддів, а не дослідників, повторюючи звину- 64 вачення, висунуті проти татар істориками минулих поколінь») . —————— 62 . V – V . // - . – . 6. – ., 2003. – . 57-71. 63 . // : .– . 32-33. 64 .. // . – 2003. – № 6. – . 52. 200 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі У непримиренному двобої стикалися російська версія орієнта- лізму, базована на романтичній ідеї одвічної боротьби лісу зі степом (В. Смирнов), татарофільська зі спробою перенести тягар відпові- дальності за набіги на ногайців (Ф. Хартахай), українофільська зі спробою цю ж відповідальність перенести на турків-османів (М. Драгоманов, В. Антонович). На такі розбіжності у підходах накладався виразний вплив політичної кон’юнктури (татари після депортації розглядалися як поневолювачі, іноземні загарбники, а після репатріації – як союзники і навіть родичі українців). Україноцентричному підходу притаманні акценти, найвиразніше сформульовані Ю.Кочубеєм: «на нас немає гріха торгівлі невіль- никами. Ми своїх визволяли, а мусульман просто вбивали». Такий стереотип міцно утвердився і в художній літературі. О. Галенко виразно окреслив обставини, які поки що стають на заваді об’єк- тивному висвітленню складної проблеми (недостатня вивченість стану середземноморської работоргівлі у середні віки, чорно-білий оціночний фон, відсутність початкових даних про мотивацію набігів і про сприйняття їх суспільствами Кримського ханату та Османської 65 імперії) . Однак істотного просування на цьому напрямі поки що не помічається, не в останню чергу тому, що органічно вписати історію Південної України у «кордонний простір» Східної Європи можна лише в руслі популярних нині на заході «перехресних» історій, з використанням джерельної бази й історіографічних напрацювань кількох занітересованих держав. Поки що ж можна лише констатувати: людоловство і рабо- торгівля як промисел воєнізованих формувань кримського ханства не лише створювали нестерпні умови існування для його сусідів. За І. Стороженком, вони вносили функцію нерівноваги в усю систему, яку називають Великим кордоном. Протиріччя й конфлікти у цьому регіоні можна розглядати як такі, що стали джерелом розвитку за аналогічним зразком інших його компонентів, у тому числі й Запо- розької Січі як структури, полярної Кримському ханству. Ханство не ставило перед собою за мету анексію території Дикого Поля, вва- жаючи ці землі нічийними. Але воно провокувало своїми нападами воєнну активність Московії, яка неухильно просувалася на південь, поступово позбавляючи Великий кордон своєї території і ставлячи у 66 такий спосіб під загрозу доцільність його існування . —————— 65 . – . 61-65. 66 . V – V . // . – 2006. – № 5. – . 3-5. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 201 Географічне розташування Півдня України на порубіжжі хрис- тиянської й мусульманської цивілізацій зумовило кілька принци- пових особливостей у його розвитку. Як на головну з-поміж них фахівці вказують на такий тип соціокультурного освоєння території, який у демографії іменують відкритим, з високою питомою вагою міграційних процесів. Велика міграційна рухливість населення спо- стерігалася упродовж усього часу формування поселень. Важливо підкреслити, що міграційна рухливість мала яскраве етнічне за- барвлення. Другою особливістю слід вважати внутрірегіональну нестабільність, яка особливо виразно давалася взнаки з кінця ХVІ ст. Утім, складна конфігурація різноспрямованих впливів все ж не позначилася істотно на закоріненості на цій території міської тра- диції, яку не вдалося зруйнувати кримським татарам. Внаслідок потужних міграційних хвиль і майже безперервних війн міста Криму розвивалися переважно як військові форпости з могутніми фортецями. Власне, і створення візантійської системи фем із при- значеними Константинополем стратигами було викликане насам- перед потребами оборони. Послаблення Візантії, яке завершилося захопленням її центральних областей у 1204 р. хрестоносцями, означало для Криму розширення простору самостійності з виник- ненням цілого ряду напівнезалежних князівств. Князівство Фео- доро, феодальне володіння аланів з містом-фортецею Кирк-ер (Чуфут-Кале), формування нового економічного центру у Східній Тавриці навколо Судака (Сугдеї, Сурожа) – все це ознаки фео- дального розчленування, яке супроводилося бурхливим ростом міст. У ХV ст. Кафа зайняла панівне становище в економічному житті Криму – до такої міри, що устав міста 1449 р. називав консула Кафи «главою усього Чорного моря». 8 тис. будинків і 70 тис. населення – це були для тогочасного Криму «рекордні» цифри. Населяли місто переважно греки і вірмени; число останніх стрімко зростало, і на час турецького завоювання Кафи (1475 р.) вірмени в місті становили уже дві третини усіх городян. Зростала й кількість татарських мешканців Кафи, а також євреїв. Багатомовність міста посилю- валася наявністю волохів (румунів), поляків, грузин, мінгрельців, черкесів (усіх вихідців зі Сходу генуезці іменували сарацинами). Що ж до татар, то спочатку вони лишалися на півострові лише взимку, а влітку відкочовували у степи. Лише з другої половини ХІІІ ст. вони заснували на місці старої вірменської колонії і гену- езького торгового пункту Солхату власний адміністративний центр, назвавши його Крим (Ескі-Крим, Старий Крим). 202 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Арабський письменник ХІV ст. Абу-л-Феда називав Солхат «сто- лицею Криму». Місто розвивалося надзвичайно швидко завдяки торгівлі між Західною Європою і Азією, яка ішла у той час пере- важно через порти Криму – Кафу і Солдайю. Солхат з кінця ХІІІ ст. теж опинився на торговому шляху з Європи через Астрахань на Сарай-Бату на Волзі. Місто було оточене фортечними стінами; поблизу в’їзду до нього розташовувався величезний караван-сарай з галереями, де розміщувалися приміщення для торгівців і склади. Монументальні будівлі Солхата – палац ханів, мечеті, медресе – багато в чому наслідували архітектурний стиль сельджукської Малої Азії. Пишна рослинна орнаментика ХІІІ–ХІV ст. нагадувала вірмен- ську. У розташованому поблизу Солхата вірменському монастирі Сурб-хач, збудованому 1338 р., створювалися унікальні рукописи з численними мініатюрами. Про рівень тодішнього містобудівного мистецтва можуть дати уявлення розміщені під вулицями кяризи – вузькі кам’яні тунелі, які накопичували ґрунтові та дощові води, а також конденсували атмосферну вологу. Навряд чи Солхат ХІV ст. можна вважати столицею татарської держави – адже до середини ХV ст. самої держави ще не було. Але тут знаходився ханський палац, будівлю якого бачив ще у ХVІІІ ст. П. Паллас, численні релігійні центри. Особливість татарської сис- теми управління полягала у своєрідному поєднанні елементів мо- нархії і теократії. В утвореному 1443 р. кримському ханаті світська і духовна влада функціонували роздільно, при цьому домінувала світська влада. Але юрисдикція будувалася на основі шаріату; тому вплив муфтія – офіційного тлумача законів, і кадієскера – керівника судової системи – був визначальним. У другій половині ХV ст. новою столицею Кримського ханства став Бахчисарай, невдовзі тут уже жило близько 25 тис. чол. На місці поселення Кирк-ер було закладено пишний ханський палац, який вперше згадується у грамоті Менглі-Гірея. У різний час іта- лійські, іранські, турецькі, російські майстри спорудили кілька будівель, головною серед яких пізніше стала ханська мечеть 1740– 1743 рр. 1736 р. збудований двохсвітний зал Дивану з хорами, кольоровим склом у верхніх вікнах, з мармуровим фонтаном у центрі. Палац неодноразово перебудовувався, але зберіг пишність, легкість склепінь, витончену орнаментику. У ХVІІІ ст. місто поді- лялося на понад 30 кварталів-приходів з мечеттю і мехтебом (учи- лищем) у центрі. На вузькі вулички виходили глухі стіни двоповер- хових будинків, причому другі поверхи часто нависали над пер- шими. Ремісники об’єднувалися у 32 цехові корпорації, традиції Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 203 цехової організації зберігалися до кінця ХІХ ст. Особливо розви- нутим було чинбарство, а також виробництво зброї і високоякісних ножів – останніх виробляли до 400 тис. на рік. Мовою поезії й філософії була переважно персидська. Але стиль життя був не типово східний, а радше середземноморський. Третім за значенням містом на півострові був Гезльов (нині Євпаторія) – місто-фортеця з гаванню, яка могла вмістити 200 суден. У 1552 р. на замовлення хана Девлет-Гірея І була споруджена соборна мечеть Джума-Джалі – перлина ісламського культового зодчества. Збудоване у безводній місцевості місто славилося своїми фонтанами і лазнями – татарські майстри вміли будувати глибокі колодязі й підземні водоводи. Про виразні ознаки автономії й самоврядування кримських міст говорити, однак, не доводиться. Вплив шаріату, який освячував феодальні засади суспільного життя, ставав на заваді формуванню потужної верстви міського патриціату. Ремісничі корпорації пере- бували під майже цілковитим контролем феодалів. Навіть у ХVІІ ст. в Криму зберігався ординський термін «сююргал», яким позначали подарований ханом місту лен – щось на зразок колективного суверенітету. Лише на кінець століття міське судочинство почало звільнятися від диктату місцевих беїв і кадіїв, тоді ж почали ви- никати інститути адміністративного управління містами. Як Криму ханського періоду так і не судилося стати правильно організованою державою, так і міста на півострові аж до завоювання Криму Росією не набули статусу автономних корпорацій. Прикметною особливістю Криму є і т.зв. печерні міста. На горах із стрімкими схилами, на плато скелястих мисів і сьогодні можна бачити висічені у скелях різноманітні приміщення господарського, військового, житлового та культового призначення. Типологічно їх поділяють на кілька груп. Т.зв. великі городища є залишками знач- них за розмірами середньовічних міст – Ескі-Кермена, Мангупа, Киз-Кермена, Чуфут-Кале та ін. Малі городища найімовірніше були феодальними замками. Збереглися і залишки трьох монастирів. Найбільшим серед печерних міст вважається Мангуп (Мангуп- Кале), руїни якого і надгробки караїмського кладовища збереглися до наших днів. Потужні фортифікації та храм на плато Мангуп були збудовані візантійцями у другій половині VІ ст.; місто, яке росло навколо них і невдовзі стало центром візантійських володінь у гірському Криму й Готської єпархії, більшість дослідників ототож- нюють з Доросом. Нова доба у його розвитку почалася, коли візантійський чиновник Костянтин Гаврас із вірменського аристо- 204 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі кратичного роду заснував князівство Феодоро з центром у Мангупі. Скориставшись ослабленням Візантії, Гавраси до кінця ХIV століття поширили свій вплив на велику територію – на узбережжі від Балаклави до Алушти, а на півночі – до р. Качі. Упродовж ХІІІ–ХІV ст. в Мангупі було споруджено двоповерховий князівський палац і кілька храмів. У 90-х рр. ХІV ст. Мангуп здобули й зруйнували війська Тимура (Тамерлана). Відновлення міста пов’язане з іменем феодоритського князя Алексія І, який спорудив у місті другу лінію оборони і палац. Збереглася плита з руїн палацу з написом 1425 р., у тексті якого Алексій іменується «володарем міста Феодоро і Помор’я». У цей час у місті з’явилася юдейська громада, яка складалася з євреїв-рабанітів та караїмів. Споруджена на мисі Теклі-Бурун цитадель мала оборонну стіну довжиною 102 м. і товщиною близько 3 м. Триповерховий виступ цитаделі – донжон – використовувався і як палац правителя Ман- гупа. Автономна система водопостачання була представлена 24-метровою криницею з кам’яним куполом, з’єднаним із джерелом у гроті біля підніжжя гори Теклі-Бурун. Неподалік цитаделі була споруджена караїмська кенаса і мечеть. На мисі Теклі-Бурун збе- реглися й залишки восьмигранної в плані церкви. 1475 р. місто зазнало нового нищівного розгрому після піврічної облоги військами Османської імперії. Мангуп, який у османських володіннях був центром кадилика, надовго занепав; у кінці ХVІІІ ст., коли він формально увійшов до складу Кримського ханату, його 67 полишили і османи, і караїми . Із сказаного можна зробити висновок: закладений у межах осьового часу потужний імпульс колонізаційного освоєння великих територій і базованого на ньому трансформаційного типу розвитку безперервно діяв у регіоні Північного Причорномор’я, попри безліч несприятливих обставин, упродовж майже двох тисячоліть. Саме він увів майбутні українські терени у світ передової на той час Ойкумени – античної культури. Частіше і глибше вдумуватися у цей факт пропонував Є.Маланюк – адже йшлося про належність наших пращурів до кола неперевершеної у своєму універсалізмі культури старовинного світу, з частин якого пізніше вийшла уся західна цивілізація і європейська культура. «До цього кругу не належала тоді ані Середня, ані Західна Європа, ані сусідні нам – від Заходу і, тим 68 більше, від Півночі – народи» . —————— 67 . ., . . .– , 1973. 68 Є. . – ., 1992. – . 11-12. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 205 Розглядаючи Північне Причорномор’я як античний маргінес, північний сегмент грецького світу, Маланюк констатував факт його «еллінізації» і своєрідної цілісності багатьох культур. В українській історії він спостерігав дві основні антропологічні домінанти: осілість і переміщення, а відтак і поєднання двох традицій – хліборобсько- земельної і рухливо-кочівницької. Тому й Степ виступає у нього не стільки як географічне, скільки як психологічно-антропологічне явище. Пізніше на цій основі литовський культуролог Бронісловас Гензеліс вибудував концепцію «культури сфери взаємодії суміжних культур». За цією дещо кострубатою формулою стоїть констатація тяжіння порубіжних культур до синтезування архетипів, що на 69 перший погляд уявляються взаємовиключними . Будучи уламком Золотої Орди, Кримський ханат успадкував від неї жорсткий воєнно-політичний режим за азійською моделлю. Цивільна адміністративна система очолювалася ханом (винятково з династії Гіреїв), затверджуваним турецьким султаном. Спадкоєм- цями хана вважалися калга-хан та нуреддин-хан, візир іменувався каймаканом, старші родів – мурзами. Зберігався родоплемінний лад з широким використанням праці рабів. Особливістю Кримського ханату – буферної держави на кордоні з християнським світом – була агресивна налаштованість і схильність до работоргівлі, що робило сусідство з ним нестерпним. За М. Грушевським, «Крим стає на два століття надзвичайно важливим 70 і згубним фактором в історії українського життя» . За період з 1450 по 1586 р. документально підтверджено 86 татарських нападів на 71 Київщину і Брацлавщину, а з 1600 по 1647 р. – 70 . Спроби під- рахувати людські втрати від цих набігів робилися неодноразово, але щодо конкретних обґрунтованих цифр фахівці так і не дійшли згоди. Ще у радянський час Н. Рашба навів цифру ясиру з України – 72 500 тис. чол. упродовж першої половини ХVІІ ст. Я. Дашкевич писав про жахливий демографічний удар, завданий українському населенню – 2-2,5 млн. осіб, забраних у полон та вбитих протягом —————— 69 . є // . – 1997. – № 10. – . 42. 70 . . – ., 1991. – . 113. 71 . . . – ., 1991. – . 99. 72 . . - V – VII . // VII . .– ., 1984. – . 52. 206 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 73 74 ХV – першої половини ХVІІ ст. Цю цифру наводить Т. Чухліб . Дещо більш стримано («чисельність ясиру… рахується на мільйони») оцінює ситуацію О. Галенко, наводячи водночас і дані про людські 75 втрати Росії й Польщі через татарські набіги . Татарські напади на українські землі давали постійне джерело прибутку не тільки самим їх учасникам, але й тим, хто фінансував походи – заможним феодалам у Криму, а також у турецьких фортецях – Білгороді, Очакові, де знаходилися невільничі ринки. Головним невільничим ринком була Кафа, такі ж ринки були також у залежних від неї Керчі, Азові, на Тамані. В середині ХVІ ст. лише державі работоргівля давала щорічний прибуток у 18 тис. золотих 76 дукатів . Хоч варто мати на увазі, що в численних набігах на Україну основною силою було не «ядро Кримського юрту», а кочів- ники-ногайці причорноморських степів. Проблема «нічиєї землі» на порубіжжі та захисту від постійних татарських нападів у суспільній думці Речі Посполитої домінувала, підживлюючи версії колонізації Дніпро-Дністровського межиріччя. Київський біскуп Й. Верещинський у публіцистичній праці 1590 р. «Певна дорога до швидкого й найкращого осадження пусток на руських країнах Польського королівства» виклав програму пересе- лень у прикордонну смугу, побудови замків і утримання війська на цих територіях. Автором адресованого польському королю цікавого проекту облаштування козаків на півдні України («Кондиції», 1596) був ватажок козацького повстання 1594–1596 рр. Северин Нали- вайко. Проектом передбачалося створити між Тягинею і Очаковим потужний оборонний форпост Речі Посполитої із сталим козацьким реєстром та повною свободою дій козацького гетьмана – аж до права на стації – натуральні побори з цивільного населення у місцях постою козацьких військових підрозділів та на одержання урядової платні за військову службу. З цим проектом, що лишився, зрозуміло, на папері, корелювали пропозиції ксьондза П. Грабовського про утворення на цих землях окремої адміністративно-територіальної одиниці – Нижньої Польщі. —————— 73 . . ( V – V .) - // .– . 2. – . 5. – ., 1993. – . 43-46. 74 . – . – . 11. 75 . - // . – . 6. – ., 2006. – . 203. 76 . . . 1300–1600. – ., 1998. – . 143. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 207 На роль «осадників» на «нічийних» землях і справді найкраще підходили козаки, але саме вони часто порушували нетривкий мир із Польщею, і упередження проти козаків у шляхетському середо- вищі доходили аж до пропозицій щодо їх «знищення». Проте зна- ходилися й тверезі голови, які розуміли, що, крім козаків, боєздатної сили на порубіжжі Польща не має. У брошурі «Дискурс про козаків: знищувати їх чи ні?» (1618) К. Пальчовський доводив, що козаки «є славою Речі Посполитої, адже вони з власної волі постійно захи- щають батьківщину від татар і турків». Ш. Старовольський оцінив підходи Пальчовського як «мудру думку», зауважуючи, що «якби поляки осадили всі землі межиріччя Дніпра і Дністра, то мали б з 77 того велику користь» . Феномен українського козацтва – проблема, яку численні до- слідники і на європейському, і на американському континентах виводять саме з порубіжності як специфічної ознаки життя на цивілізаційних «перехрестях». Здається, найближче до розгадки його життєвої сили підійшов Арнольд Тойнбі, увівши аналіз ко- зацтва в систему «викликів» і «стимулів». Дошукуючись глибинних причин генезису й занепадів цивілізацій, він звертав особливу увагу на фактор середовища. «Закон компенсації», сформульований вче- ним, спочатку був перевірений на прикладі «загальмованих циві- лізацій», однією з яких була кочівницька. Кочівники спрямовували свої зусилля на подолання виклику степу, який прирікав їх на постійний рух відповідно до річних циклів. Вони пристосувалися до цього виклику, і це вже був певний прорив. Але зрештою вони виявилися не господарями, а рабами степу, бо, налагодивши кон- такт із ним, вони втрачали зв’язок із світом. Механічно підпоряд- ковуючись викликам степу, кочівники час від часу вривалися у володіння сусідніх осілих цивілізацій і руйнували їхнє розмірене життя. Але тим не менше вони так і лишилися «суспільством, у якого немає історії». Номадичні імперії, створювані кочівниками – підкорювачами осілих народів, виявлялися ефемерними й недовговічними, хоч і демонстрували могутність на ранніх стадіях свого існування. Імперія Османів протрималася довше за інші, бо використовувала —————— 77 .: . - - 1610- // - Є ( V .). – . 8. – ., 2008. – . 73-91. 208 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі працю найманих рабів. Але відповісти на грізний виклик з боку 78 Заходу й Росії турецькі правителі не зуміли . Козакам, за А. Тойнбі, вдалося у боротьбі з кочовиками не просто вистояти, але й виробити «деякі ознаки, що швидше належали майбутньому, ніж минулому». Вони осідали на ріках, які являли собою природну перепону для кочівників-скотарів. Зрештою ство- рений ними новий спосіб життя і нова соціальна організація дали змогу «вперше за всю історію цивілізації осілому суспільству не просто вистояти у боротьбі проти євразійських кочівників і навіть не просто побити їх (як колись побив Тимур), але й досягти справжньої перемоги, завоювавши номадичні землі, змінивши об- личчя ландшафту і перетворивши кінець кінцем кочові пасовиська у 79 селянські поля, а стійбища – в осілі села» . Феномен подолання відстані від «архетипу втікача» до перетво- рювача Степу і фундатора нової соціальної й політичної організації вдумливо аналізував С. Кримський. Він вбачав в цьому перемогу «розумної ойкумени» над «безоднею», хаосом. Відповідно в етнічній свідомості посилюється розуміння цінності поняття кордону, межі, ліміту. «Слово «край» починає пов’язуватися зі словами «країна» та «Україна». Рідкісна у світовій історії перемога осілої цивілізації над тиском степу створила новий феномен «українського поля». У зі- ставленні «місто – хутір» останній символізує трансформацію сте- пової стихії у ферму – обжитий куток особисто відвойованої при- роди. І тоді сам символ степу зазнає змін – степ стає для українця не просто географічним чи економічним явищем, але соціальним грунтом. «Не тільки життя людини вимірюється степом («Життя прожити – не поле перейти»), але й її гідність («коли ж я у полі, тоді я на волі»). Що ж до архетипу природи загалом, то вона розглядається не як храм, майстерня чи безодня, а як материнське родове 80 начало» . Кордон, який визначав рамки козацького ареалу, був нетипо- вим; «південноруський кордон не був справжнім державним кор- доном для русів навіть у середньовічному розумінні цього поняття, оскільки за ним не було іншої держави, і лише небезпека з боку кочовиків перешкоджала масовому переселенню на південь». —————— 78 . . . – . 178-204. 79 . – . 147-148. 80 . . // : . – . 104-105. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 209 О. Головко пов’язує з цією обставиною тлумачення України як 81 «вольниці» на краю батьківщини, «у країни» . Мілітарні традиції козацького самоврядування складалися упро- довж усього ХVІ століття. Спочатку у запорозькому анклаві, а потім і на всій території нижнього Подніпров’я утверджувалися початки корпоративної організації, яка чимось нагадувала структуру місь- ких братств, будучи водночас спорідненою із статусом рицарських орденів. Специфічні козацькі «товариства» із виборністю старшини, постійною боєготовністю і системою цінностей, орієнтованою на захист християнської віри від «бусурман», уже в 70-х рр. ХVІ ст. здобули правове визнання у польських урядових колах і викорис- товувалися для несення прикордонної служби. І хоча прагнення нового козацького стану до узаконення своїх прав на чималі території між Дніпром і Дністром ішло врозріз з інтересами польської правлячої верхівки, вона все ж не в змозі була відмовитися від використання послуг козацтва як дієздатної військової сили. Внесенням козаків у спеціальний список – реєстр – вона намагалася обмежити їх чисельність, але водночас підтверджувала їхній статус як особливого, вільного від загальних повинностей, стану. Сеймова ординація 1601 р. зафіксувала наявність чотирьох полків по 500 козаків у кожному. Щодо 20-х рр. джерела фіксують наявність уже 13 полків, причому межі їх відповідають територіям відповідних 82 староств, а сотні розміщуються у волосних центрах . Соціальний статус козацтва виявився привабливим для широ- ких верств селян і залежних міщан, що зумовило масовий рух за здобуття «козацьких прав і вольностей». На засіданнях сейму, почи- наючи з 1613 р., неодноразово порушувалися питання про лік- відацію особливої козацької юрисдикції. Проте вже у 1616 р. у Чигирині, Каневі, Богуславі, Данилові, Корсуні, Черкасах, Переяс- лаві, Білій Церкві та в ряді інших міст городові козаки становили понад 70% мешканців. Козаки вступали з державою у своєрідний договір як вільна, відокремлена від інших станів верства. Козацький імунітет сприяв укоріненню у свідомості цієї верстви відчуття свободи як найвищої цінності. Поступово складалися нові напів- військові традиції, які згодом втілилися у специфічній організації Запорозької Січі. Створивши в Середньому Подніпров’ї власні укріп- —————— 81 . . ’ ’ - // . – 1991. – № 11. – . 34. 82 . . - .– , 2007. – . 14. 210 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі лення (січі), козаки дали зразок небаченої до того часу суспільної організації, що нагадувала водночас і військові табори, і лицарські ордени. Перша така Січ за дніпровськими порогами існувала вже від 83 80-х років ХVІ ст. Про «лицарське право меча» та «військову лицарську честь» козацтва писали майже всі дослідники цього специфічного соціаль- ного стану. В. Липинський, якому належать узяті в лапки визна- чення, виводив їх із «західноєвропейського духу» лицарства як суспільного явища. Як зауважує О. Моця, «у багатьох європейських країнах первісне професійно-військове визначення людини лицар- ської професії з часом перетворилося на почесний титул, свого роду свідчення про благородне походження… Тож для козацьких часів аналогом західноєвропейського лицарства було лише реєстрове 84 (городове) козацтво» . Утім, образ козака настільки міцно зрісся з поняттям «лицарство» (ця традиція пішла від самих козацьких зверхників), що «лицарські права» козацтва як стану визнавали навіть польські королі. З появою козацького етнокультурного комплексу В. Балушок пов’язує найбільші трансформації в історії і українського етносу, і України як соціально-політичного організму. В Україні він бачить не просто прикордонну смугу, а особливу країну, що становила кордон європейської цивілізації, відмежовуючи її від Великого східного Степу. Як в Америці часів її завоювання європейцями Кордон від- межовував уже цивілізовані краї від Дикого Заходу, так і Україна знаходилася на передньому краї в боротьбі європейського світу з Диким Полем. І хоч козаки навіть у регіоні, який вважали своїм, становили не більше чверті населення, сформоване ними «своє- вольне» суспільство не тільки дістало право на існування, але й інституалізувалося у створеній Хмельницьким Гетьманській дер- жаві. Представляючи «низову», «запорогову» культуру, яка з погляду нормального соціального світу була «антиструктурою» й «анти- світом», козацтво зуміло істотно вплинути на систему світобачення українського етносу і його ментальність, що не вдавалося іншим —————— 83 ( ) - , 1638 ., є. . . .: . - - V – V . // .– 2007. – № 4. – . 3-24. 84 . є ( - ) // « є ». . . . . – . 2. – ., 2004. – . 156. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 211 «кордонним» соціумам – аргентинським гаучо, венесуельським лья- неро тощо. У тому, що український народ у горнилі жахливої війни пройшов глобальну ініціацію і фактично народився заново, вже як «козацька» нація, В. Балушок бачить «неповторну своєрідність і навіть певною мірою унікальність України як цивілізаційного 85 феномена» . Степ, отже, відігравав в історії України роль, яку важко вкласти в однозначні оціночні характеристики. Як правило, він усвідомлю- вався як джерело небезпек, і був таким для тисяч людей, що стали бранцями татар, своєрідним «живим товаром». Але водночас Степ став регіоном волі. За Г. Турченко, «Степ формував новий тип особистості й новий тип взаємин, новий соціум – зовсім несхожий на замкнуте, розділене щільними становими перегородками суспіль- ство середньовічної Європи. Козацька республіка – Запорозька Січ – була державною формою цього суспільства. Тут не було кріпацтва і формувалися нові, незвичні для тодішньої Польщі та Росії, але привабливі для їх закріпачених селян, по суті, буржуазні виробничі відносини. Ця територія – Вольності Війська Запорозького – була своєрідним «краєм волі», «зоною свободи» і притягувала до себе 86 невдоволених і здатних на протест» . УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ВЕЛИКОМУ КОРДОНІ А. Тойнбі, чиї оціночні критерії щодо українського козацтва можна вважати еталонними, точно підмітив не лише вплив ор- динського виклику на історію Європи, але й цивілізаційне значення адекватної відповіді дніпровського козацтва, вклавши її у формулу реакції «форпосту». Відповідь козацтва на несподіваний тиск мон- голів, що почався з походу хана Батия на Русь 1237 р., Тойнбі вважає оригінальною і творчою, бо вона «являла собою еволюцію нового способу життя і нової соціальної організації». Безпрецедентна перемога осілої цивілізації над євразійськими кочівниками була водночас перемогою розвинутої культури земле- —————— 85 . : , , . – , 2008. – . 222-246. 86 . . – . 26. 212 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі робства, здатної змінити обличчя місцевого ландшафту. Водночас відіграли свою роль навігаційні здібності козацтва; ріки, які були серйозною перепоною для кочівників-скотарів, вміло використо- 87 вувалися ним як транспортні артерії . Тойнбі був далеко не першим серед істориків, які всерйоз за- мислювалися над проблемами протистояння осілого і кочівницького способів життя. В Європі цим активно займалися переважно істо- рики тих країн, яким судилося жити обабіч рухливого Великого кордону, що слугував цивілізаційним бар’єром спочатку між кочів- ництвом та осілим землеробством, а пізніше – між християнською і мусульманською цивілізаціями. Це пограниччя, у свою чергу, було частиною великої мілітаризованої зони, яка підтримувалася влад- ними режимами Європи, починаючи з часів Римської імперії. Багато які з європейських держав мали упродовж середньовіччя і нового часу пограничні області зі специфічним військовим устроєм. Особливо великого значення їх облаштуванню надавалося в Австрії ХVІ–ХІХ століть. Науковий інтерес до прикордонних соціумів зумовлювався своє- рідністю їхньої військової орієнтації, особливими, підтримуваними державами статусами, нетрадиційними формами соціонормативної культури. Правлячі династії не могли забезпечити належну систему оборони без спеціальних воєнізованих формувань, які мали утри- мувати. Але люди, що були змушені жити роками, не випускаючи із рук зброю, мали вже особливу ментальність із загостреною реакцією на утиски й загрози. Тому Великий кордон був зоною підвищених ризиків і специфічних військових корпорацій, які зрештою ставали загрозою для тих правлячих домів, які їх утримували. І хоч такі порубіжні соціальні спільноти істотно різнилися за типом органі- зації, їхня дивовижна подібність виявлялася у тому, що війна стала для них способом життя і що відмовлятися від нього вони кате- горично не бажали. Європейський Великий кордон починався на Балканах, пере- різав території Північного Подніпров’я та Придоння і закінчувався в азійських степах. Прилеглі до нього території становили, за визна- ченням західних дослідників, широку смугу «земель на кордоні», 88 «країн на кордоні» . Особливість їх полягала у визначальній ролі військового чинника у територіальній організації, а ця роль, у свою чергу, була зумовлена не так географічним, як геополітичним фак- —————— 87 . . . – . 147-148. 88 . – . 1. – . 106. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 213 тором – вимушеним сусідством з агресивними, з глибоко закорі- неними кочовими традиціями, соціумами. За Ю. Остергаммелем, «Габсбурги вважали за необхідне підтри- мувати широку буферну зону – так званий «військовий кордон» зі своїми південними сусідами. Ця зона формувалася у ході військової колонізації й поширювалася від Адріатики до Трансильванії. Вона продовжувала існувати, меншою мірою рудиментарно, аж до 1881 року». Поступово змінювалися й ті завдання, які вона мала вирі- шувати: від оборонних до забезпечення життєдіяльності на тери- торіях, що відбиралися у турок. На момент своєї ліквідації буферна зона утворювала автономну військову державу з територією у 89 35 тис. квадратних кілометрів . У Хорватії, що разом з Угорщиною від середини ХVІ ст. пере- бувала під протекторатом Габсбургів, існувала практика залучення до справи оборони від турецьких набігів переселенців із південно- слов’янських земель, переважно сербів. Їх називали спочатку уско- ками, пізніше граничарами; на формування за їхньою допомогою системи оборони кордону виділялися значні суми. Територія від Адріатичного узбережжя до р. Сава, яка дістала назву «Військовий кордон», з 1578 р. перебувала під прямим підпорядкуванням авст- рійського командування; її центром стало новозбудоване місто- фортеця Карлова (Карлштадт). Ця територія поділялася за військо- вим зразком на два генералати, а ті, в свою чергу, поділялися на капітанії. Паралельно існували суто військові полкові структури. Граничари сприймали свій військовий стан як привілей і постійно готові були в ім’я його захисту підніматися на повстання. В міру послаблення Туреччини австрійський уряд став на шлях утисків проти граничарів і поступово обмежував їхнє самоврядування. Утім, вони готові були радше переселятися у сусідні країни, ніж пере- творитися у звичайних солдатів. На порубіжжі на початку ХVІ ст. опинилася й Угорщина, одна частина якої потрапила під владу турків, а інша – під владу Габсбургів. Тут також утворювалися специфічні військово-корпора- тивні спільноти прикордоння – секеї (секлери), гайдуки, каруци тощо. Територію секейської громади навіть було виділено в окремий королівський домен із власною системою самоуправління. Вихідцем із секеїв був Георгій Дожа, під керівництвом якого набув величезного розмаху селянський рух 1514 р. Повстання секеїв відбувалися і у 1562, 1571 роках. —————— 89 . : . // Ab Imperio. – 2011. – № 3. – . 97. 214 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Історіографічний інтерес до проблем Великого кордону, одна з ділянок якого перетинає територію України, стимулюється наяв- ністю у прикордонних суспільних станів «великого порубіжжя» (ускоків, граничарів, секеїв, козаків) багатьох подібностей – від де- мократичних тенденцій в управлінні до особливостей землекорис- тування. «Ці стани повсюди виникають і зникають майже рівно- часно, між ними існують доволі жваві контакти (починаючи від обміну кондотьєрами й закінчуючи запозиченнями в мові). Історія цих спільнот обертається навколо їх стосунків із центральним 90 урядом, чужим за мовою та звичаями» . Географічним продовженням австро-угорського Великого кор- дону став регіон козацького розселення у Подніпров’ї, на польській території. У південному регіоні Наддніпрянщини становлення ко- зацького самоврядування, судочинства, військової організації пере- творило владу польського короля у формальну – за висновками сучасників, козаки «наче створюють у великій Речі Посполитій іншу Республіку». З кінця ХVІ ст. в козацькому середовищі виношуються ідеї запровадження власного адміністративно-територіального уст- рою, які дістали оформлення у вигляді 6 полків під час складання 91 козацького реєстру 1625 р. У ході Національної революції середини ХVІІ ст. українське козацтво значно зміцнилося, перетворилося у певний суспільний інститут і виразно заявило не лише про автономістські, але й про державницькі прагнення. Козацтву належала визначальна роль у «переформатуванні» політичної карти Європи, у докорінній пере- будові тогочасної системи сюзеренно-васальних відносин і уведенні рис військової організації у систему адміністративно-територіаль- ного устрою. Унікальним для Європи виявилося специфічне соціальне утво- рення – Запорозька Січ. За Т. Чухлібом, Січ виникла на степовому кордоні Європи як своєрідна «перлина» у гроні східноєвропейських лицарських держав-«орденів». Становлення на південних і східних землях України-Русі ранньонаціональної сторожової служби («фор- постів») та своєрідної системи оповіщення розглядається ним як важливий етап у процесі формування архетипів соціальної та політичної поведінки українського народу, у т.ч. його військового мистецтва. У ХVІІІ ст. на Січі існувало понад 9 тис. козацьких —————— 90 . : V – .– , 2007. – . 105-106, 117. 91 . ., . . V – V : , , . – ., 1997. – . 16. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 215 поселень, де проживало майже 55 тис. українців. Механізми уп- равління нею у класичний період її існування наближалися до системи прямого правління, за якого уся козацька громада була таким собі колективним законодавцем. Процедура січового парла- ментаризму базувалася на методі т.зв. акламації, шляхом вигуків та 92 реплік . Це була своєрідна «держава в державі», автономний тери- торіальний суб’єкт, з поєднанням рис військової спільноти та полі- тичного й соціального інституту, який не був схильний визнавати себе частиною України-Гетьманщини. Утім, вбачав свою місію у захисті «козацьких вольностей» і православної віри. З цього приводу З. Когут зауважує: «січовики розглядали себе захисниками цієї Віт- 93 чизни навіть тоді, коли вони фактично не були її частиною» . Простір, в якому існувало й самовідтворювалося запорозьке козацтво, часто визначається як «Низ», а саме козацтво іменується низовим. Утім, як показав М. Попович, «Низ» у даному разі – поняття радше не географічне, а ментальне – це своєрідний «антисвіт», простір особливої, карнавальної символізації. У моменти найвищого напруження сил козаки перебували у стані духовної екзальтації, ознаками якої були епатажна поведінка, безстрашність, зневага до смерті й пекельних мук. Однак їхній самобутній «шлях до волі» пролягав не через ренесансний індивідуалізм та етику протес- тантизму, а через п’янку козацьку самостійність і відчайдушність, 94 оперту на відчуття ураженої гідності . Цей стереотип поведінки, явно успадкований від запорожців, українці неодноразово демонст- рували у пізніші часи, аж до наших днів. Роль козацтва у вітчизняній історії, отже, важко оцінювати за чорно-білою шкалою. З одного боку, об’єктивно їхні зусилля спря- мовувалися на формування української національної ідеї, а виниклі в ході Національної революції політичні й правові інститути ство- рювали фундамент власної державності. З другого боку, мілітари- зація українського життя створила феномен сакралізації війни і неминуче пов’язаного з нею насильства, яке цей фундамент роз- хитувало. Козацька субкультура витворила власне, доволі специ- —————— 92 . – . – . 44-46. 93 . : . - . // . – 2011. – № 3. – . 72. 94 . . – ., 1999. – . 169; : // . . – , 2005. – . 31-32. 216 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі фічне уявлення про моральні засади співжиття в соціумі – з різними критеріями для «своїх» і «чужих». Один з перших дослідників запорозького козацтва А. Скальков- ський бачив у Запорозькій Січі общину, своєрідне військове брат- ство на зразок католицьких чернечо-рицарських орденів, громаду, пов’язану вірою і покликанням. «Ніхто в Запорозькому війську не 95 становив особи, окремої від миру, громади, тобто товариства» . Очевидно, під впливом поглядів А. Скальковського та Д. Яворниць- кого Запорозьку Січ інколи представляють як «ескіз української державності», «своєрідну, перехідну модель між справжньою повно- 96 цінною державою і професійною общиною» . На наш погляд, у таких оціночних інтерпретаціях присутній значний елемент ідеалізації. Чи не більш продуктивним є той погляд на запорожців як послів карнавальної культури бароко, що його пропонує, приміром, Анатолій Макаров. Запорожці у його баченні – це «дніпровські мальтійці», люди ренесансного типу. Жорстка напівпартизанська прикордонна війна з кримчаками була бідою для багатьох, доводить він. Але для когось – і нагодою відзначитись, удосконалювати своє «лицарське вміння», і навіть збагатитись. Серед козаків були різні люди, а сама війна з Диким Полем для «панських її учасників», за М. Грушевським, була всього лиш «пограничним модним спортом», забавою, схожою на полювання. Погляд на степову війну як на «лов звірей, татаров» – не така вже й рідкість у поетичних текстах ХVІІ– ХVІІІ ст. Запорожці були професійними вояками, але головну мету свого життя вбачали у боротьбі з ворогами церкви і віри. Звідси – поєднання у їхніх поглядах воїнських і чернечих рис. Вони цінували водночас досконале володіння зброєю і зневагу до розкоші й ком- форту; культ дружби і побратимства сполучався у їхній свідомості з християнською ідеєю самопожертви заради ближнього. Надалі людина-воїн перемогла людину-лицаря, і це була піррова перемога, бо зрештою вона завершилася перемогою над людиною в людині. Від часів Самойловича й Мазепи починається доба мілітаризації українського життя й української культурної свідомості. «Це дуже своєрідна епоха, бо своєрідним був сам український мілітаризм – мілітаризм «благородний», оборонний, насичений співчуттям до народу, щирим патріотизмом, але, тим не менше, як і всякий інший, не позбавлений певного солдафонства і небезпечних тенденцій —————— 95 . . . – , 1994. – . 80. 96 . . . .– . 2- . – ., 2004. – . 136-137. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 217 97 дегуманізації суспільної свідомості» . Небезпеку освячування на- сильства в ідеології козацтва виразно бачили гуманісти того часу й козацькі літописці. І. Орновський та Л. Баранович, приміром, гнівно викривали «марсіалістів кривавих», а С. Величко пов’язував з їх активізацією зради, чвари, інші «злопригоди й непотребства». Основна тема барокового дискурсу – нестійкість, плинність, навіть трагічність усього земного, звідси й бароковий характер – суперечливий, загадковий, дивакуватий. Поєднання у добі козаць- кого бароко духу своєрідного світського чернецтва й двозначного епікуреїзму визначило своєрідне місце українського козацтва у сформованій у Європі системі лицарської культури. Якоюсь мірою поєднання в козацькому ідеалі високого статусу свободи, відданості військовому побратимству з аскетизмом у житті та релігійністю спричинили зміну стереотипу щодо сприйняття українців та 98 України в ментальності інших народів . А структура козацької організації справила певний вплив на соціонормативну й політичну культуру українства. Особливий автономний статус Запорожжя визначався поміж іншим тим, що згідно з положеннями Андрусівського перемир’я воно було у подвійному підданстві московського царя і польського короля. За О. Єфименко, ця подвійна, а, отже, невизначена залежність сприяла прагненню Запорожжя до соціально-політичної відокрем- леності, і коли у 1688 р. Січ остаточно відійшла до Росії, владу останньої над Запорожжям легко визнала міжнародна дипломатія, але саме Запорожжя визнавало її погано. Тут утворилися дві партії – партія прибічників московського уряду і партія його рішучих 99 супротивників, що зумовлювало постійні «запорозькі хитання» . Цікаво, що навіть на англійських і французьких картах ХVІІІ ст. виразно відображений автономний статус Запорожжя: земля «запо- 100 розьких козаків» розташовується південніше «України» . З особливою козацькою субкультурою, глибоко закоріненою у світ містичних уявлень і водночас такою, що формувала новий, нетрадиційний стиль світосприймання, тісно пов’язана поява «ко- зацького міфу», який справив потужний вплив на вітчизняну істо- ріографію, а згодом і на процес національного самостановлення. —————— 97 . . – ., 1994. – . 115-121. 98 . V– V . // –Є – .– . 14. – . 115-121. 99 Є . . . – ., 1992. – . 132. 100 .: . // . . : - - . 2 .– . 2. – .– ., 1997. – . 30-31. 218 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі «Козацький образ України», зазначав М. Попович, надовго примусив забути про існування старих («руських») князівських родів, укра- 101 їнської шляхти, римо- і грекокатоликів, він поглинув усе це . Пояснити цей феномен можливо лише з врахуванням кінцевого результату легалізації «українського» суспільства, яке, попри свою неординарність і «своєволенство», зуміло виробити свої власні сус- пільно-політичні структури і зберігати їх упродовж століття всу- переч шаленому імперському тиску. «Окраїнне своєвольне козацьке суспільство…, повністю випадаючи з існуючих політичних, право- вих, станових структур тодішнього «цивілізованого» світу і живучи фактично всупереч цьому світові, таки одержало право на існу- вання. А український народ, пройшовши цю глобальну ініціацію, і, зокрема, її страхітливий лімінальний період, фактично народився 102 заново, вже як «козацька нація» . Навіть якщо у визначенні українського народу як «козацької нації» і є певне перебільшення, все ж не можна ігнорувати той факт, що концептуалізація української історії і її «відсепарування» від російської відбулися у своїх визначальних рисах на фундаменті «козацького міфу» з притаманною йому героїзацією здобутого «козацькою шаблею» і апологетизацією «козацької демократії». Тугий вузол пов’язаних з козацтвом взаємовпливів і суперечностей Н. Яко- венко пояснює воєнізованим характером прикордонного життя на Подніпров’ї: замість станового бар’єра на перше місце висувався чинник фахової організації «збройного люду», поєднаний з еле- ментами міжетнічного і внутріетнічного антагонізму. Наслідком стала боротьба «русі з руссю» і поява у полемічному контексті поняття «нова русь», пов’язаного з уніатством. Хоч і не безспірну, але цікаву інтерпретацію поглядів Т. Шев- ченка на феномен українського козацтва пропонує О. Забужко. На її думку, «козацька слава» у баченні Т. Шевченка – «то слава не жертв, і не мучеників, і вже в жодному разі не ідеальних героїв «без страху й догани», а невинних злочинців». Трагічну вину козацтва, через яку «на Січі мудрий німець картопельку садить»; Шевченко вбачав у тому, що воно, керуючись постулатом утвердження субстанційної волі народу до свободи, закладало «тим самим у національну долю програму самознищення». Бо «зло породжує зло, і початковий лицар-месник, увійшовши в порочне коло, парадоксальним чином —————— 101 . . – . 162-163. 102 . . – . 246. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 219 впадає у той самий параліч волі, що й раб, який добровільно своєю 103 волею поступився» . З цією ментальною роздвоєністю фахівці доволі часто пов’язують оціночний різнобій у ставленні до козацтва. У категоріях тогочасної культури, за О. Неменським, не було адекватного термінологічного й логічного інструментарію, щоб дати прийнятне описання нових 104 реалій . Сучасна наука таким інструментарієм володіє, що дає змогу характеризувати відносини між запорожцями і кримськими тата- рами як хоча і складні, але в принципі «дзеркальні», продиктовані і тяжінням до мілітаризації усіх сфер життя «на кордоні», і своєрідним розумінням здобичництва як прийнятної форми життєзабезпе- чення. У баченні Т. Чухліба, опинившись на перехресті міжнарод- ного військового та дипломатичного протистояння, у своєрідній соціальній «нічийній зоні», козаки обрали чи не єдиний дієвий засіб оборони – здійснення превентивних військових походів на тери- торію ворога з метою розгрому турецьких фортець і татарських населених пунктів. «Разом з цим ці походи носили також і здо- бичницький характер (що з боку Османів та їхніх васалів трак- тувалося як грабіжництво), тобто мали за мету здобуття т.зв. «козацького хліба» – грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, 105 людей, коней, худоби тощо» . Небажання багатьох дослідників козацької спадщини рахуватися з цим очевидним фактом зумовило певні перекоси у висвітленні історії козацтва, на які ще в кінці ХХ ст. 106 звертав увагу публіцист В. Базилевський . Для характеристики татар та кримчаків в українській літературі обиралися, як правило, найобразливіші ярлики: «скіфи», «сарацини», «агаряни», «татарин обридливий, хижий, прагнучий крові, хитрий, безсоромний». «Дике плем’я татарське, що звикло розбоєм живи- тись», змушує селянина засівати ниви, «не лишаючи зброї, завжди його сагайдак з стрілами муляє бік». Уособленням дикості й вар- варства татари постають, як правило, і у тих працях, в яких ідеться —————— 103 . . .– . 3-є. – ., 2006. – . 113-114, 138-141. 104 . . V – V .( ) // - . – .– ., 2008. – . 180-197. 105 . – . – . 11-12. 106 . // . – 1996. – № 1-2. – . 79. 220 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі про союзні відносини Запорожжя з Кримом на певних історичних 107 етапах . Тенденція зображення турок і кримських татар виключно у вигляді агресорів, у боротьбі з якими й народилася українська нація, констатує С. Плохій, і сьогодні накладає виразний відбиток на інтерпретацію у вітчизняних наративах історії запорозького ко- зацтва. «Проте в межах національного наративу української історії лишається непроясненим, чому козаки обрали собі тюркську назву, носили широкі шаровари, як і їхні вороги з Османської імперії, голили голови як їхні кримськотатарські супротивники, і чому їх найвідоміший образ утілено на картинах у вигляді козака Мамая, 108 який сидить у позі Будди» . Від мусульман козаки запозичили довгі люльки, криві шаблі, інтонаційно орієнтальний спів під бандуру (пандоур) чи кобзу (кабиз). Т. Чухліб доречно акцентує увагу на тому, що відсутність в Україні упродовж 1940–1990-х рр. власної тюркологічної школи сприяла своєрідній аберації зору: в аналізі українсько-кримських політичних взаємин ХVІ–ХVІІІ ст. науковці зверталися головним чином до висвітлення конфронтаційних сторінок. Але ж для об’єктивного висвітлення історії не менше важать ті сторінки, які свідчать про взаємовпливи, дипломатичні зносини, спільні походи. «Політичні відносини з Кримським ханством відігравали досить важливу роль у становленні та еволюції Українського гетьманату у ранньомодерну добу світової історії». Вихід Українського гетьманату на міжнародну арену чималою мірою забезпечувало посередництво 109 Кримського ханства у мирних переговорах з іншими державами . Що ж до самої січової організації, то вона була близькою до структури суфійського ордену. Показово, що уже у 80-х рр. ХVІ ст. польський шляхтич Самуїл Зборовський, який мав контакти з січовиками, називав їх «рицарі-люди», «молодці-запорожці», а Кіш – «рицарським колом», фіксував повагу запорожців до регалій та реліквій, зокрема «зброї перших гетьманів», навіть доніс до нащадків 110 їхню приповідку-девіз «поки жити, поти боротися» . —————— 107 . V– V . // . – . 157-164. 108 . . є ? // . – 2013. – № 3. – . 11. 109 .« є , …»: // . – . 165-223. 110 . 5- . – . 1. – ., 2009. – . 180-182. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 221 Активно освоювали Дике Поле і донські козаки, які, як правило, поселялися окремо від запорожців, переважно на території ниж- нього Дону. Доволі часто вони проживали із запорожцями у спільних куренях, а переходи з одного боку на інший були звичайною спра- вою. Принаймні їх відносини наприкінці ХVІ і на початку ХVІІ ст. 111 фахівці характеризують як добросусідські . Ситуація змінилася на гірше після того, як у квітні 1746 р. Сенат своїм указом встановив між запорожцями й донцями щось на зразок кордону. Перші російські дослідники історії запорозьких козаків майже інтуїтивно відчували, чому козаки не дуже переймалися охороною своїх володінь («никаких форпостов и разъездов для присмотру неприятеля у них не бывает»), адже, за їхніми власними ви- знаннями, «они у татар также де могут завсегда свои реванжи сыскивать». За точними спостереженнями вітчизняного дослідника В.Грибовського, степове здобичництво не варто розглядати як бандитизм: за умов обмалі ресурсів це був, поряд з торгівлею, «платою за службу» та реципрокціями («обміном дарунками»), засіб підтримання стабільності степових спільнот. Не варто шукати на Запорожжі ХVІ–ХVІІ ст. і проявів «протестантської етики й духу капіталізму». Вплив ринкових процесів на соціальну організацію прикордонних суспільств Східної Європи, звісно, існував, але не мав 112 вирішального значення . Україна чимало втратила, некритично сприйнявши винятково негативні стереотипи щодо кримських татар та їх взаємин з укра- їнцями. Як зазначає О. Майборода, людоловство зображувалося через протиставлення людей християнської й мусульманської віри, а тому приписувалося «виключно татарам, а слов’янське середовище змальовувалося антиподом, вільним від цієї потворної практики… Між тим, козацтво ходило до Криму не так визволяти одновірців- невільників, як за здобиччю, і в цьому сенсі, за своїми сутнісними настановами, вони мало чим відрізнялися від своїх візаві. Захоп- 113 ленням невільників козаки також не гребували» . Попри це спосіб життя козацтва як стану і його «свідомісні міркування» стали «знаковими» і дифузійно ширилися на увесь —————— 111 . ., . . .– , 2009. – . 14-15. 112 . , є V –XV . // .– . 6. – ., 2011/2012. – . 345-354. 113 . . - // . – ., 2004. – . 123-124. 222 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі український культурний простір. Саме ця суспільна верства, зі своїм амбівалентним, сформованим умовами пограниччя етосом, стала «репрезентантом націоконсолідаційних чинників». «Архаїзована звичаєвість пограниччя» справила значний вплив на формування ментального комплексу українців і донині лишається помітним 114 чинником смислотворення в українській культурі . З огляду на складне геополітичне становище і нестачу сил в антипольській боротьбі українська козацька еліта змушена була час від часу йти на угоди з Кримським ханством. Роль останнього у Національній революції середини ХVІІ ст. виявилася суперечливою: татарське військо допомогло здобути кілька перемог, але в кін- цевому рахунку за цю допомогу доводилося платити втратою стра- тегічної ініціативи і новими жертвами. Під час Руїни 60-х рр. ХVІІ ст., спричиненої громадянською війною, Крим разом зі своїм сюзереном – Туреччиною – наполегливо намагався встановити свій протекторат над Україною. Сьогодні концепціям степу-прокляття виразно протистоять тео- рії степу як зони контакту, причому намітилася тенденція роз- глядати його особливості у контексті не лише вітчизняної, але й світової історії. За В. Брехуненком, «як дитя Великого Кордону, українське козацтво було просто таки приречене стати найактив- нішим поглиначем тюркських впливів, транслятором їх в бать- ківський соціум та провідником зворотних цивілізаційних інтер- венцій». Дослідник вважає, що інтеграція до конкурентного соціуму вихідців з козацького середовища є важливим елементом цивіліза- ційної взаємодії на степовому кордоні і додає до образу цього кордону нових барв. Звідси ним виводиться актуальне дослідницьке завдання – «проникнення в особливості інтеграції/реінтеграції на 115 Кордоні» . Конкретизуючи цю тезу, О. Бачинська та О. Середа дослід- жують, приміром, такий цікавий феномен ХVІІ–ХVІІІ ст., як Ханська (Придністровська) Україна – адміністративна та історично-геогра- фічна структура у складі Силістринсько-Очаківського еялету, що виникла внаслідок бажання очільників Османської імперії й Крим- ського ханства розширити власний політичний вплив на україн- ській території. У їхньому баченні «регіон Ханської України пере- —————— 114 .« » є ( V – V .: ) // ’ . . – . 2. – , 2004. – . 481. 115 . є V . // . – . 147-156. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 223 творився в потужний міждержавний трикутник складних взаємо- відносин чи своєрідний пункт, в якому стикаються і перетинаються 116 інтереси Османської імперії, Польщі та Росії» . Невизначеність та нечітка система управління Ханської України створювали чимало прецедентів для взаємних претензій, але підкреслений христи- янський характер цього новоутворення і наявність там гетьманів як вищих посадових осіб дали цікавий приклад поєднання татарської та української домінант в управлінні регіоном. Вище вже йшлося про вплив контактів християнської й му- сульманської цивілізацій на порубіжжі на становлення психотипу козака. Оформившись у особливий суспільний стан і створивши власний воєнний форпост за дніпровськими порогами, козацтво витворило особливий тип ментальності, орієнтований на свободу і презирство до життєвих зручностей. Козак як ментальний тип гостріше, ніж представники інших верств населення, реагував на утиски і завжди був готовий на самопожертву у обстоюванні своїх «прав», «свобод» і «вольностей». Цим, а також порозумінням із пра- вославними церковними інтелектуалами, насамперед і слід пояс- нювати той незаперечний факт, що козацтву вдалося на певний час витіснити з політичної арени колишню еліту – ополячених і окатоличених магнатів і шляхту. Завдяки активній позиції козацтва як суспільного стану степ перетворюється, стає обжитим, докорінно змінюється його соці- альна роль. Але поза цим обжитим осілою цивілізацією простором лишаються потужні осередки зовнішнього впливу, які становлять постійне джерело небезпеки для «кордонної цивілізації». І тому виживати «на межі» могли лише люди мужні, відчайдушні, з вели- чезним почуттям гумору. В очах мешканців придніпровських степів Січ була не просто збройним табором – вона була зразком веселого богатирства, життєвого авантюризму. Тому і козак почував себе немовби на сцені, нерідко вдаючись у побуті до театрально- демонстративної поведінки. Відчуття постійної небезпеки стимулювало рішучість, витрива- лість, готовність воювати постійно. Воно ж формувало уявлення про козака як людину, наділену надзвичайними рисами – мужню, відчайдушну, віддану ідеям бойового побратимства – тип vita hеroika (О. Кульчицький). Що означав насправді простір прикордоння для людини, яка обрала його місцем проживання? Насамперед «свободу від…», осо- —————— 116 ., . - Є ( V – V .) // . – . 274-291. 224 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі бисту незалежність. Але водночас і відчуття постійної смертельної небезпеки. А це означало, що не було сенсу витрачати багато зусиль на облаштування побуту. Доводилося задовольнятися мінімумом речей, щоб їх легко було кудись перевезти і не надто журитися, якщо судилося їх втрачати. Отже, паралельно зі стереотипом vita heroika формувався й стереотип vita mimina: хіба багато козаку-нетязі треба? Але таке самообмеження в потребах консервувало відсталість у соціонормативній культурі: втрачався стимул до самовдоско- налення в усьому, окрім хіба що бойових мистецтв. Якщо ж говорити про найбільше політичне досягнення повста- лого народу в ході Національної революції, то цим досягненням стала поява на політичній карті європейського континенту укра- їнської козацької республіки із власним, витвореним військовими канцеляристами, історичним міфом. Вона являла собою унікальний для того часу тип державності, що мав виразні демократичні риси у політичному устрої і в соціальній організації. Богдан Хмельницький гідно продовжив справу, розпочату його попередниками, вивівши на новий, європейський рівень військову справу в Україні і укра- їнську дипломатію. Йому завдячує наша країна створенням оригі- нальної системи козацького самоуправління. Не можна не звернути увагу на досить високий рівень державної правосвідомості козацтва: свої завоювання вони цінили високо і, шукаючи сюзеренів, ставили перед ними високі вимоги. Під час переговорів зі Швецією (січень 1657 р.) старшинська рада відхилила проект договору, запропонований Карлом Х, і вирішила, за свід- ченням його посла Г. Веллінга, не вступати з королем у переговори доти, доки він не визнає за козацтвом «права на всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до Вісли. Прагнуть утримати те, що зайняли за допомогою зброї, бо їх би висміяли, коли б за такої можливості не відібрали земель, які колись 117 втратили» . Це свідчення показове з кількох міркувань. Тут є, по- перше, чітко визначене поняття «Україна». По-друге, простежується усвідомлення спадкоємності України і старої Русі. По-третє, все завойоване «козацькою шаблею» провідники козацтва вважали своїм здобутком і з будь-якими покровителями не бажали ним ділитися. Вони, приміром, претендували на Львів, який перебував поза межами «грецької віри». Новий посол Швеції улітку 1657 р. теж дістав підтвердження того, що козаки прагнуть «отримати всю країну до Вісли». У такому ж ключі велися переговори козацької старшини із Трансильванією. —————— 117 - . – . 6. – . 3. – ., 1908. – . 205. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 225 Доволі довго в історичній літературі панувало уявлення про те, що козацька старшина Гетьманщини не надто переймалася проб- лемою власних територіальних меж. Це уявлення вдалося похит- нути російській дослідниці Т. Таїровій-Яковлевій на основі доку- ментів посольської місії В. Кочубея 1685 р. Привезений у Москву Кочубеєм унікальний 15-сторінковий документ мав промовисту назву «Описание народа российского, откуды начало восприяло и о граница града Киева, и Киевского, и Черниговского, и Переяс- лавского полков с принадлежащими к ним мест и реками». Він свідчить не лише про те, що в Генеральній канцелярії часів І. Самойловича були предметом пильної уваги наявні польські хро- ніки, але й про гостро критичний погляд на бажання поляків вва- жати себе спадкоємцями земель Київської Русі. Чіткі й обґрунтовані претензії висловлювалися, зокрема, на землі Посожжя, віддані поля- кам тимчасово, до майбутнього розмежування. А головне – у доку- менті містився чіткий опис кордонів Війська Запорозького з пере- 118 ліком полків, головних міст і відстаней між ними, річок тощо . Що ж до реального кордону, який мав розмежовувати «сфери впливу» Московії та Кримського ханства, то аж до 1705 р. його взагалі не існувало. Розмежування, здійснене у процесі посилення російсько-турецького суперництва, не було сталим; поразки росій- ської армії у російсько-турецькій війні 1711 р. його зруйнували. Але його символічне значення зберігалося: саме за часів Петра І простір Північного Причорномор’я почав осмислюватися як частина «Пів- денної Росії». Поміж іншим це відобразила перша карта «південної і західної Росії», виконана Я. Брюсом та Ю. фон Менгденом і опублі- кована в Амстердамі 1699 р. За В. Кравченком, в міру того, як «військовий фронтир на Півдні Росії поступово еволюціонував у поселенський (settlement frontier), а імперський «варварський кор- дон» ставав освоєним, «російський уряд переходив до здійснення гігантського за своїми масштабами проекту, спрямованого на ос- воєння й культурну трансформацію південних степових окраїн відповідно до принципів європейського Просвітництва. У Північ- ному Причорномор’ї і в Криму почали виникати нові міста й ад- міністративні території, що з часом утворили історичний регіон, відомий під назвами Південної Росії, Новоросії, Північного При- 119 чорномор’я, Південної України і Степової України» . —————— 118 .: - . . V . // .– 2012. – № 4. – . 67-73. 119 . / : . – . 48-49, 73-75. 226 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Виразну специфіку зберігала і територія тієї частини Донщини, яка нині входить до складу Донецької і Луганської областей. Її перебування у складі Області (до 1870 р. – Землі) Війська Донського зумовило доволі складні відносини між донськими і запорозькими козаками. Про «суперечки і сварки» між ними ішлося в указі Сенату від 30 квітня 1746 р., яким вперше була зроблена спроба визначити 120 кордон між донськими і запорозькими козаками по р. Кальміус . Пізніше спроби демаркації кордону між Новоросійською губер- нією і територіями, що формально належали Польщі, робилися неодноразово. У 1781 р. з’явився «Опис кордону між Новоросійською губернією і Польською Україною», призначенням якого було «на- завжди запобігти й відвернути колишні між жителями донині суперечки й чвари». Кордон визначався по річках Тясмин, Ірклій, 121 Вись, Синюха, Буг, Дніпро, а також по суходолу між ними . Анексія Криму у 1783 р. відсунула кордон далеко на південь. У ході російсько-турецьких війн межі імперії відсувалися на південний захід. Чергова спроба врегулювання кордону була зроблена 1812 р.; за Бухарестським мирним договором до складу Російської імперії увійшла Бессарабія. Важливим уявляється зроблений авторами колективної праці «Історія українського козацтва» висновок про те, що степовий кор- дон України був одночасно і східним кордоном європейської ци- вілізації, а козацтво виступало в ролі оборонця не лише власного народу, але й землеробської християнської Європи. Цей кордон на його українській ділянці наклався на новий християнсько-му- сульманський кордон і залишався незмінним до кінця ХVІІІ ст. Історичними аналогами українських козаків можна вважати піоне- рів американського Заходу, легко відшукати відповідні аналогії і з-поміж рицарських орденів, що утворювалися в епоху хрестових походів на лінії християнсько-мусульманського протистояння в Європі. У таких порівняльних дослідженнях автори вбачають до- даткові можливості зрозуміти, як у схожих історичних умовах 122 формуються подібні історичні форми організації населення . Малодосліджену сторінку щодо перетворення колишніх січови- 123 ків на граничарів прояснив В. Мільчев . Ті запорожці, які після зруйнування Січі не знайшли для себе прийнятного варіанту облаштування ні в Російській, ні в Османській імперіях, спробували —————— 120 . – . 12. – . 41. 121 . .– . 3-є. – ., 2002. – . 137-138. 122 . – . 1. – . 5-16, 102-105. 123 . 1785– 1790 .( ). – , 2007. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 227 розпочати нове життя на граничарській службі на Військовому кордоні Австрійської імперії. Експеримент виявився нетривалим (1785–1790 рр.): козаків обурювало, що в Австрії їх використовували переважно на земельних роботах, обмежували кількість право- славних свят. Давалися взнаки мовний бар’єр, чумні й холерні епідемії, складні реалії австро-турецької війни, яка розпочалася 1788 р. Цікавий цей експеримент насамперед як ілюстрація під- вищеної рухливості «людей пограниччя». Майже у той самий час як серби-граничари шукали прихистку в Російській імперії, засну- вавши Нову Сербію та Слов’яносербію, позбавлені власної території запорожці освоювали австрійський військовий кордон. Ще більш показовим з цього погляду є історія освоєння запо- рожцями степового Прикубання і «острова Таман», переданих Чор- номорському козачому війську російським урядом у 1792 р. «Земля войска Черноморского» спочатку була підпорядкована Таврійському губернатору, а землі на схід від неї увійшли до Кавказького на- місництва. 17 тисяч запорозьких козаків і старшин (не рахуючи жінок і дітей) облаштовувалися тут за своїми звичаями – 40 куренів обирали військову Раду, кошового отамана, військовий суд. Звичні паланки (Єйська, Копильська, Катеринодарська), щоправда, уже з 1794 р. замінювалися округами. На 1860 р. в Чорноморії налі- 124 чувалося 177424 мешканці . Підсумовуючи сказане про козацьку державність середини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст., можна погодитися з думкою М. Степика: її варто радше оцінювати як протодержаву, особливо у порівнянні з абсолютистськими національними державами, що виникли в ті часи у Західній Європі. Як і існування Речі Посполитої, життєпис Гетьманщини закінчився саме в момент появи «модерної» націо- нальної держави доби Французької революції. Оскільки консолідація українського етносу відбувалася у «чужих» державах, українська ідентичність була приречена на існування здебільшого у формі 125 способу буття «нижчих» верств населення . Національна революція середини ХVІІ ст. виявилася потужним стимулом формування політичної нації, що дістало відображення у формулах типу «народ православний християнський», «українського всякого чину люди» і т.п. Обставини, однак, склалися так, що позбавлене державності українство надалі могло розвиватися лише за типом етнічної нації. —————— 124 . - // .– . 4. – ., 2010. – . 49. 125 : , , . – ., 2004. – . 182-183. 228 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Що ж до козацького міфу, який перетворився на важливий елемент української ментальності, то його вплив на формування національної ідентичності виявився неоднозначним. Традиції ко- зацтва сприяли вихованню самоповаги, військової доблесті, воле- любності. Але водночас з апеляцією до «козацьких чеснот» в українській історії пов’язані вихваляння анархічної «вольниці», куль- тивування мілітарних засад, антиросійських настроїв, виправдання анархо-охлократичної стихії, квазіправославного фундаменталізму тощо. Д. Вирський недалекий від істини, коли пише про пієтет до Козака як про явище, якому притаманні «феномен бронзовіння», тенденція до створення іконописного лику, який «кличе до «віри через абсурдність». «Плебейське лицарство», що стало уособленням «народу – війська» доволі часто виступало як «необхідне зло» (лексема 126 О. Забужко) і, отже, як дестабілізуючий фактор . Маніфест Катерини ІІ про скасування Запорозької Січі містив виразний акцент на тому, що претензії запорозьких козаків на володіння новоприєднаними територіями, мовляв, цілковито безпід- ставні. Доволі промовисто сказано у маніфесті і про причини, що спонукали Катерину ІІ до зруйнування Січі. Царську адміністрацію обурювало самовільне розширення запорожцями своєї території, і те, що їх кількість сягала вже 50 тис. душ. Але головний моти- ваційний стимул до зруйнування вбачався у тому, що «заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самое основание зависимости их от престола нашего, и помышляли, конечно, соста- вить из себя посреди Отечества область совершенно независимую 127 под собственным своим неистовым управлением…» . Цитуючи уривок з маніфесту, Ф. та Г. Турченки зауважують, що «автори цього документа не дуже переймалися логікою – їхні докази грунтуються на праві переможця, якому переможений позбавлений можливості відповісти… І сьогодні пишуть про ріки «російської крові, пролитої за визволення малоросів і молдаван від османського іга» і забувають згадати про українських козаків. Ця боротьба забрала безліч українських життів. В об’єктивних дослідників не викликає сумніву висновок, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря». Утім, у російському суспільстві завжди домінувало принципове невизнання українців як окремого народу. Дуже різні російські уряди – царський, Тимчасовий, денікінсьий і врангелівський біло- —————— 126 .« »: 1864- . – ., 2011. – . 7, 82, 149. 127 . – . 20. – . 191-192. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 229 гвардійські, радянський більшовицький, сучасний російський – «ігнорували український характер Сходу і Півдня і проводили по відношенню до цих земель схожу політику, спрямовану на їх інтегрування у складі російської етнічної території». Зображення великоросів, українців і білорусів як частин «триєдиного» росій- ського народу прокладало шлях до своєрідного представлення по- кликання Москви: «зібрати воєдино ці частини колись “єдиного цілого” і поступово “стерти” відмінності між ними, які накопичилися за період “примусового роз’єднання”». Власне, це було одним з 128 головних завдань російського «освоєння» Півдня України . РОСІЙСЬКА ЕКСПАНСІЯ НА ПІВДЕНЬ Політична географія Російської імперії у другій половині ХVІІІ ст., зазначав В. Кравченко, змінювалася на очах одного покоління. Зовнішні кордони країни перекроювалися не менше шести разів, причому напрямки та характер цього процесу ви- значалися двома взаємопов’язаними тенденціями – експансією імперії на південь і захід та модернізацією держави на засадах європейського Просвітництва. «Зміни зовнішніх, політичних кордо- нів супроводжував періодичний переділ усієї території імперії; новоприєднані землі залучали до нового імперського гранд-нара- тиву, передусім історичного, покликаного виправдати та легіти- мізувати новий порядок, тобто право імперського уряду порушувати історичні привілеї окремих територій та їхніх політичних еліт. Проте політика централізації та уніфікації імперії не була рухом в одному напрямку – згори донизу. Вона могла відбутися лише за наявності діалогу центру з провінціями». З другої половини століття соціальні, локальні та релігійні ідентичності почали набувати не лише політичного й історичного, але й етнокультурного виміру. «Мова й етнографія відігравали дедалі важливішу роль у процесі інтелектуального мапування Російської імперії, встановлюючи нові та руйнуючи старі символічні й адміні- стративні кордони. Символічна конфігурація нового, модерного —————— 128 ., . « » - . – . 11, 16-17, 33. 230 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі національного простору накладалася на територію, обмежену рам- ками релігійної ідентичності. Відповідно світський і релігійний дискурси могли доповнювати один одного або конкурувати між 129 собою» . По суті усе ХVІІІ століття пройшло під знаком боротьби між Росією і Туреччиною за землі Нижнього Подніпров’я та Північного Причорномор’я. На боці Росії у цих війнах брали активну участь і українські козаки, а місцевих селян активно залучали до споруд- ження оборонних рубежів. У 1731 р. почалося будівництво Укра- їнської оборонної лінії, яка упродовж двох років простягнулася на 285 верст від Дніпра до Сіверського Дінця. Будівництво лінії тривало і під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. За результатами цієї війни Росія закріпила за собою територію Запорожжя і по- вернула собі Приазов’я, але без права укріплення Азова. Більш результативною для неї виявилася війна 1768–1774 рр. – Росія за Кючук-Кайнарджийським миром дістала землі між Південним Бугом і Дніпром, Керч і Єнікале в Криму. А головне – договір відкрив шлях до анексії усього Криму, оскільки кримські татари дістали незалежність від Туреччини. Наслідком останньої російсько-турець- кої війни 1787–1791 рр. стало приєднання до Росії узбережжя Чорного моря від Південного Бугу до Дністра. У кінці ХVІІІ ст. Росія, отже, різко змінила свої обриси. За О. Толочком, вона поглинула території та народи надзвичайно різ- номанітного культурного та історичного досвіду – від «західних» шведів Фінляндії до «азіатських» уламків ногайських і татарських орд Причорномор’я. Стрімкість, з якою відбувалися ці зміни, ви- переджала здатність суспільної думки опанувати етнічну, релігійну, культурну, мовну строкатість нового населення, його специфічні правові традиції, класову й майнову структуру. Створювалося вра- ження, що історію Північного Причорномор’я доцільно переписати, «стираючи з нього сліди орієнтального минулого і видобуваючи із забуття або створюючи наново «європейське» (античне) минуле краю». Паралельно ставиться завдання поширити на новоприєднані території вже звичний образ Малоросії, «малорусифікувати» колиш- ню Річ Посполиту й Оттоманську Порту». Хоч на зламі ХVІІІ і ХІХ ст. мало кому б спало на думку, що можна «виобразити» Україну з таких різнорідних елементів, як «козацька» Малоросія, «запорозька» й «татарська» Новоросія, «польські» Волинь та Поділля, австрійська Галичина на тій підставі, що всі ці різнорідні регіони мають одну історію і населені одним народом. Лише згодом, не в останню чергу —————— 129 . , , . – . 15-16. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 231 завдяки подорожам, зміна ландшафтних зон усвідомлювалася як послідовність історичних типів: Таврія й Причорномор’я, приміром, допомагали поєднувати Малоросію з образами грецької й римської 130 історії . Для Росії було надзвичайно важливо закріпити власний прі- оритет на володіння величезною територією – за підрахунками Н. Полонської-Василенко, це було понад 13 млн десятин землі (без Криму). Як зазначає В. Горобець, ідеологеми «Третього Риму», базо- вані на «привласненні» візантійського спадку, стали ключовими елементами при розумінні сакральної основи зовнішньої політики московського керівництва наступних десятиліть, у тому числі 131 підґрунтя стосунків з Україною . А. Каппелер зафіксував у цьому контексті такі найбільш поширені прийоми російської експансії: дипломатична гра та переманювання на свій бік іноетнічних еліт; поступовий, багатоступеневий наступ на окраїни (з попереднім оголошенням протекторату, закріпленого сценаріями публічного лояльного волевиявлення); воєнне загарбання; виправдання анексії 132 політичними аргументами . За висновком відомого американського кримознавця А. Фішера, з яким солідаризується і А. Каппелер, анексія Росією Криму від- бувалася у три етапи, які відповідали напрямам інкорпорації інших 133 держав-спадкоємців Золотої Орди, але проходили значно швидше . Після того, як у середині 1771 р. півострів виявився фактично окупованим російською армією, була зроблена спроба урегулювати відносини між Росією і Кримом укладанням союзного трактату. Такий трактат був підписаний 1 листопада 1772 р. – Крим прого- лошувався «вільною, ні від кого не залежною областю»; водночас декларувалися «союз, дружба і довірчі відносини» між ним і Росією. Угоду було підкріплено передачею Росії «у постійне утримання» Єнікале і Керчі. За В. Возгріним, це означало надання Криму 134 автономії, «хоча і в дуже складній формі» . На той час Росію утримувала від прямої анексії Криму упевненість у тому, що такий акт був би невигідний економічно і погіршив би імідж країни, яка, мовляв, прагне «безкінечно розширювати свої володіння». Дуже скоро Катерина ІІ усвідомила стратегічну вигоду від володіння Кримом. Але тепер вже слухняні раніше беї противилися дальшому —————— 130 . – . 1. – ., 2004. – . 274-276, 281. 131 . – . 166. 132 . . . . .– , 2005. – . 20-41. 133 Fisher A.W. The russian annexation of the Crimea 1772–1783. – Cambridge, 1970. 134 . . . – . 261-262. 232 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі зміцненню російського впливу. Туреччину змусили визнати існу- ючий стан речей чергові воєнні поразки. За Кючук-Кайнарджий- ським миром 1774 р. вона погодилася на незалежність Криму. Надалі плани Росії на його цілковите підкорення були тісно пов’язані з так званим «грецьким проектом», яким передбачався поділ Туреччини між Росією і Австрією і зведення на престол у відновленій грецькій монархії онука Катерини ІІ. Проект не дістав підтримки з боку європейських монархів, що не завадило Катерині ІІ здійснити відверту анексію Криму. Над приводом до втручання довго не розмірковували. Спочатку Росія посадила на ханський престол свого ставленика Шагін-Гірея, фактично встановивши у 1777 р. протекторат над Кримським ханством. Надалі Катерина ІІ вміло скористалася боротьбою всередині кримської знаті і розпо- чала кампанію переселення з півострова в Азовську губернію християн-греків і вірмен. У 1783 р. вона вже не відчувала потреби у маскуванні своїх намірів. У заяві Катерини ІІ йшлося про те, що перетворення Криму на незалежну область не принесло спокою Росії і що «канитель с крымской независимостью» обернулася для неї значними втратами. «Принимая во внимание все эти обстоятель- ства, мы приняли решение… сделать на будущее время Крымский полустров не гнездом разбойников и мятежников, а территорией 135 Русского государства» . Одночасно з Кримом Росія анексувала Тамань і Кубанську сторону. Навіть після ліквідації Кримського ханства й Запорозької Січі Південна Україна ще довго зберігала прикордонний характер. У середині ХІХ ст. кожний сьомий житель тут був військово- службовцем. Загалом же приріст населення в регіоні виявився вра- жаючим. Населення губерній, які умовно вважалися українськими, зросло з 8,7 млн чол. у 1811 р. до 13,6 млн чол. у 1863 р. Унаслідок міграцій і високих темпів природного приросту густота населення на українських етнічних землях збільшилася майже у 40 разів. «Стара Україна» і «Нова Україна» були розділені не лише у часі; вони сильно різнилися за своїми геополітичними, демографічними й 136 етнічними вимірами» . Внаслідок інкорпорацї до складу Російської імперії величезних просторів на півдні масиви придатних для аграрного освоєння земель – родючих чорноземів – значно зросли. А близькість моря обіцяла доволі вигідний збут українського збіжжя та вовни на європейських ринках. —————— 135 . – . 269. 136 . : – . – 2- . – ., 2000. – . 21. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 233 Катерина ІІ замислила і частково здійснила великий соціальний експеримент, відмовившись, зокрема, від запровадження у ново- освоєному регіоні кріпацтва і стимулюючи масові міграційні пере- міщення шляхом звільнення переселенців на 20-30 років від сплати податків. В очах російських поміщиків Південь України був своє- рідним казковим Ельдорадо – тут можна було швидко розбагатіти. Але навіть у такий спосіб, за оцінкою Н. Полонської-Василенко, заселення Південної України та її наближення до Чорного моря мали величезне значення для України, незважаючи на те, що робилося все це «во славу Росії та її величі». Прагнення Росії й України практично співпали: від часів Київської Русі русичі дома- галися виходу до Чорного моря. Тепер Україна його дістала, і «перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку». Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заво- дили багатопільну систему, тонкорунних овець-мериносів тощо. 137 Україна стала взірцем для цілої Європи . Отже, зауважує Б. Парахонський, можна говорити про збіг істо- ричних устремлінь росіян і українців, зокрема, у процесах коло- нізації причорноморського Півдня. «Але не слід забувати, що, діючи разом з росіянами, українці були залучені в ці акції як виконавці великоросійської історичної місії, а не як будівничі власної дер- жавності». Ідеї ототожнення українського етносу з російським, активно насаджувані й підтримувані імперською владою, ставали на заваді національному самоусвідомленню українців, заважали їм 138 бачити власні, а не чужі історичні цілі» . Окрім політичних чинників, гальмували розвиток України й побічні економічні наслідки південної експансії Росії, насамперед те, що завдяки їй закріплювався екстенсивний характер ведення гос- подарства, наслідком чого була його невисока порівняно з кращими європейськими зразками продуктивність. Давалися взнаки неймо- вірні соціальні диспропорції у володінні землею. За даними ста- тистики землеволодіння 1905 р., 1725 поміщиків Херсонської гу- бернії володіли 1241 тис. десятин землі, при чому на 134 з них припадало по 4667 дес. на кожного. У той же час у розпорядженні 294297 об’єднаних у общини селянських дворів було всього лиш 139 2291 тис. десятин (у середньому по 7,8 дес. на двір) . —————— 137 - . 2- . – . 2. – . 4- . – ., 2002. – . 277. 138 . – . 3. – . 57. 139 1905 . . V. .– ., 1906. – . 10-11, 20-21, 26. 234 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Наказ 1783 р. позбавив селян права переходу від одного робо- тодавця до іншого. За Н. Полонською-Василенко, «це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацтво, бо селянин був позбавлений можливості покинути свою садибу, свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд перебували в руках шляхетства». Можливість втечі на Південну Україну ще залишалася, і її привабливість зросла після наказу Г. Потьомкіна 1776 р. – «втікачів не повертати». Але після смерті Потьомкіна у 1791 р. цей наказ фактично ігнорувався, а в грудні 1796 р. Павло І заборонив усі переходи і дозволив поміщикам розшукувати своїх втікачів. І все ж «нове освоєння Півдня» стало переломним етапом як в історії Російської імперії, так і в регіональній історії України. Чи не єдиний випадок співпадіння, бодай у загальних рисах, інтересів імперського експансіонізму з очікуваннями українського суспіль- ства дав у підсумку потужний імпульс для розвитку феномена, який блискучий аналітик Е. Тоффлер назвав «новою індуст-реальністю». І хоч доволі часте порівняння процесу «освоєння Півдня» з колоні- зацією американського Заходу хибує на схематизм і поверховість суджень, очевидно, що саме колонізаційне освоєння величезних необмежених просторів південної частини України дало надію, поки що примарну, на відтворення етнічної території української нації і на майбутню появу України в якості суб’єкта економічних, полі- тичних та інших відносин у Європі. Саме у той час, коли у Південній Україні почали виразно вимальовуватися перспективи розвитку на капіталістичній основі, ідея нації-суверена тріумфальною ходою прокотилася по Європі. Осторонь нових віянь не могли лишитися навіть монархи, які претендували на статус «освічених», у тому числі й Катерина ІІ. Ідеологічним прикриттям експансіоністських прагнень Росії щодо Кавказу й Балкан у межах «грецького проекту» мали слугувати ідеї підтримки національного «відродження» балканських народів – греків і православних слов’ян. З цією метою Корпус іноземних одновірців у 1779 р. перевели з Петербурга в Херсон, а через півстоліття Південнослов’янський пансіон з’явився у Миколаєві. 1775 р. в Херсоні була створена Херсонська і Слов’янська єпархія Російської православної церкви з винятково високим статусом. В уяві Катерини ІІ саме Херсон спочатку мислився як «південний Санкт-Петербург», нова південна столиця Російської імперії. Оче- видно, російські урядовці дезорієнтували царицю, переплутавши Херсон з античним Херсонесом. Надалі в планах імператриці місце Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 235 Херсона зайняв Катеринослав. Але, так чи інакше, в обігу з’явилася «північно-південна» система культурних координат, тоді як у інших 140 європейських країнах вона була у цей час «західно-східною» . Майже одночасне виникнення в регіоні десятків нових міст із доволі розвинутою інфраструктурою – феномен, який легко під- дається поясненню у контексті «відроджувальної активності» Катерини ІІ. Із зрозумілих причин особливо активно освоювалися колишні землі «запорозької вольниці» – тут новостворювані міста швидко набували суто російського обличчя. Цей етап формування міст на українській території позначений намаганнями царської адміністрації створити своєрідну «вітрину» російського «освіченого абсолютизму» і водночас знівелювати козацьку міську традицію. Освоєння величезного південного регіону велося Катериною ІІ з справді європейським розмахом. Містобудівні проекти, які мали стати втіленням ідеї регулярності у планувальній структурі, ви- ступали, за В. Вечерським, як засіб адміністративної централізації і 141 водночас уніфікації міської забудови . Інтереси російського експансіонізму сягали далеко – аж до оволодіння всією «візантійською спадщиною». Химерний «грецький проект», що його намагалася реалізувати Катерина ІІ, являв собою модифіковану версію теорії «Третього Риму»: у своїх далекосяжних мріях цариця бачила власного онука на поновленому престолі візантійського імператора. Утім, її задум сягав значно далі: Кате- рині ІІ було важливо не лише легітимізувати завоювання у При- чорномор’ї, але й, за її словами, підпалити Туреччину «з чотирьох кутів» – з Кавказу, Криму, Молдавії, Греції. Російський флот уже перебував у Середземному морі, водночас спішно карбувалися наго- родні медалі із зображенням повалених мінаретів константино- польської Святої Софії. Паралельно творився міф про Росію як частину Європи і центр національного «відродження» балканських народів. Постійно виявляючи невдоволення обраним Петром І місцем для столиці держави, Катерина ІІ мріяла про створення їй південної противаги. Автор біографії Г. Потьомкіна, його племінник А. Самой- лов досить прозоро писав про топонімічні зміни в Новоросії як засіб «поразить умы блистательностью деяний великия Екатерины» й водночас «отрясть и истребить воспоминание о варварах». Щоб створити враження про те, що «новый свет просиял в древнем —————— 140 . / : . – . 73-74. 141 . . - ’ . – ., 2003. – . 9. 236 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Понтийском царстве», «Крым наречен Тавридою, близ развалин, где существовал древний Херсонес, из самых тех груд камней при Ахтиярской гавани возник Севастополь, Ахт Мечет назван Симфе- рополь, Кафа Феодосией, Козлов Евпаторией, Еникаль Пентика- пеум, Тамань Фанагорией и проч. … Беспрепятственно первый шаг сделан к очищению Европы от Магометан и к покорению Стам- 142 була» . За оцінкою В. Грибовського, «грецький проект», у контексті якого обиралися нові назви населених пунктів й підписувалися укази Катерини ІІ щодо «заснування міст», був важливим інструментом символічного привласнення простору Російською імперією, пере- творення його з «чужого» на «свій». Цей інструмент нівелював місцеві соціально-політичні та економічні уклади й формував міф про стерильну порожнечу південноукраїнського терену, на тлі якої ви- мальовувалася візія всеохопної креативності постатей Катерини ІІ та Григорія Потьомкіна, котрі, мовляв, створили Новоросію «з 143 нічого» . Цікаво звернути увагу на те, як примхливо могли поєднуватися в одній особі риси прискіпливого дослідника козацької старовини й ідеолога в архієпископській мантії, покликаного надати респекта- бельності щойно утверджуваному концепту Новоросії. Йдеться про першого дійсного члена Одеського товариства історії і старожит- ностей архієпископа Гавриїла (В. Розанова), який у 1828–1847 рр. займав послідовно катеринославську і херсонсько-таврійську ка- федри. Ще задовго до утворення товариства він почав обстеження місцевих архівів, збирав легенди, перекази, спогади, опитував старожилів. Великі фоліанти з безцінними матеріалами, переважна більшість яких дійшла до нас лише у такому вигляді, зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернад- ського. З-під пера архієпископа вийшла перша узагальнююча історія Південної України, яка почала друкуватися у 1853 р. в «Записках» Одеського товариства, а повністю була опублікована у 1857 р. в Твері під назвою «Очерк повествования о Новороссийском крае из оригинальных источников почерпнутый». —————— 142 . . - - - // . – 1867. – . 1015. 143 . : // :є . 24 2008 . – , 2008. – . 41. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 237 Отже, перегорнемо кілька сторінок праці Гавриїла (Розанова) «Отрывок повествования о Новороссийском крае, из оригинальных источников почерпнутый». Перейнявшись завданням з’ясувати «откуда влечет наименование Новороссийский край?», Розанов починає з викладу «первобытного состояния Южной России». До 1751 р., доводить він, увесь цей край був «совершенно пуст и почти необитаем». Характеристики, які він дає місцевим мешканцям, здебільшого нищівно негативні («из самовольных бродяг состояв- шие», «их слободы и местечки были ничтожны против пустоты, их окружавшей, да и жить в них было весьма опасно»). Небезпека, на переконання Розанова, виходила від турків, поляків, татар, а, головне, від «хищных Запорожцев», які, мовляв, разом із татарами «грабили и жгли; людей брали в плен и продавали». Захист від неї архієпископ відшукує в діях «благодетельного верховного прави- тельства», яке «непрерывно помышляло о мерах оградить сию страну нерушимым оплотом». Далі йде апологетика Нової Сербії, докладний виклад початкової історії Єлисаветграда і військових поселень, а в центрі уваги перебуває резолюція Катерини ІІ від 22 березня 1764 р. про заснування Новоросійської губернії. «Будто солнце, взошла она на горизонт Российской державы». У піднесено апологетичному стилі пише архієпископ і про зруйнування Січі. Відсилаючи свого читача до зробленого ним самим запису розповіді колишнього запорожця Микити Коржа, де, здавалося б, побут і звичаї запорожців відтворено з прихильністю й симпатією, архієпископ водночас відносить зруйнування Січі 1775 р. до числа «славных и полезных для России» подій. Ось який це має вигляд: «В 1775 году, месяца Июня в четвертый день, Сечь их кошевая победоносным российским войском, под предводитель- ством генерала Текелия атакована, взята и разрушена оконча- тельно так, что теперь и следов оной нет». Не дивно, що архієпископа радує і анексія Криму 1783 р. – «со всеми в нем жителями, без исключения острова Тамани, со всею Кубанскою стороною». А особливо те, що «Монархия предала ему наиболее блеску, своим гигантским в сем году предначертанием, сделать весь Новороссийский край счастливым и славным толико, чтобы он был средоточием всякого богатства, имевшего приходить в Россию из Крыма, Турции, Польши и далее». Автора мало турбує те, що «участь губерний Новороссийской и Азовской сделалась подобно дыму» – адже у швидкому будівництві Катеринослава й створенні Катеринославського намісництва він побачив зайвий доказ «славы 144 имени Великия Нашея Самодержицы» . —————— 144 . . – . 91. 238 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Проект Катеринослава у «Начертании» Г. Потьомкіна був ви- 145 разно орієнтований на античні зразки . Тут передбачалося від- крити університет і вже було асигновано для цього 300 тис. рублів. І хоча планам Катерини ІІ створити на Дніпрі «південний Петер- бург», «призначений для високих державних цілей», і не судилося здійснитися, уже через сто років в очах сучасників Катеринослав набував рис «нової Америки». На початку ХХ ст. місто мало трамвай, електричне освітлення, телефон, водогін, 180 навчальних закладів включно з Гірничим училищем, 5 бібліотек. Водночас сучасники звертали увагу на вкрай низьку побутову культуру як ознаку 146 «провінційної неохайності» . Ідею «південного Петербурга» якоюсь мірою вдалося реалізувати в Одесі. Французький купець Ш. Сікар із захопленням писав про «одеське чудо» – ту незбагненну швидкість, з якою у «бессарабській пустелі» виникло і розквітло процвітаюче торгове місто. Секрет «чуда» був нехитрий: Одеса дістала від казни значні пільги у вигляді субсидій і звільнення від служби й податків. З 1802 р. 1/10 від митних зборів почали відраховувати на потреби одеського порту. 147 Уже в 1803 р. Одесу відвідали 552 іноземних судна . Упродовж півстоліття вона швидко перетворювалася на типове космополі- тичне місто, яке за кількістю населення (114 тис. чол.) уже у 1857 р. випередило Київ (70 тис.), поступаючись в імперії лише Санкт- Петербургу, Москві і Варшаві. Високий світовий рейтинг Одесі забезпечила торгівля зерном, а також облаштування портів на тодішньому європейському рівні і статус порто-франко, який Одеса мала упродовж 1817–1857 рр. Утім, далеко не завжди містобудівні ініціативи російської влади у південному регіоні виявлялися успішними. Намагання відмежу- ватися від козацької містобудівної спадщини диктувало пошуки для нових міст «неосвоєних» територій. Особливо велика увага при- ділялася розміщенню міста, якому цариця дала власне ім’я, мріючи про надання йому статусу «південного Петербурга». Найдоцільніше було б використати для цього інфраструктуру центру Кодацької паланки – Нового Кодака. У 30-х рр. ХVІІІ ст. «Новые Кайдаки» вже іменуються «городом», а у 50-х рр. – «городом паланочным». Невдовзі —————— 145 ., ., . . : V – V . – ., 2008. – . 239. 146 .: . . – .– , 2008. – . 62-67. 147 . . // . – 2008. – № 3. – . 19. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 239 навколо міста споруджується нова фортеця з ровом, яку місцевий старожил, колишній запорозький козак М. Корж називав «удиви- тельною и чудною архитектурою запорожскою». «Самым искусным образом состроенная», вона нагадувала своїми обрисами «венец с коронами». Хоч у ХІХ ст. вали були знесені, залишки фортеці у топографії сучасного міста простежуються. У головному місті Кодацької паланки за даними на 1765 р. фіксується наявність військового плацу, канцелярії, міського торгу, соборної та парафіяльної церков. Слободи, що оточували місто, називалися форштадтами. У цей час у Новому Кодаку мешкало 148 650 чоловіків і 612 жінок . Чому ж найбільший у краї і за кількістю населення, і за рівнем економічного розвитку центр паланки із інфраструктурою, придат- ною для розміщення адміністративних будівель, не був обраний для майбутнього центру новоствореної губернії? Причина цього була в першу чергу політичною. Зруйнувавши «під корінь» Запорозьку Січ, імператриця намагалася стерти і пам’ять про козацьку «вольницю». Для встановлення повного контролю над територією Січі царизмові необхідно було по-перше, перервати козацьку традицію розселення й міського розвитку, а по-друге, створити нові символи російської присутності в краї. Перше завдання розв’язувалося переважно перетворенням колишніх козацьких зимівників у слободи, друге – створенням уособлень імперської величі у вигляді нових міст. Коли у 1775 р. започатковувалася Азовська губернія, її центром тимчасово було визначено Білєвську фортецю, а згодом ця проблема мала бути вирішена залежно від того, «де стане в цій губернії місто». Новому Кодаку відводилася роль центру Саксаганського повіту (у 1783 р. його було перейменовано у Новокодацький). А нове губернське місто споруджувалося при впадінні р. Кільчень у р. Самару – на явно непридатному для проживання місці, майже з усіх боків оточеному водою. Під час повеней ця територія виявилася взагалі відрізаною від світу. Але довіреним особам царської адмі- ністрації важливим уявлялося створити «метрополітенський центр колонізаційного освоєння» (М. Кавун) як місто «без коріння», на зовсім необжитому терені. А «пафос колонізаційного процесу» мала символізувати сама його назва, що увічнювала ім’я імператриці – Катеринослав. Датою виникнення Катеринослава І (Кільченського) вважається 1776 рік. Нині ця дата фігурує як офіційна, від неї ведеться відлік історії Катеринослава. Але того року будівництво не було розпочато, —————— 148 ., ., . . – . 37-45, 128. 240 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі і навіть його план з’явився лише на початку наступного, 1777 року. До осені звели губернаторський будинок і почали спорудження губернської канцелярії. Через рік у Катеринослав з Білєвської фор- теці почали переводити губернські установи. Утім, вже у 1782 р. виник план перенесення губернського центру з огляду на шкід- ливість місцевого клімату. А коли 30 березня 1783 р. з’явився указ про об’єднання Азовської і Новоросійської губерній і створення на цій основі нової адміністративно-територіальної одиниці – Катери- нославського намісництва, його центр уже не «прив’язувався» до Катеринослава Кільченського. У січні 1784 р. у дорученні Г. Потьомкіну Катерина ІІ досить точно визначила координати намісницького центру – на правому березі Дніпра біля Кайдак. Назва зберігалася стара – Катеринослав, але цим справа і обмежилася. Сам же Катеринослав І переімено- вувався у Новомосковськ і перетворювався з губернського міста на повітове. За свідченням єпископа Феодосія (О. Макаревського), від 1787 по 1791 рік Новий Кодак навіть в офіційних паперах часто іменувався Катеринославом. А в «Описі Катеринославського на- місництва» з’являються визначення, які чітко фіксують наступність: «Екатеринослав, вновь учреждаемый город из местечка Новым Кайдаком называемого», «губернский город Екатеринослав, из 149 Новых Кайдак на правом берегу реки Днепра» . Однак царедворці швидко збагнули, що ототожнення Катерино- слава з Новим Кодаком шкодить ідеї імперської величі і орієнтації міського планування у південному регіоні на античні чи принаймні санкт-петербурзькі зразки. Відвідини Катеринослава імператрицею і закладення нею 9 травня 1787 р. Преображенського собору стали початком творення легенди про «нові Афіни». Тепер саме від цієї дати почали виводити літочислення міста, причому заперечувався не тільки прямий зв’язок Катеринослава з Новим Кодаком, але й саме існування Катеринослава до 1787 р. З 1793 р. Новий Кодак і Катеринослав уже фігурують у офіційних документах як окремі населені пункти, причому Нові Кайдаки дістають статус казенного містечка. А у липні 1795 р. з’явився указ про «приєднання» його до Катеринослава. Отже, і потрібних фор- мальностей було дотримано, і пам’ять про козацьку першооснову в історії міста перекреслено. Не надто вдалим виявився і вибір місця для інших новопосталих міст регіону. В Одесі плато висотою до 50 м круто спадає до моря, створюючи постійну загрозу зсувів, а рівнинні частини міста по- —————— 149 . – . 215, 224-230. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 241 требували постійного захисту від затоплення. Відсутність поблизу міста річок і озер створила гостру проблему водопостачання. В Херсоні планувалося розмістити Чорноморський флот, але не було враховано те, що Дніпро тут мілкий, і для забезпечення входження у його гирло суден його постійно доводилося поглиблювати. З усіх новопосталих міст лише Одеса виявилася забезпеченою достатніми ресурсами для прискореного розвитку. Завдяки вклю- ченню міста в загальноросійську залізничну мережу, розв’язанню проблеми водопостачання через водогін Дністер–Одеса (1873), а головне – стрімкому зростанню товарообігу Одеського порту Одеса швидко перетворювалася на європейське місто. Інтенсивне будів- ництво тут велося за планом, розробленим Ф. Деволаном у 1794 р. За цим планом місто дістало прямокутну мережу вулиць із спряму- ванням головних магістралей у бік моря. Упродовж півстоліття зведено споруди, що визначили обличчя Одеси, – комплекс Одеської фортеці й портового карантину (1807), ансамбль будинків При- морського бульвару (1820–1840-і рр.), біржу (1834), напівкруглу площу з унікальними сходами (1830–1842) та ін. Резиденція генерал-губернатора містилася у Воронцовському палаці, збудова- ному в 1826–1829 рр. Початок перетворенню Одеси на промисловий центр було по- кладено 1829 р. введенням у дію канатного заводу, фортепіанної і палітурної фабрик, фабрики мінеральних вод. Невдовзі промислове обличчя міста почали визначати металообробка та машинобу- дування, яке обслуговувало транспорт і сільське господарство, – чавуноливарний завод Рестеля (1844), завод сільськогосподарських машин Гена (1854), механічний завод товариства «Белліно-Фен- деріх»(1860), Головні залізничні майстерні (1865), Новоросійський механічний завод (1884), адміралтейство (судноремонтний завод) Російського товариства пароплавства і торгівлі (1904). До сотої річниці свого заснування Одеса посідала 4-те місце в Російській імперії за рівнем економічного розвитку після Санкт-Петербурга, Москви й Варшави. У місті діяли десятки банків, кредитні та страхові контори з величезними капіталами, функціонували кон- сульства низки зарубіжних країн. Разом із Санкт-Петербургом і Москвою Одеса дістала певні преференції у сфері самоврядування, що сприяло вирішенню проблем благоустрою. На початку 1890-х рр. в місті почала діяти каналізація, на початку ХХ ст. з’явилося електроосвітлення, 1910 – електричний трамвай. На переконання прискіпливої американської дослідниці історії Одеси Патриції Герлігі, містобудівні ініціативи генерал-губернатора М. Воронцова (1823–1844 рр.) можуть слугувати конкретною ілюст- 242 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі рацією перетворення російських традиційних аграрних відносин на прикордонних територіях. «Воронцов – це чудовий приклад успіш- ливого підприємця, людини, котра шляхом перепродажу прикор- донних земель та інтенсивної експлуатації ресурсів перетворила свої помірні володіння на найбільші в імперії». Воронцов розумів зна- чення комунікацій для розвитку віддаленого краю і опікувався будівництвом залізниці до Одеси та доріг у Криму. Він стимулював ініціативи інженера Г. де Гелля, який розшукував поклади руди й вугілля, і звільняв кріпаків за умови їхньої участі у будівництві 150 копалень . Головною його турботою був, природно, благоустрій Одеси та її перетворення на культурний, науковий, освітній центр Півдня України. Під час управління краєм М. Воронцова було за- сновано Одеський учбовий округ у складі Бессарабської, Кате- ринославської, Таврійської та Херсонської губерній (1831), Одеський статистичний комітет (1835), Одеський міський музей (1825), Одеське товариство історії і старожитностей (1839), Одеську пуб- лічну бібліотеку (1829). Заснований 1817 р. Рішельєвський ліцей у 1865 р. було перетворено на університет. Багато уваги Воронцов приділяв благодійним акціям. В Одесі з’явилися жіноче товариство сприяння бідним, Народний дім, при- тулок для сиріт, школа для глухонімих, добродійний Православний дім для жінок, німецьке, швейцарське та французьке добродійні товариства, Олександрівський сирітський притулок, богадільня сес- тер милосердя, амбулаторія, дім для літніх та немічних жінок тощо. Південний регіон часто потерпав від епідемій, тому владі дово- дилося багато уваги приділяти карантинним заходам і утриманню санітарного кордону. Крім чорноморської смуги карантинів ана- логічна була зведена на Азовському морі. В Одесі було засноване Товариство мінеральних вод (1830), на березі Куяльницького лиману з’явився перший санаторій (1833). За генеральним планом, розробленим архітекторами І. Князе- вим, Ф. Деволаном та І. Старовим, розбудовувався і Миколаїв. У кращих традиціях класицизму створювалися ансамблі центральної площі, Адміралтейського собору, Морського зібрання, будинку командира Чорноморського флоту з великим парком, що спускався прибережними схилами до Бугу. У кращих традиціях стилю ампір був виконаний споруджений у 1821–1827 рр. будинок Миколаївської обсерваторії. Помітну роль у житті Миколаєва відігравали навчальні заклади, створені для задоволення потреб Чорноморського флоту – школа —————— 150 . . , 1794–1914. – ., 1999. – . 82, 121-124. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 243 флотських юнгів, артилерійське училище. Переведений 1794 р. з Херсона морський кадетський корпус через чотири роки був реор- ганізований у штурманське училище, при якому діяло училище «корабельної архітектури». Непростою справою виявилося облашту- вання цих закладів, які, крім спеціальних приміщень, потребували й відповідного інженерного обладнання. Переформоване у Чорномор- ську штурманську роту, училище потрапило після Кримської війни під заборону для Росії мати флот на Чорному морі і у 1862 р. було ліквідоване. Не менш складними, ніж проблеми містоутворення, виявилися для імперської адміністрації питання освоєння території, на якій до зруйнування Січі, за приблизними підрахунками сучасників, меш- кало понад 100 тисяч душ чоловічої статі. Приблизно половина січовиків, яким запропонували вступити на регулярну військову службу, відповіла на цю пропозицію втечею на територію Осман- ської імперії, де була заснована Задунайська Січ. Г. Потьомкін, на якого було покладено завдання освоєння новоприєднаних до Росії земель, опинився перед непростою дилемою – навіть пам’ять про козаків імператриця наказала знищити, але ж для виконання бодай елементарних завдань охорони південних рубежів потрібно було не менше 10 тис. військових. Оскільки ж загроза війни з Туреччиною знов стала реальною, через 12 років після зруйнування Січі царизм змушений був вдатися до утворення з колишніх запорожців нового війська, яке дістало назву «Військо вірних чорноморських козаків». Кіш, під егідою якого зібралося 12 тис. козаків, розташувався в Олешках. Спочатку чорноморців розселили між Дніпром і Бугом, але після смерті Г. Потьомкіна місцем розташування Чорноморського війська стала Тамань, а згодом Кубань. У 1801 р. у колі царських сановників виникла ідея використати для регулярної прикордонної служби ногайських татар, які кочували в районі р. Молочної. Експеримент перетворення ногайців на ко- заків виявився, однак, невдалим, хоч Ногайське козацьке військо 151 («Ногайські кінні полки») кілька років все ж проіснувало . Не надто вдалими виявилися і дві урядові кампанії по переселенню до Пів- денної України спочатку козаків з Полтавської й Чернігівської губерній, а потім державних і куплених у поміщиків селян з Ор- ловської та Курської губерній. Переселення, здійснювані у примусовому порядку, супроводи- лись величезними людськими втратами. Процитуємо уривок з кни- —————— 151 .: . .: , , .– , 2014. – . 13-15. 244 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ги миколаївських краєзнавців про історію забезпечення робочою силою закладеної 1788 р. верфі у м. Миколаєві: «По степових шляхах безлюдного Новоросійського краю потягнулися на Інгул партії ре- крутів, що знали теслярське ремесло, куплених у поміщиків цент- ральних губерній Росії: Орловської, Курської, Воронезької, Ярослав- ської. За будь-якої погоди під конвоєм ішли вони з дружинами й дітьми. На верфі їх зараховували на 25-річну військову службу, розселяли у землянках, наметах, а то й під відкритим небом у таборах. З 4233 робітників, набраних у 1789 і 1790 рр. померли в дорозі 880, лишилися тяжкохворими 1423, втекли 63, і до місця роботи з’явились лише 2467 чол. … За три місяці 1790 року з числа теслярів, що працювали на спорудженні корабля «Святий Миколай», померли від виснажливої, непосильної роботи і від недоїдання 152 547 чоловік» . Щоб заселити новоприєднані землі, російський уряд мусив вдатися і до заохочення міграцій з-за кордону. Для переселенців відводилися величезні земельні масиви; розміри «дач» і орендованих ділянок регулювалися за допомогою т.зв. оброчних статей. Вели- чезну роботу по утворенню нових повітів і відповідного картогра- фування довелося виконати землеробам з губернських межових служб. Додаткові складності виникли, коли у 1817 р. у Херсонській та Катеринославській губерніях почався процес оформлення округів військових поселень. Ідея військових поселень полягала у переведенні державних селян і козаків на стан військових; селяни у військових поселеннях мали утримувати себе, працюючи в полі під наглядом унтер- офіцерів й сплачуючи податки, і водночас відбувати військову повинність. У Херсонській губернії військові поселенці віком від 16 до 60 років протягом чотирьох місяців на рік повинні були 153 працювати на підприємствах Чорноморського флоту . Планування населених пунктів, відведених під військові поселення, регламенту- валося державою; як правило, створювалися великі села з одна- ковими будівлями. Дітей поселенців з 7 років зараховували до спеціальних шкіл кантоністів. Жорстокий режим військових поселень і сувора регламентація усіх сфер життя, аж до родинної, викликали постійний опір поселян. Найпоширенішою формою протесту були втечі; незважаючи на жорстокі покарання, кількість втікачів зростала. Часто протести —————— 152 . ., . . ( ). , .– , 2015. – . 8-9. 153 : . – . 117. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 245 набували характеру заворушень і повстань. Коли на становище військових поселенців перевели козаків Бузького війська, відрод- женого царським урядом у 1803 році, розташована у районі Воз- несенська Бузька уланська дивізія повстала; це повстання тривало майже три місяці. Зрештою збройні виступи та інші протестні акції у військових поселеннях змусили царський уряд у 50-х рр. від цієї ідеї відмовитися. Військові поселення почали ліквідовуватися від- повідно до указу від 4 червня 1857 року. У ході потужних міграційних процесів зіткнулися дві пересе- ленські хвилі, які, з одного боку, розмивали козацький етнокуль- турний пласт, а з другого – збагачували скарбницю прикордонного досвіду надбаннями народів, що теж загартовувалися у горнилі Великого кордону. Із створенням Нової Сербії й Слов’яносербії дослідники пов’язують поширення на південноукраїнський регіон військових, господарських, духовних, культурних, ментальних тра- дицій Балкан, рицарських орденів середньовічної Європи та рекон- кісти, східноєвропейських козацьких спільнот. Порівняно швидка асиміляція більшості іноземців-колоністів в українському середовищі свідчить про тривкість українських тради- цій. Серби контактували із запорожцями і охоче поповнювали їхні ряди – лише 1756 р. з полку Р. Прерадовича на Січ подалися 115 чоловік – кожний шостий поселенець. Ані в економічному, ані у військовому відношенні утворення Слов’яносербії як окремої адміністративно-територіальної одиниці себе не виправдало. Попри 1 млн лише грошових витрат на неї повноцінних військових частин на цій території створити не вда- лося. Утім, і після формальної ліквідації Слов’яносербії у 1764 р. у Бахмутському повіті ще довго давалося взнаки своєрідне поєднання рис військово-поселенської та цивільної територіальної організації. Та і вся Новоросійська губернія, констатують Т. Водотика та Л. Са- венок, «скоріше нагадувала не звичну російську адміністративно- територіальну одиницю, а військовий округ – її очолював військовий командир, а військовими поселенцями керував військовий департа- мент військової канцелярії». Такий стан тривав до 1783 р. – у 1775 р. Бахмутський повіт включав 16 рот Бахмутського поселенського гусарського полку. Як особливий стан слов’яносербські гусари зникли у 1783 р., але започаткована на їхньому фундаменті регу- лярна легка гусарська кавалерія стала помітним фактором «євро- 154 пеїзації» російської армії . —————— 154 ., . ’ - // .– . 4. – ., 2010. – . 81-94. 246 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Переселенці з Німеччини, Греції, балканських країн у південно- українських степах намагалися жити компактними групами (коло- ніями), демонструючи, як правило, особливий стиль життя, високі зразки агрокультури. Лише «німецьких волостей» (з домінуючим німецьким населенням і відповідною системою самоуправління) в українських губерніях напередодні першої світової війни налічу- 155 валося 25 . Німці у своїх громадах обирали не лише управу, але й учителя, а в євангельських громадах і священика. Мовою уряду- вання й освіти була німецька (до 1875 р.). Спроба російського уряду обмежити самоуправу німецьких громад спричинила хвилю емігра- ції німців (зокрема, менонітів) до Америки. Етнополітологи фіксують два потоки мігрантів – перший скла- дався з росіян та українців, другий – переважно із західноєвро- пейських колоністів. Наслідком підвищеної рухливості населення стала не лише етнічна строкатість, але й полікомпонентна госпо- дарська колонізація. Залежного населення (кріпаків) тут було менше, ніж на Правобережжі та Лівобережжі, отже, і умови для господарської активності були сприятливішими. Але водночас етно- стратифікаційний склад населення відразу виявився деформова- ним: у містах переважали росіяни, що створило певну напругу між 156 містом і селом . Разом із землями колишньої Запорозької Січі новоприєднані землі утворили Новоросійську губернію, яка у 1802 р. була поділена на три – Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Заселення краю відбувалося на пільгових умовах, що були продиктовані насамперед воєнно-стратегічними міркуваннями. Заохочуючи до переселення на нові місця дворян, царська адміністрація безкош- товно передавала їм по 40 тис. акрів землі за умови заселення їх 25 селянськими господарствами. Населення краю швидко зростало і на кінець століття досягло 554 тис. чоловік. На місці давніх грецьких колоній, а також турецьких фортець виникали причорноморські порти, які спеціалізувалися насамперед на вивозі пшениці. Але роз- виток краю стримувався внаслідок відсутності транспортних шля- хів. Відомий інженер і вчений А. Бетанкур, який відвідав Україну як головний директор шляхів сполучення Росії у 1820 р., писав: «Губернії з багатою природою залишаються бідними, близькими до злиденності; шляхи буцімто впорядковані, насправді зовсім не- —————— 155 . ., . . .– ., 1995. – . 199. 156 .: : . – . 125-143. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 247 зручні для проїзду й, нарешті, великі території залишаються неза- 157 селеними внаслідок нестачі шляхів сполучення» . У другій половині ХІХ ст. «роздача земель» на Півдні України набула неймовірного розмаху, причому поряд із стимуляцією переселень організованих груп мігрантів із сусідніх держав заохо- чувалася і «внутрішня колонізація» на доволі вигідних умовах. Початки інтенсивної єврейської колонізації південного регіону датують 1817 роком і пов’язують з утворенням Товариства ізра- їльських християн, яке ставило собі за мету повернення євреїв у християнство й залучення їх до землеробської праці. 50 одеських єврейських родин за їх бажанням були поселені поблизу Маріуполя. Наприкінці 40-х і у 50-х рр. ХІХ ст. у Катеринославській губернії 158 євреї-переселенці заснували 15 населених пунктів . Як зазначає Р. Медвєдєв, «мабуть, це була єдина частина Росії, де могли з’яви- тися євреї-землевласники. Тільки у Херсонській і Катеринославській губерніях до 1880-х рр. заснувалось близько 40 єврейських земле- власницьких колоній. Так, приміром, батько Лева Троцького орен- дував в одному з сіл Новоросії 400 десятин землі, а на 1917 р. володів 159 уже 10 тис. десятин землі» . Фахівці, однак, констатують, що урядова програма єврейської сільськогосподарської колонізації, хоч і вигідно відрізнялася за результатами аналогічних програм, що були реалізовані у Палестині і США у ХІХ ст., все ж погано співвідносилася із планами й матеріальними затратами царського уряду, насамперед тому, що роботу на землі євреї не вважали для себе престижною. У містах, зокрема в Одесі, вони багатіли швидше і поводилися «з гідністю й 160 величавістю» . Однак їхня упевненість у своїй безпеці виявилася ілюзорною – саме в Одесі у 1821 р. стався перший єврейський погром в Російській імперії, потім жорстокі погроми повторювалися у 1859, 1871, 1905 р. Відповіддю євреїв на погроми стала масова еміграція – лише за період з 1881–1914 рр. з Росії виїхало 1 млн. 161 920 тис. євреїв . —————— 157 ., - є . « » // . – 1994. – № 6. – . 71. 158 . ( .– . .) // . , , .– , 1996. – . 5. 159 . . – ., 2007. – . 42-43. 160 Zipperstein S.J. The jews of Odessa. A cultural history. 1794–1881. – Stanford, 1986. – P. 96. 161 . . – ., 2006. – . 140. 248 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Своєрідність Південної України, зумовлена насамперед її при- кордонним становищем, швидкими темпами її колонізації, постій- ною воєнною небезпекою, гостротою соціальних антагонізмів, дик- тувала необхідність певних особливостей в організації управління краєм. Зросійщені завдяки міграціям новопосталі міста разюче відрізнялися від тих традиційних для України осередків міської культури, в яких ще жила пам’ять про магдебурзьке право. Нова міська верхівка, багатоетнічна за своїм походженням, формувалася за рахунок місцевого дворянства, купецтва, чиновництва, духо- венства, представників «вільних професій». Царизмові доводилося рахуватися з тим, що в міру перетворення міст у центри притягання «зайшлої» робочої сили й розширення навчальної бази вони ставали осередками протестних настроїв і джерелом нестабільності. Завдання мінімізації породжуваних цим небезпек покладалися на градоначальства, які створювалися у портових і прикордонних містах відповідно до указу Сенату від 8 жовтня 1802 р. Вони вивільнялися з-під юрисдикції губернського управління і підпоряд- ковувалися безпосередньо генерал-губернаторам. У компетенцію градоначальників входило насамперед здійснення нагляду за тор- гівлею й судноплавством, дотриманням карантинів, роботою мит- ниць, станом портової інфраструктури, але практично під їх контролем перебували всі основні сфери міського життя. Градона- чальники зосереджували у своїх руках не лише виконавчу, але й якоюсь мірою і законодавчу й судову владу: у 1876 р. вони дістали право видавати обов’язкові постанови, що мали силу закону, а у 1881 р. – право адміністративного заслання кожного, хто видавався «неблагонадійним». Особливу систему управління мали «іноземні колонії», що формально не залежали від губернських властей. До середини 70-х рр. ХVІІІ ст. переселення на необжиті землі вимагало певної мужності – прикордоння все ще було небезпечним для тих, хто хотів тут жити постійно. З Росії сюди ризикували переселятися переважно військові, чиновники, часто просто шукачі пригод. Охоче поповнювали лаву місцевого дворянства учорашні представники козацької старшини – за підрахунками Н. Полонської- Василенко, українці у 1787 р. становили 10,5% землевласників у 162 15 повітах Катеринославської губернії . Менш інтенсивною була українська колонізація Херсонської губернії – теплі морські узбе- режжя закріплювали за собою російські чиновники. Охоче селилися тут польські дворянські родини, вихідці з дунайських князівств —————— 162 - . V . . – . 2. – , 1967. – . 135-136. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 249 Молдавії та Валахії, німецькі, болгарські, вірменські, грецькі пере- селенці. На думку Л. Циганенко, яку, однак, важко вважати без- спірною, багатонаціональний склад південноукраїнського дворян- 163 ства «не мав аналогів у світі» . За підрахунками В. Пірка, на 1784 р. населення Катерино- славського намісництва становило 708190 чол., у тому числі українців 73,77%, росіян – 12,23%, молдаванів і румун 6,22%, греків – 164 3,47% . Отже, південь України заселявся головним чином за рахунок українців. Переселенці досить швидко денаціоналізувалися, і хоча вплив української культури й мови був неспівставним з російським, в регіоні наочно виявлявся «дух степу» – та атмосфера пограниччя, яку утверджувало козацтво і яку довго ще не могли приборкати царські урядовці. Степ уже сам по собі мав притя- гальний ореол для людей підприємливих, енергійних, навіть від- чайдушних. Козацький стереотип мислення, базований на ідеях вільної людини й землі, яка дається лише Богом, диктував неза- лежну поведінку, з якою мусили (до певних меж, зрозуміло) раху- ватися землевласники й урядовці. Присутність болгар на півдні України стала помітною після російсько-турецьких війн ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Суцільні масиви болгарських поселень існували у Бессарабії, Одеському та Миколаївському повітах Херсонської губернії; на середину ХІХ ст. їх було 92. У 1860-х рр. близько 30 тис. болгар переселилися до Надазов’я, де заснували 38 поселень. Нащадки зниклих середньовічних тюркських племен – гагаузи, які прийшли у Причорномор’я з Сибіру й Середньої Азії, стали російськими підданими у 1819 р. Оселившись у Буджаку, вони дістали там статус іноземних колоній. За своєю галузевою струк- турою і соціально-правовим станом категорій селянства Буджак істотно відрізнявся від центральних регіонів Російської імперії. У Південній Бессарабії на селян всіх категорій, окрім циган, не поширювалося кріпосне право. Як вільні землероби, забезпечені порівняно великими земельними наділами, гагаузи зберігали гро- мадський характер господарювання. Поширеною була супряга (ортак), тобто колективна допомога на основі взаємних домовле- ностей. Зернове виробництво тут вже до реформи 1861 р. офор- милося у прибуткову товарну галузь. За обсягами вивозу зерна за —————— 163 . . ( V – .) // . – 2009. – № 4. – . 81. 164 . V– V . – , 1998. – . 108. 250 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі кордон Бессарабія займала одне з перших місць серед губерній 165 Російської імперії . Найбільш інтенсивні торговельні операції на Чорному морі здійснювалися за участі греків. Грецькі торговці й мореплавці ще в часи середньовіччя потіснили Венеціанську Республіку у східному Середземномор’ї. З ХV ст. значна частина їх кораблів обслуговувала середземноморську торгівлю під османськими прапорами. Фор- мально входячи до складу Порти, вони сплачували найменші збори і мали змогу засновувати свої колонії не лише в Одесі, але і в Марселі, Трієсті, Лондоні. Після 1830 р., коли було проголошено незалежність Греції, османські прапори греки замінили на власні чи російські. Російсько-турецька війна 1768–1774 рр. викликала найбільшу в новій історії хвилю грецької міграції, переважно за рахунок солдатів і офіцерів добровольчих батальйонів. Оселялися греки-переселенці переважно в Керчі та Єнікале, пізніше в Балаклаві, Таганрозі, Херсоні. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. причорноморські порти облюбували для своєї підприємницької діяльності впливові фінан- сово-промислові клани вихідців з о. Хіос в Егейському морі. Упродовж десятків років греки-хіосці відігравали провідну роль у міжнародних торгових операціях в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Керчі, Бердянську, займаючись також банківськими операціями, земель- ними спекуляціями, здаванням нерухомості в оренду тощо. У 1866 р. із 20 торгових домів, що контролювали експорт південноукраїнської пшениці, 10 було засновано греками. Фірми «Ф.П. Родоканакі» та О «Федір Маврогордато і К » були співзасновниками чи власниками Кавказького пароплавства, що забезпечувало термінові рейси по чорноморських портах, Новоросійського парового млина у Севас- тополі, Товариства південноросійського шкіряного виробництва, Товариства південноросійського паперово-джутового та ткацького виробництва, Товариства виробників шампанських вин і багатьох інших прибуткових підприємств. Хіосці фінансували грецьке кни- годрукування й освітні заклади, займалися благодійною й меце- натською діяльністю, поступово поповнюючи лави земельних влас- 166 ників і інтегруючись до складу російської еліти . —————— 165 . - . // . . . .– . 29. – ., 2006. – . 17-29. 166 . . - : - // . – 2014. – № 4. – . 100-108. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 251 Коли торгівля зерном через південні порти стала найприбут- ковішою галуззю в Російській імперії, греки зберегли в ній до- мінантне становище (тепер це були переважно відставники – вій- ськові та переселенці з Кримського півострова). Замовниками торговельних рейсів між портами північнопричорноморського регі- ону Російської імперії та Туреччиною були також вихідці з Балкан, переважно південні слов’яни. Потужну німецьку діаспору у Південній Україні створили німці; упродовж століття (1764–1866) вони заснували у Таврійській, Бес- сарабській, Катеринославській та Херсонській губерніях 335 по- селень. З-поміж них кілька етнічних груп істотно різнилися у мовно- конфесійному відношенні. У релігійному сенсі серед німецьких поселенців переважали протестанти різних сповідань (меноніти, лютерани, реформати); значною була також питома вага католиків та релігійних сектантів (євангелістів, хіліастів тощо). Компактно розташовані німецькі колонії об’єднувалися у колоністські округи (Березанський, Лібентальський, Дучурганський, Молочанський, Бердянський, Маріупольський) з певною внутрішньою автономією, яка впродовж другої половини ХІХ ст. урядом методично урізувалася аж до повного скасування. Німецькі колоністи чималою мірою сприяли розвитку шкільної освіти в краї, розширенню мережі лікувальних закладів. Кошти на громадські потреби допомагали накопичувати товариства взаєм- ного кредиту. У 1841 р. у німецьких колоніях Таврійської та Кате- ринославської губерній функціонувало 189 шкіл. Поряд зі школами й училищами педагогічного профілю у менонітських колоніях з’яви- лися також сільськогосподарські канцелярські училища, а також 167 жіночі спеціальні освітні заклади . Віддалені наслідки участі іноземних колоністів в освоєнні укра- їнського Півдня заслуговують на спеціальне дослідження. Тут на- ведемо лише два промовисті факти. Саме на півдні України німець В. фон Графф першим у світовій практиці виростив ліс на відкритій степовій місцевості, спростувавши усталений погляд про прин- ципову неможливість заліснення степу. Пам’ять про нього береже Велико-Анадольське лісове господарство з власним навчальним закладом. А досвід лісовода широко використовувався в радянські часи для захисту полів від суховіїв шляхом лісосмуг. У 1856 р. німець-колоніст Фейн купив маєток, назвавши його Асканія-Нова. Об’єднавши зусилля з родиною Фальців, він поставив на промислову основу місцеве вівчарство. У 1887 р. в Асканії-Нова —————— 167 ., . . – . 101-125. 252 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі був закладений ботанічний сад, який став основою найбільшого на сьогодні дендропарку у Європі. О. Субтельний пише про «відкриття Півдня» як про подію, яка за своїм значенням для України співставна з колонізацією амери- канського Заходу. Великі неосвоєні простори зумовили новий тип господарювання, меншою мірою пов’язаний із кріпосницькими повинностями. А швидке зростання причорноморських міст, нові причорноморські порти відкрили Україні шлях на світові ринки. Менш ніж за 30 років (1764–1793) обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах зріс на 2200%. «Україна перестала бути степовим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого континенту». Але політичні наслідки такої «європеїзації» для України вияви- лися незрівнянно скромнішими, ніж економічні. Плодами безпосе- реднього виходу в Європу скористалася Росія. Що ж до України, то, будучи позбавленою автономії, вона дедалі більше скочувалася «в 168 трясовину провінціалізму» . Важливі рішення, що визначали життя українців, приймали імперські міністри у далекій столиці. Поширення на землі Південної України загальноімперських на- станов щодо адміністративно-територіального устрою виявилося, однак, нелегкою справою. У цьому малозаселеному регіоні прак- тично неможливо було витримати критерії у 300–400 тис. осіб чоловічої статі для губернії і 20–30 тис. – для повіту. Не вистачало дворян для заповнення виборних посад, не існувало достатньої кількості міст, які могли б виконувати роль адміністративних центрів. Царському уряду доводилося постійно іти на коригування усталених схем за наполяганнями генерал-губернаторів Новоро- сійської та Азовської губерній. Фактично адміністративно-терито- ріальна реформа на колишніх землях Запорожжя була відстрочена майже на десятиріччя. Із запровадженням у 80–90-х рр. XVIII ст. паралельно з гу- бернською системи укрупнених адміністративних одиниць – на- місництв – процес уніфікації територіальної адміністрації і наступу на українську самобутність значно прискорився. 30 березня 1783 р. на базі Азовської і Новоросійської губерній було створене Катерино- славське намісництво. До складу Катеринославського намісництва увійшло відповідно до указу 22 січня 1784 р. 15 повітів. У 1789 р. до нього було приєднано Градизький повіт Київського намісництва, а у 1792 р. – район між Південним Бугом і Дністром, який відійшов до Росії за —————— 168 . . . – . 170-172, 182. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 253 Ясським мирним договором 1791 р. Згідно з указом Катерини ІІ від 27 січня 1795 р., з цих земель, а також частини території Брац- лавського і трьох повітів Катеринославського намісництва, було утворено Вознесенську губернію з центром у Новомиргороді; у листопаді того ж року губернію перетворили у намісництво з центром у новоствореному місті Вознесенську. Завдяки запровад- женню системи намісництв Гетьманщина й Новоросія остаточно були інтегровані у політичну систему Росії, перетворившись по суті на провінції імперії. Територіальні зрушення кінця ХVІІІ ст. змінили геополітичну ситуацію на північному узбережжі Чорного моря. О. Стегній та М. Чурилов мають рацію, коли пишуть, що завоювання причорно- морських територій Росією революціонізувало політичну та істо- ричну географію України і ґрунтовно змінило відносини України зі Сходом, які до того були однією з детермінант українського буття. Геополітичні зрушення створили передумови для великих міграцій- них процесів, а ці процеси, у свою чергу, створили нову українську територію. Межі українського розселення, що сформувалися істо- рично, значно розширилися; територія нового освоєння істотно відрізнялася «від усіх державно-адміністративних структур, в яких 169 українці жили в минулому» . Втім, територіальні та демографічні зміни ніяк не позначилися на політичному статусі України. Для світу вона, як і раніше, не існувала. Намагання стерти будь-які відмінності між росіянами і українцями, повністю асимілювати їх відбивали не тільки пропа- гована урядовими колами Росії теорія єдності «трьох гілок росій- ського народу», але й закріплення за новоприєднаними землями назв «Юго-Западный край» та «Новороссия». Місцева еліта у своїй переважній більшості спокійно мирилася з асиміляційним напря- мом політики царського уряду, оскільки належність до російського дворянства давала їй чимало переваг. Скасування у 30-х рр. ХІХ ст. дії традиційного українського права, а також залишків міського самоуправління поставило останню крапку у долі української автономії. Впродовж всього ХІХ ст. в Російській імперії відбувалася дальша централізація і бюрократизація системи управління, причому сис- тема перекроювання територій була звичайною практикою. Най- більш виразно особливості освоєння новоприєднаних південних територій виявилися у наданні особливого статусу Бессарабії, —————— 169 . ., . . 'є . – ., 1998. – . 29. 254 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі приєднаної до Росії в результаті російсько-турецької війни 1806– 1812 рр. Відповідно до затверджених 1813 р. «Правил об образо- вании временного правления в Бессарабии» тут з певними видо- змінами зберігалася адміністративно-управлінська структура цину- тів, яка склалася у Молдавському князівстві. Всього було утворено 9 цинутів. Цинут очолював справник, під началом якого перебували городничі, однодвірські старшини, повірені, управителі станами (векіли), волосні старшини, сільські старости тощо. У 1818 р. було запроваджено автономний статус новоствореної Бессарабської області. За зразок було обрано Велике князівство Фінляндське, але тут автономія була не законодавчою, а лише адміністративною. Область підпорядковувалася Подільському вій- ськовому генерал-губернатору; він же мав очолити Верховну раду області, в яку входили, крім нього, чотири члени обласного уряду і 6 депутатів. Обласний уряд очолював цивільний губернатор. Кількість цинутів скорочувалася до 6. Цинути ділилися на волості на чолі з околишами. Дещо оновлену османську модель управління Бессарабія збе- рігала недовго. У 1828 р. вона була приєднана до Новоросійського генерал-губернаторства. «Положення про управління Бессараб- ською областю» від 29 лютого 1828 р. уже було виразно підпо- рядковане завданням обмеження автономії: управління областю передавалося в руки цивільного губернатора, але головою суду лишався генерал-губернатор. Невдовзі призначений новоросій- ським генерал-губернатором та бессарабським намісником М. Во- ронцов зосередив всю владу у краї у своїх руках, і про колишню автономію нагадував лише розгляд цивільних справ у судах за 170 «молдавськими правами» та відсутність рекрутської повинності . Верховна рада фактично скасованої автономії збереглася, але була перетворена у дорадчий орган при бессарабському генерал-губер- наторі. Цинути були перейменовані на повіти, статус безповітових мали міста Кілія і Рені. У 1829 р. з частини Ізмаїльського та Акерманського повітів було утворено Ізмаїльське градоначальство, яке існувало до 1856 р. Чимало прислужилася інтересам регіону діяльність на посаді бессарабського військового і цивільного губернатора П. Федорова (1834–1854 рр.) За його сприяння у Кишиневі 1835 р. була за- снована друкарня, у 1836 р. освячений Кафедральний собор, у 1893 р. створена Бессарабська палата державного майна, побудо- —————— 170 . - : – . – ., 2005. – . 177-178. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 255 вана дорога з Кишинева до Бельць. Між Акерманом та Овідіополем з’явилося пароплавне сполучення; 1841 р. у краї була запроваджена поштова служба. Федоров розробив план перебудови Кишинева, 171 який передбачав його наближення до рівня європейського міста . У 1873 р. Бессарабська область була перетворена в однойменну губернію. Внаслідок Кримської війни Росія втратила Ізмаїльський і частину Акерманського та Кагульського повітів. Ці території були повернуті їй у 1878 р. На шляху експансії на південь Російська імперія зазнала чимало невдач, які в недалекому майбутньому стали джерелом додаткової соціальної напруги в регіоні. По-перше, їй не вдалося істотно послабити вплив ісламської ідентичності на населення Криму – завдяки функціонуванню Таврійського магометанського духовного правління, що спиралося на розгалужену мережу релігійних громад, тут надовго зберігся режим своєрідної етнотехнократії. По-друге, у підсумку невдалим виявився соціальний експеримент, здійснюва- ний російською владою щодо єврейського населення. Консерву- валася замкнутість єврейських громад, навколо них штучно на- гніталася атмосфера недовір’я. В містах простір виявлення госпо- дарської ініціативи виявився для євреїв настільки звуженим, що вони змушені були виношувати амбіційні еміграційні плани і в міру можливості їх реалізували. Неможливістю самореалізації у вста- новлених законом межах значною мірою пояснюється активна участь євреїв у революційному русі. Але погромні хвилі й рево- люційні катаклізми початку ХХ ст., а пізніше – асиміляціоністська політика радянської влади невдовзі призвели до практичного знищення пласту єврейської містечкової культури. «Вибіркова інтеграція», розрахована на акультурацію певних категорій єврейського населення, значно збільшила процент євреїв у бізнесових та інтелектуальних колах, які у містах Півдня почували себе вільніше, ніж деінде. Це посилило водночас як еміграційні (з орієнтацією на сіоністську державу у Палестині), так і автоно- містські настрої серед місцевого єврейства. По-третє, вибудовуючи градації в суспільстві на основі стано- вості, майнового статусу, конфесійної належності з ігноруванням колишніх етнічних меж, царизм формував атмосферу бездуховності, національного нігілізму, створюючи сприятливий грунт для ідео- логічного маніпулювання свідомістю з боку різних політичних сил. —————— 171 . . . – . 68-69. 256 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Чи варто однозначно характеризувати Південну Україну як оплот асиміляції й русифікаторства? На думку одеської дослідниці Т. Попової, такий підхід був би надто спрощеним. По-перше, полі- етнічним соціумам притаманна схильність до як мінімум «двох лояльностей» – тут нормальним було вважати себе одночасно і малоросом, і росіянином. По-друге, в регіоні було й чимало носіїв взаємовиключної свідомості, які вважали, що український націо- нальний рух збережеться лише у тому разі, якщо культурні орієн- тири будуть чітко визначеними. Історію Новоросійського універ- ситету, що мав бути, за задумом влади, оплотом русифікаторства, дослідниця простежила під кутом зору конфлікту між носіями чис- ленних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і прихильниками взємовиключної свідомості, з другого. Цей конфлікт по-різному впливав на особистості – інколи травматично, а інколи й творчо. Приміром, О. Маркевич упродовж усього свого життя від- давав перевагу «численним лояльностям», що дістало відображення і у багатогранності його наукових інтересів. А О. Грушевський та І. Лінниченко мислили в категоріях «взаємовиключних культурних прихильностей». Учень Антоновича Лінниченко саме в Одесі сфор- мував свою оригінальну школу фахівців з історії України і слов’ян- ських народів. Уже в 20-і рр. нову генерацію істориків України 172 створив і О. Грушевсьий . В уяві росіян початку ХІХ ст. Україна асоціювалася виключно з Малоросією. Уявлення про те, що саме лівий берег Дніпра і є Україною, настільки міцно усталилося, що жоден тогочасний автор навіть не намагався вдаватися до якихось пояснень. «Коли ж ішлося про південь, степові території – в уяві виникали Одеса, море, еко- номічний бум, але в жодному разі не було згадки про українців». Власне, й самі українці, констатує Р. Шпорлюк, просуваючись на південь і розширюючи в такий спосіб український простір, не вбачали у цьому процесі ознак націєтворення. Лише у 1870-х рр. М. Драгоманов чітко обґрунтував причини, з яких «Новоросія» під- 173 падає під визначення України . Підбиваючи підсумки докапіталістичного етапу у розвитку Південної України, варто звернути увагу, по-перше, на великі зрушення у господарському освоєнні колишнього Дикого Поля у першій половині ХІХ ст., а, по-друге, на вже очевидні для тогочасних фахівців, але слабо використовувані аж до другої половини ХІХ ст., —————— 172 . . , , . – . 60, 309-312. 173 . : // - .– . 4. – , 2001. – . 27-30. Розділ 3. Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VII ст. до н.е. – ХVIIІ ст.) 257 потенційні можливості регіону. Запрошена місцевим гірничопро- мисловцем А. Демидовим для вивчення вугільних ресурсів Донбасу і залізорудних покладів на Керченському півострові експедиція на чолі з французом Ф. Ле-Пле протягом 1837–1839 рр. провела вели- чезну роботу, опублікувавши французькою мовою чотиритомне фахове дослідження (перший і четвертий томи з’явилися і в росій- ському перекладі). Для ґрунтовного вивчення узятих проб Ле-Пле навіть створив у Парижі спеціальну лабораторію. Гальмівними чинниками у розробці донецького вугілля Ле-Пле вважав хижацьку розробку пластів, гужовий транспорт для перевезень видобутого вугілля, вузькість внутрішнього ринку. Порушив він і надзвичайно важливе питання конкурентоспроможності місцевого видобутку і необхідності митного сприяння йому з боку влади. До аналогічних висновків прийшла й англійська експедиція 1841–1842 рр. на чолі з Р. Мурчісоном. Якби такими методами, як у Донбасі (без допомоги парових машин) вугілля добували на Британських островах, доводив Мурчісон, країна діставала б вугілля у 1000 разів менше і 174 була б відкинута у своєму розвитку на 40 років назад . І все ж не можна не бачити того, що на теренах Південної України стабілізаційні й дестабілізаційні процеси відбувалися па- ралельно, до певного часу врівноважуючи одні одних. Промислове освоєння нових регіонів означало значний крок уперед у транс- формації патріархальних основ життя. Але промисловий бум супро- водився гострими соціальними й етнічними конфліктами, які віщу- вали невідворотність у перспективі революційного вибуху. Освоєння природних ресурсів регіону головним чином за ра- хунок європейського капіталу дає додаткові підстави для підтверд- ження тези про «європейськість українського коріння» (формула Я. Калакури та М. Юрія) взагалі і про цивілізаційну близькість до Європи південного регіону. Насамперед щодо походження міської традиції – запозиченої від міст-республік Генуї та Венеції. Пізніше, уже в ході «освоєння» новоприєднаних територій Росією, значний приплив європейців – німців, болгар, угорців, греків, італійців – створив проблему строкатого етнополітичного обличчя краю, з якою повинні були тією чи іншою мірою рахуватися усі наступні владні структури метрополій. «Кордон Європейського і Російського циві- лізаційних ареалів проходить умовно на Сході України. Як завжди, —————— 174 . . 1825–1860 . – . 13-142. 258 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі межа культур працює ніби дзеркало, відбиваючи всі процеси пере- 175 вернутими» . Вартісні дослідження зарубіжних вчених засвідчили відставан- ня Росії від Західної Європи. Кріпосницька система, яка була явним анахронізмом у другій половині ХІХ ст., блокувала ринок вільнонай- маної робочої сили; навіть на Півдні домінувало мануфактурне виробництво, базоване на примусовій праці. Кримська війна, яка завдала потужного удару по міжнародному престижу відсталої Росії, мала справді катастрофічні наслідки для південного регіону. Через Херсонську, Катеринославську й Таврійську губернії без- перервно рухалися війська, транспорти зі зброєю, боєприпасами, пораненими солдатами. За відсутності впорядкованих шляхів пере- везення здійснювалися підводами, і ця гужова повинність важким тягарем лягла на плечі місцевого населення. Сучасники реєстру- вали безліч фактів масового героїзму у севастопольській обороні, при захисті Маріуполя. Але війну Росія ганебно програла. Страш- ного спустошення зазнав Крим, який поспішно залишали татари й ногайці. Було майже дощенту зруйноване місцеве виноробство, а головне – втрачене право мати флот на Чорному морі, а отже, зруйновані зачатки суднобудування в Одесі, Херсоні. Навіть царські сановники нарешті усвідомили – без масштабних реформ Росії загрожує цілковитий крах. Патриція Герлігі задається питанням: який внесок зробило комерціалізоване землеробство Півдня України у скасування крі- пацтва у 1861 р. Те, що російський уряд терпимо ставився до нелегальної міграції у цьому регіоні, створило, на її думку, дихо- томію між внутрішнім кріпацтвом та периферійною свободою, по- роджуючи значні аномалії. Яким був статус кріпаків з центральних губерній, переселених у т.зв. Новоросію? Адже деякі з переселенців і на новому місці змушені були сплачувати оброк своїм недавнім господарям. Зрештою уряд був просто змушений звільнити кріпаків для того, щоб уніфікувати своїх підлеглих і запобігти хаосу. Фундаментальний внесок поселень Південної України у звільнення від кріпацтва дослідниця вбачає у тому, що «нові регіони обрали модель продуктивної економічної системи, заснованої переважно на свободі. Поселенці Півдня першими досягли того статусу, якого уряд 176 надав кріпакам Російської імперії 1861 р.» —————— 175 ., . Є // –Є – .– . 14. – . 137. 176 . . . – . 87-88. Розділ 4 Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 259 ТРАНСФОРМАЦІЙНА ДИНАМІКА ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ ХVІІІ – ПОЧАТОК ХХІ ст.) 260 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Н авіть таке, схематичне і фрагментарне, відтворення основ- них віх історії Південної України у діапазоні двох з половиною тисячоліть виводить на роздуми про значення землі у житті сільськогосподарських цивілізацій. Від наявності чи відсутності придатного для життя простору залежали уклад життя, соціонор- мативна культура, налаштованість на мир чи на війну. Суспільства Першої Хвилі, за Е. Тоффлером, черпали свою енергію з «акуму- ляторів життя» – сили м’язів людини чи тварин або брали її від сонця, вітру чи води. У ХVІІІ ст. ситуацію змінило винайдення парового двигуна. Люди навчилися заглиблюватися в енергетичні запаси землі, почали черпати енергію з викопних видів палива. Цивілізація Другої Хвилі не лише змінила технологію, природу і культуру. Вона змінила особистість, допомогла виробити новий соціальний характер. Вона сконцентрувала не лише енергію, але й населення, переселяючи людей із сіл у міста, на заводи, де тисячі робітників були зібрані під одним дахом. Концентрація відбувалася і у потоках капіталу. Ці загальні міркування блискучого аналітика легко екстрапо- люються на ареал нашого дослідження. Упродовж кількох деся- тиліть на місці Дикого Поля з’явився промисловий регіон, який впевнено вийшов на перше місце в Російській імперії за обсягами виробництва у важкій промисловості та її технічним оснащенням. Сталося те, що навряд чи хтось міг передбачити: головний акціонер найбільшого виробника сталі в Російській імперії («Lilpop, Rau i Loewenstein») акціонерного товариства «Варшавський сталеварний завод» прийняв рішення про перенесення своїх промислових по- тужностей разом з інвестиціями у Катеринославську губернію. На початку 1880 р. він придбав земельну ділянку під будівництво гірничо-металургійного комплексу. Механізми та інше обладнання були привезені з Варшави у с. Кам’янське, ставши ядром засно- ваного спільно з бельгійським інвестором металургійного підпри- ємства. А на початку 1890-х рр. французький капітал відмовився від інвестицій у підприємства Сосновсько-Ченстоховського промис- лового округу в Царстві Польському, заснувавши натомість «До- нецьке товариство залізоробного і сталеварного виробництва» у Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 261 Дружківці. Невдовзі у Дружківку було перенесено з Царства Поль- 1 ського виробництво сталевих труб . Наведені приклади можуть слугувати ілюстрацією до чітко сформульованого Е. Тоффлером постулату: промислова революція утворила «зовсім нову, потужну, нетерпляче енергійну контрци- вілізацію» – експансивну соціальну систему, яка торкалася кожного аспекту людського життя. Заглиблення в енергетичні запаси землі забезпечило індустріальній цивілізації приховані дотації, значно прискорюючи її економічний розвиток. Але процес не був одно- спрямованим: індустріальна революція розколола суспільство, ство- рила спосіб життя, сповнений економічною напругою, соціальними конфліктами, психічними захворюваннями. Не можна, однак, не бачити того, що саме у зонах степового порубіжжя «дух капіталізму», що упродовж тривалого часу не мав у межах Російської імперії достатніх умов для свого розвитку, узяв своєрідний «реванш». На просторі, щойно звільненому від осман- ських впливів і майже не заселеному, умови для технологічної, адміністративної та інших різновидів модернізації виявилися зага- лом сприятливими. Утім, давався взнаки і вплив архаїчних сус- пільних відносин, ґрунтованих на примусовій праці. Політолог Є. Стратієвський проводить доволі вдалу, на наш погляд, паралель між промисловим розвитком Південного Сходу України й Південної Італії. Ментальність італійського Півдня істо- рично формувалася цінностями, що передбачали верховенство особистого, родинного й корпоративного над державним і загально- правовим. Патріархальність і клановість соціальних відносин зумо- вили розвиток мафіозних структур. Рівень урбанізації там, однак, невисокий, що зумовлює переважання периферійності. У Донець- кому краї теж особисте й корпоративне домінувало над націо- нальним і громадянським, але внаслідок відсутності потужного центру периферійність тут нетипова, що дає підставу говорити про розділення на напівпериферію та периферію. З цього погляду більш коректне порівняння Донбасу з північними регіонами Британії – насамперед за схожістю менталітетів (раціональність думок, при- земленість поглядів, непримхливість, регіональний патріотизм). —————— 1 . - 1914 .: // . – 2010. – № 6. – . 73-89. 262 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Звідси, до речі, і схожість електоральних симпатій – схильність до 2 підтримки лівих і лівоцентристських сил . Південну Україну не оминули, однак, і парадокси, пов’язані Е. Тоффлером з поняттям «індуст-реальності». «Капіталістичні ін- дустріалісти стали добувати ресурси у великому обсязі, викидаючи в повітря багато отрути, вирубуючи ліси в цілих регіонах у пошуках прибутку, не дуже думаючи про побічні ефекти або довготермінові наслідки. Концепція, що природу слід експлуатувати, була зручною для короткозорості й егоїзму». Виправданням такої стратегії стали ідеї еволюції та невідворотності прогресу. Синхронізація, стандар- тизація, лінеаризація забезпечили людство більш точними орієн- тирами для програмного забезпечення часу, але знадобилося також «перепакування» простору, бо інакше індустріальні суспільства просто не могли б функціонувати. Цивілізація Другої Хвилі потяг- нула за собою збільшення кількості й уточнення просторових кордонів, нове бачення навігації, чітку планувальну структуру міст. Завдяки їй стали можливими вражаючі досягнення в науці й технологіях. Але «індуст-реальність» створила також свою власну нову в’язницю – войовничу суперідеологію, самовиправдальне дже- рело, з якого вийшли всі ідеології лівого і правого крила ін- 3 дустріальної доби . Якщо екстраполювати універсальні підходи Тоффлера на реалії Південної України ХІХ століття, не можна не помітити тих гострих суперечностей, якими супроводилося одночасне освоєння необжи- тих просторів, величезних природних багатств, нових методів орга- нізації часу й простору. Орієнтація на використання нових джерел енергії, насамперед вугілля, стимулювала підвищену енерговит- ратність, невисокі вимоги до майстерності, домінування однома- нітної праці. «Випльовуючи», за виразом Тоффлера, величезну масу відходів, вона створювала непомірне навантаження на екологію. У пошуках дешевої робочої сили і вигідних з точки зору підприємця експлуатаційних зон нехтувалися усі канони раціонального роз- міщення виробничих потужностей. Захоплені азартом легкої на- живи підприємці мало замислювалися над тим, що дешева енергія й дешева сировина колись закінчаться, а соціальні антагонізми, породжені «індуст-реальністю», матимуть тенденцію до загострення. Було б, зрозуміло, необачно не бачити за всім цим незаперечних здобутків Другої Хвилі – незмірно збільшуючи обсяги промислового —————— 2 є Є. Є . є - // . – 2012. – 16-17 . 3 . . – ., 2000. – . 92-106. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 263 виробництва, вона забезпечила такий потужний фінансовий ре- сурс, який дав змогу поставити на нові рейки усю систему кому- нікацій, включно із залізничним будівництвом і облаштуванням міст. Для Півдня України багато важило те, що західні підприємці виступали тут у ролі агентів трансферу західноєвропейського ін- дустріального менеджменту, своєрідного «духу капіталізму», нової трудової етики. У баченні Е. Тоффлера «перепакування простору», пов’язане з розвитком промисловості й торгівлі, супроводилося безпрецедент- ним розширенням можливостей ринку, і «точна навігація» за цих умов ставала дедалі важливішою. Для Російської імперії, власті якої мріяли про відродження величі Візантії, пошук зручних гаваней та суднобудівництво стали своєрідною «ідеєю-фікс». Довго не маючи виходу до Чорного моря, вона з 30-х рр. ХVІІІ ст. зосередилася на оснащенні катерів і канонерських човнів для флотилії козаків- чорноморців (Катерина ІІ використовувала їх для власних подо- рожей по Дніпру). Після вдалих для Росії війн проти Османської імперії перспектива мати справжній флот на Чорному морі неспо- дівано матеріалізувалася. В устах Г. Потьомкіна вона вимальову- валася у такий спосіб: «Петербург поставлений на Балтиці, північна столиця Росії, середня – Москва, а Херсон Ахтіярський далебі буде 4 столицею полуденною моєї государині» . Невдовзі Херсон Ахтіяр- ський нарекли Севастополем, і вже 1804 р. Олександр І оголосив його головним військовим портом Чорноморського флоту. Г. Турченко наголошує на тому, що південний регіон з його чорноморсько-азовськими портами і транспортною та складською інфраструктурою відіграв в історії України роль, що далеко вихо- дила за межі його суто економічного значення. Історичне покли- кання Півдня виявилося в тому, щоб кардинально змінити на- прямки товаропотоків, які до останньої чверті ХVІІІ ст. були різно- спрямованими: Правобережна Україна економічно орієнтувалася на Польщу, а Слобожанщина і Гетьманщина – на Росію. Це розривало Україну по Дніпру на дві частини. Після того, як були обладнані азовські та чорноморські пристані, торгівля з обох берегів Дніпра розпочала переорієнтування на Південь. Це сприяло тому, що роз’єднані століттями землі України стали перетворюватися в об’єднаний народногосподарський організм. Говорити про південний регіон України як про цілісність із односпрямованими суспільними настроями, однак, не доводиться. За Г.Турченко, у складі Південної України на рубежі ХІХ–ХХ ст. —————— 4 . : : . – . 193. 264 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі досить чітко простежувалися чотири історико-географічні ареали, які можна сприймати як підрегіони Великого Півдня чи регіони нижчого рівня: – Донецький басейн; – Степовий Південний Захід (територія, що тяжіє до портових міст Одеси, Миколаєва, Херсона і простягається від Дніпра до Дунаю); – Нижнє Надпорожжя й Запорожжя (колишня територія Запо- розьких Вольностей (без Донбасу) і Азовського козачого війська – тепер це Дніпропетровський промисловий регіон; 5 – Крим . Природно, що кожна з цих частин регіону мала власний тем- поритм розвитку і по-своєму втілювала в життя модернізаційну перспективу. Отже, проблема застосування до Південної України модернізаційної парадигми набуває ще й нового локального виміру. У цьому контексті питання: чи можна розглядати модернізаційні спроби кінця ХІХ – початку ХХ ст. на південноукраїнських теренах як своєрідний «цивілізаційний зсув», не має однозначної відповіді. Не «знімається» і більш широке питання: чи не потребує нових коректив та, вже доволі усталена модернізаційна парадигма, яка зазвичай використовується як методологічний ключ для пояснення процесів, що відбувалися у промисловому розвитку Південної України упродовж другої половини ХІХ–ХХ століть? ПАРАДОКСИ ВІТЧИЗНЯНИХ МОДЕРНІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ Парадигма модернізації уявляється простою й зрозумілою лише на перший, доволі поверховий, погляд. Один із засновників цього напряму досліджень Ш. Ейзенштадт недарма замислювався над питанням: «чи існують універсальні рецепти пояснення розмаїття модернізаційних структурних форм, а чи варто погодитися з висновками про їхню унікальність у конкретній ситуації?» Сам він явно схилявся до другого підходу, кваліфікуючи модернізацію як рух у напрямі високодиференційованого суспільства – з базуванням —————— 5 . . // . – 2004. – . 52. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 265 економічної сфери на індустріальному виробництві, соціальної – на виокремленні різних ролей індивіда, політичної – на інтенсифікації та узгодженні функцій різних суспільних інститутів, культурної – на поширенні освіченості. Модерні суспільства в ідеалі мають бути демократичними або хоча б імітувати демократію шляхом наголо- шування на індивідуальності як моральній цінності, проведення виборів, плебісцитів тощо. Доволі часто індекси модернізації озна- чають лише «прощання з традиційним суспільством» – без набуття 6 новим справді інноваційних якостей . Сучасні погляди на модернізаційну теорію як фундамент дослідження ритмів міського життя виходять із трактувань модер- нізаційного розвитку як еволюційного, стадіального процесу сус- пільних змін, які зачіпають усі сфери людської життєдіяльності – економіку, систему влади, політику, культуру тощо і мають здат- ність взаємонакладатися і взаємопосилюватися. Т. Портнова виді- ляє п’ять джерел модернізаційної теорії: 1) праці німецької істо- ричної школи в економіці (Ф. Ліст, К. Бюхер); 2) еволюціонізм ХІХ ст. (К. де Сен-Сімон, Г. Спенсер); 3) дихотомічні візії суспільства у працях Е. Дюркгейма, Р. Ретфілда; 4) історична соціологічна кон- цепція М. Вебера; 5) структурний функціоналізм Т. Парсонса. Від німецької історичної школи теоретики модернізаційних впливів запозичили концепцію стадіального економічного зростання, від еволюціонізму – трактування суспільних змін як джерела невпин- ного й невідворотного поступу, від структурного функціоналізму – критерії розмежування традиційного і модерного суспільств. Зреш- тою викристалізувалася така схема етапів суспільного розвитку: традиційне (допромислове) суспільство; модерне (промислове) сус- 7 пільство; постіндустріальне (постмодерне) суспільство . Н. Яковенко відносить поняття «модернізація» до числа тих «везучих метафор», які, народившись у потрібний час і у потрібному місці, практично від моменту появи перетворюються на модель описування/пояснення минулого. Здобувши визнання в середовищі соціологів, модель модернізації, починаючи з 60-х рр. ХХ ст., тріумфально завойовувала серця істориків – з тим більшою легкістю, що модернізаційна парадигма виразно опонувала марксистській 8 ідеї соціального конфлікту як «єдиного» рушія історії . —————— 6 Eisenstadt S.N. Tradition, change and modernity. – N.Y., 1973. – P. 31. 7 . . – . 19-21. 8 . // .– . 12. – ., 2006. – . 37-47. 266 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Водночас у теоретиків модернізації з’явилося чимало опонентів, переважно в середовищі прихильників модного, починаючи з 70-х рр. минулого століття, цивілізаційного аналізу. Крім Ш. Ейзен- штадта, варто у цьому контексті згадати Д. Нільсена, Е. Тірік’яна, Й. Арнасона. Інноваційність у їхніх підходах полягала насамперед в переході від принципу «автономії соціальної структури» до принципу «автономії культури». Ейзенштадт, зокрема, наголошував на супе- речливому, навіть антиномічному характері модернізаціних проце- сів і множинності форм модерну (multiple modernities). Поняття модернізації, витлумачене як перехід від традиційності до модерну, доводив він, не є достатнім для розуміння соціальної і культурної динаміки сучасних суспільств. Традиційність і модерн не є взаємо- виключними поняттями, традиції самі є факторами модернізації. Аналізуючи специфіку російського варіанту модернізації, Д. Ніль- сен звертає увагу насамперед на візантійську традицію спад- коємності, домінування патримоніальних та общинних орієнтацій у 9 соціальній структурі та державних інститутах . Й. Арнасон увів термін «ретрадиціоналізація» на означення однієї з тенденцій ево- люції радянської версії модерну. У процесі полеміки з Ш. Ейзенштадтом Й. Арнасон акцентував увагу насамперед на значенні міжцивілізаційних взаємодій (intercivi- lizational encounters), а також дисонансів, здатних виникати між «культурними світами, що розмежовуються». У книзі «Майбутнє, яке не відбулося. Походження й доля радянської моделі» (1993), а також у пізніших статтях «Комунізм і модерн», «Радянська модель як форма глобалізації», Арнасон наголошує на тому, що російська традиція сполучала «заперечення західного модерну з претензіями на те, щоб його перевершити». Запропоноване ним поняття контрмодерну мало на меті знайти вдалий термін на означення неординарних, 10 насамперед тоталітарних, форм модерну . Т. Мартін, аналізуючи радянський досвід, складне співвідношення модернізації й неотра- диціоналізму вклав у формулу: «Модернізація – це теорія радянських 11 намірів, неотрадиціоналізм – це теорія їхніх наслідків» . —————— 9 Nilsen D.A. Sects, churches and economic transformation in Russia and Western Europe // International Journal of Politics, Culture and Society. – 1989. – Vol. 2. – № 4. – P. 493-499. 10 Arnason J. Civilizations in dispute: Historical questions and theoretical traditions. – Leiden-Boston, 2003; . // . – 2011. – № 1. – . 10-31. 11 Martin T. Modernization or neo-traditionalism // Fitspatrick Sh. (ed.) Stalinism: new directions. – London–New-York, 2000. – P. 361. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 267 Історики на пострадянському просторі зазвичай пишуть про особливий тип модернізації в СРСР, який найчастіше вкладається в поняття «консервативної», «незавершеної», «мобілізаційної» модер- нізації. За А. Вишневським, така «консервативна модернізація» дала змогу Радянському Союзу сприйняти і частково навіть розвинути багато інструментальних досягнень західних суспільств, але не 12 змогла створити адекватні соціальні механізми саморозвитку . А. Сенявський бачить специфіку радянської модернізації у її базу- ванні на традиціоналістській основі. Він визнає, що радянська модернізація сприяла урбанізаційному переходу, але констатує, що основний напрям розвитку російського суспільства кардинальних 13 змін не зазнав . У цьому ж ключі почався і перегляд модернізаційних концепцій у вітчизняному науковому дискурсі. Ревізія європоцентристської мо- делі модернізації відбувається переважно в рамках цивілізаційно- аналітичного підходу і фокусується на критиці як теорії лінійної модернізації, так і концепції локальних цивілізацій. Одну з цент- ральних дослідницьких проблем тут становить аналіз історичних форм і наслідків «міжцивілізаційних взаємодій», співвідношення місцевої традиції та іноцивілізаційних інновацій. Традиції й «ефект колії», з одного боку, і різноманітні зовнішні впливи, з другого, формують «множинні модерності» з явищами постійної конфлікт- ності й соціальної напруги. Під пером філософа М. Мінакова констатація того, що «мрії про модернізацію початку 1990-х дивним чином привели до світу 2010-х, який стрімко демодернізується», супроводиться пошуком відповідей на питання: чому зрозумілий і передбачуваний світ індустріального модерну змінився часом «терору непередбачуваної історії», чому свобода підприємництва виявилася підміненою олігар- хією, політичні свободи – авторитаризмом, духовні пошуки – нав’яз- ливим клерикалізмом. «Проблема у тому, – вважає він, – що великі теорії модернізації надто зваблені людством в цілому, щоб звернути увагу на зриви у модернізаційних програмах окремих суспільств. Особливо – на повторювані зриви, які незмінно повертають і російські, і інші пострадянські спроби модернізації до «природного —————— 12 . . . .– ., 1998. – . 418. 13 . .« » : , , // : . – ., 2000. – . 216-237; : : . – ., 2003. 268 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі стану» (хоча і усякий раз у нових історичних умовах)». За умов, коли запуск модернізаційних програм супроводився настроями роман- тичного націоналізму, він неминуче наштовхувався на інерцію архаїки і приводив до влади олігархічні й авторитарні режими – «паралельно з істотним зниженням суспільної підтримки модерніза- ційних цінностей». На даний момент пострадянський простір є ла- бораторією глобальної історії з вироблення альтернативних сце- наріїв демодернізації – від теоретичної розробки і до практичного 14 втілення антимодерних моделей соціально-політичного устрою . Не відкидаючи традиційні пояснення модернізаційних та ур- банізаційних процесів в Україні у руслі версій культурної чи/або інституційної залежності від траєкторій попереднього розвитку («ефект колії»), фахівці з історичної соціології дедалі частіше ви- користовують новітні теорії «множинності модернів» при розгляді специфічності розвитку українських міст на початку ХХ ст. У рамках постмодерністських підходів вдалося запропонувати, зокрема, хоч і далеко не в усьому безспірний, але значно гнучкіший погляд на місто і на урбанізаційний процес, змістивши фокус дослідження від статичних констант міського життя (форма роз- селення, архітектурні стилі, функціональні структури тощо) до не- вловимого «духу міста» та самопочуття його мешканців як відоб- раження викликів часу. Постмодернізм постулює розкутий погляд на історію та її суб’єктивне сприйняття, орієнтує на пошук у минулому істини, «не 15 поміченої ніким раніше» . Під виразним впливом постмодернізму формувалися нові наукові напрями, що тісно корелюють із міс- тознавством – історична антропологія, історія повсякденності, мік- роісторія, біографістика, теорія комунікацій тощо. Кинувши виклик однозначності та заполітизованості метанаративів, постструкту- ралістська парадигма знання зосередилася саме на відмінному, локально-специфічному, а також на розрізненні реального та «уявленого». Спроби постмодерністів перемістити локус історичного дослідження від структур верховної влади до повсякденних потреб індивіда повинні були однозначно стимулювати інтерес до аналізу поведінки людей у замкненому просторі міст. Під цим же кутом зору розглядалися постмодерністами акти меморіалізації – здебільшого як прояв хибної свідомості та заідеологізованості. —————— 14 . : ? // . – 2014. – № 6. 15 . .– ., 1991. – . 276-277. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 269 Незважаючи на жорсткі дискримінаційні заходи царизму, міста Наддніпрянської України наприкінці ХІХ ст. стали осередком бурх- ливих модернізаційних процесів, які не лише змінили їхнє обличчя, але й створили нову виразну вісь конфліктності – між новими формами міської суспільної організації і традиціоналістським сіль- ським способом життя. Безумовно, має рацію німецький дослідник сталінізму Й. Баберовські, коли пише: «Село не розчинилося в місті, воно завоювало й підкорило місто, назавжди змінивши його об- 16 личчя» . Безпрецедентний розмах страйкової боротьби в містах на початку ХХ ст. був зумовлений не лише важкими умовами праці і вкрай низьким рівнем її оплати. Робітники шукали той ідеал спра- ведливості, який був виплеканий сільським способом життя і сфор- мованим в умовах села розумінням свободи. Вони стихійно бун- тували проти буржуазних порядків і бюргерських цінностей. Не варто, зрозуміло, недооцінювати той вплив на стан суспільної свідомості, який справляли модернізаційні процеси кінця ХІХ ст. Починаючи з 70-х рр., залізниці не лише з’єднали між собою всі українські міста, але й спростили їх сполучення із центрами все- російського ринку. Доступність нещодавно відкритих великих по- кладів вугілля й залізної руди спонукувала підприємців, переважно іноземних, вкладати в економіку регіону величезні кошти. Землі, багаті на корисні копалини, можна було купити або взяти в оренду за безцінь. Англійський підприємець Дж. Юз, який у квітні 1869 р. уклав з царським урядом «Договір на утворення Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізоробного та рейкового вироб- ництва», безоплатно дістав землі уздовж лінії Харківсько-Азовської залізниці й позику у 500 тис. руб. на прокладання рейкового шляху до майбутнього заводу. І хоч Юз зривав усі обумовлені у договорі строки, уже в 1876 р., з пуском другої доменної печі, Юзівський завод вийшов на перше місце в країні за виробництвом металу. Новоросійське товариство, орендуючи, а згодом скупивши у помі- щиків понад 20 тис. десятин землі, стало найбільшим у Бахмут- ському повіті землевласником. А в селищі Юзівка, яке у 1870 р. мало 164 мешканці, за переписом 1897 р. значилося уже 28076 жителів. Порушивши у 1896 р. перед владою питання про надання посе- ленню міського статусу, Бахмутська повітова управа констатувала, що ніяких органів самоврядування у поселенні немає і статус його неясний. «Юзівка не є ані містом, ані посадом, ані містечком», – зазначалося у поданні. —————— 16 . . . – ., 2007. – . 20. 270 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі «Юзівка – хворе місто Донецького басейну, – констатував у 1913 р. дописувач журналу «Современник», що видавався у Санкт-Петер- бурзі. – Виросла вона, задимлена, брудна, розповзлася по буграх та байраках, обліпилася навкруги заводами й рудниками, і тепер не знають, як з нею бути й що робити. Тут закорінені усі недуги Донецького басейну. Тут почалася пам’ятна своєю нещадністю холера 1910 року, тут вона найдовше трималася завдяки багато- 17 люддю, забрудненню й тисняві» . Утім, наявність таких, невизначених за статусом і незручних для проживання, але з потужним економічним потенціалом посе- лень, визначала нове обличчя Південної України. Німецький до- слідник Р. Лінднер саме на прикладі постаті Дж. Юза та Юзівки показав, як у контексті модернізації й індустріалізації виникала нова система соціальної комунікації, яка у підсумку для Російської імперії виявилася фатальною. Власне, його книга стала відповіддю на виклик, сформульований прибічниками обмежених можливостей теорії модернізації П. Гет- реллом, Д. Мейсі та Г. Фрізом: «Було б цікаво знати, який вигляд матиме російська модернізація, якщо її вивчати з точки зору 18 неросійських меншин – від периферії, а не від центру» . Лінднеру вистачило спостережень за розвитком п’яти південноукраїнських міст, щоб показати місце і роль міст і підприємництва за умов кардинального перелому в Російській імперії, пов’язаного з рефор- мами 60–80-х рр. ХІХ ст. Міський ландшафт та індустріалізація, правовий статус підприємців різного етнічного походження, форми вертикальної комунікації в адміністративній ієрархії, участь підпри- ємців в роботі органів міського самоврядування і в професійних, благодійних об’єднаннях та асоціаціях інформаційного спілкування, їхній вплив на подолання відсталості та утвердження сучасного стилю життя – це лише деякі теми, які виводять дослідження Лінднера зі звичного кола містознавчих студій і дають підставу для кваліфікації його праці як внеску у дослідження соціальних пара- 19 метрів історії культури . Хоч процеси урбанізації Донбасу й Криворіжжя значно від- ставали від темпів індустріалізації, останні здатні були вразити —————— 17 . - . . 2- . – , 1981. – . 38-44, 68. 18 ., ., . // . . ( V – .). 2- . – . 3- . – . 1. – ., 2003. – . V-VI. 19 . є . 1860–1914 . . – .– , 2008. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 271 будь-чию уяву: якщо на Уралі виробництво залізної руди зросло за 30 років (1870–1900) учетверо, то на Україні – у 158 разів. За 20 О. Субтельним, капіталізм з’явився тут у цілком розвиненій формі . Несподівано для багатьох південний регіон перетворився на основну вугільну та металургійну базу країни. В цілому по імперії виробництво чавуну упродовж п’ятиріччя 1895–1900 рр. збільши- лося удвічі – з 86,3 млн до 176,8 млн пудів. Південь же про- демонстрував за ці роки п’ятикратний приріст – з 13,33 до 91 млн пудів, 35% на рік. Внаслідок таких темпів розвитку Російська імперія напередодні Першої світової війни вийшла на п’яту позицію у світі серед лідерів – виробників чавуну. Небачені темпи промислового зростання забезпечував потуж- ний приплив іноземного капіталу, насамперед бельгійського і фран- цузького. Донбас недарма називали «десятою бельгійською про- вінцією». Повністю на іноземному обладнанні і з бельгійською адміністрацією працювало акціонерне товариство «Російський Про- віданс»; кількома великими заводами в Катеринославській губернії володіло «Російсько-бельгійське металургійне товариство». У «Ніко- поль-Маріупольському гірничо-металургійному товаристві» станом на 1914 рік з основного капіталу 15,4 млн руб. 4 млн припадало на французький і по 3 млн – на бельгійський та німецький капітали. Іноземні підприємства у Донбасі давали близько 90% усієї виплавки чавуну. Приваблювали іноземців насамперед особливості протекціо- ністської тарифної політики російського уряду – упродовж 1868– 1891 рр. тарифи на імпорт чавуну зросли удесятеро, заліза – у 21 4,5 рази, машин – у 8 разів . Якщо вигідність експлуатації покладів вугілля у Донецькому регіоні була очевидною, то щодо криворізької руди думки тих, хто провадив там геологічну розвідку, істотно різнилися. Вміст заліза у руді за різними даними коливався від 40 до 60–70%, зверталася також увага на небажані домішки фосфору. Зрештою виявилося, що й уявлення про те, що покладів руди вистачить там на кілька десятків років, значно перебільшені. Однак плани російського уряду щодо створення на Криворіжжі новітнього індустріального центру уже набули розголосу серед іноземних інвесторів. Тому протек- ціоністські наміри російської влади щодо створення у Придніпров- ському районі металургійних підприємств із замкнутим вироб- —————— 20 . . . – . 238. 21 . . є , - – . // . – 2014. – № 3. – . 152-167. 272 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ничим циклом істотних коректив не зазнали. Довелося, щоправда, вкласти чималі кошти у будівництво залізничної колії, яка зв’язала Кривий Ріг з Донецьким басейном, а також у зниження залізничних тарифів. Прибутки підприємців регіону стрімко зростали й за рахунок того, що замовлення уряду на сталеві рейки й прокат здійснювалися за цінами, набагато нижчими за ті, які переважали на вільному ринку. Логіку урядових дій, спрямованих на продовження індустрі- алізації регіону, пояснив польський дослідник Р. Ковальчик. «Про- тилежне рішення було б катастрофічним, адже розбудова інфраст- руктури, котра невпізнанно змінила колишнє Дике поле, поглинула мільйонні суми з бюджету держави. До того ж, це б означало визнати помилковість концепції підтримки південного регіону, яка спиралася на нереальні оцінки запасів високозбагачених залізо- рудних покладів Криворіжжя. А на міжнародному ринку капіталів Росія зажила б сумну славу ненадійного партнера, що цілком могло обернутися втратою довіри інвесторів з усіма наслідками». Про- мисловці правильно зрозуміли цей посил уряду, запроваджуючи на своїх підприємствах найновіші технічні досягнення. Але «необхід- ність оновлення технології виробництва спричинила те, що росій- ський уряд ставав «заручником» гірничопромисловців Півдня, які впевнено лідирували у впровадженні технологічних новинок усере- дині країни. Однак інвестори за свої капіталовкладення прагнули винагороди, тож уряд «віддячував» їм за це, розміщуючи на їхніх заводах вигідні державні замовлення». Офіційна економічна політика мала наслідком те, що Донецько- Придніпровський район став дуже привабливим місцем для закор- донних інвесторів. Вливання іноземного капіталу тут, а також у підприємства Азовського узбережжя й Керченського півострова, відбувалися як у вигляді безпосередніх інвестицій, так і перенесення виробництва з інших місцевостей Російської імперії. У 1900 р. частка Донецько-Придніпровського району в загальноімперському видобутку кам’яного вугілля становила 69,5%, залізної руди – 57,2%, у виплавці чавуну – 51,8%, заліза та сталі – 44%. За інноваційністю важка промисловість регіону суттєво випереджала конкурентні центри – Царство Польське і Урал. Чималі інвестиції йшли у розробку залізної руди на Керченському півострові, який став 22 своєрідною «філією» Криворіжжя й Донбасу . —————— 22 . - 1914 . – . 73-89. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 273 Сумний досвід Кримської війни змусив царський уряд істотно переосмислити свою політику у галузі створення військової інфра- структури. З початку ХХ ст. Миколаїв спеціалізувався як центр південного суднобудування. Два великі заводи – Товариства суд- нобудівних, механічних і ливарних заводів («Французький») і Това- риства механічного виробництва у південній Росії («Чорномор- ський») – злилися у 1908 р. в одне підприємство. Тут вироблялися військові й комерційні судна, парові турбіни, газогенераторні ма- шини й дизельні матеріали, товарні вагони тощо. У січні 1911 р. Товариство миколаївського суднобудівного заводу уклало угоду з міжнародним фінансовим синдикатом «Сосьєте женераль», дістав- ши щедрі субсидії від англійських фірм «Віккерс» та «Тарникрофт». Перетворене в «Акціонерне товариство миколаївських заводів і верфей», воно отримало від уряду великі воєнні замовлення і не- ухильно розширювало виробництво. Відразу ж після одержання замовлення на будівництво броненосця «Імператриця Катерина» та 4 міноносців почалося переоснащення підприємства – три нові турбіни замінили поршневі машини, збудована потужна дизель- компресорна станція, нова лісопильня. Паралельно в місті створю- валася нова верф; на її базі виник завод «Россуд», перша черга якого 23 стала до ладу у 1911 р. Завдяки потужному державному фінан- суванню навіть в умовах світової війни Миколаїв забезпечив випуск 3 з 4 запланованих лінкорів-дредноутів, що створило передумови для встановлення російського домінування в акваторії Чорного моря. Луганський патронний завод під час війни став одним з най- більших постачальників боєприпасів для російської армії. Підприєм- ство працювало переважно на англійському устаткуванні компанії «Грінвуд-Бетлі»; частину обладнання перевезли з Петроградського 24 патронного заводу . Передвоєнні роки були позначені бурхливим процесом «верти- кального комбінування» різних виробничих галузей, зокрема мета- лургійних заводів з вугільними й залізорудними підприємствами. Брянському заводу в Катеринославі, приміром, належали 4 рудники 25 в Херсонській губернії . Процес концентрації промисловості завдя- —————— 23 1910 .– , 1911. – . 10. 24 .. є 1914–1916 . // - . – 2014. – № 3. – . 64-69. 25 - 1912 . – , 1914. – . 114-117. 274 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ки цьому значно прискорився. Практично всі великі підприємства Півдня були пов’язані між собою монополістичними угодами най- різноманітніших типів – синдикатського, картельного, трестівського характеру. Домінуючі позиції Півдня були очевидними в діяльності потужного синдикату «Продамет». Спроба створити подібне об’єд- нання в металургійній галузі Царства Польського виявилася 26 невдалою . Як констатує В. Молчанов з посиланням на п’ятистадійну модель розвитку суспільства У. Ростоу (від традиційного аграрного сус- пільства через промислові революції до стадії «зрілості»), принаймні на Донбасі ці стадії пройшли набагато швидше порівняно з іншими регіонами Російської імперії. Перехід від мануфактур, базованих на ручній праці, до великого машинного заводського виробництва забезпечив впровадження у промисловість і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машино- будівної галузі. Тут уперше не тільки в Україні, але й в усій Росії, було організовано коксування кам’яного вугілля. На великих шахтах парові двигуни приводили в рух водопідйомні й водовідвідні машини, вуглесортувальники, вентилятори, бурильні установки. 12 металургійних заводів, оснащених мартенівськими печами, конверторами, прокатними станами, виплавляли чавун на міне- ральному паливі. Найбільший у Росії паровозобудівний завод у Луганську, який став до ладу 1896 р., упродовж 1900–1911 рр. виготовив близько 1,5 тис. паровозів. Склалася верства людей, зайнятих у масовому виробництві. Для них вільнонаймана праця 27 стала основним або переважаючим джерелом існування . Підсумовуючи результати російської модернізаційної хвилі на українських теренах, І. Кононов вбачає у виникненні Донбасу як нової металургійної та паливної бази Російської імперії появу «острівця індустріального суспільства». Мабуть, це надто сміливий висновок, оскільки, як визнає сам автор, виробництво тут три- малося на примусовій праці і напіввійськовій дисципліні. Пара- доксальний, з його точки зору, характер такого «індустріалізму» полягав у поєднанні новітньої техніки з архаїчними суспільними відносинами, а також у тому, що масштабні перетворення здійс- нювалися практично без участі гуманітарної інтелігенції. «Форму- —————— 26 . - 1914 . – . 84. 27 . - ( – .). – ., 2015. – . 5-76. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 275 валося індустріальне суспільство без сегрегації за національними 28 ознаками, але з сильними технократичними традиціями» . Ще однією особливістю модернізації в її українському варіанті був величезний розрив у розвитку кількох великих промислових міст і маси населених пунктів, що не потрапили в орбіту індуст- ріальних перетворень. Індустріальна модернізація не тільки не супроводилася політичною і культурною, але перебувала у гострому конфлікті з останніми. Іноземним капіталістам було невигідно вкладати кошти у міську інфраструктуру, і тому Юзівка, не кажучи вже про інші нововиниклі осередки індустріалізації, офіційного статусу міста аж до падіння імперії так і не здобула. І за суто зовнішніми прикметами, і за станом культури вона не піднялася вище рівня занедбаного робітничого селища. Те, що урбанізація створює умови і стимули для асоціальної поведінки, зростання злочинності, констатують усі фахівці із соціальної історії. Т. Портнова на прикладі Катеринослава показала, наскільки і якими темпами зростають соціальні девіації в умовах, коли в індустрі- альному й урбанізованому суспільстві рухливе населення відчуває смак відносної свободи від суспільного контролю. У 1912 р. кількість пограбувань і крадіжок у місті удвічі перевищила рівень, зафіксо- 29 ваний в усій губернії 1891 року . Жахливі умови праці й побуту, скупченість і антисанітарія були постійними джерелами епідемій. Навесні 1910 р. у Херсонській губернії почалася епідемія холери, якою влітку вже було охоплено 500 населених пунктів; в Одесі лютувала й чума. Ні про яку ефективну боротьбу з епідеміями внаслідок обмалі медичного персоналу не могло бути й мови – приміром, у Кривому Розі на 22 тис. чол. була всього одна «лікарня» на 12 ліжок, а всього в місті було 6 лікарів і 11 фельдшерів. Не доводиться за таких умов дивуватися тому, що з 11180 тих, хто захворів у Херсонській губернії 30 на холеру, 5014 чол. загинули . Серед іноземних підприємців були, ясна річ, і ті, хто розумів, що величезними прибутками з робітниками варто ділитися – бодай для того, щоб мінімізувати протестну активність. Англійці Роберт і Вільям Ельворті заснували в Єлисаветграді один з найбільших на півдні України заводів сільськогосподарських машин. Заробітна плата на ньому була майже вдвічі вищою, ніж на інших —————— 28 . . . . – . 113, 120. 29 . . – . 56-57. 30 (1876–1914 .). – , 1925. – . 69. 276 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі підприємствах галузі; при заводі була школа, їдальня, навіть са- модіяльний театр. А головне – Ельворті забезпечували «старанних» робітників пристойним житлом на умовах довгострокового креди- тування. Не в останню чергу тому ельвортівці аж до 1912 р. уникали участі у страйковій боротьбі. Оцінити належним чином масштаби і сутність соціальних змін, спричинених промисловим освоєнням Півдня, надзвичайно складно внаслідок обмалі статистичних даних про співвідношення міського і сільського населення. Єдине джерело, що заслуговує на довіру – матеріали першого загального перепису населення Російської ім- перії 1897 р. Але за традицією, що склалася, до числа міського під час перепису було зараховано багато сільських мешканців. Приміром, у Катеринославській губернії до міст було приписано 64 селища (71782 чол.), у Херсонській – 108 пригородів (104132 чол.). За підрахунками Я. Бойка та Н. Данилової, з 948,8 тис. новоприбулих у південний регіон у пореформений період 66,1% (627,3 тис.) поповнили ряди сільського і лише 33,9% – 31 міського населення (321,5 тис.) . Чимало робітників, навіть тих, що працювали на підприємствах воєнного відомства, володіли земель- ними наділами, що дає підставу фахівцям говорити про дивовижний 32 гібрид сільської і міської культур навіть стосовно початку ХХ ст. Виниклі на сході України численні заводські й шахтарські селища мали тенденцію до перетворення в міста, але, як правило, довго були позбавлені рис нормального міського середовища і будь- яких ознак культурної інфраструктури. На важку низькооплачувану працю погоджувалися лише вчорашні селяни, здебільшого із дальніх, російських губерній. Приміром, у 1886 р. 56% рудничних робітників Слов’яносербського повіту були вихідцями з інших 33 губерній, в основному з Тульської і Орловської . Робітники у гірничозаводській промисловості мали виразні від- мінності у порівнянні з робітниками металургійних чи машинобу- дівних підприємств. Вважалося, що «чорнова» робота у шахті не потребує високої кваліфікації чи специфічних знань. Селян різного походження й категорій звозили на шахти, як правило, примусово, і —————— 31 . ., . . ( V – .) // . – 1992. – № 9. – . 58-59. 32 . . // . – 2007. – № 6. – . 111. 33 . . ’ // : , - є. – . 308. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 277 уже сам цей процес був для багатьох травматичним. Далі виразно давалася взнаки градація між «майстровими» й «селянами». Чим важчими були умови праці, тим виразніше виявлялася тенденція до «буйства», пияцтва, різних асоціальних вчинків. Переважно немісцеві робітники, що жили в умовах неймовірної тісноти, часто у нелюдських умовах бараків, швидко засвоювали негативні стереотипи поведінки щодо влади і власності, виявляючи схильність до стихійних руйнівних бунтів. Відірвавшись від землі, вчорашні селяни опинялися на становищі маргіналів, в системі цінностей яких превалювали культ грубої сили і сумнівні задово- лення, пов’язані з пияцтвом. Потрапляючи у фабричний казан, росіяни, українці, греки поступово денаціоналізувалися, втрачаючи цілісне світосприйняття селянина і не набуваючи навичок міського жителя. Симбіоз залишкової патріархальності і радикальних, зрів- няльних настроїв створював вибухову суміш, яку спритно вико- ристовували у своїх інтересах як ліворадикали різних мастей, так і праві консерватори – чорносотенці. У той самий час, коли в містах Західної Європи складалися початки самоорганізації і громадянського суспільства, а робітники засвоювали індивідуалістичні норми цивілізованого співжиття, в містах Російської імперії робітництво було поставлене в умови, коли єдиний вихід енергії незадоволення можна було знайти у пияцтві, бійках («стінка на стінку») тощо. Прірва між буржуазною циві- лізованістю і пролетарською схильністю до анархії й нестримного протесту поглиблювалася, чим значною мірою був зумовлений стрімкий розвиток робітничого руху на початку ХХ століття. Отже, не так вже й просто дати однозначну оцінку економічним, політичним, соціальним, психологічним змінам, які принесла із собою модернізація у її вітчизняному варіанті. Повертаючись знов до міркувань Е. Тоффлера, запитаємо себе разом з ним: який критерій варто прийняти у даному разі? Життєвий рівень чи вплив на біосферу? Тривалість життя чи свободу особистості? Очевидно, що «бридкі нетрі, які з’явилися навколо міст», погані житла, погане водопостачання, інфекційні хвороби у даному контексті не дають підстав говорити про зростання життєвих стандартів. Не дово- диться вже говорити про непоправну шкоду, завдану екології – разом із вичерпанням дешевої сировини. Отже, цивілізація Другої Хвилі неминуче мала опинитися в кризі, бо підривала джерела 34 власного існування . —————— 34 . . – . 109-113. 278 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Польський соціолог П. Штомпка підійшов, на наш погляд, най- ближче до розуміння модернізації як багатоваріантного процесу. Її можна охарактеризувати, по-перше, як уособлення прогресу, аналог таких суспільних змін, які легко вмістити на загальноприйнятній шкалі покращень. Можна трактувати її і ширше, приміром, як увесь комплекс соціальних, політичних, економічних, інтелектуальних трансформацій, що відбувалися упродовж ХVІ–ХХ ст. Нарешті, третій підхід базується на поглибленому дослідженні тих змін, які 35 впливають на дихотомію «центр – периферія» . Український тип модернізаційних перетворень найкраще вияв- ляв свою ефективність в економічній сфері. У баченні О. Субтель- ного, глобальна тенденція перетворення традиційних аграрних країн на сучасні індустріальні та постіндустріальні демонструє безліч національних та регіональних форм. «Модернізація на Україні особливо вражає у кількох відношеннях. Колись аграрна за самою своєю суттю, Україна стала індустріальною в надзвичайно швидкий і травматичний спосіб. До того ж модернізацію тут здійснювали переважно неукраїнці. Відтоді й тепер зберігається певний поділ між 36 українським і модерним» . Темпи промислового зростання в регіоні й справді були без- прецедентні. Але фахівці реєструють чимало парадоксів, пов’язаних із цим зростанням. За умов надлишку «зайшлої» сили Донбас відчував сезонну нестачу робочих рук улітку. Багато робітників під різними приводами полишали свої робочі місця під час інтенсивних сільськогосподарських робіт, і деякі підприємства навіть гасили на цей час доменні печі і зупиняли роботу. Отже, при всіх своїх неймовірно прискорених темпах трансфор- маційні процеси цього часу були односпрямованими і у своїй основі «навздогінними». Вони істотно змінили систему відносин в еконо- мічній сфері, але доволі слабо впливали на інфраструктуру жит- тєзабезпечення робітників. За Г. Касьяновим, індустріальна модер- нізація (перехід від традиційно-аграрного суспільства до індуст- ріально-модерного) призводила до розбалансування властивої українцям традиційної соціальної структури, породжуючи серйозні соціальні, соціально-психологічні й культурні проблеми. «Модерні- зація, яка здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй, підсилювала асиміляційні процеси, відчуження сільської культури від міської, провокувала кризу традиційних цінностей, зосеред- жених для більшості української інтелігенції в ареалі традиційно- —————— 35 Sztompka P. Socjologia zmian spolecznych. – Kraków, 2007. – S. 130. 36 . . . – . 15. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 279 аграрної культури». Криза архаїчно-аграрного суспільства у кра- щому випадку супроводилася визріванням «культурницького» націо- налізму, який охоронці імперської неподільності Росії вкладали у 37 формулу «современного этапа южнорусского сепаратизма» . На наш погляд, концепт модернізації у тому його вигляді, в якому його застосовує більшість дослідників Південної України, хибує на певний схематизм і прямолінійність. Модернізація здебільшого трактується в руслі методології «однолінійного прогресизму», при- чому стосується майже виключно перетворень в економічній сфері. По суті вона подається як «вторинна», здійснювана за лекалами перетворень, які відбулися у Європі. Існують приховані пастки у самому модернізаційному дискурсі: це поняття надто розмите й полісемантичне, щоб окреслювати привабливі перспективи. Найчастіше під модернізацією на постра- дянському просторі розуміють своєрідне технологічне переосна- щення, у кращому випадку доповнене кадровими змінами, а про радикальні соціальні новації говориться глухо або взагалі не йдеться. На Заході абстрактні модернізаційні посили вже не спри- ймаються; там воліють радше говорити про індивідуалізацію, регіоналізацію, децентралізацію. Епоха модерну для Заходу десь позаду, і на політичній лексиці це позначається виразно. У наукових дискурсах модернізація асоціюється з цілком конкретними речами: боротьбою з корупцією, клановою монополією на владу, стиму- люванням активності громадянського суспільства, децентраліза- цією політичного життя на принципах федералізму чи «регіональної держави», гарантуванням людської безпеки. Так чи інакше, модер- нізація у сучасному світі дедалі більше асоціюється з реалізованою «згори» децентралізацією. Очевидно, що і вітчизняні рефлексії на теми модернізації мають осмислюватися в ключі оптимізації сис- теми управління в напрямі «згори – донизу». Не зайвим було б у цьому контексті замислитися над заува- женням канадської дослідниці Ольги Андрієвської: «різна динаміка розвитку українського руху в різних регіонах була менше пов’язана з модернізацією як такою – тобто, з урбанізацією, індустріалізацією і поширенням писемності – ніж зі специфічною кон’юнктурою полі- тичних, суспільних та інтелектуальних впливів, як внутрішніх, так 38 і зовнішніх» . Від часу петровських реформ Росія намагалася діяти в руслі європейської модернізації. Обраний нею авторитарний її —————— 37 . . – ., 1999. – . 309. 38 є . [ . . . « . »] // . – 1997. – № 1-2. – . 445. 280 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі варіант у кращому випадку приводив до швидкого ефекту, але потім неминуче спрацьовувала інерція «відкату», і цей ефект так само швидко втрачався. Самодержавство і кріпосництво – два чинники, які живили цю інерцію, блокуючи активну участь людського ресурсу у модернізаційних перетвореннях. Сполучення централізованої бюрократії французького зразка із «законсервованим» кріпосним правом наглухо перекрило кисень для розвитку міст і значно від- строчило процес, який характеризують як промислову революцію. Бюрократична каста виявилася спроможною надовго загальмувати розвиток громадянського суспільства. Містам залишалося відігра- вати традиційну роль воєнно-колонізаційних центрів, і упродовж усього ХVІІІ ст. розвиток ремесла і торгівлі (ярмаркової) ішов пере- важно поза ними. Вади «навздогінної» модернізації потягнули за собою і перекоси в урядовій політиці урбанізації радянського часу. За М. Алфьоровим, «радянська економічна модернізація не створила соціальних ме- ханізмів, що забезпечували б саморозвиток економічної системи 39 індустріальних суспільств» . У баченні Й. Арнасона радянська модель модерну характеризувалася лише деякими цивілізаційними рисами, які не дістали належного розвитку. Тенденцією еволюції радянської версії модерну він вважає «ретрадиціоналізацію», яка 40 повною мірою проявила себе у 60–80-х рр. ХХ століття . На прикладі Південної України дістало блискуче підтвердження ще одне міркування Е. Тоффлера – про неможливість вимірювання прогресу лише матеріальними критеріями. Один з кардинальних принципів «індуст-реальності» – уявлення про неминучий однолі- нійний прогрес – не витримав перевірки часом. Суспільство може бути технічно складним, навіть заможним, але якщо воно морально, екологічно, естетично деградує, його не можна вважати розви- неним. —————— 39 . . 1945 – 1991 .– , 2012. – . 13. 40 . // . – 2013. – № 4. – . 66. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 281 ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА: ФАКТОРИ ВПЛИВУ У політичній науці існує чимало моделей впливу соціокультурної сфери людської життєдіяльності на політичну культуру і чинники суспільної інтеграції. Р. Інглгарт побудував власну на формулі за- лежності економічного зростання, культури й демократії. Спромож- ність спільноти й індивіда до саморозвитку вирішальною мірою залежить від того, наскільки політичний і соціальний клімат у державі забезпечує відповідність між суспільними очікуваннями й реаліями буття. Говорячи про фактори впливу на політичну культуру у Південній Україні на межі ХІХ і ХХ століть, чинник демократії відразу ж треба винести «за дужки». Самодержавна імперія продукувала підданську, за визначенням Г. Алмонда, політичну культуру, в якій було взагалі відсутнє розуміння людської індивідуальності як самоцінності. Навіть Гетьманщина, маючи певні ознаки автономії, являла собою по суті авторитарний режим. Ліквідувавши її, царизм у кращому випадку був здатний лише на деякі демонстраційні заходи, які мали створювати абсолютній владі імідж «освіченої». Щодо України він проводив жорстку асиміляційну політику, відводячи українцям лише сумнівну роль «гілки російського народу». Як було показано вище, українці втрачали навіть власне ім’я – не лише новонабутий в процесі національного руху політонім «Україна», але й традиційний термін «Русь» було практично виведено з ужитку стосовно укра- їнських територій. Присвоєння Південній Україні назви «Новоросія» означало, що місцева локальна ідентичність, попри глибоко за- корінені запорозькі традиції, мала шанс стати консолідуючою силою лише в руслі «російськості». Те, що назва «Україна» (якщо не брати до уваги певний недогляд влади щодо короткочасного збереження цього топоніма у назві Слобожанщини) не була присутня на жодній політичній карті, уже тоді багатьма європейськими політиками й інтелектуалами спри- ймалося як неприродне й ненормальне явище. У 1869 р. француз К. Делямар опублікував у вигляді брошури петицію-звернення до сенату Франції під назвою «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією». Рутенський народ, за Делямаром, за своєю чисельністю співставний з народом Іспанії. Але поневолені Моско- вією «руси» й «русини» були позбавлені завойовниками права на власне ім’я. «Чи знищено цей народ? Звичайно, ні. Він існує, він має 282 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції й свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відсто- ювати». Порушивши в такий спосіб на міждержавному рівні про- блему захисту історії й мови українського народу, Делямар висунув і конкретні пропозиції щодо реформи системи викладання історії у 41 Франції . У самій Україні політична платформа для обстоювання націо- нальних інтересів з’явилася із значним запізненням. Однак не можна не бачити й того, що від середини ХІХ ст., під впливом загальносвітових процесів національного пробудження, українська ідея переживала період своєрідного ренесансу. Зусиллями М. Мак- симовича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова вона еволюціонувала від концепту «другої руської народності» до обґрун- тування права українців на власне національне життя – з укра- їнською освітою, пресою, книжковою справою тощо. Але навіть на початку ХХ ст. ідеологам українства ще не вдалося остаточно від- стояти бодай право на власне ім’я. Вітчизняний географ зі світовим ім’ям С. Рудницький у 1926 р. писав, що «наслідком безподільного пановання російської об’єдинительної теорії в географії, статистиці, історії Східної Європи цивілізований світ не знає, що є в Європі велика географічна одиниця, що зоветься Україна, і що на ній живе 42 самостійний, сорокамільйоновий народ, що зоветься Українці» . З болем говорив вчений про те, що уживані в західноєвро- пейських мовах терміни Kleinrussen, Petits Russes, Little Russians «не означають окремого народу, а лиш одне плем’я російського народу». Австро-угорських українців, які у місцевій статистиці фігурували як «рутени», поза межами країни або теж відносили до «русских», або вважали окремим 4-мільйонним народцем Ruthenen. Молода українська наука, за Рудницьким, на той час зуміла об- ґрунтувати окремішне становище українського народу лише з істо- ричного погляду. На мовному, антропологічному, етнологічному, етнографічному полі, попри наявність окремих цікавих праць, ще не було досягнуто «систематичного представлення українського народу яко самостійної цілісті». Досліджуючи у порівняльно-історичному аспекті вибудовані в процесі формування польської, російської та української націй об- —————— 41 . ., . . , V – .– , 2011. – . 227-229. 42 . .– . . .– , 1926. – . 35. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 283 рази «ідеальних Батьківщин», російський українознавець О. Міллер звертав увагу на те, що внаслідок їх взаємонакладання територія України у ХІХ ст. перетворилася на об’єкт справжньої терміноло- гічної війни. Поляки продовжували називати втрачені землі схід- ними кресами, у Росії ця територія іменувалася Західним краєм, при чому розрізнялися Південно-Західний край (Подільська, Волинська і Київська губернії) і власне Західний. Землі на лівому березі Дніпра називали Малоросією, а Причорномор’я Новоросією. У цілому територія сучасної України часто називалася Південною Росією. 43 Особлива назва існувала для Східної Галичини – Червона Русь . Свою відповідь на питання про те, чому «створена дніпров- ськими козаками українська політична формація» виявилася не- тривкою, запропонував А. Каппелер. Серед факторів, які стали на заваді збереженню вибореної в середині ХVІІ ст. суверенної дер- жави, він розрізняє зовнішньополітичні (боротьбу могутніх держав за панування у Східній Європі) і внутрішні (політичну та соціальну лабільність Гетьманщини й «колабораціонізм» козацької старши- 44 ни) . До цих чинників можна було б додати особливості українського етногенезу: розмаїття регіональних та зональних варіантів української культури, що склалося історично, створювало ефект багатоскладовості і багатоваріантності, а відроджена на новій основі соціальна стратифікація, посилена етнічною мозаїчністю, привно- сила у суспільне життя атмосферу конфронтаційності. Пошуки нечисленних українських інтелектуалів ХІХ ст., хоч і йшли у напрямі формування особливої української ідентичності, все ж не здолали межу між регіональним і етнокультурним змістом «південноросійського дискурсу» і не привели до чіткого маркування омріяного національного простору України. Їхні заклики на зразок тих, що лунали інколи у Харкові («Де тут щирі українці? Озивай- теся!») зазвичай провисали в повітрі. Говорячи про «невиробленість» національного канону у «донаціональній» Російській імперії, В. Крав- ченко переконливо довів, що виникнення і розвиток регіональних і національних компонентів ідентичності не скасовувало існуючі на той час уявлення про православно-слов’янську «російськість» («русскость»), хоча ці уявлення вже зазнавали зростаючого впливу 45 більш сучасних уявлень про націю – як українську, так і російську . —————— 43 . – « » « » є // - . . 4. – , 2001. – . 189. 44 . . – . 54, 57. 45 . / : . – . 189. 284 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Як визнає російський історик Є. Рашковський, російський фун- даменталізм, який зріс на ґрунті одіозної уваровської тріади «само- державство – православ’я – народність», закорінений у невизна- ченості культурно-історичних шляхів Росії, заплутаності її геополі- тичних і духовних відносин як із Заходом, так і зі Сходом. У ході свого розвитку вона була резервуаром, де тисячоліттями проходили, осідали, взаємодіяли, конфліктували, змішувалися і знову форму- валися численні етно-культурно-релігійні потоки. Будучи регіоном запізнілої модернізції, Росія не уникла глибокої внутрішньої куль- турно-історичної кризи, пов’язаної з розпадом традиційних струк- тур соціальної організації та мислення. За таких умов авторитарні соціальні сподівання легко поєднуються із догмами національної виключності – попри те, що сама країна – поліетнічна й полі- 46 конфесійна . У намаганні остаточно стерти навіть згадку про Україну як державний організм російський уряд спирався на підтримку біз- несових кіл. У 1876 р. новопостала організація гірничопромисловців дістала промовисту назву «З’їзд гірничопромисловців Півдня Росії». Оскільки її центр перебував у Харкові, терміни «Южная Русь», «Южная Россия» тяжіли до охоплення ними як мінімум усієї тери- торії українського розселення. Чітко межі її впливу не окреслю- валися, але негласно було ототожнено підконтрольну «з’їзду гір- ничопромисловців» територію з межами Харківського учбового округу. До складу останнього входили, нагадаємо, Слобідсько- Українська, Орловська, Воронезька, Курська, Чернігівська, Пол- тавська, Миколаївська, Таврійська, Катеринославська губернії, а також області Війська Донського й Чорноморського козацтва. Коли у 1822 р. було створене генерал-губернаторство Новоросійське й Бессарабське, через певний час до нього відійшли Херсонська, Таврійська й Катеринославська губернії. Однак поняттям «Южная Русь» регіон «Новоросії» охоплювався й надалі. Тому, безумовно, має рацію В. Кравченко, коли пише про дистанціювання від Києва як 47 основу «проросійської орієнтації місцевої локальної ідентичності» . Її географічні межі промовисто визначалися охопленням поняттям «Южная Россия», а також «южнорусский народ», «южнорусский язык», Києва, Харкова, Севастополя, Ростова, Маріуполя, Таганрога. Брендом «Південь Росії» скористалися у своїй корпоративній діяльності і ті представники промислової буржуазії південних гу- —————— 46 Є. : // . – 1997. – № 1-2. – . 187-194. 47 . , , . – . 78. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 285 берній, які згуртувалися навколо створеної в 1911 р. в Одесі Ради з’їздів представників промисловості і торгівлі регіону. Ініціатива її утворення виходила від Одеського товариства фабрикантів і завод- чиків, Одеського біржового комітету та місцевого відділення техніч- ного товариства. І Південноросійський торговельно-промисловий з’їзд, що розпочав свою роботу в жовтні 1910 р., за твердженням сучасників, «уперше висунув економіку Півдня як самодостатнє ціле, заговорив про окремі економічні інтереси великого регіону». З ве- ресня 1911 р. засідання Ради з’їздів відбувалися регулярно, а з грудня двічі на місяць почав виходити їхній друкований орган – «Торгово-промышленный Юг». Рада поширювала свою діяльність на Херсонську, Таврійську, Подільську губернії, території Області Війська Донського, Кубан- ської області, причорноморських кавказьких губерній та Бессара- бію. Відцентрові настрої у ній вимальовувалися доволі рельєфно; наголошувалося, зокрема, що частіше, ніж інші райони, стикаючись у торговельних зносинах з Європою, південний регіон «більше, ніж будь-який інший у нашій великій і багатій країні, відчуває свою відсталість та невлаштованість нашого економічного життя». Найбільше підприємців регіону турбували проблеми поганого об- лаштування чорноморських та азовських портів, недостатнього припливу капіталів, гострої нестачі вугілля. Неодноразово пору- шувалися питання про створення в Одесі «вільної гавані». Промисловці неоднозначно натякали урядові, що поділ на «своїх» і «чужих», на «центр» і «окраїни» здатний пробуджувати «самостійні, навіть сепаратистські тенденції». З цього приводу фахівці, почи- наючи з І. Янжула та І. Лисяка-Рудницького, констатували «факт промислової конкуренції серединної Росії з її окраїнами», «відчуття суперечності господарських інтересів між українським півднем та московською північчю». На думку сучасних дослідників, «певний регіональний, місцевий патріотизм (або сепаратизм)… міг у май- бутньому відчутно позначитися на суспільно-політичному житті краю». А проте, хоч інтереси й наміри підприємців регіону далеко не завжди збігалися з політикою центральної влади, «це все ж не ставало підставою для проявів з їх боку якихось автономістських прагнень на національному підґрунті». «Ми менше за все бажали б, щоб нам дорікали у крайовому шовінізмі», заявляв один з керівників 48 організації Я. Балабан . —————— 48 . . « , »( ’ ) // . – 2014. – № 6. – . 39-57. 286 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі За Г. Турченко, російська влада прагнула до того, щоб Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в історичному розумінні («Юг – исконно русские земли»), чи суто правовому (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. «Для імперії було принципово важливим вважати жителів Півдня росіянами. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який нібито включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Ця універсальна формула відкривала широкі можливості для фальсифікації історії Південної України. Правда, російські історики визнавали, що українці і росіяни в ході історичного розвитку все-таки набули деяких відмінних рис, «зденаціоналізувалися» під впливом Литви і Польщі. Але з цього факту робився висновок про необхідність ліквідації цих відмінностей, а не про визнання українців окремим 49 народом» . Хоч варто наголосити, що до початку 1917 р. категорія «Южная Россия» сприймалася в суспільстві як суто географічна й економічна, без будь-якого політичного навантаження. Після украй невдалої для себе Кримської війни царизм усе ж усвідомив, що для подолання кричущої відсталості Росії від євро- пейських країн потрібні не фасадні й топонімічні зміни, а ради- кальні реформи. Зрештою він все ж наважився на переведення країни на рейки буржуазного розвитку, провівши, окрім скасування кріпацтва, реформи у сфері судових установ і судочинства, міс- цевого самоврядування, запровадивши нові цензурні правила й відповідні установи. «Перелом», «поворотний пункт» в історії Росії сучасна російська історіографія пов’язує з реформами 1860–1870-х рр., які квалі- 50 фікуються як «великі» . Головна особливість цієї моделі реформ вбачається у тому, що вона «зразу законодавчо проголосила доко- рінне соціальне переоблаштування, що сприяло залученню до ре- формаційного процесу усіх верств суспільства. Реформа відкрила можливості для участі суспільства у перетвореннях, що мали на меті створення громадянського суспільства і правової держави. Лікві- дація кріпосництва, введення земського самоврядування, демокра- тичні реформи у сфері суду, освіти й друку слугували реальною —————— 49 : , , . – . 1. – . 209. 50 . . 1860–1870- : - // . – 2005. – № 4. – . 151-167. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 287 основою поступової раціоналізації і європеїзації суспільних від- 51 носин, звільнення від традиційних інститутів» . У таких оцінках є, на наш погляд, елемент перебільшення, сприйняття бажаного за дійсне. Те, що скасування кріпацтва було відповіддю на давно назрілу суспільну потребу, очевидне. Але оче- видна й половинчатість, непослідовність здійснюваних реформ. Насамперед це стосується селянської реформи, але не меншою мірою також земської і міської. Хоч селянська реформа за своїм соціальним змістом наближала Росію до параметрів індустріального суспільства, кардинальних змін у функціонуванні усталеної адміністративної системи вона не забезпечила. Консервація общинного землекористування відчутно стримувала розвиток ринкових відносин. Кругова порука при сплаті податків та виконанні повинностей у громаді була збережена. Громада, не кажучи вже про окремий селянський двір, не мала права вільно розпоряджатися наділеною землею до повного розра- хунку з державою за надані позики. Селянин не міг без дозволу громади змінити місце проживання, відмовитися від наділу чи придбати новий наділ. Селянське управління, хоч і мало ознаки територіального, реально було легітимізоване лише на найнижчому рівні управління – у відроджених волостях. Новацією було те, що реформи 60–70-х рр. ХІХ ст. ввели в організацію місцевого самоуправління принцип станового пред- ставництва. Відповідно до затвердженого Олександром ІІ «Поло- ження про губернські та повітові земські установи» (1 січня 1864 р.) у губерніях і повітах створювалися виборні земські установи – губернські і повітові земські зібрання (розпорядчі органи) і земські управи (виконавчі). Земські гласні обиралися на три роки зем- ськими виборчими з’їздами. В літературі, як правило, земствам відводиться роль господарсько-розпорядчих органів, але варто мати на увазі, що у пояснювальній записці до проекту Положення про губернські й повітові земські установи вони недвозначно імену- валися органами місцевого самоврядування. Втім, земствам заборо- нялося втручатися у справи, що відносилися до компетенції міс- цевих урядових, станових і громадських органів. Їм не дозволялося —————— 51 . . ( V – .) // . - .– ., 2006. – . 101-102. 288 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі спілкуватися між собою навіть у тих випадках, коли йшлося про суто 52 господарські питання . Вже в ті часи зазначалося, що земства стали будовою без належного фундаменту і без «купола» – малася на увазі відсутність низової земської одиниці у волості і центрального органу земського представництва. На постійні тертя між губернаторами і земськими установами звертали увагу майже всі тогочасні державознавці, що 53 досліджували хід і наслідки земської реформи . Один з найбільш вдумливих дослідників діяльності українських земських установ В.Дорошенко зазначав, що хоча «все ж це була самоуправа, куца, але таки самоуправа», вона була «передусім панською, дворянською… Звичайно, окремі земства або поодинокі земські збори іноді ставали вище вузькокласових інтересів, але про земство як цілісність ска- 54 зати сього не можна» . Контрреформи 1889–1890 р. ще більше посилили бюрократичну опіку над земствами. Нове положення про земські установи, затверджене 12 червня 1890 р., фактично відно- вило становий виборчий принцип; змінивши майновий ценз, воно забезпечило дворянам абсолютне переважання в органах місцевого управління. Над виборними органами був поставлений чиновник від уряду – земський начальник, вводилися станові курії для ви- борців, виборність гласних від селян замінювалася системою при- значенства, створювалися губернські у земських і місцевих справах присутствія під головуванням губернаторів. Незважаючи на обмеження і табу, накладені на діяльність земств урядовими ухвалами, їхня роль у суспільно-політичному житті України виявилася помітною. Земські зібрання проводили вибори земських управ і контролювали їх роботу, затверджували місцевий бюджет, здійснювали розподіл місцевих повинностей – все це досвід, який був несправедливо забутий у радянські часи. У роботі земств брали активну участь видатні працівники україн- ської інтелігенції, її колективний портрет немислимий без висвіт- лення іноді непомітної, але вкрай важливої земської діяльності. У Херсоні за ініціативою земського діяча О. Ерделі, який невдовзі став херсонським губернатором, почалося видання першого зем- —————— 52 . . // .– ., 2001. – . 236-237. 53 ., .: . . . , - . – ., 1882; . . – ., 1884; . . .– ., 1888. 54 . // .– . .– , 1909. – . 68. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 289 ського органу «Сборник Херсонского земства», за його пропозицією 55 було засноване землеробське училище (1870) . Утім, і недоладності, створені постійними змінами в системі управління, у регіоні Південної України були особливо помітні. Швидкий промисловий розвиток тут дав несподіваний для центру результат: зразу кілька міст почали конкурувати з губернськими центрами. Насамперед це стосувалося Одеси, яка за рівнем про- мислового розвитку і торгівельного обігу вийшла на третє місце в імперії. У 1910 р. населення Одеси впритул наблизилося до півмільйона чоловік. За даними фабричної інспекції, тут було зосереджено 62,9% 56 підприємств Херсонської губернії і 53,3% робітників . Місцева іден- тичність формувалася під впливом багатьох різноспрямованих чин- ників – імперських намагань інтегрувати цей край у загально- російську систему, поліетнічного складу населення, високої питомої ваги «зайшлих», переважно вихідців із Росії, робітників у складі місцевого пролетаріату. Перехід від аграрно-ремісничого до індуст- ріального етапу тут відбувався інтенсивніше, ніж в інших районах імперії. Товаропотоки, раніше розірвані уздовж Дніпра, тепер пере- орієнтувалися на південні порти, що сприяло формуванню єдиного українського ринку. Активізація контактів із містами Заходу спри- яла послабленню російського економічного впливу. Якоюсь мірою усі ці впливи позначились і на специфічності місцевого історіописання. Новоросія, констатує О. Журба, із запіз- ненням, лише в 1830-х рр. виступила в ролі «виробника» історичної продукції. Однак це запізнення «компенсувалося» значним ступенем інтелектуалізації історичної справи і виправдалося високим рівнем наукової продукції місцевих істориків, яка відразу ставала надбан- ням не лише регіональної субкультури, а й активно включалася в загальноросійський і європейський духовний простір. Новоросійські історики «проминули» не лише бароковий, але й просвітницький і, певною мірою, романтичний науковий дискурс, відразу засвоюючи 57 позитивістські підходи до завдань історичної праці» . —————— 55 . : ( – .) // : . – . 6(7). – . 2. – ., 2001. – . 392-394. 56 1910 . – ., 1914. – . 530; 1910 .– , 1911. – . 38-39. 57 . // .– . 2. – ., 2008. – . 56. 290 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Численні ілюстрації до цієї характеристики читач знайде у вже згадуваній праці Т. Попової, присвяченій розвитку історіографічної традиції в Новоросійському університеті. Регіональна історіографія, констатує авторка, складалася й розвивалася під впливом широкого спектру факторів когнітивного й соціокультурного характеру, у зіткненні «доцентрових» і «відцентрових» сил. Як і інші регіони Російської імперії, Південна Україна не тільки являла собою специ- фічний історико-географічний конгломерат із своєю власною «істо- ричною долею», але й виступала об’єктом конкретно-орієнтованої урядової політики. Офіційна історіографічна традиція передбачала розгляд місцевої історії як проблемно-регіонального напряму за- гальноросійської історії історичної науки, причому одним з пред- метних завдань новоствореного університету вважалася організація масштабних краєзнавчих досліджень. Однак надзвичайно високий інтелектуальний рівень університетської професури сприяв роз- ширенню дослідницького діапазону, формуванню численних нау- кових шкіл, виходу у сферу теорії. Університетська наука «задавала тон соціально-економічному і культурному розвитку регіонального 58 простору, професорська корпорація створювала стиль життя» . Надзвичайно складною виявилася проблема доступності бодай початкової освіти для «робітничих низів» – вчорашніх селян. Далеко не всі підприємці, особливо в гірничозаводській галузі, опікувалися облаштуванням у робітничих селищах шкіл та інших освітніх закладів. Саме життя поставило на порядок денний формування різних регіональних моделей просвітництва. Цей різновид гро- мадської активності набував на півдні України найрізноманітніших форм, але досліджений він порівняно слабо. В Катеринославі діяло з 1872 р. Товариство опіки над жіночою освітою, яке утримувало безоплатну жіночу школу. Тоді ж виникло Товариство поширення грамоти й ремесла у Єлисаветграді; тут його діяльність сфоку- сувалася навколо функціонування «ремісничо-грамотного» училища й народної безплатної бібліотеки. Активніше діяла комісія народних читань при Одеському слов’янському доброчинному товаристві, утворена 1882 р. Збудований у місті на кошти, виділені міською думою, Народний дім мав зали для народних читань і народного театру, книжковий склад. На організованих комісією народних читаннях використовувалася навіть технічна новинка – «чарівний 59 ліхтар» (діапроектор) . —————— 58 . . , , . – . 36. 59 . . // . – 1896. – № 11. – . 89. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 291 Якщо ж говорити про мотиваційні настанови південноукра- їнського селянства пореформеного часу, то притаманний йому соціальний інфантилізм і консервативність патріархальних світо- глядних цінностей доволі часто ставали на заваді засвоєнню нових агротехнічних новацій і способів самоорганізації. Навіть ті селяни, які десятиліттями жили поруч із більш підприємливими й ха- зяйновитими сусідами-колоністами, часто були не готові запози- чувати кращі зразки агрокультури. «Пересічний український селя- нин спрощено сприймав, викривлено розумів, розцінював право, законність, порядки, спільність станових інтересів, був неспро- можний протиставити клановості та бюрократизму влади, в тому числі місцевої, що-небудь конструктивне… Внаслідок консерва- тизму світоглядних цінностей селянство не спромоглося повною мірою оцінити і належним чином використати можливості ринку, надані (хоч і з суттєвими обмеженнями) економічні та громадянські права… Селяни виявлялися морально й психологічно неготовими до 60 політичної діяльності навіть на рівні села та волості» . По-іншому сприймали зміни політичної реальності представ- ники інтелігенції, що поволі звільнялися від настроїв соціального інфантилізму і поповнювали ряди протестних рухів. Український Південь не залишився осторонь ідей українського народолюбства, які тут внаслідок високої питомої ваги росіян химерно сполучалися з постулатами російського народництва. Доставкою герценового «Колокола» через одеський порт опікувалося революційне агентство, виникле наприкінці 1862 р. Тимчасовий одеський генерал-губер- натор Е. Тотлебен, аналізуючи наприкінці 1879 р. відносини між «соціал-революційною та українофільською партією», зазначав, що «українофільська партія має значний вплив на соціальний рух у Росії», з «українофілів» виходять відмінні «народники». Уже в 1870-х рр., констатувала у своїх спогадах С. Єгунова-Щербина, в одеській українській громаді визначилися «ліві» і «праві». У «правих» помічалася значна національна нетолерантність, тоді як «ліві» були далеко більш інтернаціональні у своїх симпатіях та антипатіях. Наскільки своєрідними були метаморфози еволюції народниць- кого світогляду у його південноукраїнському варіанті, С. Світленко показав, зокрема, на прикладі народників з Катеринославської губернії братів Жебуньових. П’ятеро синів великого землевласника, що володів 5000 десятин землі у маєтках Олександрівського та —————— 60 . . ( – .) // . – 1999. – № 3. – . 23-33. 292 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Павлоградського повітів, і його племінники спочатку захопилися ідеалами етичного й соціального народництва, що згодом набрали соціально-революційних форм. Надалі кожен з братів шукав влас- ний шлях «ходіння в народ», еволюціонуючи хто у напрямі по- міркованого культурництва, а хто у напрямі російського соціального народництва чи українського національного руху. Пройшовши через арешти і тривалі тюремні «відсидки», вони, однак, не зуміли порозумітися з тими, на кого була розрахована їхня пропаган- дистська діяльність. Показовим у цьому плані було зізнання С. Жебуньова у листі до В. Короленка: «Останнім часом я прийшов до такого висновку: революційні ідеї, потрапляючи в народну не- культурну масу, породжують хуліганствуючих нігілістів. Виходу з 61 теперішнього становища я не знайшов» . Свої шляхи виходу з ситуації, що створилася, шукала і ліво- радикальна інтелігенція, значна частина якої опинилася під впли- вом модного наприкінці ХІХ ст. марксизму. Свою опору вона бачила в робітничому класі. Симптоматично, що перша в країні револю- ційна робітнича організація була створена саме в Одесі 1875 р. – це був Південноросійський союз робітників на чолі з Є. Заславським. Надалі марксистські гуртки виникали спонтанно, тяжіючи до пере- творення у політичні партії, але ті, що діяли у південній Україні, були неукраїнськими. Паралельно, як і слід було чекати, акти- візувалися ультраправі угруповання різних мастей, активно під- тримувані владою. Неважко було передбачити, що революція, яка почалася на початку 1905 р. після розстрілу мирної робітничої демонстрації у Петербурзі, матиме потужне відлуння у південноук- раїнських містах. Уже на початку 1905 р. в Одесі відбулися масові антиурядові виступи. Водночас активізувалися й чорносотенці. У квітні–червні місто охопили масові страйки. Напруга ще підсилилася, коли 27 червня – 1 липня (14-18 червня) 1905 р. в одеській гавані стояв повсталий броненосець «Потьомкін», команда якого дістала під- тримку місцевих революціонерів. Страйк переріс у безчинства (підпал портових споруд, пограбування складів, суден, магазинів), які були придушені урядовими військами. Після оголошення Мані- фесту 17 жовтня 1905 р. в Одесі протягом п’яти днів при потуранні влади тривав єврейський погром, у ході якого було вбито більше 300 осіб, зруйновано 1400 будинків, постраждало більше 40 тис. осіб. Одразу після погрому значна частина одеських євреїв емі- —————— 61 . V – . – , 2007. – . 72, 100, 205-222. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 293 грувала. 19 (6) листопада 1905 р. в місті було створено раду робітничих депутатів, яка керувала політичним страйком на під- тримку повсталих робітників Москви. Під час революції в Одесі з’явилися профспілки, у т.ч. перша в Російській імперії профспілка моряків – «Реєстрація суднових команд» (створена в серпні 1905 р.). Реакцією царизму на події першої російської революції 1905– 1907 рр. (в Україні епіцентром подій стало Горлівське збройне повстання) було чергове повернення до практики тимчасових генерал-губернаторств. Майже нічим не обмежені повноваження генерал-губернаторів створювали можливість швидкого реагування на будь-які прояви революційного руху і негайної розправи з «бунтівниками». Впродовж 1905–1908 рр. генерал-губернаторства були відновлені або запроваджені в Одесі, Миколаєві, Харкові, Кременчуку, Сумах, Феодосії. На території Південного гірничоза- водського району Донбасу у 1906–1907 рр. існувало генерал- губернаторство із центром у Юзівці. В. Шандра, однак, вважає, що, виходячи з інтересів влади, Донбасу варто було приділити більше уваги: «через південно-східний край імперія ніби «переступила», а відтак він ставав «сірою зоною, упорядкування якої лишалося «на 62 потім» . Значний дисбаланс в управлінні краєм вносило створення на додаток до наявного адміністративно-територіального устрою відомчо-територіального поділу у вигляді гірничих, учбових, пош- тово-телеграфних, військових, митних, жандармських та інших округів. Посилення централізації в управлінні супроводилося реформу- ванням системи політичного розшуку. Оскільки губернські жан- дармські управління уже не справлялися із завданнями поперед- ження революційних виступів, згідно з указом від 12 серпня 1902 р. створювалася мережа нових підрозділів політичної поліції – т.зв. охоронних відділень. Ставка при цьому була зроблена на витончену провокацію, таємне стеження тощо. В Україні діяло 10 охоронних 63 відділень – понад чверть від їх загальної кількості в імперії . Гіперцентралізм, який відтворювався на всіх етапах розвитку Російської держави, не рятував від безладдя на управлінському рівні. Хаос створювався передусім зосередженням у руках губер- наторів і розпорядчих, і наглядових функцій. Російські правники неодноразово фіксували «нездорове сполучення непоєднуваного», —————— 62 . : - ( V – .). – ., 2015. – . 31-32. 63 « » ( – .). – . . – ., 1999. – . 23. 294 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі вбачаючи парадокс у тому, що губернатор мав здійснювати функції нагляду за тими установами і посадовими особами, щодо яких він 64 мав право адміністративної юстиції . Чим більше російський уряд намагався сконцентрувати у своїх руках всі важелі управління, тим швидше ішов процес розбалансування владних функцій, прово- куючи регіональні і місцеві органи управління на позазаконні розпорядження, приписки тощо. Чинником негативного впливу на стан політичної культури виявилася й розпочата 1906 р. аграрна реформа, яка увійшла в історію під назвою столипінської. Самодержавство стало на шлях руйнування общини як форми надільного селянського землекорис- тування, зробивши ставку на «сильного господаря». Заохочення хутірської та відрубної системи із закріпленням селянських наділів у приватну власність супроводилося активною переселенською полі- тикою. У Південній Україні реформа мала свої особливості: казенних земель тут було мало, селянський банк не міг ефективно працювати за умов засилля поміщицького землеволодіння. Утім, можливістю виходу на відруби на Катеринославщині скористалися 93,8% гос- подарств. Це створило певний простір для агропромислових нова- цій, позначилося на зростанні врожайності. Але велика кількість незайнятих земель закріплювала екстенсивний характер вироб- 65 ництва . Складовою частиною стратегії столипінського «заспокоєння» країни після бурхливих подій революції стала пропаганда войов- ничого націоналізму, спрямована своїм вістрям проти будь-яких протестних настроїв. Наочне уявлення про те, що в дійсності являла собою майже нічим не обмежена влада градоначальника, може дати обстановка в Одесі в період управління нею генералом І. Толмачовим (з січня 1908 по жовтень 1911 р.) За його сприяння фактично вся влада в місті належала чорносотенцям. Навіть за умов беззаконня, притаманного царській Росії загалом, «толмачовщина» сприймалася як унікальне поєднання всевладдя «Союза русского народа» з соці- альним цинізмом, провокаціями, «зубатовщиною» на виробництві. Жорсткий охоронно-консервативний курс місцевої влади орієнту- вався на настрої люмпенства, апелював до низьких інстинктів, розпалював ксенофобію. Навіть університет перетворився на запо- —————— 64 ., .: . . . – . 2. – , 1898. – . 449; . . .– . 1. – ., 1910. – . 358. 65 . - .– . 52-56. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 295 відник чорносотенства, наслідком чого стала кривава розправа поліції з учасниками студентської сходки у грудні 1908 р., в ході якої один студент загинув. Відділ «Союза русского народа» видавав в Одесі власну газету «За царя и родину». Після того, як у лютому 1908 р. голова одеського відділення СРН О. Коновніцин був удостоєний аудієнції Миколи ІІ і дістав з його рук у подарунок царський портрет, П. Столипін різко змінив своє ставлення до чорносотенців Одеси. Якщо ще у квітні він характеризував їх діяльність як «шкідливу», то у 1909 р. в листі до градоначальника І. Толмачова він констатував заслуги чорносо- тенців у придушенні революційного руху і просив його «зберегти доброзичливе ставлення до цієї організації, подальше існування якої 66 аж ніяк не можна вважати зайвим» . Особливість Російської імперії як жорстко вибудуваної владної ієрархії полягала у тому, що всі реформаторські зусилля правителів у кінцевому рахунку зводилися до побудови «суспільства як дер- жавного заходу» (формула Д. Гайєра). У Європі вже в часи серед- ньовіччя складалися механізми протистояння станового регіона- лізму державному централізмові. В Росії стани лишалися аморф- ними, а провінціалізм незмінно асоціювався із невиразністю й вторинністю. «Інститут петербурзької автократії, після короткого, але вкрай напруженого реформаторського сеансу доби Александра ІІ, виявив себе абсолютно нездатним до якогось бодай частинного самонавчання-самовдосконалення і застиг у драматичній за своїм історичним характером тотальній незворушності, яка за тих умов могла означати лише стрімке наближення тотальної катастрофи 67 цього інституту» . На стані причорноморського регіону виразно позначалось те, що Південна Україна більшою мірою, ніж будь-яка інша частина Украї- ни, залежала від дії міжнародних факторів. Війни 1911–1913 рр. – спочатку італо-турецька, а потім дві балканських – завдали від- чутного удару економіці. Закриття Дарданелл в квітні-травні 1912 р. відрізало цілий ряд підприємств від джерел сировини, негативно позначилося на стані торгівлі. Майже наполовину, попри добрий врожай 1912 р., скоротився хлібний експорт. Варто, однак, визнати, що вирішальним фактором впливу на політичну культуру населення Південної України були не стільки —————— 66 « ». 1917 . – – , 1929. – . 223-242. 67 . – ? // .– 1997. – № 1-2. – . 141. 296 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі реформаторські чи контрреформаторські зусилля, які йшли згори, скільки своєрідні умови життя на пограниччі, ускладнені бурхливим натиском індустріалізму на звичні умови життя. Складне пере- плетення процесів прискореної урбанізації Донбасу та його куль- турної маргіналізації – явище, яке, по суті, не має аналогів у світовій історії і заслуговує на поглиблені дослідження саме в ключі сумісності/несумісності асиміляційної політики центру зі зведенням регіональними елітами соціальних і культурних бар’єрів. Один з найбільш вдумливих аналітиків специфічності Донбасу, професор історії Університету Індіана (США) Гіроакі Куромія точно підмітив, що особлива регіональна ідентичність, що формувалася у цьому порубіжному регіоні, «не може бути легко підпорядкована національним ідентичностям – українській чи російській». Ситуація з Донбасом, доводив він, «демонструє концептуальну небезпеку надмірного зосередження на нації та/або класі за рахунок усіх інших ідентичностей». Відмінності між українцями та росіянами в Донбасі часто були розпливчастими, нечіткими. Подібності в їхніх звичаях та мовна близькість зробили їхні самоідентичності амбіва- лентними. Корені привабливої сили Донбасу Куромія відшукує у «негативній свободі» окраїнних земель, у «незалежному мисленні вільного степу». «Упродовж усієї своєї історії Донбас, вважав він, був утіленням свободи, і саме ця свобода визначила вкрай брутальну й 68 жорстоку політичну історію Донбасу» . На переконання Куромії, Донбас і в радянські часи залишався економічною та політичною проблемою для Москви. Його мешканці поводилися як люди межової території – так, ніби це надукраїнська, антиметропольна козацька земля. «Як говорив Троцький, Донбас був землею, якої усі повинні 69 були боятися» . Процес формування у Південній Україні «надійної інфраструк- тури українського націотворення» на матеріалах початку ХХ ст. простежила Г. Турченко. Міф про козацьке минуле, доводить вона, істотно впливав на формування національної свідомості – адже частина місцевого населення, особливо в межах колишніх Запо- розьких вольностей і Азовського козачого війська, були прямими нащадками запорожців, а переселенці, спостерігаючи за ними, швидко проймалися духом вільнолюбства. І хоч на політичній арені —————— 68 . . - . 1870– 1990- . – ., 2002. – . 17-18, 87-90. 69 . є : ? // . . . .– , 2002. – . 541-554. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 297 Півдня український національний рух мав сильніших конкурентів, ніж його представники в інших регіонах України (тут були сильні відділення загальноросійських політичних партій, а напередодні Першої світової війни гучно заявили про себе кримськотатарський, єврейський, польський, вірменський, грецький та інші національні рухи), в регіоні діяли осередки українських національних партій, «Просвіти», розвивався український театр. Щоправда, місцева регіо- нальна ідентичність «перебувала у досить складних відносинах до 70 національної свідомості» . Ситуацію різко змінили революційні катаклізми початку ХХ сто- ліття. Тенденція до політизації концепту «Южная Россия» вперше виявилася у контексті революції 1905–1907 рр. – саме тоді в Одесі виникла ідея створення Південноросійської чи Чорноморської рес- публіки – з включенням до її складу також Криму, Волині й Поділля. Регіональна ідентичність, що у цей час формувалася, виявилася неоднозначною у ставленні як до російської, так і до української національної свідомості. На позиції регіонального (місцевого, тери- торіального) патріотизму переходили представники різних верств населення, включно з частиною чиновників, що вимагали для себе ширших повноважень. Заклики до децентралізації, зміни політич- ного ладу імперії та встановлення особливого статусу Півдня тут звучали гучніше, ніж в інших регіонах. Корінним інтересам укра- їнського національного руху вони не суперечили. Тому терито- ріальну ідентичність регіону дехто з фахівців (Д. Чорний) вважають «перехідною сходинкою» до формування нової національної само- 71 ідентифікації міської людності . Складний клубок конфліктів, які відбувалися на терені України впродовж 1917–1920 років, нелегко розплутати навіть зараз, через майже 100 років. Тут одночасно відбувалося кілька різних за своїм характером революційних процесів. Соціальну революцію репрезен- тувала боротьба селян за землю, робітників – за контроль над виробництвом і поліпшення умов праці, усієї демократії – за при- пинення ненависної війни. Гострий політичний конфлікт, що по- чався з боротьби за владу між органами Тимчасового уряду і радами робітничих і солдатських депутатів, продовжувався у формі крово- пролитної громадянської війни між білими і червоними, ускладненої —————— 70 . ( – .). – , 2008. – . 73-105. 71 . : // . – 2010. – . .– . 79-80. 298 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі іноземними втручаннями. На цьому фоні розгорталася українська революція, стрижнем якої було обстоювання національних прі- оритетів і прагнення утвердити українство як суб’єкт політичного процесу. До цього слід додати, що і в самому національному русі теж виявилися гострі суперечності між лівими і правими силами, які особливо давалися взнаки наприкінці 1918 і у 1919 році. На думку І.Кураса та В. Солдатенка, термін «регіоналізм» цілком придатний для характеристики ідейно-політичних орієнтацій насе- лення окремих регіонів України, які у конкретних умовах 1917– 1920 рр. створили феномен примату, першочерговості регіональних інтересів над загальнонаціональними. Відповідні дії не лише часто розходилися із загальнонаціональним вектором розвитку, але й виливались у досить гостру, навіть конфліктну суперечність з ним. Наслідком стала заплутана логіка внутрішнього конфлікту між соборництвом і регіоналізмом. Тугий клубок взаємовиключних інте- ресів зумовив надзвичайну складність протікання національно- 72 суспільних процесів і створив загрозу сепаратистських рецидивів . Південній Україні історією судилося стати одним із важливих ареалів Української революції. Саме за часів Центральної Ради почалася інтенсивна інтеграція Півдня в єдиному національно- територіальному комплексі України. Цій меті, зокрема, була під- порядкована розпочата нею адміністративно-територіальна рефор- ма, в якій вперше враховувалися історичні, господарські і соціально- політичні особливості регіонів. Упродовж нетривалого періоду геть- манату Скоропадського історичним фактом стала політична пере- орієнтація південноукраїнського регіону на столицю України – Київ. «З офіційних документів і масової свідомості починає зникати стара назва південноукраїнського регіону «Новоросія», що закріпилася за краєм ще з часів Катерини ІІ. Місцеве населення незалежно від політичних поглядів і національно-культурних орієнтацій усе біль- ше усвідомлювало, що територія трьох губерній – Херсонської, Катеринославської та Таврійської – є невід’ємною частиною Украї- ни». Українська національна ідея вийшла за межі вузького кола національної інтелігенції у значно ширшу верству «хліборобів» – заможного селянства й поміщиків. Спроба впровадити на цьому ґрунті громадянсько-територіальну (а не етнічно орієнтовану) мо- дель нації означала формування умов для узгодження громадян- 73 сько-територіальних і національно-культурних ідентичностей . —————— 72 . ., . . , , (1917– 1920 .). – ., 2001. – . 5. 73 . . – . 82. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 299 Водночас намітилася й інша, антиукраїнська за змістом, тен- денція. Під час Першої світової війни у південний регіон із західного перебазувалися багато підприємств і установ, тут з’явилися тисячі біженців. Культурний простір регіону швидко трансформувався у політичний, чому значною мірою сприяла полеміка між Тимчасовим урядом і Центральною Радою щодо статусу і територіальних меж України. У цей час концепт «Южной России» відігравав роль про- тиваги автономістським устремлінням українців – створений у Києві «Союз югороссов» протиставляв принципу національного самови- значення України гасло місцевого територіального самоуправління в рамках «Південної Русі». Хоч на той час ця ідея і не набула великого розголосу, вона може розглядатися як попередниця виразного дис- танціювання південних і східних губерній від київського центру в особі Центральної Ради. Тісні економічні зв’язки з центральними губерніями Росії продиктували й алгоритм відмежування – біль- шовики Сходу і Півдня взагалі відмовилися від принципу націо- нального самовизначення на користь територіально-економічного принципу. Компромісний варіант (донецько-криворізька автономія у складі «південноросійської Української республіки як частини Всеросійської Федерації Радянських Республік»), запропонований М. Скрипником, для радикальних комуністів був настільки ж не- прийнятним, як і для українських та російських націоналістів. Настрої у зросійщених містах досить точно охарактеризував Д. Дорошенко: «Це все були елементи, які зжилися з російською культурою, виховалися в ній, дорожили нею, були перейняті загаль- норосійським патріотизмом, поділяли загальноросійські ідейні стремління. Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на Україні за якусь «національну меншість», а в обмеженні російських культурних впливів і зрості українства бачили упадок культури взагалі. Та виокремити всіх цих людей в якусь осібну національність було тяжко ще й тому, що сьогоднішній «руський» чи «малорос» міг завтра національно усвідомитись і стати вже українцем. Навпаки, сьо- годнішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на «український націоналізм» як на щось реакційне, вороже інтересам 74 «трудових мас» і вступав з українським рухом у боротьбу» . На різноманітних проявах регіоналізму, ваганнях «між нацією й імперією», джерела яких сягають у Південній Україні часів грома- дянської війни, фокусує увагу А. Мальгін. Події 1917–1920 рр., доводить він, не тільки вивели назовні класові й національні супе- речності в тодішньому українському суспільстві, але й розкололи —————— 74 . 1917–1923. – . 1. – , 1932.– . 270-271. 300 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Україну на фактично ворожі території, які нерідко ставали базами протилежних за своєю спрямованістю суспільно-політичних рухів. У виразних проявах сепаратизму він бачить «віддзеркалення склад- них процесів освоєння цих земель у попередні часи». Спрощеному уявленню про те, що більшовизм був принесений в Україну на багнетах із півночі, автор протиставляє аналіз появи «двох Україн», які, у свою чергу, розпадалися на міріади дрібних «Україн», які не знаходили взаєморозуміння у відносинах між собою. Одеса, при- міром, не тільки не виявляла прихильності до спроб «українізації», але й стала на якийсь час столицею антибільшовицької Росії. Це виявилося, зокрема, в досягнутій угоді між Директорією, Союзом відродження Росії і французьким командуванням про поділ зони майбутньої французької окупації на дві частини, причому весь Південь (під назвою Південноросійського краю) мав лишитися під 75 управлінням російської влади . Отже, процеси глибокої внутрішньої трансформації, в які ви- явився втягнутим український Південь, були надто суперечливими. У ході революції тривала і часто вирішувалася на полі бою давня суперечка про те, хто – Росія чи Україна – має більше історичних прав на цей регіон. З встановленням влади А. Денікіна процес інтеграції регіону в єдиний український національно-територі- альний комплекс був призупинений. Надалі Південна Україна стала ареною змагань двох політико-ідеологічних режимів – білогвар- дійського і радянського, яких об’єднувало негативне ставлення до української ідеї та суверенітету України. Але, змушені рахуватися з суспільними настроями, більшовики зрештою визнали належність Півдня Україні. Козацькі традиції загалом відповідали соціопсихологічній на- лаштованості «низів» українського соціуму на відкрите протис- тояння владі та її провідникам на місцях. Антиукраїнська налаш- тованість як Тимчасового, так і більшовицького урядів посилила антиросійські настрої на Півдні України до такої міри, що навіть уряд гетьмана Скоропадського сприймався як проросійський. Поява в південних степах сформованого в Галичині корпусу Українських січових стрільців, які дислокувалися в околицях Мелітополя, а потім в Олександрівську й Єлисаветграді, сприяла активізації місцевих воєнізованих частин, які називали себе вільними козаками чи гайдамаками. Командир корпусу Січових стрільців В. Габсбург, який під псевдонімом Василь Вишиваний вже приміряв на себе —————— 75 . : .– , 2005. – . 69-70, 79. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 301 гетьманське спорядження, у своїх мемуарах зазначав, що традиції українського козацтва виявилися у цьому регіоні напрочуд живими і «кожний гордиться тим, що він із вільного козацького роду». Ідея проголошення Василя Вишиваного гетьманом України дістала чи- мало прихильників серед місцевої військової й політичної еліти – на їхню думку, це могло б збалансувати німецькі й австрійські впливи в Україні, ліквідувати «російсько-німецький» режим Скоропадського, приєднати до України Галичину. Такі настрої надзвичайно усклад- 76 нили контакти корпусу Січових стрільців з окупаційною владою . У вирі національної революції 1917–1920 рр. відродився навіть старовинний запорозький звичай називати свого провідника бать- ком. Відлунням запорозької «стихії» можна вважати відсутність чітких політичних орієнтацій у середовищі місцевої «отаманщини». Девізом махновського руху, приміром, був «захист України від Денікіна, проти білих, проти комуністів, проти усіх, хто нападає на 77 Україну» . Заслуги махновців у розгромі денікінщини незаперечні, хоч не можна не бачити й того, що цей масовий рух став додатковим фактором дестабілізації внаслідок нереалістичності проголошува- них його лідерами цілей, відсутності виразно окресленої політичної програми, нерозбірливості у методах боротьби. Питання про те, «чи існував генетичний зв’язок між запорозьким козацтвом і махновщиною, між Військом Запорозьким Низовим і Революційною повстанською армією (махновською)» поділило істо- риків на два табори. Для одних (В. Дубровський, О. Скирда) одно- значно позитивна відповідь на нього очевидна, для інших (Л. Винар) 78 збіги тут лише випадкові . Але, очевидно, мав рацію відомий діяч українського національного руху І. Мазепа, зауважуючи, що «істо- рики знайдуть у махновському русі немало рис, типових для наших 79 давніх запорожців» . Г. Турченко знаходить чимало аргументів на користь «запо- розької» теорії махновщини, хоч і застерігає, що свою спорідненість із козацькою традицією махновці не афішували, «відчуваючи її як щось невловиме, але цілком реальне». Межі махновського району приблизно співпадали з кордонами Запорозьких Вольностей. Схожим був принцип комплектування війська – територіальний із —————— 76 є . .: Snyder T. The red prince: the secret lives of a Habsburg archduke. – New-York, 2008. 77 .: . . : - // . – 1990. – № 4. – . 112. 78 . . – . 268. 79 . . – . . – [ . .], 1951. – . 136-137. 302 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі переважно добровільним характером вступу. Виборність команд- ного складу, перерозподіл військових трофеїв, самобутня військова тактика із застосуванням маневру непрямих дій, акценти на «волі» у політичній риториці, співпадіння ціннісних орієнтацій – все це збли- 80 жує махновців із козацькою традицією . Хоча романтична селян- ська утопія, на якій базувався ідеал махновської суспільної системи, як і все перелічене вище – виразні ознаки анархо-комунізму, який визначав обличчя махновщини значно більшою мірою, ніж ко- зацька спадщина. Показовим у цьому плані стало використання формул федерації – у такий спосіб вочевидь «спрацьовувала» за- кладена у вітчизняний менталітет інерція автономізму. Позиція місцевих більшовицьких організацій, особливо тих, які діяли у східних і південних районах, формувалася на засадах дистанціювання від Центральної Ради як «буржуазного органу». Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як на- лежне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п’ятьма губерніями; в усякому разі жодних протестів з цього приводу з їхнього боку не пролунало. Пленум обласного комітету Рад Донецького і Криворізького ба- сейнів 17 листопада схвалив постанову про доцільність «залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Росій- ської республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної самоврядної області». Аналогічна резолюція була прийнята на загальних зборах харківської Ради. І. Курас та В. Солдатенко оці- нювали ці ухвали у контексті «явного сепаратизму», виявленого більшовицькими лідерами регіону в питаннях партійного будів- 81 ництва . Повалення самодержавства і намагання Центральної Ради по- ширити свою юрисдикцію і на південні губернії дали потужний поштовх прагненням до регіоналізації та автономізації політичного життя. В Одесі вже влітку і восени 1917 р. дістали поширення гасла повернення їй статусу «вільного міста» за моделлю «порто-франко», причому йшлося тепер не про якісь привілеї економічного ха- рактеру, а про політичні пріоритети. Ідеї самостійного статусу обговорювалися у Миколаєві; у Херсоні справа дійшла до проекту Херсонської республіки. На кінець 1917 р. в Одесі сформувалися два основні підходи до визначення політико-правового статусу міста. Коаліційний комітет —————— 80 . . – . 268-272. 81 . ., . . , , . – . 42-43. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 303 охорони революції, підпорядкований українському уряду, вважав Одесу невід’ємною частиною автономної Української Республіки. Органи міського самоврядування чітко свою позицію не сфор- мулювали. Що ж до представників рад робітничих, солдатських і матроських депутатів, в яких домінували більшовики й російські есери, то оголошення Центральною Радою верховенства своєї влади над дев’ятьма губерніями, у тому числі Херсонською, визнавалось ними незаконним і таким, що суперечить принципам революційної демократії. Зрештою переміг радянський варіант вільного міста 82 Одеси, але до його юридичного оформлення справа не дійшла . Тенденції до регіоналізації та автономізації політичного життя у регіоні Південної України у 1917 р. на прикладі Одеси простежила 83 німецька дослідниця Т. Пентер . Зокрема, вона показала, чому від категоричного несприйняття ідеї «Одеса у складі УНР» регіональна еліта хитнулася убік «твердої влади» Центральної Ради. Люди вто- милися від невизначеності й нестабільності, і ідея «вільного міста» за цих умов уявлялася прийнятним компромісом, особливо в контексті можливості вирішення статусу міста й округи Всеукраїнськими установчими зборами. При цьому паралельно розроблялися дві програми – максималістська й мінімалістська. Перша передбачала для Одеси статус адміністративної одиниці, яка могла увійти до федеративної Російської республіки на умовах рівноправності. Друга акцентувала увагу на автономному статусі міста у складі УНР. Для німецької дослідниці не є секретом той факт, що у концепту «Одеса – вільне місто» було багато незгодних. Але вона виразно бачить витоки гіпертрофованого патріотизму/егоїзму одеситів як чинника їхньої ментальної еволюції. У претензіях Києва на роль новопосталої столиці УНР вони побачили загрозу применшення економічної й політичної ваги Одеси (аж до побоювання, що «з першого місця її пересунуть на друге»). Оскільки підготовлений авторитетною комісією міської Думи проект «Положення про Одесу – вільне місто» містив ряд контроверсійних тверджень (зокрема, щодо статусу російської мови та єврейського соціаліста на чолі Просвіти), Центральна Рада мала підстави для його принципового неспри- йняття. Ревком, утворений в Одесі після одержання звістки про жовт- невий переворот у Петрограді, висловився проти намагання —————— 82 . . : // . – 2013. – № 1. – . 80-91. 83 Penter T. Odessa 1917: Revolution an der Peripherie. – Köln, 2000. 304 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Центральної Ради утвердити свій суверенітет над півднем України і заявив про намір створити «окремий штаб для Херсонської губернії та Півдня і, таким чином, привести до створення федеративної республіки за зразком Північно-Американських Сполучених Шта- тів». Ідея перетворення Одеси у «вільне місто» виникла знову, але думки розділилися в питанні про те, чи має бути вона вільним містом УНР чи Російської Республіки. Питання вирішилося силою зброї: більшовики після збройного повстання і триденних боїв із силами Центральної Ради 17 січня 1918 р. встановили в місті свою владу і сформували власний раднарком. Цей день вважається початком існування Одеської республіки – регіонального радян- ського утворення, яке, крім Одеси, поширювало свій вплив на прилеглі до неї частини Херсонської і Бессарабської губерній. Одеса була проголошена «незалежною державною одиницею у складі радянської республіки». Такий стан тривав до 14 березня – дня, коли Одесу окупували німецькі війська. Надалі ідея федерації була незмінно присутня в українському політичному дискурсі, але її «наповнення» змінювалося під тиском обставин. ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (березень 1918 р.) з огляду на наступ німецьких військ проголосив незалежність України, але висловився за її власний федеративний статус – «об’єднання всіх радянських об’єднань – вільних міст і республік як автономних 84 частин Української Федеративної Радянської Республіки» . Така формула відобразила складний пошук компромісів між централіст- ськими і відцентровими тенденціями, ускладненими реаліями ні- мецького наступу. На цей час автономне існування Донбасу і Криворіжжя уже стало фактом – у кінці січня 1918 р. було проголошено створення Донецько-Криворізької республіки. Якоюсь мірою на рішення про її виділення вплинули ілюзії частини місцевих працівників щодо того, що цей акт створить формальні перешкоди для окупації німцями східних регіонів як непідконтрольних владі Центральної Ради. Але значно більшою мірою воно відбивало заперечення національного принципу у будівництві радянської федерації: місцеві більшовики бачили її федерацією не радянських республік, а економічно спо- ріднених областей. Раднарком РСФРР не визнав ДКР ні самостійною —————— 84 ( 1917 – 1918 .). .– ., 1962. – . 70-71. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 305 республікою, ні частиною Російської Федерації, а саме її відок- 85 ремлення оцінив як «шкідливе» . У березні тодішній голова більшовицького уряду України М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки. Прецедент, однак, було створено, і нині, вже не вперше, знаходиться чимало бажаючих реанімувати мертвонароджену ідею з метою надання бодай якоїсь легітимності відвертому сепара- тизмові. Не варто, зрозуміло, зовсім відкидати вплив атмосфери «вільного степу» на ментальні уподобання мешканців Півдня. Але значно більшою мірою на них впливали ті специфічні умови, в яких відбувався процес модернізації регіону, починаючи з кінця ХІХ сто- ліття. І царський, і ще більшою мірою радянський режим у гос- подарському освоєнні цього регіону робили ставку на заохочення міграційних процесів, створюючи для мігрантів певні преференції у наданні роботи й житла. Природа й корисні копалини Півдня забезпечували більш високий життєвий рівень у цьому регіоні порівняно, приміром, з аграрними областями центру Росії, а швид- кий індустріальний розвиток стимулював постійний притік про- мислових робітників. Пізніше сюди, у «теплі краї», потягнулися вій- ськові та інші високооплачувані пенсіонери з півночі та сходу Росії. Зрозуміло, що процеси зросійщення ішли паралельно з процесами модернізації, навіть випереджаючи останні за темпами. Стрімка індустріалізація Донбасу спричинила значні зміни в етнічній структурі місцевого населення. За даними перепису 1897 р., в гірничозаводській промисловості Донбасу росіяни становили 74% робітників, українці – 22%, в металургії – відповідно 69 та 20,2%. Слід, однак, мати на увазі, що дані про етнічний склад місцевого населення умовні й приблизні – матеріали перепису 1897 р. не містили графи «національність». Переписні листи мали графи «віросповідання» й «рідна мова»; на основі їх зіставлення і вираховуються відповідні співвідношення. Утім, навіть такі, доволі приблизні, дані переконливо свідчать про те, що російсько- українська мовна асиметрія сформувалася по лінії «місто – село». Якщо міграційні процеси й породжували напруженість, то не стільки у відносинах українців і росіян, скільки у відносинах мігрантів і місцевого сільського населення. У промисловій сфері і цих перешкод не було. Але взаємодія українців і росіян здійс- нювалася практично без участі гуманітарної інтелігенції. Елітні прошарки суспільства були представлені переважно технічною —————— 85 . – . 112. 306 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі інтелігенцією, технологічні відносини домінували й у міжлюдських контактах. Ідея антиукраїнського сепаратизму (термін Ф. та Г. Турченків) на півдні України виявилася, принаймні на елітному рівні, настільки міцно закоріненою, що місцеві республіки виникали і на радянській платформі. З 17 січня по 14 березня 1918 р. проіснувала Одеська республіка, про яку йшлося вище. Т.зв. Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, що функціонувала у цей час, теж мала власний раднарком. Радянська Республіка Тавриди була про- голошена 19 березня і проіснувала до 30 квітня 1918 р. Те, що до складу Республіки Тавриди було включено три північні (позакримські) повіти, не влаштовувало Москву, яка побоювалася конфлікту з Німеччиною і звинувачень у порушенні Брестського миру. 22 березня ЦВК рад Таврійської губернії обмежив територію Радянської соціалістичної республіки Тавриди п’ятьма повітами. 4 квітня новостворена республіка була визнана Раднаркомом РСФРР. Втім, вже 19 квітня німці, порушивши умови Брестського миру, почали окупацію Криму. На цей час ефемерна влада Рес- публіки Тавриди втрачала рештки свого впливу. Члени уряду намагалися врятуватися втечею, але 24 квітня потрапили до рук 86 повсталих кримських татар і були розстріляні . У ході боротьби більшовиків за Крим була зроблена ще одна спроба оформлення сурогату радянської державності – у вигляді Кримської соціалістичної радянської республіки (квітень–червень 1919 р.). Ця друга спроба значною мірою була запобіжним заходом проти можливих претензій України на територію Криму. Фор- мально Кримська республіка проголошувалася як самостійна. Втім, прийняте політбюро ЦК РКП(б) 28 травня рішення розставляло всі крапки над «і», чітко наголошуючи, що кримський уряд «діє на правах губвиконкому, підпорядковуючись ВЦВК і відповідним нар- коматам за належністю, а обласний партійний комітет прирів- 87 нюється до губкому» . Отже, мають рацію П. Гарчев та В. Овод, коли оцінюють Кримську радянську республіку 1919 р. як створене 88 «зверху», фіктивне, буферне утворення . —————— 86 . 1917–1920 .– , 1969. – . 87-88. 87 . .– . 1. – , 1988. – . 57. 88 . ., . . 1919 . // . – 1994. – № 4. – . 30. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 307 Трагічною виявилася доля Бессарабії, де новоутворений крайо- вий орган – «Сфатул Церій» – проголосив у грудні 1917 р. Молдавську Народну Республіку у складі Російської Федеративної Демократичної Республіки. Центральна Рада погодилася співпрацювати зі «Сфатул Церій» і навіть вітала утворення МНР. Видимість співпраці задля «боротьби з більшовицькою анархією» тривала доти, доки керів- ництво новоутвореного молдавського парламенту не прийняло рішення про запрошення румунських військ для забезпечення «належного порядку» в Бессарабії. Як вважають автори праці про кордони України В. Боєчко, О. Ганжа та Б. Захарчук, «фактично з утворенням МНР було розіграно політичний фарс, щоб замаскувати плани приєднання Бессарабії до «Великого королівства». Румунія, яка давно претендувала на землі Бессарабії і вважала молдаван румунами, негайно скористалася «запрошенням». За два з полови- ною місяці (з кінця грудня 1917 по лютий 1918 р.) Бессарабія була 89 зайнята румунськими військами . 9 квітня 1918 р. було оголошено про об’єднання Бессарабії з «матір’ю-Румунією». І хоч українські уряди постійно наголошували на незаконності акту «умовної злуки», такий стан тривав до 1940 року. Більшовики при владі виявилися кращими психологами, ніж їхні попередники – вони вдало експлуатували «революційний синдром», поєднавши його з притаманним російській політичній думці месі- аністським началом. Зруйнувавши й ті слабкі паростки громадян- ського суспільства, які давали про себе знати в імперських умовах (громади, асоціації виробників, церкву, просвітницькі структури тощо), вони замінили їх подобою громадянської релігії зі ставкою на «мобілізаційне підданство» і експлуатацію ідей державного патер- налізму й зрівнялівки. «Більшовики, – зауважує російський соціолог Ю. Прозорова, – перебували під сильним впливом традиційного комплексу держави, церкви й суспільства, який вони ідеологічно відкидали, але який дістав відображення у марксистсько-ленінській доктрині, централізованому бюрократичному правлінні й суворому соціальному контролі. Дореволюційні структури патримоніального правління, цезарепапістської держави й церкви втілилися у новій комуністичній версії поєднання «релігії», держави й суспільства при встановленні ідеологічної одноманітності у сфері культури, обме- женні диференціації структур свідомості й відсутності публічної сфери». Звідси такі риси радянського проекту модерності, як поєд- нання «надінтеграції» й «ультрадиференціації», «культ плану» як засіб —————— 89 є ., ., . : . – ., 1994. – . 36-37. 308 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі соціальної мобілізації, ідеологічна модель, що не допускала жодного ідейного плюралізму, вибірковий і репресивний характер правозас- 90 тосування тощо . Найхарактернішу особливість авторитарного, а потім і відверто тоталітарного режиму, що утвердився в СРСР, становило нівелю- вання усяких громадських начал, уніфікація партією-державою усіх сфер життєдіяльності людини. Головним знаряддям підтримання стабільності системи був страх. У штучно створеній атмосфері «воєнного табору» як злочин каралося навіть найменше відхилення від «генеральної лінії» у думках, не кажучи вже про особисті щоденники. У більшості досліджень на теми сталінізму широкомасштабний терор розглядається як соціальна патологія, дивний феномен, який не піддається раціональним тлумаченням. Якщо ж пояснення все ж відшукуються, вони вибудовуються або у площині органічно прита- манній напівлегітимній владі ставці на насильство й «надзви- чайщину» (функціональний підхід), або у настільки гострій боротьбі між владою й опозицією, яка стирала грані між довірою й недовірою, лояльністю й пристосуванством, катами й жертвами (політичний підхід). Не бракує й зовсім простих пояснень: прагнучи до вста- новлення особистої влади, Сталін, мовляв, розглядав терор як ефективний засіб боротьби проти інакомислення й соціальної профілактики. У всіх цих поясненнях можна відшукати своєрідну логіку й раціональні зерна. Але надто рідко зустрічаємо у них поправку на особливий, з виразними ознаками постійного страху і екзальтації «обраних», стан суспільної свідомості, і сформовану на цій основі «ідентичність пристосування». В її основі – самопочуття людини й соціуму, сформоване існуванням упродовж десятиріч в атмосфері жорстоких соціальних експериментів, де цінність окремого люд- ського життя не мала ні найменшого значення (або й штучно перетворювалася на антицінність, якої варто якнайшвидше позбу- тися). Верхівка правлячої комуністичної партії легко піддалася ілюзіям щодо майже безмежних можливостей конструювання нової соціальної реальності у великій державі із невисоким рівнем еко- номічного розвитку. Ставка на впорядкування, гомогенізацію й раціоналізацію соціального простору стала альфою й омегою її дій, неминуче затиснутих у лещата протистояння ненависному «буржу- азному Заходу», «капіталізму», «імперіалізму». Тому з самого початку —————— 90 . : - - // . – 2014. – № 6. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 309 радянська влада взяла курс на тотальний контроль і придушення у зародку тих соціальних і національних суперечностей, які уявля- лися їй небезпечними. Ключ до розгадки феномена сталінізму можна відшукати у вже згадуваного А. Тойнбі, через аналіз його формули Виклику – і – Відповіді. Історія знає безліч ситуацій, коли еліти опиняються безпорадними перед черговим Викликом, але, відчуваючи своє безсилля, все ж не бажають залишати поле битви; більше того, у такі ключові моменти вони небачено активізуються, щоб утримати своє становище й привілеї грубою силою. А тим часом нові виклики заганяють соціум у стан духовної війни. І тоді меч, який уже пізнав смак крові, стає «самовбивчо невгамовним». А ось і пряме засте- реження Тойнбі щодо історичної долі експериментів, подібних більшовицьким: «Якщо марксистська версія гегельянства втримає свої позиції – або в екуменічному масштабі, або у більш обмеженому різновиді у Радянському Союзі, – можна припустити, що «червона нитка», яка вже пролягла від Гегеля через Маркса до Леніна, буде продовжена їхніми нащадками у таких формах, що батьки ко- муністичної ідеї навряд чи впізнали б своє вчення, якби їм вдалося 91 знову відвідати землю і подивитися на результати власної праці» . Революція й тривала громадянська війна докорінно зруйнували, поставивши його з ніг на голову, створюваний століттями пласт соціальної ієрархії («хто був ніким, той став усім»). Лінії розмежувань пройшли через соціальні страти, професійні осередки, сім’ї; значна частина мислячої еліти була знищена або опинилася за межами країни. Доки прокламовані ідеї щодо майже необмежених мож- ливостей соціального конструювання ще зберігали свою притя- гальність бодай у середовищі «нової контреліти», мова могла йти про створення нової ціннісної системи, здатної примирити соціум із диктатурою однієї партії. Але вже нетривале повернення на рейки непу зруйнувало ілюзії одних і обнадіювало інших, більш ініціа- тивних і підприємливих. Воно ж наочно проілюструвало невпев- неність влади у своїх можливостях, хиткість і непослідовність її ініціатив. Затиснута у вузьких лещатах обмеженого вибору (між продовженням «наступу» і подальшим «відступом»), деморалізована гострими внутріпартійними бажаннями, верхівка обрала, здається, найгіршу з можливих альтернатив: зробила ставку на селекцію й інформаційну сегрегацію. Власне, у цих її діях і варто бачити «початок кінця» радянського ладу. —————— 91 . . . – . 415. 310 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Одержавлення й централізація економіки в СРСР парадок- сальним чином відтворювали традиційну для Росії квазістанову ієрархію соціальних верств, яка вибудовувалася в руслі позбавлення доступу до державної розподільчої системи тих, кого влада від- носила до «антирадянських елементів» або «неблагонадійних». Позбавленими елементарних умов існування і громадянських прав виявилися саме ті суспільні страти, які володіли професійними навичками та мали належну освіту. Натомість ставка була зроблена на декласованих маргіналів, аж до люмпенів. Це відродило, поки що у латентній, прихованій формі, ті розподільчі лінії, які спонтанно сформувалися у ході громадянської війни. Якби відверті соціальні утопії були запропоновані суспільству в умовах бодай відносної стабільності, вони були б негайно відкинуті й забуті. Але жахливі кровопролиття громадянської війни, тотальні дефіцити, переміщення у нелюдських умовах величезних мас люд- ності зробили свою справу – люди звикли задовольнятися мінімумом благ і сподіватися хіба що на чудо. Вони раділи будь-яким ознакам порядку у соціальному хаосі і готові були прийняти на віру будь-яку стратегію виживання. Апатія й соціальний інфантилізм мас допо- могли правлячій партії конвертувати утопічну ідею соціальної рівності й справедливості у настрої очікування «загального ощас- ливлення». Допомогло їй і те, що конкуруючі еліти були у своїй масі винищені або витіснені поза межі держави, а прошарки соціальних «низів» і люмпенства готові були служити владі бодай за ті подачки, якими вона купувала їхню лояльність. Неп, хоч і був короткочасним експериментом, теж сприяв поліпшенню іміджу «нормальності», від якої в умовах воєнного комунізму люди відвикли. Зрештою на цій основі склався феномен «придушеного» суспіль- ства і безпорадної, несконсолідованої влади, яка могла спиратися лише на систему розгалуженого насильства, доносів, провокацій. Звідси конспірологічна логіка системи, режим секретності, все- сильність цензури (існування якої на офіційному рівні заперечу- валося), спеціальні режими для різних категорій населення, міст, підприємств тощо. Повсюдно насаджувана режимність діяла на шкоду самій владі, яка у намаганні замаскувати сутність власної соціальної інженерії свідомо відмовилася від традиційної системи обліку й достовірної статистики. Вона не мала уявлення про справжні суспільні процеси і змушена була користуватися тією явно недостовірною інформа- цією, що її постачали спецслужби. Відмовившись від опори на науку (яка була оголошена зараженою «буржуазним об’єктивізмом»), прав- ляча партія стала на шлях украй суперечливого експеримен- Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 311 таторства (яке особливо наочно виявлялося у ставленні до роз- в’язання «національного питання»). За алгоритмом проб і помилок вона діяла і у соціальній сфері, узаконивши паспортну систему й інститут прописки, міцно прив’я- завши селянина до колгоспу, а жителя міста – до місця проживання через централізоване надання житла. Зрештою сталося те, що мало статися – однією з головних опор влади виявилися позбавлені тривких соціальних зв’язків маргінальні елементи. Їх найлегше було вписати у мережеві структури секретних комунікацій, і вони ревно (аж поки самі не ставали жертвами) виконували функції сексотів, доносителів, катів. Саме завдяки деморалізації значної частини соціуму система масових репресій стала справді всеосяжною. Диктатура бюрократії, що спиралася на майже нічим не об- межене насильство, ідейний цинізм і подвійну мораль – такою у загальних рисах є сутність сталінізму як ідеології і соціальної практики. У маскуванні його лівацької, волюнтаристської сутності ледь підфарбованими марксистськими догмами полягав один із багатьох секретів притягальності ідей зрівнялівки для нерозвиненої свідомості доволі численної маргінальної верстви суспільства. Несподівана для багатьох перемога носіїв «казарменно-комуніс- тичних» ідеалів у ході громадянської війни підживлювала настрої ейфорії у люмпенському середовищі, стимулюючи стихію «руйну- вання під корінь» усієї системи суспільних відносин. Далеко не відразу підступну функцію цього політичного допінгу розпізнали навіть щирі прибічники революційного радикалізму в середовищі інтелігенції. Утім, влада доволі оперативно подбала про їх ізоляцію – залякавши і позбавивши засобів існування одних, виславши за межі країни інших, фізично винищивши найактивніших. Водночас вона зуміла використати у своїх, фактично асоціальних, цілях штучно створений ентузіазм міських «низів», їхню «ультралівацьку» налаш- тованість і хибну свідомість. Чималу роль у цьому процесі відіграла витончена демагогія – з використанням притягальних для мас ілюзій месіанізму, замаскованих під «пролетарський інтерна- ціоналізм». А надалі ініціативу перехопили роздуті до небезпечних масштабів спецслужби. Зрештою каральні органи підім’яли під себе усі важелі впливу на політичні процеси. У регіоні Південної України ця стратегія мала свої особливості – економіка тут тісніше, ніж в інших регіонах, була прив’язана до політики, а урбанізація – до створення потужного військово-про- мислового комплексу. Комуністичній партії вдалося поставити під свій жорсткий контроль усю сферу виробництва і суспільного життя. Водночас вона виявилася неспроможною забезпечити бодай 312 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі мінімальну відповідність високих темпів індустріалізації і модер- нізації соціальної сфери. Наслідком стала неможливість організо- вувати виробничу діяльність без розгалуженої системи примусу і масових репресивних заходів. Для жителів міста, не пов’язаних із альтернативними джерелами задоволення своїх потреб, це означало цілковиту залежність від «давальницької» системи нормованого розподілу, а для значної їх частини – напівголодне існування і відсутність людських побутових умов. Політика цілеспрямованого розколу суспільства за класовою ознакою й мілітаризація масової свідомості мали своїм наслідком виразну соціальну асиметрію, конфлікт інтересів, примітивні уявлення про соціальну справед- ливість. Особливо гостро давалося взнаки соціальне розшарування в містах Донбасу, де воно поглиблювалося внаслідок нестабільної роботи підприємств. «Ми, робітники, голодуємо, нас зимою скоро- чують, викидають на вулицю, – скаржився шахтинський робітник комуніст Є. Просянкін, – тоді як специ у Донбасі одержують від 150 до 270 крб. на місяць, а профпрацівники – по 150 крб». «Царі й володарі наших днів стоять вище усяких законів», констатував у 92 листі до «всесоюзного старости» М. Калініна шахтар П. Орлов . У баченні В. Головка базовою світоглядною суперечністю тери- торіальної ідентичності Донеччини стала історично сформована невідповідність між великими можливостями («степова вольниця») й жорсткими обмеженнями («галерна праця»). Можливості, які нада- вав Донбас у період економічного буму останньої третини ХІХ – початку ХХ ст., порівнювали зі специфікою колонізації американ- ського Дикого Заходу. Але романтичні ілюзії у приваблюваних ними прибульців швидко зникали – експлуатація робітників тут була жорсткою, а праця – небезпечною. Своєрідна гірничозаводська культура, яка формувалася в регіоні, була проміжною між тра- диційно народною й індустріальною. Притаманна першій каноніч- ність форм накладалася на властиві другій уявлення про майже 93 безмежні можливості самовираження . Повертаючись у цьому зв’язку до міркувань Г. Куромія, звернемо увагу на його сьогоднішнє бачення специфічної політичної куль- тури, сформованої в Донбасі в радянські часи. «Як проміжний регіон Донбас нечітко оформляв свої політичні інтереси, використовуючи протиборчі влади й партії (російську, українську, ліберальну, марк- —————— 92 . , , . - . . 1920–1930 .– ., 2012. – . 549, 553. 93 : , , . – . 1. – . 106-112. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 313 систську, націоналістичну тощо), щоб отримати найбільшу полі- тичну вигоду для себе в даний момент». І це не байдужість, а свого роду стратегія. Донбас «не довіряє метрополії. Його стратегія – анти- 94 метрополія» . Перенасиченість міст південної України промисловими об’єк- тами, орієнтованими переважно на забезпечення військово-полі- тичного паритету з країнами Заходу, зумовила цілий ряд нега- тивних явищ, які набували хронічного характеру. Відставання від світових зразків за якісними показниками (ресурсозатратність, енергозбереження, економічна ефективність) не скорочувалося, а зростало – разом із наростанням диспропорцій у розміщенні про- дуктивних сил, помітним зниженням продуктивності праці, хроніч- ними негараздами в аграрному секторі. Декларувалися все нові й нові реформи, але реальних зрушень на краще досягти не вда- валося. Безкінечні зміни адміністративно-територіального поділу призводили до дисбалансів, перехід на територіальну модель управ- ління виявився програшним, і від нього довелося відмовитися. Підсумовуючи сказане, відзначимо вражаючу схожість політики різних політичних режимів щодо Південної України. Після ліквідації Запорозької Січі імперський курс на Півдні України (в «Новоросії») був спрямований на інтеграцію регіону до складу корінних росій- ських територій. Тимчасовий уряд також вважав Південь України «Новоросією» – частиною етнічної Росії. Денікінці, які захопили Україну влітку 1919 р., продовжили традиційну імперську політику щодо Півдня, так само сприймаючи його як «Новоросію». Щоправда, наступник А. Денікіна – П. Врангель – під впливом політичної кон’юнктури змушений був визнати український характер Півдня. Більшовики після численних експериментів з розчленуванням України шляхом створення підпорядкованих центру радянських республік задовольнилися тим, що Українська СРР, до складу якої увійшов південний регіон з його населенням і ресурсами, опинилася під повним контролем Російської комуністичної партії (більшовиків). У кінцевому рахунку долю південноукраїнського регіону визначило його населення, переважна більшість якого не сприймала імпер- ський проект «Новоросія». Зрештою і Ленін, ознайомившись у травні 1921 р. з проектом «Атласа России», наголосив на необхідності чітко визначити в ньому «кордони республік (Україна) і автономних —————— 94 . « , - » // . – 2015. – 15 . 314 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі областей». «Тим самим більшовики остаточно визнали Південь 95 частиною України» . НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА: КРАХ СУСПІЛЬНИХ ОЧІКУВАНЬ На початку ХХ ст., аналізуючи революційні події 1905–1907 рр. в Російській імперії, французький географ Е. Реклю замислювався над тим, яке місце в суспільних очікуваннях займає національне питання. Особливо його бентежило те, що у безкінечному просторі, населеному різними завойованими царизмом народами, «є вели- чезна країна під назвою Україна, позбавлена права на власну мову і 96 літературу» . Всі пригноблені народи прагнуть свободи і пов’язують її з революцією, але чи однаковою мірою? І чи здатні революції взагалі щось змінити у цій часто непідвладній волі людини царині? За інерцією Російську імперію з подачі Й. Сталіна продовжують характеризувати як «тюрму народів», але, як було показано вище, умови утримання різних етнічних спільнот у цій тюрмі істотно різнилися. Більше того. Як зазначає Р. Шпорлюк, велика імперія, «захопивши в Європі землі і людей від Фінляндії до Бессарабії та Криму, мала глобальні політичні і соціальні проблеми з «російською власністю» – проблеми, ускладнені тим, що ніхто не знав, де ця 97 «російська власність» кінчається і де «імперія» починається» . Саме «російське питання» у його баченні було однією з найскладніших проблем для Росії, а згодом і для СРСР. Надмірне розширення і встановлення російської гегемонії над численними націями й тери- торіями, не схильними бачити в Росії зразок вищої цивілізації, стало важким тягарем і для самих росіян, яким було важко самоіден- тифікуватися незалежно від імперії. Особливо «незатишно» почували себе в складі імперії ті росіяни й асимільовані українці, які мали можливості спостерігати поруч зі своїми оселями зразки іншої організації праці, соціонормативної культури й трудової етики. У Південній Україні, темпи заселення й —————— 95 : , , . – . 1. – . 232. 96 . : – .: .– ., 2012. – . 110. 97 . : // . – 1997. – № 1-2. – . 100-109. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 315 господарського освоєння якої, за висновком Л. Якубової, практично не мали аналогів у світовій практиці, доволі рельєфно відчувався вплив історичних традицій переселенців на загальний фон життя в регіоні. «В той час як менонітські та німецькі громади створювали земляцтва, клуби, систему органів благодійності, мережу освітніх установ та піклувальних закладів, започаткували видання преси національними мовами, маріупольські греки існували в умовах добровільної етнокультурної ізоляції, що спричинила їхню посту- пову деградацію. Єврейські колоністи під кураторством німецьких наглядачів освоювали навички сільськогосподарської праці та під- приємництва. Життя оточуючого малоземельного українського і російського селянства поруч колоній було позбавлене радості повно- цінного господарювання та перспектив розвитку, як господар- ського, так і культурного, внаслідок критичної нестачі земель та 98 кріпосної залежності» . Етнічна строкатість регіону створила чимало проблем для діячів національного руху, що набирав сили в Україні після повалення самодержавства. Українці Півдня меншою мірою були забезпечені доступом до суспільних ресурсів, ніж етнічні меншини. «Тому під час Української революції 1917–1920 рр. залучення до неї Степової України й інтеграція останньої в Українську Народну Республіку (УНР) була величезною проблемою як для Центральної Ради, так і 99 для Директорії» . Надалі Південна Україна стала плацдармом для широкомас- штабних експериментів радянської влади, спрямованих на уніфі- кацію, русифікацію життєвих стандартів – аж до «відпрацювання» моделей бікультурності й двомовності, а також прищеплення сус- пільній свідомості ідеологеми «нової історичної спільноти – радян- ського народу». У ході комуністичного експерименту нова імперія створюва- лася на «антинаціональному, універсально-ідеологічному ґрунті» (Р. Шпорлюк). Радянський Союз мав стати альтернативною мо- деллю сучасності, кращою, ніж та, яку міг запропонувати людству капіталізм. Основи для уніфкаційної політики закладалися ще у перші роки існування радянської влади. Обрана нею спочатку як пріоритетна національно-нігілістична модель внутрішньої політики базувалася на усвідомленні мобілізаційної потужності гасел «демократичного —————— 98 . : , , - . – ., 2014. – . 24. 99 – . – . 53. 316 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі централізму», закладених у фундамент правлячої партії. Але у своїй національній політиці більшовики постійно мусили йти на ком- проміси, рахуючись із відцентровими тенденціями на окраїнах. Головним серед таких компромісів була переорієнтація на ідею федерації, яка відбулася уже на першому році існування радянської Росії. Більшовики, за оцінкою російського політолога А. Захарова, мусили «на ходу» оцінювати міць націоналізму і дійшли висновку – колишнє нехтування федеративного принципу не просто несвоє- часне, але й украй небезпечне. Вони зрозуміли, що для комуністів на місцях це була не примха, а імператив, продиктований обста- винами. Але рішення стати на шлях федерації виявилося для біль- шовиків у кінцевому рахунку фатальним, бо через багато деся- тиліть, наповнившись живим змістом, «саме ця порожня, як ба- 100 гатьом здавалося, форма зруйнувала СРСР» . В Україні проблема забезпечення національної рівності часто пов’язувалася з федералізацією. Конструювання федералізму в українській інтелектуальній думці набрало форми доволі успішної метафори і водночас потужного регіонального проекту, започат- кованого ще в часи козацького автономізму ХVІІ ст. Займаючи домінуюче ідейне місце в середовищі національного руху, феде- ралізм був суспільно-політичною парадигмою, яка наповнювала прагматичним смислом ідеологічні доктрини. Саме рецепція ідей федералізму й соборності в інтелігентському середовищі зумов- лювала напрям пошуку легітимних шляхів відродження держав- ності. Найбільш серйозне історіософське осмислення історичної дра- ми, яка спіткала український народ у зв’язку з розчленуванням його території, знаходимо у М. Драгоманова. Простежуючи у «Передньо- му слові» до збірника «Громада» 1878 р. процес розірвання укра- їнської землі «між сусідніми царствами і начальствами», він вбачає суть цієї драми в тому, що замість одного українського народу в Росії перед світом постали три його частини – Малоросія, Слобідська Україна і Новоросія, причому останню (колишні Вольності Війська Запорозького) начальство довільно ділило на губернії, зганяло ук- раїнців із своїх земель і «розбавляло» іншоетнічним елементом. «В Польщі те ж саме робилося по воєводствах, причому більша частина наших країв залічувалась в Малопольські землі, а друга, північна – в Литовські!.. Так поряд наша Україна була поневолена і поділена». —————— 100 .« ». .– ., 2012. – . 21-36. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 317 Але, зауважує Драгоманов, починаючи від «Истории русов», творів Шевченка, документів Кирило-Мефодіївського товариства поряд з ідеями скасування кріпацтва, письменства рідною мовою дедалі виразніше звучить і ідея волі (автономії) для України, чи то в Росії, 101 чи то в спільній і вільній Слов’янщині . Доводячи необхідність визнання Росією автономних прав окра- їн, які «не бажають бути об’єктом для експериментів «перерусіння, дорусіння і обрусіння», Драгоманов вважав, що від такого визнання виграє і сама Росія, яка нерозумною політикою централізації при- рекла себе на сізіфову працю, перетворилася на «якийсь безкі- нечний лабіринт або швидше заморожений ліс, сповнений озна- ками інтриги, крамоли, сепаратизму». І моральні, і економічні інтереси центру Росії, доводив Драгоманов, якнайтісніше пов’язані з долею її окраїн, а частково і з долею закордонних придунайських і прикарпатських земель. Якщо питання про децентралізацію і самоуправління общин і областей стає насущним питанням для невеликих, порівняно з Росією, європейських держав, то тим паче воно є насущним для Росії. «Побільше простору і світла всередині країни, як і на краях» – такою є спрямованість статті Драгоманова «Східна політика Німеччини й обрусіння», вміщеної на сторінках 102 «Вестника Европы» у 1872 р. Революція 1905–1907 рр., яка поклала початок руйнуванню підвалин самодержавної системи, внесла певні корективи у процеси національного самоусвідомлення. В Україні активізувався просвіт- ницький рух, пожвавилася боротьба за легалізацію української мови в освіті, видавничій справі, з’явилася, хоч і зазнавала постійних утисків, українська преса. Дискусії навколо автономії Польщі й Фінляндії стимулювали автономістські настрої і в українському середовищі, що засвідчила, зокрема, поява Конституційного про- екту М. Грушевського 1905 р., викладеного у статті «Конституційне питання і українство в Росії» і розвинутого пізніше у серії статей, включених до складу збірника «Визволення Росії і українське пи- тання» (1907). Ані ідеї Драгоманова, ані проекти Грушевського не дістали розуміння в середовищі російських лібералів, не кажучи вже про урядові кола. Хоча в ході революції 1905–1907 рр. помітно акти- візувалися пошуки оптимальної територіальної структури країни, зокрема в руслі реалізації федералістичних ідей, правознавці Росії погоджувалися на якісь відступи від жорсткого централізму лише —————— 101 . . . – . 276-280. 102 . . .– ., 1908. – . 200-216. 318 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі стосовно Польщі й Фінляндії. Навіть партія кадетів, яка виникла в контексті революції як опозиційна, не допускала й думки про якусь автономію для України, спираючись при цьому на увесь спектр великодержавницьких упереджень і низький рівень самоіденти- фікації в масі українського населення. Централізаторські заходи царського уряду в сукупності з політикою форсованої русифікації загалом досягли своєї мети. На території підросійської України активно відбувалися процеси денаціоналізації – з домінуванням подвійної ідентичності і «малоросійства». У той час як у Галичині під впливом революції 1848–1849 рр. і у протистоянні з поляками відбувалася кристалізація українських національних інтересів, створювалися просвітницькі, кооперативні, громадські організації на національній основі, на Наддніпрянщині процеси асиміляції зайшли надто далеко. Якоюсь мірою це пояснювалося тим, що процент українців у складі місцевої буржуазії був незначним: за підрахунками М. Ша- повала, 90% етнічних українців були зайняті у хліборобській галузі 103 та обробній промисловості . Монополія на ринку російських това- рів не лише блокувала формування українського ринку, але й посилювала процеси деетнізації. Прагматичні інтереси української еліти, особливо тієї її частини, яка була зайнята у виробничій сфері, виявилися ідентичними інтересам промислової буржуазії центру Росії. Жорсткі утиски щодо української мови, які стали складовою частиною політики російського уряду, довершували справу аси- міляції. Тим більш несподіваним для багатьох виявився поворот у політиці більшовиків, які після багаторічного відкидання навіть самої ідеї федералізації прийшли до закладання її у фундамент відроджуваної державної єдності. Хоч пояснити цей поворот в принципі неважко. Якщо жорстко централізована партія, при- йшовши до влади, обирає у державному будівництві федеративну модель, це означає як мінімум відсутність у неї адекватної соціальної бази. Намагання компенсувати її за рахунок утопічних марень чи відвертого маніпулювання масовою свідомістю у кращому випадку може дати лише короткотривалий ефект. Коли В.Ленін на VІІІ Всеросійській конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) говорив про завдання радянської влади в Україні, навіть автори заздалегідь заготовленої резолюції в цьому питанні не зовсім чітко розуміли, проти якої саме «самостійності» ополчився вождь: —————— 103 . .– , 1928. – . 14-15. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 319 тієї, що стосувалася визначення форм взаємовідносин між УСРР та РСФРР чи тієї, яка перевищувала усталені стандарти підпоряд- кування місцевих партійних органів центральним. Природно, що більшості представників України, насамперед Х. Раковському та Д. Затонському, хотілося б насамперед констатації відмови Кремля від звички «дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії». Після доволі відвертого виступу Д. Мануїльського з’ясувалося, що Леніна турбує у першу чергу проблема «самостійних тенденцій» у діяльності місцевих партійних працівників (у розумінні небажання рахуватися з поглядами ЦК РКП(б), і саме цим можна пояснити його реверанси убік боротьбистів як конкуруючої з біль- шовиками сили. Чи не тому стенограма доповіді Леніна не по- трапила в «Известия ЦК РКП(б)» по гарячих слідах і зрештою взагалі «загубилася»? У заключному слові Ленін, однак, доволі чітко розвів два поняття: національну самостійність і самостійність місцевих кадрів, що доходила до небажання рахуватися з позицією москов- ського центру. Останній явно не бажав, щоб декларовані більшо- виками гасла національного самовизначення на самому початку були девальвовані не лише «необережною політикою» верхівки КП(б)У, але й його власними директивами у дражливому «націо- 104 нальному питанні» . У порівнянні з аж надто обережним Леніним Сталін виявився значно відвертішим, коли обурювався поведінкою тієї частини українських комуністів, які не бажали розуміти нав’язаний їм Кремлем спектакль як гру. Продемонстрований Москвою «лібералізм в національному питанні» він вважав вимушеним кроком, про- диктованим інтервенцією, і з удаваною щирістю дивувався з при- воду того, що «молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само відверто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції неза- лежних республік». Нагадаємо, що найбільш дошкульні звинува- чення Сталін адресував вихідцю з Донбасу М. Скрипнику та бол- гарину Х. Раковському. Відвертий цинізм щойно процитованого листа змусив кремлівських партійних функціонерів і його зміст приховувати від громадськості. Лист опублікували лише у 1989 р., 105 на хвилі розвінчань сталінізму, що входили в той час у моду . —————— 104 « » .: . // . – 2011. – № 4. – . 66-73. 105 . – 1989. – № 9. – . 198-199. 320 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Важливо при цьому мати на увазі те, на чому постійно на- голошує С. Кульчицький. Російська імперія одночасно була і тра- диційною, і колоніальною. Але межі метрополії і колоній в ній дослідниками визначалися по-різному. Щодо України, то вона в Російській імперії не була ні колонією, ні частиною метрополії. «Щоб являти собою частину цілого, тобто метрополії, або ціле у вигляді колонії, треба було існувати. Тим часом імперія робила вигляд, що не існує і ніколи не існувало ні українського народу, ні території, на якій він жив». Поширену в українському суспільстві думку про колоніальне становище України в Російській імперії вперше піддав сумніву І. Лисяк-Рудницький: «Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зараховувати до них». Українці вважалися частиною імперської нації, але лише тоді, коли 106 погоджувалися розглядати себе малоросами» . Що ж до політики більшовиків, то вона ґрунтувалася на ви- значенні неросійських національних спільнот об’єктивно існуючими націями з власною державністю, мовою, національними кадрами – не в останню чергу задля того, щоб зняти тавро окупаційності з власної політики. Вони вправно скористалися дуалізмом радянської влади, сконструйованої як диктатура парткомів, поєднувана з управлінською владою виконкомів рад, щоб розв’язати національне питання у зручний для них спосіб. «Радянські національні держави могли набувати статусу «незалежних» або «на рівних правах» вхо- дити у «союз нерушимый республик свободных». Влада існуючих у них радянських органів була цілком реальною. Але ці органи під- порядковувалися партії, будованій як «єдина й неподільна» орга- нізація з державним статусом. Довіряючи управлінську владу виконкомам рад, більшовицькі вожді нічим не ризикували, адже розбавлені певною кількістю безпартійних депутатів виконавчі комітети залишалися додатковою формою існування підвладної цим 107 вождям партії» . Питання про статус і функції УСРР в радянській системі ко- ординат – окрема велика тема, яка виходить поза межі нашого проекту. Тут лише зауважимо, що, як переконливо показав Г. Єфі- менко, попри гучну риторику навколо права націй на самовизна- чення аж до відокремлення, більшовицький центр послідовно дотримувався ідеї злиття України з Росією. У квітні 1919 р. —————— 106 . . - // . – 2015. – 30-31 . 107 . .[ .: . . .– ., 2012] // . – 2014. – № 6. – . 217. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 321 політбюро ЦК РКП(б) прямо зажадало від ЦК КП України чітко визначитися з тим, «коли і в якій формі» це злиття може бути здійснене. Для більшовицького центру було важливо, щоб ця іні- ціатива (яку намагалися поширити на всі радянські національні республіки) виходила саме з України. Щоб замаскувати той факт, що ідея воєнно-економічного союзу республік (який безпідставно кваліфікується як воєнно-політичний) у травні була прямо «про- давлена» Л.Троцьким (він прибув з цією метою до Києва вранці 19 травня), у інформаційних повідомленнях про «об’єднавчу іні- ціативу» було зазначено фальшиву дату – 18 травня (яка й досі фігурує в літературі). Але вже майже вирішене питання про «злиття», ледь замасковане «перехідними» федеративними гаслами, Кремлю довелося відкласти завдяки спротиву української сторони. Ком- проміс, зафіксований в декларації ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р., був не реальною угодою і навіть не обов’язковим для виконання в РСФРР декретом, а лише декларацією про наміри, «в якій наго- лошувалося і на національно-державних правах тих країн, об’єд- 108 нання яких планувалося» . Радянська модель федералізму, отже, з самого початку була результатом вимушеного акту: більшовики були принциповими противниками федерації аж до того часу, поки не постали перед проблемою «умиротворення» окраїн, які прагнули до власної націо- нальної державності або принаймні реальної автономії. Радянський федералізм, закріплений законодавчо Конституцією РСФРР 1918 р., мислився виключно як інструмент розв’язання «національного пи- тання», що й зумовило засадничу ущербність цього проекту. Правлячій партії доводилося докладати безліч зусиль бодай для підтримання федералістського фасаду, але його докорінна невідпо- відність граничному централізмові у побудові самої партії зводила ці зусилля нанівець. Відповідно до класичних теорій федералізму останній являє собою «щось більше, ніж просто структурна побу- дова, це також особливий спосіб політичної й соціальної поведінки, 109 включаючи зобов’язання щодо партнерства й співробітництва…» . Таким критеріям радянська модель федерації не відповідала. Територіалізація етнічності, закладена у фундамент радянської національної політики, супроводилася т.зв. національними розме- —————— 108 Є . . « є - » ( – 1919 .) // . – 2014. – № 1. – . 120-145. 109 Federal systems of the world: a handbook of federal, confederal and autonomy arrangement. – 2-nd ed. – Harlow, 1994. – P. 479. 322 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі жуваннями. При проведенні кордонів союзних республік межі між ними просто малювалися на картах. У такий спосіб влада штучно стимулювала процеси націєтворення навіть там, де для цього ще не склалися відповідні обставини. За умов такої «позитивної дискри- мінації» (термін Т. Мартіна), яка супроводилася створенням націо- нальних адміністративних одиниць, національна належність стала одним з найважливіших елементів соціального капіталу, а статус титульної нації давав переважне право на посади й звання. Така політика сприяла мобілізації етнічності і рано чи пізно мала створити проблеми прерогатив і кордонів. І хоча її вади на владному рівні доволі рано, уже в кінці 30-х рр., були усвідомлені, при- мордіалістська концепція національності, покладена на територі- альну основу, зрештою призвела до розвалу Радянського Союзу. Власне те, що більшовики називали національною політикою, у кращому випадку мало етнічне наповнення, а по суті зводилося до кадрової політики в регіональному розрізі. Г. Єфіменко має рацію, коли вважає, що під терміном «національна політика» (у ставленні Кремля до України) слід розуміти політику керівництва багато- національної держави стосовно тих націй, які зорганізовані полі- тично і державно на її території». Що ж до проблеми взаємовідносин центру із місцевою владою, то у 20-х рр. партійно-радянське керівництво УСРР ще було активним агентом впливу, навіть суб’єктом владної політики. Суперечності у взаєминах існували постійно, але поняття «господарська самостійність» радянської України у цей час ще не було фікцією. Саме тому застосування терміну «колонія» до тогочасної України дослідник вважає непро- дуктивним. «Для більшості кремлівських діячів Україна була «пів- днем Росії», а не колонією… СРСР був етнократичною, а не коло- ніальною імперією. Урахування національних чинників у політиці 110 Кремля диктувалося передусім модернізаційними потребами» . Очевидне одне: саме крах імперської системи і пов’язане з ним піднесення національного руху відкрили українському народові шлях до самовизначення, і від часів Центральної Ради ця ідея набувала форми реального автономізму або й власної державності. На скликаному Центральною Радою Українському національному з’їзді (6-8 квітня 1917 р.) вперше було озвучене українське бачення широкої національно-територіальної автономії України у складі демократичної Республіки Російської як запоруки забезпечення —————— 110 Є . . : 1917–1925 . // . – 2009. – № 2. – . 102-103. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 323 «потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на 111 українській землі» . Велика увага, яку з’їзд приділив проблемам федералізму й автономії, територіальних меж (з цих питань було зачитано 8 рефератів відомих правознавців), стала незаперечним свідченням того, що проблема самовизначення ставиться в Україні на практичний грунт. Проблеми територій у найбільш повному вигляді були викладені у рефератах Ф. Матушевського та В. Садовського. Територіальні межі України пропонувалося визначити за етнографічним прин- ципом – українськими мали вважатися ті адміністративно-терито- ріальні одиниці, в яких більшість населення становили українці. Окреслена у такий спосіб українська територія (крім традиційно «українських» 9 губерній – без чотирьох повітів Чернігівщини і Криму – до її складу включалися окремі повіти Холмської, Бес- сарабської, Гродненської, Воронезької, Курської, Ставропольської губерній, Області Війська Донського та Кубані) займала площу 513 тис. кв. км; за переписом 1897 р. на ній проживало понад 112 26 млн. чол. Питання про територіальні межі України (сформульоване як «об’єднання українських земель», «прилучення «позаавтономних» частин України») було порушене на сьомій сесії Центральної Ради (29 жовтня – 2 листопада 1917 р.). У резолюції з цього питання висловлювалася рішучість «поширити в повній мірі владу Гене- рального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де біль- шість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катерино- славщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину 113 Курщини та Вороніжчини» . Таке бачення своїх територіальних меж лідери Центральної Ради зафіксували у Третьому універсалі (7 листопада 1917 р.). Територія Української Народної Республіки, яка тоді ще мислилася як федеративна частина республіки Росій- ської, була окреслена таким чином: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Хер- сонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР (з умовою прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній та областей, де українці становлять більшість —————— 111 . . 2- . – . 1. – ., 1996. – . 54. 112 .: . - (1917–1921 .). – ., 2007. – . 6-7. 113 . . – . 1. – . 379. 324 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі населення) відкладалося до часу, коли стане можливою «згода 114 організованої волі народів» . У визначений ІІІ Універсалом перелік українських територій не потрапила етнічно українська (східна) частина Області Війська Донського. Не визначившись чітко щодо національної належності Таганрозького округу, Центральна рада не змогла зайняти чітку позицію щодо захоплення частини Донецького басейну військами генерала Каледіна наприкінці 1917 р. і цим значно ускладнила як 115 своє зовнішньополітичне, так і внутрішнє становище . Стан непевної рівноваги у взаємовідносинах прихильників пар- ламентської і радянської форм організації влади в Україні був порушений ультиматумом раднаркому і створенням радянського центру влади у Харкові. Останній, хоч і був, за визначенням самих 116 його організаторів, «урядом без армії, фактично без території» , виявився прикриттям для наступу більшовицьких військ на Київ. Центральна Рада недооцінила вплив більшовиків і не тільки не зреагувала адекватно на створення харківського уряду, але й не опротестувала належним чином використання останнім назви 117 УНР . На ультиматум раднаркому вона відповіла зверненням до всіх новоутворених республік про формування на засадах федера- лізму «однорідно-соціалістичного уряду», проте відгуку не зустріла. Наступним кроком стало проголошення Четвертим універсалом (9 (22) січня 1918 р.) незалежності УНР, яка була визнана деле- гаціями країн Четверного союзу на мирних переговорах суб’єктом міжнародного права. Пропонуючи новий, на основі синергетики, теоретико-методо- логічний інструментарій для аналізу подій української революції 1917–1920 рр., Г. Корольов вважає їх смугою біфуркацій – з ак- тивним соціальним переструктуруванням, виникненням численних субкультурних форм. Перебуваючи в зоні ризику, український соціум являв собою складну систему з постійними хвилеподібними коливаннями у бінарних опозиціях (Росія – Європа, революційність – еволюційність тощо), рівновага яких за умов хаосу досягалася —————— 114 . – . 400. 115 .: . ., . . , , . – . 40. 116 . // .– 1990. – № 1. – . 54-55. 117 « » , 28 1918 . - . « ( )» 6 1919 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 325 шляхом постійної зміни одних репрезентантів легітимаційної влади на інших, а також у потужному селянському повстанському русі. Автор наголошує на визначальній ролі повстанства й парти- занщини як питомої ознаки феномена української революції, пев- ного ірраціоналізму державницької свідомості українців. В її фун- даменті – авантюрно-козацький тип української ментальності, в основі якого лежить свобода «землі», волелюбність і бунтарські 118 стереотипи поведінки . Від самого початку свого існування УСРР була інтегральною частиною радянського комплексу, хоч на поверхні відносини між РСФРР і УСРР аж до кінця 1922 р. мали вигляд своєрідної кон- федерації. Квазіфедеративний принцип у російсько-українських відносинах Кремль розглядав як інструмент реалізації своєї стра- тегічної мети – реінтеграції імперського простору. Про те, що у радянської верхівки існувало чітке розуміння значення південно- українського регіону для його відновлення, свідчить недвозначна інструкція Л. Троцького партійним агітаторам, яких відправляли в Україну наприкінці 1919 р.: «Так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, 119 а з нею і радянська влада, і ми з вами» . Після того, як під ударами Денікіна і масових селянських повстань проголошена в січні 1919 р. УСРР фактично припинила своє існування, відродження її було мислиме лише у формі полі- тичного проекту Москви. Ленін, однак, вважав, що ілюзорну са- мостійність УСРР на основі її федеративного зв’язку з радянською Росією тимчасово варто зберегти. Повне злиття її з РСФРР роз- глядалося як стратегічна мета, а тактика полягала в пропаганді різних варіантів співіснування України й Росії з метою підвести знекровлені політичні еліти першої до ідеї «добровільного» союзу. Ця тактика виявилася успішною. Укладений 28 грудня 1920 р. договір про воєнний і господарський союз між РСФРР і УСРР формально був договором незалежних держав. Але не стільки сім об’єднаних най- головніших наркоматів, скільки єдина партійна структура, ґрун- тована на жорстких принципах демократичного централізму, ро- била суверенітет України фіктивним. І хоча у тексті договору спеціально наголошувалося, що з факту приналежності території —————— 118 . ( – .). – ., 2010. – . 81-82. 119 . : . – ., 2013. – . 189. 326 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі УСРР до колишньої Російської імперії не випливають для України ніякі зобов’язання, на практиці всі внутрішні територіальні питання розв’язувалися тут на основі російського законодавства і за пря- мими вказівками Москви. Утім, у тій екстремальній, гостро кризовій ситуації, в якій правляча комуністична партія опинилася після закінчення гро- мадянської війни, вона не могла обійтися бодай без камуфляжу своєї централістської, уніфікаційної політики. І в самому факті утворення СРСР на квазіфедеративному фундаменті, і ще більшою мірою – у національній реформі, що здійснювалася під вивіскою «політика коренізації», яскраво відбився її курс на тактичні поступки і пошук бодай тимчасових компромісів з місцевими елітами. Національна реформа, частково реалізована у ході здійснюваних у рамках нової економічної політики модернізаційних заходів, доволі швидко ви- йшла за відведені їй правлячою партією межі «націоналізації» державних і партійних установ, закладів освіти й культури. Те, що новий курс передбачав підготовку національних кадрів, часткове запровадження національного адміністративно-територіального районування, розширення видавничої і культурно-освітньої діяль- ності багатьма мовами, дало могутній поштовх розвитку націо- нальних процесів, оживило ідеї «дерусифікації», «європеїзму» тощо. В Україні перебіг реформи, утиснутий у формулу «українізації», відзначався крайньою непослідовністю. Як зауважує американ- ський дослідник політики українізації Г. Лібер, найголовнішим «гордієвим вузлом» у ній виявилося завдання «примирити укра- їнізацію і ідею гегемонії пролетаріату». Мінлива суміш, що виникла на основі швидкого розвитку процесів урбанізації та українізації, вважає він, привела до непередбачених наслідків: появи напористої місцевої еліти, яка наполягала на українському радянському, а не всесоюзному суверенітеті. По суті, цим ставилася під загрозу головна мета центру, що полягала у тотальній монополії на владу. Реакцію центру Лібер визначає так: він став на шлях гіперцент- ралізації, соціального консерватизму, русифікації і антисемітизму. 120 «Такими були якорі для нового сталінського порядку» . Командно-адміністративна система, що утвердилася у другій половині 20-х років, спочатку перетворила політику коренізації на декларативне гасло, а потім оголосила справжню війну всьому тому, що мало національне забарвлення. Ідеологізація всіх сфер суспіль- ного життя, політичне адміністрування зробили сферу культури —————— 120 Liber G. Soviet nationality policy, urban growth, and identity change in the Ukrainian SSR. 1923–1934. – Cambridge, 1992. – P. 122, 140, 152. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 327 ареною постійної боротьби проти «ворожих впливів», серед яких особливо небезпечним вважався «буржуазний націоналізм». Засобом «приборкання» інтелігенції стали звинувачення спочатку у захисті інтересів «нової буржуазії», а згодом у тому, що справу українізації вона віддала у ворожі руки. Природне прагнення народу на на- ціонально-культурне відродження було задушене вакханалією ре- пресій, масовими депортаціями, насадженням у суспільстві атмо- сфери доносів, відвертого пристосуванства. У південному регіоні гостро давалися взнаки не лише брак кадрів, що володіли укра- їнською мовою, але й прямий чи прихований спротив зрусифі- кованого інтелігентського прошарку. Помилковою вважав приско- рену, «декретну» українізацію професор Катеринославського гір- ничого інституту, академік ВУАН Л. Писаржевський. З відверто українофобських позицій виступив на засіданні комісії по перевірці стану українізації професор одеського Інституту народного госпо- дарства П. Толстой: «Законодавство з національної політики я вважаю насильством, а всіх тих товаришів, хто перейшов на 121 викладання українською мовою – я вважаю ренегатами» . Ініціатори політики коренізації явно недооцінили як глибину асиміляційних процесів, що були наслідком уніфікаторської полі- тики царизму, так і об’єктивний вплив на національну сферу тих соціальних змін, які відбувалися в процесі «соціалістичного будів- ництва». Колективізація, розкуркулення, репресії за національною ознакою нищили віковий уклад життя як українців, так і німців, болгар, чехів, греків в Україні. Економічна основа збереження етнічної самобутності розмивалася, «розселянювання» сприяло роз- порошенню етнічних груп, що раніше проживали компактно. Індустріалізація та маргіналізація, які супроводили цей процес, розширювали соціальну базу асиміляції. Молоді особливо був влас- тивий національний інфантилізм, тому згортання українізації в її середовищі серйозного спротиву не викликало. Притаманна більшовикам схильність до експериментів яскраво виявилася і у їхньому ставленні до територіальної організації підвладних їм територій. Поки тривала громадянська війна, зусилля влади спрямовувалися на забезпечення контролю над збиранням податків і створення штучних кордонів, спроможних локалізувати театри воєнних дій. У лютому 1919 р. з двох повітів Катери- нославської губернії – Бахмутського і Слов’яносербського – було створено Донецьку губернію з центром у Луганську, але нова —————— 121 « » 1920–30- : , , . – ., 2009. – . 98. 328 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі адміністративна одиниця створювалася як тимчасова. Серед най- помітніших змін після утворення Донецької губернії – виділення 29 квітня 1919 р. Криворізького повіту, підпорядковане завданню створення потужного промислового комплексу, який об’єднав би весь Криворізький рудний басейн. Новий повіт, що увійшов до складу Катеринославської губернії, було створено з 25 волостей Херсонського, Олександрійського та Єлисаветградського повітів Херсонської губернії та 9 волостей Верхньодніпровського повіту Катеринославщини. 10 травня згідно постанови ЦВК України було утворено Одеську губернію, а губернським центром Херсонської став Миколаїв. Постановою ВУЦВК від 19 червня передбачалося створити як тимчасову, на період воєнних дій, ще й Мелітопольську губернію. Але стрімкий денікінський наступ зруйнував ці плани. Після відновлення радянської влади, наприкінці січня 1920 р., Всеукрревком повернувся до розгляду питання про поділ Херсон- ської губернії на дві – Херсонську та Одеську; у березні Херсонська губернія була перейменована на Миколаївську. Розподіл територій між ними було здійснено недосить продумано, внаслідок чого в серпні 1920 р. Очаків і 6 прилеглих волостей було передано з Одеської губернії до Миколаївської. Тоді ж до Одеської губернії було включено Балтський повіт, який раніше входив до Подільської губернії. Чимало ускладнень виникло з відновленням Донецької губернії. Питання про розширення її складу за рахунок сільськогосподар- ських районів розглядалося на засіданні Ради Української трудової армії, але у його вирішення повинен був втрутитися ЦК РКП(б), оскільки губернія створювалася з районів, які перебували у під- порядкуванні як УСРР, так і РСФРР. Якби не особисте втручання В. Леніна, питання про належність Донецької губернії, імовірно, було б вирішене на користь РСФРР. Все ж 23 березня 1920 р. Раднарком РСФРР санкціонував виділення кам’яновугільних райо- нів Донбасу в окрему губернію УСРР. До Донецької губернії було включено Бахмутський, Маріупольський та Слов’яносербський по- віти Катеринославської, Старобільський та частину Ізюмського та Куп’янського повітів Харківської губернії, а також (рішенням рад- наркому РСФРР від 26 квітня 1920 р.) Таганрозький та частину Донецького округу Області Війська Донського. Поступливість Моск- ви у цьому останньому питанні пояснювалася значною мірою бажанням зруйнувати систему неформального управління козачим Доном, яка перетворила цей регіон у бастіон контрреволюції. Зміцнення владної вертикалі Кремля супроводилося наступом на права республік і відмовою від лібералізаційних настанов непу. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 329 Політика індустріалізації вимагала концентрації величезних коштів і створення потужної енергетичної бази, і Україні з її багатими ресурсами була відведена роль випробувального полігону для економічних і соціальних експериментів небачених масштабів. Закріплення верховенства союзних законів перед республікан- ськими, ліквідація республіканських міністерств і створення союз- них, безпрецедентне зміцнення каральних органів, практика без- посереднього управління українськими регіонами з Москви – все це були ланки одного ланцюга, які швидко позбавили владні структури України навіть ілюзорної економічної свободи. Після розгрому Врангеля і розформування Південного фронту у грудні 1920 р. М. Фрунзе став командуючим військами України і Криму, що недвозначно свідчило про наміри Кремля зберегти за собою увесь Південь. Утім, у Криму упродовж кількох місяців не існувало ні дієздатних державних структур, ані впливових партій- них організацій, за винятком хіба що кримськотатарської «Міллі Фірка». Рішення Х з’їзду РКП(б), який відбувся 8-16 березня 1921 р., були по суті сигналом для національних еліт про готовність біль- шовиків до компромісів, аж до автономізації. Крим був прийнятним полігоном для такого компромісу, особливо у контексті зацікавле- ності Москви у посиленні ідеологічного впливу в Туреччині, де відбувалася кемалістська революція. Уже в квітні 1921 р. ВЦВК звернувся до місцевих комуністів з пропозицією щодо можливого проголошення Криму радянською республікою. На пленумі ЦК РКП(б), що відбувся у травні, питання майбутньої кримської рес- публіки розглядалося у контексті «проникнення на Схід» і створення «буферної зони» між Росією та недружньо налаштованими до неї 122 сусідами . Пробуджені у такий спосіб надії кримських татар на власну національну державність були частково нейтралізовані роз’яснен- ням, що надійшло з Москви: ішлося про «Радянську Соціалістичну Інтернаціональну республіку в межах Кримського півострова». Але водночас пропонувалося «поставити на перше місце роботу татар і по можливості татаризувати апарати Наросвіти, земвідділу, оздо- роввідділу, Відділу управління і Президії керівних органів». На той час у Криму мешкало 720,5 тис. чол. Під час перепису 1921 р. кримських татар об’єднали в одну групу з турками і циганами, але і в 123 цьому разі їхня частка в населенні півострова становила 25,9% . —————— 122 .: . ., . . : 1921- . – , 1992. – . 13. 123 . – ., 2005. – . 180-181. 330 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Утворення Кримської АРСР у складі РСФРР було проголошене на установчому з’їзді у Сімферополі, який проходив 7-11 листопада 1921 р. З’їзд затвердив конституцію автономії, яка перед тим була ухвалена на V кримській партконференції, обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. В числі 50 членів КримЦВК було 15 татар. Автономія створювалася як територіальна, але її політико- правовий статус не був чітко окреслений. А своєрідний «татарський антураж» зумовлювався насамперед прагненням правлячої партії створити поле для такого компромісу з кримськотатарським націо- нальним рухом, який на практиці означав би його нейтралізацію. У процесі прийняття такого рішення чимало важила загальна нестабільність ситуації на півострові, як і поновлення спроб з боку українського уряду поставити Крим під свій контроль. Плани радянського уряду були далекосяжними і не обмежу- валися цілями пропаганди. Існував план масової рееміграції з Туреччини та інших країн кримських татар – шляхом наділення приїжджих землею влада сподівалася створити в Криму лояльний до себе прошарок національних кадрів, а також поліпшити структуру господарювання на півострові. Проекти «Кримської Каліфорнії», які активно розроблялися й пізніше, передбачали створення в автономії не тільки кримськотатарських, але й єврейських та інших націо- нальних районів. Сукупністю усіх цих обставин було продиктоване одночасне наголошування інтернаціонального (територіального) принципу в утворенні Кримської АРСР і введення в Конституцію республіки положення про фінансову квоту для кримських татар в органах влади та про дві (російську та кримськотатарську) державні мови. При Кримському губкомі РКП(б) почало працювати Мусульманське бюро; 5 кримських татар-комуністів було включено до складу уряду. Ці заходи представлялися як «відшкодування за образи, за тривалу насильницьку політику царського режиму» щодо корінного насе- лення Криму. «Без правильної політики, яка б задовольняла та- тарську бідноту й трудову інтелігенцію Радянського Криму, ми ні в якому разі не посилимо симпатії трудящих мас Сходу», – писала 124 газета «Жизнь национальностей» . Завдяки цьому складалося оманливе враження, ніби Кримська автономія була національною, тобто кримськотатарською. Це «оманливе враження» і сьогодні тисне на суспільну свідомість, підживлюючи різні погляди на ха- рактер кримської автономії, започаткованої у жовтні 1921 р. Міф про Кримську АРСР як «національну автономію», «національну дер- —————— 124 . – 1921. – 25 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 331 жаву кримських татар» після репатріації кримських татар викорис- товувався ідеологами кримськотатарського руху для обґрунтування претензій на власну державність у Криму (принаймні у формі територіальної автономії), підживлюючи етнорегіональний сепа- ратизм. Можна собі уявити, як незатишно почувалися люди в атмосфері постійних реорганізацій і перенесення центрів прийняття рішень, територіальних спорів навколо кордонів. Коли Кремль у 1923 р. проголосив курс на коренізацію партійного і радянського апаратів, на місцях це було сприйнято як своєрідна «компенсація» за під- тримку республіками ідеї утворення СРСР. Уряд УСРР, зокрема, плекав надію на те, що опора на етнічний принцип у національно- державному будівництві дасть йому змогу скоригувати лінію пів- нічного кордону з РСФРР. Але дочекався лише зустрічного позову щодо належності Таганрога з прилеглою територією, включеного до складу України договором між УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р. в обмін на її відмову від чотирьох північних повітів Чернігівської губернії. У цій ситуації, як вважає І. Служинська, «Москва вправно «переграла» українських урядовців і експертів, висунувши на противагу етнічному принципу принцип економічної доцільності. Розрахунок робився на те, що за умов розрухи, спричиненої світовою і громадянською війнами, населення радше перейма- тиметься не доволі абстрактними проблемами «етнічної справед- ливості», а мотивами кращого забезпечення своїх економічних і соціальних потреб. До того ж утворений зовсім нещодавно Союз створював сприятливу атмосферу для гри на пробуджених інтер- 125 націоналістських почуттях» . На засіданні комісії ЦВК СРСР з районування (листопад 1924 р.) А. Єнукідзе висловився відверто: «Ми, як республіки єдиного союзу, не можемо базуватися тільки на національних ознаках. У загальних інтересах Союзу величезне, навіть першорядне, значення має еко- номічний фактор… Україна, як могутня сама по собі республіка і могутня нація, зовсім не потребує того, щоб обов’язково висми- кувати українське населення великоруських областей і економічно 126 послаблювати цим РСФРР і УСРР» . —————— 125 . - : 20- . . // . – . 7. – ., 2013. – . 123. 126 . : . . : 1920- // .– ., 2005. – . 227. 332 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ЦК РКП(б) з легкістю санкціонував (а, ймовірніше, ініціював) звернення Південно-Східного крайкому РКП про «нагальну необ- хідність» передачі Росії Таганрозької та Шахтинської округ. Звер- нення мотивувалося неможливістю проведення раціонального еко- номічного районування і необхідністю «забезпечити пролетарську керівну лінію у типовій сільськогосподарській області з компактною 127 масою козачого населення» . Принципове заперечення керів- ництва Донецького губкому КП(б)У і кампанія протесту в Донбасі були розцінені центром як «великий галас («шуміха»), що спрямовує громадську думку проти постанови ЦК РКП». Посилаючись на авторитет Леніна, Кремль звинувачував українську сторону у недо- оцінці економічного районування як такого. Те, що у Таганрозькій окрузі українці за переписом 1923 р. становили 77% населення, до уваги не бралося. Зрештою за липневим рішенням політбюро ЦК РКП(б) 1925 р. Шахтинська і Таганрозька округи переходили до РСФРР із деяким скороченням їх території за рахунок населених пунктів із пере- важанням українського населення. Внаслідок втрати двох округ 128 населення українського Донбасу скоротилося на 370 тис. чол. Як визнають найменш упереджені російські дослідники, передача до складу РСФРР Таганрога була сприйнята в Україні «вельми хво- робливо», як істотне ущемлення інтересів республіки. Побоюючись звинувачень у «великодержавному шовінізмі», загальноросійський ЦВК рекомендував російській стороні «іти назустріч УСРР», але партійний центр був рішуче налаштований на применшення укра- їнських претензій. «І навіть численні петиції населення пограничної зони не викликали у партійних лідерів бажання провести якийсь референдум, щоб мати формальну можливість послатися на «волю 129 народу» . Українські економісти й географи усвідомлювали, що запропо- нований «згори» поділ на регіони, особливо із врахуванням фено- мена Донбасу, не відповідає жодним науковим критеріям. У баченні В.Кубійовича він був компромісом різних тенденцій і зберігався силою звички. На його погляд, більш доцільним міг би бути навіть поділ, опертий на природні фактори з виділенням Полісся, Лісостепу й Степу (в останньому він пропонував виокремлювати Дніпровий —————— 127 . . – ., 2000. – . 60-66. 128 . . - 1920– 1930- // . , , .– . 18. – .– , 2001. – . 145. 129 . . : 1920- . – . 234. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 333 130 промисловий район та Донецький гірничий регіон) . Ідея природної районізації взагалі була в радянські часи доволі популярною серед науковців; існувало навіть виразне бажання підпорядкувати завданням районізації краєзнавчі й країнознавчі пошуки. Географи з московської школи Ф. Анучина бачили перспективу не просто в регіональних дослідженнях із залученням місцевих кадрів, але «і в тому, щоб спробувати «накласти» дані фізичної географії на мате- ріали, зібрані статистиками, економістами й етнографами – що, як їм здавалося, дало б змогу виявити «природні» кордони всередині країни, які відповідають особливим природно-культурним терито- ріальним комплексам». Утім, ішлося лише про врахування мате- ріальних чинників, які можна було візуально спостерігати. Релігійні вірування, мова, етнічне самовизначення, форми суспільної органі- 131 зації із сфери дослідження виключалися . Однак орієнтація на суцільне порайонне описання територій СРСР силами місцевої громадськості проіснувала недовго, лише до кінця 1924 р., і на рівні добрих побажань. Насправді проблеми районування у цей час повністю належали до компетенції утво- реного у 1921 р. Держплану, якого задовольняв поділ України усього на 2 регіони – Південний гірничопромисловий і Південно-Західний. Оскільки уряд України заперечував проти такого поділу з полі- тичних міркувань (мотивуючи незгоду послабленням пролетар- ського впливу на селян Південного Заходу), проблему поділу України на економічні регіони на тривалий час взагалі було знято. Надалі регіону Південної України разом з усією, доволі ефе- мерною, УСРР довелося пережити цілу серію адміністративно- територіальних реформ, метою якої проголошувалося спрощення адміністративно-територіального апарату та наближення його до населення. Але здійснювані упродовж 20–30-х рр. реформи вияви- лися «ходінням по колу». Безпрецедентні багаторазові перекрою- вання за відсутності скільки-небудь продуманої концепції регіональ- ної політики не тільки вносили дезорганізацію і безлад в систему управління. Як точно підмітив В. Кубійович, вони справили вкрай негативний вплив на національну і регіональну самосвідомість. Якщо населення Західної України мало виразне відчуття власної —————— 130 // . . – ., 1994. – . 119. 131 .: . « »: 1920- . // Ab Imperio. – 2011. – № 2. – . 93-121. 334 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі осібності і чітко формулювало свої національні вимоги, то населення Наддніпрянщини надто довго являло собою недиференційовану масу, позбавлену як відчуття цілісності своєї території, так і уявлень 132 про регіоналізм . У радянському баченні адміністративно-територіальна одиниця являла собою штучно створений просторово-політичний інститут, підпорядкований модернізаційним завданням. Саме ця штучність, яка допускала нескінченні зміни територіальних конфігурацій, і зумовлювала крайню нестійкість територіальних утворень і неста- більність специфічних місцевих (регіональних) інтересів. За виснов- ками сучасних фахівців з теорії управління, запровадження у 20-х рр. районного рівня адміністративно-територіального устрою не грунтувалося на якихось реальних потребах, а мало на меті створення вузлових пунктів реалізації директив партії і радянської 133 влади . Принцип зміцнення пролетарського керівництва суспіль- ством передбачав, зокрема, пріоритетність для розміщення центрів у містах зі значним прошарком робітництва. Довільно скроєні регіони у цих умовах не мали ані найменших шансів навіть витворити ідею власної самодостатності, не кажучи вже про її практичне втілення. Смисл частих і на перший погляд нераціональних територі- альних новацій 20 – 30-х рр. важко пояснити, якщо не брати до уваги мобілізаційний характер радянського суспільства. І завдання індустріалізації, і особливо завдання підготовки до війни диктували необхідність зосередження в містах «аварійної» структури життєза- безпечення і посиленої уваги до комунікацій – розміщення тран- спортних шляхів і вузлів. Передвоєнні схеми адмінподілу розроб- лялися під грифом «секретно». Межі областей визначалися з таким розрахунком, щоб кожен міг добратися до обласного центру за 2-3 години, а до райцентру – за 45 хвилин. Запроваджувалася ступінчаста система організації життя. Для сіл передбачався пер- ший ступінь: завезення лише продуктів першої необхідності і мінімальна медична допомога. Лише четвертий ступінь, під який підпадали обласні міста, гарантував більш-менш нормальний рівень 134 життєзабезпечення . У сучасній зарубіжній історіографії (Т. Мартін, О. Міллер) вве- дення національного принципу в систему адміністративно-тери- —————— 132 . . – . 122-123. 133 - . // . . . . – ., 2003. – . 53. 134 // . – 2000. – № 34. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 335 торіального поділу розглядається у контексті «позитивної чи ком- пенсуючої дискримінації» – як однієї з головних рис радянської національної політики, спрямованої насамперед проти націоналізму як головного конкурента більшовицької мобілізуючої ідеології. Запропонована Т. Мартіном дефініція СРСР як «імперії позитивної дії» – цікава спроба знайти новий термін на означення специ- фічного, доти не існуючого типу політичної організації. Однак навряд чи продуктивно розглядати політику коренізації крізь призму «готовності росіян іти на жертви заради інтересів інших 135 національностей» . Очевидно, що це був вимушений, тимчасовий тактичний крок в системі лібералізаційних заходів, пов’язаних із розв’язанням завдань модернізації виробництва і зміцнення між- народного престижу СРСР. Створюючи ради і райони за національним принципом, біль- шовики насамперед намагалися спростити собі завдання «радяні- зації» низових органів влади, зокрема, завдання нейтралізації «класово-ворожих елементів». Досить прозоро говорив про це ідеолог і провідник українізації М. Скрипник. «Наша національна сільрада чи національний район – … це не лише орган самоврядування, це взагалі не є ніякий орган національної персональної автономії, а це є 136 орган пролетарської влади» . На території Південної України розташовувалася переважна більшість національних районів (виняток становили лише Пулин- ський німецький та Мархлевський польський). Необхідність їх за- провадження мотивувалася тим, що протягом першої половини 20-х рр. регіони компактного проживання етнічних меншин пере- творилися на осередки погано маскованої конфліктності, свого роду «гарячі точки», що погано піддавалися заходам державного управ- ління. Матеріали фронтальних обстежень найбільших етнічних громад, здійснених працівниками Центральної комісії національних меншин у 1924–1925 рр., свідчать про визнання ситуації драма- тичною у багатьох селах. Особливо великих втрат зазнали німці внаслідок примусових репатріацій та обмежувальних заходів 1914– 137 1917 рр. —————— 135 . . « » // - . – 2004. – № 3. – . 57-69. 136 . . // . – 1989. – № 11. – . 101. 137 (1921–1928 .). – . 2. – ., 2010. – . 170-174. 336 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі До впровадження національного принципу в систему району- вання правлячу партію спонукував цілий ряд обставин, головними серед яких було глухе невдоволення меншин політикою радянської влади в земельному питанні і системою оподаткування, еміграційні настрої, пов’язані із релігійними утисками колоністів. ВУЦВК роз- глядав врахування національного моменту в районуванні як вагоме завоювання радянської влади, свідчення її переваг. «Ми не сміємо українізувати поляків за прикладом польської шляхти, яка полоні- зує українське населення, або молдаван – «культурними методами» румунської сигуранци… Ми прагнемо до повної національної рівності і свободи розвитку всіх народностей», – наголошував сек- 138 ретар ВУЦВК О. Буценко . Слід визнати, що у 20-х рр. радянська влада і справді пішла досить далеко у впровадженні національного принципу в адміністративно-територіальний поділ, чим сприяла створенню привабливого іміджу «політики українізації». Експери- мент, щоправда, був короткочасним; пізніше подібних прецедентів уже не спостерігалося. Перші правові акти, якими регламентувалося виділення націо- нальних районів, з’явилися влітку 1924 р. (постанови ВУЦВК і раднаркому УСРР «Про виділення районів Катеринославської гу- бернії з переважаючим німецьким населенням» від 11 червня та раднаркому УСРР «Про виділення національних районів та рад» від 29 серпня 1924 р.). У тому ж році було виділено 5 німецьких національних районів: Молочанський і Пришибський на Катерино- славщині, Зельцький і Ландауський в Одеській губернії та Люк- сембурзький – у Донецькій. На 1 січня 1926 р. було створено 593 національні ради, у тому числі 90 російських, 185 німецьких, 27 грецьких, 13 чеських, 1 білоруська, 111 польських, 100 єврей- 139 ських, 53 болгарських, 9 молдавських . На 1931 р. в Україні функціонувало 25 національних районів – 8 російських, 7 німецьких, 140 3 болгарських, 3 єврейських, 3 грецьких і 1 польський . Складним для влади виявилося питання утворення російських адміністративно-територіальних одиниць. Росіяни до середини 20-х рр. не мали в УСРР статусу національної меншини і, отже, потреби у створенні російських районів і сільрад не відчувалося. —————— 138 .– . 1, . 2, . 1807, . 7. 139 . – ., 1996. – . 299. 140 .: . ., . ., . . , 1920–1930- : - . – ., 1996. : , , ’є . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 337 Актуалізували цю проблему гострі дискусії навколо здійснення політики українізації, зокрема інспірування з Москви критичних закидів на адресу ЦК КП(б)У. Виступ Ю. Ларіна на ІІ сесії ЦВК СРСР 141 (квітень 1926 р.) і його стаття у журналі «Большевик» , а також заява Г. Зінов’єва щодо того, що здійснювана в УСРР «українізація» 142 нібито «допомагає петлюрівщині» , змусили владні структури України вдатися до своєрідних «превентивних» заходів. У 1927 р. представник від росіян був введений до складу Центральної комісії у справах національних меншин, що означало набуття росіянами статусу національної меншини. У 1931 р. росіяни в УСРР мали вже 372 національні сільські ради та 9 селищних, а також 8 російських 143 національних районів . Політичними у своїй основі були і причини утворення у тери- торіальній структурі УСРР Молдавської автономії. Цим заходом переслідувалася насамперед мета розв’язання «бессарабської проб- леми» і посилення комуністичної пропаганди серед населення Бес- сарабії і Румунії. 12 жовтня 1924 р. на території Одеської і Подільської губерній, що примикала до р.Дністер, було створено Автономну Молдавську СРР. Молдавани становили в ній 34,3% її 144 населення, українці – 42,2% . Про те, що і в середині 20-х рр. більшовики не втрачали надій на «підхльостування» світової революції преференціями для радянських національних меншин, красномовно свідчить позиція Кремля в молдавському питанні. Принадними гаслами забезпечення молдав- ському народові права на самовизначення маскувалася ідея ство- рення в Україні геополітичного плацдарму для розв’язання за сприятливих умов «бессарабської проблеми» і наступних геополі- тичних «проривів». Всупереч здоровому глузду і спротиву реа- лістично налаштованої частини керівництва КП(б)У молдавська автономія створювалася на базі районів, де (за винятком двох) мол- давське населення не становило більшості. Але під потужним тиском Кремля квазіавтономне утворення у 1924 р. дістало право на існування, створивши гостру проблему кордонів уже в 1940 році, коли у зв’язку з утворенням союзної молдавської республіки дове- лося розв’язувати проблеми територіального розмежування між —————— 141 . // . – 1926. – № 23-24. – . 50-58; 1927. – № 1. – . 59-69. 142 // . – 1927. – № 10. – . 4. 143 . - . – ., 2006. – . 211-212. 144 . .– , 1925. – . 35. 338 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі УРСР та Молдавською РСР. Але поки існував Радянський Союз, проблемам кордонів ніхто не надавав серйозного значення. Ситуація змінилася у 1990 році, коли прорумунськи налаштовані політичні еліти Молдови оголосили утворення АМСРР «незаконним» і «неправочинним» породженням радянського режиму. З того часу триває гострий конфлікт між прихильниками і противниками об’єднання Молдови й Румунії в одну державу, який на сьогодні є не розв’язаним, а лише «відкладеним». Україні ж довелося змиритися із втратою значної частини власної території і наявністю на своєму кордоні, у невизнаному Придністров’ї, постійного джерела напруги. У контексті політики коренізації було зроблено чергову спробу залучення євреїв до сільськогосподарського виробництва саме у південному регіоні. Переселення, яке почалося 1925 р., передбачало переміщення близько 10 тис. сімей з Київщини, Волині, Черні- гівщини у Херсонську, Криворізьку, Маріупольську, Запорізьку, Мелітопольську округи. Там з’явилися три єврейські національні райони – Калініндорфський, Сталіндорфський та Новозлатопіль- 145 ський – і цілий ряд єврейських сільрад . Утворення національних районів і сільрад у ході «коренізації», однак, не принесло правлячій партії очікуваних дивідендів. Напруга й емігрантські настрої в національних районах не зменшилися, а завдання управління прикордонними регіонами внаслідок адмініст- ративно-територіальної реформи значно ускладнилися. Уже в 1930 р. владні структури СРСР усвідомили, що заходи у напрямі розкуркулення й колективізації у поєднанні з примусовими депор- таціями населення із прикордонних регіонів загрожують як внут- рішніми, так і міжнародними ускладненнями. У резолюції політ- бюро ЦК ВКП(б) від 11 березня 1930 р. «Про Україну і Білорусію» прямо вказувалося на ймовірність як «селянсько-куркульських виступів», пов’язаних із виселенням з прикордонних районів «польсько-куркульських і контрреволюційних елементів», так і поль- ського втручання. Протягом року у УСРР було зареєстровано понад 146 4 тис. селянських заворушень . Тому владі доводилося постійно перекроювати адміністративну карту, аж до повної ліквідації націо- нальних районів та сільрад у 1938–1939 рр. Фактичне згортання національного адміністративно-терито- ріального будівництва в СРСР мотивувалося тим, що національні —————— 145 . 20–30- // . . . . – 2006. – . 29. – . 118. 146 . – . 2. – ., 2011. – . 208, 227. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 339 райони були «штучно насаджені», виявилися «засміченими» націона- лістами, економічно неефективними. Якоюсь мірою ці аргументи відповідали дійсності. Але для партії, яка на середину 30-х рр. вже зосередила у своїх руках усю повноту влади, значно більш вагомими були суто прагматичні мотиви: потреби у маскуванні відверто централізаторського курсу вже не було. 16 лютого 1938 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні» і просило ЦК ВКП(б) затвердити це рішення. Однак вище партійне керівництво країни зреагувало на 147 це звернення лише через рік, 16 лютого 1939 р. І вже на основі його рішення постановою ЦК КП(б)У від 5 березня 1939 р. «Про ліквідацію та реорганізацію національних районів та сільрад» у скасуванні «національного камуфляжу» територіальної організації 148 було поставлено останню крапку . Оскільки ж зовнішні загрози і навіяні ними страхи зростали, політбюро ЦК ВКП(б) постійно посилювало репресивну систему в зонах прикордоння, мотивуючи ці заходи необхідністю «госпо- дарсько-політичного зміцнення прикордонрайонів». «Зміцнення» переважно звелося до кількаразових «чисток» від ворожих і чужих елементів», що означало переселення углиб країни вже не лише за соціальною ознакою (як «куркулів»), але й за національним прин- ципом. Виселенням справа не обмежилася – після того, як Сталін назвав кордон «суцільною лінією фронту», а всіх, хто колись мав або міг мати якісь контакти по той бік кордону – «ворожою стороною», т.зв. «національні операції» зі спрощеною процедурою засудження набули безпрецедентного розмаху. За трохи більше року – з серпня 1937 по листопад 1938 р. – за такими спрощеними процедурами 149 було засуджено 335513 чол., у тому числі 247157 розстріляно . Ані заграваннями з національними меншинами, ані репресіями правляча комуністична партія не була в змозі переломити відцент- рові тенденції. Відмова від риторики «коренізації» теж не зарадила справі, як і скасування національних районів і національних сільрад в кінці 30-х рр. Відомий російський дослідник радянських депор- тацій М. Бугай констатує своєрідний біфуркаційний стан, пов’яза- ний із перетворенням на початку Другої світової війни значної —————— 147 .: Є . - ( ) (1932–1938). – ., 2001. – . 108. 148 : . . . – 2- . – . 2. – ., 1997. – . 260-262. 149 . . (1917– 1939 .): .– , 2009. – . 703. 340 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі частини представників різних національностей «в альтернативну силу функціонуючому авторитарному сталінському режиму влади». Саме цим він пояснює широке застосування різних форм репре- 150 сивного впливу включно з депортаціями . З таким, дещо спро- щеним, поясненням страхітливих масштабів репресій важко пого- дитися, хоч автор і не замовчує «величезних викривлень в націо- нальній державній політиці». Адже, як правило, репресії були превентивними, і опозиційні сили на місцях просто «не встигали» перетворитися в альтернативну щодо режиму силу. Продуктивніше, на наш погляд, говорити не про труднощі і помилки у здійсненні заходів щодо регулювання національних відносин, а про принципову нежиттєздатність радянської націо- нальної політики. О. Майборода розглядає радянську модель як варіант регіональної глобалізації чи регіонального космополітизму – загальносоюзні і союзно-республіканські міністерства діяли фак- тично як транснаціональні корпорації, не зважаючи на місцеві потреби. За умов фактичної уніфікації правового простору «націо- нальна державність республік, що входили до Радянського Союзу, була, по суті, символічною, багато в чому декоративною і риту- 151 альною» . Орієнтуючись одночасно і на жорсткий централізм у партійному будівництві, і на федералістський камуфляж у міжрес- публіканських відносинах, КПРС продемонструвала брак страте- гічного бачення перспектив держави. Вибудовуючи «федерацію без федералізму», вона несвідомо заохочувала етнічний партикуляризм. Уніфікаторський проект, побудований на таких засадах, був засад- ничо нежиттєздатним. Парадокс полягав у тому, що, надаючи неросіянам певні пре- ференції, правляча комуністична партія водночас відбирала у них можливості розвиватися за власним алгоритмом, відповідно до перевірених історичним досвідом традицій. Донецький край з його створеним значною мірою зусиллями Москви етнічним розмаїттям, констатує І. Дзюба, міг би стати своєрідною лабораторією із про- дуктивного розв’язання національного питання. Донецький проле- таріат в справі українізації не тільки не відставав, але навіть випереджав робітників з деяких інших промислових центрів Украї- ни. Але налякана страйковими виступами шахтарів 1924 р. влада вбачала у намірах донеччан щонайменше плани організації зброй- ного повстання «з метою повалення радянської влади та вста- —————— 150 . . : // . . . . V– . – ., 2007. – . 207-210. 151 . . . – ., 2015. – . 358. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 341 новлення капіталістичної держави, так званої «Української неза- лежної республіки». Звідси й безпрецедентний розмах репресій, своїм вістрям спрямований не лише проти українців, але й проти уявної «польської інтриги». На Донеччині звинувачення на адресу українського буржуазного націоналізму мали ту особливість, що тут частіше, ніж в інших регіонах, вони поєднувалися зі звинувачен- 152 нями у троцькізмі . Хоч німецька меншина перебувала у привілейованому стано- вищі порівняно з іншими, бо мала пристойні за розмірами земельні ділянки й користувалася міжнародною підтримкою, 20-і роки і для неї стали часом суворих випробувань. Квітучі ще недавно німецькі сільськогосподарські колонії були відкинуті у своєму розвитку на багато десятиріч назад. До того ж вони перебували під постійним ідеологічним пресом – зливою звинувачень у «куркульському засил- лі», «контрреволюційності» тощо. Це зумовило значний відплив німців з України – лише 1924 р. її залишила сьома частина мено- нітської громади. Суцільна колективізація цей процес прискорила – у 1930 р. декілька тисяч німецьких колоністів, розпродавши майно, рушили до Москви, щоб добитися безперешкодного виїзду за кор- дон. Однак Німеччина прийняти таку кількість мігрантів була не готова. Відповіддю Кремля став безпрецедентний розмах репресій проти керівництва національних районів та громадських органі- зацій – у жовтні 1936 р. Воєнний трибунал Київського військового округу засудив до розстрілу сімох організаторів т.зв. Національного 153 союзу німців України . Чимало заходів, вжитих радянською владою у регіонах ком- пактного проживання етнічних меншин у часи політики коренізації, вражають волюнтаризмом, непрофесіоналізмом, а то й відсутністю здорового глузду. Наполегливо декларувалася ідея мовної уніфікації, переважно з орієнтацією на латинізацію мов з арабською писем- ністю, попри повну відсутність умов для її практичної реалізації. Приміром, у лютому 1926 р. колегія НКО ухвалила «для греків- еллінів завести нову грецьку абетку, а для греків-татар – кримсько- татарську абетку з огляду на цілковиту подібність цих двох мов». Працівники НКО, зауважує з цього приводу Л. Якубова, «не лише не знали, що тоді ще не існувало кримсько-татарської абетки, а й того, 154 що мови згаданих народів суттєво різнилися поміж собою» . —————— 152 . . - . – ., 2015. – . 18-34, 52. 153 . – . 237-257. 154 . – . 2. – . 221. 342 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі А проте перші шкільні групи Маріупольщини і Сталінщини перед- бачалося перевести на греко-татарську мову з початку 1928/29 навчального року. У такому ж темпі передбачалося «революційним шляхом» провести «молдаванізацію шкіл», яка зрештою перетво- рилася на румунізацію там, де у цьому напрямі робилися якісь реальні кроки. Обставини діяльності переважаючої більшості освіт- ніх установ етнічних меншин цього часу фахівці характеризують як хронічно кризові. «Неврегульованість мовознавчих аспектів шкіль- ної реформи, протиставлення офіційної лінії думкам і побажанням широких суспільних верств привели школи етнічних меншин у стан акультурації, що спричиняло деструктивний вплив на всі суміжні сфери суспільного життя. У цих обставинах етнічні громади ви- явилися як ніколи беззахисними перед натиском асиміляційних 155 процесів» . У баченні одеського соціолога С. Ветрової, «за умов централі- зованої планової соціально-економічної системи державний розпо- діл як духовних, так і матеріальних ресурсів поступово асимілював самобутні характерологічні особливості народів, ідеологічно нав’я- завши стереотип спільного, «радянського» сприйняття соціальної реальності. Міф «загальної корисності, майбутнього добробуту» ви- правдовував усі жертви й втрати населення і масові переселення окремих народів, добровільно-примусову суспільну працю («ав- ральні» комсомольські будови, освоєння цілинних земель тощо)». Цілковита пріоритетність групових солідарностей, суміщених з одержавленням усіх сфер життя, остаточно закріпила на друго- рядних позиціях цінності індивідуальності й свободи вибору цілей. Розселення населення, в основному, відбивало напрями розміщення виробництва. Але при цьому закріплювалася вузька спеціалізація окремих місцевостей, створювалися просторові диспропорції в зай- 156 нятості населення, а отже, і в рівнях розвитку регіонів . У зросійщеній Південній Україні більшовиків турбувала не стільки кадрова, скільки мовна українізація. У спеціальній резолюції ЦК КП(б)У від 29 серпня 1935 р. йшлося про те, що Донецький, Дніпропетровський і Одеський обкоми «займаються справою укра- їнізації недостатньо». Після відповідних перевірок ця теза була конкретизована наголосом на тому, що окремі місцеві керівники «не тільки не зрозуміли до цього часу гігантського розмаху і нечуваного —————— 155 . – . 226. 156 . : // - .– . 15. – ., 2001. – . 111-112. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 343 розвороту української радянської культури і державності (особливо після розгрому націоналістів і націонал-ухильництва Скрипника), але і не зробили для себе політичних висновків щодо практичного оволодіння цим рухом». «Все пронизано духом іронії і скептицизму в питанні про українську культуру, про українську громадськість» – це вже звучало як вирок. Оргвисновки, зрозуміло, не забарилися. Червневий пленум ЦК ВКП(б) 1937 р. надав органам НКВС над- звичайні повноваження і фактично запустив маховик державного терору. «Колишні іноземні колонії та інші етнічні анклави, безпо- середньо чи опосередковано пов’язані з закордонням, перетвори- 157 лися на першочерговий об’єкт репресій» . Політичним та ідеологічним фундаментом радянської системи виявився нестримний популізм, опертий на месіаністські настанови «загального ощасливлення». Видимість переконливості радянським ідеологемам забезпечували ілюзії «дарованого згори» самоуправ- ління у формі рад робітничих і солдатських депутатів, гарантування державою права на самовизначення для неросіян, обіцянки «кому- ністичного раю» вже за життя тогочасних поколінь. Виснажене недавньою громадянською війною й заходами боротьби проти «незгодних» суспільство змушене було приймати «на віру» догмати «пролетарського інтернаціоналізму», «дружби народів», «нової істо- ричної спільноти людей». І навіть безжальний масовий терор із заохоченням соціальної ненависті не похитнув оптимістичної налаштованості основної маси населення на те, що «завтра буде краще, ніж учора». Посилено нав’язуючи масам психологію «воєн- ного табору», влада привчала людей до ототожнення патріотизму зі здатністю до самопожертви і такого обмеження потреб, яке ме- жувало з аскетизмом. Водночас культивувалася загальна підозрі- лість до тих, хто «крокує не в ногу». Заохочуваний режимом пошук ворогів і схильність деморалізованих людей до доносительства розглядалися як ознака «добропорядності» і призвели до мільйонів жертв і скалічених доль. Нестримна політична риторика, базована на витонченій дема- гогії, однак, не в змозі була замаскувати незаперечний факт цілковитої залежності «рівної серед рівних» Української РСР від кремлівського центру. Вона була повністю позбавлена таких атри- бутів суверенності, як автономний національний ринок, самостійна фінансова система, інфраструктура забезпечення зовнішньої полі- тики. Щоправда, поразки на першому етапі Другої світової війни змусили правлячу комуністичну партію здійснити певну пере- —————— 157 . – . 231-232, 258-259. 344 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі орієнтацію своєї національної політики з врахуванням етнополі- тичних реалій. Апеляція до національних почуттів була розрахована переважно на росіян, але й Україна дістала цілий ряд зовнішніх атрибутів суб’єктності. Створення українського наркомату закор- донних справ, деякі преференції для церкви, запровадження ордена Богдана Хмельницького відкрили шлюзи для поширення в масах ідей національного самоусвідомлення. У цьому ж напрямі діяло усвідомлення того, що після війни українська етнічна спільнота об’єдналася хай і у формальних, але все ж національних адмініст- ративних кордонах. Утім, до самого кінця існування СРСР владі так і не вдалося відкоригувати свою «внутрішню геополітику» (термін Р. Коллінза), тобто знайти для власного етнічно й культурно різнорідного, слабо заселеного простору оптимальну геоструктуру. Республіки й області, економічні райони (територіально-промислові комплекси), раднар- госпи, територіальні сегменти різних відомств або співіснували, або змінювали одні одних, але жодна нова їх конфігурація терито- ріальну структуру країни не поліпшувала. Саме тому «цілісність СРСР виявилася першою і найбільш мальовничою жертвою банк- 158 рутства радянського народного господарства» . А тим часом світ вступав, за визначенням Е. Тоффлера, у смугу Третьої Хвилі, яка навіть цього видатного інтелектуала лякала невідповідністю технічних вдосконалень і суспільних негараздів. Перший натиск Третьої Хвилі він зафіксував в кінці 50-х рр. минулого століття, зауваживши водночас, що інтелектуальна без- порадність багатьох людей змушує їх тонути у вирі конфліктних, бентежних і суперечливих ідей. Формується картина складного світу, «заповненого подивом, із підсилювачами та понижувачами перемін». Цілком нова культура Третьої Хвилі намагається сфор- мувати новий, об’єднаний погляд на природу, еволюцію та прогрес, пропонує нові, багатші концепції часу й простору. Але водночас зазнає девальвації, «задавнюється» згори та знизу ключове поняття Другої Хвилі – концепт національної держави. Сепаратистські на- строї спалахнули у Франції (Бретань), Великій Британії (Шотландія), Іспанії (баски й каталонці), Канаді (Квебек). Фактичний розпад СРСР Тоффлеру у 1980 р. уявити було складно, але він точно зафіксував відповідні «больові точки» у Грузії та Вірменії. «Приймаючи форму відкритого сепаратизму, регіоналізму, державної двомовності, авто- номії або децентралізму, ці відцентрові сили також здобувають —————— 158 . // .– 2011. – № 6. – . 9. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 345 підтримку тому, що національні уряди неспроможні гнучко реагу- вати на швидку демасовізацію суспільства. Місцеві та індивідуальні потреби забуваються або нехтуються, що викликає спалахи обу- рення, досягаючи температури білого жару. З прогресом демаси- фікації можна чекати, що сепаратистські або відцентрові сили драматично посиляться і загрожуватимуть цілісності національних 159 держав» . За умов втрати монополії правлячої партії на владу й активізації націонал-демократичного та націонал-радикального спектрів полі- тичної думки уже в 1990 р. на території Південної України виразно проявили себе саме ті ознаки регіоналізму, які містили в собі сепа- ратистський підтекст. З претензіями на автономію виступив, при- міром, комітет «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії», ці претензії «обґрунтовувалися» посиланнями на нібито уже сформо- ваний «новоросійський етнос» з нащадків переселенців не лише з 160 України й Росії, але й з Болгарії, Німеччини, Франції . Ідея автономізації регіону тоді не дістала поширення – не в останню чергу внаслідок побоювань втручання у справи суверенної Молдови. Утім, як констатував Я.Дашкевич, дискусія у місцевій пресі довкола нібито існуючого субетносу чи навіть окремого етносу новоросів, який мав би стати етнічним фундаментом Новоросійської автономії, тривала. «Субетнос мислився, очевидно, як частина ро- сійського народу». До етногенетичної кристалізації цієї ідеї справа, однак, не дійшла – попри намагання авторів цієї ідеологеми на чолі з Р. Боделаном використати «нейтральну» назву нового територіаль- ного об’єднання у складі Одеської, Миколаївської, Херсонської та Кримської областей – «Українське Причорномор’я». «Бюрократично- адміністративних традицій у вигляді Новоросійського генерал- губернаторства виявилося замало, щоб при їхній допомозі вдихнути життя в концепцію автономної Новоросії та субетносу чи етносу одеситів». Однак, невдовзі ідея «одеського псевдоетносу» відродилася уже в оновленому обличчі – з пропагандою окремої національності одеситів і одеської спеціальної економічної зони. На «підтвердження» того, що, мовляв, населення Одеси – це майже сформований етнос, С. Іньшакова посилалася на авторитет І. Бабеля, Е. Багрицького, І. Ільфа та Є. Петрова, інших відомих одеситів. За підтримки то- дішнього голови одеської міськради В. Симоненка у місті з’явилися плакати: «Моя національність – одесит». —————— 159 . . – . 272-282. 160 . – // . – 1990. – № 23. – . 14. 346 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Про намагання сконструювати ще одну «псевдоменшину» – «кримський народ» – мова йтиме далі. Я. Дашкевич звертав увагу на те, що «практично в усіх випадках утворення псевдоменшин ведеться завзята пропаганда про необхідність їхнього захисту від українських насильств, переслідувань, дискримінації». Тому напо- легливо доводив: навіть якщо псевдомешини виявляться коротко- часними ефемеридами (а так воно зрештою і сталося), вони мають стати об’єктом наукових етносоціологічних досліджень – бодай для 161 того, щоб відділяти справжні етнічні процеси від штучних . Сепаратистські настрої в Донбасі активно підігрівалися педа- люванням ідеї місцевих референдумів та федералістськими гаслами. Якщо Україна не підпише союзний договір, наголошували в кінці 1990 р. активісти групи «Об’єднавчий рух Донбасу», варто провести місцевий референдум з питання про залишення Донецької області у складі СРСР. Ідею Донкривбасу намагалася реалізувати група «Демо- кратичний рух Донбасу» – ішлося про формування автономного Донецько-Криворізького регіону у федеративній УРСР, яка мала лишитися складовою частиною СРСР. У жовтні 1991 р. Донецька обласна рада звернулася до Верховної Ради України з пропозицією конституційно закріпити перехід до федеративної моделі облаш- тування УРСР за зразком земельного устрою Федеративної Рес- публіки Німеччини. Практично увесь 1991 р. пройшов під знаком активізації шах- тарського руху, який на той час не тільки не протиставляв себе націонал-демократичному рухові, але й шукав шляхи співпраці з ним. Починаючи з березня у вимогах шахтарів з’являється полі- тичний підтекст. «Ми вже не просимо, а вимагаємо, – говорив робітник шахти ім. О. Стаханова О. Нагорний, – відставки М. Гор- бачова і розпуску парламенту. Ми хочемо тепер незалежності України, власної Конституції, власної банківської системи». Страй- ком цієї шахти звернувся до населення Галичини із закликом об’єднати дії у боротьбі за реальний суверенітет. Аналізуючи участь шахтарів у політичних акціях 1991 р., львівський журналіст В. Терещук писав: «Як це не дивно, сьогодні шахтарські колективи стали головними носіями ідеї нашої незалежності. За кілька тижнів Донбас українізувався так, що львів’яни, на мою думку, ризикують —————— 161 . // Є . .– ., 1994. – . 72-74. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 347 162 втратити пальму першості у національно-визвольному русі» . На жаль, лідери націонал-демократичних сил не зуміли ефективно підтримати двомісячну шахтарську акцію, що дало республікан- ській владі шанс відстрочити, хоч і на короткий час, свій безславний кінець. Загалом ситуація початку 90-х рр. дає підставу говорити про досить міцну закоріненість радянської ідентичності на теренах Південної України. За Р. Шпорлюком, тут лишалося чимало «луд- дитів посткомуністичної ери», які намагалися бути «радянською людиною вранці, росіянином удень, українцем увечері». Висновок Шпорлюка про те, що радянська ідентичність «пережила політичну 163 й інституційну смерть» Радянського Союзу , підтверджували й результати соціологічних досліджень. За даними 2001 р., наве- деними І. Прибитковою, у південному та східному регіонах України радянській ідентичності віддали перевагу відповідно 22,7 і 26,1% 164 опитаних . ГІПЕРУРБАНІЗАЦІЯ: ГЛУХІ КУТИ ЗА БЛИСКУЧИМ ФАСАДОМ Урбаністика останнім часом стала одним з «модних» напрямів регіональних наукових досліджень, у тому числі в українському вимірі. З’явилося й спеціальне дослідження урбанізаційних процесів на теренах Південної України у хронологічних межах другої поло- 165 вини ХІХ – початку ХХ ст. Відрадно, що при цьому долається обмеженість традиційних краєзнавчих підходів з виходом на сис- темний аналіз «міської специфіки» і відносин по лінії «місто – село». Сучасна урбаністика вивчає історію міст, їх розміщення, історію міського господарства, самоврядування, принципи містобудування тощо; пропонує класифікаційні критерії, які створюють науковий —————— 162 . . є - - 1991 . // . – 2011. – № 4. – . 23-40. 163 . . , , . – ., 2000. – . 207-208. 164 . . // : , , . – 2001. – № 3. – . 62. 165 . . : (1861–1904 ). – , 2010. 348 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі фундамент для віднесення того або іншого населеного пункту до категорії міст і для поділу міст на певні категорії. Вона йде і далі, досліджуючи урбанізацію як історичний процес підвищення ролі міста у розвитку суспільства – процес, що викликає зміни у соціальній і демографічній структурі соціуму, культурі, способі життя, психології, а також концентрацію форм спілкування. На цій основі вибудовується хоч і не в усьому безспірна, але загалом цікава концепція бісоціального характеру українського суспільства. Соці- альна гібридність (бігібридність) соціуму виводиться з різної «якості соціального» у різних регіонах, у місті й на селі, а також із неправомірної практики перенесення на український ґрунт стан- дартів і норм «чужих» соціумів (де село як тип культури й мен- 166 талітету уже практично зникло») . Що ж до оціночних критеріїв урбанізації, то у соціогуманітарних науках існують два основні підходи до окреслення цього терміна. Перший виходить із розуміння урбанізації як процесу підвищення ролі міст у житті соціумів – безвідносно до специфіки історичного часу, цивілізацій, суспільних систем. Другий розглядає урбанізацію як результат тих суспільних змін, які відбулися в контексті ману- фактурної стадії виробництва і наступного промислового пере- вороту. На наш погляд, перший підхід більш продуктивний – адже важливо простежити процес формування міських традицій на різ- них стадіях. Уже на етапі раннього середньовіччя виявляються його найголовніші риси – зростання міських поселень, концентрація населення в них, поширення міського способу життя на сільські поселення. Надалі процеси дифузії ускладнювалися й урізнома- нітнювалися – перетворення сільського середовища у міське могло відбуватися шляхом як засвоєння населенням прилеглих сіл міських норм, так і переміщення елементів сільського побуту в міста, насамперед у ході міграційних процесів. Методологія оцінки рівнів урбанізації у радянські часи базу- валася на кількісних показниках (ріст міст, типи розселення тощо). У дослідженнях культурного простору міста домінував дескрип- тивно-класифікаційний метод, коли головне завдання дослідника вбачалося у фіксації, описанні, класифікації артефактів. Людина та її реальні потреби рідко бралися до уваги – міста, особливо нові, розглядалися здебільшого як додаток до виробництва. Нині у поняття «урбанізація» включають і якісні зміни в житті суспільства – перетворення його переважно у міське за характером праці, спо- —————— 166 . // . – . 135-154. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 349 собом життя, розвитком культури. Саме поняття урбанізації остан- нім часом помітно трансформувалося: вона пов’язується не тільки і не стільки із ростом розмірів і кількості міст та збільшенням кількості зосередженого в них населення, скільки із формуванням і поширенням міського способу життя, міської культури. Домінує підхід до ролі урбанізації як інтегруючого чинника цивілізаційних процесів і структуроутворюючого механізму у формуванні соціо- культурного простору. Цивілізаційний підхід до явищ урбанізації передбачає також зосередження уваги на неоднозначності урба- нізаційних процесів, які приносять із собою не лише технічні й технологічні вдосконалення, але й нові загрози довкіллю, історико- культурній спадщині, ускладнюють проблеми захисту від епідемій, утилізації відходів тощо. М. Доган із задоволенням констатує, що колишній гібрид – «урбаністичні дослідження» – завдяки міждисциплінарному обміну концептами, методами, теоріями, практиками, інструментарієм нині є самостійною спеціальністю. Вона включає суб-поля, які охоп- люють спеціалізації соціології, географії, антропології. Соціологи (Р. Парк, Е. Берджес, Л. Вірт) та географи (Е. Ульман, А. Кросбі) ви- явилися особливо успішними у суб-полі «людської екології», історики (П. Берк, Ч. Тіллі) – у теоретизації своїх побудов завдяки запози- ченню соціологічних концептів (структура, функції, соціалізація, модернізація, соціальна мобільність тощо). Поняттям «гібридизація» вчений позначає процес порушення традиційних кордонів спеціалі- зації і обміну здобутками, в ході якого і у природничих, і у со- ціальних науках «величезні айсберги відривалися від материкового 167 льоду» . Вітчизняні історики, як правило, уникають загальних дефініцій міста, зосереджуючись на проблемах містобудування та історії архітектури, а також пам’яткознавства. Значною мірою це пояс- нюється тим, що міська історія упродовж тривалого часу існувала в Україні переважно у тісному просторі краєзнавства, віддаючи пере- вагу локальним сюжетам та узагальненню власного історіогра- фічного досвіду. Створилася певна невідповідність між глибиною дослідження містобудівної практики (особливо в розрізі окремих міст) і ступенем осмислення міської історії у контексті історичної локалістики і нових явищ у сучасному урбанізмі. Нині відповідна історіографічна ситуація зазнала певних змін: як констатує О. Журба, її прикметною особливістю став «дисцип- лінарний прикордонний стан, в якому історія міст, міського життя —————— 167 . // . – 2010. – № 10. – . 3-13. 350 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі стає предметом дослідження у двох (як мінімум) дисциплінарних 168 дискурсах: історико-краєзнавчому і регіонально-історичному» . Варто згадати і третій напрям дискурсу – теоретики і практики містознавства створили власний «історичний канон» з акцентом на містобудівній спадщині і проблемах пам’яткоохорони. Інша річ, що спеціалізація далеко не завжди доповнюється ефективною коорди- нацією зусиль. Ознаки системного підходу до урбанізаційних процесів у регіоні Південної України присутні у монографії В. Константінової. Урбані- зацію вона розглядає як тривалий у часі процес, а міста – як субсистему більш широких систем, які включають і параметри взаємовідносин по лінії «місто – село». У хронологічних рамках 1861– 1904 рр. дослідниця розглядає специфіку освоєння «міського про- стору» Південної України, типологію та динаміку змін чисельності населення міст і містечок, економічні, торгівельні, фінансові функції основних міст, проблеми соціальної стратифікації й соціальної мобільності, еволюцію систем управління тощо. Якщо ж говорити про чинники, які гальмують процес освоєння міської культурної спадщини, то це насамперед нерозробленість теоретичних проблем історичної урбаністики. І якщо соціально- економічні аспекти міської історії ще більш-менш простежуються, принаймні у кількісному вимірі, то проблеми міської аури, міського менталітету як складові проблеми міського середовища висвітлені поверхово. Щоправда, завдяки впливу постмодернізму у дослід- женні міської спадщини регіональні й локальні сюжети дедалі частіше вміщуються у специфічний екологічний, етнічний, гендер- ний контекст. У цьому ж напрямі діють поодинокі семіотичні прийоми культурно-історичного аналізу текстів, виявляється специ- фічний інтерес до мікроісторії. І все ж очевидно, що місто як духовна субстанція потребує значно більшої дослідницької уваги, ніж та, яка приділяється цій проблемі в Україні. З цим треба поспішати, бо унікальний «дух місця», який у кожному місті свій, має тенденцію до послаблення під тиском бурхливих містобудівних перетворень. Переосмислення ролі і місця локальності в глобалізаційних процесах сьогодні йде по лінії аналізу співвідношення тенденцій до централізації й регіоналізації. На перший план виходить нове розуміння локалізму, яке виникає на перетині глобалістики з істо- ричною синергетикою. Для простеження взаємозв’язків в «урбаніс- тичному ланцюжку» особливо цінними можуть бути підходи, що їх —————— 168 . ., . ., . . URBIS // .– . 3. – ., 2009. – . 250. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 351 пропонує соціосинергетика – новий науковий напрям, який фокусує увагу на багатовекторності, варіативності, невизначеності еволю- ційних процесів, на хаотичності й біфуркаційності міського роз- витку. Якоюсь мірою упорядкувати цю хаотичність вдається за допомогою раціональної комунікаційної системи. Що ж до локалі- зації, то за самим своїм призначенням пропоновані нею підходи здатні фокусувати увагу дослідника як на «больових точках», так і на взаємозв’язках всередині систем різного рангу. Оскільки локальне у його сучасному баченні виступає не як антипод, а як елемент глобального, рамки локалізації навряд чи варто обмежувати конс- татацією наявності певних, бодай умовних, кордонів між частинами системи. Значно продуктивнішим є підхід, коли локальне вмон- 169 товується у те, що називають «глобально-локальною динамікою» . Її зазвичай передають гібридним терміном «глокалізація», введеним у науковий обіг Р. Робертсоном. Найбільша трудність у систематизації знання про регіони й міста полягає у тому, що прив’язка до «місця» вимагає конкретності історико-географічного контуру, але далеко не завжди місце істо- ричної дії піддається чіткому визначенню. Т. Попова показала це на прикладі Південної України: якщо йдеться про тривалий період, вибір критерію для позначення територіальних кордонів регіону доволі складний. Вихід пропонується шукати на шляху застосу- вання як операціонального в системі регіоналістики поняття куматоїд (від гр. хвиля). Подібно до хвиль, які виникають і роз- падаються, але не зникають, об’єкти дослідження постійно змі- нюють свої просторові контури. Регіональна історіографія – це об’єкт з «плаваючими» контурами, таке соціокогнітивне явище, яке не піддається ідентифікації повним набором матеріально-речових якостей у кожний конкретний момент свого буття, тобто є кума- тоїдом. Явища такого куматоїдного типу, зауважує автор, потре- бують для визначення об’єкта періодизації власних методологічних засобів. При цьому вона застерігає, що на когнітивному рівні переплетення або різночитання змістовних полів об’єкта, що ви- ступає під певним найменуванням, з позицій методологічної толе- 170 рантності закономірне й продуктивне . —————— 169 .: . : // . – 2006. – № 5. – . 23-31. 170 . : // : . – . 8-9. . – . 2. – ., 2002. – . 335-342. 352 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Домінуюче на початку ХХ ст. насторожено-стримане ставлення до процесів урбанізації (як до таких, що послаблюють сусідські контакти й традиційні культурно-мистецькі та духовні зв’язки) змінилося нині на протилежне – урбанізація пов’язується з впро- вадженням більш оптимальних форм суспільної організації. Озна- ками урбанізації прийнято вважати високу частку міського насе- лення, густоту і ступінь рівномірності розміщення міст, у тому числі великих, транспортну доступність, багатогранність видів трудової діяльності та дозвілля тощо. Чи можна говорити про наявність у містах дореволюційної Росії ознак громадянського суспільства? Донедавна більшість істориків або взагалі не переймалася цією проблемою, або мала готову – негативну – відповідь на ці питання. Вважалося, що Росія тим і відрізняється від «нормальних», європейських країн, що її соціум був аморфним, а його середні верстви культурно, етнічно, релігійно гетерогенні. Зламати цей стереотип вдалося завдяки продуктивній співпраці міжнародного колективу вчених у рамках спеціальної дослідницької програми з проблем громадянської ідентичності й активності. На сторінках колективної монографії, присвяченої проб- лемам громадянської ідентичності у пізньоімперській Росії, Л. Хеф- нер докладно розглянув різні точки зору на проблему громадян- ського суспільства в Росії 1861–1914 рр., запропонувавши з свого боку поняття «місцевого суспільства» з притаманними йому озна- ками самоорганізації. При цьому «громадськість» є у нього не стільки дійовим чинником, скільки комунікативним простором. Місцеве суспільство, за Хефнером, було своєрідним еквівалентом західно- європейського «буржуазного суспільства»; але лишалося аморфним і тому не змогло відіграти роль інтегруючої, «третьої сили» між владою і масами. Зрештою воно опинилося між цими двома жорнами і було 171 ними розчавлене . Прикметно, що у поле зору зарубіжних авторів цієї монографії потрапили і українські міста. Приміром, Р. Лінднер, присвятивши свою статтю проблемам комунікації і громадянської ідентичності у Катеринославі, навів вичерпний перелік усіх підприємницьких іні- ціатив і місцевих суспільних інституцій, аж до безплатних їдалень. Г. Хаусманн предметно розглянув суспільно-політичну діяльність студентів Одеського університету у 1905–1914 рр., наголосивши на —————— 171 . – / . . . - . . .– ., 2007. – . 49-60. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 353 необхідності вивчення процесів соціального спілкування і асоцію- вання у руслі мікроісторичних та локалістичних підходів. Загалом в Російській імперії рівень урбанізації упродовж ХVІІІ– ХІХ ст. був настільки низьким порівняно із західноєвропейськими критеріями, що це спричинило у зарубіжній русистиці гостру дискусію щодо застосовності термінів «урбанізація» і навіть «місто» до історії Росії цього часу. Майкл Хамм у 1977 р. на сторінках «Journal of Urban History» поставив питання гостро «Чи є міста в Росії», що, однак, не завадило йому виступити в ролі редактора двох збірників «Місто в російській історії» (1976) та «Місто у пізній 172 імперській Росії» (1986) . Полемізуючи з Хаммом, Д. Бровер, нав- паки, знайшов ознаки «урбаністичної революції» у Російській імперії останніх десятиріч її існування. Безсумнівний інтерес становить монографія відомого китайського історика Чжана Гуансяна «Дослід- ження урбанізації у ХVІІІ та ХІХ століттях у Росії», в якій він виділяє чотири періоди російської урбанізації: 1) до середини ХVІІ ст.; 2) з середини ХVІІ ст. до 1785 р.; 3) 1785–1860 рр.; 4) 1860–1917 рр. Висновок автора, який уважно простежив склад міського населення, соціальні проблеми урбанізації, еволюцію міської системи управ- ління, зводиться до того, що причина низьких темпів урбанізації в Росії полягала у перевищенні природного приросту сільського населення над міським і невеликих масштабах міграції із сіл у міста. Зокрема, він реєструє зниження коефіцієнта урбанізації з 11,5% у 173 1740-х рр. до 7,1% у 1870-х рр. Серед чинників, які стримували урбанізаційні процеси у підро- сійській Україні, варто назвати і дискримінаційну політику царизму щодо євреїв, традиційно схильних до підприємництва і міського способу життя. Нова міграційна хвиля єврейського населення, пов’язана із поділами Польщі, налякала царський уряд настільки, що він постійно вводив обмеження на єврейське розселення. Щоправда, південну Україну обмеження торкалися найменшою мірою. Особливості стратегії царського уряду в «єврейському питанні» і специфіку життя євреїв поза межею осілості досліджує американ- ський професор Б. Натанс. Головним інструментом цієї стратегії він —————— 172 Hamm M.F. The modern Russian city // Journal of Urban History. – Vol. 4. – P. 39; The city in russian history // Ed. by M.F. Hamm. – Lexington, 1976; The city in late imperial Russia // Ed. by M.F. Hamm. – Bloomington, 1986. 173 . : - V – // . – 2009. – № 1. – . 76-80. 354 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі вважає «вибіркову інтеграцію», розраховану на акультурацію пев- них, корисних для влади категорій єврейського населення. Запро- ваджувалася система стимулів, розрахованих на те, щоб єврейські банкіри, юристи, громадські діячі, інтелектуали рухалися «назустріч 174 модерну» в руслі російської культури . Уже в 1859 р. єврейські купці першої гільдії були урівняні в правах з російськими. Упродовж 1860– 1870-х рр. було видано кілька законів, які дозволяли жити в містах євреям з вищою освітою і лікарям та молодшому медичному персоналу, а також ремісникам. Євреї дістали право вступати на державну службу, брати участь у міському та земському самовря- дуванні. Однак Городове положення 1870 р. все ж містило вказівку на те, що навіть у містах з переважаючим єврейським населенням євреї не могли становити більше двох третин гласних міської думи і 175 не могли обиратися міськими головами . Стратегія «вибіркової інтеграції» виявилася настільки ефектив- ною, що процент євреїв в бізнесовому й інтелектуальному сере- довищі міст зростав дуже швидко – настільки, що у 1887 р. уряд запровадив процентну норму, яка обмежувала прийом євреїв до вищих і середніх навчальних закладів. Модернізаційний шлях, який обирала для себе найбільш «просунута» категорія російського єврейства, вів, з одного боку, до активної участі у сіоністському русі з метою відродження незалежної єврейської держави на «історичній батьківщині», а з другого – до спроб утвердження єврейського автономізму в Росії. Утім, основна маса єврейського населення від- давала перевагу традиційному укладу життя, зберігаючи прихиль- ність до т.зв. ідішкайт – культури на основі побутової мови ідіш – і до іудаїзму, який був не лише традиційною релігією, але й основою усього стилю життя. В СРСР курс на індустріалізацію супроводився виробленням філософії нового урбанізму. Вона виявилася максималістською не меншою мірою, ніж програма забезпечення щорічного приросту промислової продукції не менш як на третину. Міста мали стати вітриною нового ладу, і влада не скупилася на використання ри- торики соціальної справедливості і декларованої участі мас в системі творення нового стилю життя й управління. Навколо спрямування радянської урбаністики точилися дебати, які відразу ж набули політичного забарвлення. Гостре протистояння —————— 174 . . .– ., 2007. – . 245-256, 419. 175 . . - .– ., 2006. – . 128-129. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 355 поглядів насамперед торкнулося проблем розселення і меж кон- центрації людей у містах. Т.зв. «урбаністична дискусія» 1929– 1930 рр., організована Держпланом і Комакадемією, мала своїм фундаментом ідею відмови від «капіталістичного шляху концент- рації населення» і переходу до «рівномірного соціалістичного роз- селення на основі знищення протилежності між містом і селом». І хоч всі учасники дискусії апелювали до Маркса, який вважав подолання цієї протилежності умовою перемоги комуністичного ладу, поділ на «радикальних урбаністів» і «дезурбаністів» проявився відразу. Перші пропонували створити нові гіперміста з величезними будинками-комунами і цілковитим усуспільненням побуту. Другі вибудовували концепцію «нового міста» як антитезу не лише «капі- талістичному місту» (останнє зображувалося у вигляді потворного Молоха), але й традиційному місту як такому. Ідеальне місто мислилося як гранично децентралізоване, таке, що складається з окремих озеленених, максимально наближених до промислових об’єктів зон. Великі міста прирікалися на знищення разом з інститутом сім’ї. Лише після того, як на пленумі ЦК ВКП(б) у липні 1931 р. було категорично заявлено, що про «скасування» міст мова може йти не раніше, ніж про скасування держави, футуристичні містобудівні ідеї зійшли нанівець. Однак і надалі концепції радянського містобудування зазнавали помітного тиску ідеологічного утопізму – з абсолютизацією «волі робітничого класу» до творення монолітного «великого суспільства» з уніфікованою системою цінностей, норм поведінки і «комуністично- космічним», за характеристикою П. Вайля, проектуванням. Своє- рідна «проектна ментальність» творців багатьох утопічних проектів «міст нової епохи» живилася популярними у 20–30-х рр. ідеями докорінної руйнації старої культури й побуту і побудови на очи- щеному від нашарувань минулого фундаменті «зразкових» містобу- дівних комплексів. Утім, на практиці «соціалістичні міста» разюче відрізнялися від проектних замальовок, а ідеологізованим зразкам-міфологемам судилася доля «паперової архітектури». Не лише містобудівні домі- нанти, але й міська «культура повсякдення» і сформовані на її основі соціокультурні орієнтири були, за нечисленними винятками, зовсім іншими. Попри гучний галас про соціалістичні міста як макси- мально наближений до людини тип поселення, більшість нових міст формувалася за моделлю робітничих селищ промислових підпри- ємств. Індустріалізація задавала неймовірно високі темпи промис- лового будівництва, і проектувальники, як правило, не обтяжували себе ані плануванням нових міст, ані зручними транспортними 356 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі магістралями, ані оптимізацією житлового будівництва. Примітивні бараки оголошувалися тимчасовим житлом, але залишалися ним надовго. У кращому випадку будувалося кілька показових кварталів з робітничими клубами у центрі. «Соціалістичні міста», яких було особливо багато у Донбасі, переважно являли собою мономіста з одним-двома містоутворюючими підприємствами. Хоч швидкість виникнення і зростання міст не вкладалися ні в які раціональні норми, за своїм змістом це був радше імітаційний процес. Нововиниклі міста не в змозі були повноцінно виконувати навіть функції нормального життєзабезпечення, не кажучи вже про орга- нізаційні чи культуроформуючі. Незважаючи на пропагандистський бум навколо «соціалістич- них міст» як форпостів нового способу життя, в радянській істо- ріографії проблема генезису і розвитку соціалістичного міста сер- йозної уваги не привертала. Створювалися або одно- чи двотомні історії окремих міст, або праці з історії міської забудови. Інтерес до співвідношення «соціалістичної індустріалізації» та урбанізації виявила наприкінці 70-х рр. західна історіографія – спочатку у вигляді міждисциплінарного проекту, метою якого було з’ясування обставин появи нового, відмінного від доіндустріального і західного індустріального типів міст. У працях Р.Е. Френча соціалістичне місто поставало як суміш капіталістичних реліктів і елементів соціалістичного планування. М. Левін вважав структурною ознакою урбанізації в СРСР таку взаємопроникність між містом і селом, яка після двох хвиль руху селян у місто (у 30-х та 60-х рр.) створила 176 феномен «суспільства, схожого на рухливі піски» . Останнім часом історія «соціалістичних міст» дістала в історіо- графії країн пострадянського простору істотного переосмислення, хоча у порівнянні з кількістю й інформативністю праць, присвя- чених проблемам села, міська проблематика істотно програє. Урбанізаційні процеси радянського часу вписуються у контекст модернізації, яка в СРСР підпорядковувалася позірному завданню «побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні». За О. Даниліним, урбанізація, що стала наслідком «навздогінної» та примусової мо- дернізації, набула специфічних рис, які не дозволяють класифі- кувати радянський «урбаністичний перехід» за допомогою класич- них критеріїв. Зокрема, це стосується процесу виникнення нових міст та їхнього функціонального призначення. Місто втрачало —————— 176 .: . .« » « »: // . – 2009. – № 1. – . 65-76. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 357 здатність до самореалізації й самоорганізації, перетворюючись лише на «поселенський додаток» до форсованої індустріалізації. Без відповідної інфраструктури не могло бути й мови про виникнення 177 якісно нових, повноцінних урбаністичних відносин . Найбільш продуктивним вважається погляд на «соціалістичне місто» як на специфічну територіальну систему, підпорядковану утилітарним завданням адміністративно-командного господарювання. С. Цирель констатує істотне ослаблення міста до початку 30-х рр. – масовою еміграцією, високою смертністю в часи гро- мадянської війни, репресіями серед найосвіченішої частини насе- лення, комунальним побутом тощо. Прибуття в місто під тиском колективізації великої кількості селян, переважно «куркульських дітей», знизило загальний рівень міської культури, сприяло ато- мізації міського населення. Прагнення радянської влади «грати в народність» обернулося тим, що до виконання владних функцій найчастіше залучалися найменш освічені й непідготовлені люди. Хоча КПРС позиціонувала себе як партія міського пролетаріату, «бідняцько-пролетарських кіл», на вищих щаблях влади переважали вихідці із заможних верств села, більш цілеспрямовані й напо- легливі. Надалі саме притаманний місту тип споживання, з інди- відуалізацією споживчого вибору і сильним впливом мінливої моди, підірвав основи планового господарювання – рівень потреб важко було планувати і ще важче задовольняти. «Задоволення неза- планованих потреб все частіше ішло в обхід узаконених планових механізмів і дедалі сильніше руйнувало планове господарство». Негативно позначався на стані міст особливий устрій радянської імперії, який потребував постійного вправного балансування між 178 інтересами центру і регіональних еліт . Проблема дослідження українських міст у межах ХХ ст. ус- кладнена тим, що у стратегії радянської влади (і незалежної України не меншою мірою) не було виразної просторової складової. Якщо елементи останньої й існували, то вони цілком і повністю підпо- рядковувалися економічним завданням. Нові міста і селища місь- кого типу формувалися слідом за створенням промислового, воєн- ного чи транспортного комплексу і були по суті придатком їхньої виробничої структури. Ніхто й ніколи не розглядав завдання —————— 177 . . - є : // . , , .– . 18. – .– , 2001. – . 159-160. 178 . . // . – 2008. – № 5. – . 111-119. 358 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі розвитку територій як самостійні або пріоритетні; у ході районізації враховувалася лише наявність відповідних структур КПРС. З кри- теріями віднесення поселень до міських радянська влада довго не могла визначитися. В різні часи акцент робився то виключно на чисельності населення, то на адміністративних чи народногос- подарських функціях, то на міських ознаках (рівень благоустрою, систем зв’язку тощо). В. Вечерський слушно звертав увагу на те, що тоталітарний режим ліквідував в Україні європейське розуміння міста як само- врядної спільноти людей, пов’язаних суто міськими видами діяль- ності й відповідними традиціями. Натомість утвердилося азіатське розуміння міста як державної власності, місця концентрації певних державних функцій (військово-адміністративної, фіскальної, вироб- ничої, ідеологічної тощо), де населення є чимось другорядним, що може бути при потребі замінене, переміщене, скорочене чи збіль- шене, а для цього – жорстко прикріплене до місця праці й про- живання і контрольоване системою. Місто в СРСР, доводив він, не було самоврядною спільнотою і не мало можливостей саморозвитку; воно було не суб’єктом, а лише об’єктом спрямованих управлінських дій, які у підсумку породжували містобудівні диспропорції і хаос. Наслідком цього стала дегуманізація міського середовища, зни- ження його інформаційного й культурного потенціалу, варварське 179 ставлення до історичної спадщини . Усі ці висновки загалом справедливі, хоч не можна не бачити і тих здобутків, які були пов’язані зі створенням упродовж півстоліття нової урбаністичної культури і значним зростанням участі українців в урбанізаційному бумі. О.Субтельний наводить промовисті цифри: чисельність міських мешканців УСРР між 1926 і 1930 роком под- воїлася, а перед початком Другої світової війни в містах вже мешкав один з трьох жителів. Понад 58% міських жителів були українцями, 180 причому тепер вони зосереджувалися переважно у великих містах . Інша річ, що система управління містами і організації життєза- безпечення міських мешканців виявилася украй недосконалою. За Конституцією УСРР 1919 р. і Положенням ВУЦВК, що набуло чинності в Україні 1922 р., вищим органом влади на території міста була міська рада. Однак повноваження міських рад, з одного боку, і повітових (окружних) та волосних (районних) виконкомів, з другого, не були належним чином розмежовані, внаслідок чого ухвали міських рад часто не виконувалися. Лише у жовтні 1925 р. ВУЦВК —————— 179 . . – . 10-12. 180 . . . – . 355. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 359 затвердив перше «Положення про міські і селищні ради УСРР», але і в ньому функції міськрад були слабо регламентовані, до того ж міськ- ради не мали права розпоряджатися власними коштами. Добилися створення власного апарату і виокремлення міського бюджету міськради лише у жовтні 1927 р., коли було прийняте нове «Поло- 181 ження про міськради УСРР» . Критерії поділу населення на міське і сільське в радянській практиці часто зазнавали змін. Під час проведення всесоюзного міського перепису населення (15 березня 1923 р.) до категорії міських були віднесені поселення, затверджені у цьому статусі адміністративно, а також ті, де головним заняттям населення не було сільське господарство. Об’єктами обстеження стали всі гу- бернські й повітові міста, всі поселення, що мали міські й селищні ради, а також передмістя, які не були включені до складу міської території, але підтримували з містом тісний економічний зв’язок. До категорії міст були віднесені селища при фабриках, заводах, стан- ціях, дачні селища при кількості мешканців не менше 500 осіб тощо. Категорія «місто» виявилася, отже, дуже розмитою. Приміром, до числа міст потрапило звичайне село Вербовець, але не потрапили ні Юзівка, ні Кривий Ріг. Всього цим переписом було зафіксовано 182 621 місто . Прагненням до централізації й уніфікації у територіальному плануванні було продиктоване практичне знищення радянською владою містечок як традиційно притаманної Україні форми роз- селення. Як спробу унормувати поняття «місто» і «містечко» можна розглядати затверджену ВУЦВК і РНК УСРР «Інструкцію про по- рядок перечислення залюднених пунктів до розряду міських або сільських осель» (квітень 1924 р.). За нею містом вважалося посе- лення з кількістю жителів не менше 10 тис. чоловік. Поселення, в яких жили від 3 до 10 тис. чоловік, вважалися містечками (за умови переважно неземлеробських занять населення). При віднесенні по- селення до розряду міського до уваги бралися, крім кількості насе- лення, відсоток мешканців, зайнятих у промисловості і сільському господарстві, наявність промислових і комунальних підприємств, культурно-освітніх і медичних закладів, торговельної мережі, сту- пінь благоустрою. Відповідно до цих критеріїв майже 40% давніх —————— 181 . . 20- . // . , , .– . 18. – . 149-150. 182 є . . .– , 2001. – . 255. 360 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі міст України втратили свій статус, водночас деякі містечка й села стали містами. У ході здійснення адміністративної реформи 1924–1925 рр. містечка зникли як такі. Спеціальною постановою ВУЦВК від 28 жовтня 1925 р. запроваджувалося досить громіздке поняття «селище міського типу». В такий спосіб здійснювалася уніфікація типології поселень в масштабах всього СРСР, яка без будь-якої потреби знищила притаманну Україні специфічну форму органі- зації міського розселення. Водночас селяни одним розчерком пера перетворювалися у міських жителів: за перші 10 років радянської влади до категорії селищ міського типу в УРСР було переведено втричі більше сільських поселень, ніж за попередні 300 років. Формально селище міського типу повинне було мати понад 2 тис. жителів, зайнятих переважно у промисловій сфері та сфері обслуговування, а також бодай мінімальну за міськими мірками інфраструктуру. Але на практиці ці критерії витримувалися рідко; частіше селищем міського типу ставало звичайне велике село. Як вважає А. Івченко, «хибне припущення, що можна штучно перевести населення з категорії сільського в міське без майже будь-яких на те об’єктивних передумов, призвело до некерованого (з погляду здоро- 183 вого глузду) зростання кількості містечок в Україні» . У ході цього процесу, який тривав впродовж усього періоду існування радянської влади, руйнувалася специфічна аура колишніх містечок і водночас створювалася нічим не виправдана селекція сільських поселень. У Польщі, Білорусі, країнах Балтії містечка збереглися. Тому обґрун- тованими, на наш погляд, є пропозиції відкинути нічим не ви- правдане негативне ставлення до містечок і повернути в українську мову, у наукові видання, а, можливо, і в правове поле поняття 184 «містечко» . За переписом населення 1926 р. на підрадянській Україні 402 поселення були визначені як міські. За більшістю з них цей статус закріплювався за поданням Центрального статистичного управління. Але існувала практика офіційного визнання того чи іншого поселення міським, і тому запропоновані ЦСУ критерії по- стійно переглядалися. Приміром із 102 міських поселень Сталін- ської області офіційно були затверджені такими лише 11, а у —————— 183 . . . – ., 2000. – . 4. 184 . – 1995. – 15 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 361 Ворошиловградській області з 55 офіційно було визнано міськими 185 лише 7 . Бурхливий розвиток урбанізаційних процесів в Україні у 20– 30-х рр. мав чимало від’ємних рис. За даними ЦСУ УСРР, природний приріст міського населення з 1923 по 1926 р. становив 1 115 тис. чоловік, а механічний – 775 тис. Надалі ця тенденція зазнала змін: з 1926 по 1931 р. природний щорічний приріст населення міст становив на 1 тис. жителів 10,2 чоловік, а механічний був у 4 рази більший. Поповнювався робітничий клас переважно за рахунок вихідців із села – за даними статистичного відділу Наркомпраці УСРР у промисловості на кожні 100 зарахованих припадало вихідців із села: у 1925–1926 рр. 44,3%, у 1926–1927 рр. – 36%, у 1927– 186 1928 рр. – 31,2% . Проте процеси ініційованого правлячою партією перетворення суспільства «на міських началах» не супроводилися, як це було у більшості країн Заходу, формуванням міських спільнот на фунда- менті самоорганізації. Урбанізація 20–30-х рр., у ході якої міське населення УСРР зросло більш як удвічі, була продиктована завдан- нями «соціалістичної індустріалізації» і супроводилася цілеспрямо- ваною політикою по перетворенню робітничого класу в опору сис- теми. Феномен запізнілого індустріалізму в СРСР дістав найбільш виразний прояв у підпорядкуванні економіки політиці. Урбанізація була жорстко прив’язана до створення могутнього військово-про- мислового комплексу і мала всі ознаки штучності й нехтування еле- ментарними життєвими потребами людей. Притаманний компартійній системі «індустріальний фетишизм» диктував логіку не просто прискореної, але форсованої індустрі- алізації, об’єктивних умов для якої не існувало. Довелося запро- вадити систему централізованого розподілу, включно з картковою системою. Соціальна ієрархія в містах вибудовувалася за прин- ципом доступу до системи матеріальних благ, що одночасно сти- мулювало як гострий товарний дефіцит, так і корупцію. Неприрод- ний симбіоз плану й ринку формував викривлену, утриманську психологію – людина звикала до цілковитого одержавлення власного життєвого простору, «давальницької системи», загальної зрівня- —————— 185 . 20- – 30- . . - // .: , , . . .– . 7. – ., 2004. – . 57. 186 .: . « » (20 – 30- . .) // .– . 6. – ., 2004. – . 235-236. 362 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі лівки. Конформізм, заохочуваний згори, ставав домінантою свідо- мості і регулятором поведінки. Такі умонастрої радянську верхівку цілком влаштовували – система постачання стала досить ефективним інструментом забез- печення лояльності населення до влади. Головним ідеологічним постулатом, яким визначався напрям урбанізаційної політики, була «перебудова побуту»; відтак і синонімом «будівництва соціалістичних міст» стало «культурно-побутове будівництво». Нові міста часто називалися «робітничими селищами» і довго лишалися ними, на- самперед за украй примітивною інфраструктурою. Більш-менш пристойний вигляд мали лише робітничі клуби. Система впливу на особистість через клубну систему, школу, засоби комунікації, літе- ратуру, мистецтво створювала потужний ідеологічний прес, який виступав знаряддям уніфікації, русифікації, переідентифікації на основі нових моральних цінностей. Утім, завдання створення «соціалістичних міст», яке постійно декларувалося правлячою партією, реалізувати не вдалося – на- самперед через нестачу потрібних для цього коштів. Перенаселені «комуналки», бараки, черги у магазинах, практична відсутність зручного транспорту, складна криміногенна ситуація лишалися ознаками міст впродовж усього міжвоєнного періоду. У таких містах панувала своєрідна «псевдоторгівля», пов’язана із системою розпо- ділу дефіциту, були начисто відсутні умови для розвитку приватної ініціативи. Прикметною ознакою довоєнного міста України стало його «оселянювання». Приплив у міста великої кількості селян привносив у міське середовище систему цінностей, притаманну селу, міська ж культура не мала належних умов для свого розвитку. Російський історик О. Ахієзер мав рацію, коли писав, що в СРСР «відбувалася не стільки урбанізація, скільки псевдоурбанізація, не стільки інтелек- 187 туалізація села, скільки «оселянювання» міста» . Він же звертав увагу на те, що спроби поєднати індустріалізацію з архаїчним ставленням до праці наперед були приречені на невдачу. А гі- пертрофія адміністративної інтеграції вступила у гострий конфлікт з різнобарвністю культурних регіонів, локальних територій, мігра- ційних уподобань, перетворивши зрештою цей конфлікт у най- 188 важливіший чинник дезорганізації суспільства і держави . —————— 187 . . : ( ). – . 1. – . 2. – , 1997. – . 577. 188 . . // ( ). – 2004– 2005. – № 4. – . 73. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 363 Для Донбасу одним із джерел нестабільності стала проблема шахтарських міст. На «парадоксальний характер» їхньої поселен- ської структури звертає увагу І. Кононов. Класичні міста, на відміну від сіл, виникають на суспільних зв’язках. Шахтарські ж міста виникли на ресурсах і виявилися цілком залежними від суспільного попиту на ці ресурси. Кожне з шахтарських міст має або монови- 189 робничий, або моногалузевий характер . По суті шахтарські міста демонстрували багато в чому особливий, «напівміський» спосіб життя і такий же тип культури. Деякі з них взагалі втрачали ознаки цілісного об’єкта, перетворившись в агломерації окремих робіт- ничих селищ. У наш час це суттєво обмежило можливості адаптації шахтарів до нових умов, створених реаліями суспільної транс- формації. Процеси «оселянювання» міст прискорилися після 1937 р., коли відповідно до циркуляру Держплану СРСР «Про склад і мережі держпунктів» (21 січня 1938 р.) до складу міст почали включати всю територію, яка обслуговувалася міськрадами. Населення перед- мість, яке до цього міським не вважалося, поповнило міське, хоч цим розмивався критерій «несільськогосподарських занять» городян. Згідно з переписом 1939 р. населення Сталінської області, примі- ром, зросло удвічі проти 1926 р., причому три чверті його вважалося міським. Тут налічувалося 120 міських поселень (31 місто і 89 селищ міського типу). Деякі дослідники характеризують такі темпи урба- нізації як патологічні. За Н. Гогохією, відірвані від родинних коре- нів, звичайного укладу життя, вчорашні селяни зустрілися в містах «із сумною реальністю 30-х років: войовничою антирелігійністю, ідеологічною обробкою, відчуттям ворожості оточення, безкуль- тур’ям, що панувало серед робітництва новобудов… Певна штуч- ність урбанізації за директивними планами призвела до транс- формації міста як системи, що саморозвивається, у своєрідний додаток до промислових підприємств, населення якого не мало 190 нормальних умов до пристойного життя» . Далеко не скрізь в Україні урбанізаційні процеси супроводилися поліпшенням естетичного вигляду міських кварталів. Централізо- ване керівництво архітектурою і містобудуванням в СРСР спиралося на усталені канони функціоналізму і підпорядковувалося завданням уніфікації «соцкультпобуту». Саме місто не мало ресурсів розвитку, а —————— 189 . . ( ). . – ., 2005. – . 22. 190 . . 30- . . // : , є. – . 310-326. 364 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі єдиною можливістю дістати якесь фінансування була згода на розміщення в містах все нових, часто шкідливих виробництв. Окрім прямої шкоди для екології цим зумовлювався постійний приплив у міста селян, які не встигали адаптуватися до міського способу життя і поповнювали ряди маргіналів, байдужих до проблем окультурення середовища, а то й налаштованих на безглузді руйнівні дії. Ще один, не менш гострий конфлікт створювала непослідовність політики українізації. Влада намагалася перетворити її в інструмент «радянізації» міст і посилення їхнього впливу на україномовне село. Натомість досягла протилежного результату – місто стало осередком формування нової міської ідентичності і своєрідної народнокуль- турної мобілізації з характерним модерністським спрямуванням. «Ця нова ідентичність, – констатує Г. Лібер, – тепер була зосе- реджена у містах, відображаючи зміну становища українців у міських центрах від маргінальності до більшості. Найважливіше, що симбіоз швидкого зростання міст та українізації призвів до розладу старих відносин та ієрархій у містах. Еволюція нових відносин, особливо виникнення малої (проте непомірно впливової) групи українсько-російських інтелігентів та зацікавлення русифікованих українців культурою мали глибокі наслідки. Врешті-решт утверд- ження українських еліт у містах ставило під сумнів не тільки монопольну позицію перед тим домінуючої російської мови, а й 191 російську політичну гегемонію» . Наслідком українізації стало істотне зменшення розбіжностей у національній ідентичності Наддніпрянщини, Поділля, Волині, з одного боку, і промислового Південного Сходу, з другого. Усвідом- лення того факту, що українізація сприяє консолідації національно свідомих прошарків суспільства, змусило правлячу партію відмо- витися від проголошеного курсу і жорстоко розправитися не лише з носіями ідеології «націонал-комунізму», але й практично з усією партійною й радянською верхівкою УСРР. Політика українізації у цих умовах продовжувалася швидше за інерцією і мала виразну тенденцію до затухання. У партійних інстанціях, засобах масової інформації постійно проводилася думка про те, що має існувати і існує на практиці грань між цілями і методами українізації, що її проводять партія і радянська влада, і «цілями і методами українізації, здійснюваної безпартійною інте- лігенцією». У дальшому в партійних документах і у виступах керів- ників неодноразово наголошувалося на тому, що зближення між —————— 191 . 20- . // : http://www.franko.lviv.ua. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 365 комуністами і безпартійною інтелігенцією, яке відбувається у ході політики коренізації, в принципі небажане і є доказом того, що боротьба проти буржуазного націоналізму здійснюється в недос- 192 татній мірі . Досвід 20–30-х років показав, наскільки небезпечним може бути розрив між словом і ділом, коли декларування національних прі- оритетів сполучалося з викорінюванням «буржуазного націона- лізму». Практика «подвійних стандартів» згубно позначилася на моральному стані суспільства, зробила фальш нормою суспільного життя. Зневірене і деморалізоване суспільство не тільки спокійно відреагувало на згортання політики українізації, але й допомагало владі розправлятися з поборниками національних цінностей. У таких умовах широких масштабів набуло явище крипто- етнічності, тобто зміни паспортної національності під тиском об- ставин. Величезна маса людей – розкуркулених, втікачів із села внаслідок голоду, «вичищених» із наукових і культурно-освітніх установ тощо – воліли зникнути з місць постійного проживання, «загубитися» навіть ціною відмови від власного імені, не кажучи вже про національність. Поповнюючи міську армію маргіналів, вони створювали прошарок людей, демонстративно байдужих до націо- нальної культури. Власне на них і робили ставку ті, хто під виглядом критики «перегинів» у проведенні українізації розпочинав нову кам- панію цілеспрямованого русифікаторства. Окремо слід сказати про міську топоніміку як про знаряддя уніфікаційної політики радянського режиму. Перейменування роз- глядалося ним як складова частина творення політичного міфу з одночасним руйнуванням попередньої історико-культурної тради- ції. Починаючи з 20-х рр. ця робота суворо регламентувалася і контролювалася центром. Особливого розмаху вона набрала у 40-х рр. – лише з 1 січня 1941 по 1 вересня 1946 р. на території тогочасної УРСР було здійснено близько 5 тис. перейменувань. У часи розвінчання культу особи виявилося, що впродовж 1924– 1953 рр. в республіці адміністративно-територіальним одиницям різного рівня було надано 56 назв, пов’язаних з іменем Сталіна. І у наш час (за довідником «Адміністративно-територіальний устрій України» 2005 р.) карту України «прикрашають» понад 60 населених пунктів із назвою Ленінське (Ленінка, Леніно-Ульянове та ін.), понад 90 – з назвою Жовтневе (є навіть Жовтнева Революція), 8 – із назвою Комінтерн (Комінтернове), 30 із назвою Комсомольське (Комсомоль- ська Комуна), 37 із назвою Первомайське і понад 50 – Перше Травня —————— 192 « » 1920–30- : , , . – . 177-190. 366 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі і Першотравневе. Є і такі дивні покручі, як Красний Октябр, Красний Пахар, Красні Окни та ін. Повоєнні роки стали в Україні періодом інтенсивного промис- лового будівництва, що потягнуло за собою нову міграційну хвилю. Лише протягом 1959–1963 рр. в республіці було побудовано 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Територія України забруднювалася відходами мінерально-сировинного комп- лексу удесятеро інтенсивніше, ніж СРСР в цілому. Техногенне навантаження на природу у 6-7 разів перевищувало загально- 193 союзний рівень . Бездумне освоєння простору особливо гостро давалося взнаки в Донбасі, де навколо великих промислових монстрів, на місці старих сіл і хуторів, виникали нові міста. Докучаєвськ, Вуглегірськ, Українськ, Шахтарськ та інші міста стали своєрідними символами нової забудови – як правило, без генеральних планів і врахування екологічних перспектив. Боротьба з «архітектурними надмірнос- тями», яку ініціював М. Хрущов, також сприяла тому, що нові міста були безликими і небезпечними для проживання. Нарощування виробничих потужностей супроводилося розростанням міст і селищ до такої міри, що вони майже впритул наблизилися один до одного. За 30 років – з 1939 до 1969 – в Україні кількість міст і селищ 194 міського типу зросла з 733 до 1242 – на 63% . Уже в 70-х рр. стало ясно, що можливості екстенсивного роз- витку економіки Донбасу загалом вичерпані, а навантаження на екологію перевищує усі допустимі норми. Але гонитва за «показ- никами росту» унеможливлювала скільки-небудь тверезий аналіз ситуації. Більше того, за випробуваною в Донбасі моделлю здійс- нювалося і освоєння нових районів вуглевидобутку – Західного Донбасу, Львівсько-Волинського басейну. Неоднозначним виявився вплив на соціогуманітарну сферу в регіоні бурхливого процесу розвитку агломерацій, що стали на півдні провідною формою розселення. Процес утворення агломе- рацій фактично почався на Донбасі і у Придніпровському регіоні у кінці 50-х рр., коли міста впритул наблизилися одне до одного. На 45 км уздовж річки Кривий Торець розтягнувся ланцюг міст Костянтинівка – Олексієве – Дружківка. Горлівка майже набли- зилася до Єнакієвого, до складу якого входили понад 10 селищ —————— 193 . « » ( .) // . – . 2. – ., 2004. – . 218. 194 1972 . .– ., 1974. – . 8. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 367 міського типу. Лисичанськ виявив тенденцію до зростання з Ру- біжним і Пролетарським. Наслідком великих проектних і дослід- ницьких робіт, проведених у 1957–1959 рр., став висновок про доцільність перетворення нововиниклих агломерацій у групові системи з відповідною інфраструктурою життєзабезпечення. Дніп- ропетровсько-Дніпродзержинська та Донецько-Макіївська агломе- рації виступали при цьому у ролі еталонних зразків. Спорудження газоводу Дніпропетровськ – Кривий Ріг значною мірою розв’язало проблему газифікації; тролейбусне сполучення, у тому числі між- міське – проблему транспорту. У 70-і рр. у Південній Україні з’явилися три міста з мільйонним населенням – Одеса, Дніпро- петровськ і Донецьк. З 19 українських агломерацій, в яких про- живала понад третина населення країни, 12 розташовувалися у південному регіоні. У Кримській області чисельність міського населення перевищила 67%, в Одеській – 62%, у Миколаївській – 60%. У 1970 р. у 5 найбільших містах Донецької області – Донецьку, Макіївці, Жданові, Горлівці, Краматорську – мешкало 55% насе- лення області; при цьому тут було зосереджено 60,7% робітників і службовців, які виробляли 59,7% валової продукції підприємств. Особливістю Одеської агломерації було функціональне поєд- нання промислових, транспортних, адміністративних, освітніх, рек- реаційних функцій. Розташувавшись уздовж Чорного моря на 120 км за генпланом, розробленим 1966 р., Одеса мала розвиватися в єдиному комплексі з містами-супутниками Іллічівськом та Ові- діополем. До складу агломерації поступово втягувалися Білгород- Дністровський, селища міського типу Теплодар та Южне. Біцентричний характер мала Дніпропетровсько-Дніпродзер- жинська агломерація. Обидва міста розвивалися за рахунок швид- кого будівництва уздовж Дніпра; сумарна кількість населення агломерації наприкінці 1960 р. становила 1,5 млн осіб. Дніпро- петровськ був центром чорної металургії, трубопрокатного вироб- ництва, машинобудування, хімічної промисловості. У Дніпродзер- жинську активно розвивалася коксохімія. У Кривому Розі агло- мерація формувалася на основі видобутку залізної руди й металургії; у 1965 р. тут діяло 573 підприємства. Місто простягнулося смугою довжиною у 25-30 км, що украй ускладнювало транспортний зв’язок. Обговорювалася навіть ідея метрополітену; зрештою в місті з’явився своєрідний гібрид метрополітену й швидкісного трамваю. На березі Каховського водосховища сформувалася Нікопольська міська агломерація – на базі Нікополя й Марганця. Основу її становили металургійні підприємства – Південнотрубний завод і завод феросплавів. До агломерації увійшло і промислове місто Орджонікідзе. 368 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Агломерації поглинули велику кількість сільських населених пунктів; тому їх особливістю, особливо в Донбасі, була наявність приватного сектора з власним підсобним господарством. Цим на- самперед були зумовлені парадокси радянської урбанізації. Як кон- статує М. Алфьоров, «міста наповнювалися сільським населенням, яке зберігало сільський менталітет і для якого місто залишалося чужим. Виникало протиріччя між сутністю і функціями міста, що потребувало з кожним роком все більше робітників з міською культурою, високоосвічених, що, постійно підвищуючи свою квалі- фікацію, розширюють кругозір, і значною частиною мешканців, які перестали бути селянами, але й городянами не стали – ні в поведінці, ні в інтересах, ні за способом проведення дозвілля. Блискавичність урбанізації зумовила молодість багатьох міст, не- тривалість їх міського стажу… Отже, міста України були своєрідним симбіозом міського і сільського начала». Дисгармонічний розвиток урбанізаційних процесів виявлявся насамперед у гіпертрофованому розвитку промислових центрів Південної України, тоді як в інших регіонах темпи урбанізації були значно нижчими. Розвиток соціальної, інженерної, транспортної інфраструктури помітно відставав від темпів промислового будів- ництва. Те, що процес урбанізації мав незакінчений, ущербний, однобічний характер, автор розглядає як результат індустріалізації, 195 не розрахованої на задоволення потреб людей . Роки «перебудови» стали періодом дезорганізації економіки і значного спаду промислового виробництва. Шахтне будівництво в Донбасі у 80-х рр. фактично згорнули, видобуток вугілля змен- шувався за рахунок погіршення гірничо-геологічних умов. Круто- падаючі пласти потребували значних капіталовкладень у нову техніку, але й вони не рятували ситуацію. Катастрофічно погір- шувалася екологічна ситуація у містах Донбасу, в акваторії Чорного й Азовського морів. Зовні ознаки кризи в Донбасі ще не уявлялися незворотніми. Донецьк на початок 90-х рр. був четвертим за числом мешканців містом України (1121400 чоловік у 1992 р.). У місті функціонували близько 200 промислових підприємств, які експортували свої вироби у 56 країн, близько 30 науково-дослідних та проектних установ, 5 вузів з близько 55 тис. студентів, 21 середній спе- ціалізований учбовий заклад, 151 загальноосвітня школа, 3 театри, філармонія, цирк, 2 державні музеї, книжкове видавництво. —————— 195 . . 1945–1991 .– , 2012. – . 382-385. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 369 Однак за цими, на перший погляд, цілком пристойними показ- никами, стояла сумна реальність соціального відчуження, антино- мічності, невпевненості у завтрашньому дні. За свідченням С. Глуз- мана, проведене на початку 2000-х рр. разом з американськими фахівцями соціологічно-психологічне дослідження мешканців Ук- раїни дало шокуючі результати: виявилася, зокрема, страшна епідемія алкоголізму, сконцентрована у східній частині країни, там же були зафіксовані підвищена суїцидальна активність, депресії, 196 наркоманія . На переконання правозахисника В. Фуйора, «Донбас було оку- повано ще в 90-і роки. Грабіжницька, дика приватизація. Знищення профспілкового руху. Зрощення правоохоронних органів з кримі- налом. Відсутність економічної, а значить і політичної конкуренції. Все це призвело до виникнення нелюдяного, варварського, ран- ньофеодального плацдарму, який згодом став загрозою для всієї 197 України» . Надзвичайно загострилася в останні роки існування СРСР проблема водопостачання південного регіону України. Власне, вона лишалася важкорозв’язною упродовж десятків років, особливо від нестачі води потерпав Донбас. Місцеві річки, за винятком Сівер- ського Дінця, маловодні, влітку висихають, вапняки й пісковики не утримують довго поверхневі води. Якоюсь мірою проблему пом’як- шило будівництво каналу «Сіверський Донець – Донбас» у 50-х рр.; перша черга каналу стала до ладу 1958 р. У 1960 р. водогін мали 275 міст Донбасу, але ним було устатковано лише 62% міського 198 житлового фонду . З часом масштабний розвиток гірничодобувної промисловості порушив природний рух підземних вод; велика кількість неочи- щених відходів промислових підприємств скидалася у ріки. Наприкінці ХХ ст. почастішали випадки просідання поверхні, підтоплень, заболочування частини території. Нині постійними обстрілами й бомбардуваннями система водопостачання в Донбасі остаточно розбалансована, ступінь зараження питної води отруй- ними речовинами ще належить досліджувати. —————— 196 . « » // . – 2015. – 26 . 197 . , // .– 2015. – 21 . 198 . . 1945–1991 .– . 171-172, 241. 370 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі АВТОНОМІЯ КРИМУ: ІМІТАЦІЙНІСТЬ ЯК ДЖЕРЕЛО РИЗИКІВ І ВТРАТ Найпізніше порівняно з іншими регіонами увійшовши до складу УРСР, Крим, однак, виявив найпотужніший потенціал боротьби за підвищення власного статусу, що чималою мірою було зумовлене набутим у минулому досвідом автономізму і боротьби за держав- ність. Відтворення республіки на початку 1991 р. мало, за А. Маль- гіним, фундаментальне значення для розвитку Криму. У такий спосіб вдалося уникнути розвитку ситуації у напрямі етнополі- тичного конфлікту з перспективою втягнення у нього сусідніх дер- жав. Населення Криму, інкорпороване у нове національно-державне середовище, дістало змогу порівняно легко пережити перехідний період, зберігши при цьому мовну й культурну самобутність. Автономія створила умови для інтеграції у кримське співтовариство 199 представників раніше депортованих народів . Б. Парахонський також писав про Кримську автономію як про прийнятний компроміс, який відвернув на початку 1990-х рр. масштабний конфлікт, зумовлений різноспрямованими інтересами Москви, Києва і місцевих еліт. Владні структури у Києві не були прихильні до силових рішень, і тому вони вимушено пішли на створення Кримської автономії, щоб таким чином локалізувати зростаючий внутрішній конфлікт між місцевою владою і кримсько- татарськими переселенцями. З іншого боку, це була поступка кримським сепаратистам, які прагнули повернення півострова під опіку Москви. «Відбулася часткова нейтралізація сил, і конфлікт не набув серйозного розмаху. На той час Київ отримав стратегічний 200 виграш» . Значно менше оптимізму у зв’язку з утворенням АРК вбачаємо в аналітиці німецьких науковців. Герхард Сімон передбачав майбутні ускладнення у зв’язку з «штучним і неісторичним характером» Російської Федерації і неусталеністю її кордонів. Вже у 2000 році він писав про те, що мобілізація російської меншини в Криму у вигляді ірреденти чи руху за приєднання до Росії в 1992–1996 р. виявилася яскравим винятком на загалом спокійному фоні ставлення меншин до розвалу СРСР. Пророчим виявився і його висновок про те, що —————— 199 . . – . 135, 140-143. 200 . – . 3. – ., 2004. – . 196. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 371 українізація Східної України містить конфліктний потенціал, який 201 не піддається калькуляції . У своїх передбаченнях Сімон виявився не оригінальним – його колега Франц Прайслер пішов і далі, побачивши у посиленій функції етнічного націоналізму в Росії «засіб суспільно-соціальної ерзац-інтеграції». Як і Сімон, він докладно аналізував, зокрема, претензії РФ на Севастополь як «місто росій- ської слави» і заяви її державних діячів щодо того, що історична свідомість росіян нікому не дозволить «механічно зрівняти кордони Росії з кордонами Російської Федерації і відмовитися від того, що створило славні сторінки російської історії». «Політика у цьому питанні, писав Ф. Прайслер, суттєвою мірою є функцією зовнішньо- політичних інтересів Росії. Якщо буде потрібно, Москва форсува- 202 тиме цю тему, якщо ні – наступить затишшя» . Сюзан Стюарт упродовж 90-х рр. минулого століття вивчала кримськотатарський національний рух під доволі незвичним на той час кутом зору: що це – «вклад у справу стабілізації чи навпаки?». Після повернення з місць депортації, констатувала вона, кримські татари стали значним політичним чинником на півострові завдяки здатності до самоорганізації (яку не зуміли продемонструвати 700 тис. українців Криму). Привнесений ними зовсім новий елемент включав у себе політичні, етнічні й економічні компоненти. На півострові з безліччю невирішених питань, що стосувалися його правового статусу, майбутнього Чорноморського флоту, необхід- ності реорганізації економічної системи й забезпечення соціальних гарантій тощо, новий кримсько-татарський елемент міг стати фак- тором стабільності, а міг істотно її розхитати. Німецькій дослідниці варто віддати належне: простеження домінантного різновиду крим- ськотатарського націоналізму – у його сепаратному обличчі, що сполучало громадянські й етнічні іпостасі – вивело її на справді пророчі прогнози. Якщо й надалі кримські татари й український уряд будуть лише обмінюватися красивими словами, писала вона у 2000 році, кримські татари або перейдуть на бік росіян, або почнуть діяти самостійно поза владними структурами півострова. «Обидва 203 сценарії здатні дестабілізувати ситуацію в Криму і на Україні» . —————— 201 . // - . – . 2. – ., 2010. – . 20-21. 202 . // . – . 55-69. 203 . - : - ? // - . – . 3. – ., 2010. – . 214-235. 372 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Радикалізм національних вимог кримських татар дослідниця вбачала не в самих вимогах, а в тій ідеальній формі, якої мало набрати це утворення, що майже не полишало місця для компромісу з іншими політичними силами на півострові. Кримські татари відкидали ідею надання їм прав самоуправління на певних частинах кримської території, бажаючи дістати контроль над ситуацією на усьому півострові. Виходячи одночасно і з переконання про доміну- вання в Криму протягом минулих століть, і з відносно нових уявлень про захист національних меншин і прав окремих груп, вони ство- рили своєрідну комбінацію старого і нового, яка передбачала допо- могу як з боку держави, так і з боку міжнародних організацій. «Цей процес роботи на двох рівнях, очевидно, сприяв успішній мобілізації мас кримськотатарського населення… Кримські татари… цілковито визнають наявність у росіян і українців інтересів, що надто від- різняються від їхніх власних. Однак вони не визнають права цих груп боротися за ці інтереси, якщо останні суперечать інтересам кримських татар». При цьому С.Стюарт зазначила, що у кримських татар і українців більше спільних політичних цілей, ніж у кримських 204 татар з росіянами . У очевидних розбіжностях аналітичних підходів слід бачити насамперед політичне підґрунтя: порівняно з вітчизняними нау- ковцями зарубіжні мали незрівнянно більше можливостей для не- упередженого аналізу подій, що відбувалися у зв’язку з розпадом СРСР. Але і у тих, і у інших проблема нечітко вираженого статусу АРК перебувала у центрі уваги. З різних позицій, але однаково заінтересовано вони шукали відповідь на запитання: чому своє- часно не були помічені й мінімізовані небезпеки, спричинені утво- ренням автономії у складі унітарної держави? Головний парадокс, пов’язаний з утворенням кримської авто- номії, полягав у тому, що воно відбувалося «на межі часів»: Радян- ський Союз ще існував, але його підвалини вже були істотно роз- хитані. Партійно-радянська номенклатура і в Москві, і в Києві не могла не відчувати: ризики відцентрових процесів автономія здатна посилювати. Адже для всіх, хто здатен був тверезо мислити, була очевидною спорідненість автономістських настроїв у Криму з від- повідними настановами балтійських «інтерфронтів», абхазьких чи осетинських противників режиму Гамсахурдіа, антирумунськи на- лаштованих придністровців. Обрана центром формула «відновлення автономії» мала б особливо насторожити київський бомонд: адже відповідно до українського законодавства «відновлювати» було —————— 204 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 373 нічого, бо автономії Криму у складі УРСР ніколи не існувало. Чому ж ніякого виразного протесту з боку Києва не пролунало? Якоюсь мірою тут давалася взнаки ілюзія щодо придатності автономізму для «розрубування» складних вузів у міжетнічних відносинах. Але значно більшою мірою – атмосфера загальної невпевненості й розрахунок на силу імітації. Радянській бюрократії все ще здава- лося, що сам по собі автономістський фасад здатен зарадити по- глибленню суперечностей як «по вертикалі» – між центром і пери- ферією, так і «по горизонталі» – у конкуренції місцевих інтересів та етнічних пріоритетів. Близькозорість такої позиції стала для віт- чизняних еліт очевидною, коли після розпаду СРСР Росія виявила схильність до посилення свого впливу в Криму і навіть до відвертої підтримки місцевих сепаратистів. Серед радикально налаштованих кіл російського політикуму у цей час була популярною ідея «мирного відновлення єдиної дер- жави», і ситуація в Криму уявлялася їм сприятливою для пред’яв- лення до України територіальних претензій. Як було показано вище, російська геополітична думка упродовж кількох століть базувалася на підвалинах експансіоністського месіанізму, що сягає парадигми «Третього Риму». Концепти «зон впливу», сфери виняткових інтересів і їм подібні покликані були маскувати стратегію невизнання само- стійності тих держав, які будь-коли перебували на російській орбіті. Обравши для своєї державної структури викривлену модель жорст- кого централізму, закамуфльованого квазіфедералістським фаса- дом, російський політичний істеблішмент міцно зрісся з роллю «надцивілізатора», «старшого брата», хоч не міг не відчувати, що ця сумнівна роль наскрізь пронизана лицемірством та імітаційністю. Розпад СРСР значно ускладнив відносини Росії з державами, які обрали шлях незалежності, насамперед з Україною. З самого початку вони були нещирими й напруженими, до того ж не оформленими належним чином у міжнародно-правовому сенсі. Парасолька СНД, яка розглядалася спочатку як інструмент «цивілі- зованого розлучення», а пізніше як доволі примарний засіб утри- мати бодай видимість єдності, доволі слабо камуфлювала і невизна- ченість відносин, і гострі суперечності всередині «співдружності». Навіть проблемою кордону Кремль не схильний був займатися всерйоз, вочевидь розраховуючи на відновлення «статус-кво» еконо- мічними засобами. У відповідь на результати грудневого референдуму 1991 р. в Україні прес-секретар Президента РФ П. Вощанов уже 3 грудня заявив, що Росія лишає за собою право підняти проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після запиту МВС 374 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі України адміністрація президента РФ дезавуювала цю заяву. Але мер Москви Г. Попов, виступаючи наступного дня по телебаченню, не лише повторив тези Вощанова, але й конкретизував їх, поста- вивши під сумнів суверенітет України не лише щодо Криму, але й щодо Одеської області. Після гострих протестів української сторони у Київ для врегулювання конфлікту приїхав віце-президент РФ А. Руцкой. Але він же на сторінках «Правды» 30 січня 1992 р. не- двозначно заявив, що «історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії і Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки 205 російської історії» . Так почала «розкручуватися» ідея історичної та юридичної «неправочинності» Акту про передачу Криму Україні у 1954 р. Чи не вперше її оприлюднив віце-адмірал у відставці, доктор військово- 206 морських наук К. Сталбо , і саме на його «дослідження» посилався тодішній заступник голови комітету з міжнародних справ Верховної Ради РФ Є. Амбарцумов, коли пропонував розглянути питання про «неконституційність» Акту 1954 р. 23 січня 1992 р. Верховна Рада РФ порушила питання про конституційність і правову обґрунто- ваність рішень 1954 р. і звернулася із відповідним поданням до ВР України. Остання твердо заявила, що Крим є «невід’ємною частиною України в статусі повноправної автономної республіки». Однак 21 травня Президія ВР Російської Федерації прийняла постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РСФСР стосовно зміни статусу Криму, прийнятих 1954 року». У цьому документі постанова «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» визнавалася «такою, що не має юридичної сили з моменту прийняття» (хоч до того у правовому полі 207 її законність не ставилася під сумнів) . Уже по гарячих слідах цих подій фахівці з української діаспори дійшли висновку, що за суперечками про Чорноморський флот або статус Криму криється небажання російського політикуму визнати 208 Україну як незалежну державу . І в офіційних заявах російських політиків, і у ЗМІ Російської федерації постійно тиражувалися заяви про те, що, мовляв, отримавши «занадто багато» спадщини СРСР, —————— 205 . : . // . – 2004. – 14 - . 206 . // . – 1992. – № 2. – . 14-17. 207 . ’є : // . – ., 2004. – . 5-7. 208 . . – . 127. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 375 Україна є тим не менше нежиттєздатним, аморфним утворенням, приреченим на неминучий розпад. Однак у цій державі, зокрема у «неоформленості» у договірному відношенні ряду ділянок держав- ного кордону РФ», вбачалася, якщо судити з воєнної доктрини Росії, очевидна загроза воєнній безпеці Російської Федерації. У «Страте- гічному курсі Росії» щодо держав учасниць СНД було неоднозначно заявлено, що РФ має намір зберегти «численні переваги свого 209 колишнього геостратегічного становища» . Україна не зуміла протиставити цій підступній стратегії скільки- небудь виважену концепцію економічної й політичної незалежності, задовольняючись формулою «стратегічного партнерства» у відно- синах з РФ. Найбільшим успіхом її зовнішньої політики вважався підписаний В. Путіним і Л. Кучмою Договір про російсько-укра- їнський державний кордон, що набрав чинності навесні 2004 р. – у ньому Росія нарешті офіційно визнала належність Україні півост- рова Крим з Севастополем. Реальна ціна цього документа була наочно продемонстрована через 10 років. Природно, що антиукраїнська політична риторика політиків та ідеологів РФ підігрівала амбіції кримських сепаратистів. У ході переговорів щодо розмежування повноважень між делегаціями ВР Криму та ВР України у березні 1992 р. виявилася гостра розбіжність у підходах: Київ наполягав на визначенні повноважень Криму на основі виключно українських законів, Сімферополь намагався про- вести розмежування на основі міжнародних договірно-правових засад. 5 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла акт про- голошення його державної самостійності, призначивши на 2 серпня референдум щодо його підтвердження. 6 травня парламент Криму прийняв Конституцію АРК. Крим проголошувався «правовою, демо- кратичною, світською державою у складі України», але відносини з Україною відповідно до Конституції мали вибудовуватися на основі партнерства і окремого громадянства. Конституція АРК, отже, входила у гостру суперечність із Конституцією України. 13 травня ВР України визнала ці акти такими, що порушують Конституцію держави і поставила перед ВР АРК вимогу до 20 травня скасувати свої ухвали. Таким чином, домігшись високого статусу територіальної авто- номії (про який мріють регіональні еліти багатьох країн), владні структури Криму заявили про його недостатність і відверто виявили претензії на суверенну державність. Йшлося, отже, про загрозу територіальній цілісності України, з чим, природно, офіційний Київ —————— 209 . – 1993. – 8 . 376 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі погодитися не міг. Внаслідок прямого втручання в українські справи Верховної Ради РФ конфлікт набув не лише політико-правового, але й міжнародного характеру. Президент РФ Б. Єльцин не підтримав відкритий антиукраїн- ський демарш російських законодавців, але ініціював новий виток напруженості у російсько-українських відносинах педалюванням проблеми перебування на українській території Чорноморського флоту. Домовленість, досягнута під час літньо-осінніх переговорів між президентами України та РФ про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом упродовж п’яти років, дещо пом’якшила напругу пристрастей. У вересні 1992 р. Верховна рада АРК привела найбільш конфліктні статті Конституції Криму у від- повідність із Конституцією України. Новий виток напруженості виник у грудні того ж року у зв’язку з порушенням З’їздом народних депутатів РФ питання про статус Севастополя. Ряд впливових російських політиків доводив, що на- дання йому у 1948 р. статусу міста республіканського підпорядку- вання вивело його за межі Кримської області і, отже, акт 1954 р. його не стосувався; Севастополь, мовляв, лишився «російським містом». 9 липня 1993 р. ВР РФ ухвалила постанову «Про статус міста Севастополя», в якій без жодної мотивації констатувався «російський федеральний статус міста Севастополя в адміністра- тивно-територіальних кордонах міського округу станом на грудень 1991 р.». Парламентському комітету з конституційного законодав- ства пропонувалося підготувати «проект закону РФ про закріплення в Конституції РФ федерального статусу м. Севастополя», водночас Дума доручила уряду РФ розробити державну програму забезпе- чення цього статусу і розпочати переговори про виведення з міста українських спецпідрозділів. Під удар були поставлені, таким чи- ном, не лише договір між Україною і Росією, але й угоди про створення СНД. Б. Єльцин змушений був дезавуювати рішення законодавчого органу Росії. Але мінімізувало конфлікт лише втру- чання Ради Безпеки ООН, яка 20 липня 1993 р. довела юридичну 210 неспроможність рішення ВР РФ . Перемога відвертого сепаратиста Ю. Мєшкова на виборах пре- зидента автономії в січні 1994 р. посилила напруженість – у березні новообраний президент ініціював референдум про відновлення положень скасованої Конституції 1992 р. щодо договірних відносин з Україною і права на подвійне громадянство для кримчан. «Дехто, – —————— 210 .: . - // . – 2004. – № 1. – . 40. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 377 констатував С. Гантінгтон, – під впливом цих подій уже почав задавати питання: «А чи не стане Крим наступним Нагірним 211 Карабахом або Абхазією» . Загрозлива ситуація в Криму, отже, сягнула таких масштабів, що політологи не виключали можливості «повномасштабного конф- лікту, який за багатьма ознаками може набути характеру бос- 212 нійської кризи» . Тривожні симптоми виявили комплексні соціо- логічні дослідження громадської думки на півострові. Більшість кримчан не сприймала ідею виходу Криму зі складу України. Але варто було соціологам сформулювати питання інакше (ставлення до входження Криму до складу Росії), і 63% респондентів-росіян і 53% 213 українців Криму висловилися «за» . Контент-аналіз регіональної преси, здійснений у 1994 р. В. Го- лоцваном (аналізувалися видання другої половини 1993 і першої половини 1994 р.), підтвердив негативну тенденцію – кількість публікацій з мотиваціями виходу Криму зі складу України зросла у 1994 р. порівняно з попереднім роком майже втричі. Аргументи були стандартні: «Україна здійснює націоналістичний тиск на Крим», «усі кримські податки забирає Київ» тощо. Серед них було чимало і відверто спекулятивних на зразок: якщо «російська ідея» 214 буде похована, то Крим очікує розвал і хаос . Гострота конфлікту зумовила втручання в українські події Вер- ховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин М. ван дер Стула. Місія ВКНМ почала роботу в Україні в листопаді 1994 р. і займалася врегулюванням конфлікту між Києвом і Сімферополем, а також кримськотатарської проблеми. Але на той час як робота місії увійшла в активну фазу, ВР України вже вжила рішучих заходів щодо приведення кримського законодавства у відповідність до українського. 17 березня 1995 р. український парламент скасував закон про президента Криму (і саму цю посаду), а також конс- 215 титуцію, прийняту у травні 1992 р. Новим законом «Про Авто- —————— 211 . . .– , 2006. – . 206. 212 ., ., . // . – 1994. – № 3. – . 97. 213 є ., . : // . – . 99 – 101. 214 . // . – 1994. – № 4. – . 39. 215 .: . є // : 1991–2000 . – ., 2002. – . 170-171. 378 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі номну Республіку Крим» були суттєво обмежені повноваження ВР АРК. Вона втратила право на прийняття законів; уряд Криму був підпорядкований Кабінету Міністрів України. Виділений в окремий адміністративно-територіальний регіон Севастополь підпорядкову- вався безпосередньо центральним органам держави. Нині, коли Росії, хоч і ціною величезних іміджевих та еко- номічних втрат, все ж вдалося, скориставшись крайньою слабкістю й неефективністю «післямайданної» української влади, частково реалізувати свій анексіоністський задум, саме час задатися питан- ням: чому все-таки автономія виявилася додатковим чинником зруйнування (будемо сподіватися, тимчасового) територіальної ці- лісності держави Україна? Які органічно притаманні саме такій моделі автономізації вади виявилися джерелом її внутрішньої не- стійкості? У державно-правовій практиці існують два різновиди терито- ріальних автономій – адміністративно-територіальний і національ- но-територіальний. У першому випадку при утворенні автономій враховуються насамперед економічні, географічні, демографічні чинники, зокрема природні особливості, чисельність і густота населення, його тяжіння до певних економічних центрів, характер комунікацій і розміщення продуктивних сил. У другому випадку до уваги беруться головним чином етнічні фактори – з врахуванням ареалу розселення етносів і їх специфічних потреб, а також травм, завданих їм у минулому. У дискусіях, що велися після утворення кримської автономії, зверталася увага на її багато в чому специфічний статус – статус адміністративно-територіальної автономії. З врахуванням унітар- ного характеру держави цей статус найчастіше порівнювали не з суб’єктами федерації у Німеччині чи у Бельгії, а з автономними регіональними об’єднаннями Каталонії і Країни Басків в унітарній Іспанії. Але і у цьому разі відмінності виявлялися суттєвими. Адже названі автономні утворення Іспанії були національно-територі- альними, такими, що склалися на основі каталонського і баскського 216 етносів . У Криму ж говорити про кримськотатарський чинник як визначальний для автономного статусу не доводилося. При утворенні на півострові саме адміністративно-терито- ріальної автономії брався до уваги той факт, що такі автономні утворення більш стійкі, стабільні і прогнозовані. Але при цьому, на —————— 216 . : // - . – ., 1995. – . 77-78. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 379 наш погляд, не був належним чином врахований чинник анізо- тропності (термін Б. Родомана), коли горизонтальні зв’язки в тери- торіально обмежених соціумах виявляються значно слабшими, ніж вертикальні, а тому різні сегменти цього соціуму по-різному реа- 217 гують на зовнішні подразники . Три великі етнічні спільноти в Криму мали різні ціннісні пріоритети і навіть зовнішні орієнтації, а у сукупності з протилежно спрямованими інтересами у земельному питанні і амбіціями еліт це породжувало постійний стан латентної 218 конфліктності . У цьому зв’язку важко погодитися з обережно висловленою Т. Шульгою тезою про наявність підстав для того, щоб «вважати АРК не тільки (і, ймовірно, не стільки) територіальною, скільки етнічною 219 автономією» . В сучасному світі етнічні автономії, як правило, створюються з метою надання окремим територіальним спіль- нотам, які компактно проживають у межах певної держави і від- різняються від основної маси населення у мовному, культурному, релігійному відношенні, можливостей реалізації права на само- визначення, гарантованого міжнародним правом. А чиї етнічні інтереси була покликана обстоювати АРК? Як політичний проект Москви – насамперед росіян. Але, становлячи більшість населення півострова, росіяни навряд чи потребували спеціальних механізмів захисту своїх інтересів. Серйозні політико-правові підстави для існування автономії створював кримськотатарський чинник. Але автономія в Криму існувала не для кримських татар, а скоріше як форма протистояння кримськотатарському рухові. Як засіб узгод- ження різноспрямованих інтересів трьох найбільших етнічних спільнот вона також виявилася малоефективною. Як інструмент політики Києва – ще меншою мірою: адже на території півострова виявилося два «хазяїна». Якщо ж враховувати неоднозначну дію кримськотатарського чинника, то навіть три: адже в Криму активно діяла вертикаль органів кримськотатарського національного само- врядування, яка складалася з Курултаю (з’їзду), меджлісу (цент- рального виконавчого органу), понад 300 регіональних і місцевих —————— 217 . . – - // : http://www.polit.ru/lectures/2004/11/04/rodoman.html. 218 .: . . : , , // . – ., 2004. – . 101-113. 219 . . : // є : (1991– 2010 ). – ., 2012. – . 248. 380 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 220 меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар . Курултай не визнав правомочність кримської автономії і наполег- ливо доводив, що Крим є «національною територією кримськота- тарського народу, на якій тільки він має право на самовизначення 221 так, як воно викладене в міжнародних правових актах» . Недивно, що вся історія існування АРК у складі України ви- явилася по суті історією конфліктів – спочатку відкритих, аж до виразних проявів сепаратизму, згодом латентних. І якщо з відвер- тим сепаратизмом у 90-х рр. київській владі завдяки допомозі місії Верховного комісара ОБСЄ вдалося справитися, то перед лицем активізації проросійських сил на півострові після 2005 року вона виявилася безпорадною. Численні організації проросійського спря- мування відкрито заявляли про реалізацію політичного проекту «Народний фронт Севастополь – Крим – Росія» з метою повернення півострова під юрисдикцію Російської Федерації. А колишній пред- ставник Президента України в Криму Геннадій Москаль у 2006 р. відверто констатував: «Влади тут немає. Це просто бутафорія і видимість влади. Хто таку модель виробив – той людина абсолютно недалекоглядна… Влада абсолютно безпомічна… Слабка влада, яка 222 зміцнила себе криміналітетом, – більше я тут нічого не бачу» . Аналітики зафіксували кілька зон напруженості, які робили ситуацію в Криму нестабільною. У сфері державного будівництва – через різні погляди на утворення, роль і характер кримської авто- номії. У галузі культури – з огляду на різне бачення процесу функ- ціонування та статусу мов (російської, української, кримськота- тарської). В галузі освіти – з приводу невдоволення різних етнічних спільнот її змістом і структурою. У галузі економіки – через відмінні підходи до повернення колишнім депортованим землі, майна тощо. У галузі релігійних відносин – через неспівпадіння позицій щодо ролі і становища релігійних конфесій – християн Московського та Київського патріархатів, мусульманської общини. У галузі соціаль- ного планування і прогнозування – через незгоди щодо напрямку розвитку півострова. У військовій галузі – через різні підходи до військової організації в регіоні, зокрема щодо статусу Чорномор- ського флоту. —————— 220 .: . . : - ( , , ). – , 2005. – . 181. 221 . ., . . . – . 2. – ., 1992. – . 109-111. 222 . – 2006. – 4 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 381 Не можна не бачити того, що статус автономії чималою мірою сприяв блискавичному переходу Криму під юрисдикцію Російської Федерації у 2014 році. Багато в чому специфічна модель адмініст- ративно-територіальної автономії зробила її своєрідною формою регіонального самоврядування, що дало змогу мінімізувати політич- ний вплив етнічних факторів. Кримські татари, хоч і виступали постійно проти суто територіального статусу автономії, не могли не розуміти нереалістичності своїх вимог щодо утворення на півострові кримськотатарської державності і тому обмежувалися деклара- ціями. Що ж до офіційного Києва, то цілеспрямовану діяльність по налагодженню продуктивної співпраці росіян, українців і кримських татар він фактично підмінив «роботою» на пониження статусу автономії. Однак ані ліквідація інституту президентства на пів- острові, ані заходи щодо перепідпорядкування Києву структур виконавчої влади значного ефекту не дали. Наявність власного парламенту й урядових структур, однока- нального бюджету, відповідної інфраструктури полегшила місцевим сепаратистам завдання ізоляції півострова у вирішальний момент розгубленості й недієздатності київської влади. Швидко й організо- вано провівши (чи імітувавши) якусь подобу референдуму, вони певною мірою легітимізували проголошення незалежності Криму, що відкрило шлях до його анексії Російською Федерацією. Отже, втрату Україною Криму слід розглядати не лише у контексті експансіоністської політики Російської Федерації, але й з врахуванням того стану напруги, який був зумовлений самим фактом існування на півострові адміністративної територіальної автономії з доволі невизначеним статусом. Створена в Криму своє- рідна форма регіонального самоврядування з власним парламентом і урядом, що мав подвійне підпорядкування, наявність на півострові вертикалі органів кримськотатарського національного самовряду- вання на чолі з Курултаєм та меджлісом, невизначений статус Севастополя з паралельним існуванням у його складі цілого ряду територіальних одиниць із власними органами місцевого само- врядування – все це робило управлінські структури лише обмежено дієздатними. Зрештою на півострові сформувалася типова модель регіонального сепаратизму (формула М. Степика), побудована як на кланових економічних інтересах, так і на політичних амбіціях місцевих еліт. Наявність у Криму автономії полегшила завдання сепаратистів; Росії вдалося розрубати «кримський вузол» напрочуд швидко і без єдиного пострілу. Але не можна не бачити і тієї потужної негативної енергії, яку вивільнила порівняна легкість розв’язання складних 382 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі територіальних проблем шляхом «фейкових» референдумів. Ця уяв- на легкість створила феномен депривації – розходження між зави- щеними очікуваннями і реальними можливостями. Сепаратистські настрої швидко поширилися на східні регіони України, хоч оче- видно, що можливості реалізації там кримського сценарію з самого початку були примарними. Невдовзі стало ясно, що вже саме по собі «розповзання» сепаратизму здатне створити багато проблем як для України, так і для РФ. НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: ВИПРОБУВАННЯ РИНКОМ І ДЕМОКРАТІЄЮ За точним спостереженням В. Кравченка, лінії політичних роз- ламів, за якими розпався на початку 90-х рр. ХХ ст. Радянський Союз, співпали з побудованими за національним принципом кор- донами республік, але водночас виявили слабкість легітимізуючих функцій цих кордонів. Альтернативні ідентичності часто вибудову- валися з врахуванням дивовижних нашарувань минулих, у тому числі нереалізованих проектів. Так само як «слобідський» бренд слугував аргументом для підтвердження «українськості» Харкова, бренд Новоросії в устах російських політиків використовувався для обґрунтування претензій на Крим і Донбас. «У сучасний світ почали повертатися історичні привиди: радянської Донецько-Криворізької республіки (Донбас), російської імперської Новоросії (Одеса)». Пока- зово, що претензії Харкова на роль регіонального центру обґрун- товувалися тепер уже за допомогою «східної», а не «південної» 223 символіки . Заграючи з «окраїнами» і підносячи в такий спосіб статус національних еліт, Москва закладала своїми руками вибухівку під каркас держави. А політика анексій, свавілля у встановленні й перегляді адміністративно-територіальних кордонів, штучне ство- рення інонаціональних анклавів, депортації виводили назовні енергію протистояння. Рано чи пізно питання про незалежність квазідержавних утворень у складі СРСР мало стати на порядок денний. Сильні відцентрові тенденції (в УРСР особливо потужний —————— 223 . / : . – . 282-294. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 383 імпульс ішов з Південного Сходу) зумовили невдовзі остаточний крах радянського адміністративного гіперцентралізму. Хоч чисельне переважання українців у південноукраїнському регіоні (крім Криму) було очевидним, ідеї суверенізації України на- штовхнулися тут на потужний спротив. Зокрема, з початку 90-х рр. посилено педалювалася ідея субетносу чи навіть етносу новоросів як етнічного фундаменту Новоросійської автономії. Вище вже йшлося про те, що комітет «Демократичного союзу Новоросії та Бессарабії», який діяв у південних областях, намагався довести, що цей етнічний субстрат сформувався «з нащадків поселенців з Росії, України, Болгарії, Німеччини, Франції». Уже після проголошення незалеж- ності ця ідея час від часу відроджувалася – то у вигляді вимог автономії «Українського Причорномор’я», то у доведенні існування 224 нібито окремої національності одеситів . У Донецькому регіоні автономістські настрої виявилися ще рельєфніше. Друге життя з подачі Інтерруху Донбасу та руху «Демократичний Донбас» дістала ідея відновлення Донецько-Кри- ворізької республіки. Як констатує А. Мальгін, розпад СРСР оживив «майже стерті історичні спогади», і питання про відтворення ДКР шляхом референдуму виносилося навіть на засідання Донецької облради у вересні 1991 р. Чимало прибічників цієї ідеї існує й сьогодні. Досить згадати у цьому контексті видану у 2011 р. у Харкові книгу В. Корнілова «Донецко-Криворожская республика: расстрелянная мечта». Парадокс історії полягав у тому, що саме шахтарський Донбас, який часто виступав ініціатором акцій, що підривали будівлю СРСР зсередини, у нових, створених незалежністю умовах постраждав чи не найбільше, і каменем спотикання стала саме та матриця ін- дустріальної культури, яка самовідтворювалася в усіх сферах сус- пільної життєдіяльності на всьому просторі СРСР. На етапах мо- дернізації матриці індустріальної культури несли у собі заряд потуж- ної енергетики. Але вони виявилися виразно девальвованими за умов натиску ринкової стихії, з одного боку, і постмодерністської іронії, з іншого. Так «шахтар – найбільш архетипічна фігура ін- дустріального пантеону, сильна своїми хтонічними коренями, з господаря надр, властителя підземного царства, перетворився у маргінала-невдаху». Процеси деструкції позначилися і на поведінці індустріальних еліт: допущені до влади при президентстві Л.Кучми, —————— 224 .: . . – . 72-74. 384 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі вони не зуміли виробити загальнонаціональну програму і зрештою 225 програли . Нагадаємо ще раз про те, що Російська Федерація з самого початку поставилася до появи на політичній карті України з неприхованою неприязню. Російський міністр закордонних справ М. Козирєв відкрито заявляв, що Росія не може погодитися на втрату «географічних позицій, на завоювання яких були потрібні віки», недвозначно натякав на можливі зміни мирним шляхом кор- донів України. Не дивно, наголошує М. Горєлов, що попри чер- гування періодів загострень і «потеплінь» в російсько-українських відносинах «у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверх- ності… Москва не готова до змін алгоритму у стосунках із сусідами, руху до реальної паритетності чи партнерства. Реальністю лиша- ється жорстка дихотомія: або диктат і підпорядкування, або про- 226 тиборство» . Погляд на Україну як «тимчасове непорозуміння» поділявся багатьма у російській столиці. Московський кореспондент польської газети «Rzeczpospolita» С. Поплавський одну з своїх статей назвав «Росія розраховує на нового Хмельницького». Поміж іншим він дово- див: пересічні мешканці РФ ніколи не погодяться з незалежністю України: «Більшість російських громадян повторюють як молитву: «Україна повернеться», і не важливо, запитати про це пересічного Івана Іванова, чи реформаторського Ніколая Шмельова, чи, врешті, найпопулярнішого російського сатирика-фейлетоніста Михайла 227 Задорнова» . Реакція України на такі заяви виявилася млявою, щоб не ска- зати більше. І колишня номенклатура, і націонал-демократи, що прийшли до влади, не надавали серйозного значення інформаційній політиці, витрачаючи безліч зусиль на те, щоб утриматись при владі. Та й взагалі державна стратегія країни упродовж усіх 24 років незалежності залишала бажати кращого. За риторикою «навздо- —————— 225 . . // : , - є. – . 125-135. 226 є . // . . . . – 2012. – № 4. – . 67-69. 227 .. - 1991– 2014 .: - // .– 2015. – № 1. – . 96-97. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 385 гінної модернізації» не проглядалися ані серйозна турбота про енергетичну безпеку, ані готовність облаштувати кордони. Некритична прихильність до наслідування західних зразків зумовила помітне відставання вітчизняної суспільної думки від кра- щих моделей «реорієнталізму», запропонованих вихідцями з «третьо- го світу», які здобули освіту в університетах США та Європи. Хоч Україна ніколи не належала до «третього світу», більшість вітчиз- няних гуманітаріїв задовольнилася пояснювальними схемами в руслі примітивного антиколоніалізму, навіть не намагаючись при- наймні усвідомити різницю між антиколоніалізмом і постколоніа- лізмом. Не була вчасно розгадана вітчизняними елітами і підступна тактика Кремля, спрямована на ліквідацію української державності. Як переконливо довів британський історик-міжнародник Джеймс Шерр, Путін створив світ фантазії, що тримається на напівправдах. «Він загнав Росію в «цивілізаційний» конфлікт, який вона не може виграти. У 2000–2008 рр. він апелював до Європи на основі «спільної європейської культури». Після цього вимагав, щоб Європа шанувала Росію та «русский мир» як «особливий», «історично зумовлений», «цивілізаційний» полюс у світовій політиці. Без участі України у 228 цьому цивілізаційному проекті він перестає існувати» . Вітчизняні фахівці-політологи недвозначно розглядали специ- фіку Півдня України крізь призму концепту «викликів/ризиків», політичної нестабільності. «Російський чинник» у безпековому дис- курсі уже в 2010–2012 рр. аналізувався під кутом зору реальних загроз, пов’язаних із підтримкою сепаратистських рухів в Донбасі і в Криму певними політичними колами Росії, принциповим небажан- ням РФ виводити з української території свій Чорноморський флот, інформаційною кампанією Росії проти вектора зовнішньополі- тичних орієнтацій України. Як один з найбільш конфліктогенних міждержавних документів оцінювалися Харківські угоди про про- довження базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі більш як на чверть століття; саме з ними, а також з невизначеним ста- тусом Керченської протоки, пов’язувалося поглиблення й загост- рення ціннісного розколу в країні. Зроблений фахівцями висновок про слабкість українського політичного поля та його основних суб’єктів, який не дає Україні змоги адекватно протистояти наявним політико-стратегічним викликам, оцінка України як несконсолі- дованої, несучасної держави, у якої відсутні стратегічні партнери з кола країн, здатних гарантувати її суверенітет, прозвучали як —————— 228 . 2014: // . – 2014. – 26-27 . 386 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі сигнал тривоги й попередження про реальність зовнішньої загрози з боку Росії. Але адекватної реакції на них з боку влади суспільство так 229 і не дочекалося . Природно, що за таких умов амбіції Путіна і його оточення зростали в геометричній прогресії. Сьогодні і неупереджені політологи Російської Федерації визна- ють: «цілком правомірно говорити про російський фундаменталізм, в якому органічно злилися риси як російського, так і радянського минулого». За І. Павловою, його насамперед відрізняють: 1) уявлення про те, що російський народ є носієм особливої моральності й особливого відчуття справедливості; 2) заперечення бездуховного Заходу як моделі суспільного розвитку; 3) бачення майбутнього Росії як імперії і 4) впевненість в її особливій історичній місії. «У цьому і виражається сьогодні російська ідентичність. І не треба ні залізної завіси, ні масових репресій. Влада настільки досягла успіху в об- дуренні населення, що сьогодні вже можна констатувати факт шизофренії суспільної свідомості в Росії. У ній парадоксальним чином уживаються оцінка Жовтневого перевороту 1917 року як катастрофи і бажання повернутися в радянське минуле, засудження репресій і шанування Сталіна як державного діяча, антизахідницт- 230 во і розмови про демократію, «радянська людина» і православ’я» . А проте нічого кращого за ідеологему «русского мира» російські аналітики владі поки що не запропонували. Дивна суміш стерео- типів російської імперської історіографії (із дещо оновленою ува- ровською формулою) з квазіінтернаціоналістськими радянськими постулатами має у своїй основі стереотип «захисту співвітчизників» на всьому посткомуністичному просторі. Спрацьовує цей примітив переважно там, де зневірені й дезорієнтовані люди ностальгують за радянським минулим. Цей своєрідний «радянський панславізм» культивує вищість «старшого брата», а ідеологема «єдиного народу» в устах Путіна і його оточення має на меті спокусити українців і білорусів примарною належністю до «обраних». Відкидання очевидних реальностей в устах майстрів неоім- перської пропаганди доходить до представлення України як своє- рідної фікції, неіснуючого фантома. Що ж до українців, то вони в літературі такого штибу постають як «етнічна химера», що виникла в результаті штучної духовно-психологічної й культурної мутації незначної частини Російського народу під тривалим впливом —————— 229 . . . . . – ., 2012. – . 356-448. 230 . : є ? // . – 2015. – 20 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 387 польської військової й культурної експансії» . Російські ідеологи 231 відверто провокували мешканців Півдня України на сепаратистські дії, доводячи, що 2008–2014 рр. стануть часом «політичного по- боїща» на південному сході України. Автори книги «Незалежна Україна. Крах проекту» М. Калашников та С. Бунтовський ще у 2009 р. обіцяли місцевим мешканцям зростання їхнього життєвого рівня як мінімум удвічі, якщо вони відокремляться від Києва і перестануть утримувати «голодрані» регіони Західної України. Не приховували вони і планів певних політичних сил Росії «перетворити Крим, Миколаївську, Херсонську, Одеську, Маріупольську області в нову республіку – Новоросію. Та ще й втягнути до неї Придністров’я». У такий спосіб мислилося «возз’єднання великого руського народу, 232 насильно розділеного 1991 роком» . Плекаючи такі надії, прибічники відновлення Російської імперії виходили у своїх розрахунках з не надто високої дієздатності київ- ської влади, обвального падіння обсягів виробництва в Україні, відсутності стратегічного бачення в української еліти. Г. Касьянов, безумовно, мав рацію, коли вважав формулу «перехідне суспільство» (transition society) найбільш вдалою для передачі специфіки України як соціуму, якому притаманна плинність, нестабільність, незавер- шеність, суперечливість і багатозначність соціальних явищ та інте- лектуальних викликів. Поставлене перед необхідністю переходу від централізованої планової економіки до ринкової, від квазідержав- ності до державності реальної, від монологічності до плюралізму, від авторитаризму до демократії, українське суспільство не уникло відхилення від ідеальної траєкторії, імітації в соціальних струк- турах, ідеологічної й політичної мімікрії. Компетенцій державних інститутів виявилося достатньо для забезпечення життєдіяльності самої державної машини, але замало для того, щоб рухати сус- пільство вперед. Розширення самодостатності бюрократії призвело до пропорційного звуження простору, де було можливим дотри- мання прав людини. Ознаками нової політичної культури «верхів» стали ставлення до посади як до власності, патримоніальність у владних ієрархіях і відносинах, культ статусних ознак – те, що притаманне традиційним аграрним суспільствам. Базовий принцип націоналізму – конгруентність етнічної нації та держави – став —————— 231 . . . - .– ., 2006. – . 86. 232 ., . . .– ., 2009. – . 219-225, 317, 364, 388. 388 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі засобом утримання державної бюрократії при владі та способом її 233 власної легітимації . Початковий етап формування груп інтересів, кланів та олігар- хату у південній Україні припав на другу половину 90-х рр. Найбільший вплив на процес «первісного нагромадження» мали лобістські групи, пов’язані з експлуатацією державної власності. Зрощення бізнесу з публічною політикою й силовими структурами на місцевому рівні відбувалося у формі утворення місцевих кланів, які японський дослідник К. Мацузато назвав «мезоелітами». Донець- кий клан був представлений трьома групами – це були «червоні директори» на чолі з Ю. Звягільським, фінансово-промислова група «Індустріальний союз Донбасу» В. Гайдука та С. Тарути та «System Capital Management» Р. Ахметова. Дніпропетровський клан форму- вався під протекторатом губернатора області та прем’єр-міністра України (1996–1997) П. Лазаренка. Спочатку найпотужнішою гру- пою в ньому були «Єдині енергетичні системи України» Ю. Тимо- шенко, а після падіння прем’єра і розгрому «ЄЕСУ» з’явилися дві масштабні фінансово-промислові групи – корпорація «Інтерпайп» та група «Приват». Сформовану у такий спосіб систему влади фахівці називають олігархічною або патримоніальною, а відповідну полі- тичну систему – олігархічним капіталізмом. Уже не середину 90-х рр. на півдні України почали утворюватися анклави, непідвладні реальному впливу центральної влади. Основ- ною їх відмінністю було виразне переважання патрон-клієнтеліст- ської форми соціальної взаємодії і домінування регіональної іден- тичності над національною. Особливо наочно відцентрові тенденції виявлялися у Донбасі, де зміцнення олігархічної форми правління, за висновками соціологів, уже на початку ХХІ ст. поставило під загрозу не лише проект створення в Україні громадянської нації, але 234 й саме існування держави . Уведене географами поняття «геономіка безпеки» допомагає, зокрема, прояснити амбівалентність суспільних настроїв у непід- контрольних владі регіонах Донбасу. Суспільна свідомість тут майже не піддається однозначним оцінкам – внаслідок постійного відтворення «перехідного стану», відчуття наростаючої небезпеки, майже безвихідної матеріальної скрути мирних мешканців, які з тих —————— 233 . . : , , // - . – 2006. – № 4. – . 4-15. 234 . : // : , , . – 2006. – № 4. – . 38- 50. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 389 чи інших причин не мають змоги полишити небезпечний для життя регіон. Як вважає І. Тодоров, саме внаслідок відчуття загроз, на- віяних страхів, незахищеності, які є живильним середовищем для нагнітання протистояння, «політична доля Донеччини знаходиться 235 під питанням» . За умов, коли міждержавні кордони, навіть якщо їхні конфі- гурації лишаються незмінними, уже не є маркерами прив’язаності до «місця», повсюдно створюються ситуації нових, рухливих форм самоідентифікації. Особливо відчутні вони у зонах погранич, там, де кордон слугує уже не стільки лінією поділу, скільки територією взаємопритягання й взаємовідштовхування. Зроблений Г. Зіммелем близько сторіччя тому висновок про те, що «кордон – не просторовий факт з соціологічним ефектом, а просторово оформлений соціоло- 236 гічний факт» , дістав блискуче підтвердження у наш час. У різних регіонах земної кулі на перший план виходять то бар’єрні, то контактні функції кордонів, а пограниччя відіграють роль просто- рів-каталізаторів, де за сприятливих умов забезпечується різно- бічний соціокультурний обмін, а за несприятливих – множаться «ризики непорозумінь». Україна, на жаль, виявилася феноменом, де східне пограниччя стало не лише зоною ризику, але й ареною тривалого збройного протистояння, і такий стан може законсер- вуватися на місяці, навіть роки. Найбільш песимістичний сценарій для України вимальовується у доробку харків’янина О. Швиркова. Ситуацію в Україні він роз- глядає крізь призму концепції розпаду, яка у його баченні виступає як антипод концепції розвитку. Розпад СРСР ще не завершився, вважає він, і більшість процесів, що відбуваються на пострадян- ському просторі, мають розглядатися як процеси деградаційні, як симптоми розпаду. Руйнування основних галузей економіки, дегра- дація й примітивізація політичної й соціальної сфер, заміна більш кваліфікованих кадрів менш кваліфікованими – ознаки «державного склерозу». Автор в принципі солідаризується з модними теоріями неопатримоніалізму (з клієнтелізмом і патрональними відносинами в його основі), але вважає, що український неопатримоніалізм є не суперпозицією традицій і модернізації, як у країнах Азії й Латин- ської Америки, і не проміжною сходинкою до більш розвинутого стану, як у США в кінці ХІХ ст., а результатом деградації досить складної державної системи, яка діяла в СРСР. Отже, розпад у автора виступає як «суперпроцес по відношенню до всіх інших —————— 235 : , , . – . 1. – . 332. 236 . . – . 2. – ., 1996. – . 599. 390 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі процесів». Щоправда, Швирков далекий від того, щоб віщувати Україні сумний кінець у найближчому майбутньому, він допускає навіть можливість періодів стабілізації і від категоричних прогнозів 237 утримується . Хоч такий сценарій, оприлюднений на сторінках російського видання, психологічно поділити надзвичайно важко, не врахову- вати вплив «енергії розпаду» на суспільні процеси було б необачно. Очевидною тому є необхідність переосмислення усього вітчизняного історіографічного канону зі зміщенням акцентів від етнічності до територіальності, із врахуванням загроз, що можуть мати довго- тривалий характер. Концептуалізація історичної лімології як науки про кордони й пограниччя, здатна, на наш погляд, полегшити це завдання – насамперед зміною кута зору на центр-периферійні відносини та на етноцентризм. Не менш важливим є також простеження тих новітніх тенденцій у сфері соціальної стратифікації, які створили живильне середовище для корупції й олігархізації соціуму. На думку М. Мінакова, з роз- падом СРСР з’явилася реальна можливість зруйнувати ту особливу модель модернізації, яка сформувалася у ХVІІІ–ХІХ ст. на основі домінування економічного й технологічного потенціалу над соці- ально-політичною емансипацією. Радянський проект і справді за- знав істотного перегляду. Але на заваді втіленню чогось нового став романтичний націоналізм, наслідком чого виявився рух по колу за формулою «криза – модернізація – демодернізація – криза». Резуль- тати пострадянських бізнес-революцій призвели до створення таких економічних практик, які стимулювали олігархії, а згодом і авторитарні режими. У війні радянських апаратників, червоних директорів, кримінальних авторитетів і підприємців за радянську індустріальну спадщину народився клас власників, для яких під- приємництво нерозривно пов’язане з захопленням публічних постів і отриманням ренти. Якщо компетенцій громадянського суспільства і виявилося достатньо для протидії встановленню крайніх форм авторитарних режимів, то воно все ж виявилося не в змозі справляти постійний тиск на еліти для завершення переходу до порядку відкритого доступу до різного роду ресурсів. Звідси – домі- нування соціальних відносин у руслі персональних зв’язків, вклю- чаючи привілеї, соціальні ієрархії, закони, що діють вибірково 238 відносно різних груп, незахищене право власності . За таких умов —————— 237 . . : // . – 2014. – № 2. – . 34-47. 238 . : ? // . – 2014. – № 6. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 391 партії стають неважливими, вибори лише посилюють позиції по- пулістів у владі, а в суспільстві процвітає «телевізійна демократія», в якій зникають смисли, але залишаються яскраві символи – коса, вила, кулак. «Коротка пам’ять» виборців приводить до влади мето- дом «негативної селекції» олігархів і популістів. «Усе, до чого при- 239 водили майдани – це зміна режиму при збереженні системи» . У баченні Є. Головахи, суспільство, яке склалося в Україні у 90-х рр., є неостановим. Виділився закритий прошарок людей, який відтворюється завдяки внутрішнім політико-фінансовим можливос- тям впливу. Ці люди живуть у зовсім іншій реальності, ніж інша частина українського населення. Цьому невеликому відсотку гро- мадян належать найбільша частка економіки країни та всі політичні важелі. Щоб забезпечити своє існування, він зацікавлений у під- триманні тотальної корупції. Підживлюючи корумпованих чинов- ників, суддів, правоохоронців, ця закрита група людей отримує абсолютну недоторканність. «Ця форма замкнутої системи і є голов- 240 ною проблемою нашого суспільства» . Конфліктність у взаємодії органів влади, з одного боку, і їх же з регіональними елітами, з другого, була створена невдалою системою стримувань і противаг, яка не давала жодній з ланок системи абсолютної переваги над іншими. Як констатує Є. Перегуда, «сис- тема влади зламала компартійний механізм керівництва, але не замінила його адекватними механізмами розбудови відносин між елітами, які діють у країнах з тривалими традиціями багатопар- тійної демократії. Серед причин – атомізований характер структури, фрагментарність еліт, відсутність належної політичної волі у функ- ціонерів, зокрема глави держави, який не використав шанси, що періодично виникали, на перехід до більш стрункої моделі вико- навчої влади… Хоча систему виконавчої влади в регіонах і було організаційно відокремлено від місцевого самоврядування, її модель також спиралася на «подвійну підпорядкованість» Президентові та Кабінету Міністрів, що створювало потенціал конфліктної взаємодії, 241 особливо в умовах протистояння на центральному рівні» . Природно, що такий стан не міг не позначитися на соціально- економічних показниках і соціальній сфері. І. Кононов, який найбільш органічно, на наш погляд, вписав проблемність південного регіону України в систему домінуючих —————— 239 . ( ) // . – 2015. – 23-24 . 240 . є« »? // . – 2015. – 18 . 241 Є. . : - .– ., 2013. – . 194-195. 392 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі світових комунікаційних та етнокультурних координат, вбачає її витоки у тому, що становлення в Україні капіталістичних відносин не було радикальним розривом з радянським соціалізмом. Соціалізм як суспільний лад, міркує він, мав такі атрибутивні риси: 1) існу- вання в якості держави-монополії; 2)телеологізм суспільних відно- син; 3) економоцентризм мислення еліти в поєднанні зі знаход- женням центру держави-монополії в політичній інституціональній підсистемі; 4) всезагальність подвійних стандартів. Криза соціа- лізму була одним з проявів кризи індустріалізму в світовому мас- штабі. Партійна еліта відповідної програми перетворень запропо- нувати не могла, адже постіндустріальний розвиток був несумісним із мобілізаційною моделлю суспільного життя. Що ж до інтелігенції, то, будучи тісно пов’язаною з державою, вона, хоч і відчувала потребу в свободі, могла виступати лідером тільки на руйнівному етапі суспільної трансформації. Далі лідируючі позиції в суспільних перетвореннях перейшли до управлінської та господарської еліти, найбільше занепокоєної проблемами власного виживання. За умов, коли народні маси були позбавлені права історичної суб’єктності, суспільна трансформація набула рис системної кризи соціуму. Наслідком постійного процесу концентрації влади і власності стало набуття капіталістичним суспільством багатьох атрибутивних рис соціалізму, але це вже було своєрідне «іншобуття». В Україні ця модель суспільної трансформації особливо болісно вдарила по Донбасу. Як типовий старопромисловий регіон він в умовах кризи індустріалізму опинився у надзвичайно вразливій ситуації. Трансформація, яка відбувалася через кризу, викликала масове закриття промислових підприємств та шахт. Для Донбасу, де 86% мешканців жили в містах, а близько половини робочої сили на початок суспільної трансформації були зайняті в паливній і металургійній галузях, це було рівноцінно катастрофі. Шахтарські міста, що виникали на ресурсах і цілком залежали від суспільного попиту на ці ресурси, мали або моно- виробничий, або моногалузевий характер; їхні можливості до само- стійної адаптації у нових соціальних умовах були невисокі. Але виникнення депресивних населених пунктів масових рухів в районі не викликало. Протестні рухи шахтарів, економічні за своїм характером, не ставили комплексно проблеми регіону. «В більшості випадків мешканці Донбасу пристосовувалися до нових умов життя індивідуалістично, використовуючи фамілістські структури солідар- ності. Найбільш розповсюдженими стратегіями пристосування до нових умов в Донбасі стали:1) вимушена трудова мобільність, вклю- чаючи масову трудову міграцію; 2) практика «культури злиденності»; Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 393 3) практика антисоціальних дій, які прискорюють деградацію соці- ального середовища». Стрімке погіршення соціально-економічного становища Дон- басу, доводить І. Кононов, доповнювалося проблематизацією його культурної ідентичності. Трактування регіону як зони культурного «зросійщення» сприяло поширенню у міжрегіональних стосунках в Україні негативного стереотипу Донбасу. Для більшості його меш- канців така концепція «історичного псування» іміджу їхнього регіону була неприйнятною. Звідси – фазовий перехід у регіоні від доміну- вання цінностей макрорівня до домінування цінностей мікрорівня, легітимізація індивідуалізму та клієнтелізму. На масовому рівні елітні групи осмислюються як невизначена множина («вони») і дже- рело постійної загрози. Але культурний геном тут такий, що поря- тунку мешканці регіону очікували від «сильних людей» на вищих щаблях влади, тобто від тих же кіл, яких вони звинувачували у своїх 242 бідах . Підготовлена фахівцями НАН України національна доповідь «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та дер- жави» (2009) зафіксувала сумний факт збитковості вугільної про- мисловості України. Входячи до першого десятка країн світу за обсягами видобутку вугілля, країна за продуктивністю праці шах- тарів опинилася на останніх позиціях (у 3–8 разів меншою навіть у порівнянні з Росією і Казахстаном). Внаслідок низької продуктив- ності електроенергетики недостатнім виявився рівень енергопос- тачання в Криму, на півдні Одеської області, у Східному Донбасі. Погіршення кон’юнктури глобального металоринку призвело до витіснення продукції української металургії виробниками Китаю, Індії, Туреччини, Росії, Південної Кореї. Однією з головних проблем коксохімічної галузі став дефіцит вітчизняного коксівного вугілля, що змушувало імпортувати його попри високі ціни. Фактичне зруйнування інфраструктури торговельного судноплавства та море- господарчої діяльності зумовило той факт, що південна Україна стала економічно непривабливою для транзиту вантажів через її морські порти, внутрішні водні шляхи, втратила потенціал не лише повнокомплектного суднобудування, але й елементарного судно- ремонту. Практично повністю втрачено вітчизняний морський транспортний флот. Як незадовільний характеризувався стан водогінно-каналізаційного господарства, опалювальних котлів та теплових мереж. Загальний висновок цієї частини національної доповіді виявився аж надто песимістичним: «Україна нині неспро- —————— 242 . . . – . 21-23. 394 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі можна забезпечити прискорений розвиток таких технологій та високотехнологічних галузей, оскільки параметри її інноваційно- технологічного розвитку вже давно перебувають за межами гра- ничних інтервалів… Досвід сьогодення показує, що стримує роз- виток наміченого курсу відсутність інноваційного мислення та інноваційної культури в суспільстві, а також брак сучасних креа- 243 тивних знань» . Надзвичайно важливим у доповіді виявився аналіз нових осей конфліктності, у тому числі породжених регіональною поляризацією політичних настроїв. «Дифузний» стан ідентифікацій значної час- тини соціуму виводиться в ній не стільки з боротьби у верхах за владу і власність, скільки із загострення усіх криз розвитку. Йдеться насамперед про кризу ідентичності (із конфліктом традиційної спадщини і сучасних космополітичних практик), кризу легітимності (з різким падінням довіри до всіх владних структур), кризу про- никнення (із зруйнуванням механізмів зворотнього зв’язку між владою та суспільством), кризу участі (із формуванням груп інте- ресів на клієнт-патрональному ґрунті й перетворенням партій на виборчі штаби), кризи розподілу (з поляризацією реального доступу до матеріальних і духовних благ). Складне переплетення усіх цих криз автори доповіді вклали у формулу «кризи інтеграції», доводячи, що неефективність влади і її популістська політика призводять до серйозної дестабілізації усього суспільного організму. Зафіксували автори і своєрідну «втечу» до радянської ідентич- ності у Східному регіоні і в Криму. За даними дослідження, про- веденого в липні 2000 р. Центром соціальних і маркетингових досліджень «Социс», рівень ототожнення себе з радянськими людь- ми сягав 25,16% у Східному регіоні, а в Криму 28,5%. Причини такої консервації свідомості політологи вбачали у поєднанні симптомів економічної і духовної кризи, а також у непривабливості нової системи цінностей, що мала замінити радянську. Така «втеча» роз- глядалася як захисний компенсаторний механізм, спосіб соціо- культурної адаптації до зміни ситуації. Попри те, що кількість при- хильників соціалістичної орієнтації упродовж 1994–1998 рр. мала тенденцію до зменшення, рівень підтримки націонал-демократич- них націоналістичних сил на Донбасі становив усього 2,6%. Звідси ще один висновок, базований на реальних загрозах національній безпеці. «Відсутність відповідної державної стратегії вже призвела до такого стану соціальної культури, який практично межує із —————— 243 - : . – . 137, 138. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 395 соціальним безкультур’ям. Коли «війна всіх проти всіх» сприйма- ється як норма, під загрозою опиняються всі грані цивілізованості соціуму, які позначаються поняттями політична, економічна, 244 правова, моральна культура» . Несподівано для багатьох Україна потрапила у десятку країн світу з найбіднішим населенням. За даними Держкомстату країни 2012 р., соціальне самопочуття громадян було найгіршим саме у південних областях – Донецькій і Дніпропетровській. З 10,6 млн. чоловік, які в країні відносили себе до числа бідних, 1,212 млн. 245 припадало на Донецьку і 0,873 млн. на Дніпропетровську область . Не меншою мірою, ніж «занурення у бідність», на соціальне самопочуття мешканців Південної України впливали відчуття об- рази, завданої бездумним нищенням матеріальних багатств, в які були вкладені величезні зусилля тисяч людей і чималі кошти. У Миколаєві люди плакали, коли розрізали на металобрухт недо- будований крейсер «Ульяновск». Але коли стапель звільнили, ще більш гнітюче діяли на людей купи високоміцної корабельної легованої сталі – 23000 тонн металу виявилися практично нікому не потрібними, дуже довго займаючи передстапельний майданчик, частину набережної, косу фільтрації, каботажний мол. Ще більш сумною виявилася доля крейсера «Варяг», ступінь готовності якого сягав 68%. Його продали за безцінь Китаю, завдавши суднобу- 246 дівному заводу величезних збитків . Втрата відчуття соціальної захищеності, як правило, провокує вихід за рамки загальноприйнятних норм і правил, проявляється у викривлених самоідентифікаціях. Індивід, що відчуває себе не зовсім «у ладах» з національно-державною ідентичністю, тяжіє до «нижніх поверхів» ідентичностей – етнічних, локальних, релігійних. Він легше піддається впливу міфологізованих ідеологічних конст- рукцій, шукаючи опору, як правило, в архаїчних уявленнях і простих рішеннях. Загострене реагування на минулі травми формує віктимну свідомість, інколи й реваншистські настрої. Багатьом притаманний гіпертрофований етнополітичний імпульс, синдром безперервного пошуку «своїх» і відчуження «чужих». За таких умов стають вірогідними прояви агресивності, демонстративної непід- контрольності, ксенофобських настроїв. —————— 244 . – . 443-453. 245 // : http:// economies. puls. kiev.ua/finances 246 : . – . 509. 396 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Психологи застерігають: структура життєвого світу людини, і передусім його просторово-часові параметри, здатна стимулювати, але може й гальмувати її особистісне зростання. «Особистість нетворча, матеріальний простір якої має закриті кордони, схильна до типових, звичних учинкових дій. Вона береже порядок, виконує чужу волю. В її психологічному просторі фіксується відсутність оптимальної дистанції між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, «я» та «іншими». Зміщення в бік зовнішнього призводить до ін- фантилізації, несамостійності суджень і поведінки, «флюгерності», 247 нестабільності» . Оскільки зони порубіжжя, як правило, відрізняються пістрявим етнічним складом населення, конфліктогенні чинники часто мають у своїй основі розбіжності на ґрунті етнічної ідентичності. При цьому фактором ризику виступає не сама по собі етнічна належ- ність, а ставлення до неї з боку влади, політичних сил, засобів масової інформації. Джерелом небезпеки зазвичай виступають і такі «самовідтворювані» етнічними спільнотами небезпечні поведінкові стереотипи, як гіперетнічність, етнічний нарцисизм, етнократичні тенденції тощо. Коли етнічні цінності ставляться вище за права людини, це завжди джерело ризику. Загалом можна констатувати: за умов соціальної аномії, яка в пограничних ареалах особливо дається взнаки, ідейно-духовна сфера соціуму піддається неабияким випробуванням. Кримінальна субкультура справляє виразний вплив на молодь, що не знаходить застосування своїм силам і вже тому спокушається «легкими» спо- собами збагачення. Культ грубої сили і грошей підживлює екст- ремістські настрої, стимулює девіантні поведінкові реакції. Як пра- вило, у таких регіонах значну суспільну підтримку здобувають радикали – як правого, так і лівого толку. Т. Орлова бачить у ментальних характеристиках залишкового різновиду Homo sovieticus багато рис, зумовлених православ’ям і особливостями російської цивілізації. «Це такі риси, як сервілізм, безвідповідальність, традиціоналізм, патерналізм, конформізм, зрівняльні настрої, утриманство тощо. Саме ці настрої – головна рушійна сила більшості населення в Криму, в Донецькій і Луганській областях». В Україні, доводить вона, у тій чи іншій формі наявний процес зіткнення євразійської й євроатлантичної цивілізацій. Дослідниця реєструє у цьому контексті появу православізму чи «політичного православ’я» – проектів ресакралізації політики і —————— 247 . . є : .– ., 2003. – . 80-82. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 397 водночас політизації релігії. «Як за часів Середньовіччя поширю- валася на чужі землі влада Арабського халіфату під прикриттям боротьби за «істинну віру» – іслам, так у наш час для аналогічних 248 цілей використовується ідея «Русского мира» . Корпоративізм на українському ґрунті жорстко протиставив себе ще недавно модним ідеологемам комунальності з претензіями на «загальне благо». Егоїстично-групові орієнтації місцевих еліт уже не в змозі були приховати нехтування елементарними нормами порядності у боротьбі за статус, привілеї, контроль за фінансовими й інформаційними потоками. У Донбасі структура інтересів набула виразно «тіньового» характеру, а клієнт-патрональні відносини «перекрили» всі інші канали самоорганізації бізнесу. Новий вимір регіоналізму на південному сході України мав явні ознаки корум- пованості, високої затратності, переважання «фобій гіршого» у суспільній свідомості. Та й повсюди в Україні місце «середнього класу», який у цивілізованих соціумах становить основу грома- дянського суспільства, поволі займали безпринципні ділки, які в економічній і політичній поведінці віддавали явну перевагу інте- ресам особистого збагачення. За таких умов соціологи й політологи постійно реєстрували втрату на півдні України відчуття цілісності соціуму, акцентували увагу на погіршенні соціального самопочуття мешканців, «груповій анклавності». За Є. Головахою та Н. Паніною, значна частина гро- мадян опинилася у стані психологічної аномії – з домінуванням настроїв розгубленості, агресивності, «синдромом конфліктних очі- кувань». Маргіналізація соціуму значно посилила агресивно-спо- живацькі настрої, поєднані з політичною пасивністю. Почуття соціальної відповідальності витіснялося філософією відстороне- ності, прагматичним кар’єризмом, подвійною мораллю. Загостри- лися усі «неврози маргінала», а домінантою політичної поведінки стало афішування підкресленого патріотизму, поєднаного з хизу- ванням власним космополітизмом або демонстрацією несприйняття 249 всього національного . Наслідком виявився тіньовий адміністративно-територіальний перерозподіл зон політико-економічного впливу та кланово-корпо- ративне районування країни, що у підсумку витворило складну —————— 248 . : // . – 2015. – 12 . 249 . – ., 1999. – . 398-420; . // : , , - . – 2000. – № 3. – . 166-170. 398 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі суміш відомчих, корпоративно-олігархічних та бюрократичних ін- тересів. Хронічні невиплати заробітної плати, явне і приховане безробіття різко погіршили самопочуття людей, призводили до краху життєвих орієнтирів, позбавляли упевненості у завтрашньому дні. Сформована під виразним впливом протилежних тенденцій економічна модель південноукраїнського регіону у підсумку дістала клієнтельну організацію економічних груп на основі особистих залежностей. Сповідувана цими групами версія економічного націо- налізму не передбачає, однак, солідаризму між бізнесом і робіт- никами. «Ця модель стимулювала глибоке соціальне розшарування, ієрархічну підпорядкованість більшості населення незначній мен- шості та постійну інтенцію насильства». Що ж до власного проекту організації політичного простору, то його місцева еліта не виробила. Федералізм, який після 2004 р. частина її обрала своїм прапором, 250 став не більш як ситуаційною реакцією на програш . За таких умов, як попереджали соціологи, виявився практично незатребуваним чималий інтелектуальний і соціокультурний потен- ціал регіону. Вразливість Донбасу Б. Попов вбачав у тому, що його культурна інфраструктура має яскраво виражений технократичний характер. Зокрема, він передбачав у 2006 р., що своїми силами Донбас навряд чи зможе створити регіонально-зорієнтовані роз- робки в галузі соціокультурології, ідеології, соціології, в усіх галузях гуманітарного знання, тобто саме те, що становить зміст постін- 251 дустріальної парадигми . Чимало українських політичних аналітиків вбачали серйозну небезпеку етнонаціональної дезінтеграції вітчизняного соціуму як на ґрунті регіональної асиметрії, так і в контексті явно недостатньої уваги влади до етнополітичної ситуації у «зонах напруги». На за- грози, що створюються носіями т.зв. «номенклатурного націо- налізму», орієнтованими на доктрину «етнічної держави» одночасно з розширенням системи державного протекціонізму, звертав увагу 252 В. Котигоренко . —————— 250 . . . – . 8. 251 . . . : , - є. – . 134. 252 . // : 1991–2000 . – ., 2002. – . 29-30. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 399 Основними гальмівними тенденціями у розвитку південноук- раїнського регіону І. Зварич вважав демонстраційну російськомов- ність, потужний вплив зовнішнього російського фактора на роз- виток ситуації, прояви етнополітичного регіоналізму, гіперурба- нізацію та її вплив на позицію російського етносу, «залишкову радянськість». Непокоїло його й те, що майже кожен десятий меш- канець регіону ідентифікував себе як громадянина колишнього СРСР. Така самоідентифікація уявлялася особливо небезпечною на фоні розташування Одеської області поблизу «європейської дуги 253 етнополітичної нестабільності» . Що ж до Донбасу, то уже в 90-х рр. стало ясно: виробляючи 1/5 усієї вітчизняної промислової продукції, він перебуває на межі економічної катастрофи. Щільність викидів шкідливих речовин промисловими підприємствами сягнула 60т на квадратний кілометр 254 і була у 8,7 разу більшою, ніж у середньому по Україні . Сотні гектарів землі займали звалища та відвали, але жодного заводу для переробки та знешкодження токсичних відходів не було збудовано. На початку 1990-х рр. з майже двомільйонного шахтарського населення України 90% зосереджувалося у Донбасі. І хоча поєд- нання індустріальної перенасиченості з недорозвиненою міською інфраструктурою створювало чимало проблем, все ж саме вугільна галузь утримувала соціальну сферу шахтарських міст. Тому при- йнята у березні 1994 р. постановою Кабінету Міністрів України програма «Вугілля», яка передбачала закриття нерентабельних шахт, означала неймовірне загострення усіх – економічних, соці- альних, екологічних та інших проблем регіону. Попри гучні розмови про реструктуризацію галузі не вирішувалися ані проблеми пра- цевлаштування гірників, ані утримання об’єктів охорони здоров’я, освіти, комунального господарства. Форсоване закриття шахт за відсутності централізованого фі- нансування поставило деякі з них на грань соціальної катастрофи. Коли упродовж трьох місяців (замість трьох років, як передбачалося планом) закрили шахту «Центральна – Ірміно», місто Теплогорськ опинилося на межі виживання. До 2005 р. планувалося закрити 47 шахт. Але у процесі цієї роботи виявилося, що тисячі робітників, які втратили роботу, мали, як правило, слабку мотивацію до пере- —————— 253 . : .– ., 2009. – . 73-79, 98, 114-115. 254 – // . – 2000. – 22 . 400 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі навчання та перекваліфікації. Маргіналізація шахтарів як соціаль- ної групи різко посилилася. Спроби протидіяти негативним тенденціям робилися шляхом запровадження на понад 10% території країни спеціальних режимів для економічної діяльності в 11 спеціальних економічних зонах (СЕЗ) і на територіях пріоритетного розвитку (ТПР) у 9 регіонах. У такий спосіб вирішено було підтримати насамперед вугільні регіони, міста із високою питомою вагою підприємств військово- промислового комплексу, регіони, що постраждали від техногенних та економічних катастроф. Більшість СЕЗ і ТПР було створено упродовж 1998–1999 рр. В число територій пріоритетного розвитку потрапили 22 міста Донецької області (Артемівськ, Вугледар, Гор- лівка, Донецьк, Єнакієве, Маріуполь, Торез та ін.), 6 міст Луганської області (Брянка, Краснодон, Свердловськ, Первомайськ, Стаханов, Красний Луч). Ряд успішних інвестиційних проектів допомогли, бодай на короткий час, подолати кризові явища на місцевому рівні і розв’язати проблему безробіття. Водночас у нової форми заохочення інвестиційної діяльності з’явилося багато критиків, які наголошу- вали на деструктивному впливі СЕЗ і ТПР на конкурентне середо- вище, бюджетних втратах, можливостях для зловживань. З подачі першого уряду Ю. Тимошенко у березні 2005 р. Верховна Рада прийняла рішення про скасування фіскальних пільг усім без ви- нятку суб’єктам СЕЗ і ТПР. Якоюсь мірою очевидні втрати від такого кроку мав компенсувати прийнятий у вересні 2005 р. закон «Про стимулювання розвитку регіонів», який визнав особливу категорію «депресивних регіонів» об’єктом державної підтримки. Однак, як і більшість прийнятих в останні роки законів, цей закон «працює» 255 лише вибірково . Заручниками незваженої соціальної й регіональної політики виступають насамперед малі міста. Проблема малих міст в Україні надзвичайно загострилася в 2008–2009 рр. внаслідок світової фі- нансової економічної кризи. Відплив населення з таких міст, зумовлений різким падінням рівня життя, закриттям підприємств, зростанням безробіття, став у багатьох регіонах критичним. Малі міста опинилися в ситуації, яка набагато гірша не лише у порівнянні з великими містами, але й і з селами – в останніх рівень життє- забезпечення підтримується підсобним господарством, якого меш- канці малих міст, як правило, не мають. Монопрофільний характер —————— 255 .« »: // : . – ., 2006. – . 68- 69. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 401 багатьох таких міст робить їх надзвичайно вразливими до еко- номічних змін. Майже половину мешканців малих міст у найбільш працездатному віці (30-55 років) соціологи відносять до розряду мобільних – тих, які налаштовані на зміну місця проживання чи пошук роботи «на стороні». Луганська область продемонструвала особливо показову кар- тину «розмивання» промислових вузлів і спричинених ним терито- ріально-структурних трансформацій. До категорії «затухаючих» фа- хівці відносили близько 10 моноспеціалізованих міст і селищ, у тому числі Брянку, Красний Луч, Молодогвардійськ, Шахтарське тощо. Г. Підгрушний констатував активізацію процесу втрати кількома населеними пунктами області статусу центрів промисловості, що означало зникнення їх як елементів відповідної територіальної структури. Водночас відбувалися процеси дифузії та дисперсії про- мислового виробництва – в області виникло близько 60 дрібних 256 центрів, переважно зусиллями малого та середнього бізнесу . За В. Головком, із 2000-х рр. «новим героєм» донецької іден- тичності стає бізнесмен – більше того, бізнесмен від металургії, що пов’язане насамперед із занепадом вугільної галузі. Хоч у металургії виробництво теж скорочувалося, зайнятість тут підтримувалася штучно і була у 2000 р. більшою, ніж за радянських часів. Відтак вплив патерналістської системи відносин у регіоні зростав. Але вже з середини 90-х рр. донбаські еліти зіткнулися з неможливістю нарощування свого впливу, бо виявилися відсунутими на другі ролі дніпропетровськими елітами. Утім, за принципом стиснутої пру- жини ареал впливу донецької ідентичності розширювався, хоч паралельно відбувалися процеси дистанціювання луганчан від донецької ідентичності. Популярними стали твердження про те, що більша частина Луганської області не має жодного стосунку до Донбасу. Протиставлення регіональної ідентичності Донбасу національ- ній виявилося не так у прагненні до автономізації, як у бажанні посилення статусу регіону у рамках України аж до прагнення загальноукраїнського владарювання. Упевненість у власній винят- ковості стимулювала ідеї «перетворення України на колонію Дон- басу» (Б. Бахтєєв). Донецька ідентичність цього часу багато в чому нагадувала радянську. Тут майже 10 років після отримання неза- 257 лежності домінували комуністичні електоральні настрої . —————— 256 . . .– ., 2009. – . 230. 257 : , , . – . 1. – . 110-120. 402 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Парламентські вибори 2002 р. ознаменували початок нового етапу у розстановці політичних сил і спровокували політичну кризу, наслідком якої стали масові публічні протести у ході «помаранчевої революції» 2004 р. Частина донецького клану (група Р. Ахметова) стала об’єктом жорсткого адміністративного тиску і втратила «Криворіжсталь». Зберегли свій вплив корпорація «Індустріальний союз Донбасу» та група «Приват». Але коаліція помаранчевих сил виявилася нетривкою, і група Ахметова та його союзники зуміли взяти реванш на виборах 2006 р. Щоправда, ненадовго – розпуск Верховної Ради у квітні 2007 р. вкотре змінив розстановку сил. Проблема «старіння» й низької продуктивності вугільної галузі – не лише українська, її довелось вирішувати багатьом регіонам вуглевидобутку. Публіцист В. Абліцов для порівняння узяв німець- кий Рур, близький Донбасу за соціально-економічними характе- ристиками, кількістю населення, історією. Як і Донбас, Рур від- носиться до т.зв. регіонів-лімітрофів – прикордонних територій, що розвивалися за активною участю іноземців, час від часу стаючи об’єктами міждержавних суперечок. Як і Донбас, Рур зустрівся з серйозними економічними труднощами, пов’язаними з кризами на європейському ринку сталі й вугілля. Від 1980 до 2002 р. у Рурі зникло півмільйона робочих місць тільки у добувній промисловості. Зате 300 тисяч робочих місць з’явилося у секторі послуг. Стимул для розвитку дістали нові індустріальні та неіндустріальні технології (електроніка, точна механіка, банківський сектор тощо). Нині в Рурському басейні працюють лише 6 шахт і 3 коксовиробних під- приємства. А у приміщеннях зупинених заводів і фабрик роз- містилися спортивні комплекси, театри, розважальні центри. Одна з шахт Ессена, перетворена на музей, занесена ЮНЕСКО у список культурної спадщини. Регіон є не офіційною адміністративною одиницею Німеччини, а добровільним об’єднанням міст і громад. 258 Його називають «Європою в мініатюрі» . Те, що після реформ кінця 90-х рр. Донбас з Руром уже не- можливо порівнювати, фахівці пов’язують із хронічною неувагою владних структур до розвитку міського інтелекту. Падіння престижу інтелектуальної праці і відсутність чіткого бачення перспектив розвитку економіки країни реєструвалися багатьма аналітиками і викликали чимало тривог. Оцінюючи підсумки «помаранчевої рево- люції», про ці вади національної стратегії з гіркотою писав Голова ради директорів «НІВО-Рубікон» (Луганськ) В. Качан. Основу для —————— 258 . : є ? – ., 2014. – . 64-65. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 403 національної (а точніше громадянської) ідентичності і у поліна- ціональних США, і у переважно мононаціональних Японії чи Німеччині створило розуміння пріоритету інтелектуальної праці і використання її результатів для економічного, демократичного, культурного розвитку, зазначав він. «Чи готові зараз громадяни України сформувати таку мету або ідею, щоб вектори їхніх осо- бистих інтересів збігалися із загальним вектором економічного та політичного розвитку України? Можна сміливо стверджувати – ні, не готові». Лише ідеологія рівних можливостей – як фундамент ідеології постіндустріального розвитку – мала, на його думку, ви- 259 ступати у ролі національної . Але й такі застереження зависали в повітрі, до них практично ніхто не прислухався. Кричуще розбалансування економічних відносин потягнуло за собою загострення усіх інших проблем, і не лише соціальних, але й мовних і конфесійних. Російська мова в регіоні виразно домінувала. Природним виявилося у цьому контексті загострення мовних проблем. Застосування у опитуваннях Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) у 1994 р. поняття «мова, якій віддається перевага» у південному регіоні показало такий результат: україн- ській мові віддали перевагу лише 11% респондентів – при 48% тих, 260 хто вважав рідною українську мову і 52,5% етнічних українців . Влада, проте, не квапилася бодай освітньою політикою змінити ситуацію на краще. Адміністративна українізація системи освіти в регіоні, попри певне зростання мережі шкіл з українською мовою навчання, все ж помітного результату у зменшенні диспропорцій між часткою укра- їнського населення і часткою шкіл з українською мовою навчання не дала. В Донецькій області україномовні школи складали 18,4% від їх загальної кількості, тоді як процент українців за переписом 2001 р. сягав 56,9. У Луганській області проживало 58% українців, але навчання українською мовою здійснювалося лише у 27% шкіл. Найбільш вражаючою була ця пропорція в Криму – на 24,3% українців тут припадало 0,7% шкіл з викладанням українською 261 мовою . —————— 259 . – 2005. – 8 ; . – 2005. – 22 . 260 . : // . – 1994. – № 4. – . 17-18. 261 . .« »: // є : (1991–2010 ). – . 11. 404 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Недивно, що своєрідним «пусковим гачком» у ескалації про- тестних настроїв на Донбасі стало скасування (на другий же день після залишення Києва В. Януковичем і покладення обов’язків президента на О. Турчинова) Верховною Радою прийнятого у 2012 р. 248 голосами закону «Про основи державної мовної політики». Закон і справді був далекий від досконалості, але він забезпечував вільне використання регіональних мов на територіях, де чисельність нац- меншин перевищувала 10%. Отже, закон гарантував одержання російською мовою статусу регіональної у 13 з 27 регіонів країни. Коли 23 лютого 2014 р. ВР скасувала його навіть без обговорення, протести на південному сході набули такої гостроти, що вже 28 лютого О. Турчинов заявив, що не підпише відповідне подання. Новий закон, отже, так і не вступив у силу. Але свою роль дето- натора суспільного вибуху він уже відіграв. На думку авторитетного фахівця з проблем регіоналізму А. Мака- ричева, який нині працює в Естонії, за умов етнічно неоднорідних суспільств демократичні механізми можуть посилювати конфлікти замість їх згладжування. Впровадження у політичне поле України європейської норми про двомовність у регіонах з понад 10% тих, хто користується не державною мовою, стало фактором, що посилив політичну напругу в країні. З одного боку, для тієї частини сус- пільства, яка орієнтована на будівництво української національної держави, ця норма стала символом не наближення України до європейських стандартів, а навпаки – продовження імперського підпорядкування їхньої країни Росії. З іншого боку, для російсько- мовних українців, що орієнтуються на Москву не лише лінгвістично, але й політично, цей закон став сигналом до заняття більш на- ступальної позиції за підтримки Кремля, який дістав у руки вагомий козир, що позначилося і на розвитку ситуації в Криму, і у збройному протистоянні у східних областях країни. Москва, яка, здавалося б, одержала те, що хотіла, при цьому лише посилила свої імперські 262 претензії . Аналогічний погляд на роль мовної проблеми у розв’язуванні збройного конфлікту на Сході України висловлює і Є. Головаха. Мова тоді виступала першою зброєю, доводить він, а вже потім було застосовано мову військову. Другий мовний закон, ухвалений 2012 року, по суті, нічого не означав. Але у той час, коли треба було шукати консолідації, а не роз’єднання, у Верховній Раді чомусь вирішили взятися за скасування нікому не потрібного закону, і саме —————— 262 . : // - . – 2014. – № 6. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 405 це дало привід проросійським силам говорити, що Україна утискає російськомовне населення. «Перший постріл «Аврори» Росія зробила 263 саме історією зі скасуванням цього закону» . Чимало ускладнень у політичному просторі Південної України з’явилися як наслідок розбалансування церковно-конфесійних від- носин. Утворення кількох нових гілок православ’я, насамперед Української православної церкви – Київського патріархату та Укра- їнської автокефальної православної церкви, до краю загострило суперечки за право володіння церковними спорудами та майном. Зростання протестантського фундаменталізму, екстремістська на- лаштованість неорелігій та тоталітарних сект, виразні прояви взаємопереплетення ісламу з політикою – це далеко не вичерпний перелік факторів, які істотно підвищили рівень політизації релі- гійного життя в регіоні. Природно, почастішали й спроби Мос- ковської патріархії та її прибічників в Україні скористатися на- строями регіоналізму у православному середовищі для посилення духовно-ідеологічного впливу на мешканців регіону. Як констатує у своїй книзі «Я – свідок. Записки з окупованого Луганська» В. Торба, саме українські православні церковники «одними з перших підняли триколори в Луганську, це вони під виглядом віри, духовності і чогось світлого влаштовували хресні ходи з лозунгами «Не будем кормить Евросодом!» Це вони психологічно цементували начебто зовсім різні речі, підмінивши Бога царем Путіним, віру – фана- тизмом, а церкви перетворили на агітаційні плакати і центри вербування». Утім, якщо порівнювати ситуацію «до» і «після» початку зброй- ного протистояння, не можна не бачити того, що попри значне зниження темпів промислового виробництва південний регіон аж до 2013 р. лишався найпотужнішим за обсягами виробництва регіоном держави – насамперед за рахунок Донбасу. Займаючи 4,4% тери- торії України з 9,9% населення, останній давав у 2011–2012 рр. 12% ВВП України. Тут діяли 822 промислові підприємства (21,2 про- мислового виробництва держави). Донбас забезпечував 21,5% екс- порту, 55% загальнодержавних вантажних і пасажирських заліз- ничних перевезень. Ці та інші цифри підтримували у мешканців Донбасу упевненість у тому, що саме їхній регіон «годує Україну». При цьому не брався до уваги той факт, що загальна сума отри- маних ним субсидій, поточних і капітальних трансфертів становила 20,9% (тоді як у Дніпропетровській області, вклад якої у ВВП країни —————— 263 . // . – 2015. – 22 . 406 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі обчислювався 11%, розмір субсидій і трансфертів становив у 2010 р. 264 2,5%) . На такому фоні очікуваною була чергова реанімація концепту «Новоросія» – як реакція місцевого олігархату та дезорієнтованих маргіналів на євроатлантичну інтеграцію України. З пропозицією «формувати національну свідомість новоросів», щоб «нинішню про- тонацію новоросів перевести у стан повноцінної нації» на сторінках газети «2000» на початку 2010 р. виступив В. Кирпичов. На його думку, достатньо запросити грамотних істориків, ідеологів, визна- чити пантеон історичних героїв Новоросії, організувати інтелі- генцію південного сходу і Києва, щоб створити націю за лічені роки. А для початку створити «Спілку журналістів Новоросії», «Спілку письменників Новоросії», «Історичне товариство Новоросії» і т.д. У політичній нації новоросів, доводив автор, «буде комфортно і єврею, і росіянину, і українцю, і татарину, адже ця соціально- економічна, культурно-духовна спільність складалася на півден- ному сході України упродовж понад двох століть. Лишалося лише 265 політично проявити її» . Як зазначають Ф. та Г. Турченки, олігархи України, особливо її південно-східного регіону, мали і мають віддалене уявлення про національні інтереси України, її історію, культуру, традиції. Їхні політичні орієнтири диктуються економічними інтересами, які, у свою чергу, пов’язані зі специфікою структури промисловості пів- денно-східних областей України, що була традиційно зорієнтованою на Росію, зокрема, на її воєнно-промисловий комплекс. До того ж значну частину іноземних інвестицій в цей регіон складає росій- ський капітал. «У цьому контексті проект «Новоросія» під гаслом захисту росіян можна розглядати як прагнення за будь-яку ціну матеріалізувати бізнес-інтереси російських бізнесових груп оборон- них галузей, прив’язаних до українських підприємств-постачаль- ників. Таким чином, олігархи південно-східної України приросли родовою пуповиною до Росії. Звідси їх прагнення «прив’язати» через підконтрольні органи влади і своїх виборців до Росії всю Україну». Олігархи, доводять автори, цілком усвідомлено не бажають визнавати європейські норми і стандарти життя, верховенство права, цивілізовані взаємини праці й капіталу. Але при цьому прагнуть користуватися всіма благами європейської цивілізації – там тримають свої капітали, купують вілли і яхти, там лікуються і відпочивають, там їхні дружини народжують дітей, там у пре- —————— 264 . – . 225, 260. 265 . – // «2000». – 2010. – 1 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 407 стижних навчальних закладах їхні діти дістають освіту. «Своєю деструктивною діяльністю олігархи підривають основи української 266 державності, компрометують саму ідею незалежності України» . У цьому контексті запорізькі науковці реєструють наявність на південному сході України значного соціального прошарку людей, яких можна віднести до «п’ятої колони» – тих, хто не сприймає сам факт існування незалежної України. «У східних і південних областях України «п’ята колона» діяла майже відкрито, спираючись на таємну або явну підтримку місцевого самоврядування, контрольованого регіоналами і комуністами, на олігархічний капітал. Зусиллями «п’ятої колони» багато років поспіль здійснювалася тотальна пси- хологічна «обробка» населення в дусі «слов’янської єдності» і «Рус- ского мира», необхідності інтегруватися з «братньою Росією». По суті, готувалися ідеологічні передумови для відторгнення цих областей від України і приєднання їх до сусідньої держави. На це не шко- дували ні коштів, ні зусиль. Найбільш відверті орієнтовані на Росію олігархи охоче повторювали гасло «три країни – один народ» і закликали до їх об’єднання. Президент ВАТ «Мотор-Січ» В. Богуслаєв (Запоріжжя), Герой України, до речі, послідовно обстоюючи ідею «єдиного економічного простору», кінець-кінцем прямо заявив: «Керувати країною, економікою повинні представники Південного 267 Сходу» . Природно, що реакція «п’ятої колони» південного регіону на події на київському Майдані кінця 2013 – початку 2014 р. виявилася гостро негативною. На фоні колапсу режиму Януковича стрімко наростали явища нестабільності й соціальної деструкції. За таких умов значно підвищуються притаманна суспільним настроям нер- возність, соціальний цинізм, негативізм у ставленні до Іншого. Психологи реєструють у таких випадках феномен обмеженої раціо- нальності з примхливим поєднанням пасивності й бунтарства, утопічними мареннями, ностальгічними настроями. Недовіра до інститутів влади різко зростає, політична поведінка населення стає непередбачуваною. Конфлікти легко виходять поза межі легального поля. Швидко настає стан своєрідної соціальної смути; в арабському світі його називають фітною. Апологія насильства при цьому дово- диться до крайньої межі – готовності воювати до знищення «останнього ворога». —————— 266 ., . « » - . – . 129-131. 267 . – . 135, 138. 408 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Там, де втрачаються критерії раціонального цілепокладання, править бал утопічний тип свідомості – з наївною впевненістю у тому, що свобода «без берегів» відкриває шлях до процвітання й добробуту. Насправді відмова від головної функціональної цінності людського існування – цінності життя окремої людини – руйнує дощенту суспільну тканину буття. Коли в абсолют зводиться прин- цип «або – або», а насильство тлумачиться як єдино надійний інструмент суспільних змін, це означає доведену до абсурду при- мітивізацію суспільної свідомості. Єдине, чого можна досягти на цьому шляху – поглиблення політизації і так вже до краю дез- орієнтованого соціуму, нового наростання асоціальної активності. Як бачимо, напруженість в ідентифікаційному полі південно- східної України, яка вилилася у тривале збройне протистояння, спричинило не так протистояння розмитих ідеологій, як проти- борство двох націоналізмів – українського і російського, а ще більшою мірою – створюваних ними «фобій». Сама по собі укра- їнськість як прихильність до української системи цінностей у баченні сепаратистів є тавром, ознакою непримиренної ворожості. За ще «довоєнною» констатацією О. Кривицької, хоча чітких мар- керів «східної» ідентичності не існує, найбільший поділ стосується саме суспільної свідомості. «В ній співіснують протилежні орієнтації: 268 етнічний патріотизм та «слов’янська єдність» . Ілюстрацією до сказаного можуть бути події весни 2014 р. у Запоріжжі та Одесі. Не випадково саме Запоріжжя стало місцем, куди після втечі Януковича сепаратисти намагалися перенести епіцентр протистояння київській владі – з проголошенням Запо- різької народної республіки. Упродовж півтора місяця у місті від- бувалися сутички між майданівцями й проросійськими силами, апогей яких припав на 13 квітня 2014 р. Майданівців виявилося більше, і вони були краще оснащені – крім ящиків яєць, у хід пішли пакети з пастою, соками, борошном. Проти цієї «зброї» сепаратисти не встояли. За значно гіршим, трагічним сценарієм розвивалися події в Одесі. У березні–квітні в місті проходили демонстрації з вимогами проведення референдуму за надання Одеській області автономії чи статусу Новоросії. Як і в інших містах Півдня, спроби штурму будинку облдержадміністрації супроводилися вивішуванням росій- ських прапорів. 25 квітня внаслідок вибуху гранати в групі учас- ників самооборони 7 чоловік було поранено. Трагічна розв’язка протистояння відбулася 2 травня, коли на боці місцевих майда- —————— 268 : . – ., 2012. – . 323. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 409 нівців ініціативу взяли в свої руки футбольні фанати. Вони пере- слідували проросійських активістів до Куликового поля, де в будинку профспілок був штаб сепаратистів. За нез’ясованих обставин в будинку, де знайшли притулок втікачі, почалася пожежа. У той день у місті загинуло 47 чоловік. Після цієї трагедії охочих гратися в сепаратизм на півдні України поменшало. Однак уже один той факт, що винуватці одеської трагедії навіть не були виявлені (а до покарання їх справа взагалі не дійшла), поглиблював ціннісний розкол і регіональну поляризацію в країні. Свідченням цього може бути позиція партії «Свобода» – обурення її одеського відділення викликало солідарне голосування міської ради, мовляв, «за увічнення кремлівських терористів, провокаторів, які 269 згоріли в Будинку профспілок» . Водночас ставала дедалі більш потужною політика РФ «в українському питанні». Нарощуючи влас- ну військову присутність у зоні конфлікту і щедро озброюючи сепаратистів Донбасу, путінська адміністрація посилено позиціо- нувала себе як миротворців, наполягаючи, зокрема, на феде- ралізації України як єдино прийнятному виході з ситуації (яка в їхній подачі була представлена як «громадянська війна на сході України»). Те, що в самій Росії практика федералізму дедалі частіше опиняється на вістрі суспільної критики, не заважає адептам федеративного устрою посилено нав’язувати Україні ідею ототож- нення децентралізації з федералізацією. У Донбасі вона не могла не дістати підтримки, оскільки Партія регіонів, яка впродовж кількох років зберігала домінуючий вплив на суспільні настрої, неодно- разово декларувала свою прихильність до ідеї федералізації країни. У змаганні на сторінках місцевих ЗМІ російськоцентричного та українськоцентричного дискурсів перший виразно домінував, вико- ристовуючи як інструмент захисту регіону, який, мовляв, «годує всю державу», ідею федералізації країни. Постійно пропагована услід за пропагандистами РФ місцевими адептами ця ідея час від часу відроджувалася, але багато прихильників не здобувала. Вітчизняний політолог Г. Чижов поставив своєю метою з’ясу- вати, що означала вимога федералізації України в устах очільників держави, яка офіційно визнає її суверенітет – адже й федеративний устрій РФ здається сьогодні «радше номінальним». На його думку, «утилітарна мета Кремля за умов весни 2014 р. була очевидною: потрібно було сформувати в регіонах Сходу (а, за можливості, й Півдня) України легітимну, але нелояльну до Києва й незалежну від нього владу. Однак, «виписуючи рецепт» федералізації для сусіда, —————— 269 .« » // «2000». – 2015. – 7 . 410 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Росія так і не змогла просунутися далі вимоги виборності губер- наторів». Адже її власний досвід у цьому плані – це «федералізація без 270 федералізму» . Федералізація держави – один з трьох головних постулатів, який закладався у фундамент стратегії Партії регіонів. В. Янукович пов’язував із федералізацією прискорений розвиток України, при- плив іноземних інвестицій, а також поглиблення процесів демо- кратизації, в ході якого втратять гостроту проблеми двомовності, релігійних протистоянь тощо. Твердження про дезінтеграційний потенціал федералізації, на його думку, суперечили європейським 271 підходам до перспектив державного будівництва в Україні . Найбільш переконливим аргументом на користь теорії феде- ралізації слугувало припущення, що саме федеративна форма дер- жави здатна створити оптимальний баланс між загальнодержав- ними й регіональними інтересами і, зберігши самобутність регіонів, забезпечити врахування в політиці їхньої економічної, етномовної, конфесійної специфічності. Федералізація розглядалася і як гаран- тія проти посилення тоталітарних тенденцій, і як засіб введення у цивілізоване русло протистояння, що виявилося в ході «помаран- чевої революції». Утім, соціологічні опитування, які проводилися 2005 р., засвідчили, що ідею федеративного устрою країни тоді підтримували лише 17% опитаних, створення Південно-Східної ав- тономної республіки – 13%, приєднання південно-східних областей 272 до Росії – 11% . Не набагато зросла кількість прихильників федеративної форми суспільного устрою чи відокремлення від України і після змін на українському владному Олімпі у 2014 р. За даними опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «Юкрей- ніан соціолоджі сервіс» з 10 по 30 березня 2014 р., у двох регіонах Донбасу лише 18% громадян прагнули «від’єднатися» від України. А проте 7 квітня радикально налаштовані сепаратисти в Донецьку проголосили створення «Донецької народної республіки» з вимогами провести місцевий референдум щодо її входження до складу Росії. 9 квітня протестувальники в Луганську зажадали від влади про- ведення референдуму з питання федералізації України. На псевдо- референдумах про проголошення «ДНР» та «ЛНР» спектр вимог був —————— 270 . - . ? // . – 2015. – № 1. 271 «2000». – 2005. – 28 ; . – 2006. – 13 . 272 . . . – ., 2015. – . 194. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 411 розширений за рахунок вимог надання російській мові статусу другої державної, проголошення незалежності Донецької і Луган- 273 ської областей та їх виходу зі складу України . 24 травня «ДНР» та «ЛНР» оголосили про своє об’єднання у «державу Новоросію», одно- часно заявивши претензії на приєднання до неї Одеської, Микола- ївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської, Харківської областей. Не сприйнявши «післямайданну» київську владу як свою, меш- канці принаймні частини Донбасу у своїх симпатіях хитнулися убік самопроголошеної незалежності, сподіваючись на повторення крим- ського сценарію переходу під юрисдикцію Росії. Збройна боротьба за уявну незалежність від Києва тривала і після того, як нереаліс- тичність такого сценарію стала очевидною, поступово перерос- таючи у бандитський «беспредел». Як це не дивно, але саме в регіоні Південної України, особливо в Донбасі, ідеологема «русского мира» знаходить чимало прихиль- ників. Орієнтований на Москву бізнес розглядає її як зручну антитезу «націоналістичному партикуляризму», носієм якого в його очах виступає нинішня київська влада. А згуртувати навколо «антибандерівщини» якусь кількість зневірених у всьому маргіналів не так вже й складно за допомогою різних подачок і спеціальних пропагандистських прийомів, особливо за активної участі церкви. Знайти відповідь на питання «чому це відбувається», нескладно, якщо ще раз звернутися до міркувань Г. Куромія – на цей раз тих, які продиктовані осмисленням недавніх подій. Донбас як регіон, вважає Г. Куромія, ніколи не був до кінця лояльним до будь-якого керівництва чи ідеології. Політична войовничість цього українсько- російського прикордоння віддавна лякала багатьох державних дія- чів. За радянських часів цей великий індустріальний центр гірничої промисловості та металургії лишався проблемною дитиною Кремля. У 1991 р. переважна більшість населення Донбасу (більше 83%) підтримала незалежність України, вірячи, що їм краще житиметься без опіки Москви. Та незалежна Україна стала радше розчару- ванням. Відтоді на Донбасі поширилося невдоволення. Це не обов’язково означає, доводить Куромія, що населення Донбасу є проросійським. Незважаючи на різку політичну риторику, питання російської/української етнічності та мови ніколи не ві- дігравали і не відіграють провідної ролі в політиці Донбасу. Політичний прагматизм, або, іншими словами, «безпринципність», так повністю й не зникли з цих пограничних земель. —————— 273 . – . 152-154. 412 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Парадокс української історії Куромія вбачає у тому, що попри свою позірну «проросійськість» Донбас видається глибинно українським саме у особливому відчутті неприязні до метрополії та стихійному егалітарному етосі. І до цього парадоксу треба ставитися серйозно – насамперед тому, що «проблема Донбасу як землі сво- боди, що вороже ставиться до центральної влади – це критичне питання про «державу» та «націотворення» історії України… Сьогод- нішня Україна – це молода нація, і процеси державотворення та націотворення в ній не протікають швидко і легко. Але потрібно розуміти, що немає фундаментальної суперечності між демокра- тією, конфліктом, свободою і націо- та державотворенням. Зрештою, українська традиція свободи та демократії, хай би якою хаотичною вона була, мала б бути радше перевагою, аніж недоліком, якщо порівнювати її з російською традицією автократії. Здається, Україна далеко попереду Росії в цьому провідному питанні». Ніхто не знає напевно, міркує Куромія, які настрої пануватимуть на Донбасі завтра. Багатьом місцевим мешканцям нинішній зброй- ний конфлікт здається незбагненним, навіть абсурдним – тому що не так просто зрозуміти роль Москви у створенні цього «нічного кошмару». Донбас зміг би упоратися з власною злістю й розчару- ванням, якби не російське військове вторгнення. «Москва вивіль- нила страхітливого генія Донбасу і може пошкодувати про це, бо хай би якою була сьогоднішня риторика донбаських сепаратистів, завтра вони можуть не сприйняти московського автократичного правління… Москва, якщо захоче, зможе відступити, але все, що 274 залишиться, буде розгрібати Київ» . Здається, Куромія все ж дещо перебільшує ступінь «політичного прагматизму, войовничості і вільнодумства» Донбасу. Але якщо зіставити його оціночні судження з реальним перебігом подій, доводиться віддати належне не лише точності його аналітики, але й не надто втішним прогнозам. Спробуємо бодай схематично відтворити емоційну напругу подій на Донбасі і відповідних рефлексій упродовж 2014–2015 рр. На події на київському Майдані Донбас відреагував більш ніж стримано. Опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціо- логії 8-18 лютого 2014 р., на самому піку майданного протесту, показало: на українському Сході лише 20% респондентів вважали причиною протесту обурення корумпованим владним режимом Януковича, тоді як 57% пов’язували його із втручанням західного —————— 274 . : є // : http://www.histirians.in.ua/index.php. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 413 світу і його бажанням втягнути Україну у сферу свого впливу. Для порівняння: у Західному регіоні 80% респондентів покладали про- 275 вину в ескалації конфлікту на режим В. Януковича . Те, що події на Майдані і пов’язана з ним зміна влади стануть фактором поглиблення поляризації в українському соціумі, точно спрогнозував луганський філософ Олександр Єременко. Кожна така знакова подія, писав він, «грізно запитує: «З ким ти?» Вона владно вимагає: «Будь або по той бік барикади, або по той!» У контексті Майдану зазнали крах теорії багатовекторності і всі пов’язані з ними концепції. Усі революції мають схильність радикалізуватися у пере- бігу їх здійснення. Майдан радикалізувався почасти внаслідок внут- рішньої логіки розвитку, почасти через незграбні дії влади. «Правий сектор», «Тризуб» та інші праворадикальні організації перехопили ініціативу у помірковано-ліберальних сил. Розв’язувати дражливі питання кулуарно, у тиші кабінетів, уже не вийде. Чи зможе нова еліта дати правильну відповідь на Виклик страшенної сили, що його 276 кинули Україні субстанційні сили історії? На жаль, на першій фазі протистояння, коли зарадити справі ще міг широкий суспільний діалог, ані влада не поспішала зрозуміти донеччан і луганчан, ані мешканці Донбасу не зробили жодного кроку назустріч новій владі, апріорно оголосивши останню «хун- тою». Вигадана у радянські часи пролетарська слава, констатує В. Торба, в період незалежності обернулася для мешканців болючим тягарем і розбилася об потребу виживання. Донбасу над усе хоті- лося, щоб на нього звернули увагу, і цим вправно користувалася проросійська пропаганда, апелюючи до притаманних саме цій землі глибинних почуттів. Не в останню чергу – і до настроїв тих про- шарків населення, які у 90-і роки реалізували себе в аурі сили, шалених прибутків, хабарництва тощо. Серед більшості мешканців регіону, що стала заручницею історичного зламу, знайшлося чи- мало тих, хто підсвідомо, у стані безглуздого затьмарення, схопився за автомат. Те, що відбулося на Сході України – з миттєвим насиченням регіону зброєю, яка опинилася в руках схильних до розбою про- шарків населення, разом з увезеними до регіону ззовні дивер- сантами – у баченні В. Торби перетворило Луганщину на жахливий соціальний експеримент. Вона «стала своєрідним чудовиськом —————— 275 : / . . . .– ., 2013. – . 164. 276 Є . є // . – 2014. – № 3. – . 126-129. 414 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Франкенштейна, зібраним із різних частин населення (місцевого і навезеного), активного і пасивного, проросійського, прорадянського і при цьому патріотичного в самому збоченому розумінні цього слова». Утім, хоч цей народ у більшості своїй сам винен у власній апатичності й проросійських настроях, він все ж лишається укра- їнським. «Обманутим, зомбованим, навіюваним, але українським». Донбас хоче чути конкретну розмову, інакше за звичкою підко- риться силі, захлинеться у бандитській війні й «беспределе». Донбас може стати гнійником, який поширить власний сепсис по всій 277 Україні . Події 2014–2015 рр. в Україні підтвердили неодноразово ви- словлювані аналітиками висновки про те, що етноцентризм по- роджує сепаратизм, а останній використовують у своїх політичних цілях сильні гравці на світовій арені. Принцип непорушності дер- жавного суверенітету виявився по суті відкинутим в ім’я «захисту прав людини», і цим вправно скористалася Росія на фоні кричущого ослаблення української влади після лютневих подій та її невиразної зовнішньої політики. Зруйнувавши в такий спосіб основи регіональ- ної безпеки на пострадянському просторі, Росія разом з тим не- бачено актуалізувала біполярне протистояння в Європі і світі. Що ж до несподіваної активності РФ на маріупольському на- прямі, то навряд чи варто пояснювати її лише намаганням пробити сухопутний коридор до анексованого Криму. Здається, близький до істини голова Координаційної Ради Всеукраїнського громадського руху «Сила права» А. Сенченко: Росія змінила тактику в Україні. «Щодо Маріуполя і сходу країни – це окремий проект, який реалізує Кремль зі своїми підручними з українського боку. Взагалі все, що стосується ситуації на неокупованій частині сходу України, впи- сується в рамки проекту «Маріупольсько-Запорізької республіки» за допомогою виборів на прифронтовій території… Це продовження 278 війни, але вже іншими методами» . Головна проблема України нині – відсутність об’єднавчої докт- рини, комплексу ідей, прийнятних не лише як платформа для тривкого консенсусу у розрізі принаймні 5 – 10 років, але й для тимчасового компромісу. Сподіватися, що Україну об’єднають пра- ворадикальні гасла з виразним антиросійським підтекстом, нере- ально. Так само нереальними є сподівання на те, що певне «перефарбування фасаду» дасть змогу зберегти в країні звичну систему пріоритетів і ту ієрархію влади, яка формувалася упродовж —————— 277 . // . – 2014. – 19 . 278 . // . – 2015. – 22 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 415 24 років. Україна вже не та, і змінили її не так майдани й анти- майдани, як збройне протистояння на Сході. Стреси такого мас- штабу безслідно не проходять. В. Головко задається питанням: якою є роль донецьких полі- тичних та бізнес-еліт у розкручуванні сепаратизму? Перші сепа- ратистські акції, доводить він, напевне, цілком відповідали інтере- сам місцевих еліт у контексті відносин з новою революційною вла- дою. І антиолігархічні гасла, і «антидонецька риторика» в революції гідності були присутні достатньою мірою, і сепаратистські акції, якими керували маловідомі люди, спочатку здавалися контрольо- ваними і не такими вже й небезпечними. Але місцеві еліти недо- оцінили ступінь готовності Росії втрутитися в український внутрі- політичний конфлікт. Оскільки ж «донецький містечковий егоїзм у «темну» розіграний великоруським імперіалізмом», місцеві еліти як мінімум несуть за цей конфлікт моральну відповідальність (а у демократичному суспільстві її невідворотно наслідує політична). Однак питання відповідальності, вважає автор, не повинні пере- 279 творюватися на інструменти політичної розправи . Так чи інакше, хтось має нести відповідальність за перетворення частини Донбасу на суцільну руїну, де жити небезпечно, а подекуди просто неможливо. Левову частку провини В. Головко відводить місцевому олігархату. За умов вакууму державного управління українська економіка формувалася за законами «дикого капіта- лізму»: торгівля й бандитизм забезпечували шалені статки, які так само легко зазнавали розорень, як і примножувалися, і все це супроводжувалося демонстративним надлишковим споживанням з боку «нових людей» і перетворенням мас населення на жебраків. Великі інтегровані корпоративні структури з’явилися лише згодом. Неузгодженість між новим законодавством і економічною прак- тикою створювала легітимну основу для криміналізації народногос- подарського життя. Українські фінансово-промислові групи боялися ризиків дезінтеграції України за російським сценарієм більше, ніж внутріполітичних викликів. Озвучені в листопаді 2013 р. ульти- мативні вимоги Путіна були їм добре відомі, але вони зайняли вичікувальну позицію. «Так чи інакше, за умов неефективності або навіть саботажу з боку правоохоронних органів на місцях при вичікувальній позиції місцевих еліт було втрачено дорогоцінний —————— 279 . : (1991–2014 .). – ., 2014. – . 6-7. 416 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі час, коли вогнища сепаратизму можна було загасити малою 280 кров’ю» . Після триваючих збройних зіткнень ситуація різко усклад- нилася: як вважає Я. Грицак, ті, хто лишився під контролем бойовиків, з кожним днем стають все більшими сепаратистами. «Російськомовного Сходу як єдиного регіону України більше не існує. Він розколовся по лінії Дніпропетровськ – Донецьк. Одеса й Харків 281 відчувають себе ближчими до Дніпропетровська» . За цих умов неоднозначним виявився і вплив на суспільні настрої в регіоні модного козацького міфу. Як зазначають автори монографії «Донбас в етнополітичному вимірі», «на Південному Сході України неокозацький міф дав поштовх до постання низки пара- мілітарних організацій, що вважають себе спадкоємцями козацької минувшини. Неокозацькі формування Донбасу становлять феномен не менш суперечливий, неоднорідний та строкатий, ніж козацтво історичне. Сучасні концепти «захисту Вітчизни», «патріотизму», «захисту віри православної» тощо мають у цьому середовищі – коректніше буде говорити у множині: про середовища – безліч інтерпретацій. Під «Вітчизною» може розумітися і сучасна держава Україна, і простір СНД, і східнослов’янський простір України, Росії та Білорусії, і «земля руська» (визначення такої можуть бути від- мінними і довільними), і Російська Федерація. Залежно від того, про яку з «Вітчизн» ідеться, визначається й об’єкт патріотичних почуттів 282 і політичних лояльностей» . У світлі сказаного не таким вже несподіваним видається ви- сновок В. Войналовича та Н. Кочан: «Розв’язана Російською Феде- рацією й локалізована на території українського Донбасу некон- венційна війна проти суверенізації України знаменувала початок принципово нового етапу в розвитку регіону, коли неминучою видається зміна регіонального політичного класу та економічних відносин з їхніми кримінально-олігархічними правилами гри, а отже, і цілого суспільно-політичного контексту, включно з релігійно- церковними, етнополітичними процесами та їхнім світоглядним, ідеологічним забезпеченням… Надто багато регіональних стерео- типів виявилися зруйнованими під час війни на Донбасі. Регіон вже 283 не буде ніколи таким, яким був до війни» . —————— 280 . – . 9-12, 65-66. 281 . . // : http://m.liga.net/news/polities. 282 . – . 339. 283 ., . : . – ., 2014. – . 13. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 417 Втішати у цьому контексті може хіба що те, що збройний конфлікт вдалося локалізувати у частині двох областей регіону. Що ж до далекосяжних планів Москви на розширення «русского мира» за рахунок усієї Південної України, то вони, констатують Ф. та Г. Турченки, зазнали провалу. «Поза Донбасом місцева «п’ята ко- лона» і заїжджі російські емісари отримали жорстку відсіч. План, який спрацював в Криму, Донецьку і Луганську, в інших обласних центрах району провалився. Здавалося б, і в Харкові, і в Дніпро- петровську, і в Запоріжжі, і в Херсоні і Миколаєві, а особливо в Одесі – для зустрічі «Русской весны» все було ретельно підготовлене. Але населення вже зрозуміло, що «Русский мир» і проект «Новоросія» – це грандіозна провокація, яка несе війну і смерть, ворожнечу, нена- висть і розруху. Люди вийшли на вулиці і стали живим заслоном перед російською агентурою і сепаратистами. І головними дійовими особами на вулицях міст південно-східної України весною 2014 р. були не міліціонери чи працівники СБУ (які, у кращому випадку, стояли осторонь), а російськомовні і україномовні демонстранти, у тому числі і об’єднані в ході самоорганізації населення різні фор- 284 мування самооборони» . Очевидною істиною є те, що за умов гостро конфліктних від- носин, якими позначена взаємодія київської влади з регіональними елітами найбільшого промислового регіону (а точніше, відсутності такої взаємодії), усі традиційні моделі центр-периферійних відносин «не працюють». На перший план виходить проблема національної безпеки, причому вектори викликів і ризиків різко зміщуються убік невизначеності й непередбачуваності. Нині навіть такий авторитет у міжнародній політиці, як Джозеф С. Най, звертаючи увагу на путінський «реактивний і умовно-патогенний» підхід до проблеми світової політики, все ж вважає, що «важливо не ізолювати Росію повністю». І його можна зрозуміти, адже «ніхто не виграє від нової холодної війни». Але пропозиція щодо політичного консенсусу як 285 альтернативи за сучасних умов уявляється примарною . Здається, що уведена ще наприкінці минулого століття англій- ською школою мирних досліджень (peace research) формула сек’ю- ритизації (securitization), краще, ніж традиційні підходи, визначає орієнтири в політиці, бо відкриває більший простір для участі незалежних експертів й неурядових організацій у дебатах щодо —————— 284 ., . « » - . – . 152. 285 . . , є ? // . – 2015. – 21 . 418 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі безпеки. Адже очевидно, що монополія державних структур у цьому питанні виявила явні ознаки неспроможності. Як і та «кордонна стратегія», яка упродовж кількох років базувалася на трактуваннях кордонів переважно як контактних зон, будучи до того ж посиленою ідеями «десуверенізації». Про ризики, пов’язані з невпорядкованістю українсько-росій- ського кордону, йшлося на десятках різних конференцій, симпо- зіумів, круглих столів. Приміром, за результатами круглого столу «Східні кордони України – лінія розподілу чи смуга співпраці» (березень 2007 р.) регіональним філіалом Національного інституту стратегічних досліджень у м. Донецьк було підготовлено аналітичну записку, в якій йшлося, зокрема, про використання можливостей Азовського регіону, жахливі екологічні наслідки господарювання в ареалі Азовського моря. Уже тоді зазначалося, що факт розта- шування на його берегах металургійних комбінатів – двох у Маріу- полі і одного у Таганрозі – і зливання їхніх відходів у море збільшили концентрацію нафтопродуктів у морі понад гранично допустиму норму у 10 разів. Зношеність водогінно-каналізаційних господарств приморських міст, насамперед Маріуполя й Таганрога, різко погір- шує ситуацію «штатними» викидами в море нечистот. У зв’язку з тим, що обсяги забруднюючих речовин давно перевищили асиміля- ційну здатність екосистем, фахівці настійливо рекомендували владі облаштувати прикордонну інфраструктуру згідно з європейськими стандартами, створити спеціальні фонди, асоціації, підписати між- 286 регіональні угоди . Нехтування з боку владних структур такими попередженнями призвело до того, що вже в 90-і рр. екологічна ситуація в Донецько- Придніпровському промисловому регіоні стала близькою до катаст- рофічної. Збудовані ще у 30-х рр. підприємства, оснащені заста- рілим устаткуванням, викидали в атмосферу мільйони тонн шкід- ливих речовин; один лиш Кривий Ріг давав десяту частину усіх викидів в Україні – 1,2 млн т. щорічно. Одна за одною приймалися природоохоронні програми, але їх фінансування було украй недос- татнім. Складну проблему становило і накопичення відходів побу- тового походження. У Дніпропетровській області під звалища було зайнято 140, у Донецькій – 330, у Одеській – 195, у Запорізькій – 287 153 гектари . —————— 286 – // : http://webcache/googleusercontent.com/search?hl. 287 . . є (1991–2010 ) // є : . – . 214-216. Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 419 Нині навантаження на екологію у південному регіоні сягнуло меж, що реально загрожують здоров’ю, а подекуди й життю мешканців. На Донецьку область вже станом на 2012 рік припадала майже 1/3 викидів шкідливих речовин в атмосферу, ще 30% припадало на Дніпропетровську і 15% – на Луганську область. Питома вага забруднених стічних вод, яка в цілому по Україні становить 28%, у Луганській області сягає 70%, у Донецькій – понад 50%. Від смогу задихаються мешканці Дніпропетровська, Запо- ріжжя, Маріуполя, від забруднення міського середовища й просі- дання грунту – мешканці Одеси, від украй поганого водозабез- 288 печення – мешканці Донецька . «Гібридна війна» на Донбасі різко погіршила як економічну, так і екологічну ситуацію. Станом на 1 листопада 2014 р. в Луганській та Донецькій областях було зареєстровано 145452 підприємства. За даними моніторингової комісії ООН з прав людини, уже в жовтні 2014 р. через бойові дії майже 40 тисяч представників малого і середнього бізнесу змушені були припинити діяльність, внаслідок 289 чого сотні тисяч людей залишилися без засобів для існування . У надзвичайно складному становищі опинилися й портові міста регіону. Процеси роздержавлення портів і корпоратизації «Укрза- лізниці» між собою не узгоджувалися, що зрештою призвело до транспортної непривабливості регіону як транзитної території і до погіршення конкурентоспроможності товарів українського експорту на світових товарних ринках. Різке скорочення фінансування дно- поглиблювальних робіт у портах Маріуполя та Херсона зробило ці порти невигідними для судноплавства, бо через зменшення про- хідної осадки суден вони недовантажувалися. Давалися взнаки украй незадовільний стан під’їзних шляхів до портів Ізмаїла та Рені, багатокілометрові черги автомобілів до портів Южний та Одеса. У напрямі руйнування портової інфраструктури діяла й відсутність електровозної тяги на підходах до портів Ізмаїл, Херсон, Миколаїв, Бердянськ. Руйнування внаслідок постійних обстрілів техногенного ланд- шафту, забруднення води, перетворення на руїни багатьох насе- лених пунктів, збільшення ризику техногенних катастроф – це далеко не повний перелік нових загроз, про які з тривогою пишуть фахівці. «Донбас треба рятувати від перетворення на пустелю», – вважає радник віце-прем’єр-міністра з екологічних питань Ганна Свириденко. У Єнакієвому затоплена шахта «Юнком», на якій —————— 288 . . 1945–1991 . – . 476-478. 289 . - // . – 2015. – 17-18 . 420 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 1979 р. проводили ядерний вибух: якщо отруйні води винесуть радіацію на поверхню, будуть заражені величезні території. У Гор- лівці на шахті «Олександр-Захід» гримуча суміш – 50 тонн моно- нітрохлорбензолу – під землею вже вступила в реакцію з іншими отруйними речовинами, і ймовірне винесення їх на поверхню 290 отруїть питну воду. «Це може бути другий Чорнобиль» . Ситуація в Донбасі, навіть якщо абстрагуватися від амбіва- лентності суспільних настроїв, є, отже, гостро вразливою з погляду безпеки, і термін «гуманітарна катастрофа» уже прийнятний для її оцінки. Навіть на найвищому владному рівні ситуацію у вугільному секторі країни оцінюють як критичну. З 90 шахт під контролем української влади перебувають лише 35, а собівартість видобутого на державних шахтах вугілля становить 1700–2010 гривень за тонну (при 1100 гривень, закладених у тарифи на електроенергію). Протестні настрої шахтарів, що дістали яскравий вияв навесні 2015 р., однак, не змусили владу вжити ефективних заходів бодай для зменшення корупційної складової вугільної галузі. Стан металургійної галузі Південного регіону не набагато кра- щий. Підприємства, що опинилися в епіцентрі протистояння, або повністю зупинені (Алчевський металургійний комбінат), або пра- цюють з перебоями (Єнакієвський і Макіївський метазаводи). Ще до початку збройного протистояння обсяги річного виробництва сталі в Україні скоротилися з приблизно 53 млн. тонн у кінці 1980 р. до 291 30 млн. тонн у 2013, а 2014 рік відзначився ще 20% падінням . 2015 рік взагалі поставив своєрідний рекорд: за підсумком січня- серпня обсяги виробництва у добувній промисловості і розробленні кар’єрів скоротилися на 20,9%, переробній промисловості – на 17,4%, постачанні електроенергії, газу та пари – на 14,5%. Оборот роздрібної торгівлі за цей же час скоротився до 23,1%, скорочення реальної середньомісячної заробітної плати становило 23,2%. Співвідношення зовнішнього боргу до ВВП у січні–червні 2015 р. 292 становило 121,5% проти 54% у 2008 р. Як констатують економісти, сьогодні Україна значною мірою тримається «на плаву» завдяки некваліфікованій праці трудових мігрантів. У 2014 р. від них лише через банки надійшло 7 млрд. доларів (а неофіційними каналами – близько 17 млрд.), що в кілька —————— 290 . « » // . – 2015. – 8 . 291 . « // «2000». – 2015. – 28 . 292 . : ? // . – 2015. – 8 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 421 разів перевищує обсяг прямих іноземних інвестицій. За прогнозами МВФ, інфляція в Україні на кінець 2015 р. досягне 46%, а падіння ВВП – 15%. За даними Федерації профспілок, з 26 млн. праце- здатного населення в країні працюють лише 9 млн. Серед молоді 293 безробіття сягає 23% . Галузь, яка недавно давала більшу частину валютних надходжень країни, сьогодні технологічно опинилася по різні боки барикад. Залізорудна сировина лишилася на Дніпро- петровщині, коксівне вугілля – на території самопроголошеної ДНР. Воєнний конфлікт ускладнив або й взагалі унеможливив систему доставки сировини, відвантаження готової продукції, що зумовило зупинку деяких коксохімічних, вогнетривких підприємств. Непростою лишається і ситуація в одеському регіоні. Одеса являє собою точку перетину геополітичних, корпоративних, кла- нових та інших інтересів, а сусідство з союзником РФ, невизнаною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР) робить цей клубок заплутаним. Навіть фахівці не мають готових відповідей на питання про те, хто і як після призначення головою Одеської облдержадміністрації М. Саакашвілі буде реально керувати портами й митницею області й потоками вантажообігу; у чиїх руках опи- ниться контроль над судовими інстанціями, прокуратурою, міліцією міста й регіону. Свої інтереси мають у регіоні Ігор Коломойський, 294 Рінат Ахметов, Дмитро Фірташ . Наскільки складною виявилася ситуація в Одесі станом на кінець жовтня 2015 р., засвідчили колізії місцевих виборів: навіть після того, як міська виборча комісія визнала обраним мером Г. Труханова, М. Саакашвілі провів прес- брифінг, де опротестував її результати і заявив, що «міську раду 295 захопили «зелені чоловічки» . Сьогодні багато надій щодо змін на краще пов’язуються з децентралізацією. Але дискусії навколо пропонованих змін наби- рають дедалі гострішого характеру. Багато хто вважає, що за умов слабкої держави децентралізація може бути небезпечною. На сто- рінках газети «День» аналітики розглянули у цьому зв’язку при- наймні чотири ризики. Перший – стан війни. На думку Девіда Краймена, директора з питань прав людини та демократії Інституту Маккейна (США), якщо справа дійде до узаконення спеціального статусу окремих регіонів, він разом із самоврядуванням «скалічить —————— 293 ., . . // «2000». – 2015. – 2 . 294 , … // : . – 2015. – 9 . 295 Є. // . – 2015. – 29 . 422 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Україну. За задумом Росії, автономія «ЛНР» та «ДНР» покликана зірвати інтеграцію України до західних структур». «США готові допомогти Україні, – констатує Курт Вокер, виконавчий директор цього ж інституту, – а для цього Україна повинна бути внутрішньо сильною і політично, і економічно. Для цього потрібні економічні реформи». А ідея децентралізації чи федералізації нав’язувалася Росією, «щоб створити де факто незалежну східну Україну». Другий ризик – закладена у концепт децентралізації ідея по- силення повноважень. Йдеться, зокрема, про право глави держави призупиняти роботу місцевих рад та їхні рішення, а також контроль місцевої влади через підвладних Президентові префектів. «Це може привести до колапсу інфраструктури», вважає вітчизняний політо- лог М. Розумний. «Сьогодні ми пропонуємо децентралізацію, беручи за базу область і район, а жодної форми місцевої демократії не рівні району і області в законодавстві не передбачено», констатує його колега Андрій Дуда. Третій ризик – питання обмалі ресурсів і чесності та компетенцій місцевої влади. На думку М.Розумного, не виключено, що ресурс, переданий на нижчий рівень, виявиться безконтрольним та розкраденим. З цим тісно пов’язаний і четвертий ризик – небезпека, що виходить від «місцевих князьків». На прикладі подій літа 2015 р. у Мукачевому уся країна мала можливість спостерігати, що і не маючи широких повноважень «еліти на місцях» самі їх привлас- нюють. «Чи не вийде так, що після конституційної реформи ми 296 легалізуємо «місцевих князьків»? На тлі втоми від війни в українському соціумі дедалі популяр- нішою стає ідея вступу до НАТО. За результатами соцопитування, проведеного в липні 2015 р. Фондом «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва та Центром Разумкова, якби референдум щодо вступу до НАТО відбувся найближчої неділі, «за» проголосували б 63,9% респондентів, «проти» – 28,5%. Як констатує директор Фонду «Демо- кратичні ініціативи» І. Бекешкіна, динаміка очевидна – в червні 2010 р. за вступ до НАТО виступали лише 24,6% громадян, у червні 2014 р. – 45,4%. Найменше прихильників вступу до НАТО на Донбасі (17-20%), але й тут зрушення у настроях відчутні – у 2010 р. проти вступу до НАТО висловлювалися там 95% громадян, зараз ця цифра знизилася приблизно до 60%. За вступ до Європейського Союзу на —————— 296 ., . : // . – 2015. – 31 –1 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 423 Донбасі виступають 51,2% респондентів, тоді як за вступ до Митного 297 союзу з РФ, Білорусією та Казахстаном лише 17,4% . Тим часом Росія все ж не полишає спроб у тому чи іншому вигляді відродити ідею Новоросії. Підтвердження тому – створений у Москві фантомний «Комітет порятунку України» на чолі з М. Аза- ровим, у якому знайшлося місце і для колишнього голови міфічного «парламенту Новоросії» О. Царьова. У розпочатій «Комітетом» про- пагандистській кампанії фігурують практично всі російські вимоги, включно з федералізацією. У викладі Є.Марчука далекосяжні цілі РФ мають такий вигляд: «Росія переслідує стратегічну мету: на багато років створити на території України палаючий анклав, через який шантажуватиме нашу країну, щоб вона не йшла ні до ЄС, ні до НАТО. У стра- тегічному сенсі Росія хоче на всіх переговорних рівнях вивести українську владу на прямий переговорний процес із ватажками так званих «ДНР» та «ЛНР», аби потім остаточно заявити, що це суто внутрішньоукраїнський конфлікт». Росія не зупинилася не лише перед уведенням на окуповані території великої кількості бойової, важкої, наступальної техніки, але й перед направленням туди своєї регулярної частини, замаскувавши відповідним чином особовий склад. «За деякими даними, зараз у цьому регіоні більше танків, ніж у Німеччині й Великобританії». Путін нікуди не поспішає, констатує Марчук – на відміну від провідних лідерів Європи і США він буде президентом, скільки захоче. Анексія Криму дала РФ змогу серйозно покращити свій стратегічний плацдарм у Європі, наблизитися до південно-східного флангу НАТО. Російська розвідувально-аналітична машина – одна з найсильніших у світі. Окрім ядерної зброї, російська команда оз- броєна прогностичними технологіями, інформаційними засобами. У т.зв. «ДНР» та «ЛНР» є вже «свої» медіа, у роботі яких від- чувається російський менеджмент. Там сформовано також майже всі інституції влади. Для України це означає, що врегулювання ситуації на Донбасі буде й надалі блокуватися. Тим часом в українському уряді навіть немає віце-прем’єра, який займався б оборонним комплексом та співпрацею з НАТО. Стратегічна мета 298 України взагалі не проглядається . Доволі прозоро стратегія Росії викладена ще в січні 2015 р. у статті головного редактора журналу «Moscow Defence Brief» —————— 297 . . ? // . – 2015. – 4 . 298 ., . «Є є , є » // . – 2015. – 14-15 . 424 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі М. Барановича під назвою «Принуждение к миру-2: ближайшая перспектива России на Украине»: «Завданням мінімум може вигля- дати захоплення всієї території Луганської та Донецької областей (разом із Маріуполем), вихід до Дніпра, захоплення Харкова і Харківської області, вихід до Криму на півдні і на підступи до Києва – на півночі. Завданням максимум може бути захоплення всіх восьми передбачуваних областей Новоросії (з просуванням до Придніст- ров’я) і блокада Києва. З цих позицій і можна буде диктувати Києву 299 умови миру» . Щоб уникнути розвитку подій за таким сценарієм, Україна має наполегливо працювати над розробкою стратегії національної кон- солідації. Головне, що утруднює пошук порозуміння – відсутність у України стратегічного бачення економічних відносин з окупова- ними територіями. Коли високопосадовці говорять про блокування, «обрубування» окупованих територій, то цим вони підіграють росій- ській пропаганді, схильній проводити аналогії між Луганськом і блокадним Ленінградом. Не вирішують проблеми й компромісні пропозиції на зразок вільної економічної зони для підприємців Донбасу, чи обміну вугілля на продовольство. За В. Торбою, «навіть сам розподіл аудиторії на протилежні табори не стільки відбиває настрої в суспільстві, скільки, навпаки, провокує антагоністичні думки, а отже, замість пошуку оптимальних і ефективних рішень, поглиблює непорозуміння». Поки що «на Донбасі (і, до речі, в Криму) існує домінуюче розуміння, що Україна їх звільняти не буде, так само як і усвідомлення того, що українська сторона жодних гарантій на безпеку не дає… Держава Україна всіляко має гарантувати всім громадянам незалежно від поглядів базові засади безпеки і 300 життя» . У світлі сказаного легко погодитися з висновком авторів ана- літичної доповіді «Влада, суспільство, громадянин: проблема взає- модії в сучасній Україні» (ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса, 2013) про те, що однією з провідних тенденцій морально-психологічної ситуації стала девальвація значущості «загальних», «колективних», «публічних на- станов», цінностей та мотивів на користь «приватних» або «інди- відуально-егоїстичних». На прикладі південного регіону особливо відчутні кардинальні зміни у ставленні до «Іншого» – домінує ставлення до нього у кращому випадку як до конкурента у боротьбі —————— 299 . // . – 2015. – 24 . 300 . « » – // . – 2015. – 22- 23 . Розділ 4. Трансформаційна динаміка Південної України (кінець ХVIII – початок ХХІ ст.) 425 за ресурси, а у гіршому – як до небезпечного ворога, знищення якого не розглядається як злочин. Найскладніше завдання для української влади – повернення довіри до неї з боку населення Донбасу, що стало жертвою інс- пірованої з боку РФ «гібридної війни». Донести до кожного гро- мадянина регіону підступність «гібридної тактики» – з комбінацією диверсій і тероризму, заколотів і партизанських дій, цілеспрямова- ним руйнуванням виробничої, транспортної й соціальної інфраст- руктури і залученням іноземних бандформувань – можна лише шляхом уведення в обіг величезного масиву інформації і грамотної її репрезентації на різних рівнях. Окрім пропагандистських заходів, потрібні будуть і суто практичні: негайне створення умов для перекваліфікації шахтарів, залучення вимушених переселенців до участі в громадських роботах, створення в регіоні нових підпри- ємств з переробки сільськогосподарської продукції тощо. Для забезпечення належного рівня довіри до влади з боку мешканців постраждалих поселень надзвичайно важливо виробити надійні критерії співвіднесення ступеня вини й відповідальності тих, хто тією чи іншою мірою підтримував сепаратистів. Адже багато хто з них діяв під тиском прямого або опосередкованого примусу, витонченої міфотворчості, простого нерозуміння усієї складності ситуації. Поки що населення Донбасу має доволі розмите уявлення про винуватців загибелі сотень мирних жителів і су- цільних руйнувань засобів життєзабезпечення, отже, і рівень лояль- ності значної частини громадян до обох сторін конфлікту приблизно однаковий. Головне для владних структур України – грамотно й справедливо провести децентралізацію, бажано в руслі суворого дотримання сформульованого Л.Больцманом «закону збереження структурного різноманіття». Надзвичайно важливо забезпечити для місць опти- мальний рівень свободи, який забезпечував би їм можливість фі- нансової й управлінської автономності, але не стимулював при цьому завищені претензії й амбіції місцевих еліт. Коли говорять про систему поділу влад, яка покладена в основу здійснюваної в Україні конституційної реформи, мають на увазі також систему «верти- кальних» взаємовідносин. В ідеалі складовими цієї проблеми є як поділ компетенцій, прав і обов’язків між різними гілками влади у центрі, так і оптимізація взаємодії трьох рівнів управління – центрального, регіонального і локального (місцевого). Було б, утім, необачно розглядати розв’язання проблеми децент- ралізації лише в ключі вдосконалення управлінської системи. Сучасні глобалізаційні процеси і геополітичні зрушення поставили 426 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі на зовсім нову основу проблеми саморегуляції і саморозвитку, у тому числі і в регіональному вимірі. Підвищений інтерес до регіонального простору і систем його організації спостерігається повсюди в світі, і цей інтерес легко пояснити – насамперед тому, що саме регіони як порівняно нові дійові особи на політичній сцені створили можли- вість оптимального узгодження проблем «демократії на мезорівні». Як було показано на прикладі південного регіону України, сучасний регіоналізм – складний і далеко не однозначний сус- пільний феномен, явище, яке водночас структурує економічний, політичний, культурний простір і створює ризики його фрагмен- тації. Це і універсальна політична доктрина, і ідеологія, й інструмент взаємодії, і система міфологізованих образів. Він здатен виступати і в ролі стабілізатора вже у чомусь розхитаної системи міждержавних і внутрідержавних відносин, і в іпостасі інструмента підриву вже досягнутої єдності. Він багатоликий тією мірою, якою множинність структур та рівнів управління накладається на множинність іден- тичностей і багатоваріантність поведінкових стереотипів. Водночас не існує більш універсальної моделі «горизонтальних» інтеракцій. І якщо сьогодні, як багато хто вважає, формується предметне поле «нової просторової науки», то його методологічною домінантою можуть бути лише теорії регіоналізму. Історична регіоналістика у такому контексті постає і як кон- кретний академічний напрям, і як поле різнопланових міждис- циплінарних досліджень, і як новий ракурс у контексті політики знання, і як новітня інформаційна система. Її головна особливість – інтерес до проблем переходу, трансграничності, які досліджуються і на часовому рівні, в ключі модернізації, і у майже безмежному просторі геополітичних, геокультурних, геоінформаційних взаємо- дій. Можна впевнено твердити, що нова гуманітарна парадигма уже не може існувати без поглибленого дослідження погранич, крос- культурних запозичень, міграційних процесів, тобто всього того, що, за великим рахунком, є предметом аналізу на мезо- і мік- рорівнях соціальної діагностики. Очевидно, що за умов сучасної «неотурбулентності» вона вже не зможе абстрагуватися і від дослід- ження тих дисоціативних явищ, які породжуються «сум’яттям» на свідомісному рівні. Розділ 5 Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 427 ПІВДЕННА УКРАЇНА ЯК ПОЛЕ БОРОТЬБИ СИМВОЛІЧНИХ УНІВЕРСУМІВ 428 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі В ізуальне осмислення реальності – одна з суттєвих прикмет нашого часу, результат впливу постмодерністських уявлень на на процеси сприйняття й репрезентації минулого й теперішнього. Фахівці констатують оформлення дослідження образів-символів в окремий міждисциплінарний дослідницький напрям. «Образи краї- ни, регіону, влади, Іншого, окремого індивіда у найрізноманітніших конфігураціях мерехтять у наукових, політичних, культурних дис- кусіях… Зображення (образ, імідж) дає змогу сполучити реальне й ідеальне, колективне й індивідуальне, когнітивне й ідеологічне. Воно органічно входить у сферу репрезентації, хоч і не завжди легко відповісти на прості, здавалося, б питання: де формуються образи – у свідомості, у пам’яті, в уяві? Як вони функціонують? Як спів- відносяться з реальністю? Чому ідеологи опановують сферу вірту- 1 ального активніше, ніж науковці?» Просторові образи й символи займають особливо помітне місце у світосприйманні сучасної людини – адже з ними асоціюється від- чуття Дому. Водночас образи формують символічні кордони між «нашим» і «не нашим», і тому вони завжди емоційно насичені і здатні жити власним життям. Як слушно констатує О. Сухомлинов, саме заангажованість знаковими та культурними протиставленнями надає кордону особливий семіотичний статус «конфліктної зони» з властивою їй нестійкістю. «На пограниччі культури відчувають по- стійні зовнішні впливи, тому кристалізуються, а часом модифі- куються у специфічну регіональну субкультуру, екзистенційну філо- 2 софію та ідеологію приватної вітчизни» . За точним спостереженням Д.Замятіна, формування географіч- них образів відбувається на кордонах різних культур, у тих по- граничних, фронтирних зонах, в яких здійснюється процес взає- монакладання (і еклектичного змішування) традиційних культурних інтересів. Фронтирам, прообразом яких став класичний амери- —————— 1 . : , , . – ., 2014. – . 238. 2 . : .– , 2008. – . 13-15. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 429 канський, притаманна особлива топологія, яка потребує і власного ментально-географічного картографування. У геоісторичних дослід- женнях доволі абстрактні історико-культурні простори – уже не 3 географічний фон, а одні з головних героїв самого дослідження . Вибудова у такому контексті синтетичного образу регіону перед- бачає його представлення водночас і як інтелектуального конст- рукту і як феномена суспільної думки. Доцільно скористатися при цьому методологічним ключем, запропонованим Замятіним – «мета- інтерпретації анаморфованих просторів». Продуктивним для дослід- ження параметрів образних інтерпретацій виявилося також уведене німецькими науковцями Д. Далманном та М. Лепсіусом поняття «соціально-морального середовища». Воно формується внаслідок взаємодії багатьох структурних параметрів, таких як релігія, регіо- нальні традиції, господарське становище, культурна орієнтація, зовнішній тиск. Соціально-моральне середовище – головний фактор впливу на формування регіональних та локальних ідентичностей. Відповідний концепт, застосовуваний до Південної України, дає змогу пояснити витоки специфічної конфліктності, притаманної соціумам, в яких форсована модернізація поглибила поляризацію по лінії «ми – вони», «свої – чужі». За І.Зваричем, «побудований на міфологізації проблеми «двох Україн» образ «донецьких» в результаті отримав вкрай негативний відтінок. А східний регіон в цілому – незаслужену репутацію «бан- 4 дитського», наскрізь криміналізованого» . У його баченні простір постає, з одного боку, як конкретна просторова реальність, а з другого – як своєрідний узагальнений метаобраз. Простір, отже, одночасно виступає і як географічна, політична, соціальна реаль- 5 ність, і як її модель . Такий підхід відкриває перед мешканцями певних територій нові можливості самоідентифікації. Водночас він розширює можливості викривлених трактувань сутності соціаль- них, політичних та інших процесів, що відбуваються в регіоні, і цим успішно користуються маніпулятори суспільною свідомістю. Інформаційна революція привнесла в наше життя бурхливий розвиток горизонтальних мереж інтерактивної комунікації. Блоги, форуми, SMS-повідомлення не без успіху конкурують з тради- ційними засобами масової інформації за вплив на суспільні настрої. —————— 3 . // : http://www.ruthenia.ru/logos/kofr/2000. 4 . : . – . 124. 5 . . . .– ., 2004. – . 5. 430 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі У такий спосіб протестні політичні рухи здобули ресурс, непід- контрольний нічиєму впливу. При цьому відбувається, якщо засто- совувати термінологію Ж. Бодріяра, «розмноження симулякрів» і формування «гіперреальності», «віртуальної трансреальності». Кордон між фактом та ілюзією, між моральністю та аморалізмом руйнується і зрештою зникає, і вже нікого не шокують навіть звинувачення у державній зраді. А соціум чи його частини втра- чають відчуття позитивної налаштованості на зміни – адже досі вони оберталися, як правило, погіршенням соціального самопо- чуття людей. Відтворити «образ простору» сьогодні немислимо без усвідом- лення місця й ролі кордону як маркера. Тому «образи» кордонів і погранич виступають як самостійний об’єкт вивчення, причому предметом аналізу стають як процес і закономірності формування «образів», так і їхнє функціонування у межах певних територіальних і ментальних просторів. Запропонований французьким урбаністом Жаном Готтманом термін «іконографія» виявився найбільш про- дуктивним для аналізу уявлень у самоорганізованих просторах – систем символів, образів, публічних дій, усього того, що демонструє групову солідарність і створює мережу взаємодій. Оформилася пред- метна сфера «образної географії», «географії уявлень», в межах якої вивчаються закономірності формування географічних образів, їхня структура й специфіка, своєрідні «кордони локальності». Як правило, від цих ідей відштовхується цілий напрям імажинальної географії, який досліджує вплив відповідних символів на маркування «місць пам’яті» та формування локальних хронотопів. Регіон Південної України став об’єктом досліджень в імажи- нальній географії порівняно недавно. Про гострі «бої без правил», які точаться у сфері його образної репрезентації, докладно йшлося у вже згадуваній колективній монографії «Схід і Південь України: час, простір, соціум». Від часу виходу у світ її першого тому гуманітарна катастрофа в Донбасі набрала виразних обрисів, а образні репре- зентації «своїх» та «чужих» у вітчизняному й російському політичних дискурсах межують з «міфами найбільш згубної сили» (І. Дзюба). Отже, є сенс подивитися уважно на ціннісно-ідентичнісний вимір вітчизняної політичної реальності станом на кінець 2015 р. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 431 МЕНТАЛЬНІСТЬ, ІДЕНТИЧНІСТЬ, РЕГІОНАЛЬНІ СУСПІЛЬНІ НАСТРОЇ У наш час, констатує І.Дзюба, людина дедалі більше має справу не з предметним світом, а з його моделями, знаками, символами, тобто з вторинним матеріалом. Це до певної міри може збільшувати її інтелектуальні можливості, але небезпечно збіднює емоційний і духовний світ, пригнічує вольові якості. Відбулася немовби своє- рідна психологічна деформація простору і часу – воднораз стис- нення і розширення їх, зміщення їхніх векторів. Ціннісний цинізм 6 набирає значення симптому соціальної патології . Це особливо від- чувається у зонах погранич. Задовго до збройного конфлікту у Донбасі політологи звертали увагу на те, що в регіоні успішно діє метод залякування «східняків» «западенцями», яких зображають нащадками бандитів і вбивць. «Якщо так звані хазяї Сходу і Півдня й надалі проводитимуть таку політику, залякуючи людей примусовою українізацією, – наголо- шував О. Майборода, – небезпека ізоляції однієї частини України від іншої зростатиме, і жоден універсал не усуне перешкоду на шляху до 7 національної єдності» . Прогноз виявився точним. Утвердження (хоча й дуже поступове, багато в чому недоос- мислене) нелінійних підходів до вітчизняної історії диктує необ- хідність окреслення конфігурації й темпоральності субрегіональних систем. Кожна з них представляється не стільки як сформована історичними умовами об’єктивна даність, скільки як продукт уяви, обмежений певними кордонами. У баченні російського регіоно- знавця С. Маловічка нова локальна історія відмовляється від тради- ційних територіальних/адміністративних зразків і зосереджує увагу на «просторі» й «просторових образах», виявляє інтерес до «способу життя», «культурного значення» тощо… Держава, нація, локальна спільнота розглядаються не як територіально-генетичні «закономір- ності», а як винаходи і/чи конструкції, в історії яких важливо —————— 6 . // .– 2002. – № 3. – . 7-9. 7 . є : - // - . . . .– . 33. – ., 2007. – . 31. 432 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі виявляти підтримуючі й культурні фактори, зв’язок соціального й 8 культурного простору, пейзажу й ідентичності» . У рамках такого підходу проблеми ментальності й ідентичності постають у ролі методологічного ключа, пояснювальної парадигми. Хоч більшість аналітиків, які представляють південноукраїнський регіон, схильна до констатації того факту, що вироблена у радянські часи патерналістська модель підтримки культури за умов незалеж- ності виявилася неефективною. Українська етнонація продемонст- рувала виразні ознаки своєрідної автоетнофобії, коли багато укра- їнців навіть не маскували власну нелюбов до всього українського. Найбільш запитаний в українському суспільстві образ традиції як бренду внаслідок прагнення до його якомога яскравішої візуалізації часто справляв вплив, протилежний очікуваному. Як констатує дніпропетровський історик В. Пекарчук, суперечливий перебіг роз- будови демократичного суспільства в Україні призвів до еклек- тичного нашарування у свідомості пересічного українця різних, часом взаємно несумісних світоглядів, а як наслідок – до відсутності у чималої кількості співгромадян глибоких переконань та світогляд- них устоїв. «Громадяни часто плутаються у тенетах власних ідентичностей, одночасно вважаючи себе, скажімо, і українцем, і слов’янином, і євразійцем, і європейцем, причому національна іден- тичність і патріотичні почуття щодо власної країни часто вияв- 9 ляються у них далеко не першорядними» . Якщо говорити у цьому контексті про специфіку південно- українського регіону, то він демонструє таке розмаїття траєкторій розвитку з власними біфуркаційними фазами, культурних стилів, історичних драм, що говорити про ментальність та ідентичність в узагальненому вимірі взагалі не доводиться. Тут співіснують і пере- бувають у стані гострого конфлікту різні системи світобачень, реа- гування на виклики, уявлення про моральність/аморальність тощо. Тому варто говорити окремо про кримську, одеську, дніпропетров- ську, донецьку ідентичність з відповідними поправками на виклики «неотурбулентності». Фахівці фокусують при цьому увагу як на базово-світоглядних суперечностях, так і на системах самостверд- ження, застосовуваних місцевими елітами. Соціальні потрясіння й кризи, ціннісна невизначеність, конс- татує Ю. Шайгородський, спонукують суспільну свідомість до пев- —————— 8 ., . : // .– . 5. – ., 2011. – . 55. 9 . . : (1990– 2000- .) // . – 2015. – № 2. – . 133-134. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 433 них спрощень. У ролі пояснювальних моделей за таких умов виступають міфи. Закладена у фундамент будь-якого міфу сукуп- ність символів, хоч і не наближає до раціональних пояснень дійс- ності, створює привабливу для маси систему ілюзій, надаючи про- дукованим образам видимості несуперечливої аксіоматичності. Тому можливість знищити міф – це міф. Руйнування одного міфу неминуче призводить до створення нового. Деміфологізація при- зводить до ціннісних зсувів. Свідомість перебуває у стані, який 10 Л. Фестінгер назвав «когнітивним дисонансом» . «Гібридна війна», в яку виявилася втягнутою Україна, довела до крайньої межі ступінь поляризації у суспільних настроях. Політичні й наукові дискурси стали не просто емоційно забарвленими, але й підвладними логіці бінарних опозицій на психологічному рівні. Люди у своїй масі стають заручниками почуттів незахищеності, руйнування соціальних зв’язків, ущемлення прав особи. Така пси- хічна налаштованість створює сприятливий ґрунт для «кодування стереотипами», базованими на розмежуванні «своїх» і «чужих», фор- мування у суспільній свідомості «образу ворога». Як наслідок, вона супроводиться поширенням агресивності, примирливим ставлен- ням до насильства, ксенофобськими проявами. Ідентифікаційні кризи, у стані яких перманентно перебуває Україна – прямий наслідок криз соціальних інститутів, постійного перерозподілу лояльностей після чергової рокіровки на владному Олімпі, девальвації усіх ідеологій. Колективна ідентичність у будь- якому її вимірі – територіальному, мовному, конфесійному – роз- мивається до такої міри, що стає беззмістовною метафорою. Дедалі частіше говорять про «неврози невизнання», «соціальний аутизм», навіть про «некрофілію культури». Історико-географічні образи, які впливають на самопочуття й самоідентифікації у таких ситуаціях, зазвичай мають на собі від- биток перехідності. У рамках мережевого підходу поняття «куль- турний ландшафт», «локус», «хронотоп» набувають рис невизна- ченості – поняття «дім», приміром, у зоні збройних зіткнень втратило ознаки маркеру соціального статусу людини й соціальної ієрархії як такої. Просторово-часова модель регіону бойових дій на Донбасі взагалі втрачає зв’язок не лише з реальними адміністративними кордонами, але й взагалі з простором повсякденного побуту людини. Модуси самоідентифікацій вирішальною мірою залежать від мен- тальних порогових кордонів, які кожен вибудовує сам у власній —————— 10 . – . 239. 434 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі свідомості. Найчастіше вони постають у вигляді своєрідних квазі- кордонів – певних символічних рамок, що позначають допустимість контактів чи небезпеку конфліктів, аж до здатних становити загрозу життю. Саме на такій основі формується у зонах зіткнень особливий тип сприйняття географічного простору, максимально залежний від політичної кон’юнктури. У цьому розумінні фахівці говорять про автономне існування географічних образів, що можуть жити за власними законами. При цьому кордони реального й уявного істо- ричного простору стираються, а явища своєрідної гібридності сус- пільних уявлень проступають дедалі чіткіше. Подобається це нам чи ні, формування образів у зонах погранич відбувається під значним впливом когнітивної психології. Той чи інший центр тяжіння, помножений на своєрідний «тиск середо- вища», здатен навіть проти волі індивіда коригувати оціночні ра- курси. «Наслідком є те, що мотивація поведінки людей визначається 11 не самою реальністю, а її суб’єктивною інтерпретацією» . Вже згадуваний М. Мінаков ще у 2010 р. попереджав про не- безпеку «мови дистопії», коли різні регіони України живуть під потужним впливом різних типів ресентименту. Там, де значна час- тина соціуму ще ностальгує за «радянськими здобутками», виникає бажання «подолати етнічність», яке узгоджується з нерозумінням можливостей громадянського суспільства. Дистопічне політичне протистояння поза усякими раціональними рамками живиться логікою бінарних опозицій і діями за принципом «або–або». За таких умов поняття відповідальності взагалі позбавлене сенсу. При цьому суспільство швидко втрачає індустріальну спадщину, а соціальні й 12 політичні інститути стають усе менш сучасними . Іспанська журналістка Пілар Бонет сьогодні констатує: Донбас неймовірно важкий у сприйнятті. «Це – рана, яка гниє». Мільйони людей перебувають у «нестійкому» становищі, позбавлені дому, необхідних документів. Без суттєвих якісних змін, не лише на регіональному, але й на загальнодержавному рівні шансів вийти із цього стану в України немає. Лише модернізація й демократизація країни створять сприятливі умови для розв’язання територіальних 13 проблем . З огляду на сказане продуктивним в сучасній репрезентації регіонів вважається соціально-психологічний підхід в його біхевіо- —————— 11 . . – . 97. 12 . : // - . – 2010. – № 5. – . 55-66. 13 .« – , є» // . – 2015. – 13-14 . Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 435 ристській версії, який дає змогу простежити зв’язок мотивацій, самоідентифікацій, політичної поведінки населення. Доводиться мати на увазі, що образи, які формуються у зонах погранич, завжди тією чи іншою мірою ідеологічно навантажені і залежать від полі- тичної кон’юнктури. У слабких державах вони зазвичай постають як компенсаторні. Польська дослідниця Йоанна Курчевська виділяє, приміром, два протилежні зразки «буття на кордоні». «Орієнтація на кордон» у її баченні пов’язана з комплексом «обложеної фортеці» і ксенофобськими, сповненими претензій настановами (як-от «кре- сові дискурси»). «Орієнтація на прикордоння», навпаки, пропагує відкритість, терпимість, гармонію у відносинах. Йдеться про нові зразки емоційно-інтелектуальних реакцій, які трансформуються у 14 соціальний капітал, стають джерелом багатства життєвого досвіду . Хоч як ставитися до феномена колективної (регіональної) іден- тичності, сутність його неможливо прояснити без занурення у складну сферу етнічності. Тут важко обійтися без аналізу особли- востей зайнятості та соціально-політичної стратифікації населення регіону та його окремих частин – навіть якщо етнічна конфліктність не виходить назовні або маскується сторонніми впливами. Утримуватися в рамках наукового дискурсу при дослідженні ментальних просторових образів допомагає метагеографія – міждис- циплінарна галузь знання, сфокусована на дослідженні процесів сприйняття інакшості і метафоричного творення «уявлених» спіль- нот. Виникнувши на грунті класичної геополітики, з одного боку, і феноменологічних підходів до вивчення простору, з другого, мета- географія «освоїла» здобутки семіотики й культурного ландшаф- тознавства і створила на цій основі систему аналізу екзистенційного досвіду осмислення й переживання культурних та інших травм, пов’язаних із зіткненням різних способів життя, релігійних і куль- турних ідей. На цій основі вибудовуються метагеографічні образи «розламів», які відображають у концентрованому вигляді негативну енергетику міжцивілізаційних, міжкультурних, міжетнічних та ін- ших взаємодій. У різних типах дискурсів простір постає як доле- носний, екзистенційний, навіть онтологічний. За допомогою метагеографічного моделювання нескладно від- творити й міфологічну канву сприйняття подій більш віддаленого минулого – аж до прояснення витоків усього «українського проекту» в тому вигляді, в якому він складався упродовж століть. Україні самою долею судилося стати об’єктом міждержавних зіткнень і —————— 14 Kurczewska J. Granica niejedno ma imię // Granice na pograniczah / Eds. Kurczewska J., Bojar H. – Warszawa, 2005. – S. 365-396. 436 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі міжцивілізаційних впливів. Як було показано вище, середземномор- ський та східний впливи матеріалізувалися у експансії на території східного слов’янства степових номадів, мілетських і генуезько-вене- ціанських торгових корпорацій, Візантії, Золотої Орди та Кримсько- го ханства, Османської імперії. Північний цивілізаційний вектор створювала, починаючи з ХІІІ ст., зміцніла Московія, що еволю- ціонувала в напрямі Російської імперії. Західний вектор визначався впливом Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, німець- кого магдебурзького права, Ватикану. Незмінно гостре церковне протистояння визначалося складним переплетенням східноправо- славних, римсько-католицьких (і проміжних уніатських) та мусуль- манських релігійних течій. Можна дискутувати на тему, яка з потужних світових цивілізацій – західна чи східна – справила на Україну найбільший вплив, можна навіть – з невеликим, проте, успіхом – конструювати власну, українську цивілізацію. Але навряд чи хтось із дослідників ризикне відкидати факт спонтанного тя- жіння території українського етно- і націогенезу до двох «цивіліза- ційних магнітів» – Європи і Росії. Фактор порубіжності відігравав у цьому тяжінні визначальну роль: до Європи тяжів український Захід, до Росії – Схід, а внаслідок успішного колонізаційного освоєння імперією – і Південь. Англій- ський теоретик геополітики Х.Дж. Маккіндер відштовхувався від цього факту, характеризуючи Україну як «культурний кордон Європи» і навіть як «географічну вісь світу», яка захищає Європу від 15 потужного азійського тиску . Російські фахівці-регіоналісти звертають увагу на те, що ви- значення кордонів того чи іншого регіону у процесі реалізації ідей регіональної інтеграції є непростою справою. Здебільшого тут діють критерії «доцільності» й «необхідності». На практиці ж при визна- ченні кордону доволі часто беруться до уваги «винайдені» (imagined, invented) регіони, визначені в руслі «ментальних карт». При цьому «ментальні карти» у головах різних гравців не співпадають: Україна, приміром, може розглядатися як частина «Європи», «Східної Євро- пи», «Євразії» чи «пострадянського простору». «У будь-якому разі 16 регіон – це те, що вважають регіоном» . З цього погляду надзвичайно важливо простежити, як складався в уяві різних суспільних верств образ південноукраїнського регіону і —————— 15 .: ., ., . . - , : - . – ., 2002. – . 266. 16 . ., . . . – ., 2011. – . 13-19. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 437 відповідного йому типу світосприймання, який у Ю. Липи вкладався у формулу «чорноморський характер». Вдумливий дослідник чорно- морського простору побачив у ньому не лише схильність до «нестримних вибухів», сполучення волі до героїчного з почуттям кривди. Він точно підмітив, що «еліта цих народів на схрещенні азійських і європейських первнів культури дуже часто не відрізняє в культурі свого природного від накинутого ззовні. Не раз навіть еліта 17 приймає і деякий час пропагує ідеї, шкідливі для власного народу» . Якщо й не для всього регіону, то принаймні для Донбасу цю констатацію середини минулого століття можна розглядати як своє- рідний прогноз. Радянська пропаганда чимало попрацювала над тим, щоб створити привабливий образ «Всесоюзної кочегарки», «і не один з моїх однолітків, зізнається І. Дзюба, відчував свою уявну причетність до слави цього імені – Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні – ціною хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуа- тації робочого люду… За пропагандистським уславленням донець- кого робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами народу», а за гімнами «пролетарському інтер- націоналізмові» й прокляттями «українському буржуазному націо- налізмові» – цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова». Не йдеться про те, зауважує Дзюба, щоб іронізувати з міфів, якими тривалий час жила країна. Важливіше говорити про інше – про свідомо насаджуване фарисейство і самообманний характер тих формул патріотизму, які використовувалися для створення образу зразкового радянського краю з богатирським людом, якому «все задачи по плечу» – «образ, по-фарисейському експлуатований полі- 18 тиками минулого, і, як не дивно, оживлюваний сьогодні» . Важливо при цьому уникати надмірної політизації регіональної специфіки – адже, як наголошують фахівці-політологи, гіперболізація відмін- ностей у релігійних і мовних пріоритетах, місцевих традиціях тощо здатна збільшувати дистанційованість у ставленні одних регіональ- них і етнічних спільнот до інших. «Відроджуються стереотипи іден- тифікації населення за регіональними ознаками – «східняки», «запа- денці»; засоби масової інформації тиражують «ярлики» на кшталт —————— 17 . . – . 2 – . 147. 18 . . – . 13, 62-65. 438 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі «дони», «донецькі», «закарпатські», наростає відчуженість населення 19 різних регіонів» . Якщо говорити у цьому контексті про джерела відчуженості у суспільних настроях мешканців Півдня України, то вони значною мірою коренилися у обраній вітчизняною елітою моделі нації, яку відомий англійський українознавець Е. Вілсон назвав «сателітною». Те, що нею передбачався привілейований статус «корінного» насе- лення порівняно з правами національних меншин, стало серйозним подразливим чинником. За констатацією Л. Нагорної, «концепту- альні засади етнокультурної моделі української ідентичності не були сприйняті мешканцями урбанізованих районів Сходу і Півдня України, які, хоч і не зазнавали ніякої дискримінації, все ж були прикро вражені тим, що їх розглядають як об’єкт «дерусифікації». Звуження російськомовного освітнього і інформаційного простору сприймалося русофонами як наступ на звичну для них двокуль- турну ідентичність, як порушення права на вибір мовно-культурної орієнтації». Всупереч намірам авторів мовно-культурного страте- гічного курсу країни роль етнічності як ідентифікатора не зростала, 20 а зменшувалася, поступово вичерпувалися і її емоційні ресурси . Дослідник погранич не може обійти увагою складну проблему укорінення в суспільній свідомості архетипів – «емоційно-динаміч- них моделей», символічних образів, які формуються в ході процесів соціалізації особи і, як правило, нею не усвідомлюються. За І. Кре- сіною, «архетипи закарбовані у пам’яті людини острівцями «зако- дованої» інформації, а в психіці – емоційно забарвленими пере- живаннями, залишками енергетичного етнокультурного піднесення (збудження). Акумульовані у такий спосіб, вони стають феноменом етнічної та національної пам’яті, міфології, сигніфікаторами куль- турної самобутності етносу чи нації». До певного часу архетипи існують і в індивідуальному, і в колективному несвідомому у ла- тентному, притлумленому стані. Проте вони здатні до «розкон- сервації» і розрядки психічної енергії, можуть ставати важливими, а то й визначальними чинниками свідомості й поведінкових реакцій. Так, приміром, сконцентрували свою етнічну енергію кримські татари, повернувшись на землю предків. Доволі часто енергія несвідомого стимулює «суміжну», релігійну функцію. Компенсаторні реакції є цілком природними у контексті посттоталітарного мислення. Зрештою, у людини завжди є потреба —————— 19 : . – . 11. 20 . : // : 1991–2000 . – . 53-54. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 439 у щось вірити, віддаючи цій вірі всі душевні сили. Але пов’язана з цим схильність до інстинктивних настанов розширює простір ідео- 21 логічної міфотворчості . Специфічність міжетнічних, етнопсихологічних та інших відно- син в пограничних ареалах виявляється, отже, у значній питомій вазі ірраціонального компонента. Крім імовірного реального зітк- нення інтересів «корінного населення» і мігрантів, тут діє фактор підсвідомої неприязні до «чужих», особливо якщо йдеться про наяв- ність якихось задавнених вогнищ конфліктності, або якщо пере- селення були вимушеними. Здатність мігрантів до інтерактивної взаємодії суттєво залежить від ступеня втрати майна на поперед- ньому місці проживання, наявності чи відсутності мовного бар’єра, можливості задоволення на новому місці релігійних та інших специфічних потреб. Історичні образи, що формуються у дискурсивних практиках у вигляді «картин-репрезентацій», мають властивість швидко відок- ремлюватися від суб’єктів пізнавальної діяльності, формуючи багато в чому ілюзорний світ символів, знаків, культурних кодів. «Територія образів» останнім часом незмірно розширилася – від образів влади до образів країн і регіону, від образу Іншого – до образу Ворога. Візуалізація заміщує реальну картину штучною конструкцією, фан- томом, знаком, і лише від чесності й порядності історика чи пуб- ліциста залежить, наскільки знак відбиває реальність. Нездорову конкуренцію професійному експертному знанню створюють різні «гібридні» моделі, що відтворюються у соціальних мережах, блогах, веб-сайтах. Наступ імітаційності на науковий пошук явно усклад- нює процес реалізації гуманітарними та соціальними науками своєї критичної функції. Можна навіть говорити про те, що уже доволі усталений на Заході напрям оформлення «образів-символів» докорінно змінює уявлення про сутність і функції геополітики як наукової дисципліни. Оновлюються навіть її «класичні» різновиди – неокласичні підходи уже не уподібнюють, як правило, державу живому організмові. Примітивний географічний детермінізм відходить у минуле; водно- час на першому плані опиняється значимість людського капіталу, структура й конкурентоздатність національних економік, місце країни у глобальних мережевих структурах тощо. Однак державна територія і кордони у неокласичних підходах все ж лишаються визначальною даністю. —————— 21 . . . – ., 1998. – . 170-180. 440 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі На відміну від неокласичних, підходи «критичної геополітики» (її ще називають «конструктивною» або «активною» політичною гео- графією) фокусують увагу на проблемах геополітичної культури, символах, образах, уявленнях громадян про «природні» та «істо- ричні» кордони тощо. Те, що Н. Дейвіс називав «запасом поперед- нього досвіду, крізь який фільтрується вся зовнішня інформація», формується не стільки географічними назвами й символічними кодами, скільки політичними поглядами, соціальними умовнос- тями, особливостями емоційного світосприймання, релігійною ві- 22 рою, традиційним історичним знанням . За Дж. Тоалом, пріори- тетними сферами досліджень тут виступають національні традиції, геополітичні дискурси, просторові концепції в різних культурах (включно з концептами «місце», «район» тощо). Пошук відповідей на питання «що?», «де?», «хто?», «чому?» виявляється особливо продук- тивним на матеріалі перехідних історичних періодів, у контексті взаємодії «своїх» і «чужих». За такого підходу простір виступає не як нейтральна для людини категорія – певні регіони стають націо- нальними символами, мобілізуються усі історико-культурні ресурси 23 місця . Історія порубіжжя цікава ще й тим, що вводить читача у складний світ просторових відносин і геополітичних впливів, допо- магає зрозуміти вітчизняну історію у контексті світової. Цілком назрілою тому є розмова про вплив локальності на історіографічний процес та особливості «історіографічного районування», яку на українському матеріалі розпочав О. Журба. Саме в той час, коли рельєфно вимальовувалися обриси приграничних регіонів, поча- лося розмивання традиційних просвітницьких полів імперських історіографій, формування регіональних канонів історіописання. На нестабільність регіональних кордонів накладалася варіативність інтелектуальних традицій рухливого населення, що зумовило склад- ну природу «історіографічного районування». «Українство не відрод- жувалося, а шукалося, конструювалося мислячими і письменними верствами розрізнених історичними долями «малоросій», «слобо- жанщин», «новоросій», «україн», «волиней» тощо». Асинхронність історіографічних процесів у різних регіонах зумовила виразний територіальний дисбаланс дидактичної уваги в екскурсах націо- 24 нального минулого, який дається взнаки й сьогодні» . —————— 22 .Є . . – ., 2001. – . 22. 23 .: . . : // . – 2011. – № 4. – . 31-52. 24 . . – . 47-58. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 441 Геополітичні й етностатусні уявлення на пограниччях фор- муються насамперед під впливом тих позитивних і негативних стереотипів, які зумовлені самим фактом наявності кордону. Створювані значною мірою на грунті традиційної ієрархічної шкали повноцінних/неповноцінних етносів, історичних/неісторичних на- цій, вони є вкрай ідеологізованими і несуть на собі виразний від- биток міфотворчості. Природно, що ступінь цієї міфотворчості визначається насамперед зіткненням цивілізаційних впливів та імперських амбіцій. Але не можна не бачити й відображення в образах погранич (як і у будь-яких інших образах) тих реальних характеристик об’єкта сприйняття, які формуються історичним досвідом. Ракурс такого бачення може бути просторовим (з вра- хуванням регіональних і місцевих відмінностей), темпоральним (що дає змогу простежувати еволюцію образів регіону у часі), політико- культурним (із включенням етнонаціональних стереотипів і міфів), політико-психологічним (із розглядом цих стереотипів як на ра- ціональному, так і на неусвідомленому рівні). Підсвідомий рівень сприйняття погранич досліджувати надзвичайно важливо, оскільки по різні боки кордону формуються емоційні, як правило, проти- лежно спрямовані стереотипи, де образи агресорів і жертв постійно міняються місцями. Для науки тут завжди існує проблема інтер- претацій і реінтерпретацій, фіксації в історичній пам’яті чи, нав- паки, «приглушення» тих або інших сюжетів, вироблення принципів транспонування «жахливих спогадів» у свідомість наступних по- колінь. Міфи, які виникають у дезорієнтованому, поляризованому соці- умі, несуть у собі потужний заряд деструкції, що на матеріалі Донбасу переконливо показала О. Тараненко. Донецьк перетворився на місто-міф, причому відстань від «вугільно-трояндового» міста- мільйонера й особливого шахтарського характеру до кримінального центру «беспредела» й бандитської «столиці» було пройдено напрочуд швидко. Відповіддю на заклики «обтягнути весь Донбас колючим дротом» стали компенсаторні скіфо-сарматські аналогії і ностальгія за «світом, який ми втратили». Створення міфів є природною по- требою, вважає авторка, але будь-які міфи поглиблюються поля- ризацією по лінії «свої – чужі», породжують вигідні комусь ідео- логеми. «Допоки живемо віртуальним життям вигаданих кимось за нас міфів, неспинно спливає реальний час нашого неповторного 25 життя» . —————— 25 . // . – 2006. – . 9. – . 33-34. 442 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Соціологи Донбасу неодноразово констатували притаманний його мешканцям невисокий рівень національно-громадянського самоусвідомлення. Проведене у 2005 р. соціологами з Донецького державного університету управління дослідження відповідності процесів сприйняття українського громадянства і процесів станов- лення української політичної нації привело до невтішного висновку: навіть українці за національністю доволі часто схилялися до нега- тивної відповіді на порушене питання, не ідентифікуючи грома- дянство України з приналежністю до української нації. Соціологи дійшли висновку, що більшість населення Донецького регіону на той час ще не були готові усвідомлено сприймати принцип «держава- нація», домінуючий в країнах розвиненої демократії. Більшість рес- пондентів поняття «нація» часто змішувала або плутала з етно- національними особливостями національностей, що входять до складу української нації, схиляючись до сприйняття принципу 26 «нації по крові» . На наш погляд, тут було доволі точно підмічене джерело амбівалентності місцевих самоідентифікацій, яка нині дістає прояв у патологічній ненависті дезорієнтованих прибічників сепаратистів до «укрів». Кримчанин М.Кузьмін ще 2006 р. зауважив, що ідентичнісна самоідентифікація ускладнюється, коли «починається історія з географією». Національній державі легше «винаходити традицію», використовуючи і історичні, і географічні міфи для створення пан- теону священних предків і священних рубежів. Коли ж йдеться про регіональну ідентичність, то конструювання «уявних співтовариств» може приховувати в собі небезпеку для державних інститутів. Ідентичність тут задає параметри не стільки регіонального єднання, скільки регіонального розмежування, і отже, містить цілий набір ризиків для політичної стабільності і навіть цілісності держави. Конструювання регіонів як значущих структурних елементів соці- ального й політичного простору потребує власної міфології, але вона 27 зазвичай «шкутильгає» . Відкритість територіальних та комунікаційних кордонів, конста- тував у 2011 р. вітчизняний аналітик М. Басараб, створює нові виклики для етнічної ідентичності. Бренд захисту етнічної іден- тичності породжує додатковий запит на сепаратизм. Показовим —————— 26 . ., Є . . « - » - // : , є. – . 156-162. 27 . . : // . – . 149-156. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 443 прикладом цього у баченні дослідника є т.зв. східноукраїнський сепаратизм. «Переконання місцевої промислової еліти та певної частини населення у тому, що регіон є донором усіх інших областей України, підживлюється ідеологемою існування східноукраїнського квазіетносу – російськомовних українців. Економічний раціоналізм місцевої еліти прикривається тим, що нібито протягом тривалого часу зі східних українців витворився окремий різновид українців, який, усе ж зберігаючи українське етнічне коріння, має суттєві мовні та ментальні запозичення від росіян». Задля мінімізації міжетнічної конфліктності, наголошував аналітик, необхідно засто- совувати чітку градацію для реальних і удаваних самозахисних 28 ініціатив етносів . Ані влада, ані інтелектуали, проте, не схильні були надавати великого значення гуманітарній політиці як такій, не кажучи вже про тонкощі градації будь-яких самозахисних ініціатив. П. Рудяков вбачав еклектичність гуманітарної ситуації в Україні у тому, що гуманітарну сферу складають різні стихії-сегменти, які функціо- нують у режимі неспіввідносності одна з одною, а також у при- сутності «розсіяної ідентичності» – з переводом у площину дискусій уявлень про українську національну ідентичність як таку. «Замість спільного гуманітарного простору спостерігається консервація сти- хійної, закріпленої ситуативно сукупності окремих макро-, мікро-, мініпросторів, частина яких не лише не співвідноситься з рештою, але у ряді випадків перебуває у прямому конфлікті з деякими з них. Фактором, який ще погіршує ситуацію, варто вважати прагнення до того, щоб всупереч здоровому глузду й логіці культивувати кон- фліктність, зводячи її у ранг достоїнства і навіть важливої особли- 29 вості національного характеру» . Українцям, констатує Є. Головаха, органічно притаманний ізо- ляціонізм. В Європі головна цінність – толерантність, терпиме ставлення до позиції опонента і намагання знайти консенсус, тобто рішення, яке не утискає жодну сторону. У нас такої цінності ще не сформовано. Замість того, щоб консолідуватися, ми відмежовуємося один від одного. Але будь-який ригоризм є проявом обмеженості мислення, коли шукають не спосіб вирішення проблеми, а винного. —————— 28 . : // . . . . – 2011. – № 5. – . 275-286. 29 . // . . . . – 2010. – № 5. – . 248-259. 444 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Це глухий кут. Крім регіональних та ідеологічних розколів, в Україні існує традиційний розкол між владою, яка намагається узурпувати всі повноваження, й ображеною опозицією. Немає єдності в питанні про те, що робити з Донбасом. Одні вважають, що Донбас треба інтегрувати й відновлювати, хтось виступає за те, що проблему Донбасу можна вирішити лише воєнним шляхом, і треба негайно наступати. А хтось вважає, що треба на лінії розмежування побу- дувати стіну й відгородитися від окупованих територій. «І саме в цьому влада з опозицією так само не може знайти спільного знаменника. А це – питання майбутнього країни, а не ідеологій. Треба знайти консенсус, який полягатиме не в наклеюванні ярликів – «зрада» чи «перемога», а у відбитті інтересів значних прошарків населення». У разі утисків цих інтересів матимемо поглиблення конфлікту. Якщо ділити суспільство на патріотів, ворогів і «п’яту колону», є загроза стати другою Росією – навіть «з позицій пат- 30 ріотизму, вишиванок і крашанок у руках» . У цьому зв’язку варто говорити про серйозні вади усіх аспектів вітчизняної гуманітарної політики, насамперед етнополітичного, мовного, конфесійного. Упродовж усіх років незалежності владні структури не звертали належної уваги на те, що, за даними пере- пису 1989 р., у чотирьох найбільших містах Донеччини – Донецьку, Маріуполі, Макіївці та Горлівці – росіяни переважали за кількістю українське населення. Перепис 2001 р. засвідчив переважання росіян у Донецьку, Макіївці, Єнакієвому. Загалом же пропорція «українці – росіяни» у більшості міст Донецької і Луганської областей тяжіла до співвідношення «50:50». Якщо ж врахувати, що значний відсоток етнічних українців звик відносити себе до російського культурного кола або ідентифікував себе як «біетнорів» (термін В. Хмелька) – людей із подвійною українсько-російською ідентич- ністю, стає очевидним, що гуманітарна політика в регіоні мала бути більш гнучкою й диференційованою. «Українізувати» Донбас по- трібно було не беззмістовними закликами, а реальними протек- ціоністськими заходами, які мали підносити крок за кроком пре- стиж національних цінностей і поведінкових моделей. Сказане насамперед стосується мовної сфери, де три – як мінімум – функції мови (як засобу комунікації, засобу забезпечення доступу до культури і як маркера ідентичності) потребували зважених і диференційованих підходів. Те, що 92% респондентів у південно-східному регіоні під час соціологічних опитувань віддавали —————— 30 . // . – 2015. – 22 . Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 445 31 перевагу російській мові , означало, за Д. Арелем, що мова для цієї категорії громадян виступає як засіб репрезентації системи цін- ностей, кодів і значень. Вимоги надання російській мові статусу другої державної, доводив відомий канадський українознавець, лунають не тому, що мешканцям південного Сходу не дають вільно користуватися своєю мовою – останні хочуть мати символічне підтвердження того, що вони в українській політиці значать стільки 32 ж, скільки й громадяни Центру і Заходу . Але влада витратила величезні суми не на роз’яснювальну роботу щодо недоцільності впровадження двомовності на офіційному рівні, а на титрування чи дублювання українською мовою російських фільмів і програм, що, природно, збільшувало потенціал невдоволення у російськомовному середовищі. Те, що у збройному протистоянні в Донбасі мовний фактор невдовзі відійшов на другий план, зовсім не означає, що в ціннісній системі його мешканців мова не відіграє істотної ролі. Як показав В. Кімліка, дебати про регіональні мови ніколи не бувають дебатами тільки про мови. Для кожної мовної групи багато важить визна- 33 чення їхньої мови як фактора реального самовизначення . І якщо в процесі врегулювання конфлікту влада знов за своєю звичкою відмовлятиметься від будь-яких компромісів у мовному питанні, цей процес може істотно загальмуватися. «Треба менше піарних заяв і більше практичних справ, – це думка екс-голови військово-цивільної адміністрації Донецької області О. Кіхтенка. – … Не можна робити з Донбасу, нашої землі, ворогів України… Усе, що зараз рветься, блокується, працює не лише проти окупованих територій, а й проти 34 всієї України» . Романтичне захоплення українського політичного істебліш- менту ідеями «національного відродження» (з переважно етнічним підтекстом) ускладнило й релігійну ситуацію в країні, стимулюючи тенденцію до локально-регіональних релігійних самоідентифікацій. Як і скрізь в Україні, у південному регіоні після здобуття незалеж- ності відбувся своєрідний «релігійний ренесанс» – зростання довіри до релігії й церкви значно збільшило вплив цих суспільних інс- титутів на політичне життя й соціонормативну культуру. Однак паралельні процеси політизації релігійного життя й релігієзації —————— 31 . є ? // . – 2007. – 28 . 32 . // . – 2006. – . 11. – . 10-13. 33 Language rights and political theory. – Oxford, 2003. – P. 5-6. 34 . // . – 2015. – 18 . 446 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі політики розвивалися вкрай суперечливо. Домінуючий вплив у регіоні зберігала православна церква в її канонічній версії, приходи якої перебували під юрисдикцією Московського патріархату. Але поява в руслі українізаційної політики ще двох гілок православ’я – Української православної церкви Київського патріархату та Україн- ської автокефальної православної церкви – внесла додаткову порцію сум’яття у суспільну свідомість, створила болючу проблему поділу церковного майна. Поки три православні конфесії змагалися за сфери впливу і майно, значно активізувалися, особливо в Донбасі, нетрадиційні релігійні організації, насамперед протестантські об’єд- нання баптистів, п’ятидесятників тощо. У Криму найпоширенішою конфесією поступово стали мусульмани – станом на початок 2007 р. вони контролювали на півострові 50,7% від загальної кількості релігійних громад. Вражаючі зміни у релігійних самоідентифікаціях молоді регіону зафіксували соціологічні опитування. У моніторингу, який про- водився серед студентів Миколаївського педагогічного інституту, графи «віруючий», «православний» вперше з’явилися у 1989 р. Тоді атеїстами й невіруючими назвали себе 68,3% студентів – тиск радянської пропаганди ще був дуже відчутний. Але вже у 1995 р. про свою релігійність заявили 69,1% опитаних. Загалом, за даними Центру О. Разумкова, у 2002 р. до числа невіруючих, переконаних атеїстів та байдужих до релігії віднесли себе лише 22% респондентів у південному, 23,7% – у східному регіоні, 16,2% у АРК. За ви- сновками фахівців, рівень релігійної самоідентифікації в Україні на той час був одним із найвищих у Європі. Хоча з врахуванням кількості тих, хто реально є оцерковленим, відвідуючи регулярно храми і дотримуючись інтенсивних релігійних практик, релігіє- знавці дійшли висновку, що «в самоідентифікації себе як віруючих домінує саме культурно-цивілізаційна ідентичність (індивідуалізо- вана релігійність), а не конфесійна». Водночас вони констатували, що темпи зростання активності віруючих в областях Південного, Східного та Центрального макрорегіонів були значно вищими, 35 порівняно з цим показником у межах Західного макрорегіону . Проаналізувавши глибинні причини конфлікту на Сході Украї- ни, група американських і європейських аналітиків оприлюднила свої міркування на сторінках газети «Вашингтон пост». Дошуку- валися, зрозуміло, його етнічних та культурних коренів, за ана- —————— 35 - // . . . . . – ., 2010. – . 350-353, 403. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 447 логією з конфліктами на Балканах, Близькому Сході, у Середній Азії. Утім, дійшли висновку, що тут ані етнічні, ані культурні відмінності, хоч і є в наявності, підстав для воєнних дій у собі не містили. Значно більше важили незважені дії політиків, насамперед російських, штучно підігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані 36 пропагандистські акції . Але всі ці чинники не дали б такого швидкого «ефекту», якби російсько-український кордон не був «про- зорим» аж до його майже повної відсутності. І ще – якби українська влада вчасно і адекватно реагувала на попередження соціологів про те, що в Україні існує меншою мірою 8 різних кластерних груп, які дають підставу говорити про «вісім Україн», і що 16,3% опитаних – переважно мешканців Сходу і Півдня – не хочуть ототожнювати себе 37 з українськими націоналістами . Попередня київська влада по суті «проспала» процес кристалізації групових ідентичностей у Донбасі на «гібридній» основі, а нинішня зробила ставку на силу там, де можливості пошуку порозуміння ще не були вичерпані. Фахівці кваліфікують сучасну Україну як одне з найбільш полі- конфесійних суспільств Європи, «де складним візерунком перепле- лися православні, католицькі, протестантські, мусульманські, іудей- ські, нетрадиційні віросповідання різної міри поширеності та інс- титуйованості. Вже самий факт співіснування численних конфесій, абсолютна більшість яких – лише тло для кількох домінуючих в етнокультурному середовищі церковних структур, стає досить ваго- мим каталізатором роз’єднаності та конфліктів». Вітчизняні релігіє- знавці майже одностайні у висновку, що на українському ґрунті міжконфесійні конфлікти набули специфічного характеру – стали не просто конфліктами інтересів, а й зіткненням етнокультурних ідентичностей, конфліктами етнічного й геополітичного вибору, своєрідною екстраполяцією серйозних відмінностей у поглядах на сутність, форми і шляхи реалізації «українського проекту». Розколи у церковних структурах – постійне джерело нетерпимості й ксе- 38 нофобії . Політизована етнічність – чинник, подразливий ще більшою мірою. Історія співжиття етносів на суміжних чи спільних тери- торіях – це майже суцільне «з’ясування відносин». Зрештою, у кож- ного з етносів – своя правда і своє уявлення про справедливість. —————— 36 : http://www.washingtonpost.com/blogs/monkey-cage/wp/2014/ 03/04. 37 . є( ’ . ) // . – 2013. – 21 . 38 : . – ., 2010. – . 306-309. 448 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі «Протистояння «ми – вони» в етнічному конфлікті здатне зберігати 39 ситуацію непримиренності упродовж десятиліть» . Збройний конфлікт на Донбасі не є суто етнічним і навіть етнополітичним – російське втручання зробило його міждержавним і таким, що не піддається кваліфікації у традиційних вимірах. Однак фактор етнічності у ньому відіграє далеко не останню роль – в очах бойовиків саме «укри» є джерелом постійних небезпек, «бандерів- щини», на цій основі і продукуються фобії. За В. Котигоренком, «побоювання «іншого» продукує почуття недовіри до нього, викликає інстинктивне бажання запобігти можливій (майже завжди позірній) небезпеці. Такого роду запобігання набуває форми «превентивних дій», які провокують відповідну реакцію з боку іншої сторони. Причому, «превентивні дії» нерідко провокуються обома сторонами одночасно… У випадках правового аналізу конфлікту та механізмів його розв’язання, коли треба враховувати правосуб’єктність сторін протистояння, етнічний зміст такого конфлікту доцільно визначати не за етнічною належністю учасників, а за змістом протиріч і характером предмета конфлікту, який у свою чергу, залежить від 40 суспільної сфери, в якій він присутній» . До визначення типу конфлікту на сході України найбільше підходить кваліфікація його як територіально-статусного, ускладненого іноземним втручанням. Водночас його можна охарактеризувати як конфлікт «некерованих емоцій», соціально-психологічний у своїй основі. Своєрідна «есте- тика переживання» стимулює схильність до агресивно-насильниць- ких методів розв’язання протиріч. До конфліктної ситуації у Донбасі застосовний і такий викрив- лений образ Іншого, який зазвичай передається поняттям ресен- тимент. Уведений у науковий обіг Ф. Ніцше для передачі ціннісних деформацій у людській уяві, цей термін виявився продуктивним в аналізі на психологічному рівні міжетнічних та міжконфесійних відносин. У французькій мові, звідки він запозичений, цей термін слугує на означення цілого комплексу негативних емоцій, таких як злостивість, заздрість, ненависть, ворожнеча. Про ресентиментні реакції говорять тоді, коли навіть на підсвідомому рівні людина чи група зневажливо ставиться до іншої системи поглядів і «чужих» цінностей. Вони небезпечні саме тим, що апріорно виникають у підсвідомості, а в активній фазі конфлікту перетворюються на інст- румент впровадження агресивності, насильства, жорстокості під прикриттям патріотичної риторики. Люди, підвладні ресентимент- —————— 39 . – . 30. 40 . . – . 72-74. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 449 ним емоціям, є органічно несприйнятливими до раціонального мислення і будь-яких компромісів. Доволі часто такий тип поведінки компенсує відчуття власної неповноцінності у порівнянні з Іншим. Напівусвідомлене акторство, поза зазвичай маскують ущербність, брак власної гідності. Ідентичнісні пріоритети – базова основа для самоконтролю та самореалізації як окремого індивіда, так і локального соціуму. Якщо внаслідок маргіналізації значної частини такого соціуму вони вимальовуються невиразно або набувають форми подвійної, «гіб- ридної» ідентичності, ймовірність конфліктів різко зростає. За М. Шульгою, духовний світ маргінала конгломеративний: від одних цінностей він відцурався, інші не засвоїв. Звідси переважання ущербності, комплексу неповноцінності, а це, в свою чергу, веде до агресивності, немотивованої жорстокості. «Втрата коренів, мораль- них та культурних опор робить маргінала особою з втраченою ідентичністю. Втративши своє “я”, він готовий злитися з чужим “я”, яке видається йому авторитетним». Явище незатребуваності або втрати потенціалу етнічної культури, як правило, супроводжується дефіцитом компетентності у сфері нової культури (міської суб- 41 культури або просто іншої етнічної культури) . Варто ще раз віддати належне прозорливості неодноразово вже згадуваного Г. Куромія. У праці, яка писалася наприкінці ХХ сто- ліття, він точно підмітив головну особливість притаманного Донбасу «духу вільного степу». Далеко від метрополій людність регіону «вперто захищає свої інтереси, часто поводячись як опортуністи або 42 найманці, щоб лиш утримати свободу» . Те, що «вільний степ» здатен стимулювати повернення до «Дикого поля», Куромія про- стежив задовго до подій 2014–2015 рр. Осмислюючи тепер те, що сталося, він задається питанням: як співвідноситься патріотизм із стратегією самозахисту? Чому люди готові ризикувати своїм жит- тям заради війни, яка в принципі «не їхня»? Недовіра Києву ви- явилася настільки поширеною на Донбасі, що населення путінську війну розглядає як «київську». «Не думаю, міркує Куромія, що населення Донбасу хоче московського самодержавства. Чи хоче воно київського «демократичного безладу» з корупцією й бідністю? Навряд чи». Але ж воює, щодня наражаючись на смертельну небезпеку. Очевидно, спрацьовує стратегія самозахисту. Не кожного влаштовує переселення як єдино прийнятна альтернатива. —————— 41 . 3- . – . 1. – ., 1997. – . 87, 101. 42 . . – . 466-473. 450 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Війна на Донбасі, за Куромією, є своєрідним «бойовим хре- щенням» для незалежної України. Глибоко помилковою він вважає думку про Донбас як «невигідний пасив» – завтра він може ви- явитися «позитивним активом». Але для того, щоб така трансфор- 43 мація відбулася, «Київ має воювати за душу населення Донбасу» . Для самих мешканців Донбасу, констатує Л. Якубова, прагнення «непідвладності» обернулося злим жартом. «В поєднанні із правовим нігілізмом, соціальною апатією та суспільно-політичною неписьмен- ністю сучасних мешканців Донбасу жага не перебувати ні під чиєю владою доволі кумедно, але від того – ще більш загрозливо мате- ріалізувалася у псевдореферендумах. На жаль, при всій своїй «опе- ретковості» ці акти «народного волевиявлення», в основі яких пере- буває наївна впевненість у тому, що Донбас може існувати як самостійна адміністративно-територіальна одиниця поза будь-яким державним дискурсом, перетворилися не лише на потужний фактор знищення українського суверенітету, а й на важіль руйнації світо- 44 устрою, усталеного після Другої світової війни» . Природним у цьому контексті стало чергове відродження «ко- зацького міфу» як реакція на київський Майдан. Газета «Донецкий Кряж» писала про «майданну вакханалію під час чуми», ототож- нювала протестувальників із сепаратистами, які прагнуть нав’язати 45 свої погляди донеччанам . Критика «бандерівщини» у місцевій пресі супроводилася сурогатами «захисного патріотизму»: «донецькі ко- заки» виступали символом «захисту Вітчизни», «оборони право- славної віри». Почалася кампанія реєстрації активістів для «захисту рубежів Донбасу від бандерівської нечисті», супроводжувана вимо- 46 гами видачі їм зброї . І все ж висновок про цілковиту зараженість мешканців Донбасу сепаратизмом був би некоректним. Пошлемося ще раз на авто- ритетну думку донецького соціолога І. Тодорова, який нині працює в Ужгороді: «Хоча Східна Україна роками перебувала в російському культурному та інформаційному полі, розмови про цілковите праг- нення східних областей України приєднатися до Росії є міфом, створеним пропагандою сусідньої держави. Частина жителів Сходу —————— 43 . « , - » // . – 2015. – 15 . 44 . . – . 94. 45 . : // . – 2014. – 17-23 ; : // . – 24-30 ; : , // . – 31 -6 . 46 . – . 488. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 451 дійсно не відчуває своєї приналежності до України. Але більшість їхня не є прихильниками «федералізації», не кажучи вже про відокремлення… Нинішні події, зокрема розгул сепаратизму і вій- ськову агресію, люди оцінюють досить критично, але хочуть не від’єднання, а щоб їх залишили в спокої, захистили від ризиків для життя, бізнесу, роботи, забезпечили стабільність… З іншого боку, переконати тих, хто зайняв проросійську позицію, вже неможливо. Ці люди перебувають у стані зміненої свідомості й агресивно захи- 47 щають свою картину світу від будь-яких спроб втручання» . Проблема репрезентації ідентичностей у «проблемних» зонах, отже, не замикається у полі зовнішніх дихотомій на теми окци- денталізму/орієнталізму. У кінцевому рахунку вона виходить на проблеми лояльностей, які тут здебільшого є «плаваючими», а то й взаємовиключними. Для регіональної аналітики це створює додат- кове проблемне поле, якнайтісніше пов’язане з пошуком важелів, здатних впливати на етику відповідальності й культуру спілкування. Зруйнувати міф про всуціль сепаратистський Донбас, доводить філософ і культуролог О. Панич, можна лише на шляхах демоно- полізації місцевої влади і децентралізації влади взагалі. Створити конкуренцію і змагальність на рівні місцевої влади, виключити монополію – значить зробити міф про сепаратистський Донбас 48 некредитоспроможним . Надзвичайно важливо паралельно з цим шукати саме ті методи діагностики й терапії конфліктності, які норвезький філософ Й. Галтунг вкладав у формулу «трансцедентного підходу» до тво- рення підвалин «позитивного миру». У цій складній роботі не- можливо обійтися без розуміння стратегічної функції моделювання образів «своїх» і «чужих», а також відповідних брендів і символів. ДИФУЗНИЙ СТАН ОБРАЗІВ, СИМВОЛІВ, КУЛЬТУРНИХ КОДІВ Образи роблять історію видимою, констатує російський дослід- ник З. Чеканцева. Але як це відбувається? Що таке образ і як він функціонує? Хоч чітких відповідей на ці запитання історична —————— 47 : , , . – . 1. – . 337-339. 48 . :« » // . – 2014. – 17 . 452 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі епістемологія поки що не дала, сфера уявленого стала об’єктом прискіпливої уваги соціогуманітаріїв саме в контексті історії мен- тальностей. В основі поняття репрезентації, яке увійшло в активний науковий обіг внаслідок візуального (піктуального) повороту 90-х рр. минулого століття, лежить ідея не стільки представлення, скільки зображення – творення образів як символічного товару в рамках певного культурного поля. «За всяким образом стоїть поділ, кому- нікація, система відносин, яка робить образ придатним для спри- 49 йняття» . Коли йдеться про територію, яка протиборчим сторонам уяв- ляється спірною, її образ конструюється на основі бінарних про- тиставлень, альтернативізму з негативним змістом, за допомогою культурно-епістемологічних фільтрів, які «відсепаровують» саме ті факти, які «працюють» на ту чи іншу модель. Майже неминучим став «спір двосторонніх тенденційностей» (В. Вжосек). Нині вже можна констатувати концептуальне оформлення нау- кового напряму, який в аналізі просторових явищ виходить не з фізикалістських уявлень чи картографічних моделей, а з образно- географічних інтерпретацій, включно з метафоричними образами. У формуванні територіальних ідентичностей когнітивні образи (mentalimages) відіграють не меншу роль, ніж історично сформовані особливості соціокультурного досвіду. Українська історія, доводить С. Плохій, дає змогу говорити не лише про існування рухомих фронтирів, але й про розвиток по- тужної міфології, пов’язаної з фронтиром. В Україні міф козацтва відіграв роль, подібну до тієї, яку мала міфологія фронтиру у творенні образу американської нації. «Загалом неточний і навіть дещо фантастичний у репрезентації досвіду прикордоння», цей міф, однак, став інструментом, за допомогою якого нація визначає засади власного буття, творить свою систему моралі й цінностей. «Попри запеклі історичні дебати, які тривають в українському суспільстві сьогодні, міф козаччини залишається єдиним незапе- речним на рівні масової ідентичності елементом історичної пам’яті». Із С. Плохієм багато в чому солідаризується С. Леп’явко. Він також вважає, що історія українського козацтва є історією фрон- тирної і прикордонної спільноти. Утім, якщо брати тернерову теорію у вузькому сенсі, то вона не зовсім придатна для дослідження історії 50 Центрально-Східної Європи . —————— 49 . . ? // – .– ., 2012. – . 25-26. 50 « »: ’є . – . 62-70. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 453 Серед дискутантів на сторінках «України модерної» (про цю дискусію ішлося у І розділі) найбільш категоричною виявилася американська дослідниця Правобережної України Кейт Браун: «Тер- нерова теорія фронтиру недоречна для української історії». Термін прикордоння їй теж уявляється неоднозначним, хоч вона й засто- сувала його у назві своєї книги «Біографія місця, якого немає: від етнічного прикордоння до українського осердя» (2004). На думку К. Браун, логіка концепту прикордоння на практиці призводила до нищення етнічних громад як нелояльних до влади. Історики й етнографи, створюючи класифікації для обґрунтування націона- лістичних прагнень, на ділі «відіграли провідну роль у знищенні 51 українського прикордоння» . Хоч і недосить виразно, у міркуваннях цієї дослідниці просте- жується мотив зворотного зв’язку між творенням образів і полі- тичними настроями, які львівський філософ Марина Рудницька позначає формулою «поведінковий ірраціоналізм». Буттєвий настрій людини часто з’являється для неї якось несподівано, ніби поза її волею. Настрій самотності майже завжди захоплює зненацька, і стосується він, як правило, значно більшого, ніж безпосередні осо- бисті інтереси. «Самотність охоплює людину не тому, що нікого немає поряд, а тому, що присутні навколо її не помічають або до неї байдужі». Життя може уявлятися їй просто декорацією, ілюзією, уявною виставою. Якщо сторони, які вступають у взаємодію, суперечні за своєю суттю, то скільки б одна сторона не вкладала себе в іншу і чимось жертвувала для неї, «вона не отримуватиме взаєм- ного відгуку, і будь-які її благі наміри зустрічатимуть лише грубу 52 відсіч» . Якщо підходити з такими критеріями до оцінки привабливості в очах місцевих мешканців тих чи інших сегментів іміджу південного регіону, доведеться звернути увагу на величезний діапазон мен- тальних настанов – причому не лише у просторовому, але й у часовому вимірі. Значною мірою завдяки радянській пропаганді позитивний імідж прибережних зон міцно укоренився у суспільній свідомості, як, до речі, і усвідомлення особливої притягальної сили Донбасу, який для багатьох був уособленням кращих людських якостей («Донбасс порожняк не гонит»). Розхитування міфологем відбувалося спочатку в процесі відчутної економічної деградації, а потім і під впливом загострення до крайніх меж ціннісних —————— 51 . – . 66-68. 52 . – … . – , 2011. – . 75-86, 351-366. 454 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі конфліктів. Сьогодні визначити «культурний код» регіону надзви- чайно складно внаслідок переплетення загострених «гібридною війною» різноспрямованих тенденцій. На думку Л. Лойка, диску- сійність та хамелеоноподібні властивості теоретичних конструкцій, що використовують концепт ідентичності, вже на початку ХХІ ст. призвели до того, що їхня «кольорова гама нагадує не веселкову співдружність, а вибухонебезпечну суміш хімреактивів або отруто- 53 хімікатів» . Неординарні пояснення величезного діапазону коливань в укра- їнській ментальності – від одчайдушної хоробрості до повної демо- ралізації, соціальної та політичної пасивності – пропонує В. Коти- горенко. Війни, депортації, голодомор не тільки травмували етнічну психіку, але й суттєво скоротили пасіонарний пласт суспільства. В результаті у ментальності середнього українця домінують своєрідні захисні механізми від політики центральної й місцевої влади і погіршення життєвих реалій. «Йдеться про байдужу спостереж- ливість, низький тонус соціальної життєдіяльності, загострений інстинкт самозбереження… «Середньому» українцеві притаманний гіпертрофований песимізм (катастрофізм) або «фобія гіршого», що змушують його миритися з існуючими політичними реаліями як меншим порівняно з невідомістю злом. Ще одна риса – неохоче сприйняття «нових» цінностей відкритої ринкової економіки і гро- мадянського суспільства. Нарешті, ментальність «середнього» укра- їнця проявляється в схильності до негромадянських уявлень і 54 моделей поведінки» . Суспільні настрої – поняття хоч і широко вживане, але доволі розмите й неконкретне. Прийнято вважати, що саме суспільні настрої є індикаторами політичної поведінки, але при цьому вино- ситься «за дужки» наявність пасивної маси, яка, маючи певні сві- домісні пріоритети, у спокійний час у поведінковому сенсі нічим себе не виявляє. Коли ж поляризація соціуму різко посилюється, питома вага негативізму у суспільній свідомості зростає. Як пра- вило, він спрямовується проти влади, але в принципі його об’єктом може стати будь-хто і будь-що. Неспівпадіння або неповну відповідність суспільних настроїв і політичної поведінки психологи позначають поняттям «обмежена раціональність». Крах ілюзій, як правило, підживлює індивідуаль- ний ірраціоналізм, і тоді людина діє так, щоб завдати реальному чи —————— 53 . : , , // : , , . – ., 2004. – . 72. 54 . . – . 418. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 455 уявному ворогові якомога більшої шкоди. Але поза раціональні рамки легко виходить і групова свідомість, особливо за наявності відповідних пропагандистських зусиль. Суспільна свідомість на Донбасі завжди була роздвоєною, орієнтованою як на російську, так і на європейську систему цінностей. Нині ця амбівалентність сяг- нула критичних величин: на всілякі референдуми й псевдовибори люди поспішають не тому, що хочуть реально впливати на полі- тичний процес у напрямі його вдосконалення, а тому, що в такий спосіб вони можуть реально продемонструвати власні протестні настрої. Усвідомлення помилковості такої поведінки зрештою при- ходить, але, як правило, запізно. Соціальні самопочуття сучасної людини, доводять соціологи, великою мірою залежать від страхів, зокрема, від страху очікувань негативних подій і процесів. «Тривога перед невідомим і непояс- неним глибоко вкорінена в людському мисленні, а деякі страхи, ймовірно, можуть закріплюватися і передаватися навіть на гене- 55 тичному рівні» . Високий рівень тривожності й аномії, різнома- нітних страхів посилюється на фоні розхитаності моральних засад суспільства, непослідовного, суперечливого, затяжного характеру суспільних трансформацій, неокресленості соціальних пріоритетів. За таких умов культурологи уже у 2008 р. активно фіксували на Донбасі характерні симптоми формування «неоконсервативної іден- тичності», «провінційного ізоляціонізму», навіть «самостійної регіо- нальної духовності». Міфопоетичне моделювання нового регіональ- ного образу культури накладалось на ідеологему «другого» народ- ження краю («низового культурогенезу»). Однак «підйомна сила» таких міфів була неспроможна заповнити порожнечі у технізованій картині того, що відбувалося насправді. А домінування «кланових», надетнічних культурних сегментів, значною мірою індиферентних до регіональних особливостей, робило субкультурну ідентичність слабо опосередкованою територіально і такою, що демонструвала відносно низький, нестійкий рівень культурного укорінювання 56 суб’єктів . Говорячи, зокрема, про кримську ідентичність, не можна обійти увагою той факт, що її тривале і вправне підживлювання з боку РФ утворило там густу концентрацію проросійських настроїв. —————— 55 ., є . - // . – . 435-438. 56 ( ) // : http://experts.in.ua/baza/analitic/ index.php. 456 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Дослідженнями Центру Разумкова було ще у 2009 р. переконливо доведено, що ідеї «русской исконности» в Криму дістали поширення не лише завдяки демографічному переважанню російської етнічної спільноти на півострові. Майже 74% кримчан – етнічних українців – схильні були вважати себе представниками єдиної з росіянами етнокультурної спільноти, об’єднавчою ідеологемою якої стали вер- 57 сії «русского мира» . Не в останню чергу внаслідок саме такої розстановки сил кримська автономія опинилася у стані своєрідної «етнічної анізотропії» – три етнічні спільноти демонстрували різні устремління, аж до вибору зовнішньополітичних пріоритетів. Російській Федерації вдалося оволодіти Кримом «без єдиного пострілу» завдяки потужній (хоч і не завжди відчутно озвучуваній) підтримці з боку місцевих бізнесових кіл. На фоні хронічної неуваги офіційного Києва до проблем Криму російські інфраструктурні проекти й ініціативи в освітній сфері сприймалися як вияв «братньої допомоги». Російська пропаганда доволі спритно обіграла ідею «повернення після 60-річного розставання», і більшість місцевих мешканців підтримала ідею «Кримнашу». Свою роль відіграли й додаткові економічні вливання: пенсії, приміром, істотно зросли, і хоча ріст цін спостерігається протягом усього часу умовної на- лежності Криму до РФ, споживча спроможність мешканців лиши- лася задовільною. Одеська субрегіональна ідентичність незмінно демонструє висо- кий рівень амбівалентності. Британський публіцист Анатоль Лівен, який перебував в Одесі у 1996 р., зауважував, що невеликі російські національні групи в місті «дивляться на українську владу вельми спокійно, хоч і без особливої любові й поваги». Розпад СРСР завдав Одесі чималої шкоди, але водночас збільшив можливості особистого збагачення – не для всіх, зрозуміло. Одеса – це комерційний центр, для більшості людей гроші тут і на першому, і на другому, і на третьому місці. «Людям може й не подобатися українська держава, але вони ніколи не будуть настільки дурні й відчайдушні, щоб 58 затівати проти неї якусь революцію» . У 1996 р. Лівен ще не помітив в Одесі доволі агресивного укра- їнського націоналістичного середовища. Але в наступні роки воно проявилося досить виразно, що засвідчила полеміка місцевого істо- рика О. Музичка з Я. Грицаком на сторінках газети «День». Емоційно звинувачуючи галичанина Грицака у браку патріотизму, Музичко —————— 57 : // . – 2009. – № 5. – . 4. 58 . . – ., 1997. – . 240. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 457 уже в 2011 р. категорично відкидав ідею будь-якого компромісу етнічних українців і «фашизоїдних проросійських сил» – аж до 59 цілковитого заперечення толерантності у міжетнічних відносинах . Чим обернулася на практиці проповідь міжетнічної конфліктності, показала трагедія 2 травня 2014 р. В Одесі доволі часто реєстру- ються терористичні акти й прояви хуліганства на ґрунті незбігу інтересів і ціннісних орієнтацій. За оцінкою експерта-політолога П. Ковальова, Одеса «існує фак- тично в декількох вимірах. Оскільки ідея Одеської Народної Рес- публіки виявилася непопулярною, концепт одеської «осібності» по- стулюється через ідею відновлення «порто-франко» як вільної еконо- мічної зони і шляхом пропаганди федералізації. А виразною особ- ливістю Одеси є те, що місто опинилося на перехресті інтересів низки найбільш впливових політичних фігур країни. Боротьба між ними накладається на суперництво місцевих кланів, що мають свої виходи не лише на Київ, але часом і на Москву. «Кожен із цих кланів, в разі перемоги, здатен змінити історію міста і навіть України в цілому, враховуючи військово-економічну значущість «південної столиці». Без Одеси не буде ні «Новоросії», ні інших проросійських проектів. Без упевненого контролю над Одесою не буде і остаточного домінування владної «вертикалі» нинішнього Києва». «В цілому одеська політика і бізнесова верхівка перебувають у перманентному чеканні. Можливість розширення театру бойових дій нависає над містом постійною тінню і змушує багатьох приховувати свої дійсні 60 світоглядні симпатії» . Нагромадження потенціалу регіонального егоїзму, зародження небезпечних для розвитку держави сепаратистських тенденцій за- реєстрував у південно-західній частині Одеської області ще 2009 р. І. Зварич. Крім впливу історичних та етнічних факторів його увагу привернула й така обставина: «приклад створення Гагаузької Рес- публіки у складі Республіки Молдова, а також Придністровської 61 Молдавської Республіки, яка вийшла з-під влади Кишинева» . На думку одеського політолога Ярослава Католика, одеські гро- мадські активісти мають небагато шансів перемагати на місцевих виборах – бо люди звикли голосувати «за гречку». «Більшість насе- лення досить пасивна, люди шукають, хто б їм відремонтував дах —————— 59 . // . – 2011. – 25- 26 ; : // . – 21 . 60 . … є // . – 2015. – 19 . 61 . . : . – . 141. 458 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі або дитячий майданчик, а не тих, хто міг би будувати правильну 62 систему, за якою депутатам не треба ремонтувати дахи» . Доволі промовистий факт: 2 листопада 2015 р. в Одесі відбувся траурний мітинг на Куликовому полі. Своєрідно зреагували на нього «націонал-патріоти», анонсувавши свій захід на тому ж місці – «з шашликом і виконанням патріотичних пісень». Неважко було перед- бачити потасовку, яка сталася. Але, за свідченням очевидців, цей «патріотичний сплеск» супроводився спаленням прапора з фотогра- 63 фіями жертв трагедії 2 травня . Дніпропетровська ідентичність формувалася в радянські часи під значним впливом ідеологеми «ракетного щита Батьківщини» (тут розміщувалися провідні підприємства ракетно-космічної галузі) і дніпродзержинського походження Л. Брежнєва. Надалі тут дістала яскравий прояв гостра конкуренція місцевих еліт і фінансово- промислових груп «Інтерпайп», «Приват», бізнес-структур П. Лаза- ренка та Ю. Тимошенко. Конкуренція існувала і на рівні трьох міст – Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Кривого Рога. Упродовж 2010–2013 рр. гостро конкурували залишкова радянська та кар- тинно-козацька ідентичність. Під впливом подій 2014 р. активі- зувалися проросійські сили, але зусиллями тодішнього глави обл- держадміністрації І. Коломойського вони були значною мірою ней- тралізовані. Після відставки Коломойського і 9 глав районних адміністрацій ситуація змінилася: політичні оглядачі оцінили масові акції на честь Дня перемоги 2015 р. як спробу регіоналів узяти реванш. 9 травня паралельно проходили марші, організовані, з одного боку, «Опози- ційним блоком» та «Спілкою радянських офіцерів», а з другого – активістами Євромайдану. У Кривому Розі день Перемоги відзна- чили за радянською традицією: учасники мітингу вийшли на вулиці о 4-ій ранку. Марш Перемоги, урочистий мітинг, техніка часів війни, театралізована вистава, солдатська каша – все це свідчило про суттєве «полівіння» суспільних настроїв після відставки І. Коло- мойського. Організований опозицією марш відбувся і у Дніпропет- 64 ровську, у ньому взяли участь близько тисячі осіб . У цьому контексті М. Розумний констатував наявність у регіоні численного прошарку людей, орієнтованих на інші цінності, гасла, політичні традиції, ніж ті, що сьогодні декларуються державним —————— 62 Є. « » // . – 2015. – 30 . 63 . « » // «2000». – 2015. – 13-19 . 64 .« » // . – 2015. – 14 . Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 459 керівництвом. «Хоч шанси «Опозиційного блоку» стати тут владною силою невеликі, багато залежить від того, «в якому річищі почне 65 рухатися цей процес» . Запорізька ідентичність підживлюється «козацькою енерге- тикою» і останнім часом дедалі частіше демонструє оптимістичне світобачення. Обмін думками в газеті «День» представив немало свідчень того, що навіть в умовах війни, за 150 км від лінії фронту, можна відчувати себе щасливою людиною. «Усе добре в моєму житті я б назвала «неймовірним» – це думка бібліотекаря Г. Дворної, яка пишається тим, що на базі їхньої бібліотеки реалізуються проекти, спрямовані на адаптацію переселенців та підтримку духу воїнів. «Війна стала нашим найстрашнішим випробуванням, але вона при- несла нам сили для боротьби і для збереження своєї Батьківщини», констатує політолог Г. Цвятова. Протягом останнього року місто Запоріжжя стало українським парадоксом – «ми живемо і в мирний, і у воєнний час одночасно». «Кожен із нас усвідомив, що гідний більшого і що ми не маємо права дозволити, щоб життя, покладені на вівтар свободи, були втрачені даремно». Обнадіює оптимізм лідера музичного гурту М. Білика: «Мені особливо приємно, що моє місто зараз надзвичайно жовто-блакитне, в прямому і переносному сенсі. Надзвичайно тішить, що наші голови «свіжішають», скільки запорожців здійснюють волонтерську місію, скільки їх готові від- 66 давати особисте заради спільного» . Виразною своєрідністю відзначається Буджак. Це 9 районів Одеської області, розташованих між Дністром та Дунаєм. Упродовж століть це було місце притулку для численних втікачів від гноблення та експлуатації – греків, кримських степових татар, румунів, болгар, німців, вірменів, циган. ХХ століття обернулося для регіону безліччю трагедій – спочатку радянська влада депортувала й масово роз- стрілювала румун, німців і всіх, кого вважала класовими ворогами. З 1941 по 1944 р. режим Антонеску розправився з євреями, цига- нами і всіма, кого підозрювали у симпатіях до радянської влади. Репресії тривали і після її відновлення, проте встановити точну кількість жертв складно. «Російський, український, турецький, ру- мунський, болгарський і гагаузький погляди на кількість жертв, чисельність діаспор і права власності принципово розходяться. Кожен намагався використати і переосмислити історію у своїх —————— 65 . « , “ ” є » // . – 2015. – 14 . 66 .« » // . – 2015. – 7-8 . 460 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі 67 політичних цілях, і, говорячи про одне, замовчує інше» . Нині інтерес до цього регіону, вразливого з географічної точки зору, виявляє Росія, висуваючи ідею «Бессарабської Народної Республіки». Інструментом нарощування російського впливу обрано гагаузьку автономію у сусідній Молдові, де главою автономії навесні 2015 р. стала Ірина Влах. Слоган, з яким вона ішла на вибори – «Бути разом з Росією у наших силах» забезпечив їй підтримку 51,11% виборців. Про намір створити «Буджацьку республіку» й об’єднатися з мол- давською Гагаузією у незалежну державу було заявлено на з’їзді т.зв. народної ради Бессарабії, який відбувся у Білгороді-Дністровському 68 (листопад 2015 р.) . Гагаузька автономія у складі Молдови, зазначає з цього приводу правозахисник Валерій Фуйор, це не штучне Придністров’я і не фейкова Новоросія. У статусі невизнаної республіки Гагаузія про- була недовго (1990–1994 рр.). У грудні 1994 р. парламент Молдови ухвалив Закон «Про особливий правовий статус Гагаузії» (Гагауз Ері), що наділив регіон з компактним мешканням гагаузів на півдні Молдови правами автономії, які були закріплені в Конституції Мол- дови після адміністративної реформи. Москва зробила Гагаузію інструментом політики, спрямованої на реставрацію радянської імперії. Небезпеку для України створюють досить тісні зв’язки між молдавськими й місцевими гагаузами (в Україні їх проживає більше 30 тисяч), яких розділяє лише кордон. Україна не проявляє належної уваги до цього регіону, вважає правозахисник. Співпраця з авто- номним територіальним утворенням гагаузів у Молдові – «це стра- тегічно важливе питання, яке треба розв’язувати на користь укра- їнських інтересів. Адже «обійми «русского мира» завжди закінчу- 69 ються однаково» . Автори книги «Буджацький злам» А. Ганжа та М. Пундик уважно простежили процес перетворення Буджака на депресивний і дота- ційний регіон, дійшовши сумного висновку: «Україна втрачає Ду- найсько-Дністровське межиріччя». Ренійський район стає не просто частиною трансконтинентального коридору по транзиту нарко- тиків, але й їх вирощування й виробництва. З трьох дунайських портів (Рені, Ізмаїл та Усть-Дунайськ) лише Ізмаїл тримається на плаву. Загалом тут «зламано усе: від уявлення про місце Буджака в структурі українських територій і можливості захисту цього місця до дунайського русла, доріг, водоводів, кораблів і доль. І це вже не —————— 67 . : – // . – 2015. – 10-11 . 68 є . … // . – 2015. – 13-14 . 69 . // . – 2015. – 27-28 . Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 461 економічна депресія, а довготривала криза. Тут уже є елементи психічної депресії – песимізм, загальмованість, низька само- 70 оцінка» . Занепокоєння фахівців-етнополітологів викликає той факт, що народи Придунав’я, особливо етнічні меншини болгар, гагаузів, молдаван, створили упродовж післявоєнних років своєрідний модус мислення регіону на основі «замкнутого середовища» – відтворення класичного автохтонного життя своїх народів у дисперсних роз- селеннях. Ще наприкінці ХХ ст. етносоціокультурні дослідження в Ізмаїльському районі Одеської області чітко виявили тенденцію до поширення моделей етнічної маргінальної свідомості – з явищами психологічної, моральної амбівалентності та подвійної етнічної са- моідентифікації і, водночас, з явним небажанням частини рес- пондентів відповідати на питання про «етнічну дистанцію» за шкалою Богардуса. Зазначалося, зокрема, що міжетнічні та інте- гративні процеси в регіоні, з одного боку, сприяють створенню феномена інкультурації – засвоєння психоетичних та соціопобу- тових орієнтацій, психокультурних укладів та норм життя домі- нуючих етносів, а з другого – свідчать про закорінення стереотипів 71 «етнічної компетентності» . Щодо специфічності ідентичності Донбасу можна впевнено стверджувати лише те, що у будь-яких своїх проявах вона доволі довго мала на собі виразний відбиток залишкової «радянськості». Німецька дослідниця К. Ціммер уважно дослідила її специфіку у праці «У полоні минулої слави. Самоідентифікація й самосим- волізація в Донбасі». Праця містить наголос на двох ключових рисах місцевого самосприйняття – уявленні про унікальність Донбасу і його особливій ролі та пріоритеті саме регіональної ідентичності (репрезентованої не в етнічних, а в соціально-економічних термінах) серед інших критеріїв самоідентифікації. Порівнюючи останні з відповідними критеріями німецького Руру та південного сходу Вели- кобританії, К. Ціммер недвозначно наголошувала: той «полон мину- лої слави», в якому опинилася більшість мешканців краю, створює 72 додаткові ризики гальмування розвитку регіону . —————— 70 . ., . . .– , 2013. – . 71, 87, 90, 102. 71 є . ’ // . , , . – , 1996. – . 10-13. 72 Zimmer K. Trapped in past glory. Self-identification and self-symbolisation in the Donbas // Re-Constructing the Post-Soviet Industrial Region: the Donbas in Transition. – London–New-York, 2007. – P. 97-121. 462 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Підкреслено інтернаціоналістський тип самосвідомості мешкан- ців Донбасу з високою питомою вагою успадкованих від радянського часу уявлень зафіксували матеріали санкціонованого владою «до- радчого опитування», яке проводилося у Донецькій і Луганській областях одночасно з першим туром парламентських виборів 27 березня 1994 р. Чотири запитання мали прояснити ставлення мешканців цих областей до закріплення в Конституції федеративно- земельного устрою України, функціонування російської мови як державної (принаймні на території цих двох областей), повно- правної участі України в структурах СНД. При доволі високій явці виборців (72-75%) підтримка кожного з чотирьох пунктів по обох областях варіювалася в межах 80-90%. Але попри те, що опитування було санкціоноване Президентом, його результати серйозної сус- 73 пільної уваги не привернули . Проведене майже 20 років по тому центром О. Разумкова соціо- логічне опитування показало, що суспільні настрої в регіоні упро- довж цього часу змінилися невеликою мірою. Загалом по східних областях (крім Донецької й Луганської, фіксувалися уподобання мешканців Дніпропетровської, Запорізької та Харківської областей станом на першу половину 2013 р.), вступ до ЄС підтримували лише 32,2% респондентів, не підтримували 45,3%, не визначилися 22,6% опитаних. Водночас понад половина респондентів регіону – 50,8% – 74 висловилася за вступ України до Митного союзу . Сьогодні ідентичність Донбасу явно «не вписується» у ту струк- туру ідентичностей, яка склалася на пострадянському просторі. Інколи здається незбагненною така готовність до насильства й руйнування систем власного життєзабезпечення, яка підлягає оці- нюванню лише в межах «соціального божевілля». Але не можна не визнати: навіть якщо у Донбасі воюють кілька тисяч добре оз- броєних російських найманців, без підтримки місцевого населення стільки часу вони не протрималися б. Ненависть мешканців не- підконтрольних Києву територій набула характеру хронічної хво- роби, яку можна пояснити лише в термінах науки про психопа- тологічні стани. Не може не дивувати позиція місцевих олігархів. Здається, мають рацію ті, хто вважає: супербагаті «намагалися 75 приготувати шашлик, а в результаті спалили власний будинок» . —————— 73 . ? // «2000». – 2015. – 9 . 74 . – . 432. 75 ., - ., ., .« « » ? // . – 2015. – 18 . Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 463 Дивовижну подібність фейкової ДНР до геніально зображеної Льюїсом Керролом «Країни Чудес» на прикладі Горлівки показав публіцист К. Кузьменко. У місті не працює промисловість – заводи й фабрики законсервовані внаслідок нестачі кадрів та електроенергії. Жорсткий кадровий голод відчувається повсюди – фактично працює лише одна лікарня, з 28 опорних пунктів міліції лишилося 5. Але фонтани з підсвічуванням працюють. Влада заохочує мешканців (половина квартир у місті закрита) переселятися у будинки, зали- шені вимушеними переселенцями, і нові «господарі» відповідають неприхованою агресією на зауваження, що законні власники мо- жуть повернутися. У пенсійному забезпеченні й розподілі «гума- нітарки» – повний хаос; хтось ухитряється одержувати пенсії і від «ДНР», і від України (і навіть від Росії), але ніхто не рахував (і не збирається це робити) тих, хто не в силі добратися до пенсійних служб і залишився зовсім без засобів існування. Ще більше недо- ладностей в системі освіти – вивчається переважно історія Росії за російськими підручниками; катастрофічно не вистачає вчителів фізики, математики, інформатики, української мови (чимало сепа- ратистів із соцмереж вимагають взагалі прибрати з навчального процесу «бидлячу мову»). Попри всі ці негаразди «новітнього задзеркалля» молодь Горлівки відверто радіє переходу на «стандарти РФ». Майже 12 тисяч молодих горлівчан стали членами громадської організації «Молода Респуб- ліка», ще майже 10 тисяч перебувають у молодіжному крилі прав- лячого руху «Донецька республіка». У місті постійно проходять якісь святкування, флешмоби, концерти. А у соцмережах можна зустріти заяви такого змісту: «Люди згодні потерпіти ще задля того, аби бути 76 з Росією… До складу України вже явно не збираємося» . Доволі показовими виявилися результати місцевих виборів 2015 р. у Слов’янську, який до звільнення понад рік тому укра- їнськими військовими вважався оплотом бойовиків і російських диверсантів (колишній мер міста Неллі Штепа перебуває під слід- ством за звинуваченнями у посяганнях на територіальну цілісність України). Набравши вже у першому турі понад 50% голосів, новим мером став представник «Опозиційного блоку» з явно неоднознач- ною репутацією В. Лях, який на своїх бордах закликав городян «любити Слов’янськ, як Неля». «Опозиційний блок», що складається переважно з колишніх регіоналів, матиме більшість і у міськраді. «На перший погляд – театр абсурду, – констатує у цьому зв’язку —————— 76 .« є », // . – 2015. – 6 . 464 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі А. Руденко. – Якщо проаналізувати, перемога забезпечена холодним розрахунком на тлі «просідання» проукраїнського фронту». Варто мати на увазі, що свій вибір у місті зробили менше 28% виборців, а це переважно пенсіонери. «Частка людей із настроями та пере- конаннями, що місто обстрілювали українські війська, нікуди не зникла… Вони затихли, проте голос у них ніхто не забирав, і на 77 виборах він проявився» . Вражаючий ірраціоналізм таких поведінкових моделей доволі часто пояснюють посиланнями на вже згадувані висновки Г. Куро- мія про особливості донецької ментальності, для аналізу якої не підходять ані національні, ані класові критерії. Відштовхуючись від них, І. Дзюба наголошував, що «особливий дух неслухняності», незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав кло- поту різним владам», не варто розглядати у контексті політично артикульованої свободи. Йдеться «про той складний комплекс при- родних людських інстинктів, що сформувався в мало контрольо- ваному адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного опору владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього грома- дянського суспільства складалася історично і в різних формах 78 нагадує про себе і почасти в нові часи» . Риси «залишкової радянськості» у мешканців Донбасу фіксує О. Кривицька. За висловленим нею припущенням, «її носії – це люди з такими атрибутами імперської свідомості радянського зразка, як нетерпимість до всього національного (яке завжди подавалось як націоналістичне); як манія державної величі; як ворожа налаш- тованість до Заходу». Звідси звичка дивитися як на «чужих» на всіх 79 носіїв української національної ідентичності . Проблеми ціннісних розмежувань, які постійно педалюються в Україні, зазвичай представляються як незбіг ідентичностей, зокре- ма української і російської. Утім, як вважає Я. Грицак, проблема тут в іншому – в різних регіонах територіальну ідентичність визначають різним набором ознак. Насправді лінія розмежувань всередині —————— 77 . ' . ? // . – 2015. – 29 . 78 . . – . 65. 79 . ' є // . . . . – 2013. – № 2. – . 80. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 465 українського суспільства пролягла не між українською й російською ідентичностями, а між різними тлумаченнями української ідентич- 80 ності різними суспільними стратами . На те, наскільки різко проявляються розбіжності між росій- ськими та українськими версіями історії, звертає увагу А. Каппелер. По-перше, по-різному трактується спадщина Київської Русі; в Україні домінуючою є версія її належності виключно до вітчизняної історії, тоді як у Москві її вважають предтечею Російської імперії. По- друге, фігурою розколу є гетьман Мазепа: для Києва він символізує прагнення звільнити Україну від «проросійського гноблення», у той час як в Росії цей історичний персонаж відомий як зрадник, який перебіг на сторону шведів перед Полтавською битвою. По-третє, голодомор трактується в Україні як акт геноциду проти українського народу, а в РФ – як спільна біда всіх радянських народів. По- четверте, Росія вважає фальсифікацією історичної правди політику нинішніх українських властей (як і «помаранчевої» коаліції) щодо реабілітації Української повстанської армії та Організації україн- 81 ських націоналістів, які боролися проти СРСР . Датовані кінцем 2014 і 2015 р. оціночні констатації й прогнози неодноразово вже цитованого В.Торби теж не вселяють оптимізму. Схід насправді не хотів воювати, доводить він у книзі «Я – свідок». Занадто кисільним він був, занадто хворим, і цікавила його не війна, а пайок. Але комплекс меншовартості, цей гнилий черв’як, «точив Донбас зсередини і примушував шукати компенсацію в ототожненні себе з чимось великим. Таким великим і надійним, потужним і непереможним для багатьох на Донбасі став образ Росії». Україн- ських патріотів у Луганську була меншість, і вони не дістали підтримки ні з боку місцевої влади, ні навіть від київської. Як підсумок – Донбас перетворився на територію «між часом, епохами, світоглядами, баченням майбутнього. Донбас наразі – це чорна діра, 82 де гине чи не все життєдайне» . Колишній мирний луганчанин став терористом, спокусившись тим, що свого часу за штурм будівель в Луганську платили від 200 до 500 доларів за день. Нині такі люди «воюють вже і не за гроші, і не за «ідею», і не за Росію, і не заради помсти вигаданому ворогу. Вони воюють за інерцією, зупинитися – для них означає замислитися. А це небезпечно. Туман може —————— 80 . : . . – ., 2011. – . 171-186. 81 Kappeler A. Ukraine and Russia: Legacies of the imperial past and competing memories // Journal of Eurasian Studies. – 2014. – № 5. – P. 107-115. 82 .« » // . – 2014. – 24 . 466 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі розсіятися, і перед очима постане реальність». Їм потрібен якомога 83 густіший туман, в якому не видно перш за все себе . Фахівці, які відтворюють історичний образ Східної України в освітньому й інформаційному просторі, констатують, що ще до початку збройного конфлікту вихідним постулатом у його конст- руюванні став акцент на насильстві, війнах, битвах. Читача не полишало у таких конструкціях відчуття «неповноцінності» місцевої історії по відношенню до національної. Поєднання козацького ми- нулого й індустріального сьогодення здійснювалося за всіма кано- нами міфотворчості; переважно на основі стереотипізації, а шкільні 84 традиції подекуди нагадували магічні ритуали . Здається, однак, що значно більшою мірою, ніж козацький спадок і відповідні міфи, на ментальність населення півдня України впливає успадкована поліетнічність з притаманним їй «ефектом міксації». Портові міста сформувалися як космополітичні і лиша- ються такими донині. Ще більшою мірою це стосується Донбасу, який довго виступав у ролі своєрідного «плавильного казана». За точним спостереженням І. Дзюби, масові міфи зазвичай бувають симетричними. Паралельним до міфу про «западенців» як бандерівців був міф про Донбас як спонсора України. Ні фінансово- економічні, ні людські капіталовкладення всієї України в економіку Донбасу до уваги не бралися. Радіокеровані міни закладалися під- міною понять – «інтернаціоналізмом» називали державну руси- фікацію, «дружбою народів» – політику уніфікації. Культивуючи «пещерну класову ненависть», працювали над створенням «нової історичної спільноти». Непіддатливість уніфікації, збереження влас- ного обличчя називалося «націоналізмом», а з усіх націоналізмів найлиховіснішим був український. «Антифашистський» фашизм українофобів виріс на ґрунті десятиліть спільної роботи Брехні і Ненависті… Потрібен соціологічний аналіз, потрібні будуть тривалі зусилля демографів, психологів, психоаналітиків, медиків, статис- тиків, – щоб відтворити сумарний образ тієї людності, на яку спи- раються «ДНР» і «ЛНР» або яку нібито репрезентують». На Донбасі, «крім російських спеців», є свій соціум, хоч і не знати, наскільки представницький і життєздатний. І він не вичерпується «бан- 85 дитами» . —————— 83 . // . – 2015. – 3-4 . 84 . // . . . - . – . 19. – . . – . 2. – ., 2009. – . 350-360. 85 . . – . 70-74. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 467 Мабуть, ще доволі довго українському соціуму доведеться раху- ватися з сумною констатацією, зробленою О. Калакурою на підставі аналізу реалій 2009–2010 рр. «Сучасний Донбас залишається слабо інтегрованим у загальноукраїнські процеси, розмовляє переважно російською, слухає і дивиться здебільшого російські та місцеві канали, читає російські і місцеві періодичні видання, має власних місцевих лідерів, шанує російських, радянських героїв і лідерів та не виявляє потреби змінювати стан речей. Регіональний патріотизм мешканців Донбасу у більшості випадків позбавлений українського етнічного змісту. Отож і місцевий політичний клас у боротьбі за «Київський престол» не вбачав за актуальне підтримувати інте- грацію регіону у загальноукраїнський контекст, україноцентричне бачення розвитку регіону. Натомість консервувалося пострадянське статус-кво у царині науки, культури, освіти, пропагувалися ідеї децентралізації системи управління в державі (включно з перетво- ренням унітарного устрою на федеративний), збільшення повнова- жень регіонів, запровадження другої – російської – державної мови поряд з українською. Політичні ігри, прагнення сподобатися, дого- дити пересічному виборцю і водночас використати ідеологічні та історичні стереотипи спровокували етнокультурну напругу в регіоні 86 та ізоляціоністські настрої» . Що дістали у підсумку Україна і Росія, приречені на довгі роки лишатися сусідами із певним ступенем залежності одна від одної? Коли у листопаді 2014 р. центр «Соціальний моніторинг» провів дослідження на тему «Чи виправдані всі наші втрати та жертви нашими здобутками?» лише третина опитаних вважали жертви 87 виправданими, понад 50% відповіли на це запитання негативно . Під час опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи імені І.Кучеріва» у грудні, лише 10% респондентів готові були тер- піти заради реформ скільки завгодно, ще 37% готові були чекати 88 рік . Упродовж 2014 р. різко погіршився рівень взаємосприйняття українців і росіян: 26% українців взагалі не хотіли б пускати росіян до своєї країни. У баченні І.Бекешкіної це явище вже дуже схоже на русофобію. Спроби знайти з обох сторін достатню кількість одно- думців і проводити «круглі столи» на теми українсько-російських відносин під час конфлікту поки що можуть бути успішними, але, як —————— 86 . – . 287. 87 .« « » // . – 2015. – 25 . 88 .« , є » // . 468 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі показує практика, хтось із учасників таких дискусій обов’язково тиражує в їхньому ході версії «русского мира» і наполягає на 89 безальтернативності федералізації для України . Стрімко змінювані події «русской весны» у південному регіоні України, констатує Л. Якубова, попервах дезорієнтували навіть до- свідчених європейських експертів, які «набили руку» на дослідженні європейських конфліктів кінця ХХ – початку ХХІ ст. Лише поволі приходить, переважно до вітчизняних дослідників, усвідомлення неспроможності аналізу подій у Донбасі за допомогою усталених позитивістських термінів і схем. Неможливо втиснути всю феєрію цих подій у парадигму російсько-українського конфлікту, а тим більше – громадянської війни. На перешкоді цьому стають об’єк- тивні неспростовні факти: симетричне представництво росіян і українців як у стані сепаратистів (в російській інтерпретації – «повстанців» та «ополченців»), так і захисників українського суве- ренітету (в російській інтерпретації – «військової хунти»), катаст- рофічна нестача ідейних захисників постулатів «русского мира» в середовищі донбасівців. Головний парадокс полягає у тому, що «ідеї «русского мира» стали каталізатором громадянського протистояння попри те, що не мали жодного стосунку до дійсних проблем 90 населення Донбасу» . Специфічність регіональної ідентичності Луганської області, що зазвичай позиціонує себе як «східні ворота України», значною мірою сформована відмінностями між її північною і південною частинами. Більш урбанізовану південну частину області фахівці беззастережно відносять до Донбасу, тоді як її північні території історично сфор- мувалися як частина Слобожанщини. Звертаючи увагу на неодно- значну природу місцевої ідентичності (або навіть на відсутність 91 чіткої етнічної або лінгвістичної ідентичності) , вони наголошують на тому, що процеси самовизначення після 1991 р. тут формувалися у ході конструювання «внутрішнього Іншого» під виразним впливом «російського чинника». Належність Луганщини до своєрідної тур- булентної геопатогенної зони стала очевидною ще у 2004 р., після з’їзду депутатів усіх рівнів у Сєверодонецьку. Під час політичної кризи 2014 р. остаточно з’ясувалися відмінності у ставленні її південних і північних районів до сепаратизму – на півночі області, у переважно сільськогосподарських районах, його підтримка була —————— 89 . // . – 2015. – 26 . 90 . . – . 99-100. 91 . . « » - - // . – 2014. – . 46. Розділ 5. Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів 469 мінімальною. Однак якщо брати область в цілому, то вона не уникла своєрідної переструктуризації етнокультурних маркувань території, насамперед перенесення центру ваги з етноінтегруючих чинників на етнодиференціюючі. Не можна у контексті аналізу суспільних настроїв у південному регіоні України обійти увагою проблему почастішання випадків ксенофобії, зокрема антисемітизму. Мова має йти, зокрема, про численні випадки вандалізму на єврейських кладовищах. Вакха- налія нищення й паплюження єврейських меморіалів, розпочата ще в 2013 р. у Бабиному Яру, дістала продовження у багатьох містах Півдня України. У лютому 2014 р. в Олександрії Кіровоградської області на пам’ятнику жертвам голокосту вандали намалювали свастику з образливими написами, у березні жовтою фарбою був залитий аналогічний пам’ятний знак на виїзді з Новомосковська Дніпропетровської області, у квітні спаплюжено одразу кілька пам’ятників жертвам голокосту в Одесі. Від пляшок із запалю- вальною сумішшю постраждали у тому ж році будівлі синагог у Запоріжжі й Миколаєві. Внаслідок нечіткості відповідної статті у кримінальному кодексі такі випадки зазвичай кваліфікуються як хуліганство і лишаються безкарними. Від проявів ксенофобії страж- дають іноземці різного етнічного походження – лише за перші 9 місяців 2015 р. мережа «Ініціатива розмаїття» зафіксувала 10 ви- 92 падків насильницьких дій з підозрою на расову мотивацію . Оскільки насильство повсюди в світі знов стає домінантою міждержавних, міжрегіональних та інших відносин, фахівці-між- народники у прискореному темпі виробляють оптимальні підходи до порятунку міжнародної безпеки, з одного боку, і України, з другого. Французький політолог, автор книги «Геополітика емоцій: як куль- тура, страх, приниження та надія змінюють світ» Домінік Муазі відшукує історичні корені сьогоднішньої ерозії світового порядку і вбачає можливість балансу між легітимністю і владою у активізації зовнішньополітичного потенціалу Китаю, дотриманні верховенства закону, переоцінці функціонування впливових міжнародних інсти- тутів. Його турбує пожвавлення націоналізму в діяльності націо- нальних урядів, часто в найбільш реваншистський формі, зі зви- 93 нуваченнями у власних проблемах зовнішнього ворога . Про майбутнє України в цьому контексті розмірковує голова постійної комісії Мюнхенської конференції з безпеки Волфганг Ішін- гер. На його думку, цьому майбутньому загрожують дві речі – з —————— 92 . // «2000». – 2015. – 20 . 93 . // . – 2015. – 7 . 470 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі одного боку, ризик затяжного конфлікту та поділу території, з іншого – загроза банкрутства та економічного безладу. «Над усім цим тяжіють відносини країни з Росією». І для Заходу, і для України, доводить він, важливо почати діалог із Росією. Адже навіть за умов холодної війни було доведено ефективність дипломатичних та полі- 94 тичних зусиль для посилення архітектури європейської безпеки . В українських політиків та інтелектуалів бачення цієї проблеми дещо інше. «Сподіватися на якесь замирення з путінською Росією у найближчі роки не доводиться», – вважає академік НАН України Микола Жулинський. «Очевидно, що Путін не має наміру відсту- пати. Йому потрібна «переможна війна», і її радо привітає залюб- лений у свого вождя російський народ… Хоч як боляче це визнавати, але путінська Росія буде лише нарощувати військовий, економічний 95 та інформаційно-комунікативний тиск на Україну» . Агресора треба зупинити – констатує очевидну істину С. Куль- чицький. Але він виразно бачить і головну перешкоду на шляху до цієї мети: «російська загроза українській державності та й самому існуванню української нації йде не тільки від правлячого класу, який тримає свій народ в інформаційному рабстві, а й безпосередньо від населення. У листопаді 2014 р. соціологи московського «Левада- центру» запитали своїх респондентів, чи має Росія визнати неза- лежність «Донецької та Луганської народних республік?» «Так» або «швидше так» відповіли 63%, «Ні» або «Швидше ні» – тільки 12% 96 опитаних . Час покаже, скільки ще триватиме виснажливе протистояння і в якому руслі будуватимуться українсько-російські відносини після його завершення. Очевидне одне: Україна вистоїть, збереже неза- лежність і суверенітет лише за умови реальної (а не імітованої) боротьби з корупцією на всіх рівнях і забезпечення партнерської моделі відносин між владою і громадянським суспільством. —————— 94 . // . 95 . // . – 2015. – 26 . 96 . // . – 2015. – 13-14 . Післямова Післямова 471 П онад чверть століття тому сходознавець зі світовим ім’ям Омелян Пріцак виголосив на пленарному засіданні І конгресу світової організації україністів програмну доповідь «Що таке історія України?». За 10 років до того він уже ставив це питання під час відзначення 30-річчя УВАН у США. Тоді його заклик до переос- мислення української історії до істориків-практиків, принаймні пра- цюючих в Україні, не дійшов. Не був він належним чином осмис- лений і в 1990 році. Через два роки в одному з інтерв’ю вчений з болем зазначав: «найважливіше, чого українським історикам бра- кує, – це знання, що таке історія». І в націоналістичній, і в кому- ністичній версії її підміняють ідеологічні чи пропагандистські питання. Лише тепер, через чверть століття пошуків і невдач, історична спільнота починає усвідомлювати неперехідну цінність тих теоре- тичних настанов, які містили обидві доповіді О. Пріцака. Адже йшлося про перехід від циклічно-міфічного, базованого на глори- фікації власної етнічної традиції, до лінеарно-логічного мислення – з багатоперспективним баченням минулого усіх типів держав і спіль- нот, які існували на теперішній українській території в минулому. Щоб ідея території (територіалізованого часу) зайняла спеціальне місце в структурі науки історії, доводив вчений, потрібен рішучий відхід від обмеження її державами «свого», тобто сьогоднішнього українського, етномовного кола. Звільнити українську історичну науку від тавра телеології, позбавити її навіть тіні будь-якого «культурного месіанізму», теорій «найменшого зла», обґрунтування «необхідності» української колонізації чи перенесення в минуле постулатів «українізації» етнічно неукраїнського населення можна лише шляхом уведення в її контекст історії тюрко-монгольської половецької держави, Кримського ханату, створення нарешті пов- ноцінної демографічної історії Криму. Кочові союзи («пакси») пече- нігів і половців, грецькі держави-міста (поліси), з-поміж яких Бос- порське царство проіснувало під різними династіями греко- фракійського, готського та протоболгарського походження аж до 472 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі хозарських та руських часів Х ст., мають не просто займати належне їм місце в українській історії. Осмислення їхньої специфіки дасть можливість представити Україну як східний форпост Європи, перехрестя багатьох культур і релігій, результат взаємовпливу й взаємопроникнення різних цивілізацій. Її історія нарешті перестане бути історією української етнічної маси (етнізм не є об'єктом історії) – її предметом має стати інтеграція в українській національній державі цілої низки цивілізацій. Це дасть змогу простежити на базі встановлених дихотомним аналізом фактів шість основних історич- них циклів – політичний, економічний, релігійний, суспільний, 1 культурний та психологічний . Доводиться констатувати, що занедбаний стан вітчизняної тюркології доволі довго залишав цілий ряд поставлених О.Пріцаком завдань у сфері перспективного освоєння. На це, зокрема, звертав увагу О.Реєнт, помітивши ще у 2007 р. небезпечні тенденції прояву рухливого й динамічного регіоналізму у формах «галицького», «крим- ського», «східно-українського» сепаратизму. «При цьому одні експлу- атують гасла «національної свідомості», другі – «геостратегічного становища», треті – «економічної самодостатності», хоч мало хто з тих, хто гіперболізує специфіку і значення окремого регіону, уявляє собі не віртуальний, а реальний хід подій у напрямі його суве- ренізації, а також можливі наслідки». У баченні О. Реєнта осі «Захід – Схід» та «суходіл – море», що слугували методологічними орієнтирами у дослідженні вітчизняної історії, «ніколи не були рівнодійними й збалансованими. Навпаки, перебуваючи в перманентній суперечності і протиборстві, вони синтезували орієнтаційні й окцидентальні впливи і витворювали той звивистий вирій подій, який ми називаємо історією. Подібним чином на різних часових відрізках різним за величиною та реаль- ним результатом був вплив військових, політичних, соціокуль- турних, етнічних, конфесійних чинників, які виявляли себе асин- хронно». Оскільки проблеми регіоналізму на тлі активізації полі- тичного життя легко перетворюються на інструмент політичної гри, очевидно, що віддавати долю регіонів на відкуп виключно політиків означає створювати нові загрози країні – аж до закріплення у суспільній свідомості думки про саму можливість розпаду держави. Складна конфігурація різних політичних впливів і асинхронність соціокультурних процесів вимагають від науковців «дуже уважного, якщо хочете – математичного врахування усіх складових процесу формування й функціонування регіонів, зважених узагальнень і —————— 1 . ? – . 177-210. Післямова 473 використання досвіду минулого для моделювання ближчої і дальньої 2 перспективи» . Тішимо себе надією, що останні праці Інституту історії України НАН України (у тому числі й об’єднані назвою «Студії з регіональної історії») створюють теоретичну (частково й емпіричну) основу для нового бачення феномена регіоналізму і пов’язаних з ним загроз. Представлена монографія у супроводі відповідної аналітичної за- писки, сподіваємося, дасть змогу неупередженому читачеві від- критими очима подивитися на історію південного регіону України у діапазоні двох з половиною тисячоліть, дещо переосмисливши її у складному переплетенні часових і стадіальних кон’юнктур, різних темпоритмів розвитку локальних соціумів. Дістає своє, поки що доволі схематичне, підтвердження об’єктивно існуючий вектор роз- витку людських спільнот на певних територіях – від родоплемінних «паксів» до територіальних і етнічних спільнот з постійно усклад- нюваною соціальною структурою. Крізь фільтр минулого легше побачити й вади сучасного розвитку, що зрештою привели Україну до стану однієї з найбільш проблемних держав Європи. Своєрідний «когнітивний дисонанс», у стані якого опинилися частини до краю поляризованого українського соціуму, руйнує не лише підвалини цивілізованого співжиття, але й ту систему понять, які мають їх цементувати. Різні політичні сили, не кажучи вже про блогерів, вкладають різний зміст у категорії свободи, демократії, патріотизму, толерантності. Створюється сприятливе живильне середовище для нестримного популізму, з одного боку, і соціального цинізму, з другого. Низький рівень політичної і правової культури, атмосфера мо- ральної безнормативності обернулися небезпечним розмиванням ціннісних критеріїв. Приземлюються мотивації, втрачається грань між законним і незаконним, припустимим і неприпустимим. Люди готові захищати «своїх» навіть попри здійснені ними злочини. Все це руйнує нормальну тканину соціального співжиття. За таких умов, як показав У.Бек, ризики множаться за законами розширеного 3 відтворення, стають вибухонебезпечними . Девальвуються поняття культури довіри й відповідальності; несприйняття інакшості у сис- темах світобачення стимулює психологічну готовність до засто- сування зброї. —————— 2 є . : - - // .– . 1. – ., 2007. – . 91-106. 3 . . . – ., 2000. – . 21-40, 95. 474 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Ставка РФ на стимулювання сепаратизму на південному Сході України в руслі відродження концепту «Новоросія» виявилася цілковито програшною. Опинившись у стані глибокої міжнародної ізоляції, РФ змушена відмовитися від стратегії і тактики «лобових зіткнень». Політики Росії не можуть не розуміти, що вони багато втратили, спровокувавши хвилю протестів у власній країні і довівши настрої русофобії до критичних значень в Україні. Зазнала цілковитої девальвації поширювана ідеологами «суверенної демо- кратії» теза про унікальні морально-політичні і культурні якості росіян, які, мовляв, є привабливими для інших народів і які дадуть їй змогу реалізувати свій варіант концепції «м'якої сили». Як показав український досвід 2014–2015 рр., віра в «особливу місію Росії» поза її межами притаманна переважно маргіналам. У політичних про- тистояннях аналітико-експертний дискурс підмінений конспіроло- гічними теоріями, що активно експлуатують теорії змови і пошук ворога «на стороні». Розхитуючи основи цивілізованого співжиття і роблячи ставку на насильство, такі теорії неминуче посилюють процеси дестабілізації й деградації політичних систем. Тривала «гібридна війна» на Сході України стимулює намагання політиків і публіцистів порівнювати її з подіями «арабської весни». Вкласти їх смисл у поняття «фітна» («смута», «заколот») й справді спокусливо, тим більше, що в обох випадках маємо справу з таким 4 прагненням до спрощень, коли емоції поборюють розум . Схожість простежується і у відсутності позитивних програм і впізнаванних лідерів, і у подібності мережево-інформаційних технологій. Але принципова відмінність – у майже повній відсутності в подіях на сході України релігійної складової. Та й уся проблема місця й ролі України є у глобальній політиці складнішою, ніж для більшості країн Близького Сходу – дається взнаки фактор «серединної Європи», коли все, що відбувається у країні, здатне створювати реальні загрози системі європейської і світової безпеки. Те, що наша країна тяжко хвора, сьогодні очевидне для всіх, хоч величезна маса справжніх патріотів демонструє чудеса витри- валості й мужності. В житті завжди є місце подвигу, але чим можна виправдати величезну кількість людських втрат і скалічених доль? Що чекає на Україну через півроку-рік, якщо омріяний міль- йонами людей тривкий мир забезпечити не вдасться? Прислу- хаймося ще раз до міркувань блискучого аналітика І. Дзюби: «Війна множить і множить ненависть. Неважко побачити й зворотну —————— 4 .: . ., . . // . – 2014. – № 2. – . 21-33. Післямова 475 залежність: ненависть підливає масла в полум’я війни. Попереду ж обох іде неправда, розчищаючи ґрунт для них. Брехня і ненависть плекають війну, розчищаючи поле для неї». І все-таки, доводить він, за будь-яких обставин на Донеччині житимуть не самі лише ідейні ліліпутіни й темні шалапутінці, а й люди, що вже відчувають або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди й настрої багатьох. По-різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в бідах війни і ще більше озлобиться. Хтось клястиме всі можливі влади. Різні настрої будуть й серед переселенців, і серед тих, хто приймав їх. Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невіль- никами своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або 5 своєї пам’яті. Це буде найтяжча спадщина» . «Загадка Донбасу» не дає спокою і Г. Куромії. «Ніхто не знає, куди рухається Донбас». «Чи насправді хотіла Москва окупувати цей непростий регіон, коли вторглася на Східну Україну? Чи досі вона цього хоче? Чи й далі Донбас порушуватиме спокій України і світу?» Це лише деякі з багатьох проблем, які тривожать сумління відомого українознавця сьогодні. Знову й знову тиражуючи постулати «полі- тичної войовничості цього українсько-російського прикордоння», він все ж не вважає, що населення Донбасу є проросійським. Незважаючи на різку політичну риторику, питання російської/ української етнічності та мови ніколи не відігравали і не відіграють провідної ролі в політиці Донбасу. Політичний прагматизм або, іншими словами, «безпринципність» так повністю і не зникли з цих пограничних земель. «Проблема Донбасу як землі свободи, що вороже ставиться до центральної влади, – це критичне питання про «державу» та «націотворення» в історії України». «Донбас як регіон ніколи не був до кінця лояльним до будь-якого керівництва чи ідеології. І це стане проблемою і для Києва, і для Москви, незалежно від того, як завершиться цей конфлікт». Попри свою позірну «проросійськість», міркує далі Куромія, Донбас видається глибоко українським. «Це парадокс української історії. Але до цього парадоксу треба ставитися серйозно. Деякі відомі українські інтелектуали нині заявляють, що Україні краще було б відмовитися від Донбасу (та Криму). Боюся, що ці заяви недалекоглядні і що їхні автори не бачать історичного зв’язку між Донбасом і сучасною Україною. Крім того, цей погляд є безвід- повідальним, бо ми не можемо стверджувати, що всі люди, які —————— 5 . . – . 77-78. 476 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі живуть на Донбасі – сепаратисти. Я особисто так не думаю. Відмовлятися від Донбасу (як від джерела проблем) означає ігно- рувати політичну проблему українського націєтворення». «Вже є ознаки того, що московська схема під назвою «Новоросія» потроху розсипається… Чи ця явна поступка – якийсь підступний політичний маневр? Хай там як, але залишити Донбас напри- зволяще – це не якийсь політичний чи інтелектуальний виклик, справжній виклик – захистити його як невід’ємну частину України. Якщо по закінченні війни Донбас нею залишиться, постане питання дати собі раду зі злочином і карою, а також прощенням і при- миренням… Економічні завдання, що постають перед Донбасом, теж вражають масштабністю… Донбас має пройти довгу і складну трансформацію від індустріального до постіндустріального життя. Схоже, Донбас і далі порушуватиме спокій України та світу. Та в той же час цей регіон має надзвичайний потенціал для пере- творення України на енергетичну та демократичну державу. Тому для України життєво важливо не відмовитися від Донбасу, а 6 інкорпорувати його» . Очевидно, що це складне завдання не може бути розв’язане якимись специфічними, лише на мешканців Донбасу розрахо- ваними, заходами. Сьогодні Україні конче потрібне комплексне стратегічне бачення кінцевої мети реформ і оптимальних меха- нізмів їх реалізації. Децентралізація як генеральний напрям полі- тики може бути ефективною лише за умови, якщо проводитиметься на всіх рівнях з чітким розведенням процесів державного управ- ління та місцевого самоврядування і трансформацією адмініст- ративно-управлінських функцій держави у інтеграційно-коорди- нуючі. Ієрархічний принцип в системі державного управління має зрештою поступитися принципу мережі. Муніципальна влада як самоврядна форма управління територіальними спільнотами може бути ефективною лише за умови тісної співпраці публічної влади і асоціацій громадянського суспільства. У рамках регіону чи поселення найкращим чином реалізується «просторова форма демократії» і водночас забезпечуються умови для запровадження сучасних, інноваційних моделей розвитку. Саме ідея саморозвитку й самоорганізації стала фундаментом нового розу- міння регіоналізму й регіоналізації. Але можливість переведення регіоналізму в режим дезінтеграції теж не виключена, і квазікор- поративні, клієнт-патрональні відносини здатні цю тенденцію —————— 6 . : є // : http://www.histotians.in.ua/index php/en/dyskusiya. Післямова 477 посилювати. Тому дилема «централізація/децентралізація» стає однією з найгостріших у практичній регіональній політиці і в адміністративно-територіальному районуванні. Найскладніше завдання для української влади – повернення довіри до неї з боку населення Донбасу, що стало жертвою інспірованої з боку РФ «гібридної війни». Донести до кожного гро- мадянина регіону підступність «гібридної тактики» – з комбінацією диверсій і тероризму, заколотів і партизанських дій, цілеспря- мованим руйнуванням виробничої, транспортної й соціальної ін- фраструктури і залученням іноземних бандформувань – можна лише шляхом уведення в обіг величезного масиву інформації і грамотної її репрезентації на різних рівнях. Неможливо довго жити у світі взаємовиключних істин, в полоні формули «або – або», або «слава», або «ганьба». Доведеться, хочемо ми цього чи ні, існувати у світі різноспрямованих «правд», шукати компроміси, діяти за формулою «і – і». Найтяжче засвоїти таку життєву стратегію буде, зрозуміло, тим, хто пройшов через бої і втрати. Суспільство має допомогти цим людям адаптуватися до мирних умов і не пропонувати простих розв’язок там, де потрібна наполеглива праця. Шукати вихід у нових Майданах і революціях безперспективно: соціум і так уже заплатив надто високу ціну за революційну екзальтацію й наївні ілюзії. Настав час солідарних дій; іншого шляху до кращого майбутнього немає. Найважливіше тут – чітке визначення ступеня вини і від- повідальності всіх учасників політичного процесу. Як вважає керів- ник відділу Східної Європи і Центральної Азії Міжнародної федерації за права людини А. Кулаєва, не можна допускати, щоб безкарність стала нормою. «Заморожені конфлікти – рушниця, яка час від часу стріляє». Навіть якщо конфлікт на Донбасі припиниться зараз, події можуть розвиватися трагічно – «культура безкарності піде всією країною». Попри те, що «гібридну війну» хоч і не заперечують, але й не визнають війною, з точки зору порушення фундаментальних прав людини ситуація в Криму і на сході України нічим не відрізняється від аналогічних випадків у Східній Європі. Тому треба ретельно розслідувати злочини, включно з тими, які скоєні укра- 7 їнськими військовими . Державна незалежність відноситься до числа тих непересічних цінностей, які не можна здобути раз і назавжди; її доводиться відстоювати постійно. Роль регіональної аналітики у цьому процесі неможливо переоцінити. А запоруку її ефективності варто бачити у —————— 7 . // . – 2015. – 28 . 478 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі вмінні враховувати вплив на колективну психіку і суспільну мораль найрізноманітніших чинників – від політичних мотивацій до ідеологічних маніпуляцій. Звернення до конкретного досвіду порубіжних спільнот пере- конливо свідчить: обличчя глобальної історії значною мірою визна- чається конкретикою співіснування людей на міждержавних і міжцивілізаційних стиках, у зонах активних контактів. І хоч ці контакти, створюючи для людей додаткові шанси, породжують і відчутні небезпеки, пограниччя незмінно виступають як ареали підвищеної соціальної мобільності. Парадокс історії полягає у надто суперечливій взаємодії у цих ареалах орієнтації на раціональність із потужним впливом консерватизму. Традиційні архетипи «долі» та «повернення» справляють настільки сильний тиск на суспільну свідомість, що настрої ущемленості й віктимності пронизують усю тканину суспільного буття. Уведена соціологами для характеристики сучасного стану України категорія «кризове суспільство» – тривожний симптом, свідчення того, що розгортання руйнівних процесів у соціумі вже йде по всьому фронту, деформуючи усю систему. За такого збою соціального порядку відбувається потрясіння усіх підвалин сус- пільства, з інтеграцією у його модель невизначеності й турбу- лентності. Сутнісними ознаками суспільного життя стали псевдоін- дивідуалізм і пізньопатерналізм, розтягнутий у часі шок супро- 8 водиться постійними кризами . Основою вторинної, неорганічної («наздоганяючої») модернізації є імітаційні процеси, прояви кон- фронтаційності соціальних інтересів, розбалансованість системи. Людина втрачає ціннісно-моральні опори, а соціум – цементуючу основу. Небезпека сповзання України у прірву історичного небуття може стати реальністю, якщо сьогоднішній політичний курс її еліт не зазнає кардинальних змін. Вибудовувані політичною думкою сценарії її майбутнього, за визнанням авторів книги «Донбас і Крим: ціна повернення», за- звичай похмурі. Український соціум перетворюється на суспільство тотальної корупції та перманентного масового протесту, в якому оптимістичні прогнози розвитку «здаються штучними й безпід- ставними». Автори цього видання фіксують п’ять сценаріїв розвитку подій українсько-російських відносин у контексті порушення терито- ріальної цілісності України. Три з них радикальні, два – проміжні —————— 8 . – ., 2014. – . 8-9, 47, 59-60, 201-203. Післямова 479 компромісні. Конкретно щодо повернення Криму й Донбасу спектр сценаріїв, на їхнє переконання, може бути розширено від сценарію вимушеної бездіяльності до досить оптимістичного – територіальної цілісності та примирення. Мінські домовленості не можуть вва- жатися складником жодного з сценаріїв, вони є лише необхідною, проте недостатньою передумовою сценарного підходу. Дії щодо деанексії Криму сьогодні не на часі, проте «без- діяльність» на цьому напрямі вже не є абсолютною. Розроблено програму і проводяться певні заходи щодо захисту майнових прав та інтересів держави, які можуть дати значний ефект лише за умови міжнародно-правового та соціокультурного консенсусу – готовності всіх учасників міжнародних відносин діяти за спільними пра- вилами. Збройний (радикальний) сценарій щодо вирішення крим- ського питання – це сценарій тотальної війни, можливий, якщо російське керівництво вирішить розпочати відкриту збройну агре- сію з метою отримання сухопутного коридора в Крим або без- перешкодного доступу до свого військового контингенту в При- дністров’ї. Але для України розвиток подій за таким сценарієм означав би повну мілітаризацію суспільства. Та й для всього світу, який уже пройшов точку неповернення у своїй системній взаємо- залежності, він є фатальним. Щодо тотальної війни за Донбас, то частково цей сценарій уже зіграно. Але відвойовані в збройний спосіб території не можна вважати звільненими, допоки не буде виграно «боротьбу за душі й серця». Сумнівність «тотального успіху» з боку України в цій війні підтверджена даними опитування громадської думки. Такий, героїч- ний і жертовний сценарій найменш імовірний. Бажання воювати заради примх незначної кількості політичних авантюристів немає ані в українського, ані в російського народів. Другий радикальний сценарій – сценарій «відтинання» або «стіни» – передбачає остаточну відмову України від окупованих територій і повний розрив з ними. Тією чи іншою мірою до реалізації такого сценарію підштовхують Україну західні партнери та учас- ники Мінського переговорного процесу, схиляючи Київ до бачення особливого статусу Донбасу. Але виконання цієї умови, порушуючи логіку процесу мирного врегулювання, здатне створити істотні загрози національній безпеці України і неминуче завдасть втрат її престижу на міжнародній арені. Третій радикальний сценарій – сценарій сателітності – перед- бачає пошук способів сепаратного миру з Росією на вигідних для неї умовах – з визнанням автономії Донбасу та відмовою від повернення 480 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі Криму. Але таке примирення позбавить зовнішню політику україн- ської держави значної частини незалежності та прив’яже її істо- ричну долю до історичної долі РФ. Четвертий сценарій – сценарій заморожування – полягає в заморожуванні конфлікту за зразком Придністров’я, Абхазії, Пів- денної Осетії. Цим сценарієм, який влаштовує Росію і найбільш конформістські та проросійськи налаштовані прошарки європей- ського суспільства, передбачається залишення найбільше постраж- далих в результаті конфлікту регіонів (ДНР та ЛНР) у складі України із покладанням на неї економічного тягаря їх відновлення. Але де- факто на Донбасі діятиме контрольований з РФ маріонетковий режим, що стане джерелом політичної нестабільності й істотно загальмує шлях України до Європи. «І хоча такий сценарій перед- бачає досить швидке припинення активних бойових дій на Донбасі, в перспективі Україна залишиться «маріонетковою державою нескінченної кризи». П’ятий сценарій – сценарій ані війни, ані миру, або обмеженої війни і перманентних переговорів – передбачає обмежену та стри- мувальну війну проти Росії та колабораціоністів на сході з метою завдати їм якомога більше демотивуючих втрат – з постійно три- ваючим переговорним процесом і одночасним нарощуванням вій- ськового потенціалу України з поступовим переходом від пасивної оборони до активної. Наразі ми маємо справу саме з цим сценарієм. Його функція може бути і позитивною (виграти час, коли це потрібно, досягнувши твердої паузи), і негативною за умови над- мірного затягування такої паузи. На тлі економічного руйнування Російської імперії та за умови збереження в Росії діючої політичної влади, доводять фахівці, віро- гідність реалізації мирного сценарію розвитку подій в Україні таки зберігається, але за наявності таких чотирьох «мироутримувальних» стовпів: потужна економіка, розвинене громадянське суспільство, сильна армія, віртуозна дипломатія. «Отже, сьогодні «ціна повернення» безпосередньо залежить від того, наскільки швидко буде «розміновано» свідомість щодо вирі- шення проблеми національної самоідентифікації, каталізатором якої має бути задоволення економічних і соціальних інтересів громадян України. Не можна виключати «розмінування» свідомості мешканців Криму і Донбасу, не «роззброївши» мізки жителів інших 9 регіонів України» . —————— 9 : . – . 18, 441-457. Післямова 481 Від грамотних дій влади і реального контролю з боку гро- мадянського суспільства сьогодні залежить, чи збережеться Україна як суверенна держава і суб’єкт політики. Відмова від імітаційності в політиці, приборкання всемогутніх олігархічних кланів, перекриття каналів «втечі» за кордон народних коштів, оживлення економічної активності – це лише першочергові з тих заходів, які належить здійснити. І хоч не варто розраховувати на надто швидкі успіхи, сил владі й соціуму має надавати усвідомлення: дорогу, хоч яка вона складна, опанує лише той, хто йде. Йде з відкритими очима і з чітким розумінням мети. 510 Південна Україна на цивілізаційному пограниччі ßðîñëàâà ÂÅÐÌÅÍÈ× Ï²ÂÄÅÍÍÀ ÓÊÐÀ¯ÍÀ ÍÀ ÖȲ˲ÇÀÖ²ÉÍÎÌÓ ÏÎÃÐÀÍÈ×ײ Комп’ютерна верстка і оригінал-макет Л.А. Зубець 28.12.2015 . 70x100/16. . . . 39,16. . . . 38,30. 300 . . 52. 2015. . - - -1, . , 4.